<<
>>

Міжнародні стандарти захисту прав осіб, які є потерпілими від кримінальних правопорушень

Національне кримінальне судочинство будується відповідно до Конституції України та міжнародних стандартів, зокрема, стандартів захисту прав осіб, потерпілих від кримінальних правопорушень.

Нині, коли стає помітним значний вплив норм міжнародного права на внутрішнє законодавство кожної країни, є підстави вважати правовою ту державу, яка у своїй правовій системі повною мірою використовує потенціал міжнародних норм [147, с. 59]. Саме тому особливого значення набуває з’ясування поняття та змісту міжнародних стандартів захисту прав потерпілих та їх реалізація у кримінальному процесі України.

Поняття «міжнародні стандарти прав людини», «міжнародні стандарти захисту прав потерпілих осіб» досліджувалися в роботах Т.Г. Андрусяка, В.Г. Буткевича, М.В. Вітрука, А.Д. Гусєва, І.М. Ібрагімова, О.В. Капліної, К.І. Кухти, О.П. Кучинської, В.В. Лазарєва, С.Б. Лугвина, 1.1. Лукашука, О.В. Малько, Л.С. Мамута, В.С. Нерсесянца, В.Т. Нора, І.М. Панкевича, О.В. Петришина, С.П. Погребняка, В.П. Пугачова, П.М. Рабіновича, Т.Л. Сироїд, М.С. Строговича, Н.Б. Федорчука, М.І. Хавронюка, С.В. Шевчука та інших.

Крім вітчизняних учених, вивченням стандартів захисту прав особи займалися зарубіжні науковці - Р. Алстон, В. Бернс, Д. Донеллі, П. Касрін, Н. Кренстон, В. де Куплін, А. Мілн, Н. Неновські, С. Ніно, М. Петера, Д. Сейгал, В. Рюк, Л. Хенкін, Е. Ховард та інші.

Вивчаючи окреслене питання, можемо констатувати, що на рівні міжнародних угод єдиного визначення понять «міжнародні стандарти прав людини» і «стандарти захисту прав осіб, потерпілих від кримінальних правопорушень» немає, як і не містить їх чинне законодавство України. У юридичній літературі поняття «міжнародні стандарти захисту прав людини» нерідко ототожнюється із правами особи або із зобов’язаннями держав- учасниць за міжнародними договорами, чи із принципами міжнародного права тощо.

Так, П.М.

Рабінович та М.І. Хавронюк пропонують розуміти міжнародні стандарти прав людини як узгоджені показники прав, встановлені в міжнародних актах, які заохочують або зобов’язують держави до їх дотримання [171, с. 19].

На думку В.Г. Буткевича, міжнародні стандарти прав людини слід розглядати як такі, що регламентують її права і свободи в конкретній сфері життєдіяльності, визначаючи, в який спосіб загальновизнані норми міжнародного права можуть бути там застосовані, які зобов’язання мають брати на себе держави для забезпечення прав людини і якими міжнародними гарантіями підкріплені ці права і свободи [19, с. 208].

У контексті обраної теми варто звернути увагу на дослідження С.В. Шевчука, який об’єктом наукового пошуку в даній сфері обирає «концепції прав людини», поділяючи їх на східну (азійську) та західну (європейську), що ґрунтуються на різних правових традиціях [239, с. 8 - 13]. Остання представлена передусім Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [55, с. 507]. Головними характеристиками прав людини в західній концепції виступають їх невідчужуваність, фундаментальність та індивідуальний характер, а також природно-правове походження. В азійській концепції перевага надається не правам, а обов’язкам індивіда перед суспільством та державою. Суспільство переважає над інтересами індивіда в Азії, натомість на Заході права індивіда вище за інтереси суспільства. Саме цим і пояснюється той факт, що на території Європейського Союзу діє принцип юридичної визначеності, що не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у Конституціях чи інших актах [239, с. 730].

В юридичній літературі міжнародні стандарти прав людини пропонується розуміти як норми, які відображають загальновизнані принципи міжнародного права стосовно прав людини і регулюють відносини, що складаються в ході їх реалізації в різних сферах судочинства [124, с. 194 - 195].

Беручи до уваги дослідження С.В.

Шевчука, який поділяє концепції прав людини на східну (азійську) та західну (європейську), вважаємо за можливе класифікувати стандарти прав людини залежно від правових традицій, на яких вони ґрунтуються, а саме на азійські та європейські.

З огляду на територіальне розташування України науковий інтерес викликають саме європейські стандарти прав людини. З цього питання П.М. Рабінович зазначає, що європейські стандарти прав людини слід розуміти як зафіксовані в юридичних актах і документах європейських міжнародних організацій принципи і норми стосовно змісту і обсягу прав та свобод людини, призначені слугувати обов’язковими або рекомендаційними настановами для внутрішньодержавної юридичної практики [170, с. 114].

