Потерпілий-юридична особа як учасник кримінального провадження
Перш за все зазначимо, що участь юридичної особи у кримінальному провадженні в якості потерпілого є новелою сучасного кримінального процесуального законодавства. У КПК 1960 р. юридична особа не визнавалася потерпілим, що підтверджує актуальність дослідження як самого поняття «потерпілий-юридична особа», так і підстав набуття цього процесуального становища.
Цілком підтримуючи позицію законодавця, додамо, що невизнання потерпілими юридичних осіб (як це було за ст. 49 КПК 1960 р.) призводило до того, що вони опинялися в нерівному процесуальному положенні порівняно із фізичними особами, що знаходило свій прояв передусім у наступному: вони не мали можливостей для захисту порушених прав у кримінальному провадженні, хоча зазнавали шкоди від злочинів не менше ніж фізичні особи. Єдиним способом захисту своїх прав та законних інтересів у кримінальному процесі для юридичної особи було право заявити цивільний позов.
Перш ніж більш детально розглянути це питання, зауважимо, що з цього приводу в науці кримінального процесу здавна точилися дискусії. Одні автори вважали, що тільки фізична особа може бути потерпілим [179, с. 5 - 6; 206, с. 83], інші - що потерпілим може бути і юридична особа [226, с. 21 - 22; 187, с. 253, 256].
У ч. 1 ст. 55 КПК разом із визначенням поняття «фізична особа- потерпілий», міститься і законодавче формулювання терміна «потерпілий- юридична особа»: потерпілим у кримінальному провадженні може бути ...
юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.
Наділення юридичної особи правами потерпілого, передбаченими ст. 56 КПК, безумовно, має під собою наукове підґрунтя. Участь юридичних осіб у кримінальному процесі тільки в якості цивільних позивачів за КПК 1960 р. значно обмежувала їх права порівняно з правами потерпілих. У даному аспекті заслуговує на особливу увагу позиція Л.В. Брусніцина з приводу того, що можливості для захисту своїх прав та інтересів у юридичної особи були необгрунтовано звужені.
Заборона на визнання юридичних осіб потерпілими призводила, з одного боку, до очевидної недостатності комплексу процесуальних прав цивільного позивача для захисту своїх інтересів, а з іншого - створювала ситуації, коли юридичні особи, які фактично стали учасниками правовідносин, врегульованих кримінальним законом, були позбавлені необхідних процесуальних засобів захисту порушених прав [18, с. 67 - 70].Відповідно до чинного КПК цивільним позивачем у кримінальному провадженні є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди та яка в порядку, встановленому КПК, пред’явила цивільний позов (ч. 1 ст. 61). З огляду на наведене можна зробити висновок, що на відміну від визначення в КПК поняття потерпілого, поняття цивільного позивача є значно ширшим, оскільки останнє охоплює випадки завдання шкоди потерпілому внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння.
Як вже зазначалося в підрозділі 1.2, дефініція поняття «потерпілий», яка міститься у ст. 55 КПК, потребує вдосконалення, оскільки не враховує випадків завдання юридичній особі шкоди суспільно небезпечним діянням. У зв’язку з чим пропонується після слів «в результаті вчинення кримінального правопорушення» додати словосполучення «або суспільного небезпечного діяння».
Відповідно до ч. 3 ст. 61 КПК цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для потерпілого, у частині, що стосуються цивільного позову, а також має право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення.
Отже, незважаючи на деякі незначні розбіжності, процесуальні статуси цих учасників майже повністю збігаються: єдине, що відрізняє потерпілого від цивільного позивача, - це право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього. При цьому і потерпілий, і цивільний позивач мають можливість реалізувати своє право на відшкодування шкоди шляхом пред’явлення цивільного позову.
Тому, на нашу думку, вказані права мають бути передбачені для потерпілого без додаткового наділення його процесуальним статусом цивільного позивача. З огляду на це можемо погодитися із науковцями, які пропонують надавати потерпілому права цивільного позивача «автоматично», без додаткового визнання його цивільним позивачем [54, с. 51 - 52].Саме тому пропонуємо законодавчо закріпити наступне право потерпілого: право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення, виключивши з учасників кримінального провадження цивільного позивача[9]. Це стане можливим завдяки внесенню змін до ст. 55 КПК, про які йшлось вище.
У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що в кримінальному процесі Франції та Німеччини поняття «цивільний позивач» та «потерпілий» використовуються як синоніми [202, с. 89].
