80. Філософія історії та історична наука.

Термін "філософія історії" запровадив французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Одна з його історичних праць, датована 1765 p. , має назву “Філософія історії”. І хоча формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується задовго до виникнення відповідного терміну – ще у стародавньому світі, її предмет виокремлюється лише у міру формування “авторської” філософії історії та її основних напрямків.

Поняття “філософія історії”, попри більш як двохсотлітнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Серед найбільш розповсюджених його значень можна виділити такі:

– пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу;

– пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання;

– дослідження іманентної логіки розвитку людського суспільства, або філософський огляд історії людства тощо.

Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, вони доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висновок, що в основу філософії історії покладено теоретичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людських соціокультурних єдностей.

Філософія історії – цесфера філософського знання про сутність історичного процесу, або іманентні закони розвитку суспільства.

Щодо започаткування філософії історії як самостійного напряму наукової діяльності побутують різні погляди. Так, французький філософ Жозеф Ернест Ренан (1823–1892) віддає пальму першості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джерелом натхнення для багатьох християнських письменників і основою історії європейських народів часів середньовіччя. Інші дослідники вважають “батьком” філософії історії Аристотеля, беручи до уваги його “Політику”. Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника, принаймні, католицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іспанському священику Павлу Орозію (V ст. ). Однак, більшість дослідників сходяться на тому, що витоки філософії історії сягають XVII–XVIII ст. , коли, власне, і зароджується думка про філософію історії й коли суспільство інтелектуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигматика, нові принципи історичного дослідження, підготовлені всім попереднім інтелектуальним розвитком, з'являються лише у Новий час. Саме в цей період філософія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філософів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668–1744), Ш. -Л. Монтеск'є (1689–1755), А. -Р. Тюрго (1727–1781), Ж. -А. Кондорсе (1743–1794) і особливо Й. -Г. Гердера (1744–1803) – автора фундаментальної чотиритомної праці “Ідеї з філософії історії людства” (1784–1791), яка зіграла істотну роль у становленні філософії історії. Розвиваючи парадигму Віко й Монтеск'є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реаліях історичної минувшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спрощення історії, зведення її до абстрактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плюралістичний характер людського поступового сходження. Такий підхід перегукується з багатьма історіософськими вченнями XX ст.

Філософія історії – це розділ філософії, предметом якого є пізнання й інтерпретація історії як цілісного процесу.

Історична реальність є не тільки об’єктом сприйняття, а й об’єктом тлумачення, осмислення. Це призвело до появи такої форми наукового знання як історична наука або історіографія. Гегель розрізняв первісну і рефлективну історіографії.

Первісна історіографія репрезентована Геродотом і Фукидідом – давньогрецькими істориками, які описували історичні події, будучи їх свідками. За таких обставин історик не вдається до рефлексії, яка потребує стороннього погляду, виходу за межі подій і обставин, які він описує, оскільки сам “вписаний” в історичну ситуацію, духовно зжився з предметом викладу.

Особливістю рефлективної історіографії є те, що виклад матеріалу не пов'язаний з участю історика у подіях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна історія – огляд усієї історії певного народу, держави чи світу; прагматична історія – аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія – історія історії, тобто оцінка історичних праць; історія перехідна до філософії – дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними філософськими принципами.

Для відтворення всесвітньої філософської історії, за Гегелем, потрібна філософська історіографія. Вона розглядає історію в мисленні. На підставі визнання примату розуму в світі (“Усе розумне – дійсне, все дійсне – розумне”) Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно й оскільки вся історія є історією думки і засвідчує саморозвиток розуму, історичний процес у своїй внутрішній основі – це логічний процес. За Гегелем, дії людей, які і є історичною реальністю, мають внутрішній та зовнішній боки. Ззовні вони є просто подіями, співвіднесеними між собою у просторі та часі, а всередині – думками, поєднаними одна з одною логічними зв'язками, а тому філософія історії має відтворювати логіку історичного процесу, його внутрішні мотиви.