Вбачається, що європейські стандарти прав людини, хоча і є самостійними нормами, що діють на окремій території, водночас є складовою системи міжнародних стандартів та можуть повністю або частково їх дублювати.

У даному контексті слід звернути увагу на те, що до стандартів належать не будь-які норми, що декларують права людини на міжнародному рівні, а лише найбільш значущі, основоположні норми та принципи, тобто ті, належні умови реалізації яких складають необхідну основу для безпечного та сприятливого функціонування особистості, розвитку правової держави і громадянського суспільства [176, с. 60].

Крім розглянутого вище поняття «стандарти прав людини» у теорії права, а також в правозастосовній практиці виділяють і «стандарти захисту прав людини». У даному аспекті варто зауважити, що термін «стандарти захисту прав людини» значно ширший за поняття «стандарти прав людини», оскільки він охоплює не тільки права особи, а й заходи щодо їх забезпечення, механізми реалізації цих прав.

На загальнонауковому рівні прийнято вважати, що міжнародні стандарти захисту прав людини містяться в численних документах, прийнятих в рамках Ради Європи, зокрема, Статуті Ради Європи (1949 р.);Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), і в Протоколах до неї, а також в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (1985 р.).

Великий енциклопедичний юридичний словник дає наступне визначення цього поняття «міжнародні стандарти захисту прав людини -це визнані світовим співтовариством і закріплені в його документах правові норми (переважно конвенційного характеру), що встановлюють механізми і гарантії реалізації прав людини [22, с. 543]. На нашу думку, таке формулювання можна взяти за основу визначення стандартів захисту прав потерпілого у кримінальному процесі.

Досліджуючи питання міжнародних стандартів захисту прав особи у кримінальному процесі та потерпілого, зокрема, наголосимо, що в науці цьому питанню майже не приділяється увага. В юридичній літературі можна знайти лише такі визначення. Міжнародні стандарти захисту прав особи в кримінальному судочинстві - це особливі орієнтири захисту прав особи в кримінальному судочинстві. Під ними слід розуміти не тільки загальновизнані норми і принципи міжнародного права, а й міжнародні договори, і численні норми законодавчих актів [117, с. 26]. Щодо європейських стандартів захисту, то як зауважує Д.В. Сімонович, європейськими стандартами захисту прав людини у кримінальному процесі є звід основних принципів забезпечення прав людини, встановлений міжнародними нормативно-правовими актами, які є обов’язковими для виконання всіма національними органами під час здійснення кримінального судочинства, у разі їх ратифікації Верховною Радою України [185, с. 15].

На основі викладеного пропонуємо наступне визначення міжнародних стандартів захисту прав потерпілого - це закріплена в джерелах міжнародного права система норм і принципів, що на основі загальновизнаних уявлень про права особи встановлює права потерпілого та умови їх обмеження, механізми і гарантії реалізації таких прав, що з урахуванням особливостей порядку правового регулювання мають бути втілені й конкретизовані в національних правових системах.

Для встановлення змісту міжнародних та європейських стандартів захисту прав осіб, потерпілих від кримінальних правопорушень, варто звернутися до основоположного документа в цій сфері - Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (далі - Декларація).

Головне завдання вказаного міжнародного правового акта - визначення напрямів діяльності держави по забезпеченню наступних прав потерпілого: на доступ до правосуддя та справедливе поводження; на справедливу реституцію жертвам, їх сім’ям або утриманцям; на фінансову компенсацію шкоди, завданої фізичному або психічному здоров’ю особи; на одержання інформації про хід вирішення поданої скарги; на можливість вираження й урахування думки потерпілого; на надання матеріальної, медичної, психологічної, соціальної та правової допомоги жертвам; на безпеку особи та безпеку її родини; на запобігання невиправданих затримок з виплати компенсації, а у випадках, коли це необхідно, використання неофіційних механізмів врегулювання спорів, таких як посередництво, арбітраж, а також створення національних фондів для виплати компенсацій жертвам [64].

З метою запровадження міжнародних стандартів у національне законодавство у сфері захисту прав потерпілих Президентом України 28.12.2004 р. було видано Указ «Про Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів» (далі - Концепція). У Концепції наголошується на необхідності закріплення основних стандартів, що застосовуються у практиці європейської спільноти у сфері захисту прав потерпілих, а саме: забезпечення державою справедливого поводження з потерпілими, інформованості, забезпечення відшкодування шкоди, надання безоплатної правової допомоги потерпілим, надання соціальної допомоги [91].

