Системний підхід у дослідженні суспільних процесів

Загострення суперечностей сучасної епохи, пошуки відповіді на надзвичайно складні питання та виклики часу по­требують адекватних наукових підходів до пізнання суспіль­них процесів.

Основою модернізації теоретичного фундаменту суспільст­вознавства, на думку провідних учених, є перехід до нової за- гальнонаукової методології пізнання. Успіхи біології, теорети­чної фізики, хімії, інших природничих наук пов'язані насам­перед із використанням нових методів дослідження, застосу­ванням системного підходу як особливого методологічного напряму. Цей підхід ґрунтується на цілісному уявленні про предмет аналізу як складне багаторівневе утворення, організо­ване в певний спосіб. Центром уваги стають складність та ор­ганізованість досліджуваних явищ, що являють собою цілісно­сті. У процесі пізнання явищ дослідники виходять із взаємообумовленості і взаємозв'язку всіх сторін складних об'єктів. Суть цього підходу образно виразив Гете, зауважив-

¹⁰ Формирование системного мышления в обучении / Под ред. З. А. Решетовой. — М.: Единство, 2002. — С. 60.

ши, що лише в поєднанні всіх звуків стає зрозумілим зміст слова «хліб», а взяті окремо вони є лише звуками.

Перехід до нової методології передбачає перегляд практики застосування принципів Лапласівського детермінізму та вра­хування поряд з ними принципу взаємодії. Пошук кінцевої причини, визначення первинності однієї сторони і вторинності іншої не слід абсолютизувати. Причина і наслідок взаємообу- мовлюють одне інше, постійно змінюють свої місця, утворю­ючи зачароване коло взаємодії, розірвати яке можна лише че­рез дослідження генезису явища, рухаючись по спіралі його еволюції.

Взаємодія зовсім не відкидає причинності та закономірнос­тей розвитку процесів, а передбачає врахування всіх факторів, у тому числі і різновекторних, коли виникає ситуація невизна­ченості подальшого руху. У точках біфуркацій впливати на розвиток явища можуть випадкові чинники, спостерігається зміна місць між причиною і наслідком, а розвиток процесів набуває вірогіднісного характеру. Після виходу явища з такого переломного періоду, домінуючого значення набуває певний фактор, і ми знову можемо говорити про причинну залежність, яка визначає закономірність розвитку, притаманну даному етапу.

Причинно-наслідкові залежності характеризують явища у статиці, відображають незмінність його стану на певному ета­пі, миттєвий зріз (знімок), що фіксується у понятті «відноси­ни», а взаємодія — його рух, перехід від одного стану до ін­шого, тобто функціонування і розвиток. У взаємодії відображаються всі характеристики предмета — як стабільні, що розкривають його сутність, так і переломні, у яких карди­нально змінюється структура факторів впливу. Взаємодія включає дослідження як причинно-наслідкових, так і вірогід­них залежностей.

Системний стиль наукового мислення відкидає також абсо­лютизацію матерії як універсальної субстанції пізнання та вто­ринності відносно неї свідомості. Ще Лейбніц розробив поняття монади, що передбачає поєднання матеріального та ідеального («тіла і душі»), яку було названо «еволюціонізуючою одиницею свідомості». Введення поняття монади в науковий апарат суттє- во впливає на процес і результати дослідження. «У результаті замість одвічної і матеріалістичної філософської ідеї вторинно­сті свідомості виникає нова концепція єдності буття і розуму, а основне питання філософії трансформується в проблематику боротьби раціоналізму і ірраціоналізму»^[9]. У природознавстві реалізація цього підходу полягала у введенні в процеси, що до­сліджуються, індивіда як спостерігача й активно діючу сторону.

Ще гострішим є питання використання принципу монадно- сті та повнішого врахування свідомості при вивченні суспільс­тва.

Зазначені ключові положення нової загальнонаукової мето­дології поки що не знайшли втілення в суспільствознавстві з належною послідовністю і повнотою. Особливо це стосується економічної літератури, де домінують уявлення про суспіль­ство як відокремлену частину матеріального світу, розвиток якого пояснюється виключно причинно-наслідковими залеж­ностями, де кінцева причина завжди має матеріальний харак­тер. Сутність такого підходу полягає в зосередженні уваги на історичному розвитку засобів виробництва і зумовленого ним суспільного поділу праці та формуванні на цій основі соціаль­но-економічних відносин. Найбільш завершеної форми цей підхід набув у марксистській теорії суспільства, суть якого ви­значається через «установлення детермінованості всіх суспіль­них відносин виробничими відносинами і відкриття залежності виробничих відносин від рівня розвитку продуктивних сил»^[11]. І якщо в соціологічній літературі (О. Конт, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та ін.) допускається поряд з матеріальними вплив ідеальних детермінант суспільства, обговорюється їх взаємо­вплив і місце в розвитку суспільства як цілого утворення, то в економічній літературі переважають традиційні підходи. Най­більш повно це проявляється в сучасній неокласичній еконо­мічній теорії з її методологічним індивідуалізмом та раціона­лізмом поведінки індивідів.

