Процесуальні права потерпілого як основа його процесуального становища

Під час вивчення наукової юридичної літератури було встановлено, що загальноприйнятим є підхід, відповідно до якого при дослідженні участі конкретного суб’єкта у правових відносинах, розглядається питання його правового статусу.

Не ставлячи перед собою завдання вирішити суперечки, які стосуються елементів правового статусу особи, слід зазначити, що майже всі науковці виділяють обов’язкову тріаду структурних складових правового статусу особи - її права, обов’язки та відповідальність.

Разом із визначенням правового статусу особи, на нашу думку, слід звернути увагу і на інше поняття - «правове становище особи». У науці його розглядають як узагальнюючу категорію, що розкриває всі елементи закріпленого в праві статусу особи, які знаходяться між собою у взаємозв’язку, а в соціальному плані зумовлені тим положенням, яке особа займає в системі суспільних відносин [40, с. 25 - 26]. На наш погляд, у доктрині кримінального процесу можливе використання як поняття «процесуальний статус», так і поняття «процесуальне становище особи», оскільки вони несуть різне смислове навантаження. Якщо процесуальний статус охоплює систему прав і обов’язків особи в цілому, то процесуальне становище демонструє систему прав і обов’язків особи залежно від конкретної форми та стадії кримінального провадження. Таким чином, процесуальне становище потерпілого може змінюватися під час кримінального провадження при збереженні ним відповідного процесуального статусу.

Наведеному розумінню поняття «правове становище особи» відповідає тлумачення терміна «становище», яке надається в словнику. Так, під становищем розуміють ті чи інші обставини, умови, в яких хто-, що-небудь перебуває; сукупність обставин, які створюють ту чи іншу ситуацію [22, с. 540].

Безперечно, центральними елементами процесуального становища особи є її права та обов’язки. Отже, враховуючи тему дисертації, пропонуємо дослідити права та обов’язки потерпілого, якими він користується під час досудового розслідування, виявити проблеми, які виникають при їх реалізації, та запропонувати шляхи їх вирішення.

По перше, потерпілий має право бути повідомленим про свої права та обов’язки, передбачені КПК (п. 1 ч. 1 ст. 56 КПК). Зауважимо, що цьому праву потерпілого має кореспондувати обов’язок посадових осіб здійснити таке повідомлення. З огляду на законодавчі зміни, вважаємо, що особі повідомляється про її права та обов’язки шляхом вручення пам’ятки про процесуальні права та обов’язки (ч. 2 ст. 55 КПК). Вбачається, що здійснення повідомлення шляхом вручення пам’ятки не забезпечить ефективність цієї норми. Із цього приводу, на наш погляд, необхідно звернутися до нормативних положень КПК 1960 р., відповідно до ст. 53 якого «суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав». Так, право потерпілого бути повідомленим про свої права та обов’язки має забезпечуватися двома напрямками діяльності посадових осіб: потерпілому вручається пам’ятка про його процесуальні права та обов’язки; слідчий, прокурор здійснює роз’яснення прав та обов’язків потерпілій особі. Про роз’яснення потерпілому його прав та обов’язків слідчий, прокурор має скласти окремий протокол, який засвідчується підписом потерпілого. Вважаємо, що тільки така конструкція здатна забезпечити реалізацію потерпілим своїх прав у кримінальному провадженні та виконання покладених на нього обов’язків. На підтвердження вказаної тези змоделюємо наступну ситуацію: потерпілий, якому було повідомлено про його права та обов’язки шляхом вручення пам’ятки, є необізнаним в юридичній термінології і зміст обов’язку «не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні і які становлять охоронювану законом таємницю», був йому незрозумілий. Без умислу порушити покладений на нього обов’язок, проте всупереч законодавчій забороні, він розповів знайомим про деталі проведених у провадженні слідчих (розшукових) дій та їх результати, внаслідок чого підозрюваний почав переховуватися від органів досудового розслідування.

По-друге, потерпілий має право знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження і закінчення досудового розслідування (п. 2 ч. 1 ст. 56 КПК).

