<<
>>

2.3.Механізми (підстави) уступки вимоги (цесії)

Як вже зазначалося, законодавець закріпив як загальне правило можливість уступки зобов'язальних прав вимоги. У той же час вивчення правової природи уступки вимоги дозволило нам зробити висновок про те, що права вимоги уступаються не за так званим “договором цесії”, а в рамках існуючих цивільно-правових договорів.

В якості таких договорів використовуються, як правило, договори купівлі-продажу, дарування, фінансування під уступку грошової вимоги [34][149], а також інших непоіменованих договорів, які не суперечать цивільному законодавству.

Такого роду цивільно-правові конструкції будуть розглядатися як механізми уступки вимоги. Іншими словами, під механізмами уступки вимоги варто розуміти цивільно-правові конструкції, у межах яких первісний кредитор (цедент) уступає вимогу новому кредитору (цесіонарію). Відзначимо також, що такі цивільно-правові конструкції можна розглядати і як підстави уступки вимоги, оскільки передача прав кредитора відбувається саме на підставі цих конструкцій.

Як відзначав Д.І. Мейєр, придбання права по відчуженню вбачається оплатним чи безоплатним, залежно від того, чи надає особа за придбання права еквівалент іншій особі, чи право набувається без еквівалента [150, c.240][150].

Наведене беззаперечне твердження відомого дореволюційного цивіліста одержало розвиток і в сучасній науці. Так, зокрема, у юридичній літературі існує думка, що оплатна уступка вимоги може розглядатися як різновид договору купівлі-продажу, а безоплатна — як дарування [96, 49, 215][151] [152].

На наш погляд, таке твердження вимагає певного уточнення. Справа в тому, що в Проекті ЦК закріплена норма, відповідно до якої предметом купівлі-продажу може виступати право вимоги. При цьому положення про продаж майнових прав застосовуються до відносин уступки вимоги, якщо інше не випливає з закону чи договору.

На перший погляд, вбачається очевидною колізія між двома правовими нормами. Однак більш глибокий аналіз дозволяє стверджувати, що немає підстав для висновку про таку колізію. Як справедливо вказує В.В. Вітрянський, будь-яка оплатна уступка майнових прав (цесія) є продажем цих прав, а правила, що регулюють перехід прав кредитора, і, зокрема, уступку вимоги, відображають зміст і характер відповідних майнових прав, а тому підлягають пріоритетному (стосовно загальних положень про купівлю- продаж товарів) застосуванню [50, c.217] . У цьому випадку справедливо

говорити про використання законодавцем юридико-технічного прийому, сутність якого зводиться до часткового запозичення юридичної конструкції, яка застосовується для передачі права власності на речі.

Подібну позицію підтримував і Д.І. Мейєр, обґрунтовуючи неможливість безумовного застосування норм про купівлю-продаж до уступки права за зобов’язанням тією обставиною, що норми про купівлю- продаж мають на увазі перехід права власності, а не права на чужу дію [151, c.116][153].

На певну умовність застосування терміна “купівля-продаж права” вказує й В.А. Бєлов, підкреслюючи, що майнові права не можуть перебувати у власності будь-кого або належати кому-небудь на підставі іншого речевого права [42, c.171][154].

Таким чином, викладене дозволяє зробити висновок про наступну ієрархію цивільно-правових норм, застосовуваних до оплатної уступки вимоги: у повному обсязі застосовуються норми ЦК про уступку вимоги й лише субсидіарно - норми про купівлю-продаж. Якщо ж перераховані вище норми не дозволяють повністю врегулювати відносини по передачу вимоги, застосовуються загальні положення про договір, загальні положення про зобов'язання і так далі аж до загальних принципів і змісту цивільного законодавства.

Самостійне місце серед договорів про оплатну уступку прав вимоги займають договори продажу підприємства в цілому як майнового комплексу, до складу якого входять, як правило, і майнові права вимоги.

Відзначимо, що Проект ЦК надав терміну “підприємство” кардинально іншого значення порівняно з тим, що існувало в попередніх кодификаціях: відповідно до положень Проекту ЦК (ст.174) підприємством визнається єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності й до складу якого поряд з речами входять майнові права і обов'язки та інше[155]. У літературі справедливо відзначається, що підприємство як об'єкт права являє собою “живу підприємницьку справу” — бізнес [94, c.266][156].

