<<
>>

Процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення

Передусім зауважимо, що інститут приватного обвинувачення має багату історію. З упевненістю можна стверджувати, що сучасний кримінальний процес отримав свій розвиток саме з приватного обвинувачення.

Лише по мірі розвитку та становлення держави публічне обвинувачення поступово посіло провідне місце в кримінальному процесі. Одночасно і покарання перестало бути актом приватного волевиявлення і стало функцією держави. Аналогічно началам кримінального процесу, обвинувачення стало поділятися на приватне і публічне [186, с. 14].

Вивчаючи процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, пропонуємо дослідити такі питання:

1) сутність інституту приватного обвинувачення;

2) правова позиція потерпілого та її значення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення;

3) підстава початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення;

4) правові наслідки смерті потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, яка сталася з причин, що не залежать від вчинення кримінального правопорушення;

5) представництво інтересів потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення;

6) провадження, які здійснюються у формі приватного обвинувачення;

7) порядок здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Розглянемо кожне із них окремо.

1. Сутність інституту приватного обвинувачення. Досліджуючи цей інститут, слід перш за все звернути увагу на визначення засади публічності, яка закріплена у ст. 25 КПК: прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за винятком випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Із законодавчого формулювання цього принципу можна зробити висновок, що інститут приватного обвинувачення є винятком із принципу публічності, про що свідчить словосполучення «за виключенням випадків».

На тому, що справи справи приватного обвинувачення слід розуміти як виключення із загального правила, ще в 1893 р. наполягав І.Я. Фойницький, який зазначав: із загального правила, за яким кримінальне переслідування зосереджується в руках спеціально створених для цього державних обвинувачів, існує виключення, яке допускає до цієї функції приватних осіб [227, с. 35].

На підставі викладеного можна дійти висновку, що провадження у формі приватного обвинувачення є винятком із загального порядку здійснення кримінального провадження, а саме із принципу публічності.

2. Правова позиція потерпілого та її значення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. Закріпивши в ч. 1 ст. 477 КПК законодавче визначення поняття «кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення» (провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого), нормотворець тим самим визначив, що правова позиція потерпілого є єдиною умовою застосування такого особливого порядку кримінального провадження, як приватне обвинувачення.

Перш за все зауважимо, що термін «позиція» прийнято розуміти як положення, становище, відношення до чого-небудь, роль кого-небудь [197, с. 454 - 455]. Науковці звертають увагу, що термін «правова позиція» прямо закріплено у кримінальному процесуальному законодавстві, зокрема, у ч. 1 ст. 22 КПК визначено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, закріпленими в КПК. У подальшому тексті КПК також використовується термін «позиція» - ч. 2 ст. 292, ч. 3 ст. 349, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 419, ч. 1 ст. 442 КПК [21, с. 188].

Характеризуючи сутність правової позиції суб’єкта кримінального процесуального доказування, В.В.

Вапнярчук трактує її як усвідомлену переконаність в істинності свого розуміння проблем доказування як в цілому, так і конкретних його проявів (елементів) в кримінальному провадженні, зокрема, з чітко вираженим прагненням переконати в цьому інших осіб, яка зумовлена певним мотивом і поставленою перед собою метою та сформована на конкретній доказовій базі, і яка публічно виражена (продемонстрована) як у формі власної правової оцінки, так і оцінки іншими суб’єктами доказування [21, с. 189].

Беручи до уваги останнє визначення, пропонуємо розуміти правову позицію потерпілого у кримінальному провадженні як усвідомлене ставлення особи до вчиненого проти неї кримінального правопорушення, що знаходить свій прояв у заяві про кримінальне правопорушення, на підставі якої відповідними особами починається досудове розслідування.

У провадженні у формі приватного обвинувачення пріоритетного значення набуває волевиявлення потерпілого, його оцінка протиправного діяння особи. Так, потерпілий може займати як активну правову позицію, тобто подати заяву про кримінальне правопорушення до слідчого, прокурора, що стане підставою для початку кримінального провадження, так і пасивну

правову позицію (відмовитися від свого права подати таку заяву), що створює заборону для слідчого, прокурора розпочинати провадження.