До речі, на сьогодні можливість визнання потерпілими не лише фізичних, а й юридичних осіб визнана на міжнародному рівні. Так, Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою під терміном «жертви» розуміє осіб, яким індивідуально чи колективно було завдано шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання, матеріальні збитки або суттєве звуження їх основних прав у результаті дії чи бездіяльності, що порушують чинні національні кримінальні закони держав-
членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою (п. 1). Як бачимо, хоч у Декларації прямо не вказується, що потерпілим визнається юридична особа, але перший крок у цьому напрямку все ж таки зроблений міжнародною спільнотою. У п. 10 Декларації закріплено, що в разі заподіяння значних збитків оточуючому середовищу реституція, якщо буде винесено відповідне рішення, повинна включати, наскільки це можливо, відновлення довкілля та інфраструктури, заміну майна громади та відшкодування витрат, пов’язаних із переселенням у тих випадках, коли така шкода викликає необхідність переміщення громади [64].
Із цього положення можна зробити висновок, що Декларація визнає потерпілим або жертвою злочину не тільки фізичну особу, а і громаду.Як вказувалося в підрозділі 1.2, передумовами набуття особою процесуального становища потерпілого є фактична та інформаційна. Фактичною передумовою набуття юридичною особою процесуального становища потерпілого відповідно до національного законодавства є завдання їй майнової шкоди в результаті вчинення кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 55 КПК). Законодавець не передбачає серед фактичної передумови такої, як завдання моральної шкоди або шкоди діловій репутації юридичній особі. Для порівняння зазначимо, що законодавство РФ називає такі підстави, як завдання шкоди майну юридичної особи і її діловій репутації (ч. 1 ст. 42 КПК РФ) [101].
Викладене свідчить, що чинний КПК України, КПК РФ розрізняють фактичні передумови набуття процесуального статусу потерпілого фізичними та юридичними особами. Протилежний підхід викладено в КПК Республіки Молдова. Відповідно до ч. 1 ст. 59 вказаного Закону потерпілим визнається фізична або юридична особа, якій злочином завдано моральної, фізичної, майнової шкоди, і визнана в цьому статусі за власною згодою [100].
Спочатку пропонуємо звернути увагу на положення КПК РФ, де разом із шкодою майну юридичної особи як одна з передумов набуття нею процесуального становища потерпілого визнається шкода її діловій репутації.
Термін «репутація» (від латинського - осмислювати) - це суспільна думка про переваги та недоліки кого-небудь [245, с. 64]. Під діловою репутацією юридичної особи в науковій літературі зазвичай розуміють позитивну оцінку (позитивну суспільну думку) ділових якостей окремої організації [42, с. 18].
Під шкодою, яка завдається діловій репутації юридичної особи, російські вчені розглядають зниження оцінки її діяльності у свідомості суспільства, що потягла за собою майнову шкоду юридичній особі [136, с. 14]. Так, Є.М. Ніколаєв з цього приводу зазначає, що шкода діловій репутації юридичної особи є різновидом моральної шкоди, яка за твердженням автора, може бути завдана і юридичній особі [128, с.
52].Аналізуючи зміст легального визначення легального визначення поняття «потерпілий», яке надається національним законодавством (ч. 1 ст. 55 КПК) можна зробити висновок, що ним не може бути юридична особа, якій завдано моральної шкоди. Однак, інші законодавчі акти містять протилежні положення: згідно з ч. 1 ст. 94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Статтею 16 ЦК визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1). Пунктом 9 ч. 2 ст. 16 ЦК передбачено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає у «... приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи».
У даному аспекті на особливу увагу заслуговує Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», в якій вказано, що відповідно до положень Конституції України, зокрема, статей 32, 56, 62, і чинного законодавства фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав, свобод та законних інтересів.
У п. 3 наведеної Постанови під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода до того ж може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Водночас і на конституційному рівні визначається, що моральна шкода може бути завдана юридичній особі. Зокрема, у ч. 3 ст. 152 Конституції України вказано, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Таким чином, можемо констатувати, що юридичній особі може бути спричинена моральна шкода, яка полягає в приниженні її ділової репутації.
Враховуючи, що можливість відшкодування моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, є важливою гарантією захисту прав та законних інтересів юридичної особи, вважаємо, що варто доповнити ч. 1 ст. 55 КПК і серед складових фактичної передумови набуття юридичною особою процесуального статусу потерпілого зазначити майнову та/або моральну шкоду. На нашу думку, не слід позбавляти юридичну особу, ділова репутація якої зазнала шкоди внаслідок вчиненого проти неї кримінального правопорушення, права брати участь у кримінальному провадженні в якості потерпілого.
