5.3. Право власності

Залежно від змісту відношення суб'єкта права до різного роду речей, що можуть бути у володінні, формувалися різні види (категорії) індивідуальних речових прав. Традиційно вважалося, що римський власник має такі правосильності: право володіння; право користування; пра­во розпорядження; право одержання прибутків; право за­хисту.

Головними правочинами суб'єкта щодо речей слід було вважати наступні: а) право володіння річчю; б) право користування; в) право розпорядження.

Право володіння має на увазі умовне або матеріальне панування особи над річчю, починаючи з можливості тримати її в руках і до права заявити про належність речі перед іншими особами.

Право користування – це більш широка за об­сягом, порівняно з правом володіння, правочинність власника. У ньому закладена можливість задовольняти особисті, побутові, господарські та інші потреби. Право користування означає, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прибутки від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: пере­дача до найму, оренда, споживання. За загальним правилом обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений крім випад­ків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Володар речі міг поступитися правом користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності.

Право розпорядження полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тоб­то відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її або викинути.

У сукупності всі три правочини становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не ви­черпують усієї різноманітності прояву володарювання особи над річчю, її правового впливу на відносини власнос­ті. Тільки у разі сукупності цих трьох прав можна говорити про право власності. Абсолютність права власності є швидше ідеалом, до якого тяжіють інтереси володаря, але якого він все-таки досягти не в змозі.

Залежно від суб'єкта права власність могла бути індивідуальною, або приватною, коли суб’єктом-володарем була фізична особа, наділена відповідним правовим статусом. Вона могла бути публічною, або суспільною, коли суб'єктом-володарем була юридична особа – корпорація публічного права або державна скарбниця. Нарешті, власність могла бути спільною, коли одна і та ж річ була предметом панування кількох рівноправних осіб.

Залежно від об'єктау права власність була колективною (поширювалася на речі, які не могли бути за своєю природою і суспільним призначенням предметами індивідуального володіння) і приватною (речі визнавалися придатними до індивідуального володіння). Залежно від походження і ступеня володіння власність поділялася на законну, або квіритську, коли володіння було досягнуте строго формальними, визнаними законами правовими способами, і природну, або бонітарну, коли володіння було досягнуте неформальними способами, визнаними преторським правом справедливими і такими, що відповідають інтересам як володарів, так і суспільства.

Слід вказати, що два права власності підлягали спеціальному регулюванню – право користування і право розпорядження. По-перше, в реалізації цих правочинів інтереси власника стикалися з інтересами інших осіб, по-друге, внаслідок того, що підставою власності було фактичне володіння, яке регулювалося лише через умови виникнення. Способами придбання права власності визнавалися формальні обставини, з настанням яких і отримувалося це право.

Втрата власності могла відбуватися унаслідок зміни фактичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта і об'єкта права і змінами правових обставин, що кваліфікували режим речового права. Власність належить не речі, але особі. Тому смерть фізичної особи, припинення існування юридичної особи-корпорації, припинення існування держави призводило до втрати права власності на конкретну річ. Право власності припинялося і внаслідок зменшення статусу власника – цивільного або станового. Втрату права власності на річ зумовлювала і загибель самої речі, як фізична, так і юридична.

Порушення права власності змушувало власника вимага­ти від оточуючих відповідної поведінки, чого потребувало і саме суспільство. Такий захист має різноманітні способи, методи, форми. Захист права власності здійснювався і конкретизувався багатьма спеціальними позовами, що передбачали судову гарантію від посягань на володіння, користування і розпорядження річчю. У римському приватному праві було близько сімдесяти видів позовів. Для захисту права власності основними позовами були віндикаційний і негаторний.

Першим зі способів захисту права власності був віндикаційний позов про повернення власнику речі (rei vindicatio). Відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фак­тичний володар речі, тобто будь-яка людина, яка володіла спірною річчю. Позивачем виступав тільки власник речі, володіння якою він втратив.

Негаторний позов (action negatoria) містив заяву про неприпустимість дій, які порушували безпосередній зв’язок власника з його річчю і створювали перешкоди для реалізації волі власника, спрямованої на річ. Відповідачем за негаторним позовом був той римський громадянин, який претендував на користування якимось чином чу­жою річчю. Водночас відповідачем за таким позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здій­снювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.