Загальна характеристика релігій Стародавнього Єгипту

Для релігійної свідомості додинастичного Єгипту характерними були фетишизм, тотемізм та магія, про що свідчать джерела часів Ста­родавнього Єгипту. В ті часи він займав територію, яка складалася з 40 помів, тобто земель, на яких жили колективи типу племен, яких не торк­нулося класове розшарування.

Дослідженнями було встановлено, що ідоли божеств низки номів уже в об’єднаному Єгипті є культовими зображеннями обожнюваних тварин. Номи та міста були настільки тісно пов’язані зі своїми богами, що греки нерідко давали їм назви цих тварин: Лікополіс (від «лік» — во8к\ Крокодилополь та ін. Якщо у більшості народів фетишизм та тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише ті чи інші пережитки, то в Стародавньому Єгипті культ тварин виявив небувалу життєздатність — він зберігся аж до часів римського влада­рювання. Давньоєгипетське мислення наскрізь пронизане магією з її трьома головними принципами — принципом подібності (або схо­жості), принципом заміни цілого його частиною та принципом віри в чудодійну силу слова (магію слова). Виникнувши в Єгипті у прадавні часи, магія стала одним із наріжних каменів давньоєгипетського релі­гійного мислення, невід’ємною і дуже важливою частиною релігії. Магія превалює в замогильному житті. Вже в давнину єгипетські маги мали репутацію могутніх чаклунів.

Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним із них є бог-сокіл Гор, який відіграв важливу роль в історії Єгипту. В кінцево­му підсумку його ім’я стало синонімом слова «бог». У геліопольсько- му пантеоні налічувалося дев’ять божеств, а саме: бог сонця Ра-Арум, бог вітру Шу, який поділяв небо та землю, богиня Тефнут — персоні­фікація вологості, бог Геб — втілення землі, богиня Нут — репрезен­тація неба, бог Сет — бог бурі та блискавки, богиня Нефтис — дружи­на Сета, Осирис, який з часом став володарем неба і якого ототожню­вали з Ра, та його дружина Ісида, 3 «великою дев’яткою» був тісно пов’язаний «десятий бог», син Ісиди — Гор. У гермопольському пан­теоні постають чотири пари вічних богів або так звана «гермопольська вісімка». До божественних пар належать: Нун та І-Іаунет (втілення пер­вісного океану), Хут та Хаукет (персоніфікація води в русі), Кук та Кау- кет (втілення темряви, яка господарює у первісному суспільстві), на­решті, Амон («потаємний») та Амунет. До герм ©польських богів нале­жить також бог мудрості Тот, його священними тваринами були павіан та ібіс. Досить поширеним був культ богині-корови Хаткор, яка була однією з іпостасей богині неба, богині любові, свята та веселощів.

До давньоєгипетського пантеону включали також людей — місце­вих героїв та фараонів. Здавна фараона вважали живим втіленням Гора або його сином. Підґрунтям для обожнення померлих героїв та воло­дарів були вдячність за здійснені ними дії та віра в те, що їхня чудодій­на сила виявлятиметься й надалі. Надання деяким богам космічного та універсального характеру та висунення такого бога на головне місце в пантеоні підводили давньоєгипетських жерців до концепції монотеїз­му. В результаті з’явилася концепція одного бога в трьох обличчях — Ра-Птах-Амон.

Проблеми природи богів, тобто проблеми того, чи Існували боги одвічно та яким чином виник світ, по-різному розв’язували в давньо-

ииммммі

єгипетській теології та народній свідомості. Передусім слід згадати щ досить стару народну концепцію, яка походить від Існування бога Ге( та богині Нут, котрі породили бога Ра, щоб продовжувалося життя всі істот.

Геліопольські жерці твердили, іцо спочатку існував водяний хаос вигляді нерухомого океану Нун, у цьому океані сам по собі виник бої сонце Атум (Ра), який потім зійшов на створений ним пагорб. Ра шля хом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу та боги ніо Тефнут, батьків Геба та Нут. Дітьми Геба та Нут були Осирис, Ісида Сет і Нефтис. Таким чином з’явилася геліопольська «велика дев’ят ка», потім Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.

