Буддизм у Стародавньому Китаї

Перші стійкі ознаки цивілізації в Китаї звичайно відносять до XIV ст. до Р.Х. Це початок епохи Шань (Інь). Тоді існувала держава Інь у серед­ній течії ріки Хуанхе. Державу очолював спадковий монарх Вап, вже мали місце майнове розшарування, зародки рабовласництва» але збе­реглися залишки первісно-общинних стосунків.

Кожна громада мала своє божество, яке було заступником і предком громади, підтримувало плодючість землі й худоби. Місцеві божества очолював Верховний бог Шанді. Своїм богам і предкам шанувальники Шанді приносили жертви, в тому числі й людські — чоловіками з по­лонених (жінок залишали живими, як робочу силу). Людські жертво­приношення бували масовими. В епоху Шань виникає уявлення про Небо як верховну істоту, володаря всього сущого.

В XI ст. до Р.Х, державу Інь завоював народ чжоу. Епоха Чжоу три­вала з XI до ПІ ст. до Р.Х. Тоді виникло боргове рабство, але основу суспільного багатства створювали вільні общинники, що одержували землю від вана. Держава весь час складалася з окремих царств, які поступово набували незалежності й воювали між собою. До кінця епо­хи зміцнилася приватна власність на землю. Значно поліпшилась тех­нологія обробітку землі, утвердилось ремесло, розквітла торгівля. В цей час формується специфічна стародавня китайська релігія.

Народ чжоу поклонявся богині Праматір з роду барана — Цзянь Юань, потім її місце посів «Правитель-Просо» («Володар-Зерно»),

Коли ж внаслідок завоювання держави Інь та ряду сусідніх племен виникла держава Чжоу, сформувався культовий міжплемінний союз, де вшановували спільного бога.

Згодом у межах нижньої і середньої течій Хуанхе виростає ще біль­ша держава з тією самою назвою Чжоу. У ній існував культ «Верховно­го божества» — Неба, а чжоуський ван став «Сином Неба» —Тяиь Цзи.

У VIII ст. до Р.Х. центр держави Чжоу переміщується на Схід. Схід­не Чжоу— це період існування низки дрібних самостійних держав, яких було близько двохсот. Близько десятка найзначніших Із них, у тому числі й Східне Чжоу, утворили ядро держави, яку історична традиція вважала «центральними царствами» Всесвіту (Піднебесний Всесвіт — Чжун то).

Серед великої кількості царств Чжун ґо Східне Чжоу відігравало роль культового центру, а чжоуськІ вани стали номінальними правите­лями. Релігія в цей період виявляла себе у культі природи і культі пред­ків, особливо— царських.

З V ст. до Р.Х. до III ст. до Р.Х. триває період «царств, що ведуть боротьбу». Царства Ци, Чу, Цинь, Цзинь, Хань, Сунь, У, Юе, Лу та інші змагаються за панування.

Саме в цей час і з’являються основні філософські І релігійні школи Китаю, і найперша з них — конфуцианство.

Але перш ніж викласти історію і суть конфуцианства, розгляньмо стисло зміст і форми релігії Стародавнього Китаю.

З розрізнених релігійних ідей в епоху Чжоу склалася до певної міри систематизована релігія. їй ще в кінці XIX ст. дано назву «стародавня державна релігія», або «синізм». Але ця назва в синології не прижила­ся, релігія стародавніх китайців залишилася без назви. Така незавер­шеність означатиме, що релігія в цей час ще остаточно не була консти­туйована, її конституювання здійснилося в межах конфуцианства.

Як і в будь-якій релігії, у стародавній китайській релігії знаходимо передусім анімістичні уявлення, пов’язані з уособленням природних і соціальних сил. Вони виявилися в обожненні неба, різних духів і душ предків.

Небо (Т’ян, Тян Ті) — головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все бачить, все знає, все йому належить, усім воно керує. Воно є Верховним Правите­лем — обожненим матеріальним предметом, а не вищою істотою,

Ніяких монотеїстичних поглядів стародавні китайці в розуміння свого божества неба не вкладали. Це — чисте поклоніння силам при­роди.

Небо не дає об’явлення, чудес, божественного втручання в дії при­роди і людини.

