Сутність цивілізаційної парадигми

Суспільство є однією з найскладніших форм об’єк­тивної реальності. На відміну від процесів, що властиві неживій та живій природі, суспільні процеси відбуваються у свідомо створеному людьми середовищі та пронизані цілеспрямованою діяльністю людей.

Нині в суспільствознавстві використовуються переважно дві парадигми — формаційна та цивілізаційна. Окрім них у дослідженні економічних процесів досить широкого застосу­вання набув підхід, основу якого становить принцип методо­логічного індивідуалізму. Згідно з ним усі економічні процеси розглядаються з позицій поведінки вільного індивіда, який діє раціонально для реалізації власних інтересів. Незважаючи на постійно зростаючі обсяги аргументованої критики, принцип методологічного індивідуалізму залишається однією з опор неокласичної економічної теорії.

³⁰ Поряд з поняттям наукової парадигми в літературі вживається близьке за значен­ням поняття науково-дослідної програми (НДП), обґрунтоване Імре Лакатошем. Суть НДП зводиться до використання в науковому дослідженні «жорсткого ядра» — сукуп­ності незмінних принципів аналізу та «гнучкої оболонки», під якою розуміють будь-які підходи, положення та методи, що використовуються дослідниками залежно від об’єкта аналізу.

Тривалий час у працях вітчизняних дослідників займала до­мінуючі позиції і все ще продовжує використовуватися фор­маційна парадигма аналізу суспільних процесів. Вона дала змо­гу вперше отримати цілісне уявлення про історичний розвиток суспільства, розкрити закономірності функціонування його складових, причини та тенденції змін, яких очікує людство. Од­наче в умовах підвищення рівня складності та взаємообумовле- ності суспільних процесів та зростання потреби в більш точних знаннях про них формаційна парадигма суспільствознавства стала недостатньою. Нині дедалі більше прихильників знахо­дить цивілізаційна парадигма, яка, використовуючи потенціал своєї попередниці та розвиваючи власні підходи, здатна стати надійною основою у пошуку відповідей на виклики часу.

Цивілізаційна парадигма почала утверджуватися відносно недавно. Ця парадигма спирається на фундаментальні зміни, що відбулися в розвитку методології науки, на якісно нові загаль- нонаукові підходи та принципи досліджень. Вони прийшли на зміну уявленням про механічну природу будь-яких процесів, обґрунтованих кілька століть тому Рене Декартом, Ісаком Нью­тоном та іншими видатними ученими середньовіччя. Обґрунто­вані ними класичні підходи до наукового аналізу орієнтували на пошук першопричини всіх змін, що відбуваються в дослі­джуваних об'єктах, джерел зовнішніх сил, що спричиняють ці зміни, їх наслідків та механізмів здійснення такого руху. Ці та інші важливі принципи лягли в основу наукового дослідження не лише природничих, а й суспільних процесів. Виявлення при- чинно-наслідкових зв'язків, що не опосередковані свідомою ді­яльністю людей і відбуваються поза їхньою волею та свідомістю, розкриття об'єктивного механізму їх розгортання знайшли своє відображення у формаційній парадигмі.

Нова загальнонаукова методологія досліджень передбачає сис­темно-синергетичний підхід до аналізу будь-яких процесів.

> об 'єкт наукового аналізу розглядається з позицій систем­ності, як складова більш широкого об 'єкта. Останній є зовніш­нім середовищем і впливає на властивості об'єкта наукового аналізу. Притаманна традиційному науковому підходу ідея ато­мізму, згідно з якою розглядається в абстракції незалежний і ав­тономно існуючий об'єкт аналізу, змінюється на ідею всебічної його залежності та взаємозв'язку з навколишнім середовищем;

> об'єкт є цілісним утворенням. Він має власну структур­ну будову, елементи якої об'єднуються за допомогою засобів, що належать лише об'єкту як цілому. Це означає, що на рівні цілісності існують більш глибокі якості (емерджентні власти­вості), ніж сума властивостей структурних елементів. Наяв­ність характеристик різного рівня, які відображають об'єкт на­укового аналізу в його цілісності та структурних складових, є важливою ознакою системного підходу;

> вплив об 'єкта наукового аналізу як цілого на його складо­ві здійснюється через організацію взаємодії між ними. Особ­ливості організації кожного об'єкта є одним із ключових на­прямів дослідження. При цьому увага зосереджується на способах та засобах, за допомогою яких елементи об'єд­нуються в цілісність, а також на тому, як впливає ціле на свої частини. Таке дослідження дає змогу пояснити зміну форм, яких набуває об'єкт у процесі свого розвитку;

