Тема 2 ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

Джерела перших релігійних уявлень пращурів сучасної людини пов’язані з процесом гомінізації, переходу від тварини до людини, з появою світу культури. Одним з аспектів цього переходу є зміна пев­них інстинктивних реакцій тварини на світ невизначеністю людського знання, що відбувається при трансформації нижньопалеолітичних па- леонтропів (неандертальців та неандертолоїдів) у людей сучасного типу— людей розумних.

Іншим аспектом переходу від тварини до людини є подвійний ха­рактер культури в житті людини, а саме: з одного боку, завдяки куль­турі людина — на противагу іншим живим істотам — знає про свою смертність, з іншого —культура прагне нейтралізувати посталий з усві­домленням смертності людини екзистенційний страх (страх перед не­буттям), причому одним Із засобів такого нейтралізування є релігійно- міфологічне світосприйняття. Поняття вічності та сакральне осмислен­ня смерті, надання їй сенсу, що випливає з цього поняття, — це головні засоби зниження почуття страху перед небуттям. У кожній культурі'існує поховання, у кожній культурі є ідея вічного Існування (хоча побутує й ідея конечного, тлінного буття Індивіда), й одне пов’язане з іншим.

Людське життя у цьому випадку подається як майже епізод, а ритуал поховання — як вікно у безконечність. Трансформувавши поховання людських останків у священну церемонію, релігія об’єктивує екзис- тенційний страх, знімає відповідне емоційне напруження у індивіда.

Археологічні дані показують, що церемонії поховання не були чу­жими вже неандертальцю; навіть йому — надто примітивній людині й попередникові «людини розумної» — були властиві прояви «фундамен­тальної турботи» про існування після смерті. Невипадково багато істо­риків релігії (Сергій Токарєв та іи.) вказують на те, що неандертальські поховання являють собою одне з можливих джерел виникнення релі­гійних уявлень у первісному суспільстві. Напевно, неандерталець якось осмислював своє Існування стосовно його конечності та вічності, тоб­то в площині часу. У цьому розумінні правомірним є твердження анг­лійського релігієзнавця С. Брендона про те, що релігія виникла завдя­ки усвідомленню людиною часу. Вона зі своїми ритуалами, обрядами та картиною світу, пропонуючи людині вічне життя в «іншому» світі, пояснює смерть як перехід до безсмертя. Цим самим вона надає жит­тю людини сенсу й формує у неї почуття безпеки в перипетіях швидко­плинного життя.

Первісна сапієнтна людина сприйняла ідею про потойбічне життя й тому з відповідними церемоніями ховала своїх близьких у спеціаль­них трунах, вкладаючи в могили поряд з ними предмети вжитку, при­краси, худобу тощо, необхідні в «Іншому» житті. За доби верхнього палеоліту вже склалися уявлення про існування світу померлих та ду­хів, причому вважалося, що небіжчики можуть різноманітними засо­бами — як негативними, так І позитивними — впливати на життя жи­вих (цим і пояснюється культ померлих). Магічні зображення в печер­ному малярстві явно свідчать про віру первісних людей в існування надзв’язків між людьми та тваринами, що перебували в полі зору ша­манів.

Тотемізм виник з віри тієї чи іншої групи людей в їхній таємничий зв’язок із світом тварин, рослин і навіть з неживими предметами, зага­лом кажучи — з віри в те, що людський рід походить від певної твари­ни, рослини або явища природи, — спочатку, найімовірніше, від тих, які були життєво важливими для існування певного колективу.

Як ще одну ранню форму релігійних уявлень та вірувань слід назва­ти анімізм — віру в існування духів, одухотворення сил природи, тва­рин, рослин і неживих предметів, що приписує їм розум, дієздатність та надмогутність. Історики релігії (Л.С. Васильєв, В.І. Шафранський та ін.) вважають, що зародки анімістичних уявлень виникли за сивої давнини, певно, ще до появи тотемістичних вірувань, до формування родових колективів, тобто за доби первісних орд. Проте анімізм як сис­тема достатньо усвідомлених і сталих поглядів релігійного характеру сформувався пізніше, практично паралельно з тотемізмом. Якщо тоте­мізм орієнтований на внутрішні потреби певної родової групи, на її відмінність від інших, то анімістичні уявлення мають більш широкий і загальний характер, зрозумілі й доступні всім та кожному й сприйма­ються цілком однозначно. Це природно, оскільки первісні люди обож­нювали та одухотворювали небо та землю, сонце та місяць, дощ та вітер, грім та блискавку, гори та річки, пагорби та ліси, каміння та струм­ки. Всі вони в уявленні первісних людей мали душу, розум, могли від­чувати й діяти, приносити користь або заподіювати шкоду.

