<<
>>

2.2. Умови й правові наслідки уступки вимоги (цесії)

Як раніше відзначалося, умови допустимості цесії — це вимоги, що пред'являються до права, що передається, й до угоди, на підставі якої це право передається.

На нашу думку, умови цесії можна розділити на дві групи.

До першої слід віднести умови цесії, що прямо визначені такими законом, а до другої - умови цесії, що випливають із правової природи відносин, зв'язаних з передачею вимог за угодою.

Проект ЦК України містить окрему статтю, присвячену умовам уступки вимоги (слід зазначити, що в законопроекті використовується саме термін “умови цесії”, хоча змістові цієї норми, на нашу думку, більше відповідав би термін “умови допустимості цесії”). Зокрема, до умов уступки вимоги в ст.624 Проекту ЦК законодавець прямо відносить наступні.

По-перше, уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону, іншим правовим актам чи договору.

По-друге, не допускається без згоди боржника уступка вимоги за зобов'язанням, у якому особа кредитора має істотне значення для боржника.

На наш погляд, умови цесії, закріплені в Проекті ЦК, можна розглядати як свого роду законодавчі обмеження уступки вимоги, вкраплення елементів публічно-правового регулювання в договірні відносини по передачі прав кредитора. Необхідно підкреслити, що норма про умови уступки вимоги опосередковано підкреслює загальне правило про допустимість уступки вимоги в цілому. При цьому справедливо буде відзначити, що питання про допустимість уступки вимоги як загальне правило, що активно обговорювалося в дореволюційній цивілістиці, на сьогоднішній день втратило свою актуальність у зв'язку з його врегулюванням на законодавчому рівні.

На наш погляд, трохи сумнівною вбачається позиція М.Г. Масевич, яка стверджує, що положення ЦК про неприпустимість цесії, яка суперечить закону, іншим правовим актам чи договору є зайвим, оскільки не тільки уступка вимоги, але й усі інші угоди повинні відповідати закону, іншим правовим актам [128, с.636][110].

На нашу думку, у логіку міркування автора закралася певна помилка: по-перше, істотним моментом такої норми, на який автор не звертає уваги, є неприпустимість уступки, що суперечить договору, а по-друге, законодавець, диференціюючи закони й інші правові акти, підкреслює, що неприпустимість уступки вимоги може встановлюватися не тільки законом, але й іншими правовими актами, зокрема, указами Президента України і постановами Кабінету Міністрів України.

Вбачається доцільним детально розглянути різні варіанти обмежень уступки вимоги, що містяться у нормативно-правових актах актах.

Отже, уступка вимоги не допускається, якщо вона суперечить закону в широкому значенні, тобто якщо в законі містяться положення, що виключають (забороняють) уступку вимоги у певних випадках. На нашу думку, найбільш вдалим способом ілюстрації таких обмежень є звернення до прикладів, які містяться в законодавстві.

Так, зокрема, відповідно до п.14 Указу Президента України від 4 березня 1998 р. №167/98 “Про засоби підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами і державними цільовими фондами” [17] (дію якого припинено відповідно до п.4 розділу “Перехідні положення” Конституції України відповідно до Закону України від 21 грудня 2000 р. [16]) при проведенні розрахунків, у тому числі по експортних й імпортних операціях, не допускається уступка вимог незалежно від наявності договорів чи фінансових зобов'язань між резидентами, а також між резидентами і нерезидентами. Не зупиняючись на аналізі законності цього Указу (це питання є цікавим і потребує самостійного розгляду), відзначимо лише, що згаданий нормативний акт обмежував уступку вимоги відповідно до положень ЦК України.

Вбачається неможливою уступка вимоги третій особі-нерезиденту України за договором, кредитором і боржником за яким виступають резиденти України. У такій ситуації уступка вимоги буде суперечити вимогам валютного законодавства України, оскільки боржнику в цьому випадку доведеться перераховувати кошти у валюті за межі України за зобов'язанням, сторонами якого виступали резиденти України.

На нашу думку, банк, що обслуговує боржника, не надасть йому можливості придбати валютні кошти для їхнього перерахування за рубіж, наслідком чого буде невиконання зобов'язання перед новим кредитором- нерезидентом. З огляду на викладені обставини, уступка вимоги до боржника-резидента України кредитором-резидентом України третій особі-нерезиденту України буде суперечити вимогам закону.

Окремі обмеження містяться і в самих нормах Проекту ЦК України. До таких необхідно віднести положення про неприпустимість передачі прав наймача іншій особі без згоди наймодавця, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Особливо слід виділити спеціальні умови уступки вимоги у випадках, коли права кредитора передаються на підставі договору факторингу (у російському праві такий договір одержав назву договору фінансування під уступку грошової вимоги). Підкреслимо, що В.В. Вітрянський розглядає такі додаткові умови як “обмеження на уступку 110

вимоги” [86, с.477-478][111]. Йдеться про необхідність письмового

повідомлення боржника про уступку вимоги, що відбулася, із вказівкою фактора (цесіонарія), якому має бути здійснений платіж.