Старокитайські ж уявлення про духів (Шань) є анімістичними. Ду­хів — велика кількість. Кожен предмет або явище природи має свого духа. Існують вони сукупно, як якась корпорація, до них і треба зверта­тися не поодинці, а сукупно. Оскільки вони уособлюють конкретні речі (гори, ріки, лани, світила, явища природи тощо), то їх існування тери­торіально обмежене. Культ щодо них здійснює вже не Імператор, а міс­цевий правитель,

Духи Існують під Небом, підвладні йому, але не представляють його. Всі вони добрі, злих духів немає. Зло йде не від злих духів, а від від­сутності доброї волі добрих духів.

Культ духів обслуговувався успадкованим із первісної релігії шама- нізмом. Шамани були «фахівцями» зі стосунків із духами, вони знали, коли, де і як приносити їм жертви, як їх запросити для допомоги і як допомогти вигнати зло, їх існування й авторитет підтримувались знан­ням ними народної медицини, фізіології і психології клієнтів.

Культ предків міцно увійшов у побут стародавніх китайців. Вони вірили в існування душі людини після смерті. Це не була віра в особи­сте безсмертя. Це була ідея продовження роду як вічної цінності.

Уявлення китайців про потойбічний світ зберігало риси первісних уявлень про це. Потойбічний світ був природним продовженням життя земного. Покійник не вмирав остаточно. Він потребував їжі й догляду відповідно до того статусу, який він мав за земного життя. Про нього треба було піклуватись, як про живого, замінюючи реальні речі й фор­ми піклування відповідними символічними. Цьому і мав слугувати культ предків. Тому немає в стародавньокитайському анімізмі ідеї потойбіч­ної відплати, ідеї пекла і раю.

Ось тому в кожному будинку влаштовувалась своя капличка або молитовня. Там зберігалися дощечки з написаними на них іменами предків. Коли збирається родина— присутні й духи предків. Тоді ду­хам предків приносять жертву —- пряму або символічну. Члени родини споживають їжу, а духи предків — жертву. На честь предків виголошу­ють промови, у закликаннях висловлюють свої прохання або вдячність за допомогу тощо. Такий культ має тільки родинний характер, його здійснюють чоловік і жінка. Тому шлюб — це релігійний акт, він від­криває можливість поклоніння предкам.

Поклоняється своїм предкам і імператор. І це поклоніння вже має суспільний характер, а не тільки родинний. Імператор приносить жер­тви своїм предкам і всім попередникам на престолі. А вони допомага­ють не лише йому одному і його родині, а всій державі в цілому, всьо­му народові. Звідси — їхні значущість, масштаби, публічність.

У стародавньому Китаї було вироблено культові традиції. Жертви приносили Небу, духам і предкам з різних приводів, навіть за зміни погоди. Це не були викупні жертви, це були жертви подяки й відда­ності, У китайських обрядах немає нічого аскетичного. Обряди часто супроводжуються музикою. Жертвами є тварини, рослини, предмети вжитку — все залежить від причини принесення жертв, від того, чого просять. Жертви приносять сам прохач, глава родини, ніяких спеціалі­стів із жертвоприношень немає. Але все має відповідати ритуалові, ні­чого не може бути упущене або спрощене. В очах китайця жертва — це вся сума стосунків із надприродним і нехтувати тут нічим не можна.

Стародавній китайській релігії був притаманний розквіт традицій­ної релігії: маги, віщуни, ворожбити, знавці рецептів чудодійних елік­сирів, «фахівці» з добра і зла, любові й ненависті, житгя і смерті мали для своєї діяльності необмежений простір.

Отже, давньокитайська релігія, яка безпосередньо народилася з пер­вісної релігії їхніх предків, йшла звичайним для всіх релігій шляхом: перетворення первісного уособлення природи і суспільства в політе­їзм, поєднання елементарних фетишиських і магічних прийомів і дій у релігійний культ. Твердження про те, що стародавні китайці вже вкло­нялися Шань Ди, Першому державцеві, найвидатнішому з усіх духів, тим більше, що воно висловлюється з натяком на те, що стародавні китайці під Шань Ди розуміли Єдиного Бога, навряд чи можна визна­ти обґрунтованим.