Вбачається обґрунтованим твердження С.О. Степанова про те, що в характеристиці підприємства “слід усвідомити взаємообов’язковість і необхідність сполучення речей і майнових правовідносин, що склалися з

157

цими речами” [218, c.51-52] . Проблема полягає в тому, що майнові

права належать власнику підприємства, і при відсутності таких зв'язків складно було б заперечувати можливість самостійного відчуження прав вимоги, що входять до складу підприємства як майнового комплексу, що могло б привести до виводу активів зі складу підприємства. На наш погляд, майновий комплекс є неподільним, отже необхідно визнати продаж частини майна такою, що суперечить закону, у тому числі самостійний продаж майнових прав, що входять до складу підприємства. Подібної позиції дотримується і В.С. Єм, який зазначає, що “підприємство - це юридично неподільна сукупність майна” [94, c.267] .

Щодо порядку регулювання переходу прав вимоги, що входять до складу підприємства, необхідно погодитися з позицією М.І. Брагінського, згідно з якою до таких відносин повинні застосовуватися правила про перехід прав кредитора, винятки з яких повинні бути встановлені в законі. До таких винятків М.І. Брагінський обґрунтовано відносить регламентацію гарантій прав кредиторів при продажу підприємства [49, c.475][157] [158] [159]. Очевидно, що в цій ситуації відсутні підстави для висновку про пріоритет норм ЦК про уступку вимоги, оскільки такі правовідносини регулюються нормами ЦК про продаж підприємства.

Варто також проаналізувати безоплатну уступку вимоги.

У зв'язку з даруванням майнових прав слід зазначити, що законодавець використав для правового регулювання таких відносин схему, аналогічну способу регулювання оплатної уступки вимоги. Слід зазначити, що норма про предмет договору дарування (п.2 ст.766 Проекту

ЦК) містить пряму вказівку на те, що майнові права можуть бути безоплатно передані за договором дарування[160].

В цій ситуації виникає необхідність визначити, чи підлягають пріоритетному застосуванню до дарування прав норми про уступку вимоги.

У літературі відзначається, що відносно договору дарування уступка вимоги являє собою юридико-технічний засіб, за допомогою якого дарувальник виконує дії, що складають предмет договору дарування [50, c.342][161], тобто в нашому випадку безоплатно передає майнові права [116, 49][162].

Цікавим вбачається вирішення питання про форму договору дарування права вимоги. Так, за Проектом ЦК (п.3 ст.769) договір дарування майнового права повинен бути укладений в письмовій формі - у випадку недотримання письмової форми такий договір є недійсним.

Необхідно відзначити, що в Проекті ЦК (на відміну від чинного ЦК) закріплена можливість укладення не тільки реального договору дарування, але і консенсуального договору дарування (коли дарувальник зобов'язується передати дарунок у майбутньому).

Вбачається доцільним проведення аналізу впливу цього положення на безоплатну передачу прав.

На нашу думку, договір дарування прав вимоги може носити як реальний характер, так і консенсуальний. Момент переходу права вимоги від цедента до цесіонарія в цьому випадку буде визначатися в договорі дарування. На наш погляд, у законі не міститься ніяких перешкод для переходу прав за договором дарування як у момент укладення договору, так і в будь-який інший момент, про який домовилися сторони.

Щодо форми договору дарування, слід зазначити, що в ст.769 Проекту ЦК прямо закріплена необхідність дотримання письмової форми для договору дарування (як реального, так і консенсуального).

Крім того, договір дарування як механізм передачі права вимоги за своєю формою має бути укладений у письмовій формі.

Заслуговує на увагу також можливість передачі обдарованому права вимоги дарувальником до самого себе. На нашу думку, така передача має деякі спільні риси з відомою ще римському праву заповідальною відмовою, у результаті якої спадкодавець обтяжував свого правонаступника обов'язком на користь третьої особи.

Необхідно відзначити, що можливість передачі обдарованому права вимоги дарувальником до самого себе прямо не передбачена Проектом ЦК (на відміну від ЦК РФ), разом з тим передача вимоги дарувальником до самого себе не суперечить, на нашу думку, положенням Проекту ЦК України.

З огляду викладеного, проаналізуємо це правове явище на прикладі його регулювання в російському цивільному праві.