На нашу думку, не слід ототожнювати умови й обмеження уступки вимоги — умови уступки вимоги й обмеження уступки вимоги співвідносяться, як ціле й частина. Іншими словами, будь-яке обмеження уступки вимоги є її умовою, але не всяка умова уступки вимоги є її обмеженням. Крім обмежень уступки вимоги, до її умов необхідно також відносити, наприклад, вимоги до форми угоди про уступку вимоги, обов'язок передачі цедентом цесіонарію документів, що засвідчують право вимоги, та ін.

З огляду наведеного, вбачається не в повній мірі обґрунтованим віднесення таких спеціальних умов до обмежень уступки вимоги. Фактично, такі умови являють собою покладення додаткових обов'язків на одного з кредиторів (клієнта чи фактора) по повідомленню боржника про уступку вимоги. Невиконання кредитором цього обов'язку не впливає на дійсність договору факторингу.

Неповідомлення боржника про уступку дає йому право виконувати зобов'язання первісному кредитору. Таким чином, зазначені додаткові правила не обмежують кредитора в його праві на уступку належної йому вимоги, вони лише установлюють певні негативні наслідки у випадку їх недотримання.

Доцільно звернути увагу на деякі спеціальні умови цесії, що містяться в Цивільному кодексі Російської Федерації [86, 89].

Як справедливо відзначає О.М. Садиков, спеціальні умови уступки прав за договором застави передбачені ст.355 ЦК РФ [127, с.382] .

Відповідно до цієї норми кредитор обмежується в праві на уступку вимоги: уступка вимоги за договором застави визнається дійсною тільки у випадку, якщо тій же особі уступлені права вимоги до боржника за основним зобов'язанням, забезпеченому заставою. До речі, ця стаття містить ще одне цікаве правило, відповідно до якого презюмується, що уступка прав за договором про іпотеку означає й уступку прав за основним зобов'язанням.

Вважаємо за доцільне закріпити в ЦК України аналогічну норму щодо можливості уступки прав заставодержателя за договором застави тільки у випадку здійснення уступки прав і за основним зобов'язанням.

Як раніше відзначалося, уступці вимоги може перешкоджати також і договір, тобто угода між первісним кредитором і боржником про неприпустимість передачі прав кредитора третім особам. Не викликає сумнівів та обставина, що в договорі, з якого виникло право вимоги кредитора до боржника, сторони закріпили положення про те, що кредитор не вправі уступати вимогу до боржника за цим договором третім особам. На нашу думку, можливість закріплення подібного положення в договорі щонайкраще ілюструє дію одного з основних принципів цивільного права - принципу свободи договору.

Наявність у договорі застереження про неприпустимість уступки вимоги третім особам виключає для кредитора можливість передати своє право за угодою іншому кредитору. У випадку, якщо кредитор, незважаючи на заборону цесії, що міститься в договорі, укладе угоду про уступку вимоги (договір купівлі-продажу вимоги, дарування вимоги etc.), така угода про уступку вимоги може бути визнана недійсною в силу її протиріччя закону.

Разом з тим, у Проекті ЦК міститься істотний виняток з цього генерального правила — маються на увазі норми про недійсність заборони уступки грошової вимоги при укладанні договору факторингу (ст.1140 Проекту ЦК). Необхідно відзначити, що в цивільному праві Росії такий же

112

Див.: Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой. Отв. ред. проф.

виняток із загального правила поширюється й на уступку прав комісіонера комітентові незалежно від угоди комісіонера з третьою особою. У зазначених випадках уступка вимог допускається незалежно від умови договору про заборону такої уступки. При цьому законодавець передбачив певні правові гарантії для боржників за такими договорами — первісні кредитори (клієнт і комісіонер) відповідають перед третіми особами (боржниками) у зв'язку з порушенням положень про заборону (неприпустимість) передачі прав кредитора третім особам [86, с.478] ,

тобто компенсують збитки, заподіяні порушенням умови договору про заборону уступки вимоги.

Заслуговує на увагу положення закону, відповідно до якого не допускається без згоди боржника уступка вимоги за зобов’язанням, у якому особа кредитора має істотне значення для боржника.

Очевидно, що названа норма є логічним продовженням загальної заборони уступки прав строго особистого характеру. З огляду на ту обставину, що ця норма не стосується уступки таких вимог, однак для боржника особа кредитора має істотне значення, законодавець з метою захисту інтересів боржника закріпив необхідність узгодження уступки вимог за такими зобов'язаннями з боржником. Прикладом таких зобов'язань можуть служити членські відносини деяких юридичних осіб зі своїми учасниками (засновниками) у зв'язку зі здійсненням ними своїх прав, передбачених статутом (наприклад, виробничі й споживчі кооперативи) чи установчим договором (повне товариство, товариство на вірі), зобов'язання за авторськими договорами, коли боржник (видавник), виплачуючи автору твору винагороду (авторський гонорар), зацікавлений в особистості кредитора [86, с.477][112] [113] [114].

Є.О. Суханов в якості таких зобов'язань розглядає зобов'язання між наймачем і наймодавцем за договором житлового наймання - на думку автора, особа наймодавця далеко не байдужа для наймача [94, с.38][115]. Вбачається переконливою також позиція О.М. Садикова, який пропонує встановлювати наявність істотного значення особи кредитора для боржника за призначенням й умовами зобов'язання, особою кредитора з використанням правил тлумачення договірних зобов'язань [127, с.382][116]. Дійсно, на практиці визначення значимості особи кредитора для боржника відбувається на підставі комплексного дослідження договірного зобов'язання, при якому вирішальну роль, на нашу думку, відіграють конкретні договірні умови, які сторони, керуючись принципом свободи договору, включили в його текст. Особливу увагу при такому дослідженні договору необхідно приділяти, на наш погляд, змісту договору (правам і обов'язкам сторін), а також суті договірного зобов'язання.