Спираючись на викладене, можна зробити висновок, що лише активна правова позиція потерпілого в провадженнях приватного обвинувачення породжує правові наслідки - початок кримінального провадження. З огляду на наведене далі в тексті роботи під терміном «позиція потерпілого» пропонуємо розуміти ситуації, коли потерпілий за своїм власним бажанням бере участь у провадженні, яке розпочинається за його заявою.

3. Підстава початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Із метою дослідження процесуального становища потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення пропонуємо використовувати підхід, викладений в підрозділі 1.2 даної роботи.

Так, інформаційною передумовою початку провадження у формі приватного обвинувачення є подання особою заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. У науці кримінального процесу під заявою потерпілого пропонують розуміти процесуальний акт, який виконує в провадженні одночасно декілька функцій, а саме, є складовою підстави для порушення справи; одним із джерел відомостей про обставини злочину [186, с. 48].

Зауважимо, що законом не встановлено жодних вимог як змістовного, так і формального змісту до заяви потерпілого про кримінальне правопорушення: вона може бути подана як в усній, та і в письмовій формі та містити відомості, які потерпілий вважає за необхідне вказати. Відповідно до п. 1.2., 1.3., 1.4. розділу ІІ Положення «Про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань» відомості про кримінальне правопорушення, викладені у заяві, повідомленні чи виявлені з іншого джерела повинні мати короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення [149]. На наш погляд, таке положення сприяє доступності правосуддя для потерпілого та значно звільняє процес від формалізму.

Натомість за КПК 1960 р. така скарга потерпілого подавалася до суду і повинна була відповідати вимогам, встановленим щодо обвинувального висновку (ст. 251). Дотриматися останніх для пересічного громадянина без залучення кваліфікованої допомоги було майже неможливо.

У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що КПК РФ наразі не містить вимог до скарги потерпілого як до обвинувального висновку, але в ній, окрім іншого, обов’язково має бути зазначено відомості про особу, яка підлягає кримінальній відповідальності, список свідків, яких необхідно допитати в суді (ч. 5 ст. 318 КПК РФ). Такі відомості, як вже наголошувалось, в більшості випадків можуть бути встановлені тільки в результаті доказового процесу, однак потерпілий як за українським законодавством, так і за законодавством Російської Федерації не має достатніх повноважень для збирання доказів.

Повернемося до КПК, де в ст.

477 КПК вказано, що заява про кримінальне правопорушення в провадженні у формі приватного обвинувачення може бути подана потерпілим. Відмітимо, що в даній нормі законодавець виокремлює єдиного суб’єкта - «потерпілого». Вивчаючи чинне законодавство, можна стверджувати, що поняття «потерпілий» наразі охоплює декількох суб’єктів:

- по-перше, потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди (ч. 1 ст. 55 КПК);

- по-друге, потерпілим може бути одна або декілька осіб з числа близьких родичів чи членів сім’ї, які подала заяву про залучення їх до провадження як потерпілого, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви (ч. 6 ст. 55 КПК).

Вважаємо, що подання заяви близьким родичем або членом сім’ї потерпілого у випадку смерті особи є неможливою з огляду на склади кримінальних правопорушень, закріплені у ст. 477 КПК. У той же час кримінальні правопорушення, які переслідуються за правилами приватного обвинувачення, можуть спричинити такий стан потерпілого, що унеможливлює подання ним відповідної заяви. До них, на наш погляд, можна віднести такі як: умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій без обтяжуючих обставин, зараження венеричною хворобою без обтяжуючих обставин, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, без обтяжуючих обставин, зґвалтування без обтяжуючих обставин та ін.

Донедавна в науці кримінального процесу питання про можливість здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за заявою близьких родичів було дискусійним. Так, ще в 1947 році Т.М. Добровольська обґрунтовувала пропозиції щодо необхідності надання близьким родичам права звертатися до компетентних органів за захистом прав потерпілих у справах приватного обвинувачення [67, с.

8]. Науковці вважають, що надання близьким родичам цього права суттєво розширює гарантії реалізації прав осіб, постраждалих від злочинів [186, с. 14].