Для повноти дослідження, на наш погляд, потрібно провести порівняльний аналіз змісту вказаного документа і Декларації, завдяки чому буде встановлена його відповідність міжнародним вимогам (Додаток 1). З огляду на результати аналізу, можна зробити висновок, що Концепція закріплює лише окремі стандарти захисту прав потерпілих, визнані світовим товариством як міжнародні. Наприклад, такі стандарти як забезпечення державою права особи на справедливу реституцію, застосування неофіційних

механізмів врегулювання спорів, право на безпеку та інші не були враховані Концепцією.

У цьому контексті варто додати також, що чинний КПК не містить всієї системи стандартів захисту прав потерпілого, закріплених у Декларації, що проілюстровано в Додатку 1.

Враховуючи тему даної роботи, вважаємо за необхідне проаналізувати кожен міжнародний стандарт захисту прав потерпілого з метою визначення повноти їх розкриття в чинному кримінальному процесуальному законодавстві, особливостей реалізації в кримінальному провадженні та виявлення можливих резервів для вдосконалення[1].

1. Доступ до правосуддя та справедливе поводження. В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття «доступ до правосуддя». Так, С.В. Давиденко трактує право на доступ до правосуддя як нормативно закріплену і забезпечену державою реальну можливість кожної зацікавленої особи на безперешкодне звернення безпосередньо до компетентних державних органів та суду за відновленням порушених прав, свобод і законних інтересів [59, с. 8]. Доступність правосуддя Н.Ю. Сакара пропонує розуміти як певний стандарт, який відбиває вимоги справедливого та ефективного судового захисту, що конкретизуються у необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках і безперешкодному зверненні будь-якої особи до суду [181, с. 64]. На думку О.М. Овчаренко, доступ до правосуддя передбачає такий стан організації судової системи та юрисдикційної діяльності суду в демократичному суспільстві, який задовольняє потреби суспільства у вирішенні юридично значущих справ і відповідає визначеним у міжнародно-правових актах вимогам [135, с. 130].

З цього приводу в Декларації вказано, що до жертв слід ставитися із співчуттям та поважати їх гідність; вони мають право на доступ до механізмів правосуддя (ст. 4).

За чинним КПК доступ до правосуддя - це засада кримінального провадження. Зокрема, у ст. 21 КПК закріплено: «кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону...». Стосовно потерпілого, на нашу думку, його право на доступ до правосуддя конкретизується в ч. 2 ст. 55 КПК: права і обов’язки потерпілого виникають у особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Під час досудового розслідування потерпілий має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим, а також він має право на отримання від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документа, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (п. 1, 2 ч. 2 ст. 56 КПК).

Враховуючи викладене вище, можна виокремити систему прав потерпілого, які спрямовані на реалізацію стандарту доступності правосуддя.

Таку систему складають наступні права потерпілого:

• на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання потерпілим (п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК);

• отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (п. 2 ч. 2 ст. 56 КПК);

• на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом (п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК);

• підтримувати обвинувачення в суді у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення або зменшення обсягу обвинувачення (ч. 3 ст. 338 КПК, ч. 2 ст. 340 КПК).

2. Забезпечення права на справедливу реституцію жертвам, їх сім’ям або утриманцям. Згідно з Декларацією за відповідних обставин правопорушники чи треті особи, що несуть відповідальність за їх поведінку, повинні надавати справедливу реституцію жертвам, їх сім’ям чи утриманцям (ст. 8). Коли державні посадові особи або інші представники, що діють як офіційні чи напівофіційні, порушують національні кримінальні закони, жертви повинні отримати реституцію від держави, посадові особи чи представники якої несуть відповідальність за завдану шкоду (ст. 11 Декларації).

З огляду на викладене вище можна констатувати, що в Декларації реституція розглядається як відшкодування шкоди, завданої незаконними діями посадових осіб, що не відповідає розумінню поняття «реституція» в національному кримінальному процесі[2].

У законодавстві України шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом (ст. 130 КПК). Таким законом є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» [165]. Однак можемо стверджувати, що механізм відшкодування цієї шкоди не забезпечує відновлення становища особи з огляду на наступне. Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянину внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту та інше (ст. 1). Щодо відшкодування шкоди потерпілому від кримінального правопорушення згаданий Закон не містить положень. На нашу думку, для вирішення цієї проблеми необхідно звернутися до досвіду ООН та заснувати окрему національну установу з прав людини, діяльність якої схвалені провідними європейськими державами.

В Україні, як і в інших пострадянських країнах, досвід створення таких установ відсутній, тоді як, наприклад, в європейських країнах установи з прав людини активно діють та розвиваються.