До умов цесії, що випливають із правової природи відносин, пов'язаних з передачею вимог за угодою, слід, на наш погляд, віднести можливість уступки майбутніх вимог; вимог за триваючими договорами; вимог за зобов'язаннями, що передбачають зустрічне виконання; вимог за зобов'язаннями, у яких кредитор здійснює ліцензовану діяльність; уступки частини вимог, у тому числі — самостійної уступки акцесорних вимог забезпечувального характеру; а також умова про форму, в якій відбувається уступка вимоги.

З огляду на безперечну значимість цих умов уступки вимоги для регулювання відносин по передачі прав кредитора третім особам, доцільним вбачається їх детальний аналіз.

Насамперед, проведемо аналіз можливості уступки майбутніх вимог, вимог за триваючими зобов'язаннями, а також вимог за зобов'язаннями, що передбачають зустрічне виконання — на наш погляд, деяка спільність такого роду вимог має на увазі необхідність їх “спільного” аналізу.

У першу чергу необхідно відзначити, що можливість уступки вимоги прямо пов'язана з її наявністю у цедента. У зв'язку з цим виникає проблема, іменована в літературі “дозріванням права” і “невизначеністю права” [49] . І.Б. Новицький допускав можливість уступки у відношенні

як недозрілих, так і невизначених прав, підкреслюючи, що положення цесіонарія в цьому випадку буде таким же невизначеним, як і положення первісного кредитора, який уступив вимогу [160, с.222]116 [117] [118]. Трохи іншої позиції дотримує М.І. Брагінський, який допускає можливість уступки недозрілого права й заперечує можливість уступки невизначеного права. На обґрунтування допустимості уступки недозрілого права вимоги автор наводить положення п.2 ст.826 ЦК РФ, відповідно до яких майбутня вимога вважається такою, що перейшла до фінансового агента після того, як виникло це право вимоги [49, с.472][119] [120] [121]. Аналогічна норма міститься й у Проекті ЦК України (п.2 ст.1139). Відзначимо також, що Р. Саватьє, розглядаючи права цесіонарія, опосередковано підтверджував можливість уступки недозрілого права, зокрема права, за яким не наступив термін

вимоги цедента [199, с.372] . У дореволюційній цивілістиці можливість

121

уступки недозрілих вимог підтримував К.Н. Анненков [32, с.199-200] .

Додатково відзначимо, що проект Цивільного Уложення (ст.153) прямо допускав уступку вимоги, “хоча б вимога не підлягала ще виконанню” [70][122].

З огляду на невирішеність цього питання в законодавстві та, як наслідок, неоднозначність і суперечливість судової практики при розв'язанні спорів, пов'язаних із застосуванням норм цивільного законодавства про уступку вимог, вбачається необхідним оцінити допустимість уступки майбутніх вимог, зокрема, недозрілих і невизначених вимог.

Насамперед, варто проаналізувати позицію, суть якої зводиться до неможливості уступки майбутніх вимог, зокрема, як недозрілих, так і невизначених.

На наш погляд, не зовсім вірним вбачається висновок про неможливість здійснення уступки недозрілого права, оскільки така уступка буде суперечити загальному правилу про те, що права переходять у тому обсязі й на тих умовах, що існували на момент переходу права. Як відомо, момент переходу прав буде визначатися угодою про уступку вимоги з урахуванням вимог про форму, у якій укладена угода про уступку вимоги [127, с.379][123].

У зв'язку з цим необхідно, на наш погляд, правильно визначити момент виникнення права вимоги у кредитора за зобов’язанням. Не викликає сумнівів, що обов'язок боржника за договірним зобов'язанням виникає з моменту вступу в силу такого договору, якщо інше не передбачено цим договором. У той же час, правомірним є питання, чи виникає в цей же момент право вимагати виконання обов'язку боржником у кредитора, тобто право вимоги. Як відзначав Д.І. Мейєр, “Всяке право (майнове право - О.К.) супроводжує можливість його примусового

виконання. Ця ознака настільки суттєва, що якщо немає для якого-небудь права можливості примусового здійснення, те немає, власне, і права (курсив мій - О.К.)” [150, с.224] . На нашу думку, саме така логіка

міркувань лежить в основі обґрунтування позиції про неможливість уступки недозрілих вимог. До настання терміну їх виконання обов'язку боржника кореспондує лише абстрактне право кредитора на таке виконання. Дійсно, право кредитора за зобов’язанням повинне забезпечуватися можливістю державного примусу боржника до виконання зобов'язання [251, 53, 54] . До настання цього терміну таке право

кредитора можна розглядати, на наш погляд, як своєрідний аналог натурального права.

Тим часом, чи варто пов'язувати можливість застосування державного примусу саме з настанням терміну виконання зобов'язання, або термін виконання зобов'язання має внутрішній характер, виступаючи “службовим параметром” зобов'язання?

