Церковний розкол 1054 року.
У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний розкол християнської церкви, пiдготовлений довготривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем. Безперечно, одним з найбiльш визначних чинникiв розколу було пiднесення полiтичної могутностi Вiзантiйської iмперiї перiоду правлiння так званої Македонської династiї.
Пiсля тяжких ударiв, якi вона витримала починаючи з другої половини Х ст. вiд арабiв, болгар, Русi, цiла низка воєнних перемог над усiма трьома суперниками привела до найбiльшого пiднесення постюстинiанiвської Вiзантiї, якого та не знала досi i не досягла у наступнi часи. Розквiт полiтичний, господарський та культурний, безперечно, вплинув на вiзантiйську церкву. Вона пiдсилювала свою владу у новоздобутих регiонах, а також там, де мала пiдпорядкованi їй церковнi органiзацiї – в Антiохiї, Пiвденнiй Iталiї, Болгарiї, Македонiї, Русi. Тодi ж здобули широку популярнiсть грецькi монастирi, що дiяли далеко поза межами iмперiї, їх дiяльнiсть переноситься не тiльки до Iталiї, а й до Угорщини, Чехiї, Польщi, Нiмеччини, Францiї. Здавалося, що саме тепер реально утверджувався вселенський характер схiдної церкви. Проте римсько-константинiвськi традицiйнi унiверсалiзм i вселенськiсть, що нiбито перемагали, перебували у гострiй суперечностi з орiєнтальним духом вiзантiйської церкви, який перетворював її фактично на нацiонально-державну iнституцiю. Якщо за Фотiя Вiзантiя ще значною мiрою була носiєм унiверсальностi i у своїй боротьбi з Римом прагнула стати на чолi усього християнства – як схiдного, так i захiдного, то на середину XI ст. цього прагнення до виявлення вселенськостi вже майже не залишилося. Грецьке духовенство на все невiзантiйське дивилося з погордою як на варварське, з потаємним неприйняттям його як єретичного. Хибне усвiдомлення власної виключностi заважало вiзантiйськiй церквi визнати рiвноправнiсть iнших народiв i пiсля навернення їх до християнства. Все це призвело до певної замкнутостi i самоiзоляцiї православ’я, щойно почався полiтичний занепад Вiзантiї. Тiсно пов’язана з державою схiдна церква дедалi бiльше занепадала, проймаючись суб’єкти-вiстськими настроями власної виключностi, нацiоналiстичного месiанiзму, не пiдтверджених реальною дiйснiстю.Разом з тим слiд враховувати, що Захiдна Європа i Римська церква перебували в той час у станi гострої кризи, пов’язаної з розкладом Франкської держави i формуванням феодальної системи, якi затягнулися на пiвтора столiття. Рим став ареною боротьби рiзних полiтичних сил, що, безперечно, не могло не позначитися на характерi церковного життя захiдного свiту. До нього вкралися зловживання служителiв церкви, корупцiя, падiння дисциплiни, обскурантизм нижчого духовенства, свiтськi звичаї серед вищої iєрархiї тощо. В Х ст. цей занепад мав чи не найбiльший свiй вияв, що й спонукало правлячi верстви Київської держави шукати церковних зв’язкiв саме у Вiзантiї. Тим бiльше, що й на Заходi в той час було розумiння переваг церковного життя схiдної церкви. До тiснiших церковних зв’язкiв з Вiзантiєю Україну-Русь пiдштовхувала лiквiдацiя самостiйностi болгарської церкви. У 1018 р. вiзантiйська армiя на чолi з iмператором Василем II Болгаробойцем завдала болгарським вiйськам нищiвної поразки i жорстоко розправилася з полоненими. Перше Болгарське царство впало, його столицю Охриду було зруйновано, припинив своє iснування незалежний охридський патрiархат.
Вiд цього часу активiзується вiзантiйська церковна полiтика щодо України-Русi, церковна органiзацiя якої переходить у вiдання константинопольського патрiарха. Слiд також мати на увазi, що схiдна церква дозволяла богослужiння старослов’янською мовою, зрозумiлою широким верствам населення Київської держави, що сприяло його мирнiй християнiзацiї. На Заходi рiдна мова використовувалась лише для проповiдi, сповiдi, тобто у безпосередньому спiлкуваннi клiру з мирянами. Мовою богослужiння i культури тривалий час була виключно латинь. Очевидно, у Києвi не могли не зважати також на те, що досить часто захiдне християнство поширювалось у слов’янському середовищi водночас зi спробами позбавити їх державної незалежностi.