Однак законодавець у той період обрав інший шлях. Радянська правова доктрина дотримувалася позиції, що подання заяви по справі приватного обвинувачення є особистим правом потерпілого, а отже, про його передачу іншій особі мови йти не могло. Відповідно, у випадку смерті потерпілого справа підлягала закриттю. Не вдаючись до критики попереднього законодавства, зазначимо, що в чинному КПК закріплено положення, згідно з яким до близьких чи членів сім’ї потерпілого, який помер внаслідок вчинення кримінального правопорушення або перебуває у стані, який унеможливлює подання відповідної заяви, переходить процесуальний статус потерпілого, а не представника потерпілого. Звісно, такий підхід наділяє близьких родичів чи членів сім’ї постраждалого більшим можливостями для захисту порушених прав та інтересів особи, якій кримінальним правопорушенням завдано шкоди.

Водночас, у ч. 6 ст. 55 КПК вказано, що після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого.

Вважаємо, що з метою забезпечення реалізації приватного інтересу у кримінальному провадженні у випадку, коли особа, якій кримінальним правопорушенням завдано шкоди, набуде можливості фізично виражати свою волю та набуде процесуального статусу потерпілого, його думка обов’язково має бути з’ясована, а у випадку відмови від подальшої участі у провадженні його необхідно закрити за п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, незважаючи на участь у провадженні інших потерпілих (близьких родичів або членів сім'ї потерпілого.

Спираючись на те, що волевиявлення потерпілого є першочерговим фактом для початку провадження у формі приватного обвинувачення та те, що момент набуття особою процесуального статусу потерпілого співпадає з моментом початку кримінального провадження, вважаємо, що фактичною передумовою початку провадження у формі приватного обвинувачення є вірогідні припущення щодо завдання особі шкоди кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 477 КПК.

Для повноти висвітлення питання слід звернути увагу ще на один факт. Незважаючи на те, що у кримінальному процесуальному законі існував та існує вичерпний перелік складів кримінальних правопорушень, які належать до проваджень приватного обвинувачення, у науці здавна точиться дискусія про коло злочинних діянь, за якими провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення.

Одні автори, узагальнюючи історичний досвід розвитку законодавства, визнають, що окремі злочини поступово втрачають приватний характер та покарання за них має здійснюватися публічно [62, с. 9 - 10]. Інші вважають, що окремі кримінальні правопорушення стосуються лише особистих прав та інтересів громадян, внаслідок чого держава не повинна без їх бажання втручатися у взаємовідносини із злочинцем, притягуючи останнього до кримінальної відповідальності без волевиявлення потерпілого [178, с. 47].

Як окремий інститут кримінального процесу приватне обвинувачення має свою історію. Так, відповідно до ст. 27 КПК 1960 р. притягнення до кримінальної відповідальності не інакше як за скаргою потерпілого (тобто кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення) здійснювалося лише за десятьма складами злочинів. Нині їх кількість розширена до 63 складів, отже, кількість кримінальних правопорушень, які відносяться до проваджень у формі приватного обвинувачення збільшена більше ніж у 6 разів.

У науці кримінального процесу як хрестоматійне можна виділити твердження про те, що визначальну роль у вирішенні питання віднесення певного складу злочину до кримінальних правопорушень, що починаються лише за скаргою потерпілого є невелика суспільна небезпечність протиправного діяння [235, с. 66]. Майже всі вчені-процесуалісти визнають названий критерій основним при вирішенні питання про віднесення певного кримінального правопорушення до переліку злочинів, провадження по яких здійснюється у формі приватного обвинувачення.

У той же час С.І. Каталько та В.З. Лукашевич звернули увагу і на іншу не менш важливу ознаку всіх злочинів, які належать до проваджень приватного обвинувачення. Так, науковці справедливо стверджують, що всі вони прямо посягають на суб’єктивні права громадян, їх здоров’я, честь та гідність [81, с. 35].

Аналізуючи кримінальне процесуальне законодавство 60-х рр. минулого століття, можна стверджувати, що підставами віднесення того або іншого кримінального правопорушення до справ приватного обвинувачення слугували невелика суспільна небезпека і істотне порушення виключно приватних інтересів, особистих немайнових прав громадян.