Закріплюючи в КПК право потерпілого знати сутність підозри та обвинувачення, законодавець не передбачив гарантій реалізації цього права, оскільки в КПК не встановлено обов’язку слідчого, прокурора ознайомити потерпілого із повідомленням про підозру або обвинувальним актом. З цього приводу, зазначимо, що процесуальна дія «повідомлення особі про підозру» - це дія, яка, передусім, стосується інтересів потерпілого.

Аналізуючи положення КПК, Ю.П. Аленін та І.В. Гловюк, приходять до висновку, що потерпілий має можливість ознайомитися із повідомленням про підозру лише при ознайомленні із матеріалами досудового розслідування до його завершення (ст. 221 КПК) та при відкритті матеріалів (ст. 290 КПК), а з обвинувальним актом - після призначення справи до судового розгляду (ч. 2 ст. 317 КПК). На думку науковців, затягування моменту, коли потерпілий повідомляється про підозру та обвинувачення, не сприяє своєчасності захисту його інтересів, а отже така ситуація має бути змінена [6, с. 117]. Особливо це стосується випадків, коли особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, продовжувала погрожувати потерпілому, а її затримання уповноваженими особами і повідомлення про підозру фактично означає, що потерпілий може більше не побоюватися за свою безпеку.

Отже, із метою забезпечення інтересів потерпілого у кримінальному провадженні, пропонуємо передбачити у КПК обов’язок слідчого, прокурора відразу після складення повідомленням про підозру або обвинувального акта направляти або вручати їх копії потерпілому.

Для повноти розгляду питання зупинимося ще на одному моменті: у п. 2 ч. 1 ст. 56 КПК, серед іншого, закріплено право потерпілого бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження.

Вивчивши положення розділу ІІ КПК «Заходи забезпечення кримінального провадження», можна констатувати, що у КПК не передбачено обов’язку слідчого, прокурора направити або вручити потерпілому письмове повідомлення або копію ухвали слідчого судді про застосування до підозрюваного заходів забезпечення.

Крім зазначеного, вважаємо, що думка потерпілого має відігравати вирішальну роль під час прийняття рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Для цього науковці пропонують надати потерпілому право брати участь у судовому засіданні з розгляду клопотання про обрання заходу забезпечення, оскільки потерпілий може вказати на факти загроз його життю і здоров’ю, на деякі обставини вчинення злочину, що необхідні для встановлення обґрунтованості підозри та причетності особи до вчинення кримінального правопорушення [52, с. 16 - 18].

Додамо, що така практика вже визнана деякими країнами. Наприклад, КПК Республіки Білорусь закріплює право потерпілого брати участь при розгляді судом питання затримання, тримання під вартою, домашнього арешту підозрюваного, обвинуваченого і оскаржити таке рішення до суду (п. 7 ч. 1 ст. 50) [97].

Вивчаючи практику застосування кримінального процесуального закону, слід зазначити, що ухвали суду про застосування до особи заходів забезпечення кримінального провадження не рідко містять такі формулювання: «покласти на обвинуваченого наступні обов'язки: утримуватися від спілкування з потерпілими...» [211]; «у суду відсутні підстави вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, можуть забезпечити виконання обвинуваченим процесуальних обов'язків, а також запобігти його спробам незаконно впливати на потерпілих.» [220]; «суд встановив, що у потерпілого є обґрунтовані побоювання щодо подальшого застосування насильства відносно нього» [221].

Наведені приклади вкотре підтверджують, що надання потерпілому можливості висловлювати власну думку з приводу застосування до особи запобіжних заходів дозволить забезпечити йому особисту безпеку, а в деяких випадках (наприклад, при вирішенні питання про арешт майна підозрюваного) - гарантуватиме відшкодування йому шкоди. У зв’язку з цим пропонуємо п. 2 ч. 1 ст. 56 КПК доповнити наступними нормами: «потерпілий має право бути повідомленим про час і місце судового засідання про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження».