Під терміном «національна установа з прав людини» у міжнародному праві розуміється орган, що відповідно до конституції або закону створюється урядом і функцією якого визначено захист і забезпечення прав людини [126]. На національні установи у сфері захисту прав людини покладаються, як правило, повноваження щодо прийняття скарг від індивідів чи груп осіб. Однак слід пам’ятати, що саме судова система є основним механізмом захисту прав людини на національному рівні, а отже, національна установа, якими б широкими не були її повноваження, ніколи не зможе замінити судову гілку влади. Таким чином, повноваження національної установи приймати скарги і вживати щодо них відповідних заходів слід розглядати як додатковий державний механізм забезпечення захисту прав особи [126].

З огляду на вказане слід констатувати, що національна установа з прав людини може стати тим органом, до якого особа, якій завдано шкоди, може звернутися за захистом своїх прав. До її переваг слід віднести відокремленість та незалежність від органів влади та посадових осіб, які завдали шкоду особі.

3. Забезпечення державою відшкодування потерпілому шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. У п. 10 ст. 56 КПК, серед іншого, також закріплюється право потерпілого на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди. Проте постає питання: у який спосіб держава забезпечує реалізацію потерпілим цього права?

Аналізуючи кримінальне процесуальне законодавство, В.Т. Нор доходить висновку, що чинний КПК передбачає такі способи відшкодування шкоди: добровільне відшкодування (усунення) завданої шкоди підозрюваним, обвинуваченим, пред’явлення цивільного позову про її відшкодування, застосування кримінальної процесуальної реституції, компенсація потерпілому завданої кримінальним правопорушенням шкоди за рахунок Державного бюджету України [131, с. 135].

Найпоширенішим способом відшкодування прийнято вважати цивільний позов. Однак законодавець серед способів відшкодування шкоди у КПК на перше місце ставить добровільне її відшкодування (ч. 1 ст. 127). До речі, це право підозрюваного, обвинуваченого, яке не може бути обмежено.

Крім того, чинним КПК було встановлено, що потерпілі мають можливість якнайшвидше отримати відшкодування за спричинену їм шкоду у випадку укладення угоди про примирення, в якій, крім іншого, може бути вказано на строк відшкодування шкоди, у разі неможливості її відшкодування відразу (ч. 1 ст. 471 КПК). Це виступає для потерпілого гарантією того, що шкода буде відшкодована, оскільки при невиконанні угоди про примирення потерпілий має право звернутися до суду, який затвердив угоду, із клопотанням про скасування вироку (ч. 1 ст. 476 КПК).

Відшкодування потерпілому завданої кримінальним правопорушенням шкоди за рахунок Державного бюджету розглядається науковцями як окремий спосіб відшкодування шкоди. У свою чергу, його можна класифікувати на дві групи:

• відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду;

• відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення.

Про перший спосіб відшкодування шкоди мова йшла вище. Щодо другого способу відшкодування, зазначимо, що цивільне законодавство (ст. 1177 та 1207 ЦК України) певною мірою конкретизує згадані положення. Зокрема, закріплено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, визначаються законом (ст. 1207 ЦК України).

Однак слід зауважити, що на цей час такий закон не прийнято. Вбачається, що закріплення на рівні законодавства порядку відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету є необхідною вимогою сьогодення, оскільки це конституційний обов’язок держави щодо захисту прав та законних інтересів громадян, які потерпіли від злочинних посягань та наділені правом на

3

відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням . [3]

4. Забезпечення права потерпілого на інформацію. Інформування як таке передбачає, що держава зобов’язана забезпечити особу необхідною інформацією, пов’язаною з її особливим правовим статусом. Право потерпілого на інформацію має бути нормативно закріплене і забезпечене положеннями міжнародно-правових актів. Так, у Декларації зафіксовано, що жертвам надається інформація про їх роль та обсяг прав, строки проведення і хід судового розгляду, а також про результати розгляду їх справ (п. а ст. 6).

Як наголошують науковці, забезпечення особам, які беруть участь у провадженні, права на інформацію при прийняті у справі рішень, що стосуються їх прав та свобод, є гарантією реалізації права потерпілого на доступ до правосуддя [73, с. 126].

Хоча чинний КПК значно розширив обсяг прав потерпілого, порівняно з КПК 1960 року, інформування потерпілого стосовно процесу розслідування вчиненого щодо нього кримінального правопорушення і зараз має дещо обмежений характер. На нашу думку, це зумовлено тим, що розголошення відомостей про здійснення досудового розслідування може негативно позначитися на його результатах та зашкодити виконанню завдань кримінального провадження. Водночас у такій ситуації необхідно знайти розумний баланс, щоб, з одного боку, забезпечити право потерпілого на отримання інформації, що стосується його прав, законних інтересів, а також рішень, які приймаються у провадженні, та з іншого - не зашкодити процесу розслідування шляхом розголошення фактів.

Отже, у національному кримінальному процесуальному законодавстві визначається право потерпілого бути повідомленим про свої права та обов’язки, знати сутність підозри та обвинувачення, а також бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового розслідування (п. 1, 2 ч. 1 ст. 56 КПК).

