<<
>>

1.2. Проблематика сучасного інституту переходу прав кредитора до третіх осіб

У юридичній літературі, присвяченій дослідженню питань зобов'язального права, значна увага приділяється інституту зміни зобов'язань.

Більшість дослідників займають єдину позицію щодо поняття інституту зміни зобов'язань, визначаючи його як зміну їх окремих елементів.

На наш погляд, вбачається переконливою класифікація випадків зміни зобов'язань, запропонована Е. Годеме [73, с.434] . Автор розподіляє їх на такі:

1) зміни, що відносяться до сили зобов'язання;

2) зміни, що відносяться до предмета чи до змісту зобов'язання;

3) зміни, що відносяться до активного чи пасивного суб'єктів зобов'язання.

Насамперед слід зазначити, що оскільки до суб'єктного складу зобов'язання входять активний суб'єкт (кредитор) та пасивний суб'єкт (боржник), зобов'язання може зазнавати змін як з боку кредитора, так і з боку боржника.

Іншими словами, первісні кредитор і/чи боржник можуть під час дії зобов'язання з тих чи інших причин вийти з цього зобов'язання, замінивши себе іншою особою. Така заміна, що відбувається з боку як кредитора, так і боржника, в юридичній літературі одержала назву зміни осіб у зобов'язанні [210, с.201][42].

Необхідно відзначити, що поряд з терміном “зміна осіб в зобов'язанні” в літературі в силу об'єктивних причин використовуються й [43] інші терміни для характеристики цього правового явища. Так, Р. Саватьє використовував термін “трансформація зобов'язань” [199, с.372]43 [44], Е. Годеме - “перенесення зобов'язань” [73, с.459][45], такий же термін пропонував і Й.О. Покровський [181, с.446][46] [47] [48], К.П. Побєдоносцев — “зміну осіб у зобов'язаннях”[179, с.223] , М.І. Брагінський - “спеціальні випадки зміни договору (заміна сторін)” [49, с.464] та ін.

Незважаючи на таку різноманітність термінів, автори сходяться в своїй позиції щодо змісту аналізованого правового явища.

На наш погляд, аналіз передумов виникнення того чи іншого визначення має скоріше історичне, ніж правове значення і, отже, виходить за межі нашого дослідження.

На нашу думку, існують три основні правові форми зміни суб'єктного складу зобов'язань:

1) універсальне правонаступництво;

2) перехід прав кредитора;

3) переведення боргу.

Не викликає сумнівів, що перехід прав кредитора до третіх осіб, так само, як і переведення боргу, є окремим випадком зміни суб'єктного складу зобов'язання.

Виділення в самостійну форму зміни суб'єктного складу зобов'язань у результаті універсального правонаступництва у випадку спадкування прав і обов'язків померлого чи реорганізації юридичної особи у формі злиття, поділу чи приєднання[49] обумовлюється специфікою одночасного переходу прав і обов'язків до третіх осіб.

Подібна ситуація виникає при заміні сторони двостороннього зобов'язання, коли кожна зі сторін одночасно є й активним, і пасивним суб'єктом зобов'язальних правовідносин.

Перехід прав кредитора до третіх осіб являє собою зміну зобов'язання на стороні активного суб'єкта, що виражається, як правило, у повній заміні первісного кредитора третьою особою (новим кредитором). Повна заміна первісного кредитора проявляється в декількох аспектах. Права первісного кредитора переходять до нового кредитора в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу прав. Новий кредитор цілком витісняє із зобов'язання первісного кредитора.

Аналізуючи поняття інституту переходу прав кредитора до третіх осіб, варто звернути увагу на те, що не всі зобов'язальні права вимоги можуть переходити від одного кредитора до іншого. Подібно до деяких об'єктів цивільних прав, що вилучені з обороту, ЦК України, а також Проект ЦК містять заборону переходу прав, нерозривно зв'язаних з особистістю. Відзначимо, що ще класичному римському праву був відомий поділ зобов'язань на зобов'язання, що можуть передаватися, і зобов'язання без права передачі (obligationes intuitu personae) [190, с.203][50].