> причини розвитку будь-якого об'єкта системно-синер­гетична методологія вбачає не лише у зовнішньому впливі, вона розглядає і внутрішні рушійні сили, притаманні йому, як дію, як саморух і саморозвиток об'єкта. Причому здійснюються вони через розгортання двох протилежних процесів — диференціації та інтеграції, єдність яких і забезпечує розвиток об'єкта науко­вого дослідження. Поділ його на структурні елементи зумовле­ний необхідністю їх спеціалізації для виконання своїх функцій, що дає змогу здійснювати їх ефективніше і забезпечити адапта­цію об'єкта до постійних змін зовнішнього середовища.

Зворотний процес — інтеграція — передбачає об'єднання елементів нової структури об'єкта і забезпечення збереження його від розпаду. Тим самим реалізується головна функція сис­темного об'єкта — забезпечення його цілісності та реалізація цілей його призначення. Пошук відповідних кожному об'єкту способів і форм диференціації та методів і засобів їх наступної інтеграції в нову цілісність стає головним напрямом досліджен­ня процесів розвитку об'єктів у рамках системно-синергетичної методології. Пізнання природи внутрішніх рушійних сил, особ­ливостей їх розгортання в різних об'єктах є наступною важли­вою складовою нових загальнонаукових підходів;

> взаємообумовленість та взаємозалежність усіх складо­вих цілісного об 'єкта наукового аналізу знімає проблему пошуку першопричини його розвитку. Натомість передбачається ураху­вання взаємного переходу причини в наслідок, і навпаки, аналіз випадку, коли наслідок передує причині, що зумовила його ви­никнення. Так виникає зачароване коло взаємодетермінації причин і наслідків, що характеризують розвиток об'єкта. Це ко­ло можна розірвати, лише досліджуючи його генезис, через ви­вчення розвитку в часі, руху по спіралі еволюції. Фактор часу та врахування взаємовпливу всіх складових об'єкта наукового аналізу стають важливими моментами його пізнання.

Цивілізаційний аналіз суспільних процесів передбачає фор­мування чіткої і несуперечливої системи понять і категорій, що дають змогу розкрити закономірності їх функціонування та розвитку. Зусиллями багатьох авторів було розроблено цілий ряд окремих підходів, характеристик суспільства з цивіліза- ційних позицій. У літературі знаходимо низку визначень циві­лізацій, різні версії їх класифікації, обґрунтування методів до­слідження. Ці здобутки були отримані представниками різних напрямів суспільствознавства, і, як правило, вони відобра­жають предмет окремих наукових дисциплін. Реальністю є не- систематизованість накопичених знань цивілізаційного дослі­дження суспільства, різновекторна їх спрямованість, що значно знецінює їх евристичний потенціал.

Насамперед важливо уточнити співвідношення між вихідни­ми поняттями «цивілізація» і «суспільство», що часто ототож­нюються. На нашу думку, ширшим є поняття цивілізації, яке ві­дображає історичну реальність, сферу практичної діяльності лю­дини, що є об'єктом наукового аналізу. Суспільство розглядається в рамках певної цивілізації як конкретно-історичне суспільство. При цьому до уваги береться лише той бік практичної діяльності, що залежить від суспільних факторів, а сама людина розгляда­ється як соціальна (родова) істота, розвиток якої обумовлений соціальними детермінантами. Цю спрямованість історичного розвитку людства і відображає поняття цивілізації.

Термін «цивілізація» походить від латинського слова сі vilis, що означає такі якості людини — жителя міста античних часів, як доброзичливість, гідність, вихованість, привітність, котрі протиставлялися природним пристрастям. Р. А. Будагов звер­нув увагу на те, що російські мислителі М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, Д. І. Писарев використовували слово «ци­вілізація» для протиставлення суспільного і природного начал, дикого і розвинутого станів людини^[29]. Виникнення цивіліза­цій, як правило, пов'язується з переходом суспільства від об­щинної форми його організації до держави.

У літературі вперше цей термін з'явився у праці маркіза де В. Р. Мірабо «Друг законів» (1757), де також підкреслювалося значення розвитку якостей і знань людей у їх повсякденній взає­модії. Згодом цивілізованість стала означати не тільки зміну лю­дини та її практичної діяльності в певному напрямі, а й полег­шення життя людей у результаті такої діяльності.