Так, Болеславу Хороброму доводилося вiдстоювати сувереннiсть Польщi, яка щойно прийняла християнство, вiд зазiхань Священної Римської iмперiї, аж поки у 1000 роцi вiн не добився утворення самостiйної кафедри у Гнєзно. Разом з тим, Русь-Україна нiчим не виявила своєї антиримської чи антизахiдної позицiї. Про це свiдчить цiлковита її неучасть в акцiях константинопольського патрiарха Керуларiя проти папського престолу i католицької церкви у 1054 р., а також дальший перебiг полiтичного i церковного життя. Характерно, що пiсля перебування у Константинополi папського посольства на чолi з кардиналом Гумбертом i здiйснення акту екскомунiкацiї на патрiарха Михайла Керуларiя римськi легати вiдвiдали Київ. Священик Гельмгольд з Брауншвейгу (XII ст.), автор вiдомого своєю достовiрнiстю твору, присвяченого слов’янському свiтовi часiв iмператора Генрiха II (1002 – 1024), був змушений констатувати, що вiн «не мiг нiде дiзнатись з точнiстю, якими проповiдниками вона (Русь – авт.) навернена до християнської вiри; знаю одне, що у своїх обрядах вона, здається, бiльше наслiдує грекiв, нiж латинян, оскiльки Руське море (тобто Чорне) служить близьким шляхом сполучення її з Грецiєю». Це зауваження середньовiчного автора переконливо свiдчить, по-перше, про, певною мiрою, незалежне становище української церкви, а по-друге, про цiлковиту вiдсутнiсть, незважаючи на близькiсть до грецького обряду, ворожого чи упередженого ставлення i до Риму.Становлення церковної органiзацiї на Русi-Українi вiдбувалося в перiод роздiлення християнського свiту i розпалу релiгiйної полемiки мiж Сходом i Заходом. Давнiм русичам необхiдно було також визначити свою позицiю не лише щодо схiдних iновiрцiв, але й щодо християнських народiв латинського обряду, їм залишалось або засвоїти грецький погляд на римську церкву, або виробити свiй власний. У теоретично-догматичних питаннях Україна-Русь здебiльшого подiляла грецьку концепцiю. Хоча в схiдному церковному середовищi не було єдностi у ставленнi до латинян.
Одна позицiя – слабша за числом прихильникiв – була помiркована i полягала у згодi з канонами, забороняючи лише богослужбове i шлюбне спiлкування з латинянами як з єретиками, iнша – переважаюча i вкрай фанатична – бачила осквернення у будь-якому, навiть мiнiмальному, життєвому спiлкуваннi з ними. Пiд впливом митрополитiв-грекiв, якi все римсько-латинське намагалися подати у негативному свiтлi (зокрема, з метою усунення будь-якої конкуренцiї у церковнiй владi над Руссю), українцi мусили засвоїти цю крайню грецьку точку зору. Така непримиреннiсть знайшла свiй вияв у наставленнi монаха Феодосiя (грека) у посланнi до князя Iзяслава Мстиславича (XII ст.) «Слово о вhрh христiанской i латинской». «Вhрh же латинской, – зазначалось в ньому, – не подобает прилучатися, ни обычая их держати и компанiя их бегати, и всякого ученiя их не слушати, и всего их обычая и норова гнушатися и блюстись, своих дочерей не даяти за нь, ни поимати у них, ни брататися с ними, ни поклонитися, ни цhловати его, ни с ним в едином сосудh ясти и пити, ни борошна их прiимати».Втiм, стосунки з європейським свiтом впродовж усього домонгольського перiоду визначалися реальними життєвими iнтересами i вже утвердженим в Українi доброзичливим ставленням до iноземцiв, в тому числi до європейських народiв.