До таких зобов'язальних прав, зокрема, відносяться вимоги про аліменти й про відшкодування шкоди, заподіяної життю чи здоров'ю. Як справедливо вказує Є.О. Суханов, вимоги і, відповідно, платежі такого роду мають строго цільове призначення [94, с.36][51]. В.А. Бєлов відзначає, що строго особисті права, у принципі, не пристосовані до передачі, оскільки вони нерозривно зв'язані з особистістю тільки конкретного кредитора [42, с.141] . У цілому підтримуючи запропоноване авторами обґрунтування, додамо, що заборона переходу прав за зобов'язаннями, нерозривно зв'язаними з особистістю кредитора, на нашу думку, заглиблюється своїм корінням до взаємодії норм права й норм моралі: навряд чи хтось буде заперечувати тезу про те, що перехід (особливо продаж) прав із зобов'язань строго особистого характеру по своїй суті є аморальним. З огляду на викладене вбачається, що законодавець обґрунтовано використовував імперативну норму в регулюванні цього аспекту переходу прав кредитора до третіх осіб. Слід зазначити, що в чинному ЦК України така заборона прямо встановлена лише для уступки вимог про відшкодування майнової шкоди, заподіяної життю чи здоров'ю. У Проекті ЦК, крім уступки вищезгаданих вимог, прямо заборонена і уступка вимог про аліменти. З огляду на наявність загальної заборони уступки вимог строго особистого характеру в чинному ЦК і в проекті нового ЦК, вбачається обґрунтованим твердження про те, що і ЦК України, і Проект ЦК у цілому відбивають ідеї класичного римського права в регулюванні питань, зв'язаних з уступкою прав строго особистого характеру.

Значний інтерес представляє правова регламентація взаємин осіб, що беруть участь у переході прав вимоги первісного кредитора до нового кредитора. На нашу думку, доцільно проаналізувати взаємні права й обов'язки первісного кредитора, нового кредитора і боржника, що виникають у процесі їхніх правовідносин із приводу переходу прав вимоги.

А. Взаємовідносини первісного кредитора і боржника.

За загальним правилом, перехід прав кредитора відбувається незалежно від волі боржника, тобто для переходу прав кредитора не потрібна згода боржника.

Це правило походить з римської цесії. При цьому Проект ЦК містить і винятки з цього правила - згода боржника необхідна, якщо це передбачено законом чи договором. Аналогічну позицію зайняли й правозастосовчі органи [22] . Разом з тим вбачається, що згаданий виняток поширюється тільки на випадки переходу прав кредитора за угодою, оскільки перехід прав кредитора на підставі закону відбувається незалежно від згоди як боржника, так і кредитора. Неважко змоделювати ситуацію, при якій цей виняток з правила для переходу прав кредитора на підставі закону мав би досить сумнівний вигляд. Наприклад, був укладений договір позики, забезпечений порукою третьої особи. Боржник не виконав зобов'язання по поверненню суми позики, кредитор стягує суму позики з поручителя. Але якщо в договорі позики було застереження про неприпустимість переходу прав кредитора без одержання згоди боржника відповідно до даного правила Проекту ЦК, і, відповідно, якщо до поручителя не перейшли права кредитора за договором позики, то, очевидно, поручитель не зможе компенсувати свої збитки, викликані стягненням первісного кредитора. У цьому випадку норма ЦК виконала б функцію правової пастки для сумлінного поручителя. У той же час, у випадках переходу прав кредитора за угодою застосування правила про неприпустимість переходу прав кредитора без узгодження з боржником, якщо це передбачено законом чи договором, не викликає ніяких заперечень.

Таким чином, при переході прав кредитора між боржником і первісним кредитором не виникає ніяких взаємних правових обов'язків, за [52] [53] винятком випадків, передбачених законом чи договором. Існує тільки право кредитора передати належну йому вимогу.

Б. Взаємовідносини між первісним і новим кредиторами.

По суті, взаємовідносини між кредиторами є проміжною стадією, коли первісний кредитор залишає зобов'язання, а новий кредитор займає його місце. Очевидно, що метою таких взаємин є легітимація нового кредитора як активного суб'єкта зобов'язання.

У зв'язку з цим закон містить єдину вимогу — первісний кредитор зобов'язаний передати новому кредитору документи, що засвідчують право вимоги, подати відомості, що мають значення для здійснення права вимоги. Дійсно, без дотримання цього положення новий кредитор просто не зможе реалізувати право вимоги, яке перейшло до нього.

Слід звернути увагу на те, що суди розглядають такий обов'язок первісного кредитора як істотну умову договору про уступку вимоги. Так, зокрема, Вищий арбітражний суд України своїм рішенням від 24.11.1999 р. по справі №1/88 за позовом “Харківського наукового центру ВЛ” до Міністерства енергетики України про визнання недійсним договору про уступку вимоги визнав цей договір недійсним на підставі ст.48 ЦК України, мотивуючи це відсутністю в тексті договору умови щодо обов'язку первісного кредитора передати документи, які підтверджують право вимоги[54]. Необхідно підкреслити, що обов'язок первісного кредитора передати документи, які підтверджують право вимоги новому кредиторові є імперативною нормою законодавства, а не істотною умовою договору. Крім того, слід зауважити, що в разі відсутності в договорі однієї з істотних умов договір може бути визнано неукладеним, а не недійсним. Таким чином, ми не можемо погодитися із наведеною позицією правозастосовчих органів України.

Відзначимо також, що додаткові обов'язки первісного кредитора можуть бути визначені угодою про передачу права вимоги (природно, це твердження справедливе лише для випадків переходу прав кредитора за угодою).

В. Взаємовідносини між новим кредитором і боржником.