Відповідно до матеріалістичного розуміння суті суспільства обґрунтовується і процес його історичного розвитку, основу якого становить ідея прогресу. І хоча вона в такій формі була піддана глибокій та аргументованій критиці у працях А. Шопен- гауера, Ф. Ніцше, Г. Ріккерта та інших мислителів, досі матеріа­лістичне тлумачення прогресу домінує у свідомості науковців. Представники прогресивістського підходу розглядали прогрес суспільства як його розвиток по висхідній, з неодмінністю пере­ходу до більш прогресивної суспільно-економічної формації, що є якісно іншою характеристикою розвитку суспільства, тобто як такий собі ескалатор з безупинним рухом уперед.

Однонаправленість суспільного розвитку пояснювалася не­одмінністю оволодіння людиною природними і суспільними силами та підпорядкування їх індивідуальним інтересам. Кри­терії прогресу зводилися переважно до накопичення знань, розвитку продуктивних сил і продуктивності праці, до нако­пичення матеріального багатства і повного панування над природою. Фактично в ньому реалізується обґрунтована ще Аристотелем ідея влади і панування людини як головного ти­пу соціального зв'язку. Водночас залишалася на рівні декла­рацій ідея про духовний і соціальний виміри суспільства, про всебічний розвиток людини як головний критерій суспільного прогресу. Результатом надання пріоритетності матеріального над духовним, слідування принципу залежності свідомості від буття стало формування споживацького суспільства й «одно- вимірної» людини.

На початку третього тисячоліття з новою силою підтвер­дилася хибність абсолютизації матеріалістичного тлумачення прогресу. Це проявилось у загостренні екологічних проблем і необхідності рішучих дій щодо захисту природного середо­вища та протидії егоїстичному використанню обмежених енергетичних та інших природних ресурсів. Але особливо відчутними стали проблеми загострення суспільних відносин, поява нових суперечностей їх розвитку та розвитку людини. Відбулося зниження ролі ціннісних орієнтирів розвитку су­спільства, посилення бездуховності, що призвело до стану, коли людина «зазирнула у такі безодні зла, що мусить пере­родитися» (С.

Усе це вкрай загострило суспільні протиріччя, призвело до радикальних і неочікуваних змін, що відбуваються у світі. За­непад суспільної моралі, бездуховність, подвійні стандарти, насамперед у владної еліти, стали в перший ряд причин фор­мування ісламського тероризму, краху СРСР і соціалістичної системи, виникнення «помаранчевої революції» в Україні. Як підкреслює М. І. Гальвановський, нині сформувалися нові протиріччя суспільного розвитку, коли «накопичені гігантські обсяги знань і матеріальних інструментів їх використання до початку третього тисячоліття від Різдва Христового увійшли в загрозливе протиріччя з рівнем моральності людей, які їх за- стосовують»^[12]. Механістичні уявлення про розвиток суспіль­них процесів, зведення їх до детерміністських зв'язків, що мають кінцеву причину матеріалістичного характеру, ігнору­вання ролі суспільної свідомості, передусім духовно-куль­турного розвитку людини, повинні бути змінені.

Системний підхід передбачає суттєві корективи при ви­вченні суспільства: виключає абсолютизацію однієї з його сторін та надання їй значення первинності відносно інших складових суспільства, не зводить розгляду зв'язків між ними лише до встановлення причини і наслідку. Суспільство роз­глядається як складне утворення, до якого входять принаймні політична, економічна, соціальна і духовно-культурна підсис­теми, вони утворюють нерозривну єдність, що певною мірою упорядкована. Складність полягає не лише у внутрішній дис­кретності суспільства, де кожна з його підсистем має спільні та індивідуальні властивості і сама може розглядатися як сис­тема. Складність суспільства проявляється в існуванні таких його властивостей, що не зводяться до суми властивостей під­систем. Ці характеристики суспільства пов'язані з визначаль­ною роллю впливу цілісності суспільства на окремі його скла­дові, пріоритетним значенням суспільних цілей і цінностей для суспільного розвитку, установленням певного порядку по­ведінки підсистем та індивідів тощо.

