<<
>>

3.2. Механізм охорони трудових прав та законних інтересів працівників

Факт невідчужуваності, невід’ємності трудових прав від особи зумовлює необхідність захисту й охорони їх з боку сучасних цивілізованих держав. Про захист прав та свобод людини і громадянина як про основний обов’язок демократичної, правової, соціальної держави зазначали майже всі автори, які у своїх дослідженнях торкалися даної тематики.

С.А.Комаров відзначає, що правова держава – це не лише одна з найвищих соціальних цінностей, покликаних убезпечити гуманістичні основи в її взаємовідносинах з особистістю, але й практичний інструмент забезпечення й захисту життя, здоров’я, честі, свободи, гідності людини, засіб боротьби з бюрократією, форма здійснення самоврядування і народовладдя [276, c.186].

Ю.С. Шемшученко підкреслює, що важливим є не лише закріплення прав і свобод людини і громадянина в різних за характером нормативно-правових актах, але й реальне їх забезпечення на практиці [277, c.13]. В.Шаповал поняття соціальної держави поєднує з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту [278, c.14]. Важливу соціальну цінність Конституції України відзначають Ю.Тодика [279, c.46-49] і В.Я.Тацій [280, c.3-5].

Г.Гетьман визначає соціальну державу як таку, що прагне і здатна здійснити політику, спрямовану на забезпечення громадянських прав для всіх членів суспільства, гарантування умов для гідного життя людей, а також створює умови для вільного і всебічного розвитку особистості та забезпечення реалізації втілених у законній формі інтересів кожного громадянина в поєднанні з інтересами всього суспільства [281, c.128]. К.Гаджієв визначає громадянське суспільство як систему забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від одного покоління до іншого [282, c.80].

Свого часу Б. Кістяківський, аналізуючи взаємозв’язок держави і права, підкреслював, що це дві сторони одного складного явища. «Право – це ті підвалини, на яких базується держава» [283, c.593]. «Правова держава, - робить висновок В.Медведчук, - завжди ґрунтується на незаперечному визнанні низки цінностей, зокрема це: верховенство права, зв’язаність держави правом, законність, свобода, поділ державної влади, взаємна відповідальність держави і громадянина, захист і охорона прав особи» [284, c.40].

М.Савенко стоїть на позиції, що для гарантування можливості користуватися всіма правами та свободами людини і громадянина держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, створити відповідний механізм і певні гарантії [241, c.3]. На думку В.Д.Бабкіна, соціальна держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечені охорона та захист основних прав людини [285, c.21]. П.Рабінович і Ю.Лобода вказують, що держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством [286, c.41]. В.Селіванов робить акцент на моральному підґрунті захисту прав і свобод людини і громадянина та соціальної, правової, демократичної держави [287, с.24]. Подібні точки зору висловлюють й інші вчені [288, c.12-13; 289, с.30; 290, с.10-12; 291, с.25; 292, с.216; 293, с.4-6; 294, с.29-30; 295, с.47; 296, с.11; 297, с.23-25; 298, с.

17; 299, с.21; 300, с.9; 278, с.14-16; 301, с.15; 302; 303, с.3-5; 304, с.8-9; 305, с.78-79; 306, с.19-20]. Отже, правова, соціальна та демократична держава має забезпечити трудові права людині шляхом їхнього гарантування, охорони та захисту.

Досліджуючи сутність юридичного механізму забезпечення трудових прав, слід виходити з такої логіки, що будь-яке трудове право буде належним чином забезпеченим лише в тому випадку, якщо воно буде не тільки гарантованим та відновленим, але й існуватиме низка факторів, метою і призначенням яких буде попередження, профілактика порушень цих прав. У такому випадку весь юридичний механізм забезпечення трудових прав спрямований на їхній захист. При цьому слід дотримуватися широкого розуміння змісту захисту трудових прав людини чи працівника. Цей висновок узгоджується з позицією О.А.Лукашевої в тому, що «в найбільш загальному сенсі захист є протидія незаконним порушенням та обмеженням прав, свобод та інтересів особистості, попередження цих порушень й обмежень, а також відшкодування заподіяної шкоди у випадку, якщо попередити порушення чи обмеження не вдалось» [307, с.169].

С.О.Іванов, Р.З.Лівшиць та Ю.П.Орловський зазначають, що характер захисту прав і забезпечення виконання обов'язків є одним з елементів галузевого методу правового регулювання. «Метод трудового права охоплює особливості захисту трудових прав та забезпечення виконання трудових обов'язків. Захист прав і забезпечення виконання обов'язків досягається за допомогою численних засобів дотримання законності – контролю за дотриманням законодавства, застосування санкцій, профілактики порушень, розгляду скарг, вирішення спорів. Причому, такі заходи, як контроль за дотриманням законодавства, застосування санкцій або профілактика порушень, здійснюються в різних галузях права, як правило, в аналогічних формах і не мають галузевої специфіки. Вирішення спорів у більшій частині галузей спирається на соціальне правове регулювання і має галузеву специфіку» [308, с.191].

Захист – це заходи матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Це самостійне суб'єктивне право, яке відображає юридично закріплену можливість правомочної особи використати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Захист прав, свобод та законних інтересів – це така форма їх забезпечення, яка відображає дію даного механізму, спрямовану на припинення порушень прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадянина; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; відновлення порушених прав, свобод та охоронюваних законом інтересів; притягнення особи, винної у скоєнні правопорушення, до відповідальності. Оскільки захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів є необхідним і закономірним наслідком їх порушення, особливе місце в ньому посідає юридична відповідальність, яка виступає правовим засобом забезпечення охорони і захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів і засобом забезпечення реалізації юридичних обов’язків. Забезпечення захисту здійснюється переважно за рахунок юридичних засобів. Водночас, охорона – це система державних і громадських заходів організаційно-правового характеру. Можна сказати, що захист – це право, а охорона – обов'язок. Забезпечення охорони – це форма забезпечення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів, яка виражає діяльність, спрямовану на запобігання будь-яким порушенням прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадянина шляхом усунення негативних факторів соціального середовища, які можуть спровокувати або полегшити порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Охорона як профілактична діяльність націлена на безпосереднє утвердження правомірної поведінки, на формування соціально зрілого та відповідального індивіда, який поважає соціальні норми, на формування у нього активної позиції і розвиток почуття громадянського обов'язку. Засобами охорони виступає цілеспрямована діяльність компетентних органів державної влади і різноманітних суспільних інституцій.

Отже, до засобів охорони слід віднести будь-які дії чи фактори, спрямовані на їх безперешкодну реалізацію. Однак усі вони матимуть сенс, якщо будуть визначеними в нормах права: правовий захист неможливий у випадку незакріплення певних засобів у правових нормах. Якщо той чи інший засіб, спрямований на забезпечення безперешкодної реалізації трудових прав, буде закріплений у нормах права, на його охорону автоматично стає держава з її примусовим апаратом. Звідси, важливо, щоб усі засоби, спроможні тим чи іншим чином забезпечувати реалізацію трудових прав працівників, були чітко визначені в законодавчих актах. Завдання вчених у цьому випадку полягає в наступному: а) виявити дієві засоби, які використовуються чи можуть бути використаними в сфері захисту трудових прав; б) проаналізувати й обґрунтувати їх доцільність чи недоцільність; в) розробити норми права, які містили б ці правозахисні засоби; г) створити механізм реалізації цих нормативних приписів та засобів, які в них містяться. Кінцевий результат здебільшого вимірюється за останнім елементом наведеної схеми – правильним застосуванням відповідних норм права. Про це відзначають багато дослідників [309, с.103; 310, с.126; 311, с.159-160].

Таким чином, першим кроком у справі охорони трудових прав працівників є визначення не лише цих прав, але й відповідних правозахисних засобів, форм, способів, факторів у чинному законодавстві. Ось чому основним засобом охорони трудових прав працівників, на нашу думку, є саме позитивне право як форма і логічне продовження природного права. Слушним є висловлювання Т.Маркіної, що невизначеність у законодавстві та недослідженість у теорії трудового права проблеми способів захисту прав призводить до того, що той різноманітний і ефективний юридичний інструментарій, який напрацьовано у законодавстві та юридичній науці протягом тривалого часу, недостатньо використовується у законодавстві про працю. Це призводить до того, що в одних випадках трудове законодавство взагалі не передбачає жодних способів захисту прав, в інших – встановлені способи не можна оцінити як адекватні тим суспільним відносинам, на які вони впливають, а в окремих з них – можливість застосування тих чи інших способів захисту прав взагалі залишається невизначеною [312, с.53].