Досліджуючи питання фактичної передумови набуття юридичною особою процесуального статусу потерпілого, зауважимо, що дещо інший підхід до визначення видів шкоди пропонує О.В. Голіков. На думку автора, юридичній особі в результаті вчинення злочину може бути завдано економічної шкоди. Автор переконаний, що поняття «економічна шкода» значно ширше поняття «матеріальна (майнова) шкода». Економічна шкода, що виникла внаслідок злочинного діяння, включає в себе: по-перше, реальний збиток, тобто майнові втрати, понесені потерпілим, знищення майна, його викрадення у власника, заволодіння майном потерпілого шляхом вимагання, обману або зловживання довірою; по-друге, упущену вигоду, тобто майнові втрати потерпілого у зв'язку з неодержанням доходів, які б він отримав, якби його права не були порушені злочинним діянням; по-третє, витрати, які він понесе в майбутньому для відновлення порушеного права (оплата юридичної допомоги тощо); по-четверте, незаконне збагачення винного в результаті вчинення злочину [50, с. 103].
На наше переконання, введення в чинне законодавство такого терміна як «економічна шкода» наразі є недоцільним, оскільки призведе до розширеного тлумачення складових фактичної передумови набуття юридичною особою процесуального статусу потерпілого та зловживання правами як з боку потерпілих, так із боку посадових осіб.
Аналізуючи участь юридичної особи у кримінальному провадженні, зазначимо, що вона завжди бере участь через свого представника.
Інститут представництва є одним із проявів реалізації принципу рівності громадян перед законом і судом та принципу змагальності у кримінальному судочинстві. Представництво має дуже важливе значення, що проявляється насамперед в тому, що воно є способом реалізації процесуальних прав та виконання обов’язків учасників кримінального провадження, захисту їх процесуальних інтересів [104, с. 179].
Представництво об’єктивно сприяє виконанню загальних завдань кримінального провадження, зокрема, захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охороні прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, забезпеченню швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду (ст. 2 КПК).
Як бачимо, інститут представництва - єдиний спосіб реалізації правосуб’єктності юридичної особи.
Згідно з ЦПК юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 3 ст. 38). У ЦК зазначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і виконує їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст. 92 ЦК). Отже, можна стверджувати, що в кримінальному процесі діють аналогічні правила участі представника юридичної особи- потерпілого.
Хоча КПК і не врегульовує питання щодо оформлення процесуального рішення, яке відображало б факт залучення до провадження особи в якості представника потерпілого-юридичної особи, вважаємо за доцільне в такому випадку слідчому, прокурору виносити постанову про визнання особи представником потерпілого-юридичної особи.
Аналізуючи практику застосування закону з цього питання, зауважимо, що виникають певні проблеми, зокрема, чи може представник юридичної особи наприклад, керівник) залучити до провадження свого особистого представника - особу, яка в кримінальному провадженні має право бути захисником. Але у такому разі адвокат є представником не юридичної особи, а фізичної - керівника.
Розглянемо, як це відбувається на практиці. Так, уповноважена особа (керівник) за відповідною заявою визнається представником потерпілого - юридичної особи, про що слідчим складається постанова. Керівник звертається до слідчого з заявою про допуск до провадження адвоката як його особистого
представника. Слідчий в своїй постанові відмовляє в клопотанні про допуск в якості представника адвоката з тих мотивів, що це не передбачене законом.
Керівник юридичної особи з цього приводу вважає, що винесеною постановою в частині відмови в задоволенні клопотання про допуск адвоката в якості представника порушуються його права, передбачені Конституцією України, оскільки, як гадає керівник, він, як представник потерпілого- юридичної особи, залишається фізичною особою, яка має право на правову допомогу. Керівник звертається із скаргою на вказану постанову слідчого до слідчого судді.
Обґрунтовуючи своє рішення, слідчий суддя вказав наступне: нормами КПК передбачено, що юридична особа-потерпілий має право на представника, яким може бути її керівник, інша уповноважена особа, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, але нормами КПК не передбачено, що представник потерпілого має право на власного представника. У випадку, якщо представник (керівник) потребує правової допомоги, тобто консультацій під час кримінального провадження, то на наш погляд, доцільно залучати представника юридичної особи - адвоката, який буде надавати правову допомогу потерпілому, а не його представнику, оскільки це не передбачено законом.
На підставі викладеного слідчий суддя відмовив у задоволенні скарги керівника на постанову слідчого про відмову в залученні представника [219].
