Процесуальне становище потерпілого у кримінальному провадженні на підставі угоди про примирення

Як вже наголошувалося, у світі існує дві кримінально-політичні концепції реакції на кримінальні правопорушення: класична (каральна) та альтернативна [118, с. 27].

Так, Н.С. Карпов зазначає, що альтернативи кримінальному переслідуванню полягають у прагненні вирішити кримінально-правовий конфлікт поза межами кримінальної юстиції без кримінального переслідування [80, с.

Таким чином, альтернативною концепцією є інститут угод у кримінальному процесі. Провадження на підставі угод визнано особливим порядком кримінального провадження та закріплено у главі 35 розділу 6 КПК, де передбачено, що в кримінальному провадженні може бути укладено два види угод: угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим і угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим (ст. 468 КПК).

На думку науковців, законодавче визначення інституту угод стало черговим етапом поступового зміщення акцентів у правовому регулюванні кримінальних процесуальних правовідносин у бік диспозитивності [196, с. 147].

Уявляється, що угода про примирення є одним із договірних способів вирішення кримінально-правових конфліктів, який має суттєві переваги порівняно із загальним порядком здійснення кримінального провадження. До того ж за наявності системи гарантій захисту прав і законних інтересів її учасників вона повинна існувати в сучасному кримінальному процесі як альтернативна концепція реакції на кримінальні правопорушення.

У цьому контексті додамо, що розглядаючи питання щодо гарантій захисту прав та законних інтересів потерпілого, передусім слід визначити поняття «кримінальні процесуальні гарантій захисту прав і свобод людини». Під останніми О.П. Кучинська пропонує розуміти правовий механізм, який полягає в реалізації компетентними органами, посадовими особами й громадянами системи правових засобів у сфері кримінального судочинства, направлених на охорону, забезпечення, захист конституційних прав, свобод та інтересів людини і громадянина, потерпілих від злочину, захист людини і громадянина від незаконного та безпідставного обвинувачення і засудження та поновлення таких прав і свобод в разі їх порушення [110, с.

На основі вивчення чинного законодавства та юридичної літератури відповідної спрямованості пропонуємо вважати, що гарантіями захисту прав та законних інтересів потерпілого при укладенні угоди про примирення є:

1) обов’язок слідчого, прокурора проінформувати потерпілого щодо права на укладення угоди про примирення, механізм його реалізації та наслідки укладення такої угоди;

2) забезпечення контролю за процедурою та умовами укладення угоди;

3) можливість брати участь у провадженні через свого представника;

4) забезпечення здійснення примирення за допомогою незалежного посередника;

5) забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням та вчинення дій, не пов’язаних із відшкодуванням шкоди.

Розглянемо кожну гарантію окремо.

1. Обов’язок слідчого, прокурора проінформувати потерпілого щодо права на укладення угоди про примирення, механізм його реалізації та наслідки укладення такої угоди.

Реалізація будь-якого права можлива лише за наявності в суб’єкта інформації про існування юридично забезпеченої можливості діяти у такий або інший спосіб [194, с. 129].

Юридичним забезпеченням права потерпілого примиритися з підозрюваним і укласти угоду про примирення (ч. 4 ст. 56 КПК) у провадженні на підставі угоди про примирення є закріплення обов’язку слідчого, прокурора поінформувати підозрюваного та потерпілого про їх право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації, а також не перешкоджати укладенню угоди про примирення (ч. 7 ст. 469 КПК). Проте, як відзначають науковці, на практиці трапляється, що уповноважені особи (слідчий, прокурор) пасивно ставляться до процедури примирення і не роз’яснюють конфліктуючим сторонам їх право на укладення угоди [79, с. 71].

Також слід звернути увагу, що серед обов’язків слідчого, прокурора не згадується про обов’язок роз’яснити наслідки укладення угоди. На наш погляд, цей пункт є найбільш важливим з огляду на те, що для потерпілого наслідком укладення угоди є обмеження його права на оскарження вироку.

