ТРІЙЦЯ із золотого КОЛА

Оглянули ми основні або, як кажуть, рокові свята. Одна пора року переходить в іншу, і ця зміна також має свої пошанування. Якщо перші назива­ються святами, то другі — присвятками.

За важливістю ці свята менші, тому вони й більше забулися. До двадцяти років авторові доводилося їх записувати і відновлювати дійства, приказування про Колодія, Зелену Неділю, Весілля Свічки, поки вони постали в цілості. Усі присвятки мовби відтворюють сім періодів Світобудови, сім галактоліть творен­ня світу, сім тисячоліть володарювання Дажбога, сім виявів світу у світлі, кольорі, звучанні.

ВСЯ НАДІЯ НА КОЛОДІЯ

Колодій — свято переходу зими у весну. Він приїздить на золотій коліс­ниці, на небі простеляється його золота путь. Колодій розкручує світлі космічні сили:

Я весну ведет, а зиму женет:

Так весну ведет крутим калачем,

А зимку женет ясненьким мечем, Ясненьким мечем, теплим вітриком. Теплим вітриком, дрібним дощиком.

Ось така прадавня звістка про прихід Весни. Колодій, як людина, народжуєть­ся, зростає, прибуває на силі, помирає і відходить. Його колісниця — це не що інше, як вогненна коцюба. На ній приїздить Колодій в образі козака із золотим вусом. У світлій свиті й смушевій шапці. Здебільшого в нього перевдягається

Копач на свято Колодія. TMIX

котрась із жінок чи дівчат. У щ колодійські дні розгортається пар­ності сила. Хлопці й дівчата виби­рають собі пару під виголос: “Ко­лодій пару шукає, серце з серцем єднає!” Парубки мають його со­нячну ознаку — вербову колодочку з двома навкісними хрестами на червоній cιprqji, складеній у вигляді квітки.

А вже весно, а вже кросна,

Із стріх вода капле,

Молодому козаченьку Мандрівочко пахне.

Від Колодія Весна на силі прибуває. Дівчата писанки пишуть. Веснянки співа­ють. Пісня щира, дійства священні зближують молоді серця. Весь вечір хлопці й дівчата парами сидять у сподіваннях на майбутнє.

Я но тебе, Колодію, Мою всю надію, А без тебе, Колодію, Нічого не вдію.

Жінки виходять на вулицю і кожному зустрічному пов’язують хустину на ліву руку. Це означає, що до котроїсь із них треба йти справляти Колодія. Парубкам- невдахам чіпляють колодку. У хаті розігрують родини — в жінки знаходиться

Пару вибирають на Коподія

хлопчик. Це здебільшого макогін, сповитим у рушник. Всі тричі оповіщають: “ Ко­лодій родився!” За цим лунає пісня:

Колодійчику-чику

І голубчику-чику, Ждали тебе цілий рік, Та не довгий в тебе вік.

Іншого разу Колодій уже приїздить в образі світлоносного козака. Його за­прошують до столу: “Ходім, Колодію, на нашу затію. Будем їсти, будем пити, світ білий хвалити!" Тричі люди обходять кругом столу і проголошують: “Слава нашому Колодію!" Свято миле людям, і вони цілий день чи вечір співають.

Ой колодка, колодка,

Яка була солодка.

А ще було солодша, Як я була молодша.

Пісенні мелодії. Танцювальна музика. Розмах гостювання і веселощів. Коли господар передає віху — замаяне вербовеє колесо колодійське комусь із чоловіків, то знають, що взавтра у того збираються на Колодія. Як з піснею прийшли, так з піснею і розходяться:

Я тобою. Колодію,

Куди іду, то радію:

Чи раненько, чи пізненько —

Тор-тор помаленьку.

Весь тиждень Зеленої Неділі називаєть­ся ще Русальним. Для жителів Наддніпрянської України, давніше званих руса­ми чи росами, це було найосновніше родове свято — Русалії. Довгі віки святку­вали його всенародно. Дзвеніли і вулиці, і поляни, і луги від пісень русальних, від ігор скомороших, від музики “сопелів, бубнів, гуслів". Як і тисячоліття тому, з па­м'яті зринає пісня про розквіт цієї пори, уславлюючи сприятливі космогенні сили — Воду і Сонце:

Подолешничок мій зелений, Ой луги мої всі зелени! Ой коли ти зрос, коли зелен став? Ой ізрос же я дрібним дощиком, А я зелен став красним сонечком...