Відповідно до гермопольської теологічної системи, яка становила) цій теогонії творчий елемент, з яйця вийшов бог-сонце Атум, який по­тім створив світ.

Модифікована таким чином геліопольська теогонія та космогонія отримала суперницю у вигляді мемфіської доктрини, яка виникла в столиці об’єднаного Єгипту Мемфісі. В ній бог Птах посідає місце Атума, він є творцем світу й має вісім іпостасей, а саме: Татенен (вті­лення землі), Нун, Наунет І Атум і ще чотири невідомих нам божества. В акті створення, здійсненого Птахом, головна роль належала Атуму, оскільки він мав розум, органом якого є серце, та волю, вираженням якої є язик. Божественним утіленням розуму є Гор, а волі — Тот. Птаха вважали творцем не тільки світу та людей, але також усіх сил, які під­тримували життя.

Серед стародавніх єгиптян великою популярністю користувалася легенда про Осириса, якого вбив Сет.

У Стародавньому Єгипті, як і в інших давніх цивілізаціях, нелегко розділити теологію та філософію. В результаті досліджень в межах теології вдалося вичленувати те, що зараз називають філософією¹ спо­стереження або психологією пізнання. Для розуміння цієї філософії необхідно розглядати її на тлі давньоєгипетської теології, яка займа­ється не тільки релігійною символікою та ритуалом, а й природою бо­гів. Залишається поза сумнівом те, що потік раціонального мислення, незважаючи на магічний характер мислення стародавніх єгиптян, упер­ше в історії цивілізації привів до появи наукової медицини, про що свідчать хірургічні та Інші медичні трактати-папіруси.

Слід нагадати, що розвиток медицини в Стародавньому Єгипті був пов’язаний з муміфікацією, в якій на свій лад втілювалися уявлення про загробне життя. Дослідження чітко виявили еволюцію від неолі­тичних поховань до поховань історичної доби, від примітивних мотил­ям до архітектурно вдосконалених гробниць, від відсутності штучного збереження тіла до високого мистецтва муміфікації. Ця еволюція сама по собі, а тим більше в інтерпретації «Текстів пірамід», висвітлює го­ловну ідею стародавніх єгиптян про загробне життя як продовження життя земного. При цьому необхідною умовою вважалося повне збе­реження тіла померлого. Згідно з уявленнями, які існували тоді, по­мерлий у могилі є безпорадним І забезпечити йому загробне існування може лише опіка живих. Ця ідея поєднувалася з уявленнями, які ви­никли пізніше, залишаючись незмінною засадою. Згідно з пізнішими уявленнями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потре­би в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо.

Серед стародавніх єгиптян була дуже поширена віра в загробне жит­тя, проте потойбічний світ викликав у них почуття страху. їхні уявлен­ня про потойбічний світ зазнали змін упродовж багатьох сторіч. Най­давнішим є уявлення про існування загробного світу під землею. За часів Стародавнього царства, коли влада фараонів та двору стала над­звичайно могутньою, жерцям стало не до вподоби поміщати фараонів та вельмож у похмурому світі підземелля разом із звичайними помер­лими. Це знайшло своє відображення у написах на стінах пірамід V та VI династій (у «Текстах пірамід»), які говорять, що фараон та вель­можі продовжують своє життя у світі зірок, який називали Дат або Дуат. Там настає ототожнення померлих царів та сановників із зірками, про­те Існування підземного царства померлих не заперечується.

Концепція потойбічного світу в уявленні жерців з Геліополя мала суто елітарний характер і не стосувалася звичайних померлих. Вона не отримала великого поширення, й легенда про Осириса користувалася значно більшою популярністю, ніж вчені висновки жерців. Осирис, «володар померлих», у кінцевому підсумку переміг. За часів Нового царства отримало визнання існування підземного царства померлих, там розміщували країну щастя Яру (Ялу), або «Поле очерету» — дав­ньоєгипетського раю.