Якщо трудові права складають основу трудового законодавства [197, с.154], то зрозуміло, яку важливу роль відіграють засоби, покликані їх захищати від порушень з боку інших учасників суспільних відносин. З огляду на це, сьогодні потрібні нові підходи до проблеми соціальної обумовленості трудового законодавства, які відображали б нинішні соціальні та правові реалії і були спрямовані на утвердження в країні основ громадянського суспільства і правової держави. При цьому головне значення в пошуках нових підходів має розуміння трудового права як засобу захисту і охорони трудових прав працівників, узгодження інтересів суб’єктів трудових правовідносин. «Основне суспільне призначення права вбачається вже не в забезпеченні досягнення якихось зовнішніх щодо права економічних, політичних, ідеологічних тощо цілей, а в його здатності бути формою виразу й забезпечення нормального суспільного розвитку, узгодження й вирішення соціальних конфліктів, сприяння вільному, мирному, ненасильницькому розвитку суспільних відносин, коли інтереси одних індивідів, груп, класів не подавляють інтереси інших, а узгоджуються з ними на основі правових компромісів. Право мусить стати фактором досягнення суспільної згоди і зниження рівня соціальних конфліктів у всіх сферах життя суспільства» [41, с.172].

У межах такого підходу соціальна обумовленість трудового права – це теж його відповідність об’єктивним потребам суспільного розвитку. Однак ці потреби ми бачимо вже з позиції права і трактуємо їх у правовій формі і в правовій реальності. Чітке визначення трудових прав працівників та їх засобів захисту – як ніщо інше допоможе досягти згоди між суб’єктами трудового права. Саме на досягнення такої згоди, за допомогою якої надається можливість уникати зіткнень інтересів сторін трудових правовідносин, спрямоване трудове право як засіб охорони трудових прав.

Виходячи з цього, позитивне трудове право, визначаючи трудові права працівників та засоби їх захисту, є основним гарантом та охоронцем названих прав. Ця теза є вихідною при розумінні ролі й місця трудового права в національній системі права. Водночас, сприймаючи цей висновок, учені в своїх дослідженнях по-різному відносяться до інших завдань трудового права. В.М.Толкунова і К.Н.Гусов розуміють трудове право як найважливішу галузь права, що регулює за активної участі його суб’єктів трудові відносини працівників з роботодавцями та інші тісно пов’язані з ними відносини і встановлює права та обов’язки учасників цих відносин на виробництві й відповідальність за їх порушення [313, с.16]. Як бачимо, основними завданнями трудового права вважають дві з них: а) установлення прав та обов’язків учасників трудових відносин; б) регулювання трудових та похідних від них відносин. Відмітимо, що друге завдання є другорядним, вторинним щодо першого, адже якщо не встановлені права та обов’язки учасників тих чи інших відносин, то про регулювання останніх не може бути й мови.

Більшим рівнем абстрагування відрізняється поняття трудового права, подане В.С.Венедиктовим. Він пише: «Трудове право України являє собою систему встановлених або санкціонованих державою правових норм, які регулюють трудові та тісно пов’язані з ними відносини в суспільній організації праці» [314, с.12]. Дослідник не вказує прямо на те, що трудове право покликане встановлювати права й обов’язки працівників. Однак це випливає з положення, що трудове право – це система правових норм, а, як відомо, будь-яка норма права регулятивного чи охоронного характеру містить права й обов’язки учасників регульованих суспільних відносин [315, с.178-179]. Без норми права не буває юридичних прав і обов’язків, а без останніх – правовідносин. Без цих юридичних складових не буває і не може бути правового регулювання трудових відносин [136, с.14-15]. Норми трудового права встановлюють не лише відповідні права й обов’язки та юридичну відповідальність за їх порушення, але й інші засоби захисту названих прав. Юридична відповідальність – лише один з цих правозахисних засобів.

Трудове право як сукупність правових норм, покликаних регулювати трудові відносини, має об’єктивний, позитивний характер, воно об’єктивується, інституціоналізується в законах та різних підзаконних нормативно-правових актах. Позитивне трудове право є формою природного трудового права. Природне трудове право – це всі відносини в суспільстві, які мають трудовий характер, а також права і обов’язки учасників цих відносин. Природне трудове право виникло та існує незалежно від позитивного трудового права; останнє має похідний, другорядний від першого характер. Природне трудове право виникло об’єктивно в процесі життєдіяльності людей та їх колективів, їх трудової діяльності; позитивне трудове право пов’язується з виникненням держави як основної політичної ланки суспільства. Якщо трудові відносини, що мають природний характер, тобто регулюються звичаями, моральними чи корпоративними нормами, починають регулюватися нормами права, вони набувають характер позитивних. Однак далеко не всі трудові природні відносини регулюються нормами права, багато з них до пори та до часу не цікавлять державу чи її органи. До того ж, як та з якого приводу трудові відносини повинні регулюватися нормами права вирішує держава? З огляду на це, важливим засобом охорони трудових прав виступає законодавча діяльність держави, спрямована на встановлення прав та обов’язків суб’єктів трудових відносин.

Якщо подивитися на елементний склад позитивного права, то очевидно, що воно складається з двох основних елементів – природного права і розуму. Вказуючи на такий елемент позитивного права, як розум, ми маємо на увазі наступне: саме люди в процесі розумової діяльності визначають, що слід вважати предметом тієї чи іншої галузі права. З усіх суспільно-трудових відносин, які існують у сфері природного трудового права, для врегулювання нормами права законодавець вибирає такі з них, які, на його думку, є суттєвими і важливими. Однак, законодавець – «дитина свого часу», і він проводить відбір цих відносин з урахуванням соціально-економічної, політичної, культурної ситуацій, які існують у даному суспільстві в даний час. Звідси, існує відносність позитивного трудового права щодо природного трудового права. Така відносність позитивного трудового права не в останню чергу обумовлена відносністю самої категорії «закони розуму». По-перше, так звані «закони розуму» мають велику кількість тлумачень: що вважати продуктом розуму, а що й як результатом зовнішнього впливу; де та межа, що відокремлює внутрішнє від зовнішнього в функціонуванні розуму: що вважати визначальним фактором у цьому процесі [316, с.72]. І, по-друге, люди дуже в багатьох випадках, здійснюючи ті чи інші дії, керуються не розумом, а скоріше пристрастями, інстинктами або міркуваннями безпосередньої корисності і такі ж, відповідні своїм прагненням, створюють юридичні закони та соціальну дійсність. Результатом такої діяльності часто стає те, що багато з цих законів зовсім не відповідають назві правових, а створена за їх допомогою соціальна дійсність навряд чи може бути названа правовим порядком.

Таким чином, є вагомі аргументи і на користь того, що онтологічні підвалини трудового права пов'язані з якимось об'єктивним процесом, що відбувається в світі, і є такі, що мають суто суб'єктивний характер. Як це дуже часто буває, істина знаходиться десь посередині. Дійсно, є серйозні підстави вважати, що багато в чому світ підкоряється певним об'єктивним закономірностям, які діють незалежно від волі та бажань людей. І хоча деякі дослідники стоять на тих позиціях, що «закони природи» існують лише в нашій голові, що вони є лише засобом упорядкування зовнішнього емпіричного досвіду суб'єктів, а реальний світ – це царство випадковостей та хаосу [317, с.248], однак вочевидь, що в цьому світі хаосу також існують певні сфери, де досить чітко простежується закономірний плин подій та явищ. Суспільне життя в цьому зв'язку можна було б, незважаючи на всю його суперечливість та складність, віднести саме до таких сфер буття. І якщо це так, то є сенс спробувати зрозуміти сутнісний зміст цього процесу та спробувати упорядкувати цю частину реальності, в тому числі – і за допомогою трудового права.

Один з давньоримських юристів Цельс дав визначення права, яке на нашу думку, заслуговує на увагу. Він говорив, що «право є практичним умінням упроваджувати добро та справедливість», тобто, – вносити порядок у хаос людського життя, вносити сюди свій «логос» [318, с.69]. Людина, яка здатна розуміти внутрішній устрій світу, може поставити собі за мету побудувати його за загальною світовою логікою. Оскільки трудове право служить одним із найважливіших інструментів творення людського суспільства, воно, скоріше за все, має чуттєво – надчуттєву природу. Його не можна повністю вичленити із зовнішнього, емпіричного світу й не можна вважати лише продуктом людської суб'єктивності. Воно є феноменом духовною порядку і зовнішнім виразом внутрішньої, прихованої логіки світу, того, що стародавні греки звали «логосом», а стародавні індійці – «драхмою» [319, с.32]. Осягнути те, що стоїть за цими поняттями, нелегко. На нашу думку, найбільш важливими характеристиками його слід вважати справедливість та свободу. Головна риса цього процесу – це здатність до самозбереження при постійному розвитку. Відтак, східна та давня грецька філософія відчували та намагались дати тлумачення загальному пульсові універсуму, показували, які треба створити умови для людського існування, щоб це існування відповідало загальним законам світу. Суспільство є частиною неосяжного всесвіту, його органічною, хоча й украй специфічною частиною, де виникають умови для поєднання в одне ціле об'єктивної та суб'єктивної сторін духу. Право, в цьому зв'язку, в його онтологічному, найбільш загальному визначенні, є таким середовищем, такою матеріально-духовною атмосфе­рою, де ця можливість набуває найбільш сприятливих умов для своєї реалізації.

Виходячи з вище викладеного, надзвичайно важливо знати, як побудувати і впровадити в життя систему норм трудового права, яка, з одного боку, не обмежувала б свободу працівника та роботодавця, відкривала простір для всебічного задоволення їх інтересів та потреб, а з іншого, – забезпечувала б зберігання суспільного порядку і стабільності в трудових відносинах. Звідси питання – як за допомогою трудового права в його позитивному сенсі створити такий порядок взаємовідносин між суб’єктами трудових правовідносин, який зберігав би необхідну міру свободи останніх, потрібну для реалізації й охорони їх трудових прав, потреб та інтересів? Якщо підходити до цього питання широко, то співвідношення трудового права та свободи учасників трудових відносин слід охарактеризувати у вигляді двох питань: а) у чому полягають правові аспекти свободи або, іншими словами, як свобода учасників трудових відносин виражається в трудовому праві, якими своїми сторонами вона відбивається в ньому; б) як трудове право відбивається в свободі, тобто яким чином у свободі суб’єктів трудового права виражається його сутність. Передбачається, що в праві може бути інший, відмінний від свободи, зміст, якісь такі елементи, що знаходяться поза свободою. Разом з тим, і у свободи є такі моменти, що виводять її далеко за межі права. Тобто, є право як свобода, і є такі сторони останньої, що змушують розглядати її поза межами права. Співвідношення права і свободи може розглядатися саме в межах можливого зіткнення цих двох субстанцій, а ті елементи, що властиві кожній із них окремо, повинні бути виключені. Питання, таким чином, багато в чому зводиться до того, щоб виявити загальні точки зіткнення цих духовних явищ і показати такі їхні сторони, які властиві лише для кожного з них. Певну специфіку аналізованій проблемі надає та обставина, що право має багато аспектів, що дозволяють йому перебувати в більш-менш виражених матеріалізованих формах, у той час як свобода – це більш абстрактне поняття, воно цілком належить до сфери метафізичних, духовних явищ.

Трудове право як матеріалізована субстанція, як юридичний закон накладає певні обмеження на свободу дій учасників трудових відносин. Воно уніфікує, усереднює їх, його не цікавлять окремі особистості й особливі випадки, воно за самим своїм змістом все приводить до спільного знаменника, підносить до загального правила, і тим самим веде до істотної індивідуальної несвободи. З юридичної точки зору свобода повинна бути загальною і рівною. І якщо це не так, то з цих позицій це можна назвати свободою. Але, розглядаючи свободу таким чином, чи залишаємося на рівні лише формальної, а не фактичної свободи, в котрої набагато багатший зміст, ніж той, що охоплюється юридичною сферою? У цій сфері трудовим правом виступає лише той мінімум вимог, що охоплюється юридичною сферою. У цій сфері трудовим правом виступає лише той мінімум вимог, що повинен безумовно виконуватися, і який дозволяє існувати суб’єктам трудового права взагалі. Якщо говорити про трудове право як свободу лише в даному контексті, то в такому випадку – це своєрідний мінімум свободи, що дозволяє кожному учаснику трудових відносин достатньо задовільно почувати себе при взаємодії з іншими учасниками, яка виникає під час реалізації першими своїх трудових прав, задоволенні потреб та інтересів у сфері праці.

Трудове право як позитивне право фіксує і закріплює цей мінімум свободи. І в цьому плані воно статичне. Але водночас воно виконує і якісь динамічні функції, повинно відкривати якісь нові обрії у розвитку трудових відносин, служити орієнтиром у русі, вказувати, в якому напрямку слід здійснювати соціально-трудові перетворення. З погляду динамічної функції трудового права, якраз особливо важливою є свобода. Деякі дослідники називають правом визначену міру свободи, що можлива і припустима на даному рівні розвитку конкретного співтовариства [320, с.95]. З цих позицій розвиток трудового права є розвитком самої свободи його суб’єктів, розширенням її міри. Але від чого залежить ця міра, як визначити її стосовно до даної соціально-політичної ситуації, як висловити в нормативному вигляді? Через ці питання проблема співвідношення права і свободи виходить на більш важливі закономірності розвитку самого суспільства, що безпосередньо впливають на формування і прояви свободи.

Трудове право повинно обмежувати свободу, воно повинно ставити перепони діяльності тих суб’єктів, свобода яких суперечить свободі інших суб’єктів, відповідно до доведеного в філософії права і практичній політиці положення, що кожний вільний у тій мірі, в якій його свобода не вступає в протиріччя зі свободою інших людей [321, с.76]. Трудове право тут – це правила, що розмежовують взаємні свободи окремих учасників трудових відносин. У цьому контексті трудове право виступає охоронцем свободи суб’єктів, що вступають в трудові правовідносини. Разом із тим, зважаючи на визначальні історичні умови виникнення трудового права, головним суб’єктом, чия свобода охороняється позитивним трудовим правом, є працівник. Саме його трудові права як вираз зовнішньої свободи стають центральним об’єктом охорони позитивного трудового права.

Трудове право може виступати у вигляді якихось загальнообов’язкових правил, котрі повинен виконувати кожний учасник трудових відносин. Але воно не вичерпується тільки цими правилами. Що мається на увазі, коли говорять: «маю право» або «він не має права»? Ці висловлювання можна розуміти лише як те, що якийсь індивід може чинити визначені дії, і ці дії не будуть йти врозріз із якимось загальним порядком. Але якщо подивитись на цю проблему з трохи інших позицій, то можна сказати, що це варто розуміти також і так, що можливість певних дій випливає з самої природи людини, з її так званих «природних трудових прав», із того, що вона є розумною й відповідальною істотою, спроможною самостійно будувати свою поведінку, створювати трудові відносини, що відповідають її духу. Як наслідок, для досягнення справжньої свободи недостатньо прийняти конс­титуцію і створити на її основі відповідну систему законів, що закріплюють досягнутий формальний рівень свободи. Необхідно ще, щоб існувала атмосфера загальної і добровільної поваги до права, необхідний високий рівень правосвідомості, що створюється не деклараціями, а тривалою духовною роботою. Закони повинні виконуватися не з огляду на страх покарання, а внаслідок внутрішнього переконання, що ці закони є вірними і справедливими. А для цього самі закони повинні нести в собі такий зміст, що буде допомагати їхній реалізації на практиці. Вони повинні відповідати поточним і перспективним потребам людей. Вони повинні містити в собі дух свободи. Причому не ідеальної, не міфічної, не утопічної, а реальний дух свободи, що бажаний і допустимий для даного народу на даному рівні його історичного розвитку. Багато прийнятих законів тому і «не працюють», що немає такої відповідності. «Свобода в її неюридичних і неполітичних формах виступає важливою, якщо не найважливішою умовою повноцінного людського життя, проявів її творчих можливостей, вирішальним чинником самореалізації особистості взагалі. Але і право як позитивне право також є умовою самовираження особистості на соціальному рівні. Поки що лише незначна кількість людей може користуватися наданими можливостями правового стану суспільства і знаходити шляхи для самовираження і самореалізації. Для переважної більшості людей через їх неготовність, загальну нерозвиненість це поки що не доступне. Але майбутнє саме за цією формою організації громадського життя» [322, с.97].

Покликання трудового права – забезпечити якомога більшу міру свободи учасникам трудових відносин, особливо діям його основного учасника – працівника. Основою, стрижнем, ядром позитивного трудового права повинні бути постулати природного трудового права. Лише в такому випадку буде створена можливість для забезпечення свободи суб’єктів трудового права. О.Ященко підкреслював: «Усе, що переживається в суспільстві і відоме в історії як конфлікти норм чинного права із законами, закладеними в серцях людей, почуттям справедливості, свідомістю природних законів, є лише вказівка на те, що ця норма права не здійснює загальної мети позитивного права» [323, с.111]. Загальний смисл трудового права – це, з одного боку, природні закони трудового права, а з іншого, – це закони належного, з якими повинні погоджуватися окремі юридичні норми, покликані регулювати трудові відносини.

Позитивне трудове право в нормативних положеннях повинно виражати сутність природного трудового права. Лише таким чином нормативні положення матимуть природний сенс і сприятимуть ефективній реалізації працівниками та й іншими учасниками трудових відносин, прав, свобод і законних інтересів. С.Максимов свідчить: «Позитивність права означає його вияв у законодавстві, а також інших джерелах (формах) права: правових звичаях, прецедентах, нормативних договорах або в предметно-інституціональних формах. Отже, у найпершому наближенні право може бути визначене як виражена і закріплена в предметно-інституціональних формах регулювання зовнішньої поведінки людей справедливість. При цьому правова справедливість або природне право не становить якоїсь субстанції, абсолютної реальності права, а є скоріше феноменом реляційно-смисловим» [324, с.91]. Звертаючи увагу на те, що структура правової реальності в онтологічному аспекті являє собою суперечливу єдність (дуалізм) природного і позитивного права, тим самим підкреслюється, що реальне або дійсне право є єдністю справедливості, яка становить його зміст, і позитивності, яка становить його предметно-інституційну форму. Тому необхідною умовою дійсності права є як справедливість, так і позитивність.

У цьому контексті, на нашу думку, найбільш складною, найбільш дискусійною і в той же час практично важливішою складовою цієї проблеми є питання критеріїв правового закону. Які закони можна назвати правовими? Які об'єктивні підстави для віднесення законів до розряду правових і чи існують такі критерії взагалі? Незважаючи на досить тривалу історію цих питань, більш-менш задовільної відповіді на них не існує й сьогодні. Однією з найдавніших підстав для визначення правового характеру закону є категорія справедливості. Традиція, започаткована ще Аристотелем і Фомою Аквінським, згідно з якою «метою права є справедливість» [325, с.22-25], не втрачає своїх позицій і понині. Апеляції до неї як до критерію правості закону залишаються настільки поширеними, що це дає підстави деяким авторам вважати поняття справедливості ключовим для визначення правової природи законів. «За великим рахунком, – пише, наприклад, відомий французький теоретик права Жан-Луї Бержель, – право набуває властивого і специфічного для нього змісту тільки в понятті справедливого» [326, с.59].

Дійсно, справедливість – це одна з універсальних характеристик суспільних відносин. Здебільшого прийнято вважати, що вона «цілком належить моральній свідомості». Тобто є етичною категорією і до права має лише опосередковане відношення як свідчення реального переплетіння різних форм соціально-духовної організації життя людей, зокрема права і моралі [327, с.204]. Однак, навряд чи таку позицію можна вважати обґрунтованою. В юридичній загальнотеоретичній літературі вже давно небезпідставно зазначалося, що категорія справедливості виходить далеко за межі моральної сфери і поширюється на всі нормативно-оцінні явища, в тому числі й на право. Більше того, етимологічно термін «справедливість» ближче до правової, ніж до моральної свідомості (jus – право, як відомо, походить від justatia – справедливість), а тому цілком виправдано може розглядатися і як правова категорія [328, с.23]. Справедливість – це один з найважливіших ціннісних орієнтирів права. Соціальний нормативний інститут, навіть бездоганний за юридичною формою, який не втілює ідеї справедливості, не може бути названий правом [329, с.105]. Справедливість надає праву відповідного йому змістовного забарвлення, гнучкості і динамізму, вона спонукає до критичного сприйняття конкретного закону чи іншого нормативно-правового акта. Тому заперечувати категорію справедливості як критерію правового закону, безперечно, було б помилковим.

Разом з тим, не варто і абсолютизувати даний критерій, тим більше пропонувати керуватися ним при оцінці законів та правозастосовчої практики. Адже, як відомо, поняття справедливості має безліч інтерпретацій. Вона по-різному визначається не тільки філософами, політологами, соціологами, спеціалістами в галузі етики, а й правознавцями. То чи може служити надійним практичним критерієм правового закону поняття, застосування якого вимагає попереднього осмислення або й поглибленого дослідження численних концепцій справедливості? До того ж те, що визначає реальну справедливість і отримує відповідну форму її осмислення, залежить від багатьох історико-культурних умов, потребує врахування конкретної ситуації та інших чинників, що неминуче пов'язано із суб'єктивними оцінками правозастосувача. Але навіть якщо уявити, що поняття справедливості в праві вдалося б максимально раціоналізувати, то і в такому випадку оцінка закону на предмет його правості не може бути здійснена виключно на підставі даного критерію, оскільки один і той же нормативний акт часто вимагає одночасної його оцінки з позицій як справедливості, так і легітимності, соціальної цінності тощо. Наведеного, очевидно, досить, щоб переконатися в тому, що справедливість – це поняття відносне, неусталене і значною мірою суб'єктивне, а тому не може розглядатися «безпосереднім регулятивним імпульсом права». Як критерій правового закону, вона може бути адресована переважно законодавцю або ж принаймні певним правовим інституціям, але не будь-яким суб'єктам правореалізацїї, включаючи правозастосовувачів.

Малопридатним для практичного використання є й такий, відомий ще з часів Гегеля, критерій правового закону, як розум [39, с.102]. Він не дає відповіді на питання, як можна відрізнити «розумний» закон від «нерозумного», «випадкового» і де потрібно вести пошуки «форм і справ розуму». Та й взагалі, хіба перебіг історії розвитку права визначав виключно розумне? Надто абстрактним і неусталеним слід вважати також критерій «правового ідеалу», свідченням чому може бути саме його визначення як «уявлення індивідуальної, суспільної, наукової свідомості про розумний устрій співжиття на принципах добра, справедливості, гуманізму і збереження природного середовища» [330, с.6]. Таким же розпливчатим і невизначеним є й критерій «правової природи речей», започаткований І.Кантом і застосований низкою інших авторів [50, с.215]. Він, як і попередні критерії, породжує низку складних питань, більш-менш переконливі відповіді на які відсутні. Серед них, зокрема, одне з основних: як пояснити, що за наявності якогось загального для права (вічного, незмінного) «правового ідеалу» чи «правової природи речей», яка випливає нібито з природи самої людини, існують істотні відмінності у правових системах різних народів і в різні історичні епохи? Тому, віддаючи належне ролі ідей та ідеалів у генезисі права в цілому, особливо в його розвинутих типах, разом з тим слід визнати, що пропозиції щодо їх ширшого використання в правозастосовній практиці є досить сумнівними. Вони, зважаючи на рівень правової культури нашого суспільства в цілому і значної, на жаль, частини правозастосовувачів зокрема, можуть викликати протилежні до благородних намірів результати – завдати ще більшої шкоди принципу верховенства права, ніж орієнтація правозастосовних органів і посадових осіб на неякісний у правовому відношенні закон.

Далеко небездоганним, незважаючи на зовнішню привабливість, є започаткований ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття критерій «загальної волі», тобто волі усього суспільства, народу чи нації [331, с.6]. Через низку обставин, зокрема такого, що домінувало в СРСР протягом багатьох десятиліть визначення права як зведеної в закон волі пануючого класу або ж у «загальнонародній державі» – волі всього народу, цей критерій особливо багато прихильників продовжує мати на пострадянському просторі, у тому числі в Україні. Відповідно до нього правовими визнаються лише закони, які адекватно відображають «волю народу». Усі інші закони за такою логікою необхідно відносити до розряду неправових. Очевидно, немає підстав заперечувати, що закон може розраховувати на підтримку і ефективність тоді, коли він виражає не вузькогрупові, кланові інтереси, а інтереси, якщо й не всіх, то принаймні більшості населення. Проте й цей критерій породжує чимало запитань: 1) яким чином визначити, чи міститься в тому чи іншому законі «воля народу»?; 2) чому парламент як представницький орган, що має відображати волю та інтереси всіх членів суспільства, в одних випадках приймає закони, які відповідають суспільним інтересам та інтересам окремих громадян, а в інших – цим інтересам суперечать?; 3) наскільки взагалі можна обґрунтовано застосовувати до закону як акта парламенту словосполучення «закон є виразом волі народу»?

Видається, що задовільне вирішення проблеми критеріїв правового закону можливе, очевидно, на зовсім іншій методологічній і світоглядній основі, коли право, незалежно від можливої різноманітності його визначень, нерозривно пов'язується не стільки з абстрактними ідеалами і загальною волею, скільки з конкретною автономною людиною, яка, за відомим висловом одного з найвидатніших давньогрецьких філософів-софістів Протагора, «є мірою всіх речей». У концентрованому вигляді в людському вимірі правове начало представлено насамперед у вигляді невідчужуваних прав людини. Вони становлять невід'ємний компонент права, їх існування поза правом і без права неможливе. Це явища однієї сутності. Як іманентна властивість людини, що характеризує її як представника всього людського роду, права людини є позатериторіальними і позанаціональними. Вони становлять загальноцивілізаційну, загальнокультурну цінність незалежно від націй, ідеологій, релігій, а тому давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Права людини є безпосередньо діючим правом і можуть за­стосовуватись «contra legem» – всупереч закону, якщо закон суперечить фундаментальним правам людини: не відображає природно-правові начала; не відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини і громадянина; прийнятий нелегітимним органом державної влади тощо.

Концепція природних, не відчужуваних прав і свобод людини як вихідної правової засади стала не лише надбанням правової теорії. Вона знайшла своє втілення в чинній Конституції України [99, Ст. 375], хоч, на відміну від конституцій інших держав, термін «природні права» Основний Закон України через низку суб'єктивних причин не використовує. Причому, положення Конституції про права і свободи людини за закладеною в ній логікою мають подвійне значення. З одного боку, їх повна відповідність сучасним міжнародним стандартам та провідне становище серед інших положень Основного Закону надає правового характеру самій Конституції, а з іншого – права і свободи людини виступають як загальнообов’язковий правовий орієнтир і конституційна вимога до діяльності держави.

Відтак, завданням позитивного трудового права є утвердження та забезпечення трудових прав та законних інтересів людини і громадянина. «Трудове право, – відмічають С.О.Іванов, Р.З.Лівшиць, Ю.П.Орловський, – за своєю природою, за своїм соціальним призначенням має гуманістичний характер. Це – право охорони праці, тобто право, спрямоване на створення прийнятних умов праці та життя працюючої людини» [308, с.6]. Визначення якомога більше природних прав людини в сфері праці та засобів їх захисту – основне соціальне призначення позитивного трудового права сучасного розвитку суспільства. Цей постулат сприймався багатьма дослідниками сутності й природи трудового права [332, с.5; 228, с.109]. А.І. Цепін свідчить, що саме охороні трудових прав працівника слугує все трудове законодавство. «Його норми встановлені в інтересах трудящих і спрямовані на створення прийнятних для здоров’я людей умов праці. Таке поняття охорони праці в широкому смислі, прийняте в юридичній літературі, зокрема, означає, що охорона праці – один із принципів трудового права» [333, с.310]. В.І.Щербина доводить, що замало визначити трудові права працівників та інших учасників трудових відносин, їх ще слід надійно захистити від будь-яких порушень чи зазіхань [334, с.14].

Трудові права і обов’язки учасників трудових відносин є основою правового статусу останніх. Без прав і обов’язків неможливе виникнення цих відносин. Увесь юридичний інструментарій трудового права побудований на двох засадах: 1) визначення трудових прав суб’єктів трудового права; 2) захист цих прав від порушення з боку будь-яких фізичних чи юридичних осіб. «Складовою частиною системи позитивного права є правовий статус особистості, який виконує в державно організованому суспільстві роль відносно самостійного регулятора суспільних відносин. Правовий статус – це соціально допустимі і необхідні можливості, потенції особистості не просто як індивіда, а як громадянина держави. Правовий статус особистості, підґрунтям якого є фактичний соціальний статус, тобто її реальне становище в цій системі суспільних відносин, яке характеризується та­кими загальнолюдськими цінностями, як рівні можливості, справедливість, свобода думки, вибору дії тощо, являє собою сукупність прав, свобод, законних інтересів і обов’язків особистості, які визнаються і гарантуються державою» [335, с.8-9]. Взаємодія соціального трудового статусу людини і правового трудового статусу громадянина є окремим проявом взаємодії природного трудового права і позитивного трудового права.

Бути гарантом природних трудових прав людини позитивному трудовому праву дозволяють його сутнісні характеристики. Позитивному трудовому праву, як особливому інституту суспільства, притаманні сукупність суворо визначених властивостей, що виокремлюють його з інших суспільних явищ і дозволяють реалізувати його призначення в суспільстві, його місію як явища цивілізації і культури. Такими основними ознаками позитивного трудового права є: нормативність, формальна визначеність, державна забезпеченість, правозобов’язуюча дія, системність (структурованість). Означені властивості завжди слід розглядати разом, у єдності, у їх глибокому взаємозв’язку і взаємообумовленості, бо вони доповнюють одна одну, допомагають розкрити одна одну. Визначальною серед цих властивостей, свого роду активним центром, атрибутом позитивного трудового права, є нормативність. Адже позитивне трудове право в найзагальнішому вигляді – це система норм, тобто загальних правил, моделей поведінки, які поширюються на всі випадки даного роду й відповідно до яких повинна будуватися поведінка фізичних чи юридичних осіб, які попали в нормативно регламентовану ситуацію.

Позитивному трудовому праву, якщо розглядати його з глибинних інституційних позицій, притаманна нормативність особливої якості. Це – нормативність, що має характер загальності, тобто така, коли загальні правила є «найбільш» загальними для всієї країни, причому сама нормативність виступає як нормативність загальнообов’язкова. Насамперед нормативність такого особливого роду володіє значним за масштабом і силою дії регулятивним і демократичним потенціалом. Феномен норми, характерної для трудового права, в тому й полягає, що за її допомогою в суспільно-трудову сферу привносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості: введений і підтримуваний юридичними нормами порядок поширюється в принципі на всіх учасників трудових та тісно пов’язаних з ними відносин. Звідси і випливає значний не лише регулятивний, але й демократичний потенціал трудового права. Сутність характерного для трудового права потенціалу може бути визначена зі ще більшою чіткістю, якщо прийняти до уваги його дозвільну природу, орієнтацію переважно на договірне регулювання трудових відносин. Дане бачення трудового права потрібне саме сьогодні. Завдання кардинального демократичного перетворення, переходу суспільства на якісно новий щабель свого розвитку передбачають таку трансформацію суспільно-трудових відносин, за якої повною мірою відкрився б простір для конструктивної активності суб’єктів трудового права. Для цього потрібні не лише правові засоби забезпечення активності учасників трудових відносин, а й правові засоби, адекватні означеним соціально-економічним і політичним процесам. Цю адекватність з наукового, теоретичного боку і дає розуміння трудового права, в якому передбачені тоталітарні, статично-зобов’язувальні трактовки і в якому важливе, гідне місце займають дозвільні та рекомендаційні норми.

Однак, значення нормативності, характерної для трудового права, не вичерпується закладеним у ньому регулятивним і демократичним потенціалом. Правильне само по собі положення, що трудове право є системою норм, не розкриває до кінця того глибокого соціального та юридичного, що властиве нормативності трудового права. Нормативність в означеному смислі означає, що трудове право за допомогою загальних правил реалізує потребу суспільства в утвердженні нормативних засад і тому охоплює усі сфери суспільно-трудового життя, що потребують юридичного регулювання. Причому так, щоб у ньому не було «пустот», де б могли залишитися місця для свавілля і беззаконня – соціальних антиподів трудового права. У зв’язку з необхідністю забезпечення нормативних засад у діяльності учасників трудових відносин, трудове право подається у вигляді цілісної нормативної регулюючої системи, що має глибокий правовий сенс і яка побудована на єдиних правових принципах і загальних положеннях. Згідно з ними, ключовим моментом правового регулювання трудових відносин є загальнодозвільна його спрямованість, а в самій юридичній матерії – юридичні дозволи, суб’єктивні трудові права фізичних і юридичних осіб. Трудове право, з даної точки зору, являє собою найбільш адекватну вимогу цивілізації, вираз нормативних начал у суспільно-трудовій сфері, покликаних забезпечувати належний рівень організованості й упорядкованості трудових та безпосередньо пов’язаних з ними відносин. О.В.Смирнов пише: «Потреба в правовому регулюванні праці визначається об’єктивними умовами розвитку суспільства. Нині відчувається гостра потреба в такому типі трудового права, який закріпив би принципи гуманізму і справедливості в сфері трудових відносин, максимально сприяв переходу їх до ринкового характеру як за формою, так і за змістом» [336, с.3].

Запропоноване трактування нормативності трудового права дозволяє відповісти на одне дуже непросте питання: чи не означає нормативне трактування трудового права, що кожний нормативно-правовий акт, призначений регулювати ту чи іншу групу трудових відносин, повинен визнаватися правовим? Позитивна відповідь на поставлене питання, яке немовби випливає з нормативного трактування трудового права, в дійсності не узгоджується із запропонованим більш ґрунтовним у науковому смислі розумінням нормативності. Адже саму нормативність трудового права слід розуміти не спрощено, тобто не лише в тому смислі, що ті чи інші акти мають нормативний характер, а більш глибоко – головним чином у тому смислі, що за допомогою норм, нормативних засад досягається загальна упорядкованість суспільно-трудових відносин. Відповідно, кожний нормативно-правовий акт важливий не сам по собі, а лише в тій мірі, в якій він сприяє загальній упорядкованості взаємодії учасників трудових відносин, вписується в систему інших нормативно-правових актів. Тому для трудового права характерна не просто нормативність, а нормативність особливої якості, не відділена від специфічного правового змісту. Тут трудове право і система відповідних нормативно-правових актів співвідносяться як не тотожні соціально-юридичні явища, а як зміст і форма. Звичайно, що форма не завжди відповідає своєму змісту: цьому є величезна кількість об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це реальність, яку не можна відкинути чи забути, її слід аналізувати і робити так, щоб форма якомога більше відповідала своєму правовому змісту. Ось чому деякі юридичні закони не відповідають законам природного розвитку суспільно-трудових відносин – намагаються заперечувати елементи справедливості і добровільності в діях суб’єктів трудового права.

У цьому аспекті слушним є застереження П.Д.Пилипенка: «Якщо виходити з того, що право твориться державою, залежить від державної влади, то зрозуміло, що таке право служитиме інтересам тих осіб, у чиїх руках перебуватимуть важелі влади, що, зрештою, і засвідчує історичний досвід радянської держави. Адже відомо, що права у законі може і не бути. Тому вчення юридичного позитивізму далеко не досконале, більше того, воно небезпечне, оскільки дає підстави для усякого свавілля та авторитаризму, які широко практикувалися за часів соціалізму» [337, с.5]. Учений справедливо вказує на можливість прийняття державою таких нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам реального правового життя людей та їх об’єднань. Вихід тут один – саму державу та її органи «зв’язувати» правом, щоб можливість прийняття неправових законів було зведено до мінімально можливого рівня. А зробити це можна лише за допомогою позитивного права. Тому не можна повністю погодитися з точкою зору дослідника про лише негативну роль, яку, на його думку, відіграє вчення юридичного позитивізму. Інша річ, що позитивне право повинно завжди базуватися на природному праві, а законодавство якомога більше мусить відповідати позитивному праву. Дану взаємодію названих соціально-юридичних явищ можна подати у взаємодії трьох найважливіших принципів побудови позитивного права та його форми – законодавства: основоположним принципом має бути принцип «верховенства природного права», потім йде принцип «верховенства позитивного» права, за ним принцип «верховенства закону». Таким чином, введено в юридичну конструкцію розвитку права найважливіший з усіх існуючих принципів – принцип «верховенства природного права». Цей принцип є невід’ємним елементом сучасної правової, демократичної, соціальної держави, і тому повинен бути визначений у Конституції України та інших найважливіших кодифікованих нормативно-правових актах. У чинній редакції Основного Закону зазначається лише, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8). Оскільки право буває природне і позитивне, то зрозуміло, про яке з них йдеться в наведеній статті Конституції. Усунення такої плутанини можливе лише шляхом указівки на три різних принципи: верховенства природного права, верховенства позитивного права, верховенства закону.

Означені три принципи мають бути основними в побудові сучасного позитивного трудового права і трудового законодавства. При побудові останніх слід враховувати, що природне трудове право – це ті трудові відносини, які виникли чи виникають спонтанно в процесі реалізації людиною свого природного права на працю як основу її життєдіяльності й розвитку. «Право – це перш за все саме життя, а не його відображення в законі» [69, с.349]. А.Заєць свідчить, що право являє собою сукупність правил належного, правил поведінки, які легітимізовані суспільством і обумовлені історично досягнутим рівнем соціальної етики [338, с.3]. Таке праворозуміння надає змогу провести чітку межу між органічно взаємопов’язаними позитивним трудовим правом і трудовим законодавством, збагачує методологічний арсенал пізнання трудового права за рахунок включення в нього концепції природного трудового права, принципу історизму, правової культури, правосвідомості учасників трудових відносин.

Позитивне право і трудове законодавство співвідносяться як зміст і форма. Позитивне трудове право визначає зміст трудового законодавства, а трудове законодавство формалізує позитивне трудове право. При цьому завжди слід пам’ятати, що і позитивне трудове право, і трудове законодавство є формами природного трудового права, але формами, які формують різний зміст: позитивне трудове право формує та формалізує природне трудове право, а трудове законодавство формує як природне трудове право, так і позитивне трудове право. Звідси ми бачимо, наскільки іноді важко буває законодавцю «донести» до змісту того чи іншого нормативно-правового акта природну сутність певного явища чи процесу. На шляху закріплення природної суті останніх є численні фактори об’єктивного і суб’єктивного характеру, які перешкоджають істинному відображенню в тексті нормативно-правового акта дійсного стану речей. Саме тому «закон не завжди є адекватним відображенням об’єктивно існуючого права. Залежно від цього закони можуть бути як правовими, так і не правовими» [339, с.41].

Характеризуючи правовий закон, К.Маркс писав, що акт державної волі лише тоді стає «істинним законом, коли в його обличчі несвідомий природний закон свободи стає свідомим державним законам» [340, с.30]. Природне трудове право завжди існує «до законотворчих принципів, норм, вимог та відносин» [341, с.23]. Як наслідок, для створення правового трудового законодавства законодавець зобов’язаний розуміти під трудовим правом саму дійсність, тобто реально існуючі суспільні відносини, тенденції та закономірності їх розвитку, які й повинні визначати відповідний зміст актів державної волі. У цьому ракурсі слід погодитися з О.Д.Зайкіним, який робить наступний висновок: «У свою чергу відносини, що виникають у сфері праці, потребують правового регулювання. Рівень розвитку суспільства багато в чому визначається ефективністю правового регулювання суспільних відносин. Право людини на працю відноситься до основних прав людини, а стан законодавства і реальний стан справ у сфері реалізації даного права не лише є показником цивілізованості суспільства, але й безпосередньо впливає на його моральність, ефективність його економіки» [342, с.53].

Відтак, природне трудове право реалізує себе через позитивне трудове право, а останнє – через трудове законодавство. Відсутність такого праворозуміння може викликати глибоку суперечність між трудовим правом і трудовим законодавством. На підтвердження цієї думки можна разом з П.М.Рабіновичем послатися на Нюрнбергський процес, у ході якого нацистські злочинці намагалися довести, що їхні дії носили правомірний характер, адже, будучи громадянами Германії, вони виконували її закони. Однак Міжнародний трибунал відмовився визнати їхні дії правомірними, бо самі закони, які вони виконували, були неправовими [343, с.8-9].

У тріаді «природне трудове право – позитивне трудове право – трудове законодавство» пріоритет, безумовно, належить природному трудовому праву. Зв’язок між ними має субординаційний характер, що знаходить свій вираз у принципі верховенства природного трудового права, потім у принципі верховенства позитивного трудового права і нарешті – у принципі верховенства закону в системі трудового законодавства. У цьому зв’язку не можна не відмітити, що таке розуміння принципу верховенства природного трудового права повністю узгоджується і випливає з конституційного положення, що проголошує відповідальність держави перед людиною [344, с.97-99], а також те, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [280, с.3-5].

Закріпивши принципи «верховенства природного трудового права», «верховенства позитивного трудового права», «верховенства закону в системі трудового законодавства» у Кодексі законів про працю України, ми тим самим установимо, що акти державної волі, покликані регулювати трудові відносини, повинні мати суто правовий характер. Інакше кажучи, усі нормативно-правові акти в сфері праці покликані адекватно відображати об’єктивно існуюче трудове право, регулювати трудові відносини, які вже склалися в процесі трудової діяльності між суб’єктами трудового права, а не заміняти їх штучними конструкціями, продиктованими політичними та ідеологічними пристрастями законодавця. Отже, завдання нормотворця полягає в переведенні правової природи речей у сфері трудової діяльності людини на мову трудового законодавства. Лише за таких умов трудове позитивне право набуде своєї власної сутності, що ґрунтується на природних трудових правах, свободах та інтересах людини як невід’ємних від особи. «Права, свободи і обов’язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськими та політичним інститутами» [98, с.133].

Отже, підсумовуючи вище викладене, слід дійти висновку, що трудове право як сукупність правових норм, які впроваджують в життя природні трудові права, здійснює охорону таких природних трудових прав. Охорона трудових прав через позитивне трудове право реалізується тільки у разі, якщо норми трудового права відповідають означеним вище критеріям. При цьому слід відрізняти сукупно позитивне трудове право як засіб охорони трудових прав від суто законів як аналогічного засобу. Так, якщо загальні норми трудового права виступають засобом охорони трудових прав уже через те, що трудове право своїм визначальним завданням має захист та охорону працівника як більш слабкої сторони трудових відносин, а отже, і охорону та захист його прав, то окремий закон у цілісній системі трудового законодавства може й не бути правовим.

Окремий закон, залежно від його юридичної сили, може по різному впливати на загальний стан трудових прав. Наприклад, у разі, якщо в Конституції закріплені найважливіші трудові права, можна сказати, що такий Закон є правовим і він охороняє трудові права на найвищому рівні. Водночас, якщо певний закон, унаслідок його прийняття, порушує певні конкретні трудові права, які вже закріплені іншим законом вищої юридичної сили, то він у такому разі не охороняє трудових прав, хоча в цілому трудове позитивне право може цілком виконувати своє призначення у формі охорони та захисту трудових прав. Отже, охорона трудових прав здійснюється за допомогою позитивного трудового права, через яке природні трудові права набувають нормативного виразу, а також за допомогою нормативно-правових актів різної юридичної сили, якщо вони такі природні трудові права закріплюють та гарантують.

Правове регулювання відносин у сфері праці обов’язково тією або іншою мірою пов'язано з динамікою фактичних суспільних відносин – їх формуванням, розвитком, зміною і припиненням. Слід погодитись з висловленням В.М.Кудрявцева, який вважає, що юридичні закони тільки тоді стають діючими, коли вони точно відбивають об’єктивні соціальні закони і між ними існує тісний взаємозв’язок [345, с.11]. Саме відповідність юридичного закону реальній дійсності, об'єктивним суспільним процесам і закономірностям є головним чинником його ефективності. Юридичні закони не скасовують і не підміня­ють собою соціальні, економічні закономірності об’єктивного характеру. Держава за допомогою їх прийняття може забезпечувати лише приблизно правильне відображення відповідних об'єктивних стійких зв'язків життєдіяльності суспільства, впливаючи тим або іншим чином на динаміку розвитку останніх. І чим більш системним буде трудове законодавство, тим краще й ефективніше воно буде виконувати своє соціальне призначення.

Соціальна обґрунтованість закону, насамперед, означає, що його спрямованість збігається зі спрямованістю соціальних змін, і в зв'язку з цим він підтримується не тільки примусовою силою держави, але й матеріальними умовами життєдіяльності суспільства і у результаті діє найбільш ефективно. Водночас нормативно-правове регулювання не повинно бути самоціллю, а здійснюватися лише тоді, коли склалися і достатньо визначилися суспільні відносини, що є правовими за своїм характером і в конкретних соціально-економічних і політичних умовах об'єктивно потребують або припускають можливість нормативно-правового впливу. Ці суспільні відносини повинні бути достатньо поширеними, такими, що часто повторюються, стійкими і стабільними, забезпечуватися певною зацікавленістю суспільства в їхньому розвитку або припиненні, мати правову природу, а також припускати можливість спрямовуючого впливу за допомогою юридичних засобів, зовнішнього контролю, потребувати захисту від порушень [346, с.45].

Динаміка фактичних суспільних відносин служить критерієм перевірки дієвості, ефективності нормативно-правового регулювання. Юридичні закони повинні своєчасно, з урахуванням перспектив розвитку відбивати суспільні потреби, не допускаючи як відставання нормативно-правової форми від змісту опосередковуваних нею суспільних відносин, так і надмірного випередження нею останніх. У випадках подібних перекосів процесу нормативно-правового регулювання, волюнтаристичною відриву його від реальних життєвих умов і закономірностей можливе різке зниження рівня ефективності як конкретного закону, так і дієвості всієї правової системи в цілому, а також настання в ряді випадків негативних соціально-негативних наслідків.

Наука трудового права України не може бути відірвана від реальних умов існування суспільства та держави, вона не може бути вище тих можливостей, які закладені в напрямках реалізації економічних реформ, у нових формах господарювання. У даний час склалася ситуація, за якої, з одного боку, гарантії трудових прав, передбачені законодавством, можуть бути реалізовані лише за умови нормально функціонуючої економіки, з іншого, – економіка не може бути відновлена без належного сучасного правового забезпечення трудових відносин. Тому право також не повинно відставати і в забезпеченні правовим регулюванням існуючих і постійно виникаючих суспільних відносин у сфері праці, тим більше за умов різних форм власності. Саме тут гостро постає проблема перспектив трудового законодавства, створення нового Трудового кодексу України, основною складовою якого повинна бути система правозахисних заходів, покликаних забезпечувати безперешкодну реалізацію трудових прав, свобод і законних інтересів учасників трудових відносин. Сам же Трудовий кодекс у такому разі виступатиме засобом охорони трудових прав, метою прийняття якого виступатиме ефективне закріплення трудових прав та їх гарантій задля недопущення порушення означених прав, а в разі порушення – здійснення їх захисту за допомогою визначених у Кодексі правозахисних засобів. Отже, призначенням трудового права і трудового законодавства є охорона та, у разі порушення, захист трудових прав працівників.

З огляду на охоронно-захисне призначення трудового права, доцільно говорити про охоронну функцію, яку воно виконує відносно трудових прав працівників. Функції – це не лише напрямки правового впливу, а основні напрямки, що зорієнтовані на мету і завдання трудового права і трудового законодавства. При дослідженні функцій не можна йти по лінії максимального охоплення всіх, без винятку, проявів впливу трудового права і трудового законодавства. За такого підходу науковий аналіз сутності останніх неминуче буде підмінений простим описуванням, а межі змісту функцій трудового права і трудового законодавства та їх кількість неминуче стануть залежати від суб’єктивного ставлення до цього питання того чи іншого дослідника. Правильний підхід при аналізі означених функцій полягає в тому, що при їх установленні слід виявити не всі напрямки впливу трудового права і трудового законодавства, а лише такі з них, без яких вони на даному історичному етапі розвитку українського суспільства не зможуть існувати як соціально-юридичні явища.

Функції трудового права і трудового законодавства обумовлені не лише їх метою і завданнями, але й функціями демократичної, соціальної та правової держави і національної системи права. Однак, якщо функції держави і права мають загальний характер і стосуються однаковою мірою всіх галузей права, то функції трудового права і трудового законодавства виражають лише сутність і специфіку останніх. «У питанні про функції трудового права основним критерієм їх поділу є розуміння функцій права як напрямків правового впливу, обумовлених завданнями, які стоять перед правом, а також розуміння того факту, що галузь права має свої власні функції, сукупність яких і виражає її специфіку», – обґрунтовано відмічають С.А.Іванов, Р.З.Лівшиць, Ю.П.Орловський [308, с.26]. Цікаво, що колись вчені негативно ставились до визначення галузевих функцій, вважаючи, що в якості таких слід розглядати загальні функції «соціалістичної організації праці» [347, с.41; 289, с.74]. Однак, сьогодні не підлягає сумніву, що поряд з функціями держави і національної системи права, мають місце і функції окремих галузей права.

Отже, функції держави, функції права та функції трудового права і трудового законодавства тісно взаємопов’язані, обумовлюють і визначають одна одну. Висловлюючись філософською термінологією, взаємодія цих груп функцій подібна взаємодії загального, особливого і окремого. Для управління своїм розвитком суспільство створило спеціальний інструмент – державу. «Держава і суспільство – нетотожні. Їх треба розрізняти. Держава виокремилася із суспільства на певному ступені його зрілості. Суспільство – мати держави, і відповідно держава – дитина суспільства, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство, така й держава. Держава виявляє турботу про суспільство або, навпаки, паразитує, або навіть нівелює суспільний організм. У міру того, як суспільство переходить у своєму поступальному розвитку від однієї формації до іншої, від нижчого ступеня до вищого, змінюється і держава. Вона стає більш досконалою, більш цивілізованою» [348, с.58]. Мета, завдання і функції сучасної цивілізованої держави – не паразитувати на тлі суспільства, вони безпосередньо пов’язані з управлінням суспільними процесами таким чином, щоб людина та всі її прояви були надійно захищеними, а права, свободи та законні інтереси – гарантованими. «Сутність держави полягає в тому, що вона є організатором і гарантом певних суспільних відносин, конкретний зміст яких обумовлений даним етапом розвитку суспільства» [315, с.27]. Тому й головною функцією держави є соціальна: управляти, щоб забезпечити людину всім необхідним для її повноцінного життя. Слід підкреслити, що управлінська і соціальна функції держави мають загальний характер, який конкретизується в інших функціях держави, які мають набагато вужчий порівняно з ними функціональний зміст. Йдеться про економічну, культурну, екологічну, оборонну та інші функції держави.

Існує дві форми реалізації управлінської і соціальної функцій держави: правова та організаційна [94, с.34]. Правові форми реалізації функцій держави потрібні для проведення заходів, які вимагають участі всього населення або більшої його частини. У цих випадках у формі закону чи іншого нормативно-правового акта держава надає своїй волі загальнообов’язкове значення і доводить цю волю до всіх зацікавлених осіб та всього суспільства. Держава прагне реалізувати свою волю в конкретних правовідносинах. Звідси, весь механізм правового регулювання виступає формою реалізації функцій держави. До неправових форм здійснення функцій держави відноситься контрольна, ідеологічна, виховна, інформаційно-технічна та інші види державної діяльності, які використовуються державою в процесі управління суспільством. Причому, усі ці види державної діяльності здебільшого передбачені нормами права. Це свідчить про те, що правові форми реалізації функцій держави відіграють більш важливу роль, ніж неправові. Це пов’язано з тим, що в правовій, демократичній, соціальній державі панує саме право, що й передбачає саме правову форму організації діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб’єктами права. Відтак, вважаємо, що трудовому праву як одному з проявів державної діяльності властиві виховна, економічна та політична функції.

Стосовно трудового права зазвичай виділяють регулятивну та охоронну функції. Завданням охоронної функції трудового права є здійснення впливу на індивідуальні та колективні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для переважної більшості суб’єктів трудового права, держави та суспільства. Ця функція здійснюється заради охорони працівника, роботодавця та інших суб’єктів трудового права за допомогою встановлених заборон та негативних наслідків порушень, шляхів виконання прийнятих щодо правопорушників рішень. На нашу думку, слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій трудового права на регулятивну і охоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості трудового права – бути регулятором трудових відносин, адже й при здійсненні охоронної функції трудові відносини теж регулюються. В обох випадках йдеться про перетворення нормативності права на урегульованість трудових відносин. Різними лишаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регулятивної і охоронної функцій. Здатність трудового права бути регулятором трудових відносин – головна його корисна властивість. Саме через наявність цієї властивості трудове право має величезну інструментальну цінність – воно є необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя.

В юридичній літературі загальновизнаною є точка зору про те, що регулятивна й охоронна функції спираються на авторитет держави та базуються на державному примусі. Державний авторитет у багатьох випадках забезпечується саме примусовими заходами щодо тих, хто не бажає підкорюватися цьому авторитету. У свою чергу, примусові заходи стали б просто непотрібними, якщо не виникло б потреби в захисті державного авторитету. Звідси, на відміну від економічної, виховної, політичної функцій, регулятивна і охоронна функції є власне юридичними. Необхідність існування права як соціального явища якраз і полягає в необхідності здійснення ним цих функцій. Кожна з цих функцій має свої безпосередні форми реалізації. С.С. Алексєєв пише, що відмінність між цими функціями є настільки істотною, що це безпосередньо впливає на техніко-юридичний зміст права, його внутрішню побудову, визначає важливі моменти його структури. Регулятивна (статична і динамічна) і охоронна функції здійс­нюються за допомогою своїх юридичних механізмів, свого юридичного ін­струментарію – різними за властивостями норм, типів правовідносин, їм відповідають якісно різнорідні пласти правової матерії, що охоплюють усі галузі права [349, с.194-195].

