<<
>>

2.1. Поняття уступки вимоги (цесії)

У юридичній літературі існує точка зору, що інститут уступки вимоги (цесії) у сучасному його розумінні зародився в імператорський період древнього Рима [224, с.199][76] [77].

Як вже зазначалося, під уступкою вимоги (цесією) римське приватне право мало на увазі договірну передачу прав вимоги кредитора.

Сучасне цивільне право, так само, як дореволюційне право, а також право України в радянський період, зберегло римський підхід до визначення уступки вимоги. Зокрема, Проект ЦК закріплює положення про те, що право (вимога), що належить кредитору на підставі зобов'язання, може бути передано ним іншій особі за угодою (п.1 ст.619).

Дореволюційні дослідники цивільного права розглядали цесію як договірний спосіб зміни суб'єктного складу на активній стороні зобов'язання. Так, наприклад, І.Н. Трєпіцин вказував, що цесія представляє собою сингулярне наступництво в правах первісного кредитора (цедента) з боку третьої особи, тобто особи, що не брала участі у встановленні

77

зобов'язання (це — цесіонарій) [224, с.202] . Подібної позиції

дотримувалися К.Н. Анненков [32, с.186-187][78], Д.І. Мейєр [151, с.114][79], Г.Ф. Шершеневич [243, с.287][80].

Необхідно відзначити, що дореволюційне законодавство не містило певних загальних положень про уступку вимоги. Відсутність загальних положень про уступку вимоги в той період породило ряд дискусійних питань, основним з яких було питання про допустимість цесії взагалі, іншими словами, питання полягало в тому, чи допускає законодавець уступку вимоги як генеральне правило чи, навпаки, — уступка вимоги як виняток з правила допускається лише у випадках, прямо передбачених у законі [32, с.194-195][81].

Переважна більшість цивілістів, такі як К.Н. Анненков, О. Думашевський, О.

Любавський, Д.І. Мейєр, О.М. Пальховский, І.Н. Трєпіцин, Г.Ф. Шершеневич і багато інших, дотримувалися позиції про допустимість передачі будь-яких зобов'язальних прав, щодо допустимості передачі яких в законі не виражено прямих заборон. Н. Вавін з цього приводу писав: “Гордіїв вузол сумнівів про межі допустимості цесії в чинному російському праві, сумнівів, збуджених казуїстичною конструкцією цього інституту в тексті закону, розрубується на користь засвоєного новітніми кодексами погляду на цей інститут, як на загальне правило” [57, с.127][82] [83]. Єдиним опозиціонером у питанні про допустимість цесії, як указував К.Н. Анненков, виступив К.П. Побєдоносцев, який стверджував, що при відсутності в законодавстві загальної постанови про допустимість цесії зобов'язальних прав неможливо вивести й загальне положення про можливість їх передачі, внаслідок чого цесію варто вважати припустимою тільки там, де закон прямо її допускає, і заперечувати її допустимість там, де закон про неї не згадує [179] .

Підтримуючи в цілому позицію про допустимість цесії як загального правила, зауважимо, що однозначну відповідь на це питання міг дати лише законодавець за допомогою дозвільного регулювання відносин передачі зобов'язальних вимог.

Остаточно питання про допустимість уступки вимоги як загальне правило було вирішене вже в ЦК України 1922 року, ст.124 якого закріплювала можливість уступки вимоги кредитором іншій особі, оскільки вона не суперечить закону чи договору, за умов, що вимога не пов'язана з особистістю кредитора.

Отже, питання про допустимість цесії було урегульоване законодавцем. Однак з появою в законодавстві загальних норм про уступку вимоги перед цивілістами виникла, на наш погляд, більш вагома й значна проблема — проблема з'ясування правової природи цесії. Наслідки відповіді на питання про суть уступки вимоги не можуть бути віднесені до винятково теоретичних. Як показує практика, регулювання інституту уступки вимоги значною мірою залежить від визначення його правової природи, іншими словами, від відповіді на питання “що є цесія?”.