У Стародавньому Єгипті величезних розмірів досягло обожнення фараона, якого вважали сином бога Сонця й поважали як символ доб­робуту та розквіту країни, носія божественної сили. Так, він виконував найскладніші ритуали, включаючи урочистий обряд першої оранки: проводячи першу борозну, він немовби запліднював Нільську долину від імені богів, які за ним стояли.

Більш високий щабель централізації стародавньої держави сприяв посиленню влади жерців, які виконували функції чиновників центру, але слугували при цьому якомусь з могутніх місцевих богів. Цим на­щадкам стародавніх номових божеств,приносили численні жертви, на їхню честь будували величезні храми, а найбільш могутні з-поміж них, як, наприклад, бог Сонця Ра (Амон-Ра), проголошувалися батьками правителя. Поєднуючи функції адміністраторів та служителів храмів, стародавні єгипетські жерці зосередили у своїх руках практично все керування країною — як у царині економіки та політики, так і у царині духовної культури, нехай то буде грамотність, освіта або інші галузі культурної традиції.

Саме жерці були служителями стародавнього єгипетського культу, майстрами ретельно розробленого ритуалу та проведення релігійних свят. Цих свят було безліч: дні, пов’язані з важливими міфічними поді­ями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця або року тощо. Під час такого роду релігійних свят храми спеціально прикра­шали та ілюмінували, відбувалися також пишні процесії з музикою, піснями та танцями. Найвеличнішим святом було вшанування Осири­са, коли у труні, яку називали «сходами великого бога», мала бути по­хована його голова. Кульмінацією цього свята була яскрава процесія, під час якої розігрувалася містерія смерті на воскресіння Осириса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят витрачалися величезні кош-

ти, у них брали участь маси людей, що сприяло зміцненню віри у бо­жественну владу фараона, а цим самим і стабільності бюрократичної імперії.

Усе життя стародавнього єгиптянина було немовби обплутане без­ліччю інтелектуальних конструкцій, які навіть найменші його дії по­в’язували з функціонуванням цілісності Всесвіту. Одна з функцій мис­тецтва полягала в тому, щоб зібрати докупи ці поняття та перекласти їх корінною мовою. Археологічні розкопки свідчать про те, що старо­давнє мистецтво є практично храмовим та трупним. Будь-яке релігійне та поховальне мистецтво свою мету «бачить» у перетворенні тлінного життя на вічність. Ось чому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам’яних порід типу диориту — стародавнє єгипет­ське мистецтво відбивало насамперед прагнення до безсмертя. Оскільки земне життя є реплікою потойбічного життя, то на стінах пірамід та гробниць зображені сцени полювання, орання, риболовлі тощо, при­чому вони мають символічне релігійне значення. Сама піраміда являє собою сходи, які ведуть фараона на небо, кам’яна ж маса їх, на думку архітекторів, має зробити неймовірним доступ до камер, які містять муміфіковане тіло фараона або вельможі у саркофазі із золотою мас­кою та безцінні скарби. Але не варто думати, що піраміди були лише гробницями, — в них концентрувалося навколо фараона все, що трап­лялося за його життя серед його оточення. Достатньо згадати піраміди Джосера, Тутмоса III та інших фараонів, а також вельмож.

Естетичні погляди не відігравали самі по собі особливої ролі, проте найзвичайнісінький ремісник створював прекрасний витвір мистецт­ва, намагаючись найбільш досконалим способом висловити ідею. Ми­стецтво — це передусім мова, яка може бути дуже виразною, якщо ви­користовує цю мову справжній майстер. У цьому й полягає безсумнів­на велич стародавнього єгипетського мистецтва та таємниця його впли­ву на людей XX ст. Саме творці-художники створювали храми Старо­давнього Єгипту, які являють собою дім бога. Сама святиня має бути зроблена за образом властивої цьому богові царини, або миру. Стеля храму моделює небо, всіяне зірками, на стінах зображені дерева та кущі, які¹ пишно квітнуть, або вірні, які несуть у дар богові дари землеробної праці, Але найсвященнішим вважають золотий горизонт з богом, який над ним підноситься і який завжди більшою чи меншою мірою вподіб- нюваний до сонця.