Крім того, потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки (ч. 2 ст. 55 КПК), з якої він отримує інформацію щодо змісту наданих йому прав. На наше переконання, вручення пам’ятки про процесуальні права та обов’язки без детального роз’яснення їх змісту зведе нанівець ефективність цієї норми. З огляду на це вбачається за доцільне закріпити обов’язок роз’яснити зміст наданих потерпілому прав, як це було встановлено в КПК 1960 року, який містив окрему статтю, що стосувалася обов’язку суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, роз’яснити права особи і забезпечити можливість реалізації цих прав (ст. 53 КПК 1960 року). Враховуючи зазначене вище, вважаємо, що про роз’яснення потерпілому його прав слід складати окремий протокол, який має засвідчуватися підписом потерпілого.

5. Забезпечення права потерпілого на можливість вираження й урахування його думки. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зафіксовано, що кожен має право на свободу вираження поглядів (ст. 10). У Резолюції № 428 Парламентської Асамблеї Ради Європи вказано, що право на свободу вираження своєї думки включає в себе право шукати, отримувати, передавати, публікувати або поширювати інформацію [172].

Аналізуючи норми кримінального процесуального закону, слід виділити положення, які стосуються додержання цього стандарту і реалізації потерпілим своїх прав на стадії досудового розслідування:

- лише за ініціативою потерпілого розпочинається кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (ст. 477 КПК);

- у випадках відмови прокурора від обвинувачення або зміни обвинувачення потерпілий має право погодитися або відмовитися підтримувати обвинувачення (ч. 3 ст. 338 КПК, ч. 2 ст. 340 КПК);

- потерпілий має право ініціювати проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій (ч. 3 ст. 93 КПК);

- суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого щодо можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 288 КПК);

- потерпілий має право ініціювати укладення угоди про примирення із підозрюваним у провадженнях щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення (ч. 3 ст. 469 КПК).

На наш погляд, сучасний кримінальний процес з огляду на його спрямованість на захист прав особи не має обмежуватися тільки вказаними

положеннями щодо врахування позиції потерпілого та її впливу на подальший хід розслідування. Вбачається, що потерпілому має бути надано право на вираження та урахування його думки і під час реалізації інших процесуальних інститутів, зокрема, при застосуванні заходів забезпечення кримінального

4

провадження .

6. Забезпечення потерпілого правовою, медичною, соціальною та психологічною допомогою. Передусім наголосимо, що забезпечення права потерпілого на правову допомогу посідає важливе місце в системі стандартів захисту прав потерпілого. У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R 85/11 від 28.06.1985 р. зазначається, що забезпечення жертв правовою допомогою повинно починатися з надання інформації про обсяг прав, якими вони наділені відповідно до законодавства [173]. У цілому правова допомога полягає в наданні правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод особи, їх захисту та відновлення у разі порушення [50, с. 51].

Згідно зі ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобов’язується забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту та розвивати можливості судового захисту [123].

Потерпілий має можливість отримати правову допомогу через інститут представництва. Так, відповідно до ч. 1 ст. 58 КПК у кримінальному провадженні інтереси потерпілого може представляти особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником.

Допомога професійного захисника, залученого для захисту за призначенням у випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України і є безоплатною для підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 120 КПК). Водночас потерпілий забезпечується безоплатною правовою допомогою у вигляді представництва лише в окремих випадках. Так, відповідно до Закону України «Про безоплатну правову [4] допомогу» вторинна допомога (тобто допомога у вигляді захисту або представництва інтересів осіб) є безоплатною лише для осіб, які перебувають під юрисдикцією України, якщо середньомісячний сукупний дохід їх сім'ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення; інвалідів, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб; дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї; осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; ветеранів війни та осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», осіб, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, осіб, які належать до числа жертв нацистських переслідувань тощо [159].

Вбачається, дане положення не відповідає міжнародним стандартам захисту прав потерпілих. Безумовно, на теперішній час наша держава не може забезпечити безоплатну правову допомогу всім громадянам, тому необхідно звернути увагу на п. 17 Декларації, який вимагає надавати безоплатну правову допомогу тим, хто має особливі потреби, зумовлені характером завданої шкоди, і тим, хто внаслідок кримінального правопорушення втратив працездатність або через свій фінансовий стан не може сплатити послуги з надання правової допомоги. До того ж, особливо гостро ця проблема постає у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді[5]. У цьому випадку потерпілий взагалі залишається наодинці зі стороною захисту, зазвичай посиленою захисником. Як зазначає О.Г. Яновська, у КПК слід закріпити норму такого змісту: «у випадку повної або часткової відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення потерпілий має право заявити клопотання про підтримання обвинувачення в повному обсязі самостійно. У такому випадку потерпілий має право скористатися професійною правовою

допомогою, у тому числі має право клопотати про надання представника його інтересів за рахунок державних коштів» [244, с. 243].

