ПОЛІТИКА ЯРОСЛАВА (1019—1054).
— По битві над Альтою став Ярослав паном великої більшости руських земель і приготовлявся взяти в руки й останні. Одна тілько Полоцька (Біла Русь), де ще за Володимира сидів Ізяслав {*f* 1001)," син Рогніди Рогволодівни (див.
§ 20), а тепер тогож син Брячислав, займала від самого початку відокремлене становище у політичній системі руської держави і такою остала й на далі за згодою Ярослава, також Рогнідиного сина. Ha разі оставив він також у спокою псковського Судислава. Ta був ще один Володимирів син гарний і хоробрий Мстисдав, який доси вівромантичне життє у грецькім Тмуторов^ні, вславляючися лицарськими подвигами в боротьбі з підкавказькими Ясами і Касогами ♦ Він не міг остати байдужним до Ярославових успіхів і виступив іздсмаганнями участи у батьківських волостях. 3 підмогою підкавказьких племен захопив він Задніпрянщину (1023 4). Ярослав привів знов Новгородців і Варягів та звів під Л и с т в и н о м (коло Чернигова) нещасливу для себе битву із Мстиславом (1024). Згодом одначе стала між суперниками умова (1026) того змісту, що Задніпрянщина остати мала при Мстиславі. Такий стан був до смерти князя Мстислава .(1034), коли то Ярослав взяв і його волость та остаточно зважився відобрати Псков у Судислава, замкнувшийогоувязници,де перебув 24 роки. Значить, в останних двох десятиліттях володів Ярослав всего батьківщиноюокрім Білої Руси та окраїн, загарбаних польським князем Болеславом.Проба Ярослава відбити сі землі (1022) не вдалася, щотілько по смерти Болеслава (1025), в часі внутрішнього розладдя в Польщи за Мешка Il (1025—1034), вдалося йому привернув давніші границі на заході. Тоді то Угорщина . прийшла до гор. Словаччини (1027), Чехія до Моравії (1029), а Ярослав здобув уперед Белз (1030); дальше у спілці з Мстиславом дав поміч Мешковому брату і про- тивникови Безпримови і при сій нагоді відобрав инші страчені колись городи (1031).
Він і потім мішався у польські справи: по смерти Безприма (1032) і Мешка II підпер він сина останнього Казимира (1040—1058), з яким посвоячився, ходив двічи проти його суперника Маслава мазо- вецького й допоміг, разом із цісарем Генриком IH (1039— 1056), відбудувати польську державу (1041, 1043).У звязи із сею західною політикою були й походи Ярослава на Ятвягів і Литву (1038, 1040). Навіть на півночи вдалося йому поширити новгородську волость поза Чудське озеро (заснуваннє Дорпату-Юріева) і по озеро Онеґа (1030). Ta найважнішим военно-політичним успіхом Ярослава була його перемога над Печенігами. Ci кочовики були тепер загрожені від сходу новими тур- ськими ордами. Уступаючи перед ними , кинулися вони на Київщину й обложили саму столицю. Ярослав зібрав у Новгороді свої і варяжські полки, поспішив Київу з від- січю та завдав Печенігам страшне пораженнв (1034). Розбита орда подалася на Дунай, де ще майже одно столітте була язвою сусідніх країв. Разом із сим наступив критич-
ний момент в історії України: чи зуміє держава використати антракт на степах й обезпечити їх посіданнє?
Останнє двацятьліттє панування Ярослава — то верх розцвіту і могутности варяго-руської держави. Діяльність Ярослава спрямована до викінчення батькового діла коло орґанизації держави і церкви. Імя Руси поширюється щораз дальше, спільна державна орґанизація, спільне право („Руська правда") і спільна реліґія, церква і письменство затирали щораз більше племінно-расові окремішности поодиноких земель і прямувала.до того, щоби.створити одну націю в одній державі.
Ha сі часи припадає і найбільший зверхній блеск Київа і верх його міжнародного значіння. Повага Ярослава, політична й особиста, в Европі була теж дуже велика. Політичні союзи і родинні звязи з ним цінилися високо у Німеччині, Франції, Скандинавії, Византії, Угорщині. Він сам відчував ту світлість і силу та у свідомости їх почав снувати далекотяглі плани в напрямі утворення світової імперії. Висловомтих мрій був похід Руси на Царгород під проводом старшого сина Володимира (1043).
Виправа скінчилася одначе катастрофою ; варяго-руська армія була розбита і на суходолі і на морі (грецьким огнем), так що тілько недобитки з Володимиром і воєводою Вйшатою повернули на Русь. 3 Византією заключено згодом мир (1046), скріплений опісля подружжєм між сином Ярослава. Всеволодом і византийською царівною. У звязи з сим русько - византийським конфліктом повстала у Ярослава думка про самостійність руської церкви. B 1051 p. поручив він єпископам вибрати київського митрополита, коли доси іменовано його із Царгороду. Ся важна церковно- політична новість не удержалася^на жаль ,по смерти князя.Ярослав умервіковим чоловіком, 76-літним (20. IL 1054), а з ним замкнулася третя епоха варяго-руської доби. Політичний вислід двістілітнього розвитку східної Европи можна схарактеризувати коротко осьяк: У першій половині IX в. поневолили норманські пирати словянські і финські племена між Финською затокою, Невським озером та Алаунською височиною і далоІпочин „руській" державній орґанизації; під кінець того століття анектували руські
князі Дніпровий шлях та зробили з Київа столицю своєї держави; без огляду на ряд великих походів протягом X в. на Чорне і Каспійське море, Балкан і Кавказ не вдалося київським князям станути кріпкою ногою на полудни; після знищення хозарської держави наступила нова потопа польної України; українська людність не була в силі перейти лісової межі й переселенський рух Ti пішов у північно-східнім напрямі; хрещеннє Руси потягло за собою відданнє цілої східної Европи під вплив византийської культури і болгарського письменства, у слід за тим відчу- женнє від Заходу; одноцільна руська держава й церква були тою основою, на котрій завойовані і злучені східно- словянські племена мали зіллятися в одно національне і культурне тіло, під одним іменем „Руси“; одначе вже
Ч> * * **#
появилися нові сили, що вели до шдивидуалізаци головних ґео- та етнополітичних одиниць.
20.