Антилатинська i антикатолицька лiтература давньої Русi дуже нечисленна. Це «Стязаньє с Латиною» митрополита Юрiя 1060-х рр., два «Посланiя» митрополита Никифора початку XII ст., «Слово о вhрh христiанской и латинской» Феодосiя середини XII ст., оповiдь про хрещення Володимира середини XII ст. та деякi iншi. Причому всi автори – етнiчнi греки.
Якщо у Вiзантiї iмператор стояв над патрiархом, втручався у церковнi справи i навiть справи вiри, то в середньовiчнiй Українi така форма взаємин мiж державою i церквою не прищепилася. Церковнi установи Володимира i Ярослава були бiльш гуманними, нiж вiзантiйськi, ними запроваджувалися в церковне життя Русi певнi мiсцевi або захiднi елементи. Вони регулювали питання юрисдикцiї церкви над «церковними людьми» i питання їх утримання.
Вiдносини мiж церквою i державою вiдзначалися бiльшою доброзичливiстю i взаємною допомогою. Росiйський фiлософ Юрiй Федотов зазначав з цього приводу, що «київський досвiд» спiввiдношення християнської церкви i християнської держави «може служити як одне з найкращих досягнень християнства».На Русь тягнулися торговi каравани з усiх кiнцiв Європи – Норвегiї, Швецiї, Данiї, Францiї, Нiмеччини, Угорщини i пiвдня Iталiї. Торговельнi iнтереси Києва вимагали того, щоб усi численнi iноземцi, якi мешкали у давньоруських мiстах, мали право на спiльне вiдправлення релiгiйних потреб. У Києвi, Переяславi, Чернiговi, Полоцьку, Новгородi та iнших великих мiстах бачимо латинськi церкви та iноземне духовенство.
Цiла низка пам’яток домонгольського перiоду свiдчить про близькi i дружнi стосунки русичiв з європейцями навiть у релiгiйнiй сферi. Русини-українцi шанували католицьких святих, яких не визнавала Вiзантiйська церква, що вiдповiдало духовi вiротерпимостi в середньовiчнiй Українi-Русi.
На великокняжому дворi у Києвi перекладено кiлька «житiй» святих католицької церкви на старослов’янську мову. Серед них – «житiя» святих Юрiя, Климентiя Римського, Вiта, Аполiнарiя, Стефана. У руських молитовниках, вiдомих з рукописiв XIII ст., є звернення та молитви до святих, яких вшановували на Заходi. Один з таких молитовникiв вмiщує iнвокацiї до святих Климентiя Римського та папи Сильвестра I, яких поставлено пiсля апостолiв та євангелiстiв, а також до святих Магнуса з Альгау, Кнута – короля Данiї, Олафа – короля Норвегiї, Мартина Турського, В’ячеслава з Чехiї, Войтеха з Праги (Адальберта Празького), Бенедикта Нурсiйського та iнших. Прийняття культу низки католицьких святих в Українi-Русi було викликане прагненням обмежити церковнополiтичний вплив Вiзантiї, уникнути однобiчної орiєнтацiї в акцептацiї християнських духовних цiнностей i вiдверто продемонструвати свою готовнiсть до iнтеграцiї iз захiдним свiтом. Вiдомо, що у першiй чвертi XII ст. католицькi ченцi з Регенсбурга їздили до Києва за допомогою у закiнченнi будiвництва церкви святих Якуба i Гертруди. Пiд впливом тiсних контактiв з Iталiєю в Українi-Русi, як вже зазначалося, було встановлене свято 9 травня на пам’ять про перенесення мощiв святого Миколая Мирлiкiйського до Барi.
В Апулiї i Колабрiї у XI ст. ще зберiгалися залишки грецького християнства. З VII i до кiнця XI ст. тут ще панували греки i церкви пiдпорядковувалися константинопольським патрiархам. Разом з греками билися проти норманiв за збереження грецької церковної i свiтської влади i руськi найманцi. Можливо, що деякi з русичiв осiли тут i мешкали наприкiнцi XI ст. у кiлькох православно-грецьких монастирях. Цi монастирi прийняли мiсцеве католицьке свято на честь святого Миколая i послужили посередниками у передачi його на Русь, яка мала з Апулiєю досить жвавi стосунки.
В цiлому в добу Володимира – Ярослава Україна-Русь у своєму культурному i полiтичному життi була зв’язана з європейським свiтом не менше, нiж з Вiзантiєю.