Як вже зазначалося, наразі до кримінальних правопорушень, за фактом вчинення яких кримінальне провадження здійснюється лише за ініціативою потерпілого, законодавець відніс понад 60 складів кримінальних правопорушень. Серед них у п. 2, 3 ч. 1 ст. 477 КПК названі кримінальні правопорушення середньої тяжкості, тобто правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 122 КК (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження за обтяжуючих обставин); ч. 1 ст. 153 КК (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом); ч. 1 ст. 289 КК (незаконне заволодіння транспортним засобом без обтяжуючих обставин) тощо.

Крім цього, до проваджень приватного обвинувачення законодавець відносить тяжкі злочини, а саме: кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 152 КК (зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153 - 155 КК), ч. 2 ст. 289 КК (незаконне заволодіння транспортним засобом без особливо обтяжуючих обставин) тощо, і, навіть, особливо тяжкі злочини.

Таким чином, можна констатувати, що на теперішній час при визначенні кола кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження у формі приватного обвинувачення, законодавець не дотримався критерію, який ставиться науковцями при вирішенні питання про віднесення певного кримінального правопорушення до проваджень приватного обвинувачення - невелика суспільна небезпека злочину.

На наш погляд, невиваженим і помилковим є віднесення до проваджень приватного обвинувачення злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких злочинів з огляду на те, що наслідками таких кримінальних правопорушень може бути настання стану особи, що унеможливлює подання нею заяви про вчинення кримінального правопорушення. У цих випадках, як вже зазначалося, потерпілим визнається особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї. Проте виникає запитання: якщо у особи немає таких родичів чи членів сім'ї або їх неможливо встановити відразу, а її стан не дозволяє одержати від неї згоду у порядку, передбаченому ч. 7 ст. 55 КПК, чи може вона одержати захист від кримінального правопорушення, як цього вимагає кримінальний процесуальний закон? І фактично, і юридично така особа є потерпілим, однак прав і обов’язків останнього така особа не набуває за відомих обставин, а отже, і злочинець залишається без покарання.

На нашу думку, значно розширивши коло кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення та, зокрема, включивши до їх переліку злочини середньої тяжкості, тяжкі та навіть особливо тяжкі злочини, законодавець не вжив заходів задля забезпечення захисту інтересів особи, якій завдано шкоди. У таких випадках можна впевнено говорити, що завдання кримінального провадження щодо захисту прав будь-яких осіб, а не тільки учасників кримінального провадження, не виконуються (ст. 2 КПК України).

Одним з таких заходів, як вбачається, має стати закріплення в КПК обов’язку слідчого, прокурора починати досудове розслідування у тому числі і по провадженнях, передбачених ст. 477 КПК в разі відсутності заяви потерпілого, який знаходиться в безпорадному стані, у випадку вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

У цьому контексті доречно звернути увагу на норми, що містяться в ч. 4 ст. 32 КПК Республіки Казахстан: прокурор починає або продовжує провадження у справі приватного і приватно-публічного обвинувачення і при відсутності скарги потерпілого, якщо діяння зачіпає інтереси особи, яка перебуває в безпорадному або залежному стані або з інших причин не здатна самостійно скористатися правами потерпілого.

Після реєстрації повідомлення про кримінальне правопорушення в Єдиному реєстрі досудових розслідувань і проведення невідкладних слідчих дій провадження у справах приватного і приватно-публічного обвинувачення за відсутності скарги потерпілого не пізніше трьох діб з моменту реєстрації підлягає припиненню (ч. 5 ст. 32 КПК Республіки Казахстан) [99].

Відповідно до ч. 5 ст. 26 КПК Республіки Білорусь прокурор має право порушити кримінальну справу про злочини, зазначені у частинах 2 і 4 цієї статті, та за відсутності заяви особи, яка потерпіла від злочину, якщо вони зачіпають істотні інтереси держави і суспільства або вчинені щодо особи, яка перебуває в службовій чи іншій залежності від обвинуваченого або з інших причин не здатна самостійно захищати свої права та законні інтереси [97].