Найбільш детально законодавець регулює саме взаємини між “оновленим складом” учасників зобов'язання. Законодавець цілеспрямовано зміцнює правове положення боржника в зміненому зобов'язанні — на наш погляд, у цьому виявляється прагнення зберегти баланс інтересів: оскільки перехід прав кредитора відбувається, як правило, без узгодження з боржником, правове положення останнього в результаті такого переходу прав не повинно погіршуватися.

ЦК України містить кілька імперативних норм, що закріплюють права боржника й обов'язки кредитора.

Згідно зі ст.199 ЦК України боржник має бути повідомлений про перехід прав кредитора, що відбувся. Проект ЦК, розвиваючи положення чинного ЦК України, встановлює правило про те, що боржник має бути письмово повідомлений про перехід прав до нового кредитора (п.4 ст.619 Проекту ЦК). Цей обов'язок, на нашу думку, покладається на нового кредитора, оскільки саме він є зацікавленою особою в належному виконанні зобов'язання. Однак, з огляду на те, що ЦК України, а також Проект ЦК прямо не вказує на суб'єкт цього обов'язку, можна припустити, що у випадку договірної передачі прав кредитора обов'язок повідомлення боржника про перехід прав, що відбувся, може бути покладений і на первісного кредитора (як додаткова умова угоди про передачу прав вимоги). Закон передбачає й санкцію за неповідомлення боржника про перехід прав, що відбувся, — у цьому випадку новий кредитор буде нести ризик несприятливих наслідків. Іншими словами, за таких умов виконання боржником зобов'язання первісному кредитору вважається належним виконанням, що, як відомо, припиняє зобов'язання.

Крім того, у Проекті ЦК закріплюється положення про те, що боржник вправі не виконувати зобов'язання новому кредитору до надання доказів переходу до нього прав вимоги (п.2 ст.622 Проекту ЦК). Цьому праву боржника кореспондує обов'язок нового кредитора надати наявні в нього докази того, що саме він з моменту переходу прав вимоги є належним кредитором, на користь якого повинно бути виконано зобов'язання.

Оскільки новий кредитор вступає у вже існуюче зобов'язання, він несе на собі тягар можливих негативних наслідків. Дійсно, первісний кредитор зобов'язаний представити новому кредитору інформацію, що має значення для здійснення права вимоги. При цьому відповідальність первісного кредитора передбачається лише за недійсність переданого ним новому кредитору права вимоги у випадку передачі права за угодою. Чинний ЦК України, так само як і Проект ЦК, не містять норм про відповідальність первісного кредитора при переході його прав до нового кредитора на підставі закону. Очевидно, що новий кредитор, вступаючи в права кредитора за зобов'язанням, діє на свій страх і ризик, оскільки довести невиконання первісним кредитором обов'язку по представленню інформації про право вимоги, як правило, практично неможливо. Боржник же наділяється правом використовувати проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент повідомлення про перехід прав (ст.200 ЦК України). Це право боржника знаходить своє обґрунтування у двох площинах: по-перше, покладення на боржника негативних наслідків переходу прав кредитора, у якому боржник не брав участі, суперечило б загальним принципам цивільного права, а по-друге, зміст вимоги до боржника фактично не змінився, змінився лише суб'єкт цього права вимоги.

Підводячи підсумки аналізу прав і обов'язків кредиторів і боржника, що виникають при переході прав кредитора в цивільному праві, необхідно відзначити, що законодавець, дозволяючи такий перехід прав, прагне зберегти стабільність первісного зобов'язання, а також, щоб уникнути зловживань з боку кредиторів, за допомогою імперативних норм надає правовий захист боржнику - найбільш слабкому суб'єкту з погляду правових можливостей впливу на процес переходу зобов'язальних прав вимоги до нього.

Додатково відзначимо, що проаналізовані вище правила носять загальний характер, іншими словами, вони поширюються на перехід прав кредитора до третіх осіб як за угодою, так і на підставі закону.

На наш погляд, вбачається доцільним проведення аналізу співвідношення інституту переходу прав кредитора до третіх осіб з деякими суміжними з ним інститутами зобов'язального права, що дозволить виявити його додаткові особливості.

Перехід прав кредитора і переадресування виконання.

Переадресування виконання зобов'язання — це зазначення кредитором третьої особи, якій боржник зобов'язаний передати виконання [49, с.381][55] (за загальним правилом, боржник у цьому випадку не може відмовитися від виконання; якщо ж таке переадресування виконання спричинить додаткові витрати для боржника, то вони погашаються за рахунок кредитора) [116, с.78][56] [57]. Іншої позиції дотримується М.В. Кротов, який стверджує, що виконання зобов'язання зазначеній кредитором особі є право боржника [96, с.520] , відповідно, боржник вправі вибирати адресата виконання зобов'язання. Позиція М.В. Кротова, на наш погляд, є досить сумнівною. Дійсно, ЦК України, так само як і Проект ЦК, не містять самостійного регулювання переадресування виконання, однак аналіз загальних положень про зобов'язання дозволяє зробити висновок про наявність у боржника відповідного обов'язку виконати зобов'язання особі, зазначеній кредитором, оскільки тільки виконання зобов'язання зазначеній кредитором особі буде визнано належним виконанням. Право вибору адресата виконання може з'явитися в боржника лише в тому випадку, якщо на це було спрямоване волевиявлення кредитора.