На наш погляд, найбільш вдало сутність передачі обдарованому права вимоги дарувальником до себе розкрив О.Л. Маковський. Зокрема, О.Л. Маковський у передачі такої вимоги виділяв наступні аспекти. По- перше, оскільки право вимоги надається самою особою, що зобов'язується, (дарувальником), справедливо вести мову не стільки про передачу існуючого права вимоги, скільки про його встановлення. По-друге, буквальне тлумачення п.1 ст.572 ЦК РФ дозволяє зробити висновок про те, що в цій нормі йдеться про надання дарувальником саме зобов'язальної вимоги до себе. По-третє, під дію зазначеної норми не підпадає надання вимоги, зафіксованої в цінному папері (регулювання такого роду відносин відбувається за правилами, передбаченими для дарування речей). По- четверте, не можуть розглядатися як дарування договори про безоплатне надання іншій стороні прав позикоодержувача, зберігача, довірителя чи засновника довірчого управління, тому що відповідні відносини врегульовані в ЦК РФ як відносини за іншими, самостійними договорами [145, c.303][163].

Підтримуючи позицію О.Л. Маковського щодо сфери застосування таких договорів дарування, необхідно відзначити, що загальне правило про встановлення вимоги дарувальником до самого себе в силу подібних договорів містить і деякі винятки, на існування яких обґрунтовано вказує В.В.

Вітрянський [50, c.344][164].

Норми Проекту ЦК про дарування містять деякі додаткові обмеження безоплатної уступки вимог, які поширюються на безоплатну уступку вимоги поряд з обмеженнями, передбаченими загальними нормами про уступку вимоги. Найбільш істотною вбачається заборона дарування прав вимоги у відносинах між юридичними особами, що займаються підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено установчими документами такої юридичної особи (п.3 ст. 767 Проекту ЦК).

Викладене дозволяє зробити наступні висновки. Згідно з положеннями Проекту ЦК норми про дарування застосовуються до безоплатної уступки вимоги, якщо інше не передбачено загальними правилами про уступку вимоги. Отже, до безоплатної уступки вимоги (дарування вимоги) норми Проекту ЦК про дарування застосовуються лише субсидіарно.

Необхідно також зупинитися на деяких проблемах безоплатної передачі прав вимоги у зв'язку з положеннями Проекту ЦК, які презюмують оплатність договору, якщо інше не випливає із закону, інших правових актів, угоди сторін чи сутності договору (п.5 ст.658). Вбачається доцільним проаналізувати ситуацію, коли з договору про уступку вимоги неможливо установити, чи є передача вимоги даруванням або купівлею- продажем.

Дійсно, досить важко уявити таку ситуацію, коли з договору неможливо встановити, чи є він оплатним чи безоплатним. Проте на випадок виникнення такого казусу внаслідок порушення основних правил договірної техніки законодавець передбачив спеціальну норму.

Як відомо, договір передбачається оплатним, якщо із закону, інших правових актів, змісту чи суті договору не випливає інше (п.5 ст.658 Проекту ЦК).

Із цього правила випливає, що у випадку виникнення спору про оплатний чи безоплатний характер угоди про уступку вимоги презюмується оплатність такої угоди, якщо інше не випливає із закону, інших правових актів, змісту чи суті договірного зобов'язання. Ціна вимоги, що уступається, буде встановлюватися за правилами, передбаченими п.3 ст.664 Проекту ЦК, тобто вимога буде вважатися відступленою за ціною, яка при подібних обставинах звичайно стягується за аналогічну вимогу (з урахуванням терміну виконання зобов'язальної вимоги, сумлінності боржника, його майнового положення та ін.).

Таким чином, очевидним вбачається висновок про те, що угода про безоплатну уступку вимоги, як і будь-який інший безоплатний цивільно- правовий договір, становить собою виняток із загального правила про оплатність договорів. Як відзначав І.Б. Новицький, “дарувальний характер надання не передбачається, а повинен бути позитивно доведений” [161, c.40][165]. Саме тому безоплатний характер уступки вимоги доцільно закріплювати в договорі про уступку вимоги, оскільки у випадку виникнення суперечки пріоритет буде надано оплатному характеру договору на підставі презумпції, яка закріплена в п.5 ст.658 Проекту ЦК.

Вбачається також доцільним проаналізувати наслідки укладення договору дарування права вимоги в усній формі.