Вважаємо, що наведена норма стане додатковою гарантією захисту особи від кримінальних правопорушень, сприятиме розумінню розширення кола кримінальних проваджень приватного обвинувачення як такого, що забезпечує захист приватних інтересів особи у кримінальному судочинстві.

4. Правові наслідки смерті потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, яка сталася з причин, що не залежать від вчинення кримінального правопорушення. У цьому випадку близькі родичі і члени сім’ї не мають можливості набути процесуального статусу потерпілого, оскільки обов’язковим є причино-наслідковий зв'язок між злочинним діянням та смертю особи . Можна запропонувати два шляхи вирішення цього питання:

- провадження має далі продовжуватися, оскільки потерпілий вже висловив свою волю щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності - подав заяву про кримінальне правопорушення;

- провадження має бути закрито, оскільки притягнення винної особи до кримінальної відповідальності втрачає свою мету - задоволення приватних інтересів потерпілого.

Дані положення мають бути врегульовані в главі 36 КПК, яка закріплює окремий інститут кримінального провадження - приватне обвинувачення. У свою чергу, норми вказаної глави КПК містять лише положення щодо порядку початку провадження у формі приватного обвинувачення та перелік складів кримінальних правопорушень.

На наш погляд, задля захисту особи, права та законні інтереси якої були порушені внаслідок вчинення кримінального правопорушення, провадження має набувати статусу публічного обвинувачення та обов’язково продовжуватися, оскільки такою процесуальною дією, як подання заяви про кримінальне правопорушення до відповідних органів - потерпілий однозначно висловив своє бажання притягнути винного до кримінальної відповідальності.

5. Представництво інтересів потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. Як відомо, інтереси потерпілого може представляти особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником, а інтереси неповнолітньої особи або особи, яка визнана в [17]

установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, - законний представник.

У ст. 477 КПК, яка регулює порядок початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, закріплено, що лише заява потерпілого є підставою для початку провадження, а про заяву представника або законного представника в тексті закону не згадується. У той же час в науці кримінального процесу наголошується на тому, що провадження у формі приватного обвинувачення ініціюється потерпілим, його законним представником та представником [244, с. 243].

Розглядаючи це питання слід звернути увагу на положення п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, де вказано, що, крім потерпілого, його представник може відмовитися від обвинувачення, що є підставою для закриття провадження. Отже, можна стверджувати, що потерпілий та його представник мають рівні можливості стосовно закриття провадження. За аналогією можна дійти висновку, що вони мають однакові повноваження і щодо початку провадження. На підставі викладеного пропонуємо ч. 1 ст. 477 КПК викласти в такій редакції: «Кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є таке провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого, а у визначених законом випадках - його представника, законного представника або самостійно прокурором щодо кримінальних правопорушень, передбачених...». У зв’язку з чим, необхідно розширити перелік повноважень прокурора (ч. 2 ст. 36 КПК), доповнивши його наступним: починати досудове розслідування в межах кримінального провадження у формі приватного обвинувачення в разі відсутності заяви потерпілого, який знаходиться в безпорадному стані через вчинення тяжкого або особливо злочину.

Додамо, що такими випадками, як відомо, є ситуації, коли потерпілий уклав договір на представництво його інтересів у кримінальному провадженні із особою, яка має право бути захисником, або коли потерпілим є неповнолітня, недієздатна, обмежено дієздатна особа. У цьому договорі особа висловила власну волю на передачу своїх прав і обов’язків представнику, у тому числі і право подавати заяву про вчинення кримінального правопорушення, яка є однією з передумов початку провадження у формі приватного обвинувачення.

6. Провадження, які розслідуються у формі приватного обвинувачення. У своєму дисертаційному дослідженні С.І. Перепелиця звертає увагу, що порівняльний аналіз кількісних показників кримінальних правопорушень, які відповідно до законодавства інших країн Європи на сьогодні переслідуються в порядку приватного обвинувачення, дає можливість констатувати, що в даному напрямку Україна є одним із лідерів [144, с. 47]. Наприклад, КК Австрії відносить до даної категорії злочинів незаконне лікування (пар. 110), розголошення комерційної таємниці (пар. 122), вступ до шлюбу через обман або примус (пар. 193) та деякі інші [203].