Оскільки участь в судовому засіданні з приводу обрання, зміни чи скасування щодо підозрюваного заходів забезпечення кримінального провадження має стати правом потерпілого, він може реалізувати його шляхом відмови брати участь в цьому засіданні, і в такому випадку, на наш погляд, йому обов’язково має бути повідомлено про результати судового засідання. Саме тому пропонуємо передбачити у ст. 132 КПК, яка має назву «Загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження», обов’язок слідчого, прокурора, слідчого судді під час прийняття рішення про обрання, зміну чи скасування заходів забезпечення кримінального провадження щодо підозрюваного повідомляти потерпілого, надіславши йому копію процесуального рішення. Вказану пропозицію обґрунтовуємо тим, що потерпілий внаслідок вчинення проти нього кримінального правопорушення в деяких випадках може відчувати як реальну загрозу вчинення повторного кримінального правопорушення, так і протиправного тиску з боку підозрюваного. Саме тому своєчасне повідомлення потерпілому про обрання, зміну чи скасування заходів забезпечення кримінального провадження щодо підозрюваного стане реальною гарантією забезпечення особистої безпеки потерпілого.

По-третє, потерпілий має право подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду (п. 3 ч. 1 ст. 56 КПК)^[11]. У кримінальній процесуальній науці ще в 60-х роках минулого століття О.М.

Аналізуючи питання участі потерпілого в доказуванні, С.В. Давиденко звертає увагу на те, що кримінальне процесуальне законодавство має гарантувати не тільки дотримання прав потерпілого на своєчасне відшкодування (компенсацію) завданої кримінальним правопорушення шкоди, а і його активність по встановленню обставин, що входять до предмета доказування під час досудового і судового провадження [60, с. 5].

Цілком погоджуючись із таким твердженням, наголосимо на тому, що у відповідній норми КПК (п. 3 ч. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 56) закріплюється право потерпілого подавати докази. Однак законодавець на цьому і зупинився, бо далі в Кодексі жодного разу не використовується цей термін стосовно потерпілого, а замість нього застосовується словосполучення «збирати докази». До речі, термін «подання» означає лише давати, передавати що-небудь комусь, кудись [23, с. 425]. Отже, використана законодавцем конструкція «подавати докази» не передбачає попереднє збирання доказів, а означає лише факт передачі доказів від потерпілого до особи, яка здійснює досудове розслідування певного кримінального правопорушення. З огляду на це, вбачається, що з метою забезпечення єдності термінології необхідно виключити з тексту КПК поняття «подавати докази», оскільки воно не відображає суті процесів, в яких бере участь потерпілий, та замінити його на термін «збирати докази». Крім того, подачі потерпілим доказів обов’язково має передувати процес їх збирання, оскільки ці дії потерпілий здійснює самостійно на відміну від слідчого, прокурора, який може отримувати докази від інших учасників провадження.

Частиною 3 ст. 93 КПК перелічені способи збирання доказів стороною захисту, потерпілим: витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання до суду належних і допустимих доказів.

Сторона захисту, потерпілий при збиранні доказів не наділені правом проводити слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, що є природним, оскільки це виключна компетенція слідчого та прокурора, проте закон надає їм право ініціювати проведення вказаних дій шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які повинні бути розглянуті в строк не більше трьох днів із моменту подання (ч. 1 ст. 220 КПК). До того ж, гарантією дотримання прав потерпілого, яка здатна убезпечити його від необгрунтованої відмови у задоволенні клопотання, є право потерпілого оскаржити слідчому судді постанову слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій (п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК). Проте необхідно додати, що на підготовку відповідних скарг витрачається багато часу, а це, у свою чергу, впливає на швидкість розслідування кримінального правопорушення, бо, як відомо, проведення окремих слідчих дій (наприклад, обшук) має найбільшу ефективність, якщо проводити їх невідкладно. Це вкотре підтверджує необхідність забезпечення потерпілого кваліфікованою правовою допомогою, яка в окремих (особливих) випадках має надаватися за рахунок державного бюджету^[12].

Ще однією прогалиною кримінального процесуального законодавства можна визнати те, що вказані в ч. 3 ст. 93 КПК способи збирання доказів потерпілим не мають такої чіткої процесуальної регламентації, як проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій. Їх зміст можна з’ясувати лише завдяки науковим дефініціям. Зокрема, витребування - це звернення з вимогою про добровільне надання речей, документів, відомостей, які мають значення для кримінального провадження. Витребування можливо, якщо достовірно відомо, що речі, документи, відомості знаходяться чи зберігаються в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах, організаціях, у службових або фізичних осіб [77, с. 227]. У законі немає жодних вказівок щодо порядку витребування доказів потерпілим. Для сторони обвинувачення та захисту законом встановлені конкретні форми звернення з вимогою про надання таких документів, а саме: постанова, доручення, клопотання, запит слідчого, прокурора, адвокатський запит.