Згідно з написами, усі розміри ретельно розраховані відповідно до таблиць бога мудрості та знання Тота або богині Сашат, його жіночого еквівалента.

Необхідно зазначити, що роль храмів у духовному житті Стародав­нього Єгипту була великою. Вже за часів Стародавнього царства у тіс-

йому зв’язку з ними виникли особливі скрипторії — «будинки життя», де складали й зберігали релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тексти. Тут були бібліотеки, архіви, велися записи по роках правління царів, на підставі яких складали літописи. «Будинки життя», які віді­гравали величезну роль у збереженні та передаванні писемної культу­ри, згідно із стародавніми єгипетськими звичаями, були створені бога­ми, котрі особливо ними опікувалися.

Не слід вважати, що релігійне життя однієї Із стародавніх цивіліза­цій світу проходило спокійно та безтурботно — час від часу тут відбу­валися релігійні перевороти. Один із таких переворотів пов’язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхотепа IV (XIV ст. до Р.Х.), який прийняв Ім’я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків: на дванадцятому році свого правління остаточно обірвав з багатьма традиційними єги­петськими богами та встановив культ Сонячного диска — Атона. За наказом фараона у стародавніх єгипетських написах здійснюють спро­би знищити не тільки імена богів, а й саме поняття «бог». Це слово намагаються замінити словом «володар», а знак бога — знаком, який позначає фараона. Саме сонце на завершальному етапі реформи ба­читься не як бог, а як цар. Відтепер у світі правлять лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон, тобто «подібний до Атона».

Релігійна реформа Ехнатона — виняткове явище в історії не тільки єгипетської, але й, можливо, усієї стародавньої східної культури. І до- сьогодні мотиви та своєрідний характер її, як і сама особа царя, є пред­метом суперечок. З одного боку, у «сонцепідкоренні» Ехнатона не можна не вбачати традиційний у стародавньоєгипетській релігії струмінь со­лярного монотеїзму, пов’язаного з геополітичною жрецькою доктри­ною, але звільненого у зреформованій релігії від міфологічного «бала­сту». Ехнатон немовби довів до логічного кінця концепцію про царя як «сина Сонця», яка сягає ще доби великих пірамід, та не менш старо­давнього уявлення про Сонце як про царя. З іншого боку, цілковите Ігнорування Ехнатоном уявлень, які стали центральним моментом віри народних мас у загробне життя, знищення у написах на заключних ета­пах реформи самого слова «бог» та знаків, які його позначають, нада­ють вченню Ехнатона відтінок навмисної боротьби проти богів.

Амарнський період (час реформ Ехнатона) був коротким, але дуже яскравим етапом стародавньої єгипетської історії й мав важливі на­слідки для всіх царин єгипетської культури. Саме тоді виник свого роду імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи, серед яких виокремлюються пейзажні композиції, вишукані рельєфи; вперше у стародавньому єгипетському мистецтві з’являються світські постаті царя та цариці, які зображені у побуті, в спокійній обстановці. Поза сумнівом, амарнський період стимулював появу багатьох творів світ­ської літератури, в тому числі й любовної лірики, «пісні насолоди сер­ця», но в о єгипетською мовою. Некуяьтова лірика Єгипту — унікальне явище на Стародавньому Сході, де любовна поезія цілком підпоряд­кована сакральним цілям І, як правило, включена до ритму життя хра­му. Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в стародавньоєгипетській релігії доби Нового цар­ства.

