СВЯЩЕННИЙ ШЛЮБ
Символи парності на статуетці Із бивня мамута
∣0 Майна, пізній палеоліт} та на вишивці української сорочки з Тальнівщини TMiX
ганею від сватання і до закінчення весілля.
Сліди цього космічного вірування збереглися у весільних піснях. Мати молодих “місяцем огородила, зорею підперезала, // До шлюбу виряджала”. В трипільському мистецтві священний шлюб втілено статуетках жінок, котрі сидять на рогатих тро- никах — символах знаку Тельця-Cварога. Тіло в деяких статуетках обвите спіральною лінією, яку вважають образом чоловічого начала — змієм чи драконом.Із вищих сфер завжди йде благодать небесна.
котра забезпечує ріст і розвиток, цебто народжен
ня життя. У них завжди були і є щодня народжуване Сонце та живильна Вода. Там був і пан Господар — володар Світу. За віруваннями трипільців-хліборобів нижній світ обмивався нижніми водами, а верхніми — сонце і небо [120, 194~198].
Втілення парності на посуді із Слобідки Західно/ / Тимхового /етап А/ Кодимський р н на Одещині Розкопки H Бурдо. M Віденка
Ронньотрипільсько статуетка із парними зображеннями, навскісним крестом та ромбом; селище Олександрівка на Одещині. Розкопки А Єсипенка J 956 р. OAM
Щоб забезпечити родючість, потрібно, a⅛ земля і небо вступили у шлюбні стосунки і земля запліднилася сонцем. Таке розуміння зафіксоване у низш пам'яток. У ран-і ньотришльських статуетках (6000 р.
тому) основним образотворчим символом € ромб, як ознака родючості. Часто він перехрг щується навкісним хрестом. Ромб трактується як символ землі, а хрест — як сонце, вогонь. У цьому двоєдиному образі і втілено образ землі та неба. Птаха уособлює небесну силу — сонце, а змін — водну стихію. Якщо погодитися з міркуваннями деяких дослідників, що руки в трипільських статуетках модельовані на зразок крил, а спіральний орнамент відтворює змія, то маємо той же образ, що із ромбом та навскісним хрестом. Таке усвідомлення переважало у світогляді прадавніх хліборобів тривалий час. Про це йдеться ’ найдавнішій українській писемній пам'ятці “Велесовін книзі" [15, ПО]:І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм, Де чоловік є Сваржень і навпроти нього — жона його.
Дві життєтворчі сили, Вода і Вогонь, — складова “триєдиної сили світобудови" (О. Братко-Кутинський) організованого Всесвіту, сузір’я Зодіаку. Саме ньому — у Сварозі — Сварга народжує святу Трійцю: сонце, місяць» зорі. Ці астральні величини з'являються, як співається в українських колядках, у вигіяді трьох гостей:
Ясен Місяць — сом господар, Красне Сонце — господиня, Дрібні Зірки — їхні дітки.
В іншій колядці красная Панна, готуючись до майбутнього Життя, вишиває собі шубу з космічними величинами [50]:
Шиє шубу собі до шлюбу: Коло коміра — місяць та зоря.
Чара із знаками парності; селище Кросноставка на Уманщині (етап В!-BII).
Ці космічні величини супроводжували і самий шлюб. Щоб він був щасливим, всі повинні відійти з дороги, а перейти мали тільки “місяць та зоря”. Мати дочку готувала до шлюбу так, як це робили п’ять-шість тисяч років трипільці- хлібороби. Наречена входила у світ космічних світил, була під їхнім покровом. Ii мати [91].
Мати Тоню родила, Місяцем обгородила, Сонечком підперезало — До шлюбу виряджало.
Наречений в час одруження йменувався величним і благородним йменням — Князем, а наречена — Княгинею.
Цим вони наближалися до образу Божого. Таким молодий постає у весільній пісні. Поміж трьома світовими доріженьками зустрівся Князь із богом Сонця — Дажбогом. Гідний свого звання, він, як рівний, промовляє до найсвітлішого божества [21, 2/9].Слалося зоря до місяця Рано-рано, Слалося зоря до місяця Ранесенько.
Ой ти, місяцю, ти мій братику, Та не заходь же перед мене, Та зійдемося обоє разом, Обоє разом божим часом, Освітимо небо і землю...
Ой ти, Боже, ти, Дажбоже, рано-рано, Зверни мені з доріженьки, ранесенько. Бо ти богом рік від року, рано-рано, Бо ти богом рік від року, ранесенько, А я князем раз но віку, рано-рано, А я князем раз на віку, ранесенько. Раз на віку в неділеньку, рано-рано, Раз на віку в неділеньку, ранесенько...
Свахи-коровайниці виготовляють для сонячно-місячної пари найосновніший найсвященніший хліб — коровай. Він походить із самого Раю, цебто Сонячного краю. Його прикраси — “шишечки і квіточки” викладаються на чотири сторони світу. Зверху через усю його площину пролягає навкісний хрест — цей основний символ вогню і світла, а в центрі височіє шишка-сонце. Весільні пісні оспівують космічні оздоби короваю [19, 101].
Зробіть коровай красен, Як на небі місяць ясен, Як на небі місяць з зірочками, А коровай з шишечками...
Двоєдині птахи на наличнику вікна у с Тальянках (Черкащина)
Втілення парності на бляшці із Басівського городища (Лівобережний Лісостеп) Vi ст. до н. е
Двоїна на прикрасах: підвісці із с. Білий Камінь та браслеті із Войцехівки. Епоха бронзи За C Березанською
IQI
1/1 ⅜
Золотий кульчик із сиринами і гільцем з с.
Coxhibko Корсунь- Шевченківського р-ну но Черкащині. Київська Русь, XI—XU ст.поширені на всій території України — Подніпров’ї, Поділлі, Гуцульщиш, а також Xoam- щині (нині Польща). Це свідчить, що повсюдно на Україні весілля тривало сім днів, про
відповідність його священним величинам Світу, про його історичні глибини, коли життя на Землі нашими людьми усвідомлювалося як єдиний космічний процес, коли всі найважливіші події в житті українців-хліборобів відбувалися під благословенням космічних світил — Сонця, Місяця, Зірок.
Князь і Княгиня із дружками то світилками. Гуцульщина, кінець XX ст.
Образ парності на трипільській мисці. За C Рижовим
Два сонця та два древо на мисці із Миньківки на Поділлі. Початок XX ст
7 Мицик В.
IOZ
За законом Світового ладу
■к*мтачмммаамамвм*аятванаімвамвмаамшмт^вваммнамнмама«аавамаамашнамммммнчн
У його хоті дві родості є Першо радість — сино женити, Друга радість — дочку оддавати.
Про місяць і зірку, як з образами зрілих осіб, співається у ритуальних піснях інших народних свят, зокрема у веснянках. Дівчині приснився незвичний сон, пророчий зміст якого відгадує мати [22, З/]:
Що Є HO небі місяць,
З правого боку зірочко...
То ж не місяць — то молодець, То ж не зірочка — то дівочко.
Парність — природний процес. Навіть слово парубок причетне до його суп, а дівка пов’язується із життєтворчими божественними величинами — Дій, Див, Діва. Вже напровесні, коли зустрічається Зима з Літом, на святі Колодія парубки з дівками, хто до кого прихильність має, споріднювалися: “Колодій пару шукає, серце з серцем єднає”.
З тієї пори на весняних гуляннях, на свято Зеленого Вір’я, особливо на Купайла, хлопець із дівчиною утверджують своє кохання під спів пісень, під час ігор, дійств. Більшість веснянкових ігор спрямована на пошук пари. Довкола усе сприяє цьому [58, 285]:На горі два дубки,
Під горою два цвггки То хороше зацвіли -
Навскісні хрести та ромби із знаками росту на вишитому комірі жіночої сорочки із Тапьнівщини. TMiX
Так, як донечка в батечко:
З ночі до ночі в таночку, В білому світі в віночку.
Єдність вишнього і земного світу, його розвиток також втілюється у парності [19, /38]:
Хмарка до хмарочки, Зірка до зірочки, А той Петро до Зіночки, Як до голубочки.
Перш ніж вибрати, поєднатися, треба споріднитися із священним, а потім думати про своє: “Підскоч до раю, бери дівча скраю”, або ж “Бери панночку у рутвянім віночку”. Коли пара квітне у коханні, хлопця й дівчину оспівують якнайкраще, аби всі знали і за приклад мали [22, 43]:
Ой нема найкращого,
Як молодий Іванко. Ой нема найкращої, Як молода Ганнуся.
Кохання розквітає весною. То ж бо і хлопці на дівчат оком накидають [58, 146]:
Що Маруся воду п'є,
А Хведорко подає:
'Здорова пило, Марусе моя, Марусе моя, квітко дорога!'.
Дівчата збиралися на вигонах, на степках. Закликали таких, як і самі, для гуляння, для співання і ще для життєво важливого. Пісня дівчатам має посприяти у їхніх сподіваннях [58, 162]:
Ьички 0 супрязі но мисочці-сончотох із Мойдонецького праміста Розкопки М. Шмоглія
Символи порносп но мисці із Тольянківського прамісто Розкопки В. Круця
Ходіть, ходіть всі до мене, будемо співати, Будем собі, молоденькі, хлопців вибирати.
Не тільки своєю красою, а й певними дарами — “квіточку із рожевого цвіточ- ку” — дівчата приваблювали хлопців. Тай як цього не робити, коли дочка самої Весни — Паняночка давала приклад.
Вона вишила милому сорочку і, даруючи, говорила [58, 147]:Надівай її щонеділеньки, Споминай же мене щогодиночки.
Пора зрілості сповнена коханням та благородством душі. Дівчата приваблюють хлопців, а ті навзаєм їх. Зваби відбуваються велично, гарно, під мелодійні ■ свячення. Дівчата піснею закликають хлопців або ж навпаки [58, 165]:
До нас, до нас всі парубоньки,
Бо у нас гарні дівоньки, Бо у нас музики грають, Бо у нас дівки гуляють.
Влітку кохання хлопця і дівчини скріплюється. Цьому також сприяє свято Купайла, котре символізує злиття двох космогенних сил — Вогню і Води. Саме (вято давніше вважалося весіллям Бога світла Леля і Богині води Дани. Хлопці з дівчатами тут так оспівані, ніби невдовзі мають одружуватися. Про це і люди говорять, про це магічні знаки є, як ось від зірваної м’яти, котра сповіщає: “Припадає Андрійкові та Марусю брати” [58, 273]. Пара повинна бути вірною і ніжною, тому й оспівується як голуб із голубкою, як лебідь із лебідкою. Хлопець своїй милій уже купляє “пер- стеня із срібним вічком”, бо “восени буде чоловічком”. І хоч дівчата співають про хлопців як несміливих чи боязливих, але у них на думці важливе [89, 37]:
На сіно, дівчата, на сіно, Щось на наших парубків насіло, Понадувалися як сичі, Посідали з батьками но печі. Стали собі радоньку родити: 'Кого будемо вперед женити?' — Оженимо !воно молодого Та візьмемо Марусю за нього.
Отже, у літі вже повинна бути пара у тих, по на порі. Якщо ж траплялося навпаки, то це вважалося погрішністю. Оскільки людина має жити в парі, то висловлювалася впевненість що вона її матиме [58, 357]:
Половина літечка займає, А Явдоха чоловіка не має. Не буде дощу без хмари, Не буде Явдоха без пари.
Пару потрібно найти своїми стараннями, справами, як той сокіл сизоперий [137, 220]:
Сивий соколонько по полі літав, По своїм розкошам пароньки шукав. А я собі молоденький гадаю, Що я собі пароньки не маю.
Мати допитується у сина, куди він вибирається. “На Вкраїну, моя нене, на Вкраїну, /1 Там я собі сподобав дівчину” — відповідає, бо знає, що тільки на рідній землі знайдеш собі долю. Життя у юнака має бути щасливим, оскільки небесні світила сприяють і плоди земні благословляють [19, 218]:
Котиться місяць до зірки, Іде Іван до дівки, Яблучками підкидається, Горішками обсипається, До дівки поспішається.
Найбільше парність оспівана на весіллі, коли молоді уособлюються у життєтворчу цілісність, у плодючу світову величину. Тому й величаються молодий і молода тільки раз у
Двоєдина застібка із Пастирського городища. VU ст
Парні коники везуть два Сонця. Київська Русь
Гончар О. Ганжа. Сонячно паро; с. Жор ни ще Іллінецького р-ну на Вінниччині, /970-ті рр.
житті, як Князь і Княгиня. Не тільки у весільних дійствах, а й у піснях все робиться і оспівується парно і гарно. У святах Сонячного кола заводієм переважно є молодь. Юю душі сповнюються світлом і радістю, а відтак добром і любов’ю, розквітає кохання. Тому піснях світлоносні величини — сонце, місяць, зорі є образами космічного втілення людини або ж супроводжують її у найосновнь ших життєвих перемінах. Рано, ранесенько слалася зоря до місяця і прохала його, аби вони зійшли разом та освітили Небо і Землю. Такою ж космічною парою є Марочка та Василько, які мають сісти на шлюбний посад [19.135]:
Ми сядемо обоє разом, рано, рано, Ми сядемо обоє разом, ранесенько, /звеселимо отця і неньку, рано, рано, /звеселимо отця і неньку, ранесенько. Отця і неньку, всю родиноньку, рано, рано, Отця і неньку, всю родиноньку, ранесенько...
Весільні чини роблять усе, аби Бог дав “добру долю молодому і молодій”. Коровай бгають як величну і священну коштовність. Він “на небі з зореньками, а на столі з квітоньками”; в нього “золоті обручі, а серебряні шишечки”. Якщо молоді вірно кохаються, цілуються, то й коровай красно спечеться [18, 417]:
Коровай та шишки зіллялися,
Як молодий з молодою та й розцілувалися/
Коровай спечено і на столі поставлено. До нього прихилилася небесна краса, саме сонце над ним [21, 133]:
Два обереги но наличнику із Паланочки Моньківськога р-ну на Черкащині. Зібрання В. Мицика. rMiX
Молодий і молода із с. Стебного Звенигородського р-ну; листопад 1962 р.
Ой колесом, колесом сонечко вгору йде, А в нашого Івоня на столі рай сяє
Княгиня молодая красою квітне, руки в неї “з золотими перстенечками, з вишитими да рукавчатами”. Наречені кланяються доземне і сердечно: “До ніжок низенько та до серця щиренько”. Вони розквітають зрілістю та красою: “Червоні, як калина, // Солодкі, як малина”. Шлюб їхній буде щасливим, коли дорогу їм перейдуть “Місяць та Зоря”. Тому в цей час обоє “файні на весь світ”. Кожен із них “від щирого серця слово дав” жити в парі довіку. І після шлюбу на них любо дивитися [19, 173]:
Ой летіла пава, Серед моря впала. А Микола і Маруся — Хорошая пара.
Батько із сином про одруження радяться під музику, а вона є світовим звучанням. Петрик “на гуслоньки гра” [18, 403]:
IOO
Byy
Єднання двох енергій на мисці Трипільської культури (Мойданецьке, етап О)
Струна струну побиває, з отцем розмовляє 'Ожените, мій батечку, ожените!' — Оженимо, дитя моє, оженимо!
Ми зо тебе Полазеньку візьмемо.
Молода з дружками запрошує на весіллі кревну та названу родину. У цьому дійстві супроводжують світові космічні СИЛИ ---------------------------- СОЙ
це і парність [18, 368]:
Сонечко низенько — дружечки близеньке Сонечко у розі — дружечки но порозі.
У поїзді Князя “сімсот боярів кінних, дя братіки рідних, дві свашечки різних”. Самі сватам і свахам, як посланцям вишнього неб “Свах”, завдячує рід за шлюбовану пару. Через те на весіллі до них звертаються шанобливо й люб’язно [18, 342]:
Свати наші, голуби наші, Свашечки до голубочки, Свашечки до голубочки Звели діточок до купочки.
Сам же шлюб є “дивом дивним”, який стався завдяки вишнім силам і старанням обох родів [18, 429]:
То дивнеє диво сталося, Що вже наша Ганнуся Із Степаном звінчалося.
Дівич-вечір є прекрасним дійством і для молодої, і для дружок її. На ньому вони у всій своїй красі — вінках, вишиваних сорочках — піснями оспівують свою подругу, щоб вона під благословенні мелодії пішла у своє нове щасливе життя. Воно постає, мов храм світу, який має три стіни кам'янії, а четверту золотую. Композиція тут така, як і в мистецьких творах, — чотирибічна. В центрі — на маківці звила гніздо ластівка і вивела діток-одноліток [20, 258]:
Ялино Ротушняк. Парні голуби на весільній шишці для молодих; с. Кобринове но Черкащині. TMIX
Любов Чайка. Весільна шишка зверху і зісподу із с. Легедзине но Черкащині. TMIX
Що первое дитятко — молодий Іванко, рано-рано, А другеє дитятко — молода МорТчко, та ранесенько.
Князь впевнений у шлюбі, як у вищій даносгі. Йому навіть приданого за коханою не потрібно [19, 220—221].
А мені посоху твого не треба, Наградить нам Господь із неба. Ти у мене посох самая, Як но небі зоря ясная...
Після шлюбу Княгиня із дружками від Князя повертається до своїх батьків. Дружки вражені побаченим, співом оповіщають надовкіл. Опріч свахів, вони ще бачили священних чинів: посланницю із вишнього Вір'я — вір'яночку та посланницю небесної Панни — панночку. Перша має нести дари, а друга — світло [19, /86]:
Були ми в молодого, Бачили рідню його: Свошечку-вір 'яночку, Світилку-поняночку...
Молоді стали чоловіком і жінкою. Віднині на них покладається велике світот- ворче завдання — продовжувати життя на Землі. Отож бо роди й веселяться радо та славно. Адже усе буде родити, рід збільшуватиметься [18, 387]:
Гуляй, гуляй, родино, Щоб житечко родило, І житечко, і овес, Щоб було роду честь...
Молодий і молода з боярами та дружками.
Черкаське Подніпров'я, I95O-∣ рр. За С. Кітовою
Навіть жнив'яні пісні образно оспівують двоїну, бо ж праця хліборобів спрямована для життя роду, родини, яке з неї постає. У них “женці молодії, серпи золотії", які “житечко зжали, пшениченьку зачали”. У пані Господині “чорняві оченьки, а білі рученьки”, а в пана Господаря “двір, як у гетьмана, слуги, як у короля” [137, 115].
Коли комусь із парубків чи дівчат не трапляється пари, люди вважають, що це не тільки неласкавість долі, а навіть Божа покара. Особливо гірко подібне сприймали дівчата. Хлопець хоч і переросте свою пору, але пару знайти йому все-таки легше. Для дівчини доля може й не виглянути. Тому й зверталися вона піснею до вишніх сил зі своїм проханням [137, 230]:
А я живу в Божій карі, Не дав мені Господь пари. Або мене, Боже, прийми, Або мені пару знайди. Нехай же я буду знати З ким я буду свій вік коротати...
Отже, парність є необхідною умовою розвитку і людина її не може обминути, бо вона прийшла, щоб дати продовження, як життя на Землі, так і своєму роду й народу.