золотий вінок

Вінок є невід ємним символом для дівчат у народних святах та об­рядах. Виготовляють його з квітів, листків, япд і обов’язково з барвінку, а на обжин­ках — із колосків жита, пшениці, на весіллі — з різнокольорової тканини, ниток, штучних квіток.

A HO BOC_f дівочок, Золотий віночок. Ховайтесь, дівочки, Під золоті віночки.

Щойно тепліло на дворі, як дівчата бралися за творення своєї небесно-квіту- чсі краси. Зелений барвінок, перші квіти лягали у їхнє щире плетиво [20, 116]:

Було зимо, була зима, Літо буде,

А ДІВОЧКИ то віночки Плести будуть.

Від весни до осені на дівчатах і дівчат­ках “золоті віночки сяють”. У них вони іграми та піснями пошановували свята, а будні дні оспівували святково. Тільки та дівчина, яка приходила у вінку, мала пра­во йти у хороводі і співати пісень. Тільки дівчина у вінку — Княгиня на весіллі — мала право на віно: дароване багатство як придане.

Зображення ялини / калини на посудин» із Майданецького пром/ста

Горщик із трипільського селища Попудня (Уманщина}. Розкопки M Гімн еро

Вінок відомий ще з давніх пір. На одній із статуеток Трипільської культури, знайденій у Майданецькому місті, голова увінчана цією дівочою короною. Шу­мерська Інанна — Богиня кохання — у руці носила коло із стрічкою.

Вінок носили тільки дівчата. Дівчина у ньому стає панною, красною на весь світ [133, 84]:

Ходила кросно ДІВОНЬКО по НОВІЙ світлоньци.

Символ краси й честі дівчата ж і виготовляють, ритуальна дія так і називаєть­ся — вінкоплетини. Виплести його — означає виобразити себе, бо ж вінок пле­теться “на щастя, на долю, на чорнії брови”. Сплівши його, дівчина вкладає у нього надію на майбутнє життя. Розмовляє з ним, ніби з живим і знаючим [137, 53]:

Ой, вінче, мій вінче, Хрещатий борвінче! Я ж тебе сплело Ще вчора з вечора Повісила то на кілочку, На шовковім шнурочку.

Окрім квітів і барвінку, для нього дівчата ламали ще й квіт сонячного дере­ва — калини [133, 90]:

Одно з красунь -

Немного ж сі ноломило-

Три віночки з неї увило.

Вінок символізує сонце ще й тому, що даата весною, у розповию сонячного тепла, вип­літають його кожна собі і в ньому хороводять — співають веснянок, ходячи по колу. В селах наддніпрянських був такий звичай прадавній. Найкращу дівчину села одягали у білу вишиту сорочку, заквітчували зеленню, накладали на полову вінок. Ii називали Лялею і була вона посланницею Бога світла Леля. Дівчину Лялю водили селом, співаючи веснянок. Гарним дівча­там у білих сорочках приказували: “Наче Ляля в білій льолі”. Вона, як розповідається в одній із пісень, роздавала “всім дівочкам по віноч­ку”. Тоді вулиці розквітали від барвистих діво­чих вінків та від багатоголосих весняних пісень. Задля нього дівчата вирощували квіти, отой “білозерий цвіточок” [58, 138]:

Первим часом, первим часом я садила, Другим часом, другим часом поливала, Третім часом, третім часом соривало. Сорву цвггок, сов'ю вінок,

Звивши вінок, піду в танок.

А в тім тонку мій миленький,

Він но мене поглядає. На мені вінок розцвітає.

Дружки із Космача (Гуцульщина) у золотих віночках. Кінець XX ст

Весна приносила дівчатам по “вінку з барвінку”, “віночки з зеленої руточки”. І пісні дівчат веснянкові такі, як і це барвисте коло на голові. Дівчата хороводили межи чотирьох дівчат чи хлопців, водячи звивистий “Кривий танець” [58, 162]:

А ми кривому танцю Не виведемо кінцю, Бо його треба вести, Як віночок плести.

З вінком дівчата святилися у Сонячному колі. З цією окрасою відбували і Зелене Вір’я (Неділю) — Трійцю. Вінки на таке пресвітле свято плели пере­важно із гілок та листя: “Ой зав’ю вінки та на всі святки”. Із зеленолистими коро­нами на головах, з гілочками в руках дівчата йшли колом за Сонцем, утверджуючи своє звичаєве право. Отже, пісня оповідає, що вінки носили на “всі празники”.

Завдяки їм дівчата на святі ріднилися — кумувалися. Ото стають одна нав­проти другої, тримаючи вінок перед обличчям. Крутять ним за Сонцем і крізь ньо-

За законом Світового ладу

Вінки нареченої. За В. Борисенко

го промовляють: “Будь зі мною, як кума з кумою!” Через вінок вони цілуються, утверджуючи кревність названої родини. “Кумаймося, не цураймося на Ви називаймося”, — прика­зують дівчата і цілуються че­рез вінки. Після кумування у зеленолистому вбранні вони водили Тополю (Полтавщи­на), Вільху (Гуцульщина), Ку­ста (Рівненщина), ставили Віху (Київщина) чи Вербу (Чернігівщина) [82].

На Купайла дівчата пле­

туть вінки з польових квітів, барвінку і ягід вишень. Квіти — розквіт природи, а ягоди її дозрівання. Кожна дівчина старалася зробити його гарним, привабливим, чарівним. На свято дівчата приходили тільки у вінках — без них вони не мали права брати участі в ритуаль­них дійствах. Пісні співали лише у віночках, йдучи по колу за Сонцем, і кругом купайлиці, і кругом вогнища. їх пускали на воду, щоб свою долю узнати, милого привабити. Поетичні уявлення наших предків наділили вінок такою силою, що на воді він міг показати дівчині, звідки милий прийде, а на землі, якщо його покласти на опрки, кавуни, капусту, посприяє врожаєві.

Розуміння дівочої честі у наших людей було високоморальним, майже священ­ним. Вінок поетично уособлював її. Таким він і постає в народних піснях. Загу­бити його — означає втратити честь, а, отже, й долю, накликати ганьбу і сором не тільки на себе, а й на сім’ю, на рід.

На весіллі вінок — найперша і найпишніша окраса княгині молодої. Округ нього ще й різнобарв’я стрічок, мов проміння від сяйва небесного. То краса і велич дівчини, символ її сонячної пори. У ньому княгиня з хлібом та доземним покло­ном запрошує родину кревну і названу на весілля, до шлюбу в ньому йде. У неділю, цей святий день, коли прощається з дівоцтвом, обдаровує своїх дружок світлонос­ними промінцями своєї сонячної корони — стрічками. Вінок вона передає своїй сестрі чи старшій дружці, щоб зберегли його і доносили до своєї неділі. Отже, вінок має духовну силу і після виконання основної ритуальної дії.

Перед вінкоплетинами дівчата-дружки повинні облишити всяку роботу: “ Нехай не шиють, не прядуть, нехай Марусі вінки в’ють”. Таке дійство вважалося священною справою, і кожній за честь було прилучитися до нього. Адже творення вінка мало відпо­відати світовим величинам. Сама наречена заздалегідь готувалася до цього [20, 26]:

Та ходило зо соненька

Сім літ по лісі, Ой лісом, лісом Зо хрещастим барвінком. Різала барв інок Собі но вінок Ho свою головоньку.

У виготовленні вінка висвітлено усі мірності: і єдиність, і парність, і триєдишсть, і чотиричасність. За звичаєм кожне діло по­чинається із благословення. На вінкоплети- нах воно йде від Бога, усього роду з усіх чо­тирьох сторін: матінки, братенька, сестронь­ки, але найперше — від батенька [20, ЗО]:

Молодій надівають вінок. Подніпров'я, кін XIX ст.

З архіву М. Біляшівського

Благослови, батеньку,

З барвінку вінок вити. Щоби в нім походити

В суботоньку годиноньку,

В неділеньку всю дниноньку. її батенько мовить:

— Най ті Бог благословить!..

Тільки таке благословення чинне і посприяє щастю. Молода усе потрібне для вінка вирощувала у своєму саду і в неї є “аж у трьох городчиках зілля” [20, ЗІ].

Перший городець — червоно калина, Другий городець — хрещатий барвінок, Третій городець — запашний васильочок, З того й будемо Олені плести віночок.

Кожна дія в обряді змістовна. Тут у вінку, як про те співається у народній пісні, втілено парність. Дружки знають, що потрібно вінок добре приплітати, аби “пару напарувати”. У цьому допомагають і вишні сили, і природа, і рідня. Три сестри не­суть потрібне для його краси і сяйва: барвінок, часник і “шовчечок у вінечок”.

BJt

Дружки у вінках з м. Тального, 1980-ті роки

У виготовленні вінка задіюються дві сили — небесні й кревні, відтак він є найсвя- тішим і найрїдкішим.

Йа з-за гори, з-зо високої

Йо три зорі ясненькі,

Йа з-за гори, ще й з-зо другої Три сестрі рідненькі [20, 26\.

Дружки стараються, бо ж такий вінок для молодої є основним і останнім, вкладаючи у нього красу своєї душі і красу світу. Тому він виходить красний-пре- красний, з образом молодого і молодої.

Велика того й слава,

Що дівка вінок мала.

Такий то вінок красний,

Як місяченько ясний

Такі по нім квіточки, Як по небі звіздочки [20, 47\.

Давніше дружки плели два вінки для молодої і для молодого. Пізніше у кня­зя його замінило сонце восьмираменне, яке чіпляли на грудях, а згодом стала квітка зі стрічечкою. Виплетений віночок, котиться по столі, “по квітчастій скатерці**, як сонечко по небі, потім у вишневий садочок, де молода прощається зі своїм діву­ванням — “Подруженькам дівування дарила”. Коли в неділю сходяться свати на весілля, то бачать, що в молодої не просто вінок, а дарунок із самих небес [20, 121]:

В неділю рано Впов вінок з небо, !з самого шовку, А ми й узяли та наложили Ганночці на головку.

Вінок, мов сонце, і в ньому молода ходитиме і “Своїй мамці подвірочко золотитиме”.

Ой не вогонь горить, Не полум'я полос, То но нашій Наталці Рутяний вінок сяє

Коли помирає дівчина чи навіть дівчинка, то її, як ведеться за звичаєм, хоронять у вінку. Адже вона мала у своєму житті одружитися і не її вина, що смерть вкоротила віку. Цебто разом відбу­вали і весілля, і похорон, бо цього людині в житті не обминути.

Вінок молодої 'на всю голову' із Звенигородщини 1990 р TMlX

На обжинках вінок уособлює закінчення жнив’яної пори хлібороба. То її вінець, бо ж постала вона із благодатної сили Сонця і живильності Землі. Плетуть вінок в останній день жнив із колосків жита чи пшениці. Він не який інший, а золотий, і його не просто несуть. Вінок, мов сонце, котиться під браму, до двору і в стодолу, щоб потім знову повернутися на ниву. Господарі, як і на святу Коляду, повинні замести двір, застелити столи [40, 226]:

Сподівайтесь вінця До свого гумінця.

Прийшовши з вінком до двору, буває, що й з трьома — житнім, пшеничним, ячним, женці триєдино і співають господарю [40, 194]:

Наречені: Княгиня у вінку. Князь із хусткою при боці. Буковино, кін. XIX ст.

Ой прочини, наш паночку, ворога, Несем тобі вінчика з золота.

Ой прочини, наш паночку, оконце, Несем тобі вінчика, як сонце, Ой прочини, наш паночку, новий двір, Несем тобі вінчика на розвід.

За таке славне сяйво на честь закінчення жнив господар за звичаєм має дати викуп. Якщо його не буде, то женці можуть обмолотити і господар зазнає біди: його жнив'яне коло порушиться. Тому викуп був обов'язковим [40, 207]:

Ми панові віночок на тарілку,

А він нам червінця но горілку. Ми понові віночок на стілець, А пан нам червінця на танець [19].

Обжинковий вінок господар відразу чіпляв на стіну хати, аби люди бачили, що він зі жнивами впорався, що його хата цьогоріч із хлібом [40, 235]:

Обжинковий вінок з с. Емлашки Тальнівського р-ну. TMIX

Ой чий же то дворочок, Що золотий віночок? Ой Бог йому дав, Що свого діждав.

Раніше його вдягали на голову найкращій дівчині жниці — княгині жнив. Те­пер таким вінком пошановують комбайнерів, жниварів із вдячності за зібраний хліб. Звідси й приказка хліборобська: “Кінець — справі вінець”. На святі обжинок вшок кладуть на хлібину, щоб завжди бути з хлібом. Тепер і вона пошанована, бо ж заради хлібини — сонця на хліборобському столі — вкладається рік праці й надій. Зберігають вінок у коморі, а зерно з нього вкидають у новий засів, аби не перево­дився хліб на Землі. Безперервність хліборобської праці, як і колообіг сонця, не припиняється, і Золотий Вінок цю небесну дію уособлює.

Вінок є духовним образом світу. Надівши його, дівчата, а на обжинках — жниварі, входять у його творящу життєдію, єднаються із земними і небесними сила­ми. Йдучи з піснями по колу, вони його підсилюють, беруть участь у руховій не­впинності та уславляють і світ, і Природу, і себе в них.

б Мицик в.