Розглянемо основні позиції цього питання, які існували в цивілістиці в різні періоди.

Заслуговує на увагу висловлена в дореволюційній цивілістичній літературі думка Г.Ф. Шершеневича. Автор стверджував, що у випадку заміни активного суб'єкта зобов'язання, заснованого на юридичній угоді, такою угодою, що має своїм результатом передачу права, може виступати договір чи заповіт. Особливо підкреслюється, що акт передачі права, іменований цесією, відмінний від угоди, що служить йому підставою, від дарчого чи відшкодувального відчуження, незважаючи на те, що найчастіше обидва акти зливаються, очевидно, в один. Власне кажучи, ці акти відрізняються як передача матеріальних речей і договір [243, с.287- 288] , який лежить у її основі.

Трохи іншу модель уступки права пропонував Д.І. Мейєр. Оскільки, як правило, уступка вимоги вбачається оплатною, а право за зобов'язанням “скільки-небудь значним” звичайно втілюється в письмовому акті, який з переходом права також переходить до правонабувача, то угоду про уступку права за зобов'язанням легко звести до купівлі-продажу зазначеного акта, а угоду про право представляти наче б то угодою про акт. При цьому Д.І. Мейєр вказує, що купівля-продаж є угодою про перехід права власності на річ, у той час як при уступці права за зобов'язанням хоча й переходить право власності по акту, але це право тут щось другорядне чи навіть третьорядне, так що не у власному, а тільки в переносному значенні говориться про покупку й продаж права, у юридичному ж значенні можна говорити тільки про передачу, уступку права. Саме цим, на думку Д.І. Мейєра, обумовлений той факт, що положення законодавства про купівлю-продаж не застосовуються безумовно до уступки права за зобов'язанням, оскільки ці положення регулюють перехід права власності, а не перехід права на чужу дію [151, с.116] . Власне кажучи, запропонована автором конструкція являла собою конструкцію передачі прав з цінного паперу — немає передачі паперу (акта), немає й переходу прав вимоги. У силу відсутності в Зводі Законів загального правила про письмову форму для договорів про передачу прав можна припустити, що така конструкція наткнулася б на серйозні перешкоди у випадку передачі вимог за усним договором (згадаємо також проблему бездокументарних цінних паперів у сучасному цивільному праві).

Додамо також, що така модель, на нашу думку, застосовувалася автором і до безоплатної уступки права з зобов'язання. [84] [85]

І.Н. Трєпіцин відзначав, що ”купівля-продаж є однією з основ уступки вимог, але не єдиною, ... уступка вимог є інститут самостійний, а тому для неї потрібно зовсім особливе й самостійне місце” [224, с.202][86].

К.П. Побєдоносцев щодо підстави передачі прав вказував, що такою звичайно служить раніше укладений договір (не слід плутати з попереднім договором), що має на меті обмін цінностей. На думку автора, передача прав може здійснюватися за гроші (тобто продається право вимоги за зобов'язанням), на доказ боргу, для зрівняння цінностей при розділі спадщини та ін. Передача може бути здійснена і з дарчою метою [179, с.226][87] [88] [89].

Тепер звернемося до поглядів на природу уступки, що існували у вітчизняній цивілістиці радянського періоду.

М.М. Агарков розглядав уступку вимоги як самостійний договір, що відрізняється від договору, за яким одна особа зобов'язується передати іншій право вимоги до третьої особи (купівля-продаж чи дарування вимоги). На думку М.М. Агаркова, купівля-продаж вимоги зобов'язує продавця здійснити уступку вимоги (так само, як і договір постачання зобов'язує продавця здійснити передачу (традицію) товару покупцю; іншими словами, цесія тут має те ж значення, що й передача у випадку постачання товарів) [90, с.316] .

