5.2. Право володіння
Володіння (possessio) – це право фактичного панування над річчю як такою. Придбання володіння розумілося римськими юристами як суто матеріальний акт. Володіння як інститут приватного права досить суперечливе, оскільки об’єднує в собі правовий і фактичний аспекти.
Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві. Інститут володіння виник завдяки вирішенню питань поземельної власності, під якою малося на увазі всіляке фактичне панування особи над річчю (corpore possidere), поєднане з наміром здійснювати цю владу на користь собі (rem sidi habende).Володіння як підстава виникнення фактичного панування над річчю виступало у чотирьох формах – двох основних і двох додаткових. Передусім, залежно від правової підстави фактичного володіння річчю, воно поділялося на законне і незаконне, тобто володіння того, хто мав на це право, і того, хто цього права не мав.
Законне володіння (рossessio justа) – це передусім володіння власника, який мав право володіти річчю, володів нею і знав, що має на це право (у разі фактичного неволодіння власник мав право повернути річ в своє законне володіння). Воно могло набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічиїх речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням).
Незаконне володіння (рossessio injusta) виникало за різними життєвими підставами. Залежно від підстави виникнення незаконного володіння воно підрозділялося на володіння порочне, або несумлінне (рossessio malae fidei), коли особа фактично володіла річчю, але не мала права на це і знала про відсутність вказаного права (простіше кажучи, вкрала або іншим чином привласнила річ), і добросовісне володіння (рossessio bonae fidei). Останнє виникало тоді, коли володар речі не мав права володіти нею, оскільки у речі був власник, але не знав, що не має цього права.
Специфіку володіння як особливого речового права, захищеного від усіх, виявляє характер володіння. Воно встановлювалося не у ході судового процесу, а через наказ претора (interdictum). Існувало три види інтердиктів володіння: (interdicta adipiscendae, retinendae, recipendae possessionis) накази претора для придбання, утримання і відновлення володіння.
Пізніше з'явилися додаткові види інтердиктів: інтердикт про утримання, який захищав інтереси заставних кредиторів. Справа у тому, що на той час вважалося нормальним залишати в заставу орендарям свій інвентар, отже, проти власника інвентаря і видавався цей інтердикт. Сюди входили 2 види інтердиктів:
а) для нерухомості – захист одержував той, у кого знаходилася ця нерухомість, із застереженнями про таємне і насильне володіння;
б) рухомості – одержував захист той, хто володів річчю більшість минулого року з такими ж застереженнями.