CEHIOPAT I ЙОГО ЗНАЧІННЄ.
— Ярослав був, очевидно свідомий того, що по його смерти держава, зложена з таким трудом, може легко розпастися на свої складові частини або удержати свою цілість тілько методом Володимира і Святополка, якщо не буде утворена якась тривка система наслідства.
3 поміж 7 синів тілько 5 пережило Ярослава; кождий із них мав ще за батькового житя „волость": Ізяслав — Новгород; Святополк — Чернигів, Муром і Tмуторокань; Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль і Біле озеро; Irop — Володимирь; Вячеслав Смоленськ. Окрім них володів Полоцьком, вже давніше відокремленим (див. § 24), Ярославів братанич Всеслав син Брячислава. Предвиджуючи можливість межи- усобиці, не знав Ярослав нічого кращого, як тілько сказати на смертній постелі· чимало моральних поучень і закликів до згоди та поручити берегти права старшин- c т в а у княжім роді. — Воно мало на меті удержати одність руської держави тим способом, що найстарший у княжІм роді мав бути великим князем київським з неозначеною близше патриярхальною властю („в місци батька") над иикіими князями. Для заховання рівноваги між сими, ужив Ярослав подібного способу, як його сучасник офранцужений Норманець Вільгельм, завойовник Анґлії, щодо своїхвасалів: подбав, щоб усі волости одного князя не були у купіа порозривані.
Сеніорат був загально знаною інституцією середньовічного політичного права (м. ин. в Угорщині, Польщі і Чехії; в останній заведено його майжев тім самім часі, 1055). Він виходив із погляду, що держава — товласність цілого княжого роду і що кождий член його не лише має право а й вигляди бути володарем, дійсним чи формальним, всеї держави. Отся засада мала одначе на Руси одного ворога, а се велику плодючість княжого роду; додати до того низький культурний стан і слабість моральних звязей у внутрі роду — то зрозуміємо, чому сеніорат дуже рано перемінився у право сильнішого і кинув руську державу у хаос межиусобиці і коромоли.
Всеж таки, хоч право старшинства стало дуже скоро лише порожнім звуком, був родовий принцип одною з тих сил, що піддержували їдею державної чи національно-політичної одности, як довго землі тяготіли до Київа і князі, переходячи 3 одної волости (молодшої) до другої (старшої). кружили наоколо золотого великокняжого стола мов планети около сонця.Одночасно з піднесеннєм родового старшинства до степеня усвяченої державно-правної засади, що мала держати в якій-такій одности „Руську землю", прокидається і другий, протилежний П P И H ц и п — B І T Ч И H H и й, який виходив із правного становища, що волость батька — се виключне добро його дітей. До вироблення отсього погляду причинилися т. зв. князі-ізгої (вихованці),інсти- туція дуже характеристична для другої половини XI в. Були се княжичі, яких батько умер, заки міг увійти у свої родові права київського князя, і які виховувалися й удержувалися з ласки дідів чи стриїв. Вониючевидноне мали зовсім виглядів стати старшими князями, а що поодинокі волости були тілько неначе щеблі драбини до великокняжого стола, то вони з милости виховавців скидалися з сеї драбани і ставилися перед такі можливости: або йти на службу щасливішого князя і в найліпшім разі одержати один-два городи на прокормленнє, або добиватися силою своєї батьківщини чи хоч рівновартної иншої волости. Томуто вони заступають ідею тісної звязи землі з династією, ідею — якої політичним виразом мусіло бути від- окремленнє і державний партикуларизм.
Найперше і найлегче проведено сю засаду в життє на Білій Руси, де Ізяслав полоцький умер ще перед батьком Володимиром (див. § 24). Ta за Полоцькою землею пішли й инші. Боротьба між обома політичними змаганнями — доосереднім родовим і відосереднім вітчинним — почалася зараз по смерти Ярослава. У сій боротьбі „Руська земля" стратила дуже рано право називатися державою. Вона стала тілько історично-ґеоґрафичним по- няттєм (див. § 30).