Є. Калло підкреслював, що цивілізація відображає матеріаль­ний і духовний прогрес як окремих людей, так і суспільства в ці­лому, «зменшення тягаря, що вони несуть у боротьбі за існуван­ня»^[30]. Тобто перше і найбільш загальне розуміння цивілізації пов'язане з людиною, історичним розвитком її якостей, зміна­ми у практичній діяльності.

Ця сутнісна сторона цивілізації проявляється в тому, що людина розглядається як суспільна (родова) істота, а її актив­ність — як сукупність суспільних зв'язків і взаємодій. Тому цивілізаційна парадигма акцентує увагу на суспільних проце­сах (а не стані суспільства), серцевиною якого є соціалізація життєдіяльності людини. О. О. Богданов образно назвав їх іс­торичним шляхом, по якому людина рухається від свого стану троглодита до всебічно розвиненої особистості, процесом на­копичення в людині людського (суспільного). Це означає, що цивілізаційний аналіз суспільних процесів передбачає дослі­дження провідної ролі людини, утвердження в її рисах та дія­льності суспільного начала, а людиноцентричність стає вихід­ним моментом цивілізаційної парадигми.

По-перше, цивілізаційна парадигма по-новому відображає роль суспільної свідомості у виникненні та історичному роз­витку людства. Саме уявлення про людину, її становлення та історична еволюція розглядаються як результат дії процесу антропосоціогенезису, згідно з яким людина як соціальний ін­дивід з'явилася в результаті розвитку суспільної свідомості та праці. Урахування цивілізаційною парадигмою суспільної сві­домості передбачає нове розуміння середовища, у якому люди здійснюють свою життєдіяльність. Воно складається з переваж­но свідомо створених предметів та умов життя, а неопосеред- ковані працею елементи природи займають незначне місце. Більше того, антропогенне навантаження на природу робить вкрай актуальною проблему захисту навколишнього природ­ного середовища, постановка і розв'язання якої стають мож­ливими лише з урахуванням фактору свідомості, на засадах цивілізаційної парадигми.

По-друге, основною одиницею аналізу історичного розвитку людства розглядається не суспільно-економічна формація, а кон­кретне суспільство, що перебуває на певному історичному етапі розвитку, яке належить до однієї з двох ліній розвитку світових цивілізацій. Як відомо, історично утвердилися Східна та Західна (Європейська) гілки цивілізаційного розвитку. До першої нале­жать такі світові цивілізації, як Китайська, Індійська, Близькосхі­дна (мусульманська), до другої — Західноєвропейська, Східно­європейська, Латиноамериканська. Іноді виділяють суспільства Африканської цивілізації. Тому одним із перших кроків у ви­вченні певного суспільства є визначення його цивілізаційної іде­нтичності, належності до однієї зі світових цивілізацій. Остання є зовнішнім соціальним середовищем, що впливає на розвиток су­спільства, обумовлює його ключові особливості.

Причому суспільство розглядається не лише в контексті особливостей світової цивілізації, до якої воно належить, а й у часі. Історія є ареною розвитку суспільства, що передбачає пошук та дослідження якісних змін у його житті, етапних і не­повторних подій, які вплинули на подальший розвиток суспі­льства. Виявлення внутрішніх зв'язків між історичними поді­ями та фактами потребує застосування наукових понять і категорій. Відображення в цих поняттях та категоріях історич­ного процесу розвитку суспільства подається як його генезис.

По-третє, як і кожне цілісне утворення, суспільство харак­теризується наявністю певних рис, властивостей, якостей, притаманних лише цілому. До таких характеристик відносять духовно-культурні цінності, властиві лише суспільству певної цивілізації, що наповнюють його конкретним змістом. Вони включають мову, звичаї, менталітет, цілі, морально-етичні норми тощо, які є надбанням багатьох поколінь, узагальнен­ням їх історичного досвіду і об'єднують людей даного суспі­льства у просторі й часі. До характеристик суспільства як цілі­сного об'єкта слід віднести засоби його збереження, серед яких — держава та її органи, церква, створена природою та людьми інфраструктура транспорту і зв'язку. Зазначені харак­теристики цілісності суспільства мають вирішальний вплив на його розвиток. Вплив цілого часто розглядають як його функ­ції, як напрями реалізації цілісності суспільства.

