Династичні зв’язки Рюриковичів.
Невдача Ярослава у змаганнях за незалежнiсть церковної органiзацiї України-Русi певною мiрою компенсувалася активiзацiєю зносин iз Захiдною Європою. Вiд кiнця Х столiття, тобто пiсля прийняття Руссю християнства, починається нова доба в її стосунках iз Заходом.
Iсторики неодноразово звертали увагу на численнi шлюбнi угоди руських князiв з рiзними захiдноєвропейськими династiями. Цi iнтенсивнi династичнi зв’язки однозначно свiдчать про те, що українськi землi в епоху раннього середньовiччя не були вiдгородженi вiд Захiдної Європи i українцi належали до спiльноти європейських народiв. Дослiдник генеалогiї руських князiв М. Баумгартен на пiдставi лiтописних та iнших джерел проаналiзував 200 шлюбiв Рюриковичiв, що вiдбулися впродовж Х-XIII ст. Отже, 73 з них були укладенi з князiвнами своєї ж династiї, 5 – з особами мiсцевих князiвських родiв. 83 шлюби вiдбулися з представниками захiдноєвропейських фамiлiй, зокрема, 78 – з членами королiвських, князiвських та iнших династiй i 5 – з особами некнязiвського походження. З Нiмеччиною династiя Рюриковичiв була пов’язана 13 шлюбами, з Англiєю i Скандинавiєю – теж 13, з Угорщиною та Хорватiєю – 15, з Францiєю – 2, з Чехiєю та Моравiєю – 6, з Польщею, Мазурщиною та Куявами – 27, з Помор’ям – 5, Сiлезiєю – 2. З iншими династiями – схiдноєвропейськими та кавказькими – Рюриковичiв рiднили лише 39 шлюбiв; з Вiзантiєю – 12, з Грузiєю та Осетiєю – 7, з дунайською Болгарiєю – 3, з Половеччиною – 13, з Литвою – 4.Постiйне спорiднення русько-українських князiв iз захiдноєвропейськими монархами безперечно свiдчить про вiдсутнiсть замкнутостi та вiдчуженостi схiдного слов’янства, а також будь-якої ворожостi до захiдноєвропейських народiв i захiдного християнства. За цими шлюбними зв’язками стояли постiйнi й глибокi зв’язки полiтичнi, економiчнi та духовно-культурнi мiж середньовiчною Україною i європейським свiтом.
Династичне спорiднення змiцнювало цi взаємини i сприяло виробленню вiдчуття єдностi iз захiдним християнством, подоланню русинами-українцями конфесiйного антагонiзму, що формувався у стосунках мiж Римом та Вiзантiєю у дотатарську добу. Про це переконливо свiдчать також вмiщенi у багатьох тогочасних джерелах описи перенесення мощей святого Миколая, подорожi до Єрусалима iгумена Данила, князiвни Єфросинiї тощо.Ставши одним iз наймогутнiших володарiв Європи, Володимир прагнув посилити авторитет своєї держави тiсними стосунками з найближчими європейсь-кими сусiдами. Лiтопис зазначає, що вiн жив «съ князи околными его миром, съ Болеславом Лядьскымъ, и съ Стефаном Угорьскым, и съ Ондроникомъ Чьшьскимъ, и бh мир межи има и любы». Такi самi вiдносини були у Володимира зi скандинав-ськими монархами. Цi стосунки скрiплялися одруженнями дiтей князя: старшого сина Святополка – з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою короля Швецiї Олафа Iнгiгердою-Iриною, дочки Премислави – з угорським королем Владиславом Лисим, iншої дочки – з чеським королем Болеславом Рудим, дочки Марiї-Добронiги – з польським королем Казимиром Обновителем.
Ця тенденцiя Володимирової полiтики була розвинута Ярославом. Вiн придiляє багато уваги польським справам, дiючи разом з германським iмператором Генрiхом III у вiдновленнi польської державностi пiсля мiжусобної боротьби нащадкiв Мешка I. Згодом Ярослав одружив свого сина Iзяслава з сестрою Казимира Обновителя.
Як свiдчить хронiка Ламберта, Ярослав двiчi надсилав посольство до Нiмеччини з пропозицiєю одружити iмператора Генрiха III з однiєю зi своїх дочок, проте цей план не здiйснився. Київський князь був змушений задовольнитися династичними зв’язками з менш значними феодальними сеньйорами Германської iмперiї, якi також зближали Київську державу iз Захiдною Європою.
Надзвичайно iнтенсивними були зносини України-Русi з країнами Пiвнiчної Європи. В перiод правлiння Володимира i Ярослава вiдбувалася християнiзацiя Скандинавiї, що, як i Старокиївська держава, переживала одночасно становлення феодалiзму.
У Данiї християнство було запроваджене Гарольдом Синiм Зубом (960) i остаточно утверджене Кнутом Великим (995-1035); у Норвегiї – Олафом I Трiгвессоном (969- 1000) та Олафом II Святим (995-1030); у Швецiї – королем Олафом (1000). Бiльшiсть скандинавських володарiв мали зв’язки з київським великокняжим двором i так чи iнакше перебували у сферi полiтичних iнтересiв Старокиївської держави. Олаф I Трiгвессон виховувався на Русi, куди втекла його мати пiсля загибелi свого чоловiка. Прийнявши християнство в Англiї, Олаф у 995 р. прибув у Норвегiю, був визнаний королем цiєї країни i активно поширював у нiй християнство.При дворi Ярослава Мудрого якийсь час перебував один з претендентiв на норвезький престол майбутнiй король Норвегiї Олаф II Святий та його молодший брат Гаральд Смiливий. Олаф II протидiяв зазiханням Кнута Великого на Норвегiю i, не погодившись визнати ленну залежнiсть вiд датського короля, шукав пiдтримки могутнього київського володаря. Тiснiшому зближенню руського i норвезького монархiв сприяли їхнi одруження з доньками шведського короля Олафа III Шьотконунга. Дружина Ярослава Мудрого Iнгiгерда (Iрина) сприяла активному втручанню Київської держави у скандинавськi справи, а також змiцненню її воєнної потуги за допомогою варязьких дружин.
У 1030 р. Ярослав разом з Олафом II та своїм майбутнiм зятем 15-рiчним Гаральдом Смiливим здiйснив похiд на Польщу i повернув собi Белз та iншi мiста Забужжя. Тепер настала пора допомогти Олафу II вiдзискати норвезький королiвський престол. У тому ж роцi Ярослав здiйснив похiд у землю естiв i заснував там мiсто Юрiїв (Дерпт), яке мало сприяти налагодженню зв’язкiв зi шведськими союзниками. Олаф II iз сильним вiйськовим корпусом, наданим йому Ярославом, рушив на Трондгейн (тодiшню столицю Норвегiї). Проте у битвi пiд Стiкельстадом був розбитий Кнутом Великим i загинув у бою. Дружина Олафа II i його син Магнус залишились у Києвi.
У складному переплетiннi полiтичних i династичних iнтересiв країн Пiвнiчної Європи Київ намагався не допустити пiднесення Данiї, яка прагнула територiального розширення за рахунок слабших сусiдiв. У 1016 р.
датський король Кнут Великий пiсля дворiчної боротьби з англiйським королем Едмундом Залiзнобоким захопив пiвнiчну частину Англiї. Невдовзi пiсля смертi Едмунда Кнут був проголошений королем всiєї Англiї та опiкуном дiтей померлого. Вони були вiдправленi ним до шведського короля Олафа, а з часом знайшли притулок при дворi Ярослава Мудрого. На короткий час Датське королiвство пiдпорядкувало собi Норвегiю, частину Швецiї, Англiю з Шотландiєю i утворило своєрiдне iмперське об’єднання на пiвночi Європи; йому активно протидiяла Київська держава, пiдтримуючи противникiв Кнута Великого.У цьому контекстi надзвичайно цiкавою є згадка англiйського середньовiчного хронiста Роджера з Ховедена (1201), прекрасно освiдомленого про подiї полiтичного життя сучасних йому Англiї, Францiї та iнших країн Європи. У своїй фундаментальнiй «Хронiцi» вiн зазначає, що син короля Едмунда Едуард «по смертi батька, боячись короля Кнута, втiк з цiєї землi у землю ругiв, яку ми називаємо Русiєю. Король цiєї землi, по iменi Малесклад (пiд цим iм’ям Ярослав був вiдомий в Англiї – авт.), коли почув i зрозумiв, хто вiн, з честю прийняв його». Подiбнi згадки вмiщено у «Дiяннях гамбурзьких єпископiв» знаменитого пiвнiчнонiмецького хронiста Адама Бременського (помер пiсля 1081) та iнших середньовiчних авторiв. Про факт перебування синiв Едмунда Залiзнобокого у Ярослава Мудрого говориться також у коментарях до законiв Едуарда Сповiдника, який зiйшов на англiйський престол у 1042 р. пiсля розпаду держави Кнута Великого i лiквiдацiї влади датчан в Англiї. Цiлком ймовiрно, що сталося це не без допомоги Києва, який сприяв вигнанню датчан з Норвегiї по смертi Кнута Великого i приходу на норвезький королiвський престол Магнуса Доброго (1036).
Розширенню полiтичного впливу Київської держави сприяла також дiяльнiсть згаданого ранiше норвезького принца, а згодом короля – Гаральда Суворого (1015-1066). Тривалий час вiн служив Ярославовi Мудрому, брав участь в антивiзантiйському походi Русi 1043 р. i того ж року одружився з донькою Ярослава Єлизаветою.
Посiвши норвезький престол (1047), вiн втрутився у боротьбу за англiйську корону i незадовго до нормандського вторгнення в Англiю загинув у битвi з Гаральдом II Англiйським пiд Станфордбриджем. На цьому зв’язки України-Русi з Англiєю не припинилися.Невдовзi, коли Вiльгельм Завойовник розгромив Гаральда II Англiйського у битвi при Гастингсi, два брати останнього i його дочка Гiта втекли у Данiю i знайшли пiдтримку могутньої Київської держави. На цей час Київ полагодив стосунки з Данiєю, король якої Свен II (1047-1075) одружився зi вдовою Гаральда Смiливого Єлизаветою Ярославною. За їхнiм посередництвом англiйська принцеса Гiта була просватана за онука Ярослава Мудрого – Володимира Всеволодовича (Мономаха).
Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв дедалi бiльше набували характеру мiждержавних зносин i були свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох скандинавських конунгiв, iнших європейських монархiв київський володар – один з наймогутнiших у Європi, претендент на титул «царя» – став своєрiдним еталоном феодального государя. Саме таким вiн виступає у королiвських сагах зводу «Хеймскрiнгли» та середньовiчних європейських хронiках.
Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Ярославової доби була Францiя. У 1048 р. французький король Генрiх I (1011-1060