ЗА ЗАКОНОМ НЕБА І ЗЕМЛІ

^Діень змінюється ніччю. За зимою йде весна. За літом — осінь. Рік за роком пливе. Покоління змінюється поколінням, допоки крутитиметься Земля та світитиме Сонце. “І нема тому спочину, і краю немає”, — писав про цю життє­ву безкінечність наш геній Тарас Шевченко.

Суть Сонця одна: давати життєносну силу Землі, Воді, ростущому й живущому. Рухаючись по своїй орбіті — Золотому Колу, воно піднімається й опускається, входить у зону дії інших сузір’їв, Галактик. Проходження колообігу позначено знака­ми Зодіаку. Від того сила Сонця стає різною, помноженою, багатопроявною. В різну пору його сяяння наші пращури і дали йому відповідні священні імена. Так взимку його обожнювали як Дажбога. При переході із зими на весну воно було в образі Колодія. Весною сонце з’являлося з ликом Ярила — дужої ростучої та квітучої сили. Воно давало життєвий лад усьому і ставало Ладом (Ладою). Літом його по­туга проявлялася в блискотючій іпостасі Перуна. На вершині літа вигравала буян­ням і стиглістю Купайла. У жнив’яну пору

Чотири Сонця, листки і навскісний хрест в оздобленні горщика із Майданецького праміста

За законом Світового ладу

Хрест із чотирьох трикутників на посудині бронзового віку; с Підмет За C Березанською

приходило зі статками Велеса.

Сонцю як могутньому Богу й подателю благ наші предки присвятили чотири найосновніші свята на кожну пору року — Коляду, Велик­день, Купайло, Калиту. Ця священна шаноба втілена в ритуальні дійства, у світославні пісні, побутує не одне тисячоліття на Середній Над­дніпрянщині, особливо на історичній Уманщині. Свята ці — не просто вшанування, а опоети­зоване втілення в духовну сутність знань предків про світ та його явища.

Започатковані свята Сонячного Кола ще в

надрах Трипільської цивілізації прадавніми хліборобами-оріями. Саме на Уман­щині, в межах теперішніх Уманського, Тальнівського, Звенигородського районів, зосереджені найдавніші міста енеоліту. Вони і більшість селищ забудовувалися за сонячним — коловорадіальним принципом. На двоконічних горщиках того часу основним образотворчим мотивом був “колообіг сонця”. Воно зображувалось у чотирьох фазах, відтворюючи і чотиричастність світу, і чотири пори року. Певно, що вони й освячувалися ритуально. На цю образну побудову накладаються і чотири сонячні свята українського народу, як вияв універсального закону космічного коло- обігу. В селах названих районів автору впродовж 1966—1986 років вдалося за­писати свята Сонячного Кола у дійствах, піснях, побажаннях та уславляннях і, зітерши пилюку віків, подати їх у поетичній та цілісній системі.

До відзначення сонячних свят кликала сама природа, бо вони вшановували її зміни. Хоча заводієм у них завжди була молодь, але вони мали всезагальну силу і охоплювали людей різного віку й статі. Провідники чужих для українського наро­ду ідеологій спотворювали суть свят. Потерпаючи від гонінь, не маючи суспільної підтримки, свята Сонячного Кола, як і на загал народні свята й обряди, втрачали і масовість, і принадність та поетичну наснагу, забувалися пісні, ритуали, дійства. Так, колядувати почали на своїх кутках і співали колядки чи щедрівки, які не завжди стосувалися свят. Гімни колядницькі призабулися, веснянки та ігри, приурочені Ве­ликодню, зійшли з просторів майданів та вулиць.

За законом неба і землі

Колядники із Сонцем-Зорею уславляють Світ. Тальнівщина, /994 р.

кої — возвеличують і сонце, і все живуще та ростуще, уславляють дароване світлом життя. У цих святах український народ постає і сонцелюбним, і свггославним.

РАДУЙСЬ, ЗЕМЛЕ, КОЛЯДА ЙДЕ!

Найсвятіше й найвеличніше зі свят Сонячного Кола — Коляда. Воно — най­перше в календарному й останнє в астрономічному році свято. Його ясен світ уособ­лює народження — Різдво — Сонця у новому літі. Нині його щорічно відзнача­ють 7 січня, але святки тривають два тижні, впродовж яких люди вшановують основні джерела життя — Сонце, Землю, Воду. Вони оспівуються найвеличніши- ми піснями: колядками й щедрівками — гімнами Сонцю красному і Світу білому. Це уособлено у приспіві колядки з Вишнополя:

Радуйся,

Ой радуйся, Земле, Ясен Світ засвітився.

Свггославш мотиви й образи, що в колядках, що на розписах трипільських гор­щиків майже однакові. В останніх над трьома ярусами як тричленному поділу світу стоїть верховна іпостась — Володар Світу. У колядці з Кочержинець (Уманщи­на) над трьома діями (можуть бути і сили) стоїть четверта — Господар:

Сварго но покришці із селища Фрумушика (к-ра Кукутені, Румунія}. За К. Черниш

Вертути — сварги — для обдаровування колядників; с. Вишнопіль Тольнівського р-ну. TMIX

Пон Господорю, вставай з постелі, Вставай з постелі, застеляй столи, Застеляй столи, клади калачі...

Трипільці-хлібороби на двоконічних горщиках малювали колообіг сонця. Цей місткий і визначальний образ відтворений і в колядках. В одній із них теслярі зво­дять храм Світобудови:

В одне віконце — ісходе сонце,

В друге віконце — в обіди сонце, В трете віконце — в полудни сонце, А й у четверте — заходе сонце.

Про духовність і предковічність колядок свідчить їхня космогонічність. У цих давніх українських міфах йдеться про створення світу і життя. Три голуби пірнули на дно до синього моря, винесли золотий камінь (синій та жовтий кольори як вода та вогонь втілені в національному прапорі України) і з нього постав увесь білий світ:

Ясне небонько, світле сонінько, Світле сонінько, ясен місячик, Ясен місячик, ясно зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки.

У колядках як світових гімнах стала композиція. В чотирьох строфах, у чо­тирьох рядках діють три космічні сили — сонце, місяць, зорі (або дощ). У цьому космічному сузір’ї персоніфікується українська сім’я, де сонце — мати, місяць — батько, зірки — то їх дітки. Колядка “Радуйся, земле!” композиційно така ж, як і давньоукраїнська скульптура Світовида. Чотиричасність у триєдиності свого часу

За законом неба і землі

Вуст Сороко. Великодній калач. Тальне, J 969 р.

Кладе ж ти воли то у три плуги,

А молодчики то у чотири. Кладе ж клячи та у три борони, А жеребчики та у чотири. Кладе коровки у три черідки, А ялівничок то у чотири.

Кладе стожоньки та у три шароньки, Кладе копоньки та у чотири.

Саме в колядках, як ні в якому іншому жанрі, найкраще звеличено людину й посталено її врівень з космічними світилами: сонцем, місяцем, зорями. Цим вишнім силам варять священну страву — кутю на три святих вечори: Святий, Щедрий і Голодний.

Сидять вони кругом стола, їдять кутю пшеничную Та п'ють воду криничную.

Свято, освячене світлом, зерном та водою, вводить людину в нове річне госпо­дарське коло, благословляючи, щоб вона була врівні з космічними життєдайними силами.

НА ВЕЛИКДЕНЬ СОНЦЕ ГРАЄ

Великий День Весни — Великдень нині має непостійну дату й святкується залежно від року: з кінця березня і до початку травня. Святкування триває також

'Шумові ворота' у виконанні молодіжної групи фольклорно-етнографічного гурту 'Оріяни* Тальне, 2003 р

два тижні, коли пошановується Вербна, Великодня, Провідна неділі. У Великодню неділю, мовби утверджуючи свою ясну сутність, сонце грає на світанні, переливаю­чись своєю світлістю. Найосновніші означення Великодня — бабки, калачі з на­вскісними хрестами як символом вогню й сонця, із шишками-квітами та пташками. Печуться вони високими на ознаку того, що все весною в ріст іде. Другою не­від’ємністю цього сонячного свята є писанки з мальованими образами сонця, зірок, ростучого і розвиваючого. Співом веснянок, вінками, іграми, коловими та хвилясти­ми хороводами, вогнищами люди віддають шану сонцю і воді, які сприяють росту й розвитку природи після весняного рівнодення.

Від перших розталин снігу і до сонячного буяння літа співають дівчата, діти веснянки. Вона приносить усім роботу, а найбільше хліборобу:

Прийшла весна з квітами, Вийшли в поле з плугами Та посіяли горошок, Та рости, горошку, в три листи, Та дай, Боже, в чотири...

І весна Яра, і могутня Лада, і вогнеликий Ярило, і дзвінкий Шум — усі допома­гають у розвої природи, звеселяють довкілля й людину. Вона єднається з Вогнем та Водою, з величчю життєтворчих сил Космосу і йде світлою ходою.

Засвічу я свічку, Піду через річку. Виступцем тихо йду.

А вода по каменю,

А вода по білому Стиха йде, стиха йде...

Вночі хлопці палили великодні вогні, а тоді всі люди запалювали свічки. Вогонь очищення, вогонь воскресіння, що повсякчас

жаданий у кожній оселі. Другий священний символ — вода. Нею окроплюють великодню їжу. Водою люди обливали один одного в обливний понеділок. Якщо було тепло, то ще й у воду вкидали. Вірили, що вода надасть сили та росту на весь рік. Образи Сонця й Води малювали на писанках. Важливішим символом був також безкінечних — уособлення безмежності світу та життя в ньому. Цей образ підсилювала веснянка “Кривий танець”, одну з них записав у Вишнополі Мирослав Мицик:

А в кривого ганця

Та не вивести кінця.

Як виведем та й станем,

На дівочок поглянем:

Чи всі дівочки в биндочкох,

Чи в рутвяних віночках?

Люди володарюють у царстві природи. Хлопці й дівчата величаються у пісні. Степки й вигони, поля й луки розлягаються від співу святкового та врочистого. Здається, що від нього розквітає все довкола.

Ой ти, весно, веснися, веснися,

Ой ти, земле, краснися, кроснися.

ЯСНЕ-КРАСНЕ КУПАЙЛО

Найлюбіше для краян свято Сонячного кола — Купайло. Воно рівноцінне Коляді і святкуеться рівно через півроку — 7 липня. В цей день у нашому краї шанують сили літнього сонця й води, які дають найвищий розвиток і дозрівання природи. Тільки все краще повинно прибувати на свято.

Ясно-красно стало, так як на Купало,

Рано-вранці сонце зійшло...

Купальські пісні співають па калу навколо вогнища. Тальне, 1997р.

Купайло вважався Богом літнього сонця, урожайного літа й добробуту, уособ­лював молодечу радість і силу світила. Про те, що Купайло — сонячний Бог, дізнає­мося з найдавнішої пам’ятки української писемності “Велесової книги”: “Єдність є Хоре, Перун, Купалва, Лад, Дажбог”. А про те, що це свято принесене з вищих сфер, йдеться в давній купальській пісні:

Гей, око Ладове, Ніч пропадає, Бо око Лада З води виходить. Ладове свято Нам приносить.

Купальське свято в давнину вважалося весіллям, цебто єднанням Богині води Дани та Бога світла Леля. їх символізувало ку­пальське вогнище, навколо якого співали пісні, а хлопці й дівчата попарно стрибали, очищаючись його силою й утверджуючи вогонь свого кохання. Свято відбувалося тільки коло води. Крім цього, на Уман­щині хлопці до Купайла обов’язково викопували криницю. Подібний звичай існував у Вишнополі (Тальнівщина) й пісень про це було вдосталь: “В купальській криниці збільшало водиці”. Злюби-шлю- би у наших предків були найщасливішими саме в

Віночки — невід'ємна ознака дівчат

і дівчаток на свято Купайла. 1969 р. купальські ДНІ. Для ЦЬОГО КОЗаК І КОНЯ ПриклИКує:

Розквіт природи сонячної пори. Заставко із української рукописної книжки 'Ірмологіон', J695 р

Ой зажди, коню, загнуздаю

Та й поїдемо до Дунаю, Та й поїдемо води пити, Дівку Людмилу полюбити.

Символом Сонця на святі є не тільки вогнище, яке продовжує вночі його ден­не світло, а й вінок у дівчат та священний спів пісень по колу — хоровод — навколо купайлиці. За прапредківським звичаєм хлопці ∏ вирубували раненько: “Вирубали до схід сонця, // Поставили край віконця”. Вона повинна бути гарною і її тільки такою дівчата припрошували на свято, як ось у Вишнополі, Тальному:

Наше Купайло з верби, з верби, Которе краще прийди, прийди. Которе краще прийди, прийди, Которе гірше — не йди, не йди.

В образно-поетичному мисленні українського народу купайлиця — не тільки символ свята, а й образ Дерева життя, яке розквітло й дозріло в цю пору. В бага­тьох жанрах народної творчості воно уособлює ріст і розвиток у житті й природі.

Магія вогню у темряві ночі. Віночки сяють. Стрічечки мають. Нескінченним колом розкручуються дівчата навколо купайлиці, Кострубонька, вогнища. Пісня душевна уславляє неперебутні чари свята і молодечої зваги.

Сяяло зіронько, сяяла,

З ким же ти, Олесю, стояла?

З тобою, Васильку, з тобою, Як ясен місяць з зорьою.

Oftl

XOl

Хлопці з дівча тами прив'язують калиту для кусання. Тальне, і 999 P

В прагненні світла, живе Купайло в пошуках джерел, в чарівності ночі, у вогні молодечого завзяття, у красі та силі віночка (“Куди він попливе, звідти й милий прийде”), у сонячному літеплі, у єднанні молодих сердець, У квітці папороті, у художніх образах і невмирущих піснях.

КАЛИТА СОНЦЕМ НАЛИТА

Калита — сонячне свято четвертої пори року. Відзначалося воно зазвичай в останній день осені, а за теперішнім літочисленням припадає з 13 на 14 грудня. Свято символізує згасання теплової та світлової сили сонця. Тому її підсилю­ють усіма його символами. Дрова в печі, коли мають пекти калиту, розкладають тільки навхрест. Оздоби на коржі-калиті викладають тільки сонячні і також напе­рекрест. Саму калиту випікають у формі сонця з отвором посередині — вона тонка, бо “рік стоншився”. Коня для походу до сонця-калити вистрибують через нале* рехрест покладені рогачі та коцюбу. Ратники Білобога — охоронці Калити — сили Чорнобога відганяють, ставлячи навхрест свої світовидні палиці.

У преславний день свята дівчата збираються пекти калиту. По краях корж розрізують і кутники загинають усередину. Краї виходять, мов сонце променис* те. Качалочки тіста кладуть навхрест, кругом обмережують. Коли несуть її до печі, то окроплюють дорогу водою. Спечену калиту дівчата передають одна одній в руки і кладуть її на вікно, котре до сходу сонця. Для неї варять ще й пшоняну кашу і при початку свята господиня звертається: “Калито наша, оце тобі каша, а

Ой Калита, Калита,

Із чого ж ги вилито? Ой я з жита сповита, Ой я сонцем налито Для красного цвіту

По білому світу.

Кусоння Калити у Тальнівському будівельно-економічному коледжі, J 995 р.

За законом Світового ладу

Килино Христиченко. Калита; с. Хлипнівка Звенигородського р-ну, 1974 р.

ни”. — “А де ж та Україна?” — “Там, де Сонце”. — “А де ж те Сонце?” — “Там, де Калита”.

Отак у розумуванні, метикуванні — людська ж бо думка всепроникна, — при піснях і танцях усі скуштовують смачного і, здавалося б, недосяжного. Утверджують, що потяг до світла у людей є непереборним. Калиту, яка зостається, господар разом із охоронцем Калити та писарем ділить між усіма присутніми на святі. Саме ж воно, як і всі свята Сонячного кола, завершують­ся ворожінням на милого-судженого, на кращу долю.