Віра в те, що душі людей, передусім небіжчиків (віра, яка сягає ані­мізму), продовжують своє Існування переважно у безтілесній формі, була немовби сполучною ланкою між груповими тотемістичними та загальними анімістичними віруваннями та обрядами. Коли первісні люди віддавали належне душам покійних пращурів, то завдяки цьому вони сподівалися на захист небіжчиків у неосяжному світі потойбіч­них сил. Анімізм репрезентує той факт, що первісна людина була здат­на до створення абстрактних понять, у тому числі й поняття душі, що в свідомості первісних людей з’явилося уявлення про існування реаль­ного, земного світу та поряд з ним світу потойбічного. Не менш важли­вим є й те, що коли люди прагли привести ці два світи «у відповід­ність» один до одного, то засобом такого приведення була магія.

Що таке магія? Щоб відповісти на це питання, звернімося до до­сліджень англійського вченого Дж. Фрезера, який у своїй славнозвіс­ній книзі «Золота гілка» пише, що «магія є перекрученою системою природних законів і неправдивим керівним принципом поведінки», тобто магія являє собою певну систему спостережень та дій, ґрунтова­ну на переконанні, що можна змусити сили, які керують світом, пред­метами та самою людиною, діяти згідно з волею та бажаннями люди­ни. За Дж, Фрезером, магія протилежна релігії, оскільки вона є пер­шим наближенням теоретико-практичного розуміння навколишнього світу І першою спробою людини підпорядкувати собі світ, тобто у прак­тичній магії можна побачити зародки й корені науки в її сучасному розумінні.

Згідно з англійським істориком культури та філософом Дж. Томп- соном, магія являє собою певну Ілюзорну техніку, яка доповнює реаль­ну техніку, — якщо за допомогою реальної техніки людина підпоряд­ковує й змінює світ, то за допомогою магії змінюється психічний світ самої людини. Іншими словами, магія в житті первісної людини вико­нувала ілюзорно-компенсаторну функцію, вона допомагала їй реально діяти в навколишньому світі.

Загалом магія була викликана до життя певними реальними потре­бами суспільства й відіграла вагому роль у формуванні релігійної сві­домості. Адже у міру розвитку магічного мислення людині стало бачи­тися дедалі очевиднішим і само по собі зрозумілим, що бажаний ре­зультат залежить не стільки від цілеспрямованого вчинення, скільки від підпорядкованих магії обставин. Це призвело до того, що конкретні явище} та предмети почали сприйматися як носії магічної сили. Виник первісний фетишизм, суть якого полягає в тому, що окремим предме­там приписується магічна сила, здатна впливати на перебіг подій та одердїрння бажаного результату. Фетишизм виявився в створенні обе­регів, ідолів — предметів з дерева, глини та інших матеріалів. В Ідолах та оберегах вбачали втілених носіїв частини тієї надмогутності, яка приписувалася світові духів, пращурів І тотемів. З фетишами такого різновиду нерідко мали справу чаклуни-шамани, коли вони впливали на певний об’єкт прийомами магії. Історики релігії вважають, що фе­тишизм є немовби завершальною стадією процесу формування всього комплексу ранніх релігійних уявлень первісної людини.

Комплекс вірувань та уявлень первісної людини, все її трудове жит­тя з його проблемами та досягненнями сприяли народженню міфів, виникненню первісної міфології. Творення міфів є актом введення по­рядку в пізнання світу для захисту від тиску Великого Хаосу. Визнач­ний фахівець з міфології Сходу та Заходу І.М. Д’яконов підкреслює, що міф — це образна, метафорична модель світу, що міф є «спроба пізнання емоційно-образним шляхом самого світу». Міф — це мета­фора, поетична інтерпретація або драматизація конфліктних сил при­роди, життя та людського розуму, це вібруюче вираження фантазії, цін­ностей та прагнень архаїчної культури.