Саме тоді з’являється 125-й розділ «Книги померлих» з його Ідеєю морального загробного суду, який, як зазначає Борис Тураїв, «в образі та слові репрезентує велику драму загробного суду та зваження серця: в ньому є промови і підсудного, і суддів, і присутніх богів, причому на великій картині зображується сама дія». Суд відбувається у Чертозі двох істин. Померлий вступає в цей Чертог, де засідає загробний суд у пов­ному складі на чолі з «великим богом», тобто Ра. Тут мовчки та пасив­но є присутнім цар пекла бог Осирис та ще 42 надприродні істоти. Кож­на з цих демонічних істот «відає» тим чи тим гріхом, саме вони й ви­кривають підсудного. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає «великого бога», а потім говорить свою так звану «негативну сповідь», яка є, по суті, зведенням моральних заповітів стародавнього єгиптяни­на: «Я не чинив неправди проти людей, я не був байдужим, коли бачив зло, я не забирав нічого у жебрака, я не порушував божественних запо­відей; я не шкодив служникові в очах його господаря; я не отруював; я не силував нікого до сліз; я не вбивав; я не наказував убивати». Пору­шення цього морального кодексу каралося загробним судом.

Після «негативної сповіді» підсудний звертається до кожного із 42 божеств-демонів з урочистою заявою стосовно того, ЩО ВІН не робив гріха, яким «відає» це божество. Озброєний магічним знанням цих де­монічних істот, підсудний обеззброює їх, і вони не в змозі виступити проти нього. Результат зважування записує бог Тот або бог Анубіс, які виголошують ухвалу суду — чи то виправдовувальний вирок, чи оста­точне знищення душі тут-таки, у пащі жахливого чудовиська. Виник­нення ідеї загробного суду, ґрунтованого на моральних принципах, — це досить значне явище в історії релігійного життя людства, й, мабуть, пріоритет у цьому належить саме стародавнім єгиптянам.

Релігія Стародавнього Єгипту справляла вплив на античний греко- римський світ, її культи, що «прижилися» в середовищі цього світу, набували особливого колориту. Вже у VII ст. до Р.Х. у Греції склалася орфічна космогонія, згідно з якою початком світу було яйце, заплідне­не вітром. Цей образ, як свідчать дослідження, запозичений з гермо- польськога варіанту єгипетської космогонічної системи. Головний стру­мінь стародавньоєгипетського впливу — поширення в греко-римсько· му світі культу Ісиди — образу богині-матері, Осириса, який страждає, помирає та воскресає — підготував грунт для виникнення християн­ства.

Завдяки єврейсько-єгипетським контактам багато ідей давньоєги­петської релігії органічно увійшли до Біблії, а саме: уявлення про бога, який створює світ за допомогою слова, про загробне життя, про душу тощо. У явній формі стародавньоєгипетський вплив можна побачити у біблійній книзі Еклезіяста, лейтмотивом якої є розчарування: «все це марнота та ловлення вітру» [Екл. 1.14], Багато моральних сентенцій стародавньоєгипетської релігії увійшли до біблійних текстів.

Неоціненним є внесок стародавньоєгипетської релігії у християн­ство; єгипетський струмінь у християнстві можна побачити в усьому, починаючи з окремих мотивів християнської символіки й закінчуючи суто догматичними побудовами. Відомий чеський єгиптолог Ф, Лекса зазначив, що Єгипет був одним із центрів догматики та моралі христи­янства. Деякі єгипетські релігійні уявлення проникли через Рим у хри­стиянську релігію Британії, Галії, Німеччини та ін. Так, нова християн­ська релігія у Франції довго зберігала образ єгипетської богині Ісиди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Цікаво, що Ісиду сприймали як іпостась християн­ської Богородиці. Цілком можна твердити, що шерег давньоєгипетських релігійних елементів проник у християнство в оригінальному, майже не завуальованому вигляді; інші елементи побутують у християнстві у видозміненій формі.

3.2.