Звернемося до положення цивільного права, що регулює питання про набрання чинності договором. Як відомо, договір набирає чинності й стає обов'язковим для сторін з моменту його укладення. Тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що законодавець не зв'язує момент виникнення права кредитора з договору з умовою про термін виконання зобов'язання боржником. Отже, термін виконання зобов'язання є лише внутрішньою характеристикою права вимоги кредитора.

Очевидним є той факт, що термін набрання чинності договором й термін виконання договірного зобов'язання — суть різні поняття, що 123 [124] [125] носять самостійний характер [49][126]. Відзначимо лише, що права кредитора з договору виникають за загальним правилом з моменту вступу договору в силу.

Доцільно також підкреслити, що заборона уступки недозрілих вимог стала б необґрунтованим обмеженням цесії, оскільки вимога за невиконаним зобов'язанням втрачає свою цінність і привабливість як об'єкт права. Як свідчить історія, будь-яке непродумане обмеження цесії фактично приречене — таке обмеження на практиці обходиться учасниками цивільного обороту й згодом скасовується законодавцем (досить згадати юридичну долю відомого lex Anastasiana).

Таким чином, необхідно визнати правомірність уступки недозрілих вимог, тобто вимог, термін виконання яких ще не наступив. Відзначимо, що такий висновок, на наш погляд, цілком відповідає положенням Проекту ЦК про уступку вимог. Водночас, з метою уникнення неоднозначного тлумачення положень ЦК на практиці доцільно, на нашу думку, прямо передбачити таку можливість в ЦК України

Щодо уступки невизначених вимог, необхідно відзначити, що угода про уступку таких вимог (купівля-продаж, дарування та ін.) неминуче буде визнана неукладеною, наслідком чого буде відсутність переходу прав кредитора, оскільки в такому договорі не міститься умови про предмет, точніше кажучи, предмет договору на момент його укладення не існує. Як справедливо вказує М.І. Брагінський, не можна передати іншому право, що виникне в майбутньому (тобто невизначене - О.К.), оскільки обсяг переданих прав визначається на момент передачі [49, с.470] . Необхідно

також підкреслити, що уступка невизначених вимог суперечить і нормі Проекту ЦК про те, що права кредитора переходять до нового кредитора в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу права, оскільки на момент укладення угоди про уступку вимог у кредитора і фактично, і юридично відсутні права, які він прагне передати третій особі.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що сучасне цивільне право пов'язує можливість уступки вимог з тією обставиною, чи є вимоги недозрілими чи невизначеними, допускаючи лише уступку визначених вимог незалежно від терміну їхнього виконання. Відзначимо також, що висновок про допустимість уступки майбутніх вимог носить основний характер для дослідження питань уступки вимог за зобов’язаннями різного роду (триваючих зобов'язань, зобов'язань, що передбачають зустрічне виконання та ін.).

Не менш цікавим вбачається аналіз уступки вимог за триваючими зобов'язаннями. У першу чергу відзначимо, що під триваючим зобов'язанням варто розуміти таке зобов'язання, що передбачає послідовне виникнення прав вимоги кредитора до боржника. Прикладом триваючих зобов'язань виступають зобов'язання за договорами купівлі-продажу з умовою оплати товару на виплат, з договорів по наданню послуг та ін.

Досліджуючи сутність триваючих зобов'язань, ми неминуче дійдемо висновку про те, що в такого роду зобов'язаннях існують два види прав вимоги: вимоги за минулий період і недозрілі вимоги, що виникнуть у кредитора в майбутньому.

Питання про можливість уступки вимог за триваючими зобов'язаннями в літературі й на практиці вирішується неоднозначно, зокрема, з приводу цього питання переважають дві основні точки зору.

Прихильники неприпустимості уступки вимог за триваючими зобов'язаннями як основний аргумент наводять положення цивільного законодавства про так звану “повну заміну кредитора”, тобто про те, що права кредитора переходять в обсязі й на умовах, що існували на момент уступки вимоги.

127

Див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. - М.:

На наш погляд, більш обґрунтованою є інша позиція, відповідно до якої уступка вимог за триваючими зобов'язаннями не суперечить закону [183, 184] . Така позиція ґрунтується на твердженні про те, що не слід

ототожнювати уступку вимоги з заміною кредитора в зобов'язанні. Як справедливо вказував Б.Б. Черепахін, “...можлива уступка вимоги, що стосується окремої вимоги в триваючому двосторонньому правовідношенні. У цьому випадку не відбувається заміна суб'єкта усього правовідношення, але окрема вимога з цілого ланцюга таких вимог виділяється й передається стороною в цьому зобов'язанні іншій особі” [237, c.68][127] [128] [129]. Твердження про допустимість уступки вимог за триваючими зобов'язаннями логічно випливає з передбаченої в Проекті ЦК можливості змінити договором загальне правило про повну заміну кредитора. Доречним вбачається зауваження про те, що повна заміна кредитора відбувається лише у випадку універсального правонаступництва в правах кредитора — як буде показано далі, в інших випадках переходу прав кредитора на підставі закону йдеться саме про часткову заміну кредитора, тобто про перехід лише частини прав вимоги кредитора.