Водночас цілісність передбачає структуризацію суспільно­го життя — виокремлення відносно самостійно функціоную­чих сфер суспільства. Історично процес диференціації суспіль­ства, що сформувалося після розпаду кровноспорідненої общини, привів до формування структури, яка включає полі­тичну (владну), господарську, соціальну та культурну сфери^[31]. Їх поява була зумовлена необхідністю ефективнішої реалізації функцій суспільства. Тому сфери суспільного життя треба роз­глядати як зосередження матеріальних та організаційних умов людей і засобів, що спеціалізуються на виконанні певної су­спільної функції. Причому всі вони органічно пов'язані між собою та впливають одна на другу такою самою мірою, як пов'язані між собою функції суспільства.

Окрім функціональної диференціації кожному суспільству притаманна соціальна диференціація. Цей процес також роз­почався після розпаду кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого суспільного індивіда. Соціальна ди­ференціація означає, що окремі індивіди різняться місцем та роллю в суспільних процесах, суспільним статусом тощо. Останній обумовлює їх місце в соціальній структурі, вплив на суспільні процеси, інтереси та мотиви суспільної діяльності. Суспільний статус людей в економічній сфері визначається іс­нуючими формами власності на засоби виробництва.

По-четверте, інтеграція елементів функціональної та соціа­льної структур суспільства здійснюється через організацію взаємодії їх між собою та суспільством як цілим. Існують централізований та децентралізований способи об'єднання в цілісність самостійно функціонуючих суспільних сфер та дія­льності відокремлених індивідів. Історично першим виник централізований спосіб, пов'язаний із побудовою держави, а згодом проявив себе і децентралізований спосіб організації су­спільного життя — формування громадянського суспільства.

Держава виникла з надобщинного центру кровноспорідне­ної общини після її розпаду. Вона організовує здійснення жит­тєво важливих функцій суспільства, взаємодію між відносно самостійними індивідами та сферами суспільного життя. Тому з нею ототожнюється цілісність суспільства, держава є його організаційним центром.

Головне завдання кожної держави — збереження цілісності суспільства та запобігання його розпаду — забезпечується формуванням верховної (суверенної) влади та органів її здійс­нення, які часто ототожнюються з самою державою. Клю­човою ознакою державної влади є її легітимність, що означає визнання усіма членами суспільства права здійснювати від­повідні дії державними органами. Реалізація державної вла­ди набуває різноманітних форм — від прийняття правових актів та управлінських рішень, обов'язкових для виконання всіма членами суспільства, до застосування сили та приму­сових дій.

Протилежним відносно держави як центру суспільства по­люсом є самостійно діючі індивіди або суспільні суб'єкти. Їх природа та умови діяльності визначаються сукупністю прав, якими вони володіють та реалізують свою належність до дано­го суспільства. Право є однією з найбільш глибоких категорій суспільствознавства, що розкриває суспільну природу людини та її зв'язок із суспільством. Історичний розвиток обсягу та форм прав індивідів відображає еволюцію суспільства.

Взаємодія між двома полюсами суспільства — центром, уособленням якого є держава або церква, та суспільними суб'єктами — забезпечується в процесі здійснення державної або духовної влади та забезпечення прав суб'єктів. Тому особ­ливості організації кожного суспільства можна розкрити через визначення характеру влади та засобів її реалізації, з одного боку, та сукупності прав суб'єктів і умов їх здійснення, що є головним у діяльності держави, з іншого боку.

По-п'яте, джерелом рушійних сил, що забезпечують функ­ціонування та розвиток суспільства, є активна діяльність суб'єктів. Вона формується в процесі досягнення ними особис­тих цілей, пов'язаних із забезпеченням потреб і розвитком зді­бностей кожної людини, і проявляється як її інтереси. Су­спільство впливає на дію цієї живої сили соціального розвит­ку, на інтереси індивідів через установлення різноманітних стимулів. Взаємодія інтересів суб'єктів та зовнішніх стимулів їх діяльності веде до появи певної мотивації їхньої діяльності. У мотивації діяльності суб'єктів слід убачати складне поєд­нання живої сили індивідів, спрямованої на досягнення влас­них цілей, та сил влади (держави, грошей чи морально- етичних імперативів), що підпорядковані реалізації спільних цілей. Мотивація дає змогу розкрити процеси саморозвитку суспільства в цілому і його окремих сфер, джерела внутрішніх сил, умови та особливості їх реалізації.