Подібної позиції дотримувався й І.Б. Новицький, що обґрунтовано стверджував, що односторонньої заяви кредитора про те, що він уступає право вимоги, недостатньо - потрібно прийняття цієї вимоги новим кредитором, з чого випливає, що уступка вимоги здійснюється за угодою сторін, яка являє собою договір [160, с.223] .

Найбільш чітко свою позицію висловив Б.Б. Черепахін. Автор, розглядаючи уступку вимоги через призму сингулярного правонаступництва в зобов'язальних правах кредитора, відзначав, зокрема, що основним юридичним фактом уступки вимоги (цесії) є договір між цедентом і набувачем вимоги про уступку останньому певної вимоги.

Такий договір може бути як оплатним (тоді йдеться про продаж боргової вимоги), так і безоплатним (дарування боргової вимоги) [237, с.68][90].

З прийняттям ЦК України 1964 року з'явилися нові погляди на природу уступки вимоги, що трохи відрізняються від викладених внаслідок появи в кодексі самостійної глави, присвяченій уступці вимоги й переведенню боргу.

Вбачається переконливою позиція О.О. Красавчикова, який розглядав уступку права вимоги як юридичний факт (склад), в силу якого відбувається зміна уповноваженої особи (кредитора) у зобов'язанні. Як вказував автор, юридично-фактичною підставою заміни особи в зобов'язанні є угода між колишнім кредитором і особою, що займає його місце в зобов'язанні. До такої угоди застосовуються усі вимоги, установлені законом про угоди й договори, а також ряд спеціальних норм, що регулюють уступку вимоги [211, с.377][91].

Позицію О.О. Красавчикова підтримував і В.О. Попов, який відзначав як необхідну умову дійсності угоди про уступку вимоги дотримання загальних положень про угоди й спеціальних норм про уступку вимоги [213, с.421-422][92].

Необхідно звернути особливу увагу на позицію Н.І. Коваленко. Автор розглядає уступку вимоги як спеціальну угоду (договір), у силу якої первісний кредитор передає своє право вимоги третій особі. При цьому

відзначимо, що автор не розмежовує будь-яким чином ці спеціальні угоди,

93

у тому числі й за критерієм оплатності [214, с.450-451] .

Розглянемо, нарешті, погляди сучасних цивілістів на проблему правової природи уступки вимоги.

М.І. Брагінський вказує, що підставою переходу прав кредитора за угодою є не цесія як спеціальна угода, а угода, що лежить в основі цесії. На обґрунтування своєї позиції М.І. Брагінський наводить наступні докази. По-перше, ЦК РФ (так само як і Проект ЦК України - О.К.) містить положення, що дозволяють зробити висновок про допустимість купівлі- продажу й дарування прав. По-друге, глава про зміну осіб у зобов'язанні регулює в основному відносини між боржником і цедентом, а також між боржником і цесіонарієм, і лише почасти - відносини між цедентом і цесіонарієм, у зв'язку з чим виникає необхідність додаткового регулювання відносин між цедентом і цесіонарієм за допомогою застосування норм про купівлю-продаж, про дарування та ін.

По-третє, автор підкреслює неможливість індивідуалізації так званого “договору цесії” і знаходження йому місця в системі договорів. По-четверте, у випадку визнання факту існування “договору цесії” виникає можливість обходу норм ЦК РФ про заборону безоплатної передачі прав, зокрема, між юридичними особами. Доцільно відзначити, що доктринальне дослідження правової природи уступки вимоги, проведене М.І. Брагінським, — чи не єдине глибоке дослідження в цій сфері [49, с.464- 466][93] [94] . Підкреслимо, що позиція М.І. Брагінського була сприйнята й іншими авторами, зокрема, М.В. Кротовим [96, с.521-522][95], Т.Л. Липовецькою [138, с.278-279][96].

Деякі роздуми з приводу природи уступки вимоги були висловлені В.А. Бєловим. Автор відзначає, що під уступкою вимоги варто розуміти не найменування угоди, а ціль угоди, що лежить в основі передачі вимоги [42, с.139-140][97] [98].