На перший погляд, у такому випадку договір дарування безсумнівно варто вважати недійсним відповідно до п.3 ст.769 Проекту ЦК. Разом з тим, не виключається можливість того, що один із контрагентів у цьому випадку буде стверджувати, що такий договір є не договором дарування, а договором купівлі-продажу вимоги на підставі загальної презумпції про оплатність цивільно-правових договорів, закріпленої в п.5 ст.658 Проекту ЦК. На нашу думку, у випадку, якщо передана вимога походить з угоди, укладеної в усній формі, відповідно до п.2 ст.626 Проекту ЦК контрагент, який заявив про оплатність уступки вимоги, зможе уникнути визнання такого договору недійсним [22][166].

Сучасне цивільне законодавство містить також положення про договір, у якому права вимоги складають спеціальний предмет. Мова йде про договір факторингу, невідомого чинному ЦК України.

Насамперед звернемося до легального визначення договору факторингу (п.1 ст.1138 Проекту ЦК). За договором факторингу одна сторона (фактор) передає чи зобов'язується передати в розпорядження іншій стороні (клієнту), а клієнт уступає чи зобов'язується уступити фактору грошову вимогу до третьої особи, яка випливає з відносин клієнта з цією третьою особою (боржником).

На формування інституту факторингу в національній правовій системі значно вплинула існуюча міжнародна практика і, як результат її узагальнення, Конвенція УНІДРУА по міжнародних факторних операціях (Оттава, 1988 р.)[167].

Щодо історії розвитку договору факторингу слід зазначити, що в літературі переважає точка зору про те, що історичні корені цього інституту заглиблюються у далеке минуле. Так, наприклад, О.С. Комаров стверджує, що ще в Месопотамії в третьому тисячолітті до нашої ери можна було зустріти відносини між діловими людьми, що полягають в одному із сучасних видів фінансування, яке в сучасному цивільному праві отримало назву факторинг [126, c.305][168]. Виникнення факторингу в сучасному вигляді відносять до XVIII ст. і зв'язують з торговою практикою Англії з її американськими колоніями [97, c.355-366][169] [170]. Трохи іншої думки дотримується Л.О. Новосьолова, яка відносить виникнення

1 70

факторингу до XII-XVI ст. [167] Незважаючи на деякі розбіжності в позиціях, обґрунтованим вбачається висновок про наявність значного історичного досвіду в практиці застосування договору фінансування під уступку грошової вимоги.

Розглянемо основні елементи договору факторингу, до яких необхідно віднести предмет договору, його суб'єктів, зміст договору, основні обов'язки сторін, відповідальність за порушення договору.

Матеріальний предмет договору факторингу складають грошові вимоги клієнта до третьої особи, що випливають з надання товарів, виконання ним робіт чи надання послуг третій особі. При цьому законодавець особливо підкреслює, що грошові вимоги можуть бути як існуючими, тобто такими, за якими вже наступив термін платежу, так і майбутніми, тобто такими, термін платежу за якими наступить у майбутньому.

Юридичним предметом договору факторингу виступають дії сторін — надання фінансування під уступку грошової вимоги. В.В. Луць справедливо відзначає, що факторинг є універсальною системою фінансового обслуговування клієнтів [141, c.241] . Як правило, за

договором факторингу фактор не тільки надає фінансування, але й зв'язані з цим різноманітніі фінансові послуги, насамперед по веденню бухгалтерського обліку й пред'явленню до оплати рахунків по грошових вимогах, що надходять [95, 187] . При цьому підкреслимо, що звичайно

договір факторингу є триваючим договором, свого роду факторинговим обслуговуванням, оскільки при однократності такого фінансування істотно знижується позитивний ефект у результаті використання

173

конструкції факторингу .

Певні особливості, зв'язані з предметом, характерні й для суб'єктного складу договору факторингу. Стосовно фінансового агента законодавець вказує, що таким може виступати банк й інша організація, яка може здійснювати банківські операції. Очевидно, що такі вимоги до фактора продиктовані специфікою його договірних обов'язків у факторингових відносинах. Проект ЦК не містить яких-небудь спеціальних вимог до клієнта. Водночас, у світовій практиці клієнтом у факторингових операціях виступають, як правило, комерційні юридичні [171] [172] [173] особи, а також фізичні особи-підприємці, оскільки факторинг, як вже відзначалося, є найбільш зручним способом усунення дефіциту оборотних коштів для таких учасників підприємницького обороту. Фізичні особи (за винятком підприємців), як правило, передають свої вимоги в межах договору купівлі-продажу прав вимоги (загальної уступки вимог).

Проект ЦК України містить ряд правових норм про факторинг, що істотно відрізняються від регулювання уступки вимоги за іншими договорами.