Сучасне законодавство ФРН передбачає такі склади кримінальних правопорушень, що переслідуються в приватному порядку: порушення недоторканності житла, службового приміщення (пар. 123), образа (пар. 185— 187 а), порушення таємниці листування (пар. 202), тілесні ушкодження (пар. 223, 223 а, 230), погроза (пар. 241), пошкодження майна (пар. 303) [205, с. 229].

Кримінальне законодавство Угорщини до злочинів приватного обвинувачення відносить легкі тілесні ушкодження, порушення особистої таємниці і таємниці листування, розголошення таємниці телефонних розмов, наклеп, образу [102].

Додамо, що КК Данії містить кілька норм, в яких вказується на злочини, що переслідуються в порядку приватного обвинувачення. Такими злочинами, як визначено в пар. 275, є всі злочини проти честі особи і окремих особистих прав [204].

У КК Білорусі в ст. 33 прямо перераховані 27 складів злочинів приватного обвинувачення, серед яких наклеп, образа, погроза вбивством, розголошення комерційної таємниці та ін. [97].

Нагадаємо, що перелік кримінальних правопорушень, за якими кримінальне провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення, встановлений ст. 477 КПК, де наведено 3 групи кримінальних правопорушень.

Хоча у ст. 477 КПК законодавець не виділяє четвертої групи проваджень у формі приватного обвинувачення, науковці пропонують віднести до неї провадження, що набувають статусу приватного у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та висловлення потерпілим згоди на подальше підтримання обвинувачення. У цьому випадку кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (ст. 340 КПК) [144, с. 56].

Додамо, що провадження з публічного обвинувачення може трансформуватися у приватне і у випадку, якщо прокурор в обвинувальному акті зі зміненим обвинуваченням ставить питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення, чи про зменшення обсягу обвинувачення. У такому разі потерпілому роз’яснюється його право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі (ч. 3 ст. 338 КПК).

7. Порядок здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. Із прийняттям КПК 2012 р. встановлюється принципово новий порядок здійснення досудового

розслідування проваджень у формі приватного обвинувачення. У порівняльно- правовому аспекті зазначимо, що відповідно до КПК 1960 р. досудове розслідування у справах приватного обвинувачення не проводилося. Із реформуванням кримінального процесуального законодавства основною ознакою порядку здійснення провадження у формі приватного обвинувачення як в Україні, так і в багатьох інших державах стало виняткове право потерпілого ініціювати початок досудового розслідування та можливості укладення угоди про примирення в таких провадженнях незалежно від тяжкості кримінального правопорушення. Крім того, слід також зауважити, що досудове розслідування у таких кримінальних провадженнях здійснюється у загальному порядку без будь-яких відмінностей від проваджень публічного обвинувачення.

Проведення досудового розслідування та, зокрема, доказування обставин вчинення кримінального правопорушення, відповідно до чинного КПК покладається на органи досудового розслідування. Вважаємо, що таке нововведення є додатковою гарантією виконання завдань кримінального провадження, а саме забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду (ст. 2 КПК).

Звернемося до КПК інших країн. Відповідно до ст. 77 КПК Німеччини, «якщо діяння переслідується тільки за скаргою, то подати скаргу, якщо закон не передбачає іншого, може тільки потерпілий або його представники». Скарга потерпілого від злочину у справах приватного обвинувачення подається в земельний суд. Однак земельний суд, отримавши скаргу, не розпочинає її розгляд, поки не буде достовірно встановлено безуспішність примирення потерпілого з обвинуваченим. При цьому залежно від землі, в якій розглядається дана справа, примиренням сторін займаються різні органи, тобто це може бути громада, земельний суд, спеціальний орган або посередник. У випадку, якщо спроба зазначених органів була безуспішною, то вони видають заявникові спеціальну довідку. Особа, яка потерпіла від злочину, додає цю довідку до своєї скарги і надає суду. Обвинувачений у справах приватного обвинувачення також має право подати зустрічну скаргу. Ще не менш важливим є те, що скарга по справах приватного обвинувачення може бути в будь-який час відкликана особою, яка її подала. Однак якщо судове засідання вже розпочато, то це можна зробити тільки за згодою обвинуваченого.