Прикладом переадресування виконання зобов'язання може служити договір позики, у якому кредитор вказує боржнику третю особу, якій боржник зобов'язаний повернути суму позики. Як правило, така схема застосовується у випадках, коли кредитор за договором позики (позикодавець) одночасно виступає боржником перед третьою особою, якій позичальник зобов'язаний передати виконання за договором позики. Таким чином, передача позичальником суми позики третій особі одночасно припиняє два зобов'язання: позичальника перед позикодавцем і позикодавця перед третьою особою.

Особливо слід відзначити, що при переадресуванні виконання зберігається первісний суб'єктний склад зобов'язання. Особа, якій було переадресоване виконання, не має у своєму розпорядженні цивільно- правових засобів захисту проти несумлінного боржника. Ця обставина пояснюється тим, що активним суб'єктом зобов'язання, як і раніше, залишається первісний кредитор. І саме кредитор вправі вимагати від боржника належного виконання зобов'язання. У цьому, власне, й полягає відмінність переадресування виконання від переходу прав кредитора: при переадресуванні активним суб'єктом зобов'язання залишається первісний кредитор, а при переході прав кредитора первісний кредитор усувається новим кредитором, який в повному обсязі заміняє первісного кредитора в зобов'язанні.

Доцільно також відзначити, що конструкція переадресування істотно

58

відрізняється й від переведення боргу [191] .

Перехід прав кредитора й договори на користь третьої особи.

Трохи простіше, на наш погляд, вирішується питання про співвідношення інституту переходу прав кредитора до третіх осіб з інститутом договорів на користь третьої особи.

Схожі на перший погляд правові конструкції істотно відрізняються одна від одної. Договором на користь третьої особи визнається договір, у якому сторони встановили, що боржник зобов'язаний здійснити виконання не кредитору, а зазначеній в договорі третій особі, яка має право вимагати від боржника виконання зобов'язання на свою користь. Так, ми можемо говорити про укладення договору на користь третьої особи, коли орендар укладає договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача). Сторонами договору страхування майна виступають орендар (страхувальник) і страховик. У той же час право вимоги виплати страхового відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник же одержує право вимоги страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить закону й договору.

При більш детальному аналізі інституту договорів на користь третьої особи стає очевидною та обставина, що в договорах такого роду немає навіть і натяку на перехід прав кредитора до третіх осіб. Тут, так само як і при переадресуванні виконання, суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. Кредитор, будучи активним суб'єктом зобов'язання, у договорі вказує вигодонабувача (бенефіціара). Якщо [58] вигодонабувач відмовився від свого права, наданого йому за договором, кредитор, який уклав договір, може скористатися цим правом, якщо це не суперечить закону і договору [113, с.22][59].

З огляду на ту обставину, що перехід прав кредитора до третіх осіб відбувається в рамках існуючого зобов'язання, відмінність договорів на користь третьої особи полягає в тому, що в таких договорах права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються (а не переходять!) на стадії формування договірного зобов'язання, а головне - вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов'язання.

Перехід прав кредитора й новація.

Найбільш очевидною, на наш погляд, є відмінність інституту переходу прав кредитора від відомої ще римському праву новації [194, с.239][60].

Як писав Д.І. Мейєр, “оновлення зобов'язання (novatio) по суті полягає в заміні одного зобов'язання іншим, що займає місце попереднього” [151, с.341][61].

У цивільному праві новація розглядається як одна з підстав припинення зобов'язання. Новація, як справедливо зазначає О.С. Іоффе, є угодою, у якій сторони домовляються про заміну одного зобов'язання, яке їх зв’язує, яким-небудь іншим, новим зобов'язанням [116, с.193][62]. Такої ж позиції дотримує й Є.О. Суханов [94, с.146][63]. Відзначимо, що зобов'язання, яке зазнало новації, виникає між тими ж особами, що й первісне. У результаті новації старе (первісне) зобов'язання “вмирає”, а на його базі виникає нове зобов'язання, причому з таким самим суб'єктним складом.

Проект ЦК (ст.П14) містить приклад новації боргу, що виник з купівлі-продажу, найму майна чи на іншій підставі, у позикове зобов'язання. У такому випадку первісне зобов'язання між сторонами припиняється, а замість нього боржник і кредитор стають учасниками відносин позики, сумою якої є борг по первісному зобов'язанню.