Наведені основні положення цивілізаційної парадигми у своїй єдності відкривають можливість для наукового аналізу функціонування та розвитку суспільства в цілому та його сфер, дослідження їх генезису. Наступними кроками характе­ристики цивілізації є загальне її визначення та періодизація іс­торичного розвитку. Слід зауважити, що, незважаючи на наяв­ність історичних даних та фактів, які підтверджують цивіліза- ційний характер розвитку людства, цей аналіз є робочою гіпо­тезою. Розроблення парадигми означатиме наукове підтверджен­ня чи спростування викладених у гіпотезі положень і має привести до науково обґрунтованої відповіді на поставлені питання.

У літературі знаходимо численні визначення цивілізації, багато з яких викладено у хрестоматії «Сравнительное изуче­ние цивилизаций»^[32]. Авторами найбільш аргументованих ви­значень є М. Вебер, П. Сорокін, Ф. Енгельс, А. Тойнбі, О. Шпен­глер, Ф. Бродель, М. Данилевський, В. Каволіс, Ш. Ейзенштадт та ін. Відомі й авторитетні енциклопедії і словники, як прави­ло, також подають статті та матеріали про цивілізацію, серед яких варто назвати словник Вебстера, Міжнародну енцикло­педію соціальних наук та інші. У них наводяться визначення, що по-різному акцентують ті чи інші сторони цивілізації, да­ється певна аргументація на користь позиції, зайнятої авторами.

Цивілізаційна характеристика суспільства передбачає виді­лення в ньому таких рис, як самобутність, тобто відносно відо­кремлене самостійне існування, внутрішню структурованість, самоорганізованість, наявність внутрішніх джерел саморозвит­ку, особливості духовно-культурних цінностей, що характери­зують цілісність суспільства, та ін. Єдиного загальновизнаного визначення цивілізацій наука ще не створила. Найбільш повно, на нашу думку, ключові ознаки цивілізацій відображені у визна­ченні Київської школи вчених, яку очолює академік Ю. М. Па­хомов. «Цивілізація — це окрема, відносно автономна, здатна до самоорганізації і саморозвитку поліетнічна соціокультурна сис­тема, що має свої виміри у просторі й часі, базові духовно- культурні основи та відносно стійкі, довгострокові структури економічних, суспільно-політичних і культурних форм»^[33]. Воно містить такі характеристики, як системність, де всі сторони су­спільного життя взаємно пов'язані; відображено фундаментальне значення суспільної свідомості у становленні і розвитку цивілі­зації (соціогенезис); ієрархічна будова різних складових; функ­ціонування і розвиток, що здійснюються за засадах внутрішніх рушійних сил, та ін. Дане визначення вказує на основні напрями наукового дослідження цивілізації і може слугувати відправним пунктом розроблення цивілізаційної парадигми.

Так, теза про автономність цивілізацій, що ґрунтується на особливостях їх духовно-культурних підвалин, дає змогу ви­ділити в історичному розвитку людства окремі самобутні ци­вілізації. Їх розвиток визначається передусім внутрішньою ідентичністю, а потім уже міжцивілізаційним взаємовпливом. Тобто цивілізаційний аналіз виходить з існування різних циві­лізацій, яким притаманний власний шлях історичного розвит­ку, і не сприймає відомого принципу формаційної парадигми про обов’язковість проходження кожним суспільством одна­кових етапів історичного розвитку.

Цивілізаційна дискретність розвитку людства дає можливість класифікувати основні світові цивілізації. Так, більшість учених вважають достатньо обґрунтованою класифікацію, що включає Європейську (Християнську), Близькосхідну (Ісламську), Індій­ську (Буддійську), Китайську (китаєзований буддизм, даосизм та конфуціанство), Латиноамериканську, Африканську цивілізації. Кожна з них стосується певного регіону, має просторовий вимір та спирається на духовно-культурні особливості народів, що проживають у цих регіонах. Вони мають свої алгоритми розвит­ку, специфічні фактори саморуху, проходять різні за часом і змі­стом етапи еволюції, особливості піднесення та криз.

Перелік основних світових цивілізацій дає панораму цивілі­заційної різноманітності людства, відображає його просторову характеристику. Вона має бути доповнена і часовим виміром розвитку кожної цивілізації, виділенням окремих етапів, що відображають історичний поступ. Одначе цей аспект науково­го дослідження цивілізацій висвітлено недостатньо. Зусилля вчених були зосереджені здебільшого на аналізі Європейської цивілізації переважно Західнохристиянської гілки. Унаслідок цього не було створено достатньої бази для застосування порів­няльного аналізу і не вдалося відшукати подібних етапів істо­ричного поступу цивілізацій.