Зважаючи на вказане, вважаємо, що слід підтримати позицію, викладену в рішенні суду, оскільки вона відповідає закону. З цього приводу Л.Д. Кокорєв ще в 70-х роках минулого століття зазначав, що представник потерпілого, на відміну від самого потерпілого, не користується таким важливим правом як можливість мати в процесі свого представника [90, с. 13].
Враховуючи, що юридична особа бере участь у кримінальному провадженні тільки через свого представника, пропонуємо викласти ч. 1 ст. 55 КПК в наступній редакції: «Потерпілим у кримінальному провадженні може бути ... юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди та/або моральної шкоди в особі її представника».
Для повноти розгляду додамо, що аналогічна норма закріплена в КПК Грузії: у кримінальному процесі юридична особа, яка є потерпілим, бере участь у провадженні через особу, яка наділена представницькими повноваженнями та якій надаються всі права та обов’язки потерпілого (ч. 2 ст. 56) [93]. Подібний законодавчий підхід до вирішення цього питання міститься і в КПК Естонії (ст. 37) [95].
Вважаємо, що запропоновані доповнення до чинного КПК України сприятимуть більш повному розумінню поняття «потерпілий-юридична особа».
У цьому контексті слід звернути увагу ще на один момент. Відповідно до
ч. 2 ст. 55 КПК потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення. Однак, у випадках, коли у провадженні в якості потерпілого бере участь юридична особа, пам’ятка надається її представнику, що має бути відображено в чинній нормі.
Логічно зауважити, що для фізичної особи - потерпілого в законі передбачені ситуації, коли внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви. У цих випадках потерпілим визнається одна особа з близьких родичів чи членів сім’ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого.
На нашу думку, якщо юридична особа припиняє свою діяльність, до провадження мають залучатися її правонаступники. Отже, запропоноване положення сприятиме захисту прав та законних інтересів юридичних осіб у кримінальному провадженні.
Нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення). У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників. Наведене дозволяє констатувати, що права та обов’язки потерпілого-юридичної особи переходять до її правонаступників.
Додамо, що таке положення заслуговує на підтримку. Однак, слід пам’ятати, що в цьому разі може бути декілька правонаступників. Для того, щоб з’ясувати, до кого конкретно переходять права та обов’язки юридичної особи-потерпілого, слід звернутися до таких документів, як передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які містять положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняє свою діяльність (ч. 2 ст. 107 ЦК)[10].
Підсумовуючи викладений матеріал, вважаємо за необхідне надати визначення поняття «потерпілий-юридична особа» - це організація (в особі її представника), у разі наявності достатніх підстав вважати, що їй кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової або моральної шкоди.
Висновки до розділу 1
Дослідження загальних питань захисту прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному процесі дозволяє зробити наступні висновки:
1. Наведено аргументи щодо необхідності формулювання системи прав потерпілого, завдяки чому буде змога дотриматися на практиці стандарту доступності правосуддя. Наголошується, що таку систему складають права потерпілого на: негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим (п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК); отримання від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документа, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (п. 2 ч. 2 ст. 56 КПК); відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом (п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК); підтримання обвинувачення в суді у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення або зменшення обсягу обвинувачення (ч. 3 ст. 338 КПК, ч. 2 ст. 340 КПК).
2. Аргументовано доцільність закріплення в КПК обов’язку слідчого, прокурора роз’яснити потерпілому його права та обов’язки, про що слідчий, прокурор повинні скласти окремий протокол, копію якого отримує потерпілий під розпис.
3. Обґрунтовано необхідність закріплення в КПК строків, протягом яких слідчий, прокурор зобов’язані вручити особі копію постанови про відмову у визнанні її потерпілим, що мають дорівнювати 24-ьом годинам із моменту прийняття заяви про кримінальне правопорушення.
4. Доведена необхідність закріпити на законодавчому рівні обов’язок слідчого чи прокурора в кожному конкретному випадку з’ясовувати причини, за яких особа відмовляється брати участь у провадженні в якості потерпілого з метою подолання незаконного впливу з боку правопорушника.
5. Пропонується викласти ч. 2 ст. 55 КПК в наступній редакції: «потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення, заяву про залучення особи як потерпілого або винесла постанову про визнання її потерпілим».
6. Доведена необхідність процесуального оформлення рішення, яке має відображати факт залучення особи до провадження в якості представника потерпілого-юридичної особи, у зв’язку з чим пропонується доповнити ст. 55 КПК положенням щодо обов’язку слідчого, прокурора виносити постанову про визнання особи представником потерпілого-юридичної особи.