У той же час необхідно звернути увагу на те, що перехід прав кредитора до третіх осіб можливий лише в рамках того самого зобов'язання.

Таким чином, наявні дві істотні відмінності новації від інституту переходу прав кредитора: по-перше, новація характеризується заміною одного зобов'язання іншим, а по-друге, суб'єктний склад зобов'язання, яке зазнало новації, збігається із суб'єктним складом первісного зобов'язання.

Додатково необхідно відзначити, що перехід прав кредитора до третіх осіб відрізняється й від невідомої сучасному цивільному праву України конструкції делегації.

Делегація являла собою кваліфіковану (ускладнену) новацію зобов'язання, що полягала в заміні старого зобов'язання новим і супроводжувалася заміною кредитора. У цьому випадку первісне зобов'язання припинялося [181, 151][64].

Очевидно, що делегація знаходиться значно ближче до інституту переходу прав кредитора до третіх осіб, однак зберігається правило про припинення первісного зобов'язання, що, природно, приводить до висновку про самостійність цих правових явищ.

Перехід прав кредитора і уступка права вимоги (цесія).

Найчастіше поняття переходу прав до третіх осіб і уступки права вимоги в юридичній літературі ототожнюються. Прихильниками цієї позиції у свій час виступали такі відомі цивілісти як Д.І. Мейєр, О.С.

Іоффе, М.І. Брагінський, Є.О. Суханов. Зокрема, Д.І. Мейєр писав: “Зміна учасника на боці вірителя вбачається уступкою права за зобов'язанням” [151, с.114][65]. О.С. Іоффе підкреслює, що “заміна кредитора являє собою не що інше, як уступку кредитором своїх прав за зобов'язанням іншій особі” [116, с.79][66]. М.І. Брагінський вказує, що “цесія виражається в передачі цедентом цесіонарію певного права в силу угоди чи на підставі закону” [49, с.465][67]. Є.О. Суханов визначає цесію як “акт передачі (уступки) права в силу укладеної між колишнім кредитором (цедентом) і новим кредитором (цесіонарієм) угоди або на підставі інших передбачених безпосередньо законом юридичних фактів, що приводять до заміни кредитора в зобов'язанні” [94, с.37][68].

Проте наведена позиція авторів є до певної міри спірною. На наш погляд, уступка права вимоги є одним з найбільш характерних випадків переходу прав кредитора до третіх осіб, однак не єдиним. Як аргумент пропонуємо звернути увагу на норму п.1 ст.377 Моделі ЦК: право (вимога), що належить кредитору на підставі зобов'язання, може бути передане ним іншій особі за угодою (уступка вимоги) чи перейти до іншої особи на підставі закону. Очевидно, що термін “уступка вимоги”

використовується для характеристики випадку переходу прав кредитора тільки за угодою. Цивільному праву також відомий перехід прав

кредитора в силу закону, зокрема, у результаті універсального

правонаступництва в правах кредитора, на підставі судового рішення,

суброгації та ін.

Додамо, що ще Г.Ф. Шершеневич на початку ХХ століття виділяв цесію як угоду, що має своїм результатом зміну особи в зобов'язанні, з числа інших випадків переходу прав кредитора до третіх осіб [243, с.287][69].

Викладене підтверджує висновок про те, що уступка права вимоги (цесія) є окремим випадком переходу прав кредитора до третіх осіб у цивільному праві.

Наведений аналіз різних аспектів переходу прав кредитора до третіх осіб дозволяє зробити висновок про розмаїтість підстав, на яких будується правова конструкція переходу прав кредитора. Як було продемонстровано, права кредитора переходять за угодою сторін, за односторонньою угодою, на підставі норми закону, за рішенням суду та ін. Очевидно, без чіткої систематизації таких основ переходу прав, на наш погляд, неможливо ефективно застосовувати аналізований інститут зобов'язального права в практичній діяльності. Крім того, систематизація основ переходу прав кредитора до третіх осіб представляє значний науково-теоретичний інтерес.

Насамперед, звернемо увагу на класифікацію підстав переходу прав кредитора, закріплену в п.1 ст.377 Моделі ЦК: “Право (вимога), що належить кредитору на підставі зобов'язання, може бути передано їм іншій особі за угодою (уступка вимоги) чи перейти до іншої особи на підставі закону” [80].

У сучасній юридичній науці підстави переходу прав кредитора поділяються, як правило, на дві групи: до першої відносять випадки, коли право передається новому кредитору за угодою, до другої групи - випадки, коли право переходить до нового кредитора на підставі закону чи в силу настання зазначених у законі обставин.

У цьому випадку для класифікації підстав переходу прав кредитора був використаний дихотомічний спосіб розподілу. Вбачається доцільним визначити, який критерій був використаний для зазначеної класифікації.

На нашу думку, таким критерієм виступає склад юридичних фактів, які лежать в основі переходу прав кредитора.