Цивілізаційний розвиток людства зазвичай ведуть від неолі­тичної революції, пов’язують із переходом первісних людей від збиральництва до відтворювального господарства та осілого способу життя. Близько 10 тис. років до нової ери розпочався шлях цивілізаційного сходження народів, який на відрізку пер­ших тисячоліть був позначений ранніми формами протоциві- лізацій. Саме вони утворили підґрунтя для формування світо­вих цивілізацій, що існують понині. «Цивілізаційний процес може розглядатися як такий, що складається з двох основних етапів — передісторії (становлення основ цивілізації) та власне історії (цивілізаційного розвитку)»^[34]. Вирішальне значення у ци- вілізаційному розвитку людства мають зрушення, що відбулися після завершення періоду становлення світових цивілізацій.

Особливості цього періоду життя людей були всебічно про­аналізовані К. Ясперсом, котрий, ураховуючи їх історичну уніка­льність, назвав його «осьовим часом», періодом формування центральної осі, навколо якої розвивалося людство. «Виникнен­ня осі світової історії необхідно віднести, очевидно, до часу бли­зько 500 р. до н. е., до того духовного процесу, що відбувався між 800 і 200 роками до н. е. Тоді стався найрізкіший поворот в історії. З'явилася людина нового типу, якою вона залишається понині».^[35] Ці революційні зміни були підготовлені попереднім розвитком людства і знайшли своє узагальнення в такому.

Передусім це завершення тривалого процесу розпаду кров- носпорідненої общини, унаслідок чого людина відокремилася від «природної спільноти», у якій вона існувала. Цей процес відбувався в кілька етапів, набував різних форм, серед яких варто назвати відносне відокремлення власницьких, військо­вих, духовно-культурних функцій і формування надобщинних органів управління та моногамної сім'ї. Процеси диференціа­ції родового суспільства привели до його руйнації, до появи інших способів об'єднання людей і створення нових суспіль­них утворень. Основою розвитку став новий спосіб об'єднання індивідів на засадах суспільної залежності. Залежність від природи стала доповнюватися залежністю від інших людей, а основою об'єднання їх виступили духовно-культурні здобут­ки, що втілились у звичаях, обрядах, традиціях, а також влада, власність, спільне господарювання тощо.

Протягом кількох століть зусиллями Конфуція і Лао-Цзи, Будди, Заратустри, пророків Палестини Ісайї, Іллі, Ієремії, а та­кож греків Гомера, Геракліта, Платона, Фукідіда, Архімеда, трагіків були узагальнені та сформульовані основні цінності, поняття і категорії, якими мислить людство і донині. У них акумульовані надбання древніх культур, досвід і традиції наро­дів починаючи від неоліту. У результаті цього сформувалися нові уявлення про людину та її призначення в житті, про суспі­льний устрій, про норми і принципи взаємин між людьми. Зго­дом духовно-культурні цінності набули певних особливостей у християнстві, пізніше — в ісламі, буддизмі, інших релігіях. Протягом багатьох століть релігії були основним інтеграційним засобом формування суспільств. Не відкидаючи значимості ма­теріальних факторів такої інтеграції, що пов'язані насамперед із поділом праці, наголошуємо на фундаментальному впливові на цивілізаційні процеси саме духовно-культурних цінностей.

Наступним важливим моментом революцій «осьового часу» були зміни, що відбувалися з самою людиною. Вони полягали в усвідомленні самоцінності і самодостатності кожного інди­віда, буття в цілому, життя та смерті, часу тощо. Сприйняття власних інтересів, що не збігаються з інтересами спільноти, безпорадність та боязнь самотнього існування сприяють фор­муванню особистої відповідальності за власну долю, пробу­джують могутні сили індивідуальної активності. Людина на­буває якостей індивіда, постає в історично першій формі громадянина античного поліса. Індивід античного суспільства став розглядатися як мета й основне джерело цивілізаційного розвитку, про що свідчить вираз відомого сучасника тих часів Протагора про людину як мірило всіх речей.