Як уже зазначалося, клієнту прямо надана можливість уступити фактору майбутню вимогу (ст.1139 Проекту ЦК), що, на нашу думку, пов'язано з вимогами комерційного обороту, що розвивається.

Клієнт також наділений правом уступити вимогу й у тих випадках, коли уступка вимоги заборонена чи обмежена умовами договору між клієнтом і третіми особами (ст.1140 Проекту ЦК). У той же час з метою захисту інтересів третіх осіб, що порушуються такою уступкою, клієнт несе відповідальність перед боржником за порушення договірної умови, тобто має відшкодовувати пов'язані з цим збитки.

Крім того, законодавець установив як загальне правило неприпустимість наступної уступки грошової вимоги, придбаної на підставі договору факторингу. Однак, з огляду на диспозитивний характер цього правила, сторони можуть виключити його дію, передбачивши можливість уступки вимоги в договорі факторингу (ст.1143 Проекту ЦК).

Відзначимо також, що Проект ЦК встановлює й деякі інші особливості договору факторингу. Зокрема, клієнт (як і цедент) відповідає перед фактором лише за дійсність вимоги, що уступається. Однак ст. 1141 Проекту ЦК дійсність вимоги зв'язує з наявністю двох обставин: по-перше, клієнт повинен мати право на передачу грошової вимоги, а по-друге, клієнту в момент уступки не відомі обставини, внаслідок яких боржник вправі не виконувати цю вимогу. Таким чином, на фактора покладено додатковий ризик, оскільки покласти відповідальність за недійсність грошової вимоги на сумлінного клієнта вкрай необгрунтовано. При цьому відзначимо, що договором можуть бути передбачені й інші умови відповідальності клієнта.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що за своєю природою договір факторингу представляє своєрідне поєднання кредитного договору (надання фінансування) і договору по наданню послуг. До договору факторингу можуть субсидіарно застосовуватися норми ЦК про уступку вимоги, якщо в цьому виникає необхідність (прогалини в регулюванні факторингових відносин) і при цьому норми про уступку не суперечать суті правовідносин, що склалися між сторонами в рамках договору факторингу.

На наш погляд, на особливу увагу заслуговує положення ч.2 п.1 ст.1138 ЦК про те, що грошова вимога до боржника може бути відступлена клієнтом фінансовому агенту також з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фінансовим агентом. Очевидно, така норма стала логічним продовженням положень Проекту ЦК про забезпечення виконання зобов'язань, відповідно до яких законодавець фактично відмовився від використання вичерпного переліку забезпечувальних зобов'язань.

Як було зазначено, уступка вимоги з метою забезпечення виконання зобов'язання в англо-американській правовій системі розглядається як

1 74

фідуціарна уступка вимоги (від лат. fides - довіра, віра) [90, c.317] .

Вбачається, що українське цивільне право в цьому випадку дозволяє вести мову про договір про уступку вимоги, який укладено під умовою. Як відомо, умова може бути або відкладальною (сторони поставили виникнення прав і обов'язків у залежність від обставини, про яку невідомо, наступить вона чи не наступить), або скасувальною (сторони поставили [174]

припинення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, наступить вона чи не наступить). З огляду на практичну неможливість навіть для боржника визначити, чи зможе він виконати зобов'язання у встановлений договором термін, у такій ситуації подібні умови можна розглядати як такі умови, про які невідомо, чи наступлять вони в майбутньому чи ні. Такого роду умови варто розглядати як мотив угоди [93, c.338] , що буде стимулювати боржника до належного

виконання зобов'язання.

На нашу думку, уступка вимоги для забезпечення виконання зобов'язання може бути здійснена за договором як з відкладальною, так і з скасувальною умовою. Безсумнівно, що при уступці вимоги під скасувальною умовою ступінь довіри цедента цесіонарію відіграє значну роль — адже передача вимоги здійснюється вже в момент укладення договору про уступку, крім того, коли цедент виконає своє зобов'язання, цесіонарій повинен буде повернути передану йому вимогу за допомогою укладення нової угоди.

Крім того, немає перешкод для встановлення договірної умови про забезпечувальну уступку вимоги, коли на кредитора покладається обов'язок не реалізовувати отримане як забезпечення право вимоги доти, доки боржник, наприклад, не прострочить виконання основного зобов'язання.