У загальній теорії права юридичні факти розглядаються як фактичні обставини, з якими закон зв'язує настання певних правових наслідків — виникнення, зміну чи припинення правових відносин.

Не викликає сумнівів, що угода, за якою переходять права вимоги, є юридичним фактом, з яким зв'язується настання певних правових наслідків. Як відомо, угоди бувають односторонніми і дво- чи багатосторонніми (договори). Договорами, за якими переходять права кредитора, можуть виступати договори купівлі-продажу, дарування та ін.

Розглянемо тепер “законні” підстави переходу прав кредитора до третіх осіб. Основні з них перераховані в ст.382 Моделі ЦК. Зокрема, до таких підстав належать:

- універсальне правонаступництво в правах кредитора;

- рішення суду про переведення прав кредитора на іншу особу, коли така можливість передбачена законом;

- виконання зобов'язання боржника його поручителем чи заставником, що не є боржником по цьому зобов'язанню;

- суброгація страховику прав кредитора до боржника, відповідального за настання страхового випадку.

Відзначимо, що цей перелік не є вичерпним, тобто закон може передбачати й інші випадки переходу прав кредитора до третіх осіб.

Слід підкреслити, що Проект ЦК не містить переліку, аналогічного закріпленому в ст.382 Моделі ЦК. На нашу думку, наявність зазначеного переліку значною мірою полегшило б застосування норм ЦК щодо переходу прав кредитора до третіх осіб, в зв'язку з чим вважаємо за доцільне внесення відповідних змін до Проекту ЦК.

Необхідно зазначити, що перераховані вище підстави переходу прав кредитора до третіх осіб об'єднані в єдину групу, оскільки закон або зазначені в ньому обставини виступають базовим юридичним фактом, що лежить в основі переходу прав кредитора.

Зазначені підстави є юридичними фактами, що відрізняються від юридичного факту-угоди, що дозволило б зробити висновок про те, що в основу класифікації покладено вид юридичного факту, який служить підставою переходу прав кредитора.

Водночас виникає обґрунтоване питання про те, чи є універсальне правонаступництво в правах кредитора юридичним фактом, що відрізняється від угоди. Найбільш розповсюдженими випадками універсального правонаступництва виступають спадкове правонаступництво і правонаступництво в результаті реорганізації юридичної особи.

Щодо реорганізації юридичної особи, що відбувається у формі злиття, поділу й приєднання, необхідно підкреслити, що відповідно до положень чинного законодавства реорганізація юридичної особи може бути здійснена за рішенням його засновників (учасників) або уповноваженого органа юридичної особи. Зазначені підстави реорганізації юридичної особи при поверхньому оцінюванні відповідають критеріям угоди, закріпленим у ЦК України. Однак більш детальний аналіз цього аспекту реорганізації дозволяє зробити висновок про те, що рішення про реорганізацію все ж таки не є угодою - в іншому випадку певні труднощі викликає відповідь на питання про суб'єкти угоди, про наслідки визнання такої угоди недійсною та ін. Закон також допускає реорганізацію юридичної особи (зокрема, поділ) за рішенням суду. Очевидно, що в даному випадку не доводиться говорити про угоду. Як справедливо відзначає В.В. Вітрянський, положення про правонаступництво, незалежно від підстав реорганізації, повинні міститися в акті передачі (при злитті й приєднанні) чи в розділовому балансі (при поділі) [86, с.479] .

Трохи інша ситуація спостерігається при спадковому правонаступництві. Як відомо, спадкування здійснюється за законом і за заповітом (ч.1 ст. 524 ЦК України). Не викликає сумнівів, що у випадку спадкування за законом йдеться про перехід прав кредитора на підставі закону. Відзначимо також, що при спадкуванні так званої обов'язкової частки права вимоги також переходять на підставі закону.

При цьому виникає справедливе питання про природу переходу прав кредитора у випадку спадкування за заповітом, тобто чи можна говорити про перехід прав кредитора за угодою (за заповітом).

Необхідно підкреслити, що ця проблема знаходиться не тільки в площині теоретичного дослідження. Від її розв’язання залежить, зокрема, цілий ряд практичних моментів — чи варто, наприклад, застосовувати до переходу прав за заповітом правила про форму уступки вимоги, про умови уступки вимоги та ін.

Це питання має бути вирішене шляхом віднесення спадкового правонаступництва за заповітом як різновиду універсального правонаступництва до випадків переходу прав кредитора на підставі закону. На наш погляд, зазначене положення варто було б закріпити безпосередньо в ЦК.

З огляду на викладені обставини спробуємо встановити справжні причини закріплення універсального правонаступництва (у тому числі й при спадкуванні за заповітом) як одну із самостійних підстав переходу прав кредитора до третіх осіб на підставі закону.