При цьому необхідно відзначити, що необхідними умовами уступки вимоги за триваючими зобов'язаннями є наступні. По-перше, право, що уступається, повинно бути визначеним, тобто фактично існувати на момент висновку уступки вимоги (неможливість уступки невизначених прав була нами обґрунтована раніше). По-друге, зобов'язання, з якого виникло право вимоги, має бути подільним.

Очевидно, що питання про допустимість уступки вимоги за триваючими зобов'язаннями безпосередньо зв'язане з питанням про допустимість часткової уступки вимоги.

У зв'язку з цим деякі автори згадують принцип “заборони розщеплення права, що уступається”, який, на їх думку, дійсно існує. Зокрема, стверджується, що такий принцип виражається в чотирьох правилах: незмінність обсягу права, що уступається; можливість здійснення уступки права тільки після припинення основного зобов'язання й заборона на уступку права в триваючих зобов'язаннях; й у визнанні дійсними тільки тих угод про уступку вимоги, за умовами яких первісний кредитор цілком вибуває з відповідних правовідносин (договору) [67] .

Разом з тим ще в дореволюційній літературі допускалася можливість часткової уступки вимог за умови їх подільності [32, 224, 151] . Подібної

позиції дотримуються й більшість сучасних дослідників проблем уступки вимоги [202][130] [131] [132].

Наявність у Проекті ЦК застереження про те, що право вимоги переходить до нового кредитора в обсязі, у якому воно існувало на момент його переходу, якщо інше не передбачено законом чи договором, дозволяє стверджувати про наявність можливості для сторін (цедента й цесіонарія) своєю угодою про уступку вимоги скасувати дію диспозитивної норми про перехід права в повному обсязі. На нашу думку, ця норма Проекту ЦК автоматично виключить питання про допустимість часткової уступки вимоги з зобов'язання за умови його подільності.

Таким чином, щодо уступки вимоги за триваючими зобов'язаннями вбачається переконливим висновок про її допустимість у відношенні вимог за минулий період. У відношенні уступки вимог за майбутній період необхідно зробити висновок про можливість кредитора уступити такі вимоги при дотриманні умови про їх визначеність.

Певна специфіка властива уступці вимог із зобов'язань, що передбачають зустрічне виконання.

Насамперед, у зобов'язаннях такого роду необхідно з'ясувати, чи є угода про уступку вимоги угодою про заміну кредитора в зобов'язанні. У випадку позитивної відповіді необхідно визнати, що кредитор одночасно є й носієм суб'єктивного обов'язку (боржником). Тоді на угоду про уступку вимоги поширюється правовий режим угод про переведення боргу, наслідком чого виступає, передусім, необхідність узгодження такої заміни сторони в зобов'язанні з контрагентом. У той же час вбачається сумнівною кваліфікація зобов'язання як зустрічного на момент укладення угоди про уступку вимоги, якщо на цедента не покладені певні обов'язки стосовно контрагента в зобов'язанні (наприклад, цедент уже виконав своє зобов'язання перед контрагентом).

З огляду на те, що зустрічним визнається виконання зобов'язання однієї з сторін, що відповідно до договору обумовлено виконанням своїх зобов'язань іншою стороною, обґрунтованим, на наш погляд, вбачається висновок про допустимість уступки вимог за зобов'язаннями, які передбачають зустрічне виконання. Такий висновок ґрунтується на тому, що право вимоги сторони, на яку покладений обов'язок зустрічного виконання, виникає незалежно від виконання нею свого обов'язку в момент укладення договору. Іншими словами, спочатку право вимоги виникає у сторони, на яку покладений обов'язок зустрічного виконання. Що ж стосується її контрагента, то ні про яке зустрічне виконання тут не може бути й мови — адже в такого контрагента право вимоги виникне лише за умови належного виконання договірного зобов'язання. Після такого виконання зобов'язання набуває свого “звичайного” одностороннього вигляду: кредитор (контрагент) і боржник (сторона, на якій лежить обов'язок зустрічного виконання).

Слід підкреслити, що судова практика йде шляхом визнання недійсними договорів про уступку вимог із зобов'язань, які передбачають зустрічне виконання. Так, зокрема, Арбітражний суд м. Києва своїм рішенням від 01.10.1999 р. по справі 19/420 задовольнив позов Закритого Акціонерного товариства ’’Ворскла” до Спільного українсько-ірландсько- ізраїльського підприємства ”Ароніс ЛТД” та Українсько-британського підприємства ”Райз-Інвест” і визнав недійсним договір про уступку вимоги із договору поставки, який передбачав поставку товару на умовах

133

передоплати .

Повернемося до з'ясування можливості часткової уступки вимог, зокрема, уступки вимог про виплату неустойки, відсотків і про відшкодування збитків без уступки вимог за основним зобов'язанням.

Насамперед, слід зазначити, що в літературі вимоги про виплату неустойки, відсотків і про відшкодування збитків прийнято розглядати як форми договірної відповідальності, відмінною рисою яких є їх додатковий характер відносно основного зобов'язання [116, 96][133] [134].