Правова природа отримання копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок, на відміну від витребування, є іншою. Отримання полягає в одержанні того, що надсилається, надається або вручається. При отриманні, особі добровільно передаються певні матеріали. Однак наразі неврегульованим залишаються питання, яким чином має підтверджуватися така дія особи [77, с. 228]. Вбачається, що для цього можна використовувати докази поштового відправлення (квитанція поштового відправлення, опис вкладення).

До того ж, для потерпілого законодавчо не встановлено жодних важелів для реалізації свого права на отримання копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок. Саме тому на практиці потерпілий стикається зі значними труднощами, які обумовлені насамперед недосконалістю правової регламентації порядку здійснення потерпілим своїх прав, відсутністю дієвих гарантій їх реалізації, а також низьким рівнем правосвідомості посадових осіб, які допускають свідоме ігнорування звернень і запитів з боку потерпілого.

Вважаємо, що єдиним засобом, яким потерпілий може скористатися для реалізації наданих йому процесуальних прав, на сьогодні є адвокатський запит, до якого він може вдатися лише у випадках залучення до провадження свого представника, тобто особи, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником (ч. 1 ст. 58 КПК). Адвокат має можливість скористатися правом на адвокатський запит (ч. 2 ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») [158].

Як зазначалося вище, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб копій документів. Вказане положення породжує певну дилему: якщо потерпілий може витребувати та отримувати тільки копії документів, яким чином він може подати до суду оригінали документів, як цього вимагає положення ч. 3 ст. 99 КПК? Примітно й те, що в тексті Кодексу ці розбіжності жодним чином не врегульовані, а отже, на наш погляд, потребують законодавчого втручання. Можна запропонувати два шляхи подолання цієї прогалини: 1) наділення потерпілого правом витребувати та отримувати оригінали документів. Проте тоді може виникнути загроза знищення або пошкодження потерпілим цих фактичних даних, оскільки проконтролювати його дії стане вкрай складно; 2) змінити редакцію ч. 3 ст. 99 КПК та закріпити, що потерпілий зобов’язаний надати суду оригінал або копію документа. У випадку подання потерпілим копії документа суд своїм рішенням має витребувати оригінал наданого документа.

По-четверте, потерпілий має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді. Конкретизуємо, що під час досудового розслідування потерпілим можуть бути оскаржені: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування (ч. 4 ст. 280, п. 2 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження (п. 3, 4 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим (п. 5 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки (п. 6 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій (п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК); рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 КПК (п. 8 ч. 1 ст. 303 КПК).

Також потерпілий має право оскаржити прокурору вищого рівня недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування (ч. 1 ст. 308 КПК).

Даний перелік є вичерпним, а скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді (ч. 2 ст. 303 КПК). Проте глава 27 КПК «Підготовче провадження» не містить посилання на можливість розгляду таких скарг у підготовчому судовому засіданні, що фактично позбавляє потерпілого права оскаржити рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не перераховані у ст. 303 КПК.

На наш погляд, така позиція законодавця суттєво обмежує права потерпілого, оскільки право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування є важливою гарантією доступу до правосуддя. У той же час розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора є кримінальною процесуальною формою реалізації конституційного права людини і громадянина на судовий захист на досудовій стадії кримінального процесу [241, с. 198]. З огляду на це, вважаємо, що предмет оскарження на стадії досудового розслідування не може бути вичерпним, оскільки ефективність захисту прав потерпілого залежить від швидкого реагування уповноважених органів на порушення його прав.

Вбачається, що в даному аспекті цікавим для дослідження є підхід законодавця Російської Федерації. Відповідно до ст. 125 КПК РФ постанови дізнавача, слідчого, керівника слідчого органу про відмову в порушенні кримінальної справи, припинення кримінальної справи, а так само інші рішення і дії (бездіяльність) дізнавача, слідчого, керівника слідчого органу і прокурора, які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників кримінального судочинства або ускладнити доступ громадян до правосуддя, можуть бути оскаржені до районного суду за місцем провадження попереднього розслідування [101].