На наш погляд, перехід прав кредитора до третіх осіб у результаті універсального правонаступництва підлягає регулюванню правилами про [70] перехід прав кредитора на підставі закону в силу того, що універсальне правонаступництво в правах кредитора відбувається за наявності складного юридичного факту, обов'язковим компонентом якого є “припинення кредитора” — смерть фізичної особи (так само, як і визнання фізичної особи померлою за рішенням суду) чи реорганізація юридичної особи, наслідки якої встановлені в законі. Іншим елементом цього юридичного факту можуть виступати юридичні вчинки як самого кредитора, так і інших осіб. Щодо спадкування за законом відзначимо, що універсальне правонаступництво в правах спадкодавця буде відбуватися внаслідок його смерті за правилами, установленими законом, оскільки відсутність заповіту необхідно розглядати як юридичний факт- бездіяльність (спадкодавець не скористався своїм правом заповідати належне йому майно).

Як відзначав Б.Б. Черепахін, підставою універсального правонаступництва при спадкуванні за законом виступає складний юридичний склад, елементами якого є юридичні події (смерть спадкодавця, споріднення як комплекс юридичних подій, шлюб, утримання та ін.) і одностороння угода — прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичний склад універсального правонаступництва при спадкуванні за заповітом містить у собі заповіт, факт відкриття спадщини внаслідок смерті спадкодавця чи визнання його померлим, а також прийняття спадщини спадкоємцем [237, с.37][71]. Очевидно, що за таких умов неможливо вести мову про вирішальну роль угоди в універсальному правонаступництві в правах і обов'язках кредитора, зокрема, при спадкуванні за заповітом.

Водночас ми змушені визнати певну умовність об'єднання в одну групу ряду підстав переходу прав кредитора, якщо загальною ознакою обраний закон як підстава переходу прав. На наш погляд, такі підстави переходу повинні бути об'єднані в одну групу в силу того, що волевиявлення сторін у формі угоди не має в таких випадках вирішального значення в переході прав кредитора.

Дозволимо собі також припустити, що методологічно більш доцільним було б вказати в законі як самостійну підставу переходу прав кредитора не угоду, а договір як угоду сторін. У цьому випадку і заповіт, і рішення про реорганізацію юридичної особи автоматично використовувалися б як основи переходу прав кредитора, зазначених у законі, оскільки до договорів віднести їх не можна. При цьому необхідно відзначити, що під договором ми розуміємо один із цивільно-правових договорів, що лежить в основі переходу прав, а не так званий “договір цесії”. Також відзначимо, що уступка вимоги лише у виняткових випадках може відбуватися за односторонньою угодою.

На наш погляд, Проект ЦК України значною мірою вирішує згадані спірні питання. Разом з тим велику роль у врегулюванні цих колізій, на нашу думку, повинна зіграти єдина практика застосування положень Проекту ЦК.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що перехід прав кредитора до третіх осіб має у своїй основі юридичний факт (склад), вирішальне значення в якому має або угода (одностороння чи договір), або вказівка в законі (ЦК чи інший закон). Правильна кваліфікація підстави переходу прав кредитора необхідна для визначення конкретних правил такого переходу, оскільки, як буде надалі продемонстровано, правила про уступку вимоги мають ряд істотних відмінностей від правил переходу прав кредитора на підставі закону.

Аналізуючи перехід прав кредитора до третіх осіб у цивільному праві, варто визначити його місце в системі цивільного права.

Основним, на нашу думку, є питання про те, чи є це правове явище самостійним інститутом зобов'язального права, чи воно виступає складовою частиною більш широкого поняття — зміна особи в зобов'язанні.

Вбачається доцільним дослідити можливість існування інституту переходу прав кредитора до третіх осіб як самостійного інституту зобов'язального права з погляду теорії права.

У першу чергу слід зазначити, що в теорії права під правовим інститутом розуміється об'єктивно відокремлена всередині однієї чи декількох галузей права сукупність взаємозалежних правових норм, що регулюють невелику групу видових споріднених відносин [170, с.233][72].

На наш погляд, перехід прав кредитора до третіх осіб за формальними критеріями можна було б розглядати як самостійний правовий інститут. Відносини, зв'язані з переходом прав кредитора до третіх осіб, незважаючи на їхню розмаїтість, є відносинами одного роду.

У той же час доцільність визнання таких правовідносин самостійним правовим інститутом викликає певні сумніви у зв'язку з устояним поняттям системи цивільного права.

Заслуговує на увагу позиція Є.О. Суханова щодо системи цивільного права і її структурних підрозділів [93, с.10-12] . Зокрема, автор у системі цивільного права виділяє загальну й особливу частини. Зобов'язальне право розглядається як одна з підгалузей особливої частини. При цьому саме зобов'язальне право автор підрозділяє на різні інститути (купівля- продаж, підряд та ін.), які, у свою чергу, складаються із субінститутів (роздрібна купівля-продаж, постачання, контрактація та ін.).