Звертаючись до досвіду інших країн в цій сфері, хотілося б окремо зупинитися на положеннях КПК Республіки Молдова та Республіки Казахстан, які, на наш погляд, можна взяти за основу при вдосконаленні національних норм кримінального судочинства.

Відповідно до ч. 4 ст. 58 КПК Республіки Молдова особа, яка потерпіла від тяжкого або особливо тяжкого злочину проти особи, що є жертвою катувань, нелюдського або принижуючого гідність поводження, незалежно від того, визнана вона потерпілим або цивільним позивачем, має право:

1) користуватися допомогою адвоката протягом усього кримінального процесу нарівні з іншими сторонами процесу;

2) користуватися допомогою адвоката, який надає юридичну допомогу, гарантовану державою, якщо вона не має коштів для оплати його послуг [100].

У ч. 2 ст. 80 КПК Республіки Казахстан закріплено, що для захисту прав і законних інтересів потерпілих, які є неповнолітніми або за своїм фізичним чи психічним станом позбавлені можливості самостійно захищати свої права і законні інтереси, правова допомога надається безоплатно [99].

Крім того, у ст. 21 Декларації містяться настанови для держав-учасниць: державам слід періодично переглядати існуючі закони та практику для забезпечення їх здатності реагувати на умови, що змінюються. З огляду на сказане, вважаємо, що Україна також має переглянути законодавство в цій сфері з метою його вдосконалення, для чого варто звернутися до міжнародної практики і законодавства інших правових держав[6].

Разом із правовою допомогою, як закріплено в досліджуваному міжнародному стандарті, держава має забезпечувати надання потерпілим медичної, соціальної та психологічної допомоги. Держава повинна сприяти тому, щоб судові та адміністративні процедури більшою мірою відповідали потребам жертв шляхом надання належної допомоги протягом всього судового розгляду (п. с ст. 6 Декларації).

Згідно з Концепцією (п. 3) основним принципом захисту законних прав та інтересів потерпілих є надання їм соціальної допомоги: потерпілі повинні мати доступ до спеціальних систем підтримки (медичної, соціальної, психологічної допомоги). Хоча Концепцією і передбачено надання потерпілим різного роду допомоги, але в чинному законодавстві не міститься згадки щодо надання психологічної допомоги жертвам, їх соціальної реабілітації, у той час як світова спільнота вже розробила ефективні системи соціальної реабілітації та психологічної підтримки жертв правопорушень.

7. Забезпечення права потерпілого на безпеку. Закріплення вказаного стандарту на рівні національного законодавства є необхідною гарантією, яка створена для того, щоб запобігти випадкам, коли потерпілий відмовляється від дачі показань, надання доказів, участі у провадженні через залякування або погрози з боку правопорушників.

У Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» надається визначення самого поняття «забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»- це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров’я та майна осіб від протиправних посягань, з метою створення належних умов для відправлення правосуддя [162]. Із цього приводу прийнята постанова Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» від 02.07.2004 р. № 13, в якій вказується, що потерпілий або його представник за наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки (п. 18) [166].

У КПК зафіксовано право потерпілого на забезпечення безпеки щодо себе, близьких родичів чи членів своєї сім’ї, майна та житла за наявності відповідних підстав (п. 5 ч. 1 ст. 56). Окрім зазначеного, право потерпілого на забезпечення безпеки закріплюється і в інших нормах КПК. Зокрема, при пред’явленні особи для впізнання з метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, ця слідча дія може проводитися в умовах, коли особа, яку пред’являють для впізнання, не бачить і не чує особи, яка впізнає, тобто поза її візуальним та аудіо спостереженням (ч. 4 ст. 228 КПК).

Також задля забезпечення безпеки осіб можливе проведення допиту, впізнання у режимі відео конференції під час досудового розслідування (ст. 232 КПК).

Проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров’я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижується їх честь і гідність, не завдається шкоди (ст. 240 КПК).

Проаналізувавши норми КПК, можна стверджувати, що така вимога, як забезпечення безпеки осіб, зокрема, потерпілого, є обов’язковою не для всіх слідчих (розшукових) дій.

З огляду на викладене вважаємо, що цілком логічним буде доповнити ст. 223 КПК і до вимог проведення слідчих (розшукових) дій додати наступну: «забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у проведенні таких дій», що дозволить гарантувати потерпілому право на особисту безпеку, безпеку близьких родичів чи членів його сім’ї, майна та житла.

До того ж у КПК міститься норма, яка дозволяє потерпілим реалізувати своє право на забезпечення безпеки. Так, у п. 6 ч. 1 ст. 303 КПК вказується, що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом.