Наведені норми дають можливість потерпілому оскаржувати будь-які рішення, дії чи бездіяльність, які здатні завдати шкоди його конституційним правам і свободам, що створює належні умови для захисту прав та законних інтересів особи. Вбачається за можливе запозичити наведені положення законодавства РФ з метою ефективного захисту прав та інтересів потерпілого у кримінальному провадженні.

По-п’яте, потерпілий має право давати пояснення, показання або відмовитися їх давати (п. 6 ч. 1 ст. 56 КПК). Показання - це окреме джерело доказів (ч. 2 ст. 84 КПК). Як випливає з норм КПК, давати показання - це право, а не обов’язок потерпілого. У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що в КПК РФ передбачене наступне: потерпілий не вправі давати завідомо неправдиві показання чи відмовлятися від дачі показань (п. 2 ч. 5 ст. 42 КПК РФ). За надання завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність (ст. 307 КК РФ), а також за відмову від давання показань (ст. 308 КК РФ).

Закріпивши в національному кримінальному процесуальному законодавстві положення про те, що особа самостійно приймає рішення про участь у провадженні в якості потерпілого, законодавець певною мірою обмежив її у реалізації цього права. Таке твердження ґрунтується на нормі, закріпленій в ч. 7 ст. 55 КПК: за відсутності згоди особи на визнання її потерпілим, у разі необхідності вона може бути залучена до кримінального провадження як свідок. У свою чергу, свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань (ст. 384, 385 КК). Тим самим потерпілого майже було позбавлено права вибору: у випадку відмови брати участь у провадженні в якості потерпілого, він може бути визнаний свідком, а це означає, що право давати показання стане його обов’язком, за невиконання якого він буде притягнутий до кримінальної відповідальності.

На наш погляд, наведені норми КПК містять у собі протиріччя: не може бути свідком (тобто особою, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження) особа, якій кримінальним правопорушенням завдано шкоди. Така обов’язкова передумова набуття особою процесуального статусу потерпілого, як завдання шкоди кримінальним правопорушенням взагалі не притаманна свідку. Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про неможливість та помилковість визнання особи, якій завдано шкоди, свідком у провадженні [174, 175].

Крім того, свідок не має особистого інтересу у кримінальному провадженні, а отже, незацікавлений у даванні показань. Вказане положення компенсується визначеним для свідка законодавчим імперативом давати показання під загрозою кримінальної відповідальності. Потерпілий, маючи особистий інтерес у провадженні, зацікавлений давати показання, а також для додаткового заохочення потерпілого слідчий, прокурор мають роз’яснити особі переваги у набутті процесуального становища потерпілого порівняно із становищем свідка.

На користь тези щодо необхідності врахувати бажання потерпілого брати участь у кримінальному провадженні або відмовитися від цього можна навести наступний аргумент. Особа, яка зазнала шкоди від суспільно небезпечного діяння, може відчувати додаткові незручності у зв’язку з участю у провадженні. Науковці наголошують на тому, що більшість переживань потерпілого не втрачає своєї сили і під час розслідування. При оцінці психологічного стану потерпілих під час розслідування слід брати до уваги додаткове психологічне напруження, що виникає через стресовий характер самого розслідування [230, с. 128 - 134].

Задля зменшення негативних наслідків вчиненого кримінального правопорушення, потерпілий повинен бути наділений правом особисто вирішувати питання своєї участі у провадженні, у зв’язку із чим, на наш погляд, слід виключити з КПК положення щодо обов’язку особи в разі необхідності брати участь у провадженні в якості свідка у випадках відмови брати участь як потерпілий. Крім того, існуюче положення КПК ставить потерпілого - фізичну особу та потерпілого - юридичну особу в нерівне процесуальне становище. Так, згідно із наданою законодавцем дефініцією терміна «свідок» ним може бути виключно фізична особа (ч. 1 ст. 65 КПК). Це, звісно, природно, оскільки давати показання може лише конкретна фізична особа. Проте виникає ситуація, за якої потерпілий - фізична особа в разі відмови брати участь в провадженні як потерпілий, за необхідності, може бути залучений до кримінального провадження як свідок. А потерпілий - юридична особа при відмові брати участь як потерпілий фактично вибуває з провадження та не несе за це відповідальності.