Відзначимо також, що істотне значення має визначення співвідношення фідуціарної уступки вимог з нормами Проекту ЦК про заставу прав [75][175].

З огляду на допустимість використання різних способів забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі й не названих як такі у главі Проекту ЦК про забезпечення виконання зобов'язань, законодавець, [176] на наш погляд, надав учасникам цивільного обороту право самостійно вибирати спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Іншими словами, сторони договору вправі вибрати як заставу прав, так і фідуціарну уступку прав.

Відзначимо, що законом пред'являється цілий ряд вимог до застави прав, крім того, процес реалізації заставлених прав також являє собою досить складну багаторівневу процедуру. Однак і “міцність” цього способу забезпечення значно вища, ніж забезпечувальна сила фідуціарної уступки вимоги, що компенсується більш простим способом її реалізації — право вимоги просто переходить (чи залишається) до кредитора-цесіонарія.

На наш погляд, надання учасникам цивільного обороту такої можливості вибору своєї поведінки цілком відповідає загальним принципам цивільного права (свобода договору, диспозитивність та ін.) .

З огляду на викладене, обґрунтованим вбачається висновок про можливість використання уступки вимоги як способу забезпечення виконання зобов'язання при дотриманні наступних умов: по-перше, така уступка повинна носити акцесорний щодо основного зобов'язання характер; по-друге, уступка вимоги повинна стимулювати боржника (цедента) до належного виконання основного зобов'язання; по-третє, уступлена вимога повинна мати цінність для кредитора.

Особливе місце у вченні про передачу прав вимоги кредитора займає передача вимог, виражених у цінному папері.

Лаконічно, але в той же час дуже вдало охарактеризував природу цінних паперів М.М. Агарков: “Папір є наче б то носієм права. Право 176 [177]

1 7R

уречевлюється в папері” [29, c.313] . Як відзначав Р. Саватьє, фіксація

права вимоги в цінному папері являє собою надання праву вимоги матеріального характеру [199, c.108] .

Подібним чином визначає цінний папір і сучасний законодавець: відповідно до п.1 ст.177 Проекту ЦК цінним папером є документ, що засвідчує з дотриманням форми й обов'язкових реквізитів грошове чи майнове право, здійснення чи передача якого можливі тільки при його пред'явленні.

Не викликає сумнівів позиція Л.Р. Юлдашбаєвої, згідно з якою цінні папери юридично прирівнюються до рухомих речей шляхом поширення на них режиму рухомих речей у частині, що не суперечить правилам про цінні папери [249, c.8][178] [179] [180] [181] [182].

Права за цінними паперами необхідно чітко диференціювати на права з цінного паперу й права на цінний папір. Як справедливо вказував Г.Ф. Шершеневич, “право на папір - речеве право, право з паперу - найчастіше зобов'язальне” [243, c.175] .

Щодо класифікації цінних паперів вбачається доцільним використовувати критерій, який у літературі іменується “способом легітимації суб'єкта прав, засвідчених цінним папером” [248, c.69-70] .

Відповідно до такого критерію розрізняють наступні види цінних паперів:

1. Цінні папери на пред'явника.

2. Іменні цінні папери.

3. Ордерні цінні папери.

Розглянемо особливості передачі вимог, укладених у паперах кожного виду.

Відповідно до загального правила, для передачі права з цінного паперу необхідно передати набувачу права цінний папір, що містить в собі зазначене право.

Згідно з п.1 ст.180 Проекту ЦК для передачі прав, засвідчених цінним папером на пред'явника, досить вручення цінного паперу набувачу права. Необхідно відзначити, що в цьому випадку передача цінного паперу на пред'явника носить правовстановлюючий характер, оскільки саме з передачею цього документа зв'язується настання правових наслідків у вигляді переходу прав кредитора до третьої особи. Характерна риса передачі прав вимоги, що містяться в цінному папері на пред'явника, полягає в тому, що такий цінний папір є документом, що підтверджує права кредитора, і одночасно документом, передача якого (на відміну від загальних правил про уступку вимоги) є моментом переходу прав вимоги.

Для передачі прав за іменними цінними паперами законодавець установив порядок, визначений Проектом ЦК для уступки вимоги. Іншими словами, права за іменними цінними паперами передаються на підставі існуючих цивільно-правових договорів з особливостями, передбаченими нормами Проекту ЦК про уступку вимоги. Як підкреслює Є.О. Суханов, для передачі таких цінних паперів необхідно виконати більшу кількість формальностей, ніж при передачі інших видів цінних паперів, що дає підстави для визнання ускладненої оборотоздатності іменних цінних паперів [93, c.317][183].