Варто звернути увагу на позицію LB. Спасибo-Фатєєвої. Автор, розвиваючи позицію М.І. Брагінського, вказує, що цесією необхідно визнати сам факт заміни особи в зобов'язанні, юридично-правову конструкцію, що складається в силу укладення відповідної угоди купівлі- продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання [215] .

Таким чином, нами були представлені основні погляди вітчизняних цивілістів дореволюційного, радянського й сучасного періодів на проблему правової природи уступки вимоги. Систематизація представлених позицій дозволяє проаналізувати основні тенденції й зробити висновок про можливість застосування цих позицій з погляду чинного законодавства.

Представлені правові позиції з певним ступенем умовності можна поділити на три основні групи. До першої групи необхідно віднести позиції авторів, що розглядають уступку вимоги як спеціальну самостійну угоду, договір sui generis (Н.І. Коваленко). Друга група авторів розглядає уступку вимоги як акт передачі права, заснований, як правило, на договорі (Д.И. Мейєр, Г.Ф. Шершеневич, М.М. Агарков та ін.). І, нарешті, третя група вчених розглядає уступку вимоги як правовий результат угоди (договору) про передачу прав (Б.Б. Черепахін, М.І. Брагінський, І.В. Спасибо-Фатєєва)[99].

На наш погляд, висновок про те, що уступка вимоги являє собою самостійний спеціальний договір, багато в чому оснований на особливостях правового регулювання відносин, пов'язаних з уступкою прав вимоги, законодавством України в радянський період. Справа в тому, що законодавство цього періоду не розглядало право вимоги як самостійний об'єкт цивільного права, що міг би переходити від однієї особи до іншої в рамках існуючих договорів про передачу майна. Однак умови економічного розвитку вже в той період вимагали створення можливості для обороту зобов'язальних прав. У такій ситуації доктрина створила так званий “договір цесії” як самостійний договір зі спеціальним об'єктом — зобов'язальним правом вимоги. Доцільність такої позиції була поставлена під сумнів М.І. Брагінським, який переконливо обґрунтував неможливість застосування цієї конструкції в сучасному цивільному праві.

На нашу думку, більш обґрунтованими є позиції авторів, виділені в другу й третю групи.

Як свідчить наведений ретроспективний аналіз, у дореволюційній цивілістиці переважав погляд на цесію, як на акт передачі права, заснований на договорі про його передачу. Така позиція об'єктивно ґрунтувалася на наявності законодавчо закріпленої можливості передачі прав у рамках існуючих цивільно-правових договорів і відсутності яких би то не було загальних правил про уступку вимоги. Природно, що за таких умов не було передумов для створення конструкції цесії як самостійної угоди. Загалом конструкція передачі вимог, запропонована дореволюційними цивілістами, зводилася до наступного: первісний кредитор укладає договір (купівлі-продажу, дарування etc.) про передачу вимоги новому кредитору, потім відбувається акт передачі вимоги (цесія). Підкреслимо, що зазначений акт передачі вимоги в такій правовій конструкції носить правоутворюючий характер. Результатом реалізації такої конструкції є перехід прав вимоги до нового кредитора. Таким чином, у основі переходу прав кредитора за угодою лежав юридичний склад, одним з елементів якого була цесія. Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, найчастіше обидва елементи цього юридичного складу з'єднувалися в єдине ціле, іншими словами, договір про передачу вимоги містив у собі, як правило, і акт передачі. Безумовно, така конструкція цесії з позиції сучасного цивільного права вбачається більш прийнятною, ніж конструкція цесії як самостійного договору.