Підсумовуючи викладене вище, можемо констатувати, що у разі відмови особи брати участь у провадженні в якості свідка та відсутності обов’язку виступати як свідок фактично можна вести мову про відсутність показань потерпілого як джерела доказів. Проте їх відсутність має компенсуватися обов’язком прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК).

На думку науковців, право потерпілого давати показання має і інший бік: за певних умов він має право вимагати реалізації такого права [47, с. 1]. Цьому праву потерпілого має кореспондувати обов’язок слідчого, прокурора провести допит потерпілого. У літературі висловлювалися пропозиції щодо закріплення в законі обов’язку посадових осіб допитати потерпілого на його прохання незалежно від того, чи був він вже допитаний [65, с. 65]. Вважаємо, що в цьому випадку можуть виникнути певні труднощі практичного характеру, які пов’язані із недосконалістю правового регулювання. Як відомо, особа набуває процесуального становища потерпілого, крім іншого, з моменту подання заяви про вчинення кримінального правопорушення. Проте це не означає, що з цього моменту відразу починається досудове розслідування. Слідчий, прокурор має 24 години після подання заяви про кримінальне правопорушення на внесення відповідних відомостей до ЄРДР. Даний час може бути необхідним для проведення огляду місця події, визначення слідчого, який буде здійснювати досудове розслідування певного кримінального правопорушення, тощо. Це означає, що за бажанням потерпілого його не можна допитати відразу після отримання заяви про кримінальне правопорушення, оскільки відомості ще не внесені до ЄРДР, у зв’язку з чим заборонено проводити слідчі (розшукові) дії. У цьому випадку потерпілий може реалізувати лише своє право давати пояснення, однак відповідно до ч. 8 ст. 95 КПК пояснення не є джерелом доказів.

Отже, виникає ситуація, коли потерпілий виявляє бажання реалізувати своє право давати показання відразу після подання заяви про кримінальне правопорушення, але слідчий, прокурор позбавлені процесуальної можливості провести допит. З огляду на це пропонуємо вирішити вказану ситуацію

наступним чином: після подання заяви про вчинення кримінального правопорушення, потерпілому забезпечується право давати пояснення. В свою чергу після внесення відомостей до ЄРДР, потерпілому має бути належним чином забезпечене право давати показання. При цьому слідчий, прокурор повинні призначити допит потерпілого в найкоротший строк із метою збереження всієї інформації, якою володіє особа.

По-шосте, потерпілий має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим (п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК). На наш погляд, вказане право потерпілого є складовою інформаційної передумови набуття особою статусу потерпілого. Додамо, що складовими інформаційної передумови набуття особою статусу потерпілого є подання ним заяви про вчинення кримінального правопорушення, заяви про залучення до провадження як потерпілого, винесення слідчим, прокурором постанови про визнання особи потерпілим. Отже, можна стверджувати, що п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК має бути доповнено правом на негайне прийняття і реєстрацію заяви про залучення особи до провадження як потерпілого.

Крім того, видається незрозумілим спосіб викладення законодавчих норм. Мова йде про перерахування в одній нормі таких прав потерпілого як право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та право на визнання його потерпілим. Як відомо, особа, якій завдано шкоди кримінальним правопорушенням не має чекати на визнання її потерпілим відповідними органами і статус потерпілого вона отримує «автоматично», про що свідчать положення ч. 2 ст. 55 КПК. Єдиним випадком, коли потерпілий потрапляє в залежність від рішення посадових осіб - є ситуації, коли особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення і слідчий, прокурор, суд своїм рішенням визнає її потерпілим, за умови наявності її письмової згоди.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що необхідно змінити редакцію п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК на наступну: потерпілий має право на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, заяви про

залучення до провадження як потерпілого, а також на негайне визнання його

13

потерпілим в разі надання ним письмової згоди .

Аналізуючи права потерпілого, слід звернути увагу, що законодавець в ст. 56 КПК здійснив їх класифікацію на права, якими потерпілий користується під час: кримінального провадження, досудового розслідування, судового провадження в будь-якій інстанції. Не ставлячи за мету детально вивчити і оцінити такий підхід, звернемо увагу на інший класифікаційний критерій.