Побудувати ефективну систему забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, неможливо без відповідного організаційного та фінансового забезпечення. Проте основною проблемою на сьогодні залишається питання фінансування таких заходів. У вказаному вище Законі закріплюється, що фінансування заходів безпеки здійснюється на основі законодавства України і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також за рахунок осіб, взятих під захист, якщо на це є їх письмова згода (ст. 27 Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»).

На теперішній час в Законі України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» у частині видатків не зазначено будь-яких відомостей про кошти, які спрямовані на здійснення цих заходів, що, звісно, негативно впливає на забезпечення державою безпеки осіб у кримінальному судочинстві [160].

Безумовно, такі заходи, як вже вказувалося, можуть бути профінансовані за рахунок коштів осіб, взятих під захист. У даному випадку очевидним є той факт, що не всі особи мають таку можливість. Однак навіть ті, хто мав постійне місце роботи та стабільний дохід, як правило, втрачають останнє (через те, що заходи безпеки передбачають зміну звичайного способу життя) та розраховують на допомогу держави. З огляду на це пропонуємо в обов’язковому порядку впровадити ефективні зміни в державну систему забезпечення безпеки осіб з метою захисту прав потерпілого у кримінальному провадженні. При цьому першочерговим кроком має стати створення та фінансування програм державного захисту осіб, які опинилися у сфері кримінального провадження та потребують захисту.

8. Забезпечення державою права на використання неофіційних механізмів врегулювання спорів. Перш за все зазначимо, що у світі діє дві концепції реагування на злочин:

1) класична (каральна), тобто переслідування державою в публічному порядку всіх осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, і призначення їм за рішенням суду кримінального покарання;

2) альтернативна, згідно з якою держава відмовляється від переслідування із застосуванням певних альтернатив. Передусім дещо пояснимо: альтернативи кримінальному переслідуванню - це такі форми реакції на злочин, що пов’язані з відмовою від класичного кримінального переслідування і покарання, а також з виконанням особою, яка підлягає кримінальному переслідуванню, певних умов, що є підставою для її звільнення від такого переслідування [118, с. 27]. До останніх, як правило, відносять медіацію, посередництво, арбітраж. У багатьох країнах світу тривалий час розвивається новий підхід реагування на кримінальні правопорушення - відновне правосуддя як одна з форм неофіційних механізмів врегулювання конфліктів. Цей підхід базується на принципі усунення завданої потерпілому емоційної, майнової та фізичної шкоди. Ефективність відновного правосуддя вже визнана такими країнами, як Нова Зеландія, Норвегія, Німеччина, Франція та Польща, що включили програми відновного правосуддя до кримінального процесу як альтернативу чи доповнення до системи правосуддя [43].

У цьому контексті додамо, що існує кілька моделей відновного правосуддя, найпоширенішою формою якого вважаються програми примирення жертв і правопорушників - медіація. Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу від 15.03.2001 р. «Про становище жертв у кримінальному судочинстві» медіація у кримінальних справах - це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництвом компетентної особи - медіатора [139, с. 72 - 77]. Науковцями медіація визначається як акт відновленого безконфліктного стану між цими особами [143, с. 9].

В Україні практика реалізації відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів з боку різних органів та служб почала розвиватися з 2003 р. зі створенням експериментальних моделей. Впровадженням медіації на даний час займається Український Центр Порозуміння, Харківська обласна група медіації, Одеська обласна група медіації, громадська організація «Київський правозахисний альянс» та інші. Одним із напрямків діяльності організацій є медіація у кримінальному судочинстві [141].

Втім, слід зауважити, що на цей час їх діяльність не регулюється законодавчими актами, а отже формально вони не мають ніякого статусу, керуючись при цьому лише внутрішніми статутами. На нашу думку, варто запровадити на рівні загальнодержавних програм положення про порядок створення та діяльності організацій відновного правосуддя, а також розробити механізми дій із запровадження медіації у кримінальне судочинство.

У даному контексті слід зауважити, що в травні 2006 р. було видано Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» [164]. Одним із завдань вказаного документа є «створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів» (розділ 1), проте цьому питанню не приділяється достатньо уваги з боку посадових осіб та державних органів. У той же час в інших країнах, наприклад у КПК Республіки Казахстан, медіацію офіційно визнано способом примирення

підозрюваного, обвинуваченого з потерпілим (п. 8 ч. 5 ст. 75 КПК Республіки Казахстан) [99].