Детального аналізу вимагає позиція авторів відносно цесії як правового результату договорів (угод) про передачу вимог. На наш погляд, теорія цесії як правового результату являє собою удосконалений різновид теорії цесії як акта передачі вимоги, інтерпольованого на площину сучасного цивільного законодавства. Сутність теорії цесії як правового результату полягає в тому, що цесія як правовий результат ґрунтується на складному юридичному складі, основним елементом якого виступає договір/угода про передачу вимоги. Інші елементи цього юридичного складу закріплені в законодавстві — умови цесії. При цьому під умовами цесії необхідно розуміти додаткові вимоги, пропоновані законодавцем до переданої вимоги й до угоди, на підставі якої ця вимога передається. Дефакто, умови угоди про передачу вимоги охоплюють і умови її передачі. Крім того, з позицій сучасного законодавства вбачається недоцільною яка- небудь спроба зв'язати перехід вимоги саме з актом його передачі, а не з угодою, що лежить в основі переходу вимоги. Дійсно, положення ЦК України містять правило про необхідність передачі первісним кредитором новому кредитору визначених документів, що засвідчують право вимоги (ч.1 ст.198). На перший погляд, законодавець за допомогою зазначеної

норми закріплює необхідність здійснення акта передачі в розумінні дореволюційних цивілістів. Однак при детальному аналізі правових норм про уступку вимоги стає очевидним наступний висновок: як відзначалося, акт передачі вимоги (за Д.І. Мейєром — передачі документа, що підтверджує вимогу) у дореволюційному праві носив правоутворюючий характер; у сучасному праві закон не пов'язує з передачею документів, що підтверджують вимогу, правових наслідків у вигляді переходу прав первісного кредитора - така передача документів носить винятково правопідтверджуючий характер, передача документів має на меті підтвердити факт переходу прав до нового кредитора. Системний аналіз законодавчих положень про уступку вимоги дозволяє зробити висновок про те, що виділення акта передачі вимоги як самостійного елементу юридичного складу переходу вимоги неминуче призведе до

невиправданого ускладнення механізму передачі вимоги за угодою.

Норми Проекту ЦК України про уступку вимоги органічно включили в себе багатовіковий досвід розвитку цього інституту зобов'язального права. Сучасне законодавче регулювання, закріплення можливості обороту майнових прав усунуло необхідність конструювання цесії як самостійного договору. У той же час, наявність загальних правил про уступку вимоги і їхній зміст дозволяє поставити під сумнів доцільність сприйняття цесії як акта передачі вимоги. Норми ЦК про уступку вимоги являють собою не що інше, як додаткові вимоги до угоди, за якою первісний кредитор уступає (оплатно чи безоплатно) зобов'язальне право вимоги новому кредитору.

У силу викладених обставин обґрунтованим вбачається висновок про те, що уступка вимоги (цесія) за своєю природою є безпосереднім правовим результатом угоди про передачу вимоги, що відповідає положенням закону. Іншими словами, уступка вимоги (цесія) є результатом заснованої на угоді передачі прав кредитора. При цьому закріплені в чинному законодавстві й у Проекті ЦК норми про уступку вимоги мають пріоритет перед нормами про договір, на підставі якого передаються права (норми про купівлю-продаж, дарування та ін.) Особливо підкреслимо, що виняток із загального правила представляють норми про договір фінансування під уступку грошової вимоги - до цього договору норми про уступку вимоги застосовуються субсидіарно.

Ще одним істотним аспектом дослідження поняття уступки вимоги є питання про її абстрактність, що нарівні з питанням про правову природу цесії заслуговує на самостійний розгляд.

Насамперед, відзначимо деякі загальні положення про абстрактність зобов'язань.

Як справедливо відзначає Л.О. Новосьолова, теорії абстрактних угод у сучасній науці цивільного права приділяється невиправдано мало уваги, наслідком чого є дуже своєрідне трактування цього поняття в правозастосовчій практиці [166][100]. Найбільш глибоко проблема

абстрактності зобов'язань була досліджена дореволюційним цивілістом

О.С. Кривцовим [131][101] [102] [103]. У сучасній науці проблемам абстрактності

і 02

зобов'язань значну увага приділяє В.А. Бєлов [42, 41] .