Три дні перед Зеленою Неділею, і три дні після неї називаються Зеленими святками. У перші шанують зелену природу — плетуть вінки, клечають оселі, по­двір'я, обмаюють худобу, а в останні пошановують русалок та проводять їх, помина­ють померлих. З гілочками зеленими в руках, із віночками зеленолистими на голо­вах пішли дівчата колом за сонцем. Усе злилося в суцільний рухливий співучий вінок: і дівчата, і галявина, і пісня: “Ой зав'ю вінки та на всі святки. Ой на всі святки, на всі празники. Та рано, рано! На всі празники”.

Уся хата знадвору, з середини вбрана у зелену клечінь. У хаті долівка посилана зіллям-лепехою, квітами луговими. У неділю господар із гілкою клечальною вихо­див на подвір’я і запрошував:

— Сонце ясне, сонце праведне, святі наші діди-лада, духи вод і лісів, лугів і полів, зустрічаємо вас, вітаємо з літом, шануємо і запрошуємо!

Жінки пов'язують хустки на свято Колодія

У садку в холодку, коло криниці збираються люди.

Вишні, черешні розвиваються,

Синь-озеро розливається. Ясне сонечко усміхається, Жито силоньки набирається.

Серед дівчат був поширений звичай поріднення — кумування. Вони закопу­вали деревце і чіпляли на нього стрічки, намиста. Котра з якою куматися має, то обидві стають одна напроти одної, тримаючи віночки коло обличчя. Дивлячись крізь віночок, починають обертати його за сонцем і тричі приказують:

— Будь зі мною, як кума з кумою!

Через вінок обмінюються крашанками. Крізь нього цілуються, утверджуючи свою спорідненість: “Кумаймося, не цураймося, на Ви називаймося!”

Символом свята на Звенигородщині було деревце з верби, у селах Монастири- щенського району — з тополі. На Полтавщині прибирали дівчину в зелене кле­чання і називали Тополею. На неї чіпляли свої окраси: намисто, стрічки, хустин­ки. Барвистість уособлювала красу землі, яка спустилася з неба. З нею ходили по селі з піснею, сповіщаючи, що на цій Тополі — чотири сокілки. На Прикарпатті це була Вільха. На Переяславщині робили Віху з високої деревини, на Чернігівщині — із верби. Її уквітчували травою, квітами барвистими, гіллям зеленим, стрічками. Цілий день навколо Віхи розлягалися пісні-хороводи, мелодії яких вивищували і її, і духовну красу людей. Увечері йшли в хату, де були дівчата на виданні, співали їм, щоб вони “ зам ол о діли”, цебто вийшли заміж цього року. На Рівненщині водили Куста зеленого і коло кожної хати співали: “Куст із Кустом, а жито з ростом”.

Э QQ

1 lf_l

За законом Світового ладу

Ой зав'ю вінки та на всі святки...

Поминали люди своїх предків, душі яких були у вишньому небі — в садах Сварогових. У вівторок і середу треба було зустрічати русалок. Матері пекли ка­лачики і давали дочкам. Ті ставили їх на підвіконня. Дух святого хліба приваблю­вав русалок.

Проведу я русалочок до бору,

А сама вернуся додому!

Ой коли ми русалочок проводили, Щоб до нас часто не ходили. Щоб нашого житечко не ломили. Бо наше житечко в колосочку, А наші! дівочки у віночку.

ВЕСІЛЛЯ СВІЧКИ СПРАВЛЯЮТЬ

Починалося свято Весілля Свічки колись першого вересня, а за нинішнім літо­численням — чотирнадцятого. Сім днів ходили люди гуртами один до одного в гості і кожен день вшановували весільним дійством. Свято переходу літа в осінь припадало на осіннє сонцестояння. Це час рівноваги в природі, коли день зрівню-

Cboxm оспівують свічку

вався з ніччю, світло з темрявою. Від цієї пори його все меншатиме. Тож чоловіки і жінки, як свати, йшли із заквітчаною свічкою — несли в кожну оселю частинку світла небесного. Віднині воно осяватиме оселі і душі. З калачем, з гільцем квітучим, з піснями й музикою свати ходили від хати до хати, оспівуючи роботу майстрів та засвічуючи свічку (пізніше цю роль відвели каганцю. “Каганця женять”, — ка­зали.) у кожній оселі. Посеред стола вона красувалася.

Ой сяяло свічечко, сяяла,

Як у віночку стояло.

Ой на столі, на престолі, Подай, Боже, щастя й долі.

На віко від діжі кладуть калач, а довкола нього — вінок із барвінку. В калач вставляють заквітчану свічку. Вона є основним символом свята. З її світлом і заходять в кожну хату. Свати несуть із собою і гільце квітуче. Кому його на ворота поставлять, люди знають, що в цій хаті справляють Весілля Свічки.

Наше тілечко ясне,

Як калино красне, Як сонечко сяс, Стрічечками мас.

Із свічкою, гільцем та святим хлібом похід іде вулицею. Хто зустрічається, на подвір'ї чи городі порається, свахи Свіччині йому співають:

Ой не сиди, Людмило, не сиди,

Покинь роботу, погляди:

Чи високо сонечко?

Опека Багрій. Коровасць; с. Павлівна // TanbKiBCbKoro р-ку. TMIX

Комина приступає старша сваха і промовляє:

— Ой, Комине-чоловічечку, взяв за жінку та й Свічечку. Тепер мусиш до­годжати — щодня тепла додавати!

— Ой, Свічечко-жіночко, світи нам щодниночки, щоніченьки, щогодинсчки для всієї родиночки, — промовляє своє слово старший сват.

Віко із Свічкою ставлять посеред столу. Навколо нього відбуватимуться дійства і гостина.

— Якби дні не коротшали, а світло в вашій хаті нехай не вгасає! Гори, Свічко, на опічку, на столі, на престолі, в кімнаті і в хаті. Додавай нам світла ясного і тепла красного!

Ой дим ше не куриться, Чогось Комин журиться, А Свічко — не свічка, Ho стрічечці стрічко, Як пишна княгиня, Як кросна калино.

Закінчується гостина в хаті завжди однаково. Від Свічки, що на столі, старший сват запалює меншу свічку і передає її господарю.

— До ваших рук, шановний свате, передаємо це світло. Хай воно освітлює ваші будні і свята, вашу хату й родину! Несіть його впевнено й мужньо, бо це заповгг предків і світло душі народу нашого.

— Оставайтеся здорові з доброю годиною, з долею щасливою та із світлом ясним-красним! А в нас попереду — світла дорога.

Ой спасибі цьому,

Підемо к другому, Підемо на село, Щоб було весело.

Весілля Свічки, як присвяток, це пора рівноваги в природі, злагоди в душі. Воно є єдиним святом з усіх свят Сонячного Кола, яке день у день збігається з осіннім сонцестоянням.

ДУХОВНОЮ ДОРОГОЮ ПРЕДКІВ

Свята Золотого Кола Сонця — це віковічний світогляд нашого вкраїнського народу, великий духовний масив народної культури з піснями та дійствами, з хлібом та вбранням, музикою і танцями, рухами та символами, зі щирою душею та добрими словами. Саме про дальше побутування найосновніших свят нашого народу, почи­наючи з 1990 року, піклується фольклорно-етнографічний гурт “Оріяни" із Таль- нівського будівельно-економічного коледжу. Він єдиний колектив в Україні, який має у своєму репертуарі згадані тут сонячні свята й успішно з ними виступає по селах і містах Черкащини, на Національному радіо і телебаченні, на підмостках сто­лиці України, на Міжнародних фестивалях у Луцьку (1993) та Харкові (1996), на Всесвітньому форумі українців (1997), у Сімферополі (2004). Вони йдуть духов­ною дорогою предків і спонукають до цього глядачів та слухачів. Із святами Золо­того Кола виступають так, щоб люди могли не тільки їх сприйняти, відродити, а й увійти в ритми Сонця й Землі, аби жити у суголоссі зі Світом білим.

сОріяни* уславляють дароване Сонцем життя

Чотири свята Сонячного Кола і три його присвятки становлять світотворчу семичинну величину. Кожне із свят має свої святощі, притаманними барвами відсвічує, видзвонює мелодіями та природними інтонаціями. Через них наші предки співдія- ли в ритмах Сонця й Землі, пізнавали світ, ріднилися із ним і жили в єдності з його джерелами та виявами. Така спільність наповнювала їхнє життя духовно, спону­кала до творчості, до священних дійств у Храмі Природи.

Слушно тут згадати слова прекрасного українського письменника Анатолія Свидницького про народні святкування. Вони — це “залишки релігії наших предків і не могли бути натикані в році, як тички в городі, без усякого зв’язку між собою. Інакше релігія наших предків була б непослідовною. Такого недоліку не може бути в релігіях як витворах цілого народу, а не однієї особистості. І насправді, народні святкування так тісно в’яжуться одне з одним, йдуть цілорічно в чіпай послідовності. Варто тільки подивитися на них не поодиноко, а обійняти поглядом все їхнє річне коло".

Свята Сонячного кола — це ціла духовна система українського народу, ви­творена на основних мірносгях Світового ладу: триєдиності, чотиричасності, семи- чинносп. У ній зосереджена уся народна творчість — обрядові дійства, світовидні образи, пісні, музика, танці, вбрання, хліби і страви. У них український народ постає сонцелюбним і світославним.

Здійснює Сонце своє Золоте Коло. З ним вершить коло своєї творчості наш народ, втілюючи в нього свій світогляд, знання, художній досвід, ритуальні дійства та величальні пісні.