Розвиваючи наведені твердження про додатковий характер зазначених форм цивільно-правової відповідальності, ми можемо зробити висновок про те, що сплата неустойки, відсотків і відшкодування збитків є самостійними суб'єктивними обов'язками порушника основного зобов'язання, іншими словами, вони можуть бути відділені від основного зобов'язання. Відповідно, положення Проекту ЦК дозволяють уступати такого роду вимоги окремо від вимог за основним зобов'язанням. При цьому необхідно підкреслити, що такі вимоги, на наш погляд, повинні бути “безспірними”, тобто визнаними у встановленому порядку стороною або ж закріпленими судовим рішенням, оскільки в інших випадках такі вимоги, вочевидь, будуть вважатися недостатньо визначеними, а, відтак, такими, що не підлягають передачі.

На наш погляд, доцільно прямо закріпити в ЦК можливість в зазначених випадках уступити право вимоги сплати неустойки, відсотків й відшкодування збитків.

Особлива увага в літературі приділяється дослідженню питання про можливість самостійної уступки вимоги про сплату неустойки [179, 49, 184] . Така дискусія обумовлюється, на нашу думку, двоїстою природою

неустойки: неустойка як форма відповідальності й неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов'язань [49, c.661][135] [136] [137].

Суть проблеми, на наш погляд, полягає в тому, що опоненти можливості самостійної уступки вимоги про сплату неустойки (у російському цивільному праві) розглядають її як забезпечувальне зобов'язання акцесорного характеру, що не може уступатися у відриві від основного. На підтвердження таких позицій дослідники зазвичай посилаються на положення російського ЦК (ст.384, а також ст.355 ЦК РФ), відповідно до яких уступка заставоутримувачем своїх прав за договором про заставу дійсна лише за умови уступки вимог за основним зобов'язанням [49, c.468-469] . Очевидно, прихильники такої позиції

пропонують застосовувати ст.355 ЦК РФ за аналогією для вирішення питання про допустимість самостійної уступки вимог про виплату неустойки.

Більш обґрунтованою вбачається, на наш погляд, думка про те, що неустойка є забезпечувальним зобов'язанням лише до моменту порушення основного договірного зобов'язання. З моменту ж його порушення неустойка трансформується в самостійне зобов'язання, додаткове до основного, — неустойка стає формою відповідальності.

Заслуговує на увагу також питання про допустимість уступки вимог за зобов'язаннями, у яких кредитор здійснює ліцензовану діяльність, іншими словами, чи може спеціальний суб'єкт, що здійснює ліцензовану діяльність, передати свої права за зобов’язанням суб'єкту, що не має такої ліцензії. Як приклади пропонуємо розглянути дві ситуації: уступку банком своїх вимог за кредитним договором некредитній організації й уступку фактором вимог, придбаних за договором факторингу, організації, що відповідно до норм Проекту ЦК не може виступати як фактор.

Детальний аналіз можливості уступки банком вимог за кредитним договором некредитній організації був проведений В.В. Почуйкіним [183] . Автор, підтверджуючи можливість такої уступки в російському

праві, ґрунтується на наступних аргументах. По-перше, російське законодавство (так, як і українське - О.К.) не містить спеціальних правил, що обмежують можливість передачі кредитором права вимоги до позичальника за кредитним договором. По-друге, передача цих прав не суперечить суті кредитного договору. По-третє, особа кредитора не має значення для боржника. Додамо лише, що така уступка, на нашу думку, можлива лише з того моменту, як банк дав кредит позичальнику, тобто виконав свої зобов'язання за кредитним договором [34] .

Розглянемо тепер ситуацію з уступкою вимог фактором. У цьому випадку ситуація трохи спрощується, оскільки Проект ЦК України містить норму про наступну уступку (переуступку) грошової вимоги, відповідно до якої, якщо інше не передбачено договором, наступна уступка вимоги фактором не допускається. Якщо ж сторони своєю угодою скасували дію [138] цієї норми, до такої уступки повинні застосовуватися положення розділу Проекту ЦК про факторинг. Отже, повинна застосовуватися й норма про особи, які можуть виступати факторами. Таким чином, уступка фактором вимоги, придбаної за договором факторингу особою, яка не може виступати фактором, не допускається. На наш погляд, таке обмеження є наслідком того, що договір факторингу за своєю природою представляє своєрідний симбіоз уступки вимоги за триваючими синалагматичними зобов'язаннями й уступки вимоги за зобов'язаннями, у яких кредитор здійснює ліцензовану діяльність.

Наведені приклади дозволяють зробити наступні висновки. Уступка вимоги за зобов'язаннями, у яких кредитор здійснює ліцензовану діяльність, суб'єкту без відповідної ліцензії допускається у випадках, якщо з цього приводу відсутні законодавчі обмеження. Крім того, спеціальний суб'єкт повинен “очистити” своє право вимоги від обов'язків, виконання яких є ліцензованою діяльністю.

І, нарешті, звернемося до ще однієї найважливішої умови уступки вимоги - до форми, у якій має бути укладена угода про уступку вимоги.

Відповідно до положень чинного ЦК України, а також проекту ЦК форма уступки вимоги за угодою прямо зв'язана з формою угоди, на якій заснована зазначена вимога. Якщо вимога виникла з угоди, для якої встановлена проста письмова форма, угоду про уступку вимоги також необхідно зробити в простій письмовій формі. Якщо для угоди, що служить підставою вимоги, установлена нотаріальна форма — уступка вимоги також відбувається в нотаріальній формі. Також у літературі переважає думка про те, що форма угоди про уступку вимоги повинна [139] відповідати формі тієї угоди, що є підставою для передачі прав кредитора [203][140].