У цивілістиці панує думка про те, що за значенням підстави угоди для її дійсності розрізняють абстрактні й каузальні угоди [93, 96] . У той

же час, О.С. Кривцов, відзначаючи, що в основі кожного зобов'язання, у тому числі й абстрактного, лежить певна causa, протиставляв абстрактним матеріальні зобов'язання [131, с.14][104]. На наш погляд, розподіл, представлений О.С. Кривцовим, методологічно більш вдалий, оскільки, наприклад, твердження про те, що “будь-яке абстрактне зобов'язання до певної міри каузальне” вбачається алогічним. Саме тому, сприймаючи позицію О.С. Кривцова, замість терміна “каузальність” зобов'язання ми будемо використовувати термін “матеріальність”.

Практичне значення визначення абстрактності зобов'язання вдало було виражене О.С. Кривцовим: “Із самої сутності абстрактного зобов'язання випливає, що воно саме по собі має значення достатньої позовної підстави і що позивач не повинен вказувати наявність каузального моменту” [131, с.194-195][105]. Очевидно, що автор

використовує термін “позивач” як синонім терміна “кредитор в абстрактному зобов'язанні”.

Відзначимо, що питання про абстрактність уступки вимоги звичайно розглядається в двох площинах: у відносинах “цедент-цесіонарій” і у відносинах “цесіонарій-боржник”.

У першу чергу підкреслимо, що оскільки в результаті переходу прав цедента до цесіонарія останній займає місце кредитора в зобов'язанні, відносини цесії не впливають на сутність цього зобов'язання, іншими словами, зобов'язання незалежно від переходу вимоги до нового кредитора зберігає свій первісний матеріальний чи, навпаки, абстрактний характер. У протилежному випадку ми були б змушені зробити висновок про те, що уступка вимоги може погіршити становище боржника (при трансформації матеріального зобов'язання в абстрактне) чи кредитора (при трансформації абстрактного зобов'язання в матеріальне), що, безумовно, не відповідає самій природі уступки вимоги. Таким чином, питання про абстрактність уступки вимоги стосується винятково взаємин між первісним і новим кредиторами.

Для позитивної відповіді на питання про абстрактність уступки вимоги необхідно довести, що дійсність уступки вимоги не залежить від тієї угоди, результатом якої є така уступка.

У законодавстві не міститься вказівок на абстрактність уступки вимоги, так само, як і на її матеріальність. На наш погляд, відповідь на питання про абстрактність уступки вимоги полягає в самій природі уступки вимоги, у її сутності. Як раніше відзначалося, уступка вимоги розглядається нами як правовий результат взаємодії ряду юридичних фактів, основним з яких є договір/угода про передачу вимоги. Висновок про абстрактність уступки вимоги можливий лише у випадку визнання її незалежності від основного юридичного факту, що породжує уступку вимоги. З огляду на представлені погляди на природу уступки вимоги, такий висновок повністю суперечив би законам логіки. Доречним вбачається одне із тверджень О.М. Пальховського: “Є закони, що не може порушити навіть законодавець: це — закони логіки” [174, с.15][106]. Дійсно, неможливо визнати уступку вимоги незалежною від тієї угоди, за якою передаються права кредитора, оскільки відсутність одного з елементів юридичного складу уступки вимоги неминуче приведе до юридичної й фактичної відсутності переходу прав вимоги — уступка вимоги як правовідношення просто не виникне. Випереджаючи можливі заперечення щодо процесуальної абстрактності (тобто можливості спростування презумпції існування уступки вимоги зацікавленою стороною), відзначимо, що конструкція абстрактності уступки вимоги, у тому числі й процесуальної абстрактності, припускає, на нашу думку, необхідність відділення в деякій об'єктивній формі власне уступки вимоги як правовідносини від угоди, яка лежить у її основі. Як раніше відзначалося, сучасному цивільному праву не властивий такий підхід.