Філософію історії цікавлять не історичні події самі собою і не їх послідовність, а онтологія історичного процесу як такого.

Категоріальний каркас філософії історії становлять:

O зміна – перехід предмета чи явища від одного стану до іншого, перетворення стану, руху, ознаки, властивості;

O час – міра змін, що характеризується послідовністю, тривалістю, інтенсивністю. Історичний час характеризує зміни в суспільстві, культурі;

O діяльність – спосіб буття людини, який полягає у цілеспрямованому перетворенні світу. Вона втілюється в історичних подіях;

O розвиток – спрямований процес якісних незворотних змін, перехід від одного якісного стану до іншого (в суспільстві);

O суспільство – система зв’язків і відносин між людьми, яка складається в процесі їх життєдіяльності, або сукупність людей, об'єднаних певними відносинами, зумовленими історично зміннимспособом діяльності, виробництва матеріальних і духовних благ. Суспільство має суб’єктно-об’єктну природу, оскільки взаємовідносини між людьми об’єктивуються у надіндивідних утвореннях (інститути, звичаї, норми, світоглядні системи: міф, релігія, політична ідеологія тощо);

O культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством впродовж його історії; рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задоволеннядуховних потреб людини; освіченість, вихованість; рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності; розведення, вирощування якої-небудь рослини аботварини. Основний зміст цієї категорії розкривається через протиставлення специфіки людського буття природному існуванню. Походить від латинського culturare – обробляти, звідси культура – все, що виникає внаслідок людської діяльності, уваги, піклування.

У філософії історії розв’язується низка проблем, головні з яких: з’ясування природи людини і принципів функціювання суспільства, виявлення смислу історичного процесу. До проблематики філософії історії належать також такі питання:

– Що є основою буття людини?

– Хто є суб’єктом історичного процесу?

– Які причини, чинники цього процесу?

– У яких формах здійснюється історичний процес?

– Якими критеріями послуговуватися під час періодизації історичного процесу?

– Як здійснюються зміни? Яка їх спрямованість (→, ← , )?

– Чи існує об’єктивна закономірна визначеність історичного процесу?

Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери.

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складнихпроблем: початку, спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипного, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тощо.

Аналізуючи історичний процес під властивим тільки їй кутом зору, філософія історії розв'язує одну з основних проблем – теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. В її арсеналі – широкий набір теорій, заснованих на різних принципах систематизації емпіричного матеріалу, різних схемах розвитку людства, моделях структуризації світової історії, які можуть бути зведені до двох основних типів:

1. Теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи.

2. Теорії, що визнають поліваріантність, циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів.

Їм відповідають дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінійна і нелінійна, які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.

До основних методів філософії історії відносять метод історизму та герменевтичний метод. При цьому у субстанціалістській філософії історії метод історицизму передбачає розгляд явища історичного буття у його становленні разом з історичною обставиною, а у критичній філософії історії (Дільтей, неокантіанці) – розглядається історична свідомість як явище що розвивається. Застосування герменевтичного методу дозволяє осягнути, зрозуміти історичний процес у всій повноті його явищ.

Філософія історії виконує такі функції:1)світоглядна(створення цілісного образу історії суспільства, у якому визначається в своє історичне місце і призначення); 2) методологічна(філософія історії постає метатеорією історичної науки, яка розробляє її понятійно-категоріальний апарат; 3) ідеалістична (створює суспільно-історичний ідеал, формує ціннісно-нормативний каркас гуманітарної сфери життя суспільства, моралізує утопії тощо).

Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Вона досліджує історичне буття людей у соціумі, з’ясовує його сутнісні ознаки, відзначає закономірності. Поступово визначились основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т’єррі, Франсуа Гізо, Огюст Мін’є); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський Гуго); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).

XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів, серед яких – Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт.