Крім того, вбачається, що сам законодавець у ч. 7 ст. 469 КПК не вжив заходів для належного забезпечення права потерпілого на укладення угоди, оскільки не визначено умов, за яких слідчий, прокурор зобов’язані роз’яснити йому наведені вище положення. Виходячи зі змісту КПК, повідомляти осіб про їх право на примирення в будь-якому кримінальному провадженні є недоречним та не відповідає вимогам закону. На підставі викладеного пропонуємо виокремити умови, за яких слідчий, прокурор зобов’язані повідомити потерпілому, підозрюваному про їх право укласти угоду про примирення:

1) було вчинено кримінальний проступок, злочин невеликої чи середньої тяжкості або у слідчого, прокурора перебуває в провадженні справа приватного обвинувачення;

2) коли особі повідомляється про підозру в провадженні де вже є такий учасник як потерпілий, підозрюваному разом з іншими права має бути повідомлено про його право на примирення. Зазначимо, що одним із пунктів письмового повідомлення особі про підозру є права підозрюваного (п. 7 ч. 1 ст. 277 КПК), які зафіксовані в ст. 42 КПК, де, на жаль, відсутня вказівка на право укладення угоди про примирення. Слушними, на наше переконання, є зауваження науковців, які визначають, що недоліком правової регламентації статусу підозрюваного є відсутність закріплення у ст. 42 КПК права на примирення. З огляду на це вони пропонують доповнити ч. 3 ст. 42 КПК вказівкою про право укласти угоду про визнання винуватості або угоди про примирення [194, с. 129]. Отже, у момент повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку, злочину невеликої чи середньої тяжкості або в провадженні приватного обвинувачення, крім інших прав, їй має бути роз’яснено право на укладення угоди про примирення, механізм його реалізації та наслідки укладення угоди.

У провадженні, де на момент повідомлення особі про підозру відсутній такий учасник, як потерпілий, роз’яснення права на укладення угоди про примирення заінтересованим особам має відбуватися відразу після подання особою заяви про залучення її до провадження як потерпілого або надання згоди на це.

У зв’язку із наведеним вище вважаємо за доцільне ч. 7 ст. 469 КПК викласти в наступній редакції: «слідчий, прокурор зобов’язані проінформувати підозрюваного та потерпілого в кожному випадку встановлення події кримінального проступку, злочину невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення про їх право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації, наслідки укладення угоди та не перешкоджати укладенню угоди про примирення».

Вбачається також, що обов’язок слідчого, прокурора проінформувати підозрюваного та потерпілого про їх право на примирення має бути закріплений в загальній частині КПК. Для цього пропонується повернути норму, яка містилася в КПК 1960 р., а саме у ст. 53: «суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав».

2. Забезпечення контролю за процедурою та умовами укладення угоди. На практиці трапляються випадки, коли підозрюваний та потерпілий укладають угоду, яка не відповідає чинному законодавству, або угоду, умови якої явно порушують права, свободи чи інтереси сторін [210]. Якщо виходити із загального правила, то прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування (ч. 2 ст. 36 КПК), має запобігати укладенню угоди про примирення, яка не відповідає вимогам закону або порушує інтереси її сторін. У свою чергу вчені стверджують, що при буквальному тлумаченні ч. 1 ст. 474 КПК можна дійти висновку, що прокурор у даній ситуації не виконує ролі «процесуального фільтра», тобто не перевіряє угоду на дотримання вказаних вище вимог, а після складення обвинувального акта передає угоду до суду. Можливо, у наведеному положенні і закріплена ідея законодавця щодо усунення різного роду зловживань із боку правоохоронних органів і надання приватноправовим суб’єктам можливості винести своє рішення на розсуд суду. Разом з тим, як зазначає І.А. Тітко, подібна теза не сприятиме виконанню завдань кримінального провадження в частині забезпечення прав та інтересів його учасників.

Повністю погоджуючись із пропозиціями науковця, зазначимо, що такі доповнення до законодавства сприятимуть заповненню прогалин законодавчого регулювання, які були виявлені нами раніше, та забезпечать виконання завдань кримінального провадження в аспекті забезпечення прав та інтересів його учасників - сторін угоди, оскільки відмова прокурора від складення обвинувального акта на підставі укладеної угоди про примирення не позбавляє права повторного звернення з угодою до прокурора.