В ордерному цінному папері, так само як і в іменному, вказується власник цінного паперу, однак цей власник може своїм наказом (ордером) призначити іншу уповноважену особу. Як зазначає О.П. Сергєєв, власнику ордерного цінного паперу надається не обтяжена особливими формальностями можливість передачі прав за цінним папером іншим

особам, що реалізується шляхом здійснення на цьому папері передавального напису (індосаменту) [96, c.230] .

Особливістю передачі прав, які містяться в ордерних цінних паперах, є та обставина, що індосант (особа, яка зробила передавальний напис) відповідає не тільки за існування права з паперу, але й за його здійснення [197, c.56] . Відповідно до п.1 ст. 181 Проекту ЦК особа, що

видала цінний папір, і її індосанти відповідають перед законним власником цінного паперу солідарно. Однак відповідальність індосантів за своєю природою є вторинною, тобто така відповідальність настає у випадку невиконання обов'язку основним боржником (наприклад, векселедавцем простого векселя, акцептантом перекладного векселя та ін.). Індосанти, які задовольнили вимоги власника паперу, здобувають право регресної вимоги до інших осіб, які мають зобов'язання за цінним папером.

Заслуговує на особливу увагу питання про передачу прав вимоги з бездокументарних цінних паперів, специфіка якої пов'язана з самою природою цього виду цінних паперів, що являють собою дематеріалізовані цінні папери [122, 249][184] [185] [186]. Цікавою у зв'язку з цим видається тенденція розвитку обороту прав вимоги: як було продемонстровано, поява цінних паперів у документарній формі мала своєю метою спрощення обороту прав вимоги, зараз же відбувається своєрідне повернення до первісного стану, але на більш високому рівні — бездокументарні папери втілили в собі як риси документарних цінних паперів, так і риси, властиві “нефіксованим” правам вимоги. Водночас, як справедливо підкреслює

Є.О. Суханов, “заміна паперових носіїв, що веде до зникнення класичних цінних паперів, властива лише правам, засвідченим фондовими (“емісійними”) цінними паперами, й лише остільки, оскільки вони носять іменний, а не пред'явницький характер” [93, c.323][187] [188].

У літературі відзначається, що в порівнянні з документарними цінними паперами бездокументарні значно відрізняються особливостями правового регулювання фіксації, здійснення й передачі прав, що ними засвідчені [61, c.76] . Особливість передачі бездокументарних цінних

паперів, а відповідно, і прав з них, полягає в необхідності фіксації такого переходу за допомогою звернення до особи, що офіційно здійснює записи прав. В іншому ж передача здійснюється за правилами, передбаченими для окремих видів цінних паперів з урахуванням особливостей, що випливають з бездокументарної природи цінних паперів. Так, наприклад, для передачі іменних цінних паперів у бездокументарній формі і прав із них, крім укладення цивільно-правового договору, необхідною умовою для їхньої передачі є внесення відповідних записів про це до реєстру.

Таким чином, аналіз механізмів передачі прав з цінних паперів, ще раз засвідчує, що право, укладене в цінному папері, може бути передане тільки разом з передачею зазначеного цінного паперу. Не викликає сумнівів той факт, що особливості передачі прав вимоги з цінного паперу ґрунтуються винятково на спеціальній формі фіксації зазначених прав вимоги, а також на нерозривному зв'язку речевого права на цінний папір як об'єкт цивільних прав і зобов'язального права, яке міститься в цінному папері.

Дослідження різних механізмів уступки вимог у цивільному праві дозволяє зробити наступні висновки.

1. Уступка прав вимоги здійснюється шляхом укладення між сторонами різноманітних цивільно-правових договорів (як передбачених законом, так і не передбачених законом, але які не суперечать йому).

2. У цивільному праві існує презумпція оплатності уступки вимог.

3. Особливості договірної передачі прав вимоги засновані винятково на особливостях форми фіксації права вимоги, яке передається новому кредиторові.

<< | >>
Источник: КОТ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3.Механізми (підстави) уступки вимоги (цесії):

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1.1. Історія становлення й розвитку інституту переходу прав кредитора до третіх осіб і сучасний рівень дослідження проблеми
  4. 2.3.Механізми (підстави) уступки вимоги (цесії)