Зупинимося ще на одному моменті: згідно із світовою практикою, медіаторами виступають органи, які не мають прямого відношення до системи кримінальної юстиції: управління громад, релігійні об’єднання. Вони організовують зустріч правопорушника і потерпілого, яка проходить під кваліфікованим психолого-педагогічним контролем. Під час зустрічі особам роз’яснюються переваги примирення, його наслідки та пропонуються варіанти вирішення конфлікту. При досягненні позитивного результату зустрічі посередництво завершується укладенням угоди, яка може містити найрізноманітніші пункти, починаючи із зобов’язання вибачитися, і закінчуючи повним або частковим відшкодуванням шкоди [201, с. 168].

На необхідності розширення сфери застосування медіації у кримінальному судочинстві було наголошено у ст. 10 Рамкового рішення Ради Європейського Союзу «Про положення жертв у кримінальному судочинстві» (2001 р.), за якою всі держави Європейського Союзу зобов’язані поширювати посередництво у кримінальному судочинстві з метою вирішення конфліктів та забезпечувати прийняття до розгляду будь-які угоди між жертвою та правопорушником, досягнутої у процесі посередництва [139, с. 72 - 77]. Тому у світлі європейської інтеграції нашої держави законодавцям варто звернути увагу на ці положення.

9. Створення національних фондів для виплати компенсації жертвам. Фонд допомоги потерпілим - це фонд, з якого жертви могли б отримати компенсацію моральної або матеріальної шкоди, коли не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, або якщо вона переховується від компетентних органів чи є неплатоспроможною. Такий фонд на даний момент в Україні не створено, але існують концептуальні пропозиції та дослідження як на законодавчому, так і на науковому рівнях.

Питання щодо організації Державного фонду допомоги потерпілим від злочинів порушувалися ще у Розпорядженні Президента України «Про заходи щодо активізації боротьби з корупцією і організованою злочинністю» (1995 р.) [163], в якому зверталася увага на необхідності координації роботи зі створення проекту Положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. За роки незалежності до Верховної Ради України було внесено декілька законопроектів щодо відшкодування шкоди потерпілим від кримінальних правопорушень за рахунок держави. Зокрема, це проекти, подані у 2001 р. народним депутатом Г.А. Васильєвим, у 2006 р. народними депутатами М.В. Оніщуком, В.В. Онопенком, В.Ф. Сіренко. Також був запропонований проект Закону України «Про відшкодування за рахунок держави майнової шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочину» (реєстр. № 7303 від 27.10.2010 р.), але Верховний Суд України після його розгляду надав висновок, що законопроект потребує доопрацювання [69]. На теперішній час у Верховній Раді України слухань законопроектів, які стосуються відшкодування шкоди потерпілим за рахунок Державного бюджету, не відбувається.

Відповідно до ст. 4 Декларації потерпілі мають право на якнайшвидшу компенсацію за завдану їм шкоду за допомогою офіційних та неофіційних процедур, які здійснюються адміністративними та судовими органами. З цією метою державам рекомендується створювати цільові національні чи інші неурядові фонди для відшкодування потерпілим завданої злочином шкоди. У тих випадках, коли не всі потерпілі можуть отримати від злочинця або держави компенсацію в повному обсязі, рекомендується у першу чергу зі спеціальних фондів здійснювати відшкодування збитків потерпілим, фізичне або психічне здоров'я яких у результаті вчиненого злочину підірвано. Далі слід виплачувати компенсацію членам сім'ї та утриманцям осіб, які померли від рук злочинців або, отримавши різного ступеня тяжкості тілесні ушкодження, частково чи повністю втратили свою працездатність. Крім цього, за рахунок злочинців як додаткова міра покарання повинні бути відшкодовані всі витрати по відновленню порушених прав жертв злочину, надання їм медичної, матеріальної та іншої допомоги. У разі необхідності, компенсація може бути здійснена урядовими та неурядовими організаціями, які цілеспрямовано займаються захистом прав потерпілих.

З огляду на викладене вище вважаємо за потрібне створити в Україні як державний, так і громадський фонд для того, щоб відшкодування шкоди потерпілому відбувалося в повному обсязі і в найкоротший строк, для чого варто звернутися до міжнародного досвіду в цій сфері.

1.2

<< | >>
Источник: ТЛЕПОВА МАРИНА ІГОРІВНА. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПОТЕРПІЛОГО ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Міжнародні стандарти захисту прав осіб, які є потерпілими від кримінальних правопорушень:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Міжнародні стандарти захисту прав осіб, які є потерпілими від кримінальних правопорушень
  4. Потерпілий-юридична особа як учасник кримінального провадження
  5. Процесуальні права потерпілого як основа його процесуального становища
  6. Особливості провадження окремих процесуальних дій за участю потерпілого під час досудового розслідування
  7. ВИСНОВКИ
  8. Зарубіжний досвід визначення адміністративно-правового статусу прокуратури
  9. 3.2. Зарубіжний досвід адміністративно-правового регулювання поліцейських послуг та можливості його використання в Україні