Як вимога до форми угоди в Проекті ЦК установлюється необхідність здійснення у деяких випадках державної реєстрації угод про уступку вимоги. Не зупиняючись на правомірності включення умови про державну реєстрацію в статтю про форму уступки вимоги, відзначимо лише, що уступка вимоги підлягає державній реєстрації, якщо вимога виникла з угоди, що передбачає необхідність її державної реєстрації. Особливо підкреслимо, що винятки з цього правила можуть установлюватися тільки законом. Необхідно також відзначити, що процедура державної реєстрації угод, зокрема угод, спрямованих на передачу вимог, не передбачена чинним законодавством України. Разом з тим, ця процедура, на нашу думку, буде врегульована законодавцем після прийняття Проекту ЦК України.

Спеціальний порядок передбачається для уступки вимоги за ордерними цінними паперами — така уступка відбувається шляхом індосаменту на цьому цінному папері (докладніше про уступку вимог за цінними паперами — див. наступний підрозділ).

Проаналізуємо правові наслідки здійснення уступки вимоги.

Щодо наслідків уступки вимоги необхідно відзначити, що в загальному вигляді вони знайшли своє відображення в Проекті ЦК України. Так, основним, на нашу думку, наслідком цесії є втрата права вимоги цедентом і набуття цього права вимоги цесіонарієм з моменту укладення угоди про уступку права, тобто перехід права вимоги до нового кредитора. Як раніше підкреслювалося, перехід права вимоги може супроводжуватися заміною кредитора в зобов'язанні (у цьому випадку прийнято говорити про повну заміну кредитора в зобов'язанні), у той же час сторони у своїй угоді можуть встановити інше, тобто передачу частини

140

Див.: Свириденко О.М. Цессия в арбитражной практике // “Арбитражная практика”. - 2001. - №1. -

вимог за зобов’язанням. Як зазначав К.Н. Анненков, у випадку уступки частини вимог за зобов’язанням цедент “не може вибути зовсім із зобов'язання, а повинен стати в ньому поруч з цесіонарієм, як його співвіритель” [32, c.209]* [141] [142].

І.Н. Трєпіцин вказував, що “цесія обіймає собою не тільки головне зобов'язання, але й усі приналежності його, як-то: поруку, привілеї й іпотеки” [224, c.210] . У цілому погоджуючись з дореволюційним

цивілістом, відзначимо, що, на нашу думку, подібна позиція у вигляді диспозитивної норми знайшла своє відображення й у Проекті ЦК України.

Необхідно звернути увагу, що моменти, з якого угода про уступку набуває юридичного значення для сторін цієї угоди й для боржника за основним зобов'язанням, з якого ця вимога виникла, є різними. Для цедента й цесіонарія цей момент визначається моментом вступу в силу угоди про уступку вимоги (чи іншим моментом, який встановлений в угоді про уступку вимоги) відповідно до загальних норм цивільного права про зобов'язання й про договори. У відношенні боржника чинний ЦК України пов'язує вступ у силу угоди про уступку з додатковим юридичним фактом - письмовим повідомленням боржника про уступку вимоги, що відбулася, (п.3 ст.199 ЦК України). Р. Саватьє називав таке повідомлення боржника “класичним засобом, що забезпечує дію передачі вимог у відношенні третіх осіб” [199, c.374][143]. Крім того, боржник вправі зажадати від цесіонарія надання доказів переходу до нього прав кредитора.

Як справедливо зазначає М.І. Брагінський, заміна кредитора при цесії, що виражається в переході прав, (так само, як і уступка окремої

вимоги, що не супроводжується заміною кредитора - О.К.) відбувається безумовно й остаточно [49, c.471][144].

Подібної позиції про остаточність цесії дотримувався й Д.І. Мейєр. Як приклад автор наводив випадок, коли цедент, уступаючи вимогу, виступав поручителем боржника. У випадку невиконання боржником зобов'язання цесіонарій одержував задоволення від вірителя. Після цього цедент знову ставав кредитором боржника за зобов’язанням. Але, як справедливо підкреслював Д.І. Мейєр, “у такому випадку цедент з’являється в зобов'язанні як нова особа, до того часу зовсім чужа йому” [151, c.120][145]. Від себе лише додамо, що з погляду сучасного законодавства в цьому випадку йшлося б про перехід прав кредитора на підставі закону.

З огляду викладеного, неможливо залишити без уваги питання про межі відповідальності цедента перед цесіонарієм.

У сучасному ЦК України, а також у Проекті ЦК закріплене правило про те, що цедент відповідає перед цесіонарієм лише за недійсність переданої йому вимоги. Винятком з цього правила є випадок, коли цедент поручається за боржника.

Відзначимо, що така норма була відома ще Кодексу Наполеона - у силу ст.1693 ФЦК, що діє й сьогодні, на продавцеві вимоги чи іншого безтілесного права лежить гарантія того, що право існувало під час його переходу, хоча б в акті про перехід й не було вказано на цю гарантію [227][146] [147]. І.Н. Трєпіцин називав таку відповідальність цедента “гарантією певної успішності уступки” [224, c.211] .