Відокремлення людини від общини означає перетворення її в індивіда, який самостійно вступає у різні сфери суспільного жит­тя і виконує різні соціальні ролі. Чим глибший процес диферен­ціації суспільства, тим більший спектр суспільних функцій, які виконує індивід, тим ширше коло його суспільних зв'язків. Ця залежність відображає сутність процесу суспільного розвитку ін­дивіда, наростання його соціокультурних зв'язків, розширення соціальних граней людини. Досягнення гармонійності різних сторін людини в історичній перспективі веде до формування її як «особистості, як монади, як мікрокосму, що містить у собі та ві­дображає собою вищі цінності і повноту буття» ^[36].

Історично цей процес був пов’язаний із формуванням духов­но-культурних цінностей, що мало вирішальний вплив на вихід первісної людини з природного стану та становлення її як соці­альної істоти. При цьому не слід випускати з уваги вплив інших факторів, особливо роль людської діяльності, праці, яка також стала могутнім засобом суспільного розвитку індивіда.

Оволодіння людиною «осьового часу» духовно-культур­ними цінностями привело до формування у неї нових якостей — утвердження духу, формування духовності. М. Бердяєв ха­рактеризував їх так: «Можна сказати, що такими ознаками ду­ху є — свобода, смисл, творча активність, цілісність, любов, цінність звернення до вищого божественного світу і єднання з ним... Оскільки дух є свобода, духовне ми повинні розуміти передусім як незалежне від детермінації природи і суспільства. Дух насамперед протилежний детермінізму»^[37].

Духовність зовсім не зводиться до релігійності людини і, тим більше, не може протиставлятися природній тілесності. Її сутність значно глибша, вона є «опосередковувальним нача­лом між інтелектом та інстинктом, завжди є принципом само- розбудови людини, виходом до вищих цінностей конструю­вання особистості та її менталітету, закликом до звершень того, що не досягається природним шляхом». Дух — це уст­ремління до цінностей, вироблених людством у процесі прак­тичної діяльності та досвіду життя, цінностей, що є бажаними і придатними для суспільного життя людей.

Духовність пов’язана з подоланням природної і суспільної (від інших людей) залежності, утвердженням свободи людини, яка є основою творчої діяльності та саморозвитку індивіда. Звідси стає зрозумілим вислів Кроче про свободу, яка є єдиним сенсом історії.

Цивілізаційні рамки дослідження суспільства обумовлюють нерозривну єдність обох його полюсів — індивіда, котрий ус­відомлює власні цілі й активно діє заради їх досягнення, та су­спільства, яке індивіди утворюють. Цілісність суспільства ха­рактеризується насамперед духовно-культурними цінностями та нормами. Іноді її безпідставно уявляють як певну колектив­ність людей, що протистоїть індивіду. На цьому хибному уяв­ленні про зв'язок між людьми ґрунтується тривала і безрезуль­татна дискусія про пріоритетність та визначальність впливу на розвиток суспільних процесів одного з названих полюсів, про первинність принципів методологічного індивідуалізму чи ме­тодологічного колективізму.

Насправді перше існує в другому і реалізується через друге, і навпаки. Духовно-культурні цінності є конденсатом історичного досвіду, надбанням багатьох поколінь людей даної цивілізації, результатом їхньої діяльності, існують у суспільній свідомості, у головах і діях людей. Водночас індивід може розглядатися як суспільна істота лише за умови оволодіння духовними ціннос­тями. Йому притаманна суспільна свідомість, він живе й діє в суспільстві. Кожна сторона існує завдяки іншій і призначена для своєї протилежності, має місце їх взаємна обумовленість. Взає­мозв'язок і взаємозалежність цих полюсів суспільства розкри­вають сутність його як цілісної системи, дослідження якої не­можливе на основі традиційних прийомів виділення «первинної клітини» чи надання пріоритетності одній із названих сторін.

Разом з тим синтезовані в епоху «осьового часу» світові ду­ховно-культурні цінності реалізувалися у різних народів неод­наково: мало місце різне ставлення до основоположних прин­ципів людського співжиття, різні погляди на місце людини в суспільних процесах, виникали свої суспільні норми тощо. Ці відмінності обумовили формування світових цивілізацій, кож­на з яких вирізнялася власною самобутністю. Поняття самобут­ності відіграє важливу роль у характеристиці цивілізацій і на­віть зіставляється з поняттями «незалежність», «суверенність». Воно покликане підкреслити цілісність тої чи іншої цивілізації та акцентувати увагу на особливостях внутрішніх можливос­тей і здатності освоїти досягнення народів інших цивілізацій. Водночас самобутність цивілізацій допускає існування спіль­них рис у кожному суспільстві, що зумовлено наявністю в них спільних духовно-культурних цінностей, синтезованих в «осьовий час». Як підкреслювалося в матеріалах ЮНЕСКО, поняття самобутності «має свою історичну основу і виража­ється у наявності спільних цінностей»^[38].