Оскільки предметом філософії історії є суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. , то у цьому плані у неї багато спільного з історичною наукою. Історія є однією з форм людської думки, яка найбільше поділяє дух філософії, найближче стоїть до неї. І це закономірно, оскільки філософія – це теоретичний світогляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Філософські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, абстрактними “речами в собі”, оскільки неможливо зрозуміти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія – джерело багатьох (якщо не більшості) філософських проблем. “Знищіть історію, – зазначав видатний оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889–1943), – і ви знищите те, чим живиться філософія”. “Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідомість, – наголошував він, – можна отримати все, чого потребує філософія, крім її власних методів. Уся філософія – це філософія історії”.

Але між історією та філософією історії є й істотні відмінності:

1) історію цікавлять переважно локалізовані у просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії – масштабні цілісні соціокультурні формоутворення;

2) історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії – глибинні тенденції та закономірності цих змін.

Гіпертрофуючи саме цю обставину, Й. Г. Гердер свого часу дійшов висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі.

Наведеними рисами філософія історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Проте, не так чітко – з цариною загальної історії. Однак і між загально-історичною та філософсько-історичною теоріями проходить своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом, елімінувати щонайменші суб'єктивні погляди на факти. Філософія ж історії – й у цьому її принципове ставлення до науки, — навпаки, фокусує увагу не на “чистому” об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем – від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

Історичне мислення – важлива складова соціально-філософського пізнання суспільства, розкриває джерела етно-національних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.

Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об'єкт вивчення – людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Барта, існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би її називали – соціологією, філософією суспільства чи філософією історії. Проте, так думають далеко не всі.

М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії, соціальні відносини, поведінку, звичаї, прагнучи зрозуміти, пояснити, інтерпретувати їх. Соціолог П. Сорокін стверджує, що соціологія вивчає явища взаємодії людей, а також явища, які є результатом цієї взаємодії (тобто головну увагу приділяє питанням соціальної дії та соціальної взаємодії, які відбуваються у конкретних соціальних групах, колективах, державі), а філософія історії вивчає суспільство як універсальний об’єкт з універсальними характеристиками (тобто спрямовує свій погляд на суспільство загалом).

Та все ж, філософію історії та соціологію є підстави вважати науками, які взаємодоповнюють одна одну. Так, філософія історії потребує конкретного соціологічного матеріалу, на підставі якого робить універсальні узагальнення і висновки стосовно історичного процесу. Відтворення нею процесу історії з урахуванням законів розвитку суспільства як соціального організму, що належить до компетенції соціології, оберігає історико-філософське знання від релігійно-містичного провіденціалізму (передбачення) і від схоластики логічного конструювання, властивої, наприклад, Г. В. Гегелю чи О. Конту. Соціологія, у свою чергу, активно використовує філософію історії як методологічний принцип дослідження суспільних процесів і феноменів.

За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька до соціальної філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціювання суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріальне і духовне життя людей тощо. Однак і філософія історії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними виявляється здебільшого у методах дослідження суспільного життя. Філософія історії розглядає історичний процес як розвиток соціуму у тривалому часовому плині, а соціальну філософію цікавлять завершені, готові процеси. Отже, філософія історії розглядає суспільство в динаміці, а соціальна філософія – у статиці.

Отже, філософія історії або історіософія – це розділ філософії, який займається проблемами смислу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого – на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найдавнішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану.

Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалися на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб’єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний.

Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку впродовж історичного розвитку.

Метою вивчення курсу філософії історії є огляд виникнення, змін, розвитку ідей щодо історичного процесу. При цьому процес осмислення історії залежить від самої історичної реальності. Кожна епоха в особі своїх представників розкриває й осмислює історію по-різному. За влучним висловом Гегеля “філософія – це епоха схоплена в думці”. А у філософії історії філософія й історія замикаються у герменевтичне коло, у якому розуміння кожного елемента можливе лише через контекст взаємодії усіх елементів.