Вважаємо за доцільне проаналізувати також наслідки визнання угоди про уступку вимоги недійсною й наслідки розірвання угоди про уступку вимоги.

Насамперед відзначимо, що, оскільки чинний ЦК України, так само, як і Проект ЦК, не містить спеціальних правил, присвячених цим питанням, необхідно керуватися загальними положеннями цивільного права про угоди й договори.

Розглянемо наслідки визнання угоди про уступку права вимоги недійсною. У судовій практиці найчастіше зустрічаються наступні підстави визнання угоди про уступку вимоги недійсною:

- недійсність угоди, що не відповідає закону чи іншим правовим актам. До таких угод варто віднести угоди про уступку вимоги, здійснені з порушенням умов уступки вимоги, зазначених у законі;

- недійсність удаваної угоди;

- недійсність мнимої угоди. До мнимих угод про уступку вимоги сторони, як правило, вдаються з метою звільнення від сплати державного збору, приховування від податків та ін.

Слід відзначити, що суди, вирішуючи питання про визнання договорів про уступку вимоги недійсними, залишають без належної уваги питання про наслідки недійсності таких договорів.

Так, зокрема, у справі №5/105 Вищий арбітражний суд України рішенням від 17.02.2000 р. задовольнив позов Державного підприємства “Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.К. Антонова” до Головного управління Державного казначейства України, приватного підприємства “Експоспирт”, Вінницького лікеро-горілчаного заводу, управління Держказначейства України в Вінницькій області, Державної податкової адміністрації у м. Вінниця про визнання недійсними протоколу взаємозаліків та договору уступки вимоги на підставі ст.56 КЦ України. Разом з тим, Вищий арбітражний суд не визначив в своєму рішенні

• . 148

наслідки визнання договору про уступку вимоги недійсним . Переважна більшість інших судових рішень також не вирішують питання про наслідки визнання договору про уступку вимоги недійсним.

Зважаючи на це, актуальною є необхідність теоретичного дослідження наслідків визнання договору про уступку вимоги недійсним. На нашу думку, наслідки недійсності угоди про цесію не відрізняються від загальних положень про недійсність угоди, закріплених у ЦК України, — основним наслідком є обов'язок кожної із сторін повернути іншій все отримане за такою угодою, тобто цедент знову повертається в положення кредитора в зобов'язанні. У цьому випадку, очевидно, полягає своєрідний виняток із правила про остаточність уступки вимоги. Підкреслимо, що таке повернення цедента в зобов'язання не слід ототожнювати з переходом прав кредитора до третіх осіб за рішенням суду.

Важливим є питання про наслідки розірвання угоди про уступку вимоги, що, як правило, є наслідком порушення умов такої угоди цедентом чи цесіонарієм.

Не зупиняючись окремо на підставах розірвання угоди про уступку, лише відзначимо, що така угода, відповідно до правил ЦК України про розірвання договорів, може бути розірвана за згодою сторін чи в судовому порядку за вимогою однієї із сторін. Варто звернути увагу на ту обставину, що при розірванні угоди про уступку вимоги в судовому порядку не відбувається повернення вимоги до первісного кредитора. У той же час, якщо угода про уступку вимоги розривається шляхом укладення угоди, сторони можуть передбачити в тому числі й можливість повернення права вимоги цеденту. Особливо підкреслимо, що таке повернення вимоги повинно відбуватися шляхом нової уступки вимоги. [148]

Аналіз умов уступки вимоги і її правових наслідків дозволяє зробити наступні висновки.

1. Законодавець, закріпивши загальне правило про допустимість цесії, встановив ряд додаткових вимог, що пред'являються до процедури договірної передачі прав (умови цесії).

2. Законодавство України не містить заборони щодо уступки недозрілих вимог, вимог за триваючими зобов'язаннями, а також уступки частини вимоги, якщо вона є подільною.

3. З огляду проведеного аналізу законодавства слід визнати можливою уступку вимог щодо сплати неустойки, процентів та відшкодування збитків окремо від вимоги за основним зобов'язанням, якщо вимоги мають безспірний характер.

4. Основним правовим наслідком цесії є перехід прав кредитора до іншої особи, що носить остаточний характер.

5. У випадку, коли угода, за якою уступається вимога, визнається недійсною, набувач відступленого права зобов'язаний уступити право первісному кредитору з дотриманням усіх правил про договірну передачу прав вимоги.

<< | >>
Источник: КОТ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Умови й правові наслідки уступки вимоги (цесії):

  1. § 3. Правові наслідки розірвання шлюбу
  2. § 2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення
  3. 60. Наслідки визнання правочинів недійсними.
  4. 7.Добровільна відмова та діяльне каяття, їх правові наслідки.
  5. Казус (випадок) в КП та його правові наслідки.
  6. 32. Судимість: строки погашення, зняття судимості та її правові наслідки.
  7. § 3. Суспільне небезпечні наслідки: поняття, види,значення
  8. Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України
  9. Стаття 35. Правові наслідки повторності, сукупності та рецидиву злочинів
  10. Стаття 78. Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням
  11. Стаття 88. Правові наслідки судимості
  12. З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:
  13. Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель