триєдиність

Горщик із символами триедин ості та ромбічною сферою світу, етап СІ. Селище Главой Розкопки В Бікбаєва

ЗРОСТАННЯ

І БЕЗМЕЖНІСТЬ

СВІТУ

І іарність існує не сама по собі.

Символами триєдиності в орнаменті раннього Трипілля є триквестер, трихрест, три лінії, як три промінчики (Олександрівна), три канелюрні розводи на покриш-

Покришка з трипільського селища в П'янишковому (Уманщина)

ках, три риски чи три цятки на ста­туетках (Гребенюків Яр), три колові пружки, означені лініями на піддоні чи горловині посудин (Бернашівка, Окопи). Найосновніше, що сонце на посуді з більшості селищ цієї пори зображено трьома колами.

Три ромби як образ Трисуття на трипільській статуетці із Молдови. За В. Маркевичем

що там, за сонячним білим світом, також іде розвитої Ось такий монументальний образ Світового дерева ви- мальовано на звичайній мисці. І тут, і в зростанні трьох ярусів, і в деревцях життя у вигляді трьох КОЛОСКІВ І зображень раїн (пірамідальна тополя) відображується безкінечність життя у світі, і його триєдина основа. Образом триєдиносгі, так необхідної для хліборобі є зображення трьох колосків у мальованому орнаменті Трипілля. Якщо вони в ряді композицій бувають пльки художніми деталями орнаменту, то на горняті з Чичир- козівського міста колоски створюють цілу космогонічну картину. Основний колосок виростає із горбочка емлі і його захищають небесні драбини. Паралельно з ним до безмежжя тягнуться ще два колоски, які також мають зовнішній захист. Тяга їх увись — нестримна. Вони йдуть туди, звідки черпають енергію. Цими триєдиними колосками на все небо, згідно переказів, і були нагодован люди. Таким монументальним зображенням вони підтверджують зміст своєї назви: коло — небесна сила, а сік — живильність землі. Образ Дерева життя, у яко­му б вигляді він не був, завжди зображується триєдино від Трипілля і до сьогодні. В українських колядках воно: “Райськоє древце з трома вершеньки”.

Триєдиність у цих предковічних обрядових піснях, як і в мистецтві Трипілля, є основною світоглядною рисою. Три птахи займаються світотворенням. Храм зводять у три верхи. Волоньки орють у три плуги... З ними суголосні й весільні пісні. У коровай як твір мистецький вкладається тримірне н одухотворене прагнення росту й розвитку [91]:

Рости, короваю, Ширший од Дунаю, А вищий від плота, А кращий від злота.

До господаря з небес приходять троє гостей — сонце, місяць, зоря чи дощ, а них втілено чоловіка, жінку, дітей. їм посилається три дари: жито, пшениця, всяка пашниця. Юнакові одна дівчина дає коня, друга — дудочку, третя навчає пісень. Йому випадає три основні дороги: до батінка, до матінки, до милої. Дівчині ґречній панні — даються “три ключі в правій руці”, а вона бажає три речі: золоті чарочку, тарілочку, рутвяний віночок для частування, дарування та вінчання.

Символи триєдиності на покришці із Олександрівни (етоп А) і горщик із Коновки (етап СІ)

Триєдиність — це вияв святої Трійці. У божественних величинах вона уособ­лювалася в образах Бога у трьох лицях — Триглав (Сварог, Перун, Світовид), пізніше Троян, в індоаріїв Тримурті (буквально тримордий). їхнє втілення — Тризуб як вияв трисутності світу, його енерпї й постійного зростання, а також як засіб сприйняття космічної інформації його носіями. Це — найосновніший символ світового Буття. Люди прикликали собі на поміч Бога, а оскільки він був і є в трьох іпостасях (вони збереглися і в християнській вірі: Бог-Отець, Бог-Син і Бог- Дух Святий), то звертання йшло до триєдиних сил, до трисутньої космогенної сили. Саме вона посилала світло й тепло на життєву поміч й ім’я її — космічний Вогонь. Його носіями на астральному рівні вважаються Сонце, Місяць, Зоря. Саме вони, за визначенням О. Братка-Кутинського, втілювали давню арійську Трійцю [9, 40]. Класичним зразком цього образу є розпис двоконічного горщика з Май- данецького міста. В його композиції зображено фази сонця, місяця і зорі. Образ триєдиного Всесвіту — це образ Бога. У колядці він має такий вигляд:

То праве личко — світле сонечко, А ліве личко — ссний місяцю, А в трутнях сто зоречка сяє [29, 6 /].

Іншим образом триєдиного світу є мальоване зображення на двоконічному гор­щику з Петрен. На весь земно-небесний простір намальований велет у три яруси і з чотирма руками.

... Усе сотворене є його четвертиною;

а три його четвертини — це безсмертність у небі. Трьома четвертинами виріс він угору (в небеса), А одно четвертина постала тут же, як буття знову.

(Переклад Володимира Шаяна)

Отже, велет Пуруша, як і велет із Петрен, є триєдиним, як і Всесвіт. Про це гімні на початку так і сказано: “Чоловік — це цілий Всесвіт”. Тому він, за виснов­ками В. Шаяна, є і трояким, і тисячовидим. Від нього множиться життя у світі. Він є його Пратворцем і Прасутністю. В його образі виведено найістотніший вияв світу. Три частини-четвертини сутності Бога — це правдива божественність і без­смертність [159, 860—565]. У трипільському орнаменті цей образ змальовано трьох частинах-ярусах, які зростають, вивищуються, а четверта стоїть над ними. В образі Пуруші, як і в мистецтві трипільців-оріїв, так і в українській народній твор­чості втілено основні мірності світового Буття: єдиність, триєдиність, чотиричасюсть.

Триєдиність як найпроявнішу світотворчу та духовну величину, донесло до нас гончарне мистецтво трипільців-оріїв. Знання про тримірність світу успадкували наступні цивілізації на землях України. Вони стали духовною віссю етногенетич-

Триєдиність в оздобленні миски із Усатового (етап СП)

ного єднання й розвитку. Хоч реальні знання були, можливо, на інтуїтивному рівні, але триєдиність постійно обумовлює життєві процеси. Нині тео­рію триєдиності активно розробляє український вчений Петро Харченко. Виявляється, що все ви­диме й невидиме у світі — тримірне.

Вірогідно, триєдиність була визначальною у побуті та в ритуалах трипільців-

ТрИЄДИН) дерева в стінному розписі у с Дмитрушки на Уманщині, 1920-ті роки

оріїв. Єднання із співмірністю світу стало необхідною життє­вою потребою. Оскільки триє­диність витворювалася в мис­тецтві та обрядах наступних історичних культур, на ній ґрун­тується і духовне життя україн­ського народу. Наведемо низ-

Символи трисдиносгі:

о/ на статуетці із Олексондрівки (етап А);

б) но плиті часів Київської Русі;

в) но гербі Української Народної Республіки;

rj но емалевій пір'їні, оздобленій рубінами та перлинами з гетьманської шапки Богдана Хмельницького; ґ) на головному уборі на три роги XVIII ст. Зо О. Рігельмоном

Oil

Двотрикутні Богині на посудині із Траян-Дялул Финтиншор та у ромбічній сфері із селища Гелісшти (к-ра Кукутені, Румунія)

Іпостась жіночої Богині, можливо Берегині, постає у двотрикутній подобі. Образ її був основним, оскільки зображення є на пам ятниках усіх етапів і по всій тери­торії розселення на Україні, Молдові, Румунії. Композиційно він однаковий, уста­

Трипалий чоловік в аурі із

Ртищева Розкопки В Хвойки

лений, хоч виконаний у різних техніках: прокреслений, мальований, вигравійованій на пластині, вибитий на камені.

на голові, трипалі руки дівчини дають підставу твердити про її священний образ чи дію.

Двотрикутні богині

Велетень (Пурушо} із Петрен з ознаками парності, три€диності, чотиричосності Розкопки E Штерна

Найзриміший образ Берегині зображений на кістяній пластинці із печери Bep- теба. На ній майстерно вирізано голову вола з розкішними рогами. Можливо, це образ Тельця або Велеса. На пластинці крапчасто вигравійовано жіночий образ із піднятими руками, як у давньоукраїнської Берегині. Вона є втіленням життєт- ворчої сили: нижче живота чітко прокреслено трикутник — образ родючого лона, а руки піднесені до Неба для захисту, для оберігання. Враховуючи, що Трипіль­ська культура розвивалася під знаком Тельця, то цей образ мав священну сутність. На рівні космічному в образі втілено єдність Неба — Віл, Велес і Землю — Берегиню, а на рівні житейському — чоловіче та жіноче начало, парну сутність. Про первісність іпостасі Берегині-Оранти В. Даниленко писав: “Прадавній антропоморфний образ самої Землі, яка закликає до себе для запліднення доб- ротворні небесні сили, в той час, як голова корови виявляє її ж зооморфну іпо­стась” [36, 45].

Названі образи створені поєднанням двох трикутників. Один іде згори, а дру­гий — знизу, несучи всеплодючу силу Неба і Землі. Трикутник, ромб трактуються як символи родючості. Трикутники зображені на жіно­чих статуетках, символізують жінку як матір. Вища сфе­ра на мальованому посуді (Крутобородинці, Петре ни, Майданецьке, Тальянки) зображена в образі ромба. Отже, звідти посилаються сили для життя, які підсилюються силами земними — поєднання двох трикутників. Тут знову згадаємо, що силовий каркас Землі створений із трикутників, у центрі яких розвивається життя. їхнє образне втілення знаходимо на мистецьких творах Три­пілля.

Двотрикутні Богині із

Бринзен /// (Молдова}

Більшість двотрикутних зображень від Траян-Дялул (Румунія) до Усатового (Україна) мають трипалі руки.

Трипалі ноги волів із Трифауц-села (етап СІ)

Двотрикутна Богиня з трипалою рукою на кам 'яній стелі із Усатового (етап CH)

Трипалі — рука із Луки Врубливецькоі (етап А) і нога із Бернашівки

Єдність світу і роду

Малюнки трипалих птахів:

а) на посудині а Ьринзен IV /етап Cl_f Молдова);

б) на писанці із Колодистого (Тальнівський р-н на Черкащині), 1920-ті роки. Зібрання Д. Щербаківського

Модель Cairy трипільці а ‘хліборобі» но горщику із Мойдонецького промісто Розкопки M Шмоглія

Чотиричосність Світу но покришці із Вороноаиці (етап А)

Чотириб/чн/сть Саіту із центром творення о) золота бляшка від кінсько/ упряжі екологіє; б) хрестик сарматів, // ст. до н. е, я) хрестик, Київ XJII ст.; г) хрест но тканому рушнику із Вишнополя Тальн/яського р-ну, 1920-ті роки. Зібрання В. Мицико

золоті речі: рало з ярмом, сокира, чара. Підійшов до них старший Ліпоксай, щоб узяти, а вони спалахнули вогнем. Підійшов середній Арпоксай — теж саме. Ko- локсай узяв їх і дав своїм людям для праці, а царство розділив межи своїми трьо­ма синами. Назвавши священні речі питомими українськими словами — рало, чара, сокира замість плуга та чаші, бачимо, що в їхній кореневій основі є склад “РА”, що вказує на походження знарядь від імені Бога Сонця. ВХасна назва Колоксая та­кож розкриває його світлоносну сутність.

Спільна їхня назва, як зазначає давньогрецький історик Геродот, — с-коло-ти: “Всі вони називаються екологами від імені (їхнього) царя, а скіфами їх нарекли греки” [28, 3/]. Самоназва народу відкриває священність їхнього походження. Вий-

Хрест-перемичка від біноклевої посудини із Щербанівки (Київщино). Розкопки В. Хвойки

XiO

Снопи в полукіпку кладуть на чотири сторони

збруї: від кола-сонця чотири рамена відходять в чотири сторони. За такою композицією "обилися і навершники: в центрі зображував - ся батько Папай, а від нього на чотири сто­рони відходили загнуті підвіски для дзвоників.

Кінь-сонце. Бронзова підвіска Солтівськоі культури, кінець Vll — поч. IX ст. н. е. Харківщино, 19 ІЗ-1914 рр OAM

Генеалогічна оповідь стверджує свя­тенність екологів, єдність їхнього роду, землі та всього триєдиного світу. А ще утвер­джується місцевий хліборобський характер їхньої праці і життя. Оскільки хліборобство було плужним, то своїм ⁴⁴корінням міф за­глиблюється у бронзовий вік” [107, 161₁ 163]. На початку епохи бронзи припинила своє існування Трипільська культура, але знання про світ та його мірності були одними й тими ж для людності пізнішого часу, стали його духовно-історичним спадком. Триє- диність орнаментальної композиції на посуді трипільців-хліборобів і тричленність космогонічного міфу екологів про божественність роду і ремесла структурно пов’я­зані. Там нижча сфера, як у житті, ближча, зриміша і її дія благодатніша. Мабуть, тому в міфові екологів священні речі з небес даються у руки найменшому, але світло­носному Колоксаю.

Світогляд сколотів-хліборобів також ґрунтувався на знаннях закономірностей світового ладу. Міфологічна традиція його закріплювала. Це згодом витворюва­лося у творах мистецтва, в побуті, у всьому художньому осмисленні життя. Тому не могло не існувати епічних творів. Прикладом цього може бути запис на 31 до­щечці “Велесової книги”: “1 так наказав отець Глас Оріїв трьом синам своїм по­ділитися на три роди” [15, 113].

Генетично пов’язана з предками легенда про засну­вання Києва, яка ще й утвер­джує провідництво полян — людей поля, хліборобів. Космо­гонічна концепція одна й та, але персонажі, відповідно до нових історичних умов, — інші. Там же, у Подніпров’ї, мешкали по­ляни. Три брати — Кий, Щек, Хорив із сестрою Либідь ---------------------------------------------- жили із родами своїми. “Сидів Сколоти ведуть бій. Золотий гребінь із могили Conoxa

Кий, Щек і Хорив то сестро Либідь. Малюнок із Радзивілівського літопису

Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавиця. а Хорив — на горі, яка нині зветься Хоревицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом... Були вони мужами мудрими й тя­мущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві і до сьогодні. По сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян” [76, 4—6].

На відміну від сколотського міфу в полянському не молодший, а старший брат стає на чолі “мудрих і тямущих”. Його символ влади — кий, цебто булава, а влада давалася від Бога. Булава втілювала небесно-творящу сутність, світовидність. Її сто­рони мали чотири трикутні виступи, обрамлені навскісними хрестами, котрі утворюва­ли ромби. Володар із цим священним символом влади вів порядок у житті людей, аби все в ньому чинилося за законом Світового ладу, праведно і справедливо.

Українська епічна традиція продовжує міфологічну традицію пращурів. У на­родних казках, як і в міфові сколопв, менший брат справедливіший, через різні чу­десні перетворення він досягає того, що не вдається старшому та середньому бра­там. Так, у казці про Івана Богатиря йому трапляються в мандрівці три дороги. Із них він вибирає найщасливішу.

Три брати, три стовпи, три дороги як тримірність життя — основа казки про Жар-птицю та вовка. З трьох братів у казці “Названий батько” найжертовнішим, а тому й найщасливішим, виявився найменший. Казки своєю оповідною цікавинкою не лише мали морально-виховне значення, а й відкривали знання про триєдиний світ і утримували їх на світоглядному рівні. Традиція обумовлювала творчість. При-

Жіноче намисто в кілько рядків у СТИЛІ пекторалі із с Вишнотль на Уманщині, 1920-ті роки

Жіноча підвіска із кургону Куль-Оба (Крим), IV ст. до н. е. Золото, емаль

клад цього — украшена народні думи, як ось “Три брати самарські”, "Втеча трьох братів із порода Азова”. Тільки перша створена дав­ніше, оскільки традиція триєдиності у ній ба- гатопроявна. Після страшного бою навіть поля погоріли і, здавалось, не було ніякого рятунку. Але захисникам рідного краю, трьом братам посіченим і порубаним (старший — писар військовий, середній — козак лейст- ровий, менший — фач і трунбач військовий), навіть природа сприятлива [132, 92—93]:

Модель триединого і чотмрмчасного Світу екологів на золотій пекторолі із Товстої Могили. Розкопки Б. Мозолевського

А тілько не згоріло три терни дрібненьких, Три байраки зелененьких.

А тим вони не згоріли,

Що коло себе трьох гостей іміли.

А яких же то трьох гостей?

Три братіки рідненьких...

То хотя трьох братів самарських

У тернах та в байраках, но самарському полі голово полягло, Так слава їх козацька молодецька не вмре, не поляже...

ТРИЧІ ДИВНАЯ

ж

лТіиття людське. Які його основні означення, ЯКІ зміни і їхній сенс¹

Відповідь на нього, як знання для всіх поколінь, наші предки вмістили у таку змістовну приказку: “Тричі людина дивною буває: як родиться, одружується і вмирає”. Ди­вина ця — у самій її появі, в течії природних перемін, в безкінечності життя. Ці

триєдині віхи людського буття духовно наснажуються трьома основними обряда­

Трипільсько статуетка із трьома разками намиста (Київщина) Дарунок В Хвойки Одеському археологічному музею

ми — родинами, весіллям, похороном. Радість і ему ток сплелися у них. Ритуалами обставлені, у симво- ли-образи уособлені, піснями оспівані, словами іб- лагодінні, у дійства розгорнені, — вони постають не лише художнім полотном життя однієї людини, а й життям усього народу.

Зображення трьох сил на мисці із Майданецького прамісго Розкопки М. Шмаття

LLL

Радість велика від народження душі праведної, а пісень в обряді обмаль. Зате весілля як народження нової сім’ї вихлюпує душевною повінню. Весільні пісні — це найбільший творчий набуток українського народу. Багатство дійств, символів, добродійних побажань, розкіш вбрання, невпинна імпровізація у слові, пісні, музиці виводить весілля на духовні вершини обряд створення. Його образами і ритуалами збагачуються інші народні обряди. Смерть викликає жаль непроминучий і тугу не­вигойну. Якщо в якійсь місцевості і не збереглися тужіння, то горе спонукає речи­тативно виказати добрі слова про покійного і виплакатися за невідшкодовною втра­тою. У тій тузі також народжується не один імпровізаційний твір.

Природну обумовленість обрядів люди нашого краю визначають у приказках: “На весілля прийде неділя”, “Смерть і родини не вибирають години”. То вже так, коли кого постигне. Життєві зміни взаємопов’язані. Вони є безкінечним колообі- гом життя. Люди знають, що весілля дасть насіння, а хто не родився, той не по­мре. Кожна смерть — це нове народження. Обряди відбуваються так, як узви­чаєно, “як з прежда віка було”. Завдяки їм підтримується кревний і духовний зв’язок із предками, із нині сущими та прийдешніми, яким передасться досвід духу й творення.

У духовній основі обрядів лежать ті ж мірності Світового ладу, що й в інших видах народної творчості. Щойно народжується дитина, як її піднімають угору, до небес, звідки їй послано життя. В розумінні нашого народу людина є небесного, власне божественного, походження. її народження, то — всевишнє післанництво. Недарма і нині люди кажуть, що коли народжується дитина, то з’являється на небі ще одна зоря. Ненька свою кровиночку називає сонечком, зірочкою. За повір’ям дитину приносить із небес лелека — посланець Бога світла Леля. Тому її ще називають леліткою, а мати не просто доглядає дитину, а леліє.

Породіллі завжди пособляли дві Рожаниці. їхню місію згодом стала виконувати бабуся-повитуха. Прийнявши роди, вона пісенно і молитовно звертається до Бога:

Калач з квіткою для обдарування на родинах з с Легедзине Тальнівського р-ну. TMIX

Остап Ночовник. Свічник із сонцями як лробраз Папоя ехолотів;

с. Міські Млини на Полтавщині. Початок XX ст

— Опростай, Боже, а дві душечки - Одну душечку окрещенную, Другую душечку нарожденую, Третю душечку й бабусеньку [137, /

Перев’язуючи пуповину, бабуся-повитуха і двоєдині побажання у свої слова вкладала: “Зав’язую тобі щастя та здоров’я на вік дов­гий і на розум добрий!** Виявляється, що бабу ся це не по своїй волі чинить, а виконує Божу волю, оскільки то “сам Господь тобі в’яже, ща­стя й долю дає”. Відділену пуповину закопу вала під ліжком або коло хати зі сторони ходу Сонця, чим пов’язувала дитину з рідною зем­лею, так, як до цього вона була пов’язана з ма­тір’ю. В зрілому віці людина з гордістю гово­рила: “Тут моя пуповина закопана**.

За бабусею була і перша купіль. Наро­джену дитину вона тричі піднімає вгору і кладе в літепло. Скупає, сповиє, знову тричі підніме вгору і прикаже: “Будь красним, як Сонце!’ Поцілує і віддасть матері з побажанням, щоб росла здоровою. За цим тричі сплюне у воду, аби все нечисте спливло за водою.

Батьки традиційно беруть пару кумів, хоч можна дві й три пари — це вже з велико! радості чи з розкоші. Перед хрестинами відбу­вається таке обрядове дійство. Бабуся на по­куті на кожух кладе дитя, щоб було багатим і щасливим. Кум із кумою беруть вишиту по­душку за краї з голови, а батько з матір’ю із ніг. На неї бабуся кладе дитину. Батьки гричі піднімають дитину вгору до сонця. Тричі й при­казують: “На щастя, на здоров’я, на многая літа!” На родинах усіх присутніх, а особливо членів роду, обдаровують калачем і квіткою з жита, калини, барвінку. Бабуся кладе на ма­льовану миску калач, вкладає в нього квітку й накликає рідних: “Просить породілля на ка­лач і чарку, а племінник — на квітку”. Вона е

Тричі дивная

триедини\ символом життя. Калач не лише хліб, а й символ сонячного кола, то ж надаватиме нарожденному снаги і світла у житті. Тому й бажають йому люди при цьому даруванню: “Хай здоровим росте і щасливим буде!” [88, 10—28]. В обряді родин на Гуцульщині є ритуал — колачини. Перед кожним із присутніх ставлять горщик із водою та свічку. Вогонь і Вода, як дві життєтворчі сили, сприятимуть його росту й розвитку, щастю і долі [171]. Квітка як Дерево життя народженої душі єднає рід. Якщо когось не було на родинах, то дарують його на похристинах, на пострижинах, а якщо й так не вийшло із поважної причини, то дарують аж на весіллі разом із короваєм.

Найдавнішим і найпоетнчнішим обрядом українського народу є весілля, тому й мірності універсального закону Світоладу тут втілено найповніше. Нова сім’я, як і світ, твориться семичинно. Традиційно народне весілля тривало сім днів. Основ­ний сонячний хліб роду молодих печеться із семи складових. Від священної сімки похідна й кількість дружок у молодої: “сімсот ще й чотири”. Пшениці коровайниці піснею замовляють, що годі “сім літ у стозі стояти”. На нього родина “звезла, знес­ла сім мірок муки на коровай”, аби він був гарний. Князь по свою Княгиню не просто йде, а “семеро коней веде”. Староста “коровай крає, семеро дітей має”. Мати, віддаючи дочку невістчити, наказувала, щоб та вдома “сім літ не бувала”. Приданого приданки брали так багато, аби відповідало семичинній світовій вели­чині: дівку, постільку, подушки пухові, сорочки льонкові, скриню, “перину і в дім господиню”.

Основне на весіллі, аби все було парним. Молодий і молода, старший боярин і старша дружка, два свати-розпорядники, бояр і дружок має бути парна кількість.

Образ триєдиної сфери на будинку в Тальному. 1912 р.

Весільні дружки із Тальнющини. 1970-ті роки

Якщо хтось із молодих сирота, то за батьків мають бути хрещені, посаджені в названі із найрідніших. А ще два старости, два свати, парна кількість коровайниць: “Дві сестриці коровай місять...” Для молодих і перед ними усього має бути по двоє два хліби, дві ложки, пов'язані червоною стрічкою. У весільних піснях оспівана парність як основна умова розвитку життя. Чимало з них починаються одним і тим же реченням: “Ой у саду дві квіточки...”, як ось у записах П. Чубинського, а потім співається про справу чи дію:

Ой у саду дві квіточки.

Первая квіточка — то ж Іванко, Другая квіточка — то ж Мар'єчко... [18, 97\.

Шлюбові сприяють небесні сили. Воля їх здійснюється через посередників - матір, дружок із піснею. Випроводжаючи дочку в дорогу, мати її “Місяцем обгородила, Сонцем підперезала”. Хода молодої прирівнюється до ходи самого Сонця:

Ой яснеє сонце вгору йде, Молодая Зоїчка з двору йде Із золотими вінками, Із молодими дружками... [20, !68∖.

Коли приходить Князь по Княгиню, щоб йти до шлюбу, дружки її співають, аби вона поглянула на красу милого світу. Велич і святість Князя подано в найви­щому образі:

Заглянь, Ганнусю, в віконце,

Стоїть Грицуньо, як сонце,

Олена Багрій Коровай із свічками

з с. Повлівка // Тальнівського р-ну TMfX

Дивень — весільний калач для молодої з с Вишнополя TMiX

Під ним коничок припав росою, А сам молодий — красою... [18, 189\.

Йдучи в неділю до молодої, молодий бере до свого походу двох сватів з хліба­ми, двох свахів, двох-трьох світилок, двох-трьох боярів, щоб усіх було по парі.

Ой грали ми, грали

Попід небесами: Соколи з галочками, А буяри з дружечками... [18, /96}.

На весілля молода плете два вінки: один собі, а другий пришиває до шапки молодому. У короваї запікають двоє курячих яєць, які при даруванні віддають молодим. На короваї має бути два рушники навхрест.

Всього — попарно, а дії повинні вершитися тричі. Tpиєдикість виявляється уже в запрошенні: “Просили батько, просили мати і я прошу на хліб, на сіль, на весілля”. При цьому молода тричі кланяється і після кожного разу цілує запрошу­ваних. Дорогий наряд, який батько-паноченько має справити своїй дочці, скла­дається з трьох величин :

Що зеленою сподницю по землицю, Щирозлотий поясочок на станочок, Щирозлотий поясочок на станочок, Червонії чоботеньки но ніженьки... [18, 126\.

Усі дійства починаються з благословення: діжу місити, коровай бгати, гільце звивати, на посад завести, до танцю вивести. Старший боярин звертається за благословен-

ням до старостів тричі, вони тричі благословляють, а дружки чи свахи тричі співа­ють про це. У слові й пісні міняється лише дія, а звертання залишається сталим. Благословення здійснюють троє — найсвятіший і найрідніші: Бог, батько, мати. Старший боярин тричі урочисто проказує: “Пане старосто, пане підстаросто, благо­словіть молодим коровай краяти!” Старости, а за ними і свати зі свахами, тричі відказуть: “Бог благословить!” “Благословіть усі три рази заразом”. “Бог благо­словить!” Дружки тричі співають:

Благослови, Боже!

Благослови, Боже, і отець, і мати

Своєму дитяті коровай краяти.

І другий раз у Божий час: благослови, Боже,

Своєму дитяті коровай краяти.

І третій раз у Божий час: благослови, Боже, Благослови, Боже, і отець, і мати

Своєму дитяті коровай краяти... [ПО, 13Г].

Дівчині, що стає жінкою, допомагатимуть у житті три космогенні сили. Переда­ючи молодому Миколі Наталку, бояри співають:

До нас, Наталко, до нас!

Буде тобі добре в нас: Сонце тобі хліба спече, До хати вода тече, А вітрець повіває, Хаточку замітає... (112, 7467∣.

Калач поминальний із с. Кирилівки Колимського р-ну на Одещині. 1973 р.

Перш ніж сісти на посад, дружко тричі обводить молодих кругом столу. Вони по тричі кланяються усім на чо­тири боки. Такий поклін на весь світ є основним і праведним, а тому щасли­вим та сприятливим для житія. Чо- тиричасність виявляється також і в піснях. У виготовленні короваю беруть участь чотири сили з рідного світу земні — від села, міста, столиці — і ті, що на небесах.

А хто в нас коровай бгає, А чи з міста міщаночка, А чи з села да селяночка, А чи з Києва до буймистрая, В сьому дому пречистая... [18, PCJ.

Тричі дивная

Дружки після шлюбу через соколонька посилають батькам вістку славну, аби вони вчинили за звичаєм. Світ чотирибічний, а тому й наповнений. Життя моло­дих як подружжя наповнюється новим змістом, коханням і творенням. Тож для роду кревного і названого має бути така життєва повниця, як і світова. Особливо поклопочеться мати:

Нехай вона столи заставляє,

Нехай хліба пшеничнії накладає,

Нехай свічі восковії не вгасають, Нехай мене з дружиною дожидають... [110, 197\.

Усе в житті відживає, тож і смерть є природним виявом. Ніхто її не бажає, та нікуди від неї не дінешся. Стараються відігнати: “Смерте, смерте, іди на ліси, йди на безвісти, йди на море”, але вона таки йде на людей. На похоронах люди ту­жать за покійним, “за правдонькою, за порадонькою” і не хочуть навіки розлуча­тися.

Та зачиняйте дверичка й віконечка,

Та не випускайте своєї матусі із дворечка... [91].

Домовина як нова хата покійної людини “сумна й невесела”, але про неї також виказують світовидно:

Воскові свічі навколо тіла покійного, с Стебле Звенигородського р-ну на Черкащині. 1970-ті роки

OOQ

Надмогильники з ознаками трисдиності із с Печеніжин Коломийського р-ну !воно- Франківської обл., / 930- ті роки

Туди й вітер недовіє,

Туди й сонце недогріє,

А соловейко недощебече,

А зозуленька недокує... [91].

Горе від втрати не затіняє чотирибіч- ноет! творення. Слова, мовлені в тузі, да­ють таку ж схему, як і мистецькі твори від давнини і до сьогодні: один в центрі, а чо­тири з боків:

У хаті чотири стіни, о я п'ято, Яка ж моя доленька проклято.

Семичинно відбувається і похорон. Сім дій відбувають на ньому люди, хоронячи дівчину.

Да вже твою милу схоронили, В вишневім соду положили, Тесовую труну знарядили, Дубовою дошкою заслонили, Важкою каменюкою накотили, Високую могилу висипали, Червоную калину посадили... [134, /14[

Тричі по чотири рази стукають качалкою об одвірки перед винесенням труни. Обрядові дії під час похорону відбуваються потрійно. Тричі стукають домовиною об поріг, коли виносять з хати — так покійний прощається із своєю оселею. Тричі її піднімають, коли мають нести в останню путь, опускати в яму. Давніше сани, на яких була домовина з покійним, мусили везти трьома парами волів. На поминаль­ному обіді беруть три ложки колива — кутя з медом — задля вічної пам’яті по­кійного, годують його душу. Самих поминок є три: дев’ятини, сороковини, рокови­ни. Поминальний обід ще від часів Київської Русі називають тризною. Тричі співають і “Вічную пам'ять”. Приказування на обідах створені за принципом двоїни: “Хай з Богом спочиває та нас дожидає”, “Покійному царство небесне, а живим віка й здоров’я”, “Вічная пам'ять і вічний спокій” [83, 76—80].

За принципами парності, триєдиності, чотиричасності твориться життя. За ними воно має розвиватися. За ними воно і завершується.

З 2Л

Lj∖j * *

ТРИ ДОЛІ в полі

^)сновна закономірність Світу проявляється в його триєдиному зро­станні. Найістотніше вона відтворена у творах народного мистецтва, піснях. Ком­позиційно триєдиність найбільше втілена у колядках та щедрівках і становить їхню образну основу. Вона послана із всевишніх високостей. Сам Бог подає пану Гос­подарю цю священну силу [29, 148]:

Пане-хозяіну, Бог тебе кличе, Дор тобі дає: гри долі в полі, Три долі в полі, сто кіп жита...

У ритуальних піснях творення відбувається за єдиною схемою. Спочатку опо­відається про Верховну іпостась, а потім про триєдині чинники. У колядках ним є пан Господар, дитя на золотому кріселечку; у купальських — Гриць чи “молодая молодиця**; у весільних — залежно від події: брат, сват, дружко чи інший важливий чин. Братові молодої за його ласкаву поступливість має бути щиро­серда застава, так потрібна молодому коза­кові [HO, ∕і коло них співдіють два священні дерева — явір і дуб [44].

Ой за нашим садом три місяця рядом,

Ой, яворе, явороньку зелененький!

Перший місяць ясний, то Іван прекрасний, Другий місяць ясний, то Петро прекрасний, Третій місяць ясний, то Павло прекрасний.

Стій, дубе, не ЛИНИІ —

Ho дубові жолуди.

На цей вечір Купайла

Ho вулиці гуляло

Ой, яворе, явороньку зелененький!

Ой за нашим садом три зірочки рядом...

Образи людей, особливо хлопців і дівчат, в українських піснях — від колядок до весільних — прирівнюються до космічних образів, як світотворчих чинників: сонця, місяця, зорі. Вони супроводжують людину в її життєвих справах, а сама вона втілюється своїми благородними діяннями у космічні світила.

У веснянці "Ой на горі лобода” дія відбувається зворотно — від парності до триєдиності й знову до парності. Жона мужа продала за три рубля. За них купи­ла три вола, виорала три поля, посіяла тройзілля — барвінок, васильок, чорнобров. Через них ⁴⁴Михайло Параску полюбив” і черевички її подарував. Заплатив “за ці черевички три копи”. Тут парність знову переходить у триєдиність. Відбувається невпинний процес розвитку життя.

Доброго пана має священна діброва-земля. Він, Всевишній, переодягає її трьома барвами. У цих образах змальовано оновлюючу красу природи — літа, осені, зими [58, 156]:

Одно барво зелененько “ Всьому світові миленька. Друга барво жовтенько - Всьому світові сумненька.

Третя барва біленько ~

Всьому світові студненька.

Береза хвалилася своїм нарядом славним: білою корою, широким листям, високим гіллям. Дуб як священне дерево Перуна знає, чия це робота і роз­криває дію життєтворчих сил [58, /55]:

Вибілило кору до яснеє сонце, Широчив листя до буйний вітер, Височив гілля до дрібний дощик.

Верба весною горнеться до того, з ким розви­ватися має. Розвиток відбуватиметься у гармонії з усім довкола. Її плля спускаються [58, /53]:

На зеленую діброву,

На колодную водицю, На шовковую травицю.

Як рослинам, так і тваринам весна дає триєди­не привілля. Після стійлової зими зелений спо­житок для них є радістю життя [58, 332]:

Петро Коток. Свічник-трійця, м. Коав, Гуцульщина 1910 р.

А вже корови у діброві,

А вже телята пасуть хлоп'ята, А вже вівці на крутій гірці.

Різні справи, дії вершаться тричі. Тричі закликають, звертаються. Навколо трьох хлопчиків дівчата хоровод водять. Аби щастя випало дівчині, вона закликає дощ на свою руту зеленую, рожу червоную, хрещатий барвінок. Краса природи дає кра­су дівчині, тому вона найбільше й цінується. Про це і люди говорять [58, 171]:

По три гроші жінка, Сто золотих дівка. По шагові молодець.

Коло води як космогенної сили чиняться справи на життя-майбуття. Ду­най — то не лише річка, а й синонім води взагалі. Де “вода ринула, з беріжка крутого”, то “там три козаки коней напували”. При святій воді кожен казав, котру дівчину любить і присягався за себе взяти. Обіцянка при воді, яка зберігає і пере­носить інформацію, — найосновніша. Ii сприятлива сила проявляється у трьох обрядах — родинах, весіллі, похоронах. У святах на честь Сонця вода, після вог-

Золота прикраса лунниця із Глодосько- го могильника (Кіровоградська обл} Київська Русь, VHI ст

Три€ДИН!СТЬ в образі ЛЮДИНИ на підвісці з електри доби Київської Русі, XU CT

ляється від неї, вона набрала води горілці й медові [58, 249]:

ню-світла, є другою шанованою силою. Чарування також роблять за допомогою води і також три­єдино. Коли дівчина зачула, що козак відмов- з Дунаю, накопала коріння чарівного, намочила в

Приставило до печі,

Го варило три речі: — Кипи, кипи корінець, Поки прийде молодець.

Через воду, вогонь і зілля до козака долинуло дівоче бажання і все завершило­ся сприятливо: заніс його “сивий кінь до дівчини на покій”.

Весна приносить триєдину благодать для природи і для людей усіх поколінь [81, 23-24].

Принесла вам літечко, Щоб родило житечко. Принесла вам квіточки, Щоб квітчались діточки. Ще й барвистії віночки, Щоб співали весняночки.

Кожний порається на полі, городі, аби обробити, посіяти, посадити, виростити землі для краси, собі для спожитку. Як узимку бажали, так весною роблять. Сіють жито, пшеницю із зверненням до небесного Володаря: “Зароди, Боже, всякую пашницю”. Навіть старий чоловік і той на городі “оре, скороде, конопельки сіє” [58, 32I_t 309]. А пісні весняними просторами розносяться так, що чути на весь світ [58, 166].

Три ДОЛІ В ПОЛІ

Заспівали по пісеньці Трьома голосами, Пішли наші голосочки Попід небесами.

Втілення триедмності в архітектурі; м. Умань, початок 1900-х років

Розквітає не тільки природа, а й мо­лодеча сила й звага. Ось який звичаєво зримий образ цієї триєдиної краси ви­малювано у пісні [58, /53]:

Молодецько краса “ Хустонька до пояса, За шапкою квітка, В провій руці дівко.

Кожне народне свято пречисте, бо в них утверджуються СВЯТОСТІ життя, його космогенні сили і цінність. Давнє й поетичне Купайло триєдине в образах. Основ­ним його символом є купайлиця “в три гилляки”. Місце для святкування гарно прибране, що відповідає світлому святу на честь Сонця [133, 99]:

Ой під білою березою - Там хорошенько прометено, Барвіночком оплетено, Василечком обтикано.

Купальське свято любе для молоді тим, що тоді розквітає чарівне і любе зілля. Дівчата піснею повідують, що вони Івана-Івашка посіють “у трьох городчиках” і що з нього вийде [137, 114]:

У первому городчику да любисточок,

У другому до барвіночок,

У третьому до васильочок.

Що любисточок задля дівочок,

А барвіночок соди устеляє, А восилечок три запахи має.

Мрії про одруження визрівають купальської пори. До кохання, бувало, втру­чалася батьківська воля. Одначе дівчина не сприймає нелюба. Замість любові вона покладе йому три камені: два під боки, а “третім зверху приложу”. Милому хлопцеві, “робітному і охггному”, дівчина рада [133, /08]:

Я єму під бік білу постільку положу,

І зверху подушеньку приложу,

Я з таким мужем і жити можу.

Триєдишсть як світоглядна й композиційна засада — одна з основних у ку­пальських піснях, на яких би українських землях вони не були створеними. В де­

— Дай нам, Господоньку,

Першеє поломіненько — озимое житцо, Другеє поломіненько — до пшениця, Третєє поломіненько — до горох.

В іншій пісні з Надсяння триєдиність у родючості проявляється всеоб’ємно. Усі сім культур мають заврожаїтися: жито, пшениця, просо, горошенько, коноплі, лен, капустиця. Отак, триєдино і семичинно оспівані і через Божу силу послані, дадуть вони дорідний заживок для життя людського [133, 101].

Ой дай нам, Боже, на світоньку добре,

Жеби нам житонько родило -

В споді коренисто, в середині соломисто,

На вершечку колосисто.

Врожай також на три справи свою поживу розповсюджує: для діток, челядь годувати, горілку курити. Та ще най­важливіше [137, 92]:

— Роди, Боже, цю пшеницю, Це ж дівчатам на коровай, А порубкам на пиво, Старим людям на диво.

Священний поклін молодого красного подружжя віддається та­кож трьом найріднішим [46]:

Рожевії квіти, Кланяються діти: І отцю, і неньці, Усій своїй родиноньці.

Мірності у народних піснях мо­жуть не розкриватися у суті, а про­сто згадатися, як ось у коротких жанрах — веснянках, весільних: “На вгороді дві вишеньки, за вгоро- дом три”. В інших вони розгорта­ються сюжетно, а то й цілком відтво­рюють образотворчий зміст [19, 214]:

Миска із триєдиними зображеннями; с. Опішня, поч. XX ст.

Триєдине Древо життя на мисці із Бару (Поділля), кін. XIX — поч. XX ст.

Орел дерево ПОЛОМОВ,

На тихому Дунаєві кладки слав

З високого дерева, з ялини, З хрещатого барвінку, з калини Молодій Марусі княгині.

Величним князь Іванко. Навіть потрапивши на чуже подвір'я “своєї тещі”, він свою велич повсюдно виявляє триєдино [133, 140]:

Водит танец на весь дворец,

В правой рученьци дівоньку водит, В лівой рученьци шапочку носит. В той шапочці тройзілсчко: Першеє зілєчко — зоговлянечко, Другеє зілєчко — вінчанєчко, Третєє ЗІЛЄЧКО — весілєчко.

Космогонізм у творчості українського народу повсюдний чи то в мистецтві, чи то в пісні. Життя юнака з одруженням змінюється. Воно стає його “великою дорогою”. Молодий їде до тестя, в якого “троє воріт” із щирого золота. Вони відкриті у світ білий як удень, так і вночі. Крізь них заходять світлоносні сили і Князь як частка цієї Трійці [19, 214]:

В одні ворота соненько сходить,

В другі ворота місячих світить, В треті ворота молодий іде.

Образ Трисуття над дверима; Умань, початок 1900-х рр.

Др душі найближча — своя родина, кревна рідня. Вона також триєдина: батько, мати, дитина. Де б не був, а душа до родини лине і завжди повернеться. Про найрідніших і слова найніжніші [111, 27]:

Ой немо цвіту найсильнішого над маківочку, Нема роду нойближнійшого над матіночку.

Нема цвіту найсильнішого над тую кислицю, Нема роду нойближнійшого над тую сестрицю.

Нема цвіту найсильнішого над тую ожиночку, Нема роду найближчого над дружиночку.