Під час вивчення міжнародних стандартів захисту прав осіб, потерпілих від кримінальних правопорушень, нами наголошувалось на тому, що стандарти розкриваються через окремі права потерпілого. У зв’язку з цим, пропонуємо здійснити класифікацію прав потерпілого з огляду на їх відповідність міжнародним стандартам захисту прав потерпілого.

1. Стандарт доступу до правосуддя та справедливе поводження реалізується через право потерпілого:

• на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим (п. 1 ч. 2 ст. 56 КПК);

• отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію (п. 2 ч. 2 ст. 56 КПК);

• на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом (п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК);

• підтримувати обвинувачення в суді у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення або зменшення обсягу обвинувачення (ч. 3 ст. 338 КПК, ч. 2 ст. 340 КПК).

2. Стандарт забезпечення державою відшкодування потерпілому шкоди, завданої кримінальним правопорушенням реалізується через право потерпілого на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом (п. 10 ч. 1 ст. 56 КПК). ^[13]

3. Стандарт забезпечення права потерпілого на інформацію реалізується через право потерпілого бути повідомленим про свої права та обов’язки, знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового розслідування (п. 1, 2 ч. 1 ст. 56 КПК).

4. Стандарт забезпечення права потерпілого на можливість вираження й урахування його думки реалізується через право потерпілого на:

• подачу заяву про кримінальне правопорушення, що відноситься до проваджень приватного обвинувачення (ст. 477 КПК);

• підтримання обвинувачення у випадках відмови прокурора від обвинувачення або зміни обвинувачення (ч. 3 ст. 338 КПК, ч. 2 ст. 340 КПК);

• ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій (ч. 3 ст. 93 КПК);

• висловлення своєї думки щодо можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 288 КПК);

• ініціювання укладення угоди про примирення із підозрюваним у провадженнях щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення (ч. 3 ст. 469 КПК).

5. Стандарт забезпечення потерпілого правовою, медичною, соціальною та психологічною допомогою реалізується через право потерпілого мати представника та в будь-який момент кримінального провадження відмовитися від його послуг (п. 8 ч. 1 ст. 56 КПК). Зауважимо, що інші види допомоги потерпілим не мають відповідної регламентації в національному кримінальному процесуальному законодавстві.

6. Стандарт забезпечення права потерпілого на безпеку реалізується через право потерпілого на забезпечення безпеки щодо себе, близьких родичів чи членів своєї сім’ї, майна та житла (п. 5 ч. 1 ст. 56 КПК).

7. Стандарт забезпечення державою права на використання неофіційних механізмів врегулювання спорів реалізується через право потерпілого примиритися з підозрюваним, обвинуваченим і укласти угоду про примирення (ч. 4 ст. 56 КПК)^[14].

Слід зауважити, що потерпілий в провадженні не тільки користується правами, а й виконує певні обов’язки. Обов’язки потерпілого зафіксовані в ч. 1 ст. 57 КПК. Проте, на наш погляд, у ст. 57 КПК встановлено не вичерпний перелік обов’язків потерпілого. Аналіз положень п. 6 ч. 1 ст. 56, ч. 2 ст. 95 КПК та ст. 384 КК дає підстави стверджувати, що потерпілий зобов’язаний давати правдиві показання, у випадку, коли він погодився їх давати. За невиконання цього обов’язку, особа може бути притягнута до відповідальності, яка встановлена в КК (ст. 384 КК). До того ж, на стадії досудового розслідування потерпілий зобов’язаний виконувати законні вимоги і процесуальні рішення слідчого (ч. 5 ст. 40 КПК) та прокурора (ч. 1 ст. 36 КПК).

Оскільки недосвідченій у сфері юриспруденції особі вкрай важко відшукати обов’язки, які розосереджені по всьому кримінальному процесуальному законодавству, вважаємо, що ст. 57 «Обов’язки потерпілого» має бути доповнена наведеними положеннями. Їх знання є необхідним, бо, як проілюстровано вище, за невиконання цих обов’язків, на особу може бути покладена відповідальність, у тому числі і кримінальна.

2.2