Великий китайський учений, філософ і релігійний реформатор Кон- фуцій (Куй Цзи, Куп Цю, Куй Фуцзи, Купг Ксю, Чжун Ні) народився 551 р. до Р.Х. у місті Цюйфу князівства Лоо (Лу). Він походив Із шля­хетної, але збнілої родини. Легенди, як то і годиться, розповідають про чудесні обставини його народження: дракони пророкували його матері Чинг Цай про велику честь народити великого сипа,

Він рано оженився, але шлюб його був нещасливий, згодом він із жінкою розлучився. Спочатку служив на державній службі. Але вже в 22 роки покинув її і почав навчати. Через деякий час його знову запро­сили на державну службу. Він був намісником, потім церемоній май­стром, міністром юстиції. Проте згодом він повністю зосередився на проповідницькій діяльності.

Конфуцій мав більш як три тисячі учнів, з них 72 стали видатними людьми країни, а 12 — весь час були при Конфуцієві,

Повчання Конфуція не завжди падали на добрий грунт, даремно шукав він правителя, який би зважив на його повчання. Але він мав авторитет і повагу в суспільстві.

Сама ідея китайського розуміння суті Неба виключала визнання будь- якого документа, який мав би характер об’явлення.

Сучасна наука піддає сумніву не тільки авторство, а й редагування цих книг Конфуцієм, за винятком останньої. Але китайська традиція все ж міцно пов’язує ці книги з ім’ям Конфуція, а їхній дух цілком відповідає вченню мислителя.

Уже після смерті вчителя послідовники Конфуція записали його висловлювання й бесіди з учнями, що утворило книгу «Луныой» — «Бесіди і судження», яка вважається найоригінальнішим викладом його системи.

Конфуцієві було 65 років, коли помер його син Лі, наступного року вмер його учень Єн Хву. Потім його слуги зловили однорогого звіра Килі на, який був схожий на того звірка, що його бачила матір Конфу­ція перед народженням великого мислителя. Конфуцій зробив висно­вок, що наближається його смерть, і промовив: «Моє вчення пройшло свій шлях, а я — невідомий». Невтомно повчаючи, він поспішав завер­шити свої праці.

Останні роки життя мислителя були тяжкими, його охопили песи­містичні настрої, він сумував за минулим і не бачив нічого втішного в майбутньому. Але смерть була невблаганною. 479 р. до Р.Х, Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки його оплакували. Тепер там пантеон Конфуція і його учнів.

На тому місці, де стояв будинок Конфуція у Цюйфу, споруджено храм Конфуція. Він має вигляд імператорського палацу, його оточує стіна з червоної цегли і чотирма баштами на кугах. Симетрично розта­шовані будинки, головний з них — Дачандянь — Палац вищої доско­налості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюються жертвоприношен­ия. Храм Конфуція, побудований у XII ст, і реконструйований у 1724 р._} — спражній музей китайської культури.

Розробку вчення Конфуція продовжив його учень Мен Цзи (близь­ко 372-289 рр. до Р.Х.). Він написав трактат, що носить його ім’я, де ретельно обміркував питання про «справедливого державця», яке ста­новило основу політичної концепції конфуцианства.

Одночасно в цьому творі Мен Цзи поглиблював конфуцнанське ре­лігійно-моральне вчення, проголошуючи право народу змінити прави­теля, який пішов проти народу. Зауважимо, що під народом Мен-Цзи розумів зовсім не трудовий люд, а землевласників, чиновників, ченців.

Цілком природно, що із зростанням впливу й авторитету конфуциан- ства відбувався й процес канонізації особи Конфуція.

555 р. встановлюється обов’язковість наявності храму Конфуція в кожному місті. У храмі спочатку вклонялися поминальним табличкам Конфуція, а потім — І його скульптурному зображенню.

За часів династії Тан Конфуція почали вважати «першим святим». За династії Сум була розроблена церемонія поклоніння Конфуцію на його могилі, а він отримав титул «наставника держави». За часів ди­настії Мін його почали називати «великим вчителем нації». 1906 р. імпе- ратриця-вдова Цисі замінила «середні жертвоприношення» Конфуці- єві «великими жертвоприношеннями».

Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цин 1912 р., хоча жертвоприношення Небу, Сонцю й Місяцю були скасовані. Лише у Китайській Народній Республіці культ Конфуція припинив своє існу­вання на державному рівні, але в побуті він зберігся й донині.

10.3.