Очевидно, що перехід прав кредитора до третіх осіб як самостійний інститут зобов'язального права не може знайти собі місця в представленій системі цивільного права. Саме тому як інститут зобов'язального права варто розглядати більш “велику” сукупність правових норм - норми про зміну осіб у зобов'язанні в цілому. Така диференціація дозволить нам виділити перехід прав кредитора до третіх осіб як один із субінститутів, що входять до складу інституту зміни особи в зобов'язанні (відзначимо, що для зручності викладу надалі перехід прав кредитора до третіх осіб, так само, як і уступку вимоги, ми будемо умовно називати правовим інститутом).

Проведений аналіз особливостей переходу прав кредитора до третіх осіб дозволяє виділити наступні риси цієї правової конструкції.

1. Перехід прав кредитора, як один із випадків зміни зобов'язань, являє собою заміну активного суб'єкта зобов'язання третьою особою (новим кредитором). Наслідком цієї заміни і є перехід прав первісного кредитора до нового кредитора.

2. Перехід прав кредитора за зобов'язанням носить характер правонаступництва — сингулярного (уступка права вимоги, суброгація та ін.) чи універсального (спадкування, реорганізація юридичної особи).

3. Перехід прав кредитора до третіх осіб є одним із субінститутів інституту зміни особи в зобов'язанні.

4. При переході прав кредитора до третіх осіб зберігається зобов'язання, яке існувало на момент переходу прав, тобто заміна кредитора відбувається “усередині” зобов'язання [49, с.464] .

5. Обсяг прав, що перейшли до нового кредитора, не може перевищувати обсягу прав первісного кредитора. Як справедливо вказував М.М. Агарков, боржник залишається зобов'язаним перед новим [73] [74] кредитором у тих же межах, у яких він був зобов'язаний перед первісним кредитором [90, с.318] .

6. У межах інституту переходу прав кредитора до третіх осіб тільки зобов'язальні права вимоги можуть переходити до нового кредитора. Слід зазначити, що винятками є зобов'язальні права вимоги строго особистого характеру, тобто права, що нерозривно зв'язані з особистістю кредитора - перехід таких прав вимоги не допускається.

7. Перехід прав кредитора до третіх осіб, в основному, відбувається незалежно від згоди боржника, додаткові гарантії для якого закріплюються імперативними нормами закону.

Узагальнення викладених характерних рис переходу прав кредитора до третіх осіб у цивільному праві дозволяє визначити його як складову частину інституту зміни осіб в зобов'язанні, сутність якої полягає в повній чи частковій заміні первісного кредитора новим кредитором усередині існуючого зобов'язання на підставі угоди чи в силу закону, у результаті чого обсяг і зміст прав кредиторів залишаються незмінними. [75]

<< | >>
Источник: КОТ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Проблематика сучасного інституту переходу прав кредитора до третіх осіб:

  1. 1. Защита прав кредиторов при реорганизации акционерного общества
  2. 51. До какого момента отчуждение имущества юридического лица, в отношении которого принято решение о ликвидации, не нарушает права кредиторов такого лица в части очередности удовлетворения требований?
  3. 241. Какие варианты договорных оговорок об изменении момента перехода права собственности по сравнению с моментом, предусмотренным законом (ст.223 ГК), встречаются в судебной практике?
  4. § 1. Переход прав кредитора к другому лицу (ст. 382-390) 404. Гражданский кодекс говорит о том, что принадлежащее кредитору требование может быть передано им «по сделке», но не уточняет, о какой именно сделке идет речь – договоре (двусторонней) или односторонней сделке?
  5. 118. Каковы права и обязанности сторон договора продажи недвижимости в случае его исполнения до государственной регистрации перехода права собственности по сделке?
  6. Статья 562. Права кредиторов при продаже предприятия
  7. Статья 564. Переход права собственности на предприятие
  8. Статья 60. Гарантии прав кредиторов реорганизуемого юридического лица
  9. § 1. Переход прав кредитора к другому лицу
  10. Статья 387. Переход прав кредитора к другому лицу на основании закона
  11. КОТ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ - 2002, 2002
  12. ЗМІСТ
  13. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРЕХОДУ ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
  14. 1.1. Історія становлення й розвитку інституту переходу прав кредитора до третіх осіб і сучасний рівень дослідження проблеми
  15. 1.2. Проблематика сучасного інституту переходу прав кредитора до третіх осіб
  16. РОЗДІЛ 2 УСТУПКА ВИМОГИ (ЦЕСІЯ) ЯК ПІДСТАВА ПЕРЕХОДУ ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
  17. РОЗДІЛ 3 ПЕРЕХІД ПРАВ КРЕДИТОРА ДО ТРЕТІХ ОСІБ НА ПІДСТАВІ ЗАКОНУ
  18. 3.1. Перехід прав кредитора в результаті універсального правонаступництва
  19. 3.3. Переведення прав кредитора за рішенням суду
  20. ВИСНОВКИ