В.І.Щербина вказує, що регулятивний вплив все ж не слід ототожнювати з усім процесом правового регулювання. Регулятивна функція характеризує лише певну його сторону, а саме – регламентуючу. Регулятивний вплив – це складова частина правового регулювання. Він пов'язаний із координуванням суспільних відносин, встановленням позитивних правил поведінки, добровільним і свідомим виконанням цих правил. Основний метод здійснення цієї функції - дозвіл, покладання активних прав і обов'язків. Виявити специфіку здійснення регулятивної функції можна й іншим шляхом: залежно від характеру нормативних приписів, тобто за допомогою аналізу зобов'язуючих, уповноважуючих, дозволяючих, рекомендаційних та інших норм [334, с.37].

Не викликає сумніву, що регулятивна й охоронна функції трудового права відрізняються за своїми завданнями й змістом одна від одної. Головне завдання регулятивної функції – упорядковувати, урегулювати у праві індивідуальні та колективні відносини; завдання ж охоронної функції – не допустити перешкод у реалізації суб’єктами трудового права своїх прав, свобод та законних інтересів, у виконанні ними своїх обов’язків. Єдність і подібність цих функцій полягає в тому, що обидві походять від функцій сучасної цивілізованої держави і покликані так регулювати трудові відносини, щоб були задоволені інтереси і потреби усіх, хто бере участь у їх виникненні, розвитку та припиненні. А відтак слід погодитися з Т.М.Радько в тому, що в нерозривному зв'язку з регулятивною функцією знаходиться охоронна функція права. Для неї характерні специфічні методи, які полягають у забороні певної поведінки, застосуванні санкцій, заходів примусу в разі вчинення правопорушень [350, с.52]. Основний метод здійснення цього типу правового регулювання – не дозвіл, а встановлення заборон, санкцій і охоронних правовідносин. Разом з тим, не треба розуміти охоронну функцію дуже вузько, зокрема, вважати, що вона виявляється лише тоді, коли вчинюється правопорушення. За цих обставин повинні виникати охоронні правовідносини, які не вичерпують усіх форм здійснення охоронної функції. До того ж, призначення охоронної функції права якраз і полягає в запобіганні порушень норм права. Для досягнення цієї мети використовують заборони вчиняти дії, які порушують права суб'єктів, визначення охоронних юридичних фактів (формулювання складів правопорушень), установлення санкцій.

Охоронна функція трудового права є реалізацією охоронного призначення права в цілому та її не можна зводити до будь-якої однієї, окремої форми реалізації. Завдання охорони, що здійснюється правом, вирішується такими прийомами: а) встановленням санкцій (державно-правових наслідків) за посягання на суспільні відносини, які охороняються; б) встановленням заборон скоювати дії, які суперечать особистим чи колективним інтересам; в) визначенням (формулюванням складів) юридичних фактів, які є підставою притягнення суб'єктів до юридичної відповідальності; г) встановленням конкретного правового зв'язку між суб'єктами права з метою реалізації юридичної відповідальності (охоронні правовідносини) [351, с.110-113].

Охоронна функція виділяє право з інших систем соціальної регуляції, оскільки вона, як правило, здійснюється органами держави, що ухвалюють індивідуальні владні рішення, виконання яких гарантовано державним примусом. Вона характеризує право як особливий спосіб впливу на поведінку людей, що виражається у впливі на їх волю загрозою санкцій, встановленням заборон і реалізацією юридичної відповідальності; є інформатором для суб'єктів суспільних відносин про те, які соціальні цінності взяті під охорону державою за допомогою правових приписів; є показником політичного і культурного рівня суспільства, гуманізму права.

Характерні риси охоронної функції права простежуються більш чітко, якщо її порівняти з правоохоронною діяльністю держави. Загальне призначення останньої зводиться до того, щоб забезпечити неухильне виконання суб'єктами права вимог закону, тобто забезпечити режим законності. Досягається це виявленням правопорушень, їх розслідуванням, притягненням до відповідальності винних осіб. Таким чином, якщо охоронна функція права – це саме вплив права, то правоохоронна діяльність держави є матеріальною гарантією дотримання вимог права, оскільки це діяльність спеціальних установ (МВС, прокуратури, суду) з охорони права, дія не самого права, а зовнішнього відносно нього чинника. Крім того, охоронна функція спрямована на охорону суспільних відносин, а правоохоронна діяльність – на охорону самого права. Отже, для взаємодії регулятивної та охоронної функцій трудового права характерною є саме форма поєднання протилежностей. І хоча вони різні за соціальним призначенням, але не можуть існувати одна без одної. Єдність протилежностей цих функцій є специфічним різновидом взаємозв’язку, що випливає з внутрішньої природи трудового права як регулятора трудових відносин. Взаємодія регулятивної і охоронної функцій трудового права спрямована на підвищення його соціальної активності, на творче поєднання протилежностей впливу. Пізнання протилежних сторін у функціях трудового права призводить до більш ефективного використання кожної із функцій, тобто вдосконалення правового регулювання і підвищення дієвості охоронного механізму [352, с.37].

Дослідження змісту регулятивної і охоронної функцій трудового права, розподіл правової діяльності учасників трудових відносин на правомірну і протиправну дозволяє зробити декілька теоретично-методологічних висновків щодо взаємодії названих соціально-юридичних явищ. Усі ці явища з певною долею умовності можна поєднати в два юридичні механізми. З одного боку, регулятивна функція трудового права та правомірна поведінка учасників трудових відносин, з іншого – охоронна функція, протиправна поведінка та позитивні і негативні правозахисні засоби (про них буде далі). Регулятивна функція трудового права здебільшого стосується правомірної поведінки учасників трудових відносин. Визначаючи права, свободи та обов’язки суб’єктів трудового права, регулюючи порядок виникнення, розвитку та припинення трудових відносин, означена функція розрахована на правомірну поведінку учасників останніх. «Правомірна поведінка – це слідування праву з метою досягнення соціально корисного результату, невідповідність поведінки приписам норм права, тобто суб’єктивним правам і суб’єктивним юридичним обов’язкам, що виникають на їх підставі» [276, с.340].

Якщо трудові права, свободи та обов’язки визначаються за допомогою регулятивної функції, то форми і засоби їх захисту – сфера охоронної функції трудового права. Саме тут спостерігається тісна взаємодія регулятивної і охоронної функцій трудового права. Завдання регулятивної функції трудового права полягає у визначенні прав, свобод та обов’язків учасників трудових відносин, а охоронної – у забезпеченні їх реалізації, виконання.

Реалізація прав, свобод та виконання обов’язків учасників трудових відносин забезпечується двома основними шляхами – шляхом визначення відповідних засобів у нормативних приписах і шляхом застосування цих засобів у випадку порушення порядку реалізації прав та свобод суб’єктів трудового права або порядку невиконання останніми своїх обов’язків. У першому випадку засоби мають позитивний характер, бо вони впливають на волю і поведінку учасників трудових відносин не шляхом безпосереднього застосування, а шляхом застереження їх від протиправної поведінки. Ця група засобів захисту трудових прав працівників пов’язана не з протиправною, а з правомірною поведінкою суб’єктів трудового права, бо вони діють лише в межах правомірної поведінки останніх, до факту порушення ними нормативних приписів. Саме ця група засобів є за своєю суттю охороною трудових прав. Інша група правозахисних засобів застосовується лише за наявності факту правопорушення, вона спрямована на особу правопорушника з тим, щоб соціально-правовий статус останнього, у зв’язку з такою протиправною поведінкою, не лише зазнав наслідків негативного характеру, але й виправив свою поведінку на правомірну і тим самим забезпечив подальший розвиток ним же порушених трудових правовідносин. Ці засоби за своєю сутністю є суто захисними. Означене вказує на те, що вся система трудового права з існуючими в ній усіма правовими явищами (принципами, гарантіями, нормами, засобами, тощо) теж виступає засобом охорони трудових прав.

<< | >>
Источник: АНДРІЇВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ. СИСТЕМА ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ТА МЕХАНІЗМ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2012. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.2. Механізм охорони трудових прав та законних інтересів працівників:

  1. Підстави припинення трудового договору з ініціативи працівника
  2. 3. Предмет трудового права.
  3. 52. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
  4. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ПОТЕРПІЛИХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
  5. ЗМІСТ
  6. ВСТУП
  7. 1.2. Поняття та ознаки трудових прав
  8. 1.3. Класифікація трудових прав
  9. 1.5. Юридичний механізм забезпечення трудових прав працівників: поняття та структура
  10. 2.2. Нормативне закріплення індивідуальних трудових прав працівників
  11. РОЗДІЛ ІІІ. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА МЕХАНІЗМ ОХОРОНИ ТРУДОВИХ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ПРАЦІВНИКІВ