У справах про злочини, що переслідуються у порядку приватного обвинувачення, потерпілий може сам виступати в суді в якості приватного обвинувача, а прокуратура в таких випадках не підключається до даного кримінального процесу. При цьому потерпілий, який виступає як приватний обвинувач, якщо він є малозабезпеченим, може претендувати на отримання допомоги від держави по веденню судового процесу [202, с. 299].

Вважаємо останню норму дуже прогресивною, оскільки вона надає потерпілому реальні можливості для захисту своїх прав у разі відсутності коштів для оплати представництва. Хоча законодавство України передбачає зовсім інший порядок здійснення провадження у формі приватного обвинувачення, зазначимо, що у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та висловлення потерпілим згоди на подальше підтримання обвинувачення (ст. 340 КПК), потерпілий особисто підтримує обвинувачення або залучає професійного представника за власний рахунок. Отже, як вже наголошувалося в підрозділі 1.1 дисертаційного дослідження та, зважаючи на досвід інших країн (зокрема, Німеччини), пропонуємо передбачити в КПК можливість потерпілого отримати кваліфіковану правову допомогу за рахунок держави за наявності таких умов:

1) у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення або у випадках, коли прокурор в обвинувальному акті зі зміненим обвинуваченням ставить питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення, чи про зменшення обсягу обвинувачення, а потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі;

2) відсутності у потерпілого коштів для оплати представництва своїх інтересів у кримінальному провадженні.

В Австрії, як і в Німеччині, для переважної більшості справ діє концепція публічного обвинувачення, при якій прокуратура, провівши дізнання, передає матеріали в суд для вирішення справи по суті. При цьому сучасне кримінальне процесуальне законодавство Австрії передбачає, що кримінальне переслідування у справах про злочини приватного обвинувачення можливе тільки за скаргою потерпілого, але допускається припинення провадження у зв'язку з примиренням сторін. У період попереднього розслідування права приватного обвинувача дещо обмежені законодавством порівняно з правами прокуратури, у свою чергу прокуратура, усунена від підтримання обвинувачення в суді по даній категорії справ. Однак з моменту передання обвинуваченого до суду приватному обвинувачу надаються всі процесуальні права сторони обвинувачення, як і прокурору, після чого він починає діяти самостійно і незалежно від суду. У разі необхідності приватний обвинувач має право звернутися до прокурора з клопотанням взяти на себе підтримання обвинувачення в суді [20, с. 88].

Кримінально-процесуальне законодавство Франції формально не закріплює поняття «приватне обвинувачення», не передбачає можливість участі приватних осіб у підтриманні обвинувачення разом із прокуратурою. Постраждалим від злочину надається лише право на подачу скарги, на підставі якої порушується кримінальне провадження, а також участь у справі в якості цивільного позивача. Після подачі постраждалим скарги прокурор отримує повну свободу дій і одноосібно підтримує обвинувачення в суді.

Якщо прокурор із певних причин відмовився від обвинувачення, то приватна особа має право вимагати подальшого судового розгляду вже як приватний обвинувач, однак це відбувається дуже рідко, бо «самостійне ведення процесу є дуже дорогим», адже «якщо вина підсудного не буде доведена, потерпілий сплачує витрати, пов'язані з незаконним переслідуванням» [12, с. 149]. Отже, незважаючи на те, що у Франції відсутнє офіційне визнання інституту приватного обвинувачення, він фактично існує.

2.3.2

<< | >>
Источник: ТЛЕПОВА МАРИНА ІГОРІВНА. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПОТЕРПІЛОГО ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення:

  1. § 81. Віддання обвинуваченого до суду. Порядок розгляду справ у розпорядчому засідання.
  2. § 57. Віддання обвинуваченого до суду. Порядок розгляду справ у розпорядчому засідання.
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. Міжнародні стандарти захисту прав осіб, які є потерпілими від кримінальних правопорушень
  6. Потерпілий-фізична особа як учасник кримінального провадження
  7. Процесуальні права потерпілого як основа його процесуального становища
  8. Процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення
  9. Процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні на підставі угоди про примирення
  10. ВИСНОВКИ