Міф розкриває символічний світ вірувань, фантазій, цінностей та норм поведінки; він є новим виміром людського сприйняття, натхнен­ня та мислення, зумовлених взаємодією людей та природи. Міф вико­нує певну соціальну функцію, дозволяє людині проникнути в ритм при­родного та соціального буття. Головною ознакою міфологічної уяви є відсутність усвідомлення її власної образності, оскільки в міфологіч­ному мисленні відбувається повне ототожнення образу та реальної дій­сності. Німецький філософ Ернст Касірер пояснює це на такому при­кладі: в первісному суспільстві танцюрист постає в обличчі бога або демона, не наслідуючи, не граючи ролі, але у власному переконанні та в свідомості членів племені, які спостерігають за ним, він є богом або демоном. «Міфологічна уява, — підкреслює Е. Касірер, — містить зав­жди акт віри, Без віри в дійсність свого предмета міф утратив би своє підґрунтя, на яке він спирається». І справді, зображення богів у храмах часто розміщені так, щоб людина з міфологічною уявою сприймала їх не як образи богів, а як самих богів. Міфологічна уява є принципово колективною уявою, причому в архаїчному суспільстві колектив був як творцем, так і споживачем результатів цієї уяви. Світ потреб стиму­лював цю уяву й разом з тим завдяки йому постійно зберігався й при­множувався. Міф створював певний сакральний простір, своєрідний центр світу, і сакральний час, який хоча й плине безперервно, але надає можливість циклічного руху в ньому (концепція так званого «одвічно­го повертання»), В архаїчних культурах виявляється чітка відмінність між тим, що є дієвим, значущим, як священне, та тим, що є смертю, хаосом, безглуздям. Священне з’являється тоді, коли той чи інший зв’я­зок з реальністю перебуває в його межах; релігія являє собою священ­ну модель світу, символічну модель ставлення людини до цієї гранич­ної реальності взагалі. В первісному суспільстві міфологія являла со­бою форму пізнання дійсності, й важливим компонентом з’ясування світу в міфологічній, релігійно-магічній картині буття є уявлення про простір та час.

У релігійно-магічному світосприйнятті склалося дуалістичне уяв­лення про простір та час — вони поділяються на реальну та ілюзорну царини, що створювало психологічну можливість маніпулювання цими атрибутами світу. Це дозволило первісній людині оптимістично диви­тися на світ, сприяло її активності, але з плином часу релігія поглибила суб’єктивізацію простору та часу, пов’язуючи їх з божеством та фата­лізмом, з подоланням страху перед смертю.

Палеолітична людина постійно «спілкувалася» зі смертю через го­лод, хвороби, зазнавала страху перед смертю й намагалася подолати трагізм смерті, про що свідчить аналіз символів наскельного мистец­тва тієї доби, наприклад, славнозвісної печери Ляско та ін. Уже ЗО тис. років тому народилася особлива міфологія, яка стосувалася метафізи­ки смерті, органічно пов’язаної з містерією народження. У загадкових знаках печерного малярства дослідники зафіксували чоловічі та жіночі символи у поєднанні із зооморфними композиціями, до того ж постій­но повторюється один І той самий мотив двох тварин обох статей, зде­більшого зубра та коня, а також третьої тварини, як правило, козерога. При цьому можна побачити чіткий зв’язок між зубром та жінкою, ко­нем та чоловіком, інколи навіть цілковите рівняння: «зубр — жінка — рана» та «кінь — чоловік — стріла», причому рана ототожнювалася з жіночими статевими органами, а стріла — з чоловічими, з фалосом. Ототожнення у печерному малярстві нижнього палеоліту зображення смертельної рани з жіночим лоном та загибельного вістря стріли, що проникла в рану, з фалосом виявляє символіко-міфологічний зміст пе­реконання про взаємозв’язок таємниці смерті з містерією народження, про зумовленість життя смертю. Звідси зросла концепція життя після смерті, характерна для більшості релігій світу.

Монументальне печерне малярство палеоліту для людини тієї доби було засобом фіксування символічного змісту стародавніх міфів, які стосуються містерії життя та смерті. Палеолітична печера асоціюється в свідомості первісної людини як з лоном жінки, яка народжує ЖИВІ істоти, так і з цариною смерті, що являє собою підземний світ, де пере­бувають померлі. Свідома локалізація малярства в печерах являє со­бою активний засіб пристосування людини палеоліту до феномена смерті та спробу магічної протидії страхові перед смертю, яка паралі­зує людину. Не випадково печери поставали як місце здійснення магіч­них обрядів, що роблять людину спроможною протидіяти загрозі смерті.

На зміну добі верхнього палеоліту з характерними для неї первіс­ними родовими колективами мисливців та збирачів близько 10-12 тис. років тому прийшла спочатку доба мезоліту, а після цього — хлібороб­ського неоліту. Впродовж кількох тисячоліть відбувався процес фор­мування нового суспільства, ґрунтованого на землеробстві та домаш­ньому скотарстві, що призвело до радикальних модифікацій в Історії людства, в способі життя суспільства та людини. Це, в свою чергу, ви­кликало певні трансформації: стародавні тотемістичні уявлення, видо­зміни характеру фетишизму, появу нових елементів у магії, збагачення арсеналу її засобів та мети.

Одним із таких нововведень була мантика — система передбачень, ґрунтована на тих самих магічних принципах та прийомах. На відміну від магії, вона прагне дізнатися про бажане майбутнє.

Порівняно з відносно простими магічними обрядами шаманів па­леоліту мантика вимагала більш високого рівня культури — той, хто ворожить, має не тільки виконати обряд, а й розшифрувати надто склад­ну систему умовних символів і отримати відповідь на питання про те, чи задоволене божество та чи виконає воно прохання. Система симво­лів була різноманітною — від елементарного жеребкування до склад­ного поєднання точок, ліній, тріщинок та рисок. Ворожіння нерідко здійснювали за польотом птахів, траєкторіями киданих предметів, ну­трощами тварин тощо. Але складність «професії» ворожбита полягала в тому, що перед ним поставало багато питань, які належали не стільки до царини надзвичайного, скільки до того, що можна називати «полі­тикою». В результаті цього лави професіоналів-ворожбитів формува­лися за рахунок найбільш привілейованих та компетентних представ­ників соціальної верхівки, яка вже починала формуватися й виокрем­люватися.

Ще одним важливим культом, який отримав новий зміст за доби неоліту, був культ померлих пращурів; він помітно ускладнився. По- перше, зміцнився переказ про те, що не тільки безплотний дух помер­лого, а й частинка його матеріальної субстанції існує в потойбічному світі. По-друге, більш помітним стало соціальне диференціювання сто­совно померлих. По-третє, через соціальну нерівність, яка дедалі по­глиблювалася, культ померлих за доби неоліту почав набувати форми культу керівників та старійшин, вони стали наділятися найвищою свя­тістю та магічною силою. Все це відіграло важливу роль у розвиткові й трансформації ранньорелігійного комплексу.

Цілком природно, що первісна людина, спостерігаючи природу, дій­шла висновку, що існують потужні сили, які керують життям та смер­тю, всіма ритмами природи. З нагромадженням досвіду практичної ді­яльності грізний навколишній світ ставав упродовж тисячоліть дедалі більш пізнаним. Створювані міфи випливали з найглибшого переко­нання в реальності потойбічного світу, його спроможності впорядко­вувати «поцейбічний» незрозумілий світ. Свідченням існування «того» світу, безперечно переконливим для людей того часу, були, наприклад, сни: померлий правитель, великий мисливець та інші особи приходи­ли уві сні, щось говорили, сміялися, плакали й зникали. Звідки ж вони приходили? Очевидно, зі світу смерті, який переховує в собі безліч найглибинніших таємниць богів. Світ живих людей пишався снами, вважав життя однією з реплік потойбічного світу.

Яким же був світ після тисячолітнього розвитку релігійних уявлень первісного суспільства, на порозі великих цивілізацій? Передусім лю­дина виробила уявлення про свою абсолютну винятковість, гарантова­ну богами, Виникла віра в загробне життя, корені цієї віри сягають світу неандертальців. Віра в життя після смерті, у винагороду з боку богів давала моральне підґрунтя для діяльності не тільки індивідів та групи, але й цілих народів, ставала фундаментом релігійних систем та вчень майбутніх цивілізацій. Археологи на стоянках мадл енської куль­тури виявили голови без скальпів. Історики релігії вважають, що існу­вав релігійний ритуал, і це свідчить про відділення душі від тіла. Вже первісна людина не зважала на думку, що людина помирає остаточно. Саме тоді людською думкою були порушені такі важливі проблеми, як прагнення здобути життя після смерті. Навколо цих проблем і оберта­ються всі наступні релігії світу, це— найважливіший релігієтворчий імпульс.