Крім зазначеного вище складність суспільства визначається й основними його складовими, що мають індивідуальні влас­тивості. Суспільство як ціле існує завдяки наявності у його складі різноякісних елементів, що становлять політичну, еко­номічну, соціальну та культурну сфери суспільного життя. Причому ці сфери є неподільними складовими лише відносно суспільства як цілого. Якщо ж розглядати їх відокремлено, ви­явимо їх власну структуру, складові якої, у свою чергу, мають дискретний характер. Походження елементів кожної сфери су­спільства потребує вивчення їх власної структури, генезису іс­торичного розвитку й означає перехід до іншого рівня аналізу.

Отже, складність суспільства полягає в ієрархії зв'язків — горизонтальних, що виникають між елементами в межах сфер суспільного життя і елементами інших суспільних сфер, та вер­тикальних зв'язків, що виникають між суспільством як цілим та елементами різних сфер суспільства. Причому характер ієрархій може бути різний залежно від цивілізаційних особли­востей суспільства, способу організації влади, характеру влас­ності тощо.

Елементами суспільної системи, навколо яких виникає вся сукупність суспільних зв'язків, є індивіди. Люди набули ста­тусу суспільних індивідів під час розпаду кровноспорідненої общини та відносної відокремленості від неї. Цей статус харак­теризувався наявністю у людей окремих прав у рамках тогоча­сного суспільства та особистої відповідальності за власні дії і самостійне існування. Античні юристи такий статус виразили поняттям фізичної особи (громадянство). Суспільна дієздат­ність людини, спроможність самостійно вступати у зв'язки робили її індивідом, граничним елементом суспільної ієрархії. Тобто індивід розглядається як неподільний елемент суспіль­ної системи при розгляді її з позицій цілого.

Водночас людина має різноманітні потреби і здібності, реа­лізація яких вимагає діяти в багатьох напрямах. Тому вона бе­ре участь у політичній, економічній, соціальній, духовно- культурній сферах життя суспільства. Виконуючи різні соціа­льні ролі, вона одночасно є носієм окремих функцій, стає «част­ковою людиною». Самостійне існування в такій формі немож­ливе, людина діє не як фізична особа (індивід), а в складі пев­них суспільних об'єднань, як член різних організацій. Права і відповідальність переносяться з індивідів на їхні об'єднання (організації), через що останні набули нового суспільного ста­тусу юридичної особи^[13]. Організації, як і індивіди, є елемента­ми суспільної системи, утворюючи складну структурну будо­ву, що історично розвивається.

Поняття юридичної особи відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дає можливість зрозуміти суть ієрархічної бу­дови суспільства, розкрити природу елементів, що утворюють різні рівні його структури. На відміну від фізичних осіб вони є колективними утвореннями, що реалізують певні цілі індивідів та суспільства як цілого. Як буде показано в наступних розді­лах, індивіди та організації поряд із поняттями права, відпові­дальності, справедливості, свободи тощо є базовими категорі­ями системного аналізу суспільства та використовуються в со­ціології, політології, економічній науці і не можуть належати лише юридичній науці.

З позиції суспільства як цілого економічна сфера є його складовою, що має відповідні цілі та функції і цим відрізня­ється від політичної, соціальної та духовно-культурної сфер. Наявність власних функцій робить її відносно автономною та дає змогу розглядати як підсистему суспільства, що має власну структуру, складові якої, у свою чергу, є підсистемами еконо­мічної системи. В основі дискретності структурних рівнів су­спільства стоїть індивід, який є неподільним елементом, кот­рий реалізує свої економічні потреби і здібності через спільну діяльність з іншими людьми. Тому індивіди входять у різні колективні утворення, що є юридичними особами економічної системи. Статус юридичної особи вказує лише на наявність прав і відповідальність за дії колективних об'єднань індивідів, на їх неподільність відносно вищого рівня ієрархії.

Поняття юридичної особи відображає наявність в елементів економічної системи (індивідів та різноманітних економічних організацій) прав і відповідальності відносно суспільства. При цьому права і відповідальність ми розглядаємо як різновид со­ціальних норм, у яких інтегруються цілі та цінності суспіль­ства. Цілісність суспільства і, звичайно, економічної системи полягає в сукупності цілей та соціальних норм, що визначають місце, роль і поведінку елементів економічної системи. Уста­новляючи права та відповідальність юридичним особам, су­спільство визначає їх статус і функції, обумовлює напрями дії. Реалізація елементами економічної системи її функцій, а та­кож їх активна діяльність у межах прав і відповідальності пе­редбачає і досягнення власних цілей. Направленість активних дій елементів на досягнення власних та суспільних цілей до­зволяє розглядати їх як суб'єктів економічної системи.

Структура економічної системи представлена економічни­ми суб'єктами, котрі забезпечують реалізацію її функцій на різ­них рівнях ієрархії. Ключовими характеристиками суб'єктів є активна діяльність, спрямована на досягнення власних цілей та цілей економічної системи. Тому суб'єктна структура остан­ньої завжди передбачає аналіз цілей, притаманних індивідам та організаціям, у які вони об'єдналися, цілей економічної си­стеми та суспільства, спонукальних сил, що викликають актив­ність суб'єктів, рівень суспільного розвитку економічних сис­тем тощо. Суб'єкти, взаємопов'язані економічними цілями су­спільства, існують відокремлено один від одного та перебува­ють на різних рівнях економічної системи. Єдність взаємоза­лежності і відокремленості та активність є ключовими харак­теристиками суб'єктів.

Діяльність щодо забезпечення різноманітних економічних потреб люди здійснюють у межах домогосподарств, позасі- мейних економічних організацій та держави, що розглядається як особливий тип економічної організації. Кожна з названих економічних організацій набуває певних суспільних форм за­лежно від цивілізаційних особливостей суспільства, у якому вони функціонують. Для характеристики будь-якої системи особливе значення має «виявлення цілісності та складових ча­стин предмета, закономірностей поєднання частин у ціле, їх організацію в структуру, закони структури і т. д.»^[14]. Тому при дослідженні економічної системи насамперед потребує уваги розгляд особливостей економічних суб'єктів, характеру взає­модії між ними, місця і ролі індивіда в економічних організа­ціях, спроможність останніх реалізувати потреби і здібності людей, які їх утворюють. У міру зростання потреб і розвитку здібностей індивідів розширюється коло економічних органі­зацій, у яких вони беруть участь, змінюються їхні функції, що веде до ускладнення структури економічної системи су­спільства.

Наступною, після складності, ознакою економічної систе­ми, вивчення якої є важливим напрямом системного аналізу суспільства та його економічної сфери, є її організованість. Остання означає певну упорядкованість діяльності суб'єктів, наявність зв'язків та відносин, що виникають між ними, їх стійкість та відповідність цілям економічної системи. Поняття порядку стає одним із ключових понять економічної системи, що характеризує рівень її зрілості, розвиток від становлення до набуття органічної цілісності. Особливості упорядкованості тої чи іншої економічної системи залежать від історичної спе­цифіки відносин та зв'язків, що виникають у її межах. Тому організованість економічної системи даного суспільства мож­на розкрити лише через аналіз реально існуючих економічних відносин та зв'язків, що виникають між економічними суб'єктами, між ними та економічною системою як цілим.

Зв'язки і відносини економічної системи тісно пов'язані між собою і покликані конкретизувати її функціонування та розвиток. Їх природу можна зрозуміти лише тоді, коли розгля­дати з погляду діалектики цілого і частини. «Категоріальна пара «частина» — «ціле» виражає відносини між «сусідніми» і взаємопов'язаними структурними рівнями. Обидві категорії відрізняються підкреслено предметним характером, кожна з них виражає характерну для даного рівня відокремленість». Практика взаємопов'язаності і відокремленості є відправною точкою дослідження природи зв'язків і відносин економічної системи.

Відокремлені індивіди, що утворюють суспільство, перебу­вають у певній взаємозалежності, не існують один без одного. Природу цієї залежності розкриває соціоантропогенез, стосов­но суті якого досі точаться дискусії. Матеріалістичне тлума­чення його обґрунтовано марксизмом, який визначальну роль у становленні людини та суспільства відводить матеріальному виробництву, ролі праці щодо забезпечення переходу від біо­логічних до соціальних зв'язків^{[15] [16].}

Західні учені доводять ключове значення соціальних норм у становленні людини і суспільства. У них відображаються су­спільні цінності, накопичені поколіннями людей, що є основ­ним засобом їх об'єднання. Французький дослідник Леві- Строс у своїй праці «Елементарні структури спорідненості» довів, що регулювання відносин між чоловіком і жінкою, за­борона інцесту та кровозмішування відіграли визначальну роль у формуванні суспільної природи людини. І лише на пев-

ному етапі праця стала відігравати свою роль у розвитку цього процесу: «Наявність норм веде до принципової відмінності су­спільства від тваринного світу»^[19].

Принципова відмінність зазначених тлумачень соціоантро- погенезу з повною силою проявляється у відомому протистав­ленні індивідуалізму та холізму. Дискусія стосовно урахуван­ня в аналізі суспільних процесів первинності індивіда чи колективу, у якому він живе і діє, розгортається з новою си­лою. Це пояснюється методологічним значенням відповіді на поставлене питання. Від неї залежить вибір відправної точки розгляду будь-яких суспільних процесів. На нашу думку, ця дискусія не має перспектив успішного завершення в межах традиційної парадигми, оскільки перебуває в зачарованому колі взаємозалежностей індивіда та суспільства.

Розглянути цю взаємозалежність лише в межах причинно- наслідкових зв'язків неможливо, оскільки такий підхід огруб- лює реальну взаємодію між індивідом і колективом, не врахо­вує зворотного впливу наслідку на причину, не відображає значення цілісності суспільства. Крім того, на певних етапах розгортання суспільних процесів причиною поперемінно ста­ють індивіди і колективи. Тому неможливо розглянути з нале­жною повнотою економічні процеси виходячи виключно з пріоритетності лише однієї зі сторін суспільства.

Саме через вузькість методологічних підходів, на наш по­гляд, сучасна неокласична економічна теорія втрачає домінуючі позиції, стає вразливою для критики. Поклавши в основу всієї системи економічних залежностей та висновків принцип мето­дологічного індивідуалізму, вона змушена постійно розширю­вати коло різноманітних обмежень, абстрагуватися від тих чи інших факторів. Усе це призвело до високого рівня абстрактно­сті її положень, нежиттєвості висновків, прогнозів та рекомен­дацій, що дало підстави назвати її «теорією класної дошки».

Методологія системного аналізу дає змогу уникнути ситуа­ції, коли при дослідженні суспільних процесів пріоритетність надається лише одній стороні — індивіду або суспільству, та розкрити природу зв'язків і відносин між ними. Це досягається

¹⁹ Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук. — М.: Прогресс, 1972. — С. 53.

насамперед через розгляд суспільства з позиції цілісності, ви­значення ролі цілого у формуванні та функціонуванні зв'язків і відносин між суспільством як цілим та індивідами як його частинами.

Цілісність суспільства визначається рядом факторів, серед яких передусім треба назвати існування духовно-культурних цінностей та цілей, притаманних людям певної цивілізації. Вони формуються з досвіду багатьох поколінь людей, відо­бражають особливість умов їх життя і є своєрідним історич­ним відбором кращих рішень та форм поведінки. За своєю природою цілі та цінності суспільства є соціальними нормами, що об'єднують людей, у яких інтегрується індивідуальне і ко­лективне начала. У соціальних нормах знаходимо взаємоза­лежність і взаємобумовленість індивіда і суспільства, оскільки виникають вони з поведінки індивідів і потім стають спільним надбанням, що впливає на поведінку кожної людини.

Соціальні норми об'єднують індивідів у певні форми коле­ктивності через формування зв'язків і відносин між ними. Тобто в усіх людей є певні тотожні риси, що формуються під впливом єдиних цінностей суспільства, і ці тотожності стають основою зв'язку між ними.

Суспільний зв'язок не просто фіксує подібність рис індиві­дів, а й відображає залежність між людьми, коли зміна таких рис в одного індивіда викликає зміну їх в іншого. Так форму­ється взаємозалежність людей у суспільстві, яка відображаєть­ся у різноманітності її зв'язків^[20]. Суспільна залежність є голо­вним (системоутворювальним) зв'язком кожного суспільства.

Окрім спільних люди мають і індивідуальні риси, накопи­чення яких призвело до розпаду кровноспорідненої общини та формування індивідів. Ці риси стають основою відокремлено­сті індивідів у суспільстві. «Зв'язок має відносний характер, є зв'язком лише в певному відношенні, оскільки речі з якогось боку тотожні і передбачають свою протилежність — відокре­мленість (ізольованість)»^[21]. Тобто індивіди мають такі риси, зміна яких в одного не зачіпає іншого. Відокремленість має сенс лише для взаємопов’язаних елементів, підкреслює авто­номність їх існування і те, що лише в такому статусі між ними може виникнути зв’язок. Зв’язок між відносно відокремлени­ми індивідами відображає поняття відносин.

На відміну від поняття зв’язку, що характеризує сутнісний рівень пізнання суспільних процесів і явищ, поняття відносин — категорія буття, відносини фіксують не лише взаємозалеж­ність, а й відокремленість індивідів від суспільства, єдність та відмінність їхніх цілей, вони є найбільш глибокою характерис­тикою суспільства та його індивідів. У відносинах консерву­ються суспільні риси індивідів, відображається їх статус у су­спільстві, позиції, з яких вони вступають у зв’язки. Тому відносини відображають певний стан суспільства, характери­зують онтологічний вимір його будови, розкривають внутрі­шню структуру суспільства. У цьому сенсі правомірним є ви­сновок класиків, що природа суспільства визначається сукупністю суспільних відносин.

Визначення змісту суспільних відносин потребує вивчення кількісних та якісних характеристик зв’язків, що лежать в їх основі. Якісні ознаки суспільних зв’язків пов’язані з певними цінностями, що об’єднують індивідів у відповідних сферах життя. Тому відповідні соціальні норми є підставою для віднос­ного виокремлення політичних (владних), економічних, соціа­льних, духовно-культурних відносин. Усі вони пов’язані між собою і відображають різні сторони суспільного життя індивіда.

На зміст суспільних відносин впливає і кількісна визначе­ність зв’язків, яка пов’язана з характером та глибиною відо­кремленості індивідів. Залежно від міцності суспільних зв’язків індивідів має місце кореляційна чи функціональна за­лежність індивідів від суспільства, формується різний рівень розвитку суспільних відносин. Таким чином, зміст суспільних відносин постійно змінюється у часі, вони завжди мають істо­ричну визначеність, у ній відображається рівень розвитку ін­дивідів та суспільства, особливості їх взаємообумовленості.

Взаємну залежність і відносну відокремленість індивідів в економічній сфері суспільства відображають відносини влас­ності. Вони виникли в «осьовий час» унаслідок розпаду кров- носпорідненої общини і появи відокремленого індивіда та фор­мування суспільної залежності. Як зазначав П. Б. Струве, «власність завжди є засобом відокремлення та відображення окремого і водночас пов’язаного існування безлічі госпо- 22

дарств».

Власність фіксує суспільні умови та порядок доступу інди­відів до необхідних ресурсів і в такий спосіб визначає суспіль­ний статус індивідів у сфері господарювання. У відносинах власності знаходить своє відображення вплив суспільства як цілого на індивідів, рівень історичного розвитку останніх та глибина автономності їх існування.

Отже, історичні форми власності завжди змінювалися під тиском індивідуального розвитку людей, необхідності вста­новлення нового способу взаємозв’язку між індивідами в су­спільному виробництві.

Власність є найбільш глибокими відносинами економічної сфери і по праву розглядається як фундамент усієї сукупності економічних відносин. Така роль відносин власності зумовле­на тим, що в них, по-перше, фіксується історичний тип су­спільної залежності індивідів, з якої випливає особливість зв’язків, що лежать в основі всіх економічних відносин.

По-друге, у власності фіксується рівень суспільного розви­тку індивідів, відповідно і коло відносин, у які вони вступа­ють.

По-третє, у відносинах власності відображається визнача­льний вплив соціальних норм на статус та поведінку індивідів, історичні особливості суспільного розвитку людей, форми їх залежності та відокремленості від суспільства. Зміна форм власності є способом розв’язання суперечності між суспільст­вом та індивідами і відображає історичний розвиток суспіль­ної залежності індивідів у господарській сфері.

Власність, як і вся система економічних відносин, характе­ризує статику економічної системи, відображає певний статус індивідів у суспільстві, особливості їх залежності. Реалізують­ся відносини власності лише в процесі активної діяльності ін­дивідів, коли має місце дія, направлена на подолання різних форм залежності.

²² Струве П. Б. Хозяйствование, хозяйство, общество // Струве П. Б. Избранные со­чинения. — М.: РОССПЭН, 1999. — С. 9.

Взаємний вплив сторін викликає необхідність здійснен­ня взаємного зв'язку, зміну залежності індивідів від су­спільства. В його основі лежать взаємообмін необхідними людям речами та інформацією. Якщо розглядається «реа­льний фізичний зв'язок стану матеріальної системи,...то такий зв'язок немислимий без передання речовини, енергії та інформації з однієї системи в іншу, з одного стану сис­теми в інший»^[22]. Кожний індивід має власні потреби та зді­бності, реалізація яких вимагає взаємодії з іншими людьми, суспільством у цілому. У результаті такої взаємодії зміню­ються самі індивіди, їхні цілі та потреби, змінюється і су­спільство в цілому, а економічна система набуває динаміч­ного стану.

Взаємодія економічних суб'єктів стає предметом дослі­дження функціонуючої економічної системи, її динамічного стану. Взаємодія містить зв'язки та відносини, що відобража­ють залежність та відокремленість індивідів, причини та на­прями їхньої діяльності, механізм їх суспільного розвитку та поведінки.

Поняття взаємодії дає змогу розглядати економічні процеси не лише в межах причинно-наслідкових зв'язків й досліджува­ти реально існуючі нелінійні, стохастичні, можливі зв'язки. Відкривається можливість при вивченні економічної системи використовувати увесь арсенал методологічного інструмента­рію синергетики. «Багатство зв'язків з певним наближенням можна виразити не в образі «ланцюга», а через поняття об'ємної «мережі», де кожна річ є «вузлом» численних зв'язків»^[23]. Такими «вузлами» економічної системи стають підсистеми, функціонування яких здійснюється через реаліза­цію всієї сукупності зв'язків у процесі поглиблення їх взаємо­дії з суспільством.

Взаємодія як обмін між суб'єктами, що відповідає їх інди­відуальним і спільним цілям, потребам та інтересам, веде до їх суспільного розвитку і містить рушійні сили їх активності. Ра­зом з тим у взаємодії відображається і вплив суспільства, його цілей та інтересів, що здійснюється через установлення певної форми власності. У взаємодії економічних суб'єктів знаходи­мо відображення всіх суспільних чинників, що впливають на їх поведінку.

Взаємодія вимагає змінити кут зору на економічні процеси і передбачає розглядати їх не як ex-post процеси, що втілилися в певних економічних відносинах, а як реально здійснюваний взаємообмін між економічними суб'єктами. У цих процесах увага зосереджується не лише на русі товарів та послуг у про­цесі створення суспільного багатства, а на активності суб'єктів, їх цілях, формах та змісті взаємообміну.

Розкриття суті взаємодії економічних суб'єктів також пов'язане з фундаментальною характеристикою економічної системи — відносинами власності, точніше — з процесом їх реалізації. Як було показано вище, власність фіксує суспіль­ний статус індивідів в економічній сфері, характер їх залежно­сті, глибину та рівень відносної відокремленості. У формах власності відображено суспільний рівень зрілості індивідів, що проявляється у певній сукупності притаманних їм потреб та здібностей.

Забезпечення потреб та реалізація здібностей робить необ­хідним вступ індивідів у зв'язки, здійснення взаємообміну дія­льністю чи предметами потреб. Реалізація власності передба­чає активну дію економічних суб'єктів, спрямовану на взаємообмін між ними заради досягнення власних цілей, а предметом обміну стають права власності.

Суспільний статус суб'єктів економічної сфери визначаєть­ся наявністю у них прав власності на ресурси, які вони вико­ристовують у господарській діяльності. При цьому право ми розглядаємо як різновид соціальних норм, за допомогою яких суспільство впливає на поведінку людей. У сукупності соціа­льних норм вбачаємо конкретну форму прояву цілісності су­спільства, що справляє вирішальний вплив на суть та поведін­ку кожної людини. «Право невіддільне від соціального існу­вання людини. Воно означає перехід людини від тваринного існування до людського суспільства»^[24].

Як і кожна соціальна норма^[25], права власності відобража­ють взаємозв’язок суспільства та індивідів, які його утворили. Суспільство встановлює права власності, а індивіди здійсню­ють самостійну діяльність у визначених ним межах, тим са­мим отримують легітимізацію власних дій. У правах власності знаходимо історичну форму поєднання індивідуальних та су­спільних цілей, форму розв’язання суперечності між ними. Ре­алізувати права власності можна через взаємний обмін право- чинами на належні економічним суб’єктам ресурси. Характер обміну правами власності та його історичні форми є похідними від форм власності. Активна діяльність економічних суб’єктів, їх взаємодія між собою та суспільством здійснюються в процесі обміну правочинами на ресурси, що використовуються у госпо­дарстві. Зовні цей обмін являє собою здійснення індивідами економічних операцій. Тому наступним поняттям вузлової лінії понятійних перетворень, що характеризує функціонування еко­номічної системи, є поняття економічних операцій (трансакцій). Їх аналіз виходить за межі даної праці.

Тут варто лише зауважити, що визначення типів, форм, способів здійснення економічних операцій відкриває мож­ливість для розкриття суб’єктної структури економічної си­стеми. На відміну від традиційних підходів, згідно з якими вона визначалася на основі руху матеріальних благ по фазах їх створення, розподілу, обміну та споживання або через ви­ділення техніко-економічних, соціально-економічних та ор­ганізаційно-економічних відносин, структурування економі­чної системи на основі класифікації операцій передбачає в основу покласти напрями суспільної діяльності економічних суб’єктів.

Взаємодію неможливо змістовно аналізувати без визначен­ня індивідуальних цілей суб’єктів та їх взаємозв’язку з цілями суспільства в економічній сфері. Тому наступним кроком у дослідженні взаємодії економічних суб’єктів різних рівнів є встановлення цілей, заради досягнення яких функціонує еко­номічна система.

Економічна система є підсистемою суспільства, і її цілі ви­значаються суспільством та полягають у створенні благ і по­слуг для забезпечення суспільних потреб. Поряд з цим на цілі економічної системи впливають і внутрішні чинники — необ­хідність збереження її цілісності та забезпечення подальшого розвитку. Тобто цілі економічної системи формуються в ре­зультаті узгодженості зовнішніх та внутрішніх факторів і зво­дяться до забезпечення зростаючих потреб суспільства при збереженні структурної цілісності та підвищення стійкості зв'язків і відносин між суб'єктами, що її утворюють.

Цілі економічної системи, у свою чергу, впливають на ін­дивідуальні цілі економічних суб'єктів. Останні, як правило, пов'язуються з забезпеченням власних потреб та реалізацією здібностей індивідів. Діяльність суб'єктів відповідно до влас­них інтересів, що узгоджуються з інтересами інших суб'єктів та суспільства, визначає зміст їх взаємодії. Міра взаємної уз­годженості індивідуальних цілей та цілей економічної системи впливає на структурну цілісність останньої, на стійкість зв'язків і відносин між суб'єктами та системою в цілому.

Цілісність економічної системи є важливою характеристи­кою, що відображає рівень збалансованості всіх елементів сис­теми. Вона являє собою не стан, а процес досягнення взаємної відповідності складових, що постійно змінюються. Розглядаю­чи особливості соціальних систем на різних історичних етапах їх розвитку, Й. Шумпетер підкреслював, що «суспільства ні­коли не бувають структурними цілісностями, і половина про­блем, з якими вони стикаються, виникає саме через це»^[26]. На шляху свого зростання економічна система проходить ряд ета­пів: від стану співіснування до органічної цілісності, і кожен із них має різний ступінь взаємоузгодженості цілей та дій, а зна­чить, і різні форми взаємодії.

Економічна система майже ніколи не буває в стані повної збалансованості, який означав би зупинку в її розвитку, а отже, і невідворотність деградації. Принцип рівноваги, що так широко використовується класичною та неокласичною економічною теорією, слід розглядати як нау кову абстрак­цію, яка відображає певний момент у розвитку економічної системи, точку відліку для виявлення тенденцій розвитку. Цей принцип можна використовувати лише за умови допов­нення дослідження системи в поняттях нестабільності, сто- хастичності, допущення раптових масштабних змін (катаст­рофічності) тощо.

Економічна система може бути розкрита достатньо повно лише на основі використання всього арсеналу методологіч­ного інструментарію синергетики. Вона «виходить з того, що системи за своєю природою перебувають переважно в стані нестійкої рівноваги не тільки через зовнішні обстави­ни, а й через спонтанні зміни в них самих»^[27]. Тому взаємодія економічних суб'єктів здійснюється не лише в рамках при- чинно-наслідкових залежностей, що є лише окремими мо­ментами взаємодії, а й на основі вірогіднісних, нелінійних взаємозалежностей за одночасного взаємовпливу сторін. Го­ловним напрямом такої взаємодії є досягнення узгодженості інтересів суб'єктів та суспільства, розвиток індивідуальнос­ті кожного суб'єкта та розширення його суспільних зв'язків, що в кінцевому підсумку і веде до розвитку су спільства, на­ростання духовно-культурних цінностей, що є надбанням суспільства і кожної людини.

Професор антропології Колумбійського університету Рут Бенедикт звертала увагу на відмінність суспільств із різним рівнем синергії. В основі цієї відмінності лежать наявні со­ціальні структури — характер влади, форми власності, рі­вень культури тощо, що спрямовують дії людей у русло протиборства чи соціальної кооперації та солідарності. «Я говорила про суспільства з високою синергією, інститути яких забезпечують взаємну вигоду від учинених дій, і про суспільства з низькою соціальною синергією, де вигода од­ного індивіда повертається перемогою над іншим, і перемо­жена більшість змушена викручуватися на свій страх і ри- зик»^[28]. Піднесення цінностей та цілей суспільства і погодженість з ними індивідуальних цілей змінює характер

взаємодії, робить економічну систему більш цілісною й ефек­тивною.

1.2.