Самобутність кожної світової цивілізації обумовлює своєрід­ність їх подальшого розвитку, допускає розгляд конкретного сус­пільства як одиниці історичного розвитку людства. Тому періоди­зація історичного розвитку суспільств на засадах цивілізаційної парадигми передбачає віднесення їх до двох основних цивіліза- ційних ліній розвитку людства — Західної та Східної цивілізацій.

Східну лінію цивілізаційного розвитку представляють суспі­льства, що належать до Китайської, Індуської, Ісламської циві­лізацій, а представниками західної лінії є суспільства Східно- християнської та Західнохристиянської цивілізацій. Такий підхід до періодизації цивілізаційного розвитку обґрунтовано в працях відомого українського вченого Ю. В. Павленка. Роблячи наголос на цілісності цивілізаційного розвитку людства, він підкреслює необхідність розглядати його в єдності трьох аспек­тів: стадійності, полілінійності, цивілізаційної дискретності.

Перший аспект аналізу передбачає визначення трьох стадій у цивілізаційному розвитку людства: становлення основ циві­лізацій, поява традиційних цивілізацій, що виникли після «осьового часу», і формування глобальної цивілізації. Другий аспект наголошує на формуванні двох ліній цивілізаційного розвитку — Східної та Західної цивілізацій. Третій аспект роз­криває появу в межах Східної та Західної цивілізацій су­спільств із власними самобутніми рисами.

Найбільшого розвитку і поширення у світі набула Західно- християнська цивілізація, досить повно відображена у дослі­дженнях учених. У них наголошується на особливій значимос­ті змін, що відбулися в суспільствах Європи на переломі ХУІ—VIII ст., коли Відродження та Реформація створили під­ґрунтя для трьох великих революцій — демократичної, індус­тріальної та освітньої. Зміни, які вони принесли, вивели на які­сно новий рівень Західнохристиянську цивілізацію, створили умови для небаченого до того часу динамізму і всеохопності цивілізаційного розвитку. Ці зміни визначають корінні риси сучасних суспільств Західноєвропейського регіону та Амери­канського континенту. Вони займають центральне місце в ха­рактеристиці соціально-економічного розвитку країн і в наш час.

Отже, підсумовуючи першу, найбільш загальну, характерис­тику цивілізаційного розвитку людства, необхідно наголосити на двох особливостях цього процесу: антропоцентризм і цілісність. У всіх цивілізаційних процесах центральна роль відводиться лю­дині, яка, починаючи з рубежу «осьового часу», «набуває першо­рядного, а то й головного значення» в історії, являє собою відно­сно відокремленого індивіда, який активно і цілеспрямовано діє як суб'єкт суспільних відносин. Його поява стала можливою в результаті завершення формування духовно-культурних ціннос­тей, відокремлення людини від общини, формування суспільної залежності, виникнення державної форми організації суспільст­ва. Формування на основі взаємообумовленості і взаємозалежно­сті зв'язків між суб'єктами і суспільством як цілим та між окре­мими суб'єктами забезпечує збереження і подальший розвиток цілісності суспільства.

Наступним кроком на шляху до створення цивілізаційної па­радигми дослідження суспільства має стати його онтологічна характеристика, де головна увага повинна зосереджуватися на вивченні форм реалізації системоутворювального зв'язку, стру­ктурної будови, принципів організації і функціонування, внут­рішніх джерел розвитку. При цьому аналіз здійснюється в ме­жах методології системного підходу та на основі генезису цивілізацій; з позиції цілісності, самобутності, людиноцентрич- ності. Для виконання цього завдання як об'єкт дослідження не­обхідно розглядати Західнохристиянську цивілізацію після епох Відродження і Реформації та кардинальних змін, що відбулися внаслідок політичної, індустріальної та освітньої революцій.

Цивілізаційна парадигма відкриває широкі можливості до­слідження всіх сфер суспільного життя. Особливого значення набуває використання її принципів в аналізі процесів функціо­нування та розвитку економічної системи. З цивілізаційним аналізом економічних процесів пов'язується подолання кризи економічної теорії, формування нових методологічних підхо­дів та утвердження інституціональної економічної теорії. Тому наступні розділи присвячені дослідженню економічної систе­ми на засадах цивілізаційної парадигми.