У іноземній юридичній літературі також відзначається, що “навряд чи принцип абстрактності угод з його штучним відділенням основної угоди від уступки (виділено мною - О.К.) може стати ефективним інструментом в

і 07

області цесійного права” [233, с.166] .

Іншої думки дотримується В.А. Бєлов. Автор пов'язує висновок про абстрактність уступки вимоги з відсутністю законодавчо закріпленої необхідності вказувати в угоді про цесію її підстави. На думку В.А. Бєлова, “умовчання законодавства і документа про угоду щодо підстави останньої свідчить про те, що ті, хто здійснив угоду, не мали на меті зв'язувати кредитора тягарем доведення наявності й дійсності саме цієї конкретної підстави” [42, с.136] . Це твердження викликає деякі сумніви

— адже в цьому випадку виникає резонне питання про правову природу “документа про угоду”, на підставі якого переходить вимога кредитора. Автор також висловлює думку, що абстрактність цесії презюмується, оскільки для уступки вимоги необхідне лише абстрактне існування підстави уступки вимоги, а не вказівка на цю підставу в договорі про уступку. Таким чином, автор опосередковано підтверджує можливість існування певної угоди про уступку права, що відрізняється від договору про передачу права[107] [108] [109]. Така позиція близька до позиції дореволюційних цивілістів. Однак, як відзначалося раніше, сучасне цивільне законодавство, розглядаючи уступку вимоги й договір, що лежить у її основі, як єдине правовідношення, вимагає дещо іншого підходу.

На наш погляд, питання про абстрактність може лише опосередковано зв'язуватися з передачею права вимоги. Іншими словами, з огляду на відсутність самостійного “договору цесії”, абстрактною чи матеріальною може бути тільки угода, що лежить в основі передачі права вимоги. Відзначимо також, що угоди, які лежать в основі цесії, носять, як правило, матеріальний характер (купівля-продаж, дарування, факторинг та ін.)

Таким чином, розв’язання питання про абстрактність уступки вимоги прямо залежить від визначення правової природи уступки вимоги. На нашу думку, доцільно говорити лише про абстрактність угод, тобто питання про абстрактність уступки вимоги є доречним тільки у випадку визнання цесії самостійним договором. Оскільки ми розглядаємо уступку вимоги як правовий результат договору/угоди про передачу права вимоги, питання про абстрактність уступки вимоги просто не виникає.

Дослідження поняття уступки вимоги (цесії) дозволяє зробити наступні висновки:

1. У сучасному цивільному праві допустимість уступки прав вимоги (цесії) є генеральним правилом.

2. Уступка прав вимоги (цесія) є правовим результатом угоди про передачу прав вимоги.

3. Уступка прав вимоги (цесія) за своєю природою не є самостійною угодою, а відтак розгляд питання про абстрактність цесії не вбачається можливим.

С.342.

69

С.226.

<< | >>
Источник: КОТ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Поняття уступки вимоги (цесії):

  1. 6. Здiйснення державно-правового регулювання сiльського господарства
  2. 1. Поняття права колективного самоврядування
  3. 4. Поняття дисциплiни працi
  4. Тема 4. Сторони в цивільному процесі
  5. 49.Об'єкти управління місцевих державних адміністрацій
  6. 4. Сторони договору ренти житла. Права та обов'язки сторін
  7. 6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. 1.1. Історія становлення й розвитку інституту переходу прав кредитора до третіх осіб і сучасний рівень дослідження проблеми
  11. 1.2. Проблематика сучасного інституту переходу прав кредитора до третіх осіб
  12. РОЗДІЛ 2 УСТУПКА ВИМОГИ (ЦЕСІЯ) ЯК ПІДСТАВА ПЕРЕХОДУ ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
  13. 2.1. Поняття уступки вимоги (цесії)
  14. 2.2. Умови й правові наслідки уступки вимоги (цесії)
  15. 2.3.Механізми (підстави) уступки вимоги (цесії)
  16. 2.4. Уступка вимоги (цесія) в іноземному праві