3. Можливість брати участь у провадженні через свого представника. У ч. 1 ст. 469 КПК закріплено положення, відповідно до якого угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження (крім слідчого, прокурора або судді).

У даній нормі сказано лише, що представник потерпілого має право брати участь у домовленості стосовно угоди. З огляду на недосконалість правового регулювання інституту представництва в чинному КПК виникає запитання: чи може угоду про примирення укладати представник або законний представник потерпілого замість потерпілого?

Можливість укладення угоди про примирення законним представником потерпілого підтверджена Інформаційним листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.11.2012 р.

Щодо участі представника потерпілого - адвоката відзначимо, що наведену норму КПК не можна однозначно тлумачити як заборону для представника потерпілого укладати угоду про примирення з огляду на наступне. У підрозділі 2.3.1 даного дослідження нами було обґрунтовано, що хоча у ст. 477 КПК зафіксовано, що лише заява потерпілого є підставою для початку провадження і про заяву представника або законного представника в тексті закону не згадується, потерпілий, його законний представник або представник за договором мають рівні можливості стосовно початку провадження у формі приватного обвинувачення. За аналогією можна дійти висновку, що в ч. 1 ст. 469 КПК поняттям «потерпілий», окрім особи, якій безпосередньо кримінальним правопорушенням завдано шкоди, охоплюється її законний представник і представник.

Подібним шляхом йде і практика застосування кримінального процесуального закону. Так, у Вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області вказано, що в судовому засіданні було розглянуто угоду про примирення між представником потерпілого та обвинуваченим [38].

З огляду на зазначене, можна констатувати, що представник потерпілого - адвокат має право укладати угоду про примирення від імені потерпілого у випадках, коли такі послуги закріплені в договорі про надання юридичних послуг, який укладається між потерпілим та його представником. Крім того, в угоді про примирення має бути вказано про надання згоди потерпілим на укладення угоди про примирення представником від його імені. Такий висновок можна зробити завдяки правилу аналогії, тобто спираючись на положення Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод» щодо укладення угоди законним представником потерпілого.

Заборона укладати угоду представником потерпілого, на наш погляд, була доцільна, коли ним могла бути особа з числа близьких родичів або членів сім’ї, які зазвичай не були фахівцями у галузі права (ст. 52 КПК 1960 р.). Наразі представником потерпілого є кваліфікований спеціаліст, який забезпечує реалізацію прав і виконання обов’язків клієнта - потерпілого у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). У даному випадку необхідно пам’ятати, що представник виступає у процесуальній діяльності від свого імені, але в інтересах осіб, яких він представляє. Адвокату заборонено використовувати свої права всупереч правам, свободам та законним інтересам клієнта; займати у справі позицію всупереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат впевнений у самообмові клієнта (ч. 2 ст. 21 наведеного закону).

На підставі викладеного, вважаємо, що однією з гарантій захисту прав та законних інтересів потерпілого під час укладення угоди про примирення є забезпечення права особи залучити до провадження свого представника, який наділений всіма правами та обов’язками для здійснення належного представництва інтересів потерпілого. Крім того, враховуючи достатньо високі вимоги, які висуваються до особи, яка є адвокатом, існують підстави стверджувати, що адвокат представлятиме інтереси потерпілого найбільш ефективно.

Вказана пропозиція набуває особливого значення за умови дії законодавчого положення, відповідно до якого передання до суду угоди, яка не відповідає чинному законодавству, призведе до відмови судом у її затвердженні, а отже і до втрати підозрюваним і потерпілим права повторного звернення з такою угодою (ч. 8 ст. 474 КПК). З огляду не це, а також з метою захисту прав учасників угоди, вважаємо, що до її укладення мають бути залучені висококваліфіковані фахівці, оскільки права на помилку законодавець не залишає.

Зважаючи на складність і важливість цього питання, вважаємо, що воно має бути розтлумачене Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ за аналогією із роз’ясненням питання про участь законного представника у провадженні під час укладення угоди про примирення.

4. Забезпечення здійснення примирення за допомогою незалежного посередника. Як вказано в законі, домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження (крім слідчого, прокурора або судді) (ч. 1 ст. 469 КПК).

Нормативно закріпивши інститут провадження на підставі угод, законодавець не вжив заходів для роз’яснення процесуального становища та поняття «іншої особи». Спробуємо виправити цю помилку. На наш погляд, «інша особа» - це особа, яка не є учасником конкретного провадження, але її участь у процесі погоджена сторонами кримінального провадження. Оскільки основною формою процедур примирення винного з потерпілим є медіація, таку особу прийнято називати медіатором.

На необхідності впровадження незалежної особи медіатора до процесу укладення угоди про примирення неодноразово наголошувалося в науці. Як зазначає А.Р. Туманянц, у врегулюванні кримінально-правового конфлікту обов’язково має брати участь третя сторона - медіатор, оскільки при його вирішенні, як правило, зберігається стійке негативне ставлення однієї сторони до іншої, що виражається у негативній думці про особу, яка вчинила злочин. Задля пом’якшення цих взаємовідносин при укладенні угоди обов’язково має бути залучений незалежний посередник [199, с. 144]. Крім того, будучи обізнаним у всіх тонкощах здійснення провадження на підставі угод, медіатор сприятиме забезпеченню законності і захисту прав та законних інтересів сторін угоди, зокрема потерпілого.

Незважаючи на те, що КПК та інші нормативні акти не регулюють на законодавчому рівні застосування медіації у кримінальному процесі, на сьогодні в Україні вже відбувається її практичне застосування при вирішенні кримінально-правових конфліктів.

Практика реалізації відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів з боку різних органів та служб почала розвиватися ще з 2003 р. зі створенням експериментальних моделей. Впровадженням медіації в Україні на даний час займається Український Центр Порозуміння, Харківська обласна група медіації, Одеська обласна група медіації, громадська організація «Київський правозахисний альянс» та інші. Одним з напрямків діяльності цих організацій є медіація у кримінальному судочинстві [141].

У цьому контексті додамо, шо наразі законодавчими актами їх діяльність не регулюється, формального статусу вони не мають, керівними положеннями для них є лише внутрішні статути. Однак зауважимо, що в Україні були спроби законодавчо запровадити медіацію як посередництво у вирішенні кримінально- правових конфліктів. Проте проекти закону «Про медіацію» №2425а від 26.06.2013 р., № 7481 від 17.12.2010 р. не були прийняті Верховною Радою України.

На нашу думку, у зв’язку із впровадженням у кримінальний процес України інституту угод виникла гостра необхідність у прийнятті спеціального закону про медіацію, введення до кола учасників провадження медіатора, визначення його прав та обов’язків, вжиття заходів для організаційного, матеріального забезпечення діяльності медіатора та ін.

Зауважимо, що певна робота вже розпочата. Так, у травні 2006 р. було видано Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» [164]. Одним із завдань вказаного документа є «створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів» (розділ 1), але сьогодні цьому питанню не приділяється достатньо уваги з боку посадових осіб та державних органів.

У той же час в інших країнах медіація офіційно закріплена в законодавчих актах як спосіб примирення підозрюваного, обвинуваченого з потерпілим (п. 8

ч. 5 ст. 75 КПК Республіки Казахстан) [99]; у свою чергу, КПК Республіки Молдова містить окрему статтю 344 - 1 «Вирішення справи шляхом процедури медіації або примирення сторін» [100].

У РФ зроблено перший крок на шляху впровадження медіації до правової системи, а саме прийнято Федеральний закон від 27.07.2010 р. «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участю посередника (процедуру медіації)» [134]. Проте зауважимо, що відповідно до вказаного нормативного акта, медіація застосовується лише в цивільному та арбітражному судочинстві. Не підтримуючи таку позицію російського законодавця, додамо, що не має сенсу застосовувати медіацію тільки до окремих видів судочинства. Процедура примирення як нова технологія вирішення правових суперечок, може з успіхом використовуватися і в кримінальному судочинстві. Медіація може мати місце в кожному випадку порушення інтересів приватних осіб, у тому числі в разі порушення інтересів індивіда в результаті вчинення кримінального правопорушення. Аналогічної точки зору дотримуються і російські вчені, які пропонують в подальшому розширити сферу дії закону про медіацію і на кримінальне судочинство [153, с. 156].

Продовжуючи дослідження, зазначимо, що жодних вимог до «інших осіб» - медіаторів національним законодавством не встановлено. За таких обставин, як вказує М. Федоров, виступати медіаторами можуть особи, які, наприклад, не мають жодних знань в юриспруденції, вищої освіти, позитивно не характеризуються. У цьому випадку, зауважує автор, головне, щоб сторони дійшли згоди стосовно цієї особи. При цьому, слід пам’ятати, що відсутність певних моральних та освітніх вимог до медіатора може призвести до некоректних та неадекватних дій особи. Крім того, на думку автора, особам, які бажають займатися медіаторською діяльністю, необхідно пройти певну підготовку [224].

Також в науковій літературі можна знайти пропозиції покласти обов’язки медіатора на сторони кримінального провадження - обвинувачення або захисту. Зокрема, А.В. Лапкін вважає, що до процесу медіації необхідно залучити прокуратуру, оскільки саме прокурор може найбільш ефективно і об’єктивно оцінити передумови і підстави укладення угоди. Здійснюючи посередництво у вирішенні питання про примирення сторін, прокурор, як вказує науковець, не виступає на боці якоїсь з них, оскільки принцип публічності унеможливлює його особисту зацікавленість у справі чи залежність від сторін [114]. Натомість Є.В. Калачова пропонує, щоб роль незалежного медіатора виконував адвокат, оскільки правовий спір може бути предметом виключно юридичної професійної медіації. Адвокат має право використовувати елементи медіації, спрямовані на мирне вирішення спору, брати участь у процедурі медіації як представник конфліктуючої сторони та бути безпосередньо медіатором [75, с. 3]. На наш погляд, крім вимог, які висуваються до адвоката та прокурора, медіатор має відповідати і іншім, зокрема, він має володіти спеціальними знаннями та навичками врегулювання конфліктів. Тому, як слушно звертається увага науковцями, участь у справі лише адвоката-медіатора навряд чи зможе забезпечити врегулювання кримінально-правового конфлікту та пошук компромісного рішення між конфліктуючими сторонами, оскільки адвокат (захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потерпілого) - це суб’єкт, який, як правило, запрошується сторонами, які і сплачують його послуги - захист прав та законних інтересів особи. Тому адвокат не може бути незалежною третьою стороною [146, с. 122]. Стосовно прокурора вважаємо, що він не може бути посередником, оскільки за законом на нього покладена функція обвинувачення, яка не підлягає розширеному тлумаченню, тобто прокурор не може сприяти подоланню конфлікту між підозрюваним та потерпілим. Крім того, чинним законодавством передбачена заборона участі прокурора в процесі посередництва (ч. 1 ст. 469 КПК).

Звернемося ще раз до досвіду інших країн. У Франції використовується модель так званої делегованої медіації. При проведенні медіації прокурор передає досьє у «профільну» громадську організацію, що не має безпосереднього відношення до системи кримінальної юстиції. Послугу примирення надають асоціації супроводження потерпілих і акредитовані місцевим прокурором приватні медіатори, які уклали контракт з Міністерством юстиції. Питання спільної взаємодії та специфіки впровадження програм примирення узгоджуються між надавачами цієї послуги і прокурорами на місцевому рівні. Робота асоціацій і приватних медіаторів оплачується із центральних фондів (державного або місцевого бюджету), тобто послуга медіації надається учасникам цієї процедури безкоштовно. При цьому варто звернути увагу, що переважна кількість медіаторів (70%) є волонтерами. Медіатори, які працюють в асоціаціях, пройшли відповідну підготовку, оскільки від рівня якості надання послуги залежить акредитація асоціацій, а отже, й фінансування [200, с. 168 - 169].

Зважаючи на позитивний світовий досвід застосування медіації у кримінальному процесі, впровадження медіації на загальнодержавному рівні є необхідним. Таким чином, на нашу думку, медіаторами мають бути особи, які мають вищу юридичну освіту, досвід роботи за фахом та які пройшли спеціальну підготовку із врегулювання конфліктів. Разом з тим, медіатор має бути незалежним від органів, які здійснюють досудове розслідування та правосуддя, а також від сторін кримінально-правового конфлікту. Тому вбачається, що у випадку залучення до провадження медіатора, який відповідає всім зазначеним критеріям, кінцева мета його участі у провадженні - примирення між потерпілим та підозрюваним, може бути досягнута.

5. Забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням та вчинення дій, не пов’язаних із відшкодуванням. Однією з особливостей провадження на підставі угод є те, що розмір шкоди та перелік дій, які підозрюваний зобов’язаний вчинити на користь потерпілого, визначається останнім самостійно, а слідчий, прокурор або суд у цьому випадку не мають можливості своїм рішенням змінити вказані потерпілим положення. Для порівняння зазначимо, що питання про розмір відшкодування шкоди в разі пред’явлення цивільного позову вирішується судом при ухваленні вироку (п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК).

Вважаємо, що потребує схвалення законодавче формулювання як одного з пунктів угоди - «перелік дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний зобов’язаний вчинити на користь потерпілого». Як уже зазначалося, відшкодування моральної шкоди не завжди представляє собою матеріальну компенсацію за завдані емоційні переживання. Іноді ефективніше за грошову компенсацію будуть, наприклад, принесення вибачень потерпілому, публічні вибачення тощо. Крім того, грошова компенсація не завжди є актуальною у разі завдання особі кримінальним правопорушенням майнової шкоди. Наприклад, у випадку пошкодження майна потерпілого, за його бажанням, на підозрюваного може бути покладено обов’язок полагодити пошкодження, що сталися в результаті кримінального правопорушення. До речі, останнє позбавить потерпілого від зайвих дій, необхідність у яких не виникла б, якщо не було б вчинено кримінальне правопорушення (наприклад, пошук кваліфікованих майстрів, придбання будівельних матеріалів тощо).

Не менш важливим є і те, що потерпілий визначає розмір шкоди, виходячи зі своїх внутрішніх переконань, причому заявлена ним шкода може не відповідати дійсності, оскільки чинним КПК не передбачено пред’явлення або перевірки доказів стосовно підтвердження розміру завданої шкоди в разі укладення угоди про примирення. Законодавство не вимагає узгодження розміру шкоди на противагу узгодження покарання, про що свідчать законодавче формулювання: «в угоді про примирення зазначаються ... розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, перелік дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний зобов’язаний вчинити на користь потерпілого, ... узгоджене покарання та згода сторін на його призначення» (ч. 1 ст. 471 КПК). Проте під час судового провадження на підставі угоди суд зобов’язаний з’ясувати добровільність укладення угоди сторонами (ч. 6 ст. 474 КПК), чим забезпечується погодження всіх її умов.

Шкода, завдана потерпілому, може бути відшкодована до моменту укладення угоди і, як свідчать положення ч. 1 ст. 471 КПК - після укладення угоди, в якій визначається строк її відшкодування. Укладення угоди про примирення - це можливість для правопорушника отримати від потерпілого, так би мовити, «кредит довіри», що проявляється у відтермінуванні відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди (ч. 1 ст. 471 КПК [193, с. 89]. В іншому випадку, коли правопорушник не виконав умов угоди, яка була укладена на стадії досудового розслідування, суд направляє матеріали провадження для завершення досудового розслідування у загальному порядку.

Законом строк виконання правопорушником умов угоди жодним чином не обмежений, що породжує дискусію серед науковців. Одні вчені вважають, що завдана потерпілому шкода має бути реально відшкодована до вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, оскільки в іншому випадку потерпілий не отримує від обвинуваченого достатні гарантії, що така шкода буде відшкодована вчасно [229, с. 128 - 129].

Інші допускають відтермінування відшкодування збитків або усунення шкоди на певний строк [146, с. 140; 145, с. 269]. Це пов’язано з тим, що винна особа може бути готова відшкодувати завдану шкоду, але через матеріальне становище чи з інших причин неспроможна зробити це відразу.

Вважаємо за необхідне приєднатися до останньої точки зору, оскільки у випадках, коли потерпілий не заперечує проти відстрочення або розстрочення виплати відшкодування, у нього з’являється реальна можливість через певний час отримати компенсацію завданої шкоди. Власне, у чинному КПК закріплена гарантія отримання потерпілим відшкодування шкоди. Так, згідно із ч. 1 ст. 476 КПК у разі невиконання угоди про примирення потерпілий має право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку, що може бути подане протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення.

У даному випадку слід звернути увагу на інше питання. Як зазначають науковці, договірні сторони не обмежені у визначенні строку виконання умов угоди, а отже, можливі ситуації, коли строк її виконання перевищує строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, у такому разі інтереси потерпілого залишаються незахищеними. Розвиваючи вказану тезу, Є.В. Повзик пропонує нормативно обмежити строк виконання умов угоди межами строку давності притягнення до кримінальної відповідальності [146, с. 140].

Аналогічної позиції дотримується і І.А. Тітко, який зазначає, що у випадку, коли строк відшкодування шкоди перевищує строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності ми отримуємо ситуацію, яка відповідає відомому висловлюванню: «обов’язок без санкції за його невиконання є лише благим наміром». За таких умов важелі впливу потерпілого на винного до спливу строків давності обумовлені ч. 1 ст. 476 КПК, а після їх спливу потерпілий не має жодних засобів для забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням [193, с. 89].

Спираючись на викладене, пропонуємо в ч. 1 ст. 471, яка закріплює зміст угоди про примирення доповнити положенням, що стосується строку відшкодування шкоди і викласти її наступним чином: «в угоді про примирення зазначається строк відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, який не може перевищувати строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення певного кримінального правопорушення». Завдяки цьому з’явиться додаткова гарантія відшкодування шкоди потерпілому, що сприятиме виконанню завдань кримінального провадження в частині охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.

Висновки до розділу 2

Детально проаналізувавши процесуальні права потерпілого і засоби їх забезпечення під час досудового розслідування, а також вивчивши процесуальне становище потерпілого в окремих особливих порядках кримінального провадження, можна зробити наступні висновки:

1. Обґрунтовано необхідність закріплення в КПК обов’язку слідчого, прокурора відразу після складення повідомленням про підозру або обвинувального акта направляти або вручати їх копії потерпілому.

2. Доведена доцільність доповнити:

- п. 2 ч. 1 ст. 56 КПК наступними положеннями: «потерпілий має право бути повідомленим про час і місце судового засідання про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження;

- ст. 132 КПК такою нормою - слідчий, прокурор, слідчий суддя під час прийняття рішення про обрання, зміну чи скасування заходів забезпечення кримінального провадження щодо підозрюваного зобов’язані повідомити про це потерпілого, надіславши йому копію процесуального рішення.

3. Завдяки аналізу правозастосовної практики підтверджена необхідність виключення з КПК положення щодо обов’язку особи брати участь у провадженні в якості свідка, у випадках відмови від участі у провадженні як потерпілий.

4. Наголошується на можливості виокремлення передумов початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, якими є наступні: фактична та інформаційна. Фактичною передумовою є завдання особі шкоди кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 477 КПК, а інформаційною передумовою - подання особою або її представником заяви про вчинення кримінального правопорушення.

5. Запропоновано доповнити КПК положенням щодо обов’язку слідчого, прокурора в провадженні приватного обвинувачення, що було розпочато на підставі заяви потерпілого (близького родича або члена сім’ї потерпілого), при першій можливості з’ясувати думку особи, якій безпосередньо кримінальним правопорушенням завдано шкоди, і в разі її відмови від подальшої участі закрити провадження відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК.

6. Обґрунтовано необхідність зміни редакції ч. 7 ст. 469 КПК. Аргументується доцільність її викладення в наступній редакції: слідчий, прокурор зобов’язані проінформувати підозрюваного та потерпілого в кожному випадку встановлення події кримінального проступку, злочину невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення про їх право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації, наслідки укладення угоди та не перешкоджати укладенню угоди про примирення.

7. Доведена доцільність введення в національний кримінальний процес окремого учасника кримінального провадження - медіатора. Констатується, що медіаторами повинні бути особи, які мають вищу юридичну освіту, досвід роботи за фахом та пройшли спеціальну підготовку з врегулювання конфліктів. Цей суб’єкт кримінального провадження має бути незалежним від органів та посадових осіб, які здійснюють досудове розслідування та судовий розгляд, органів адвокатури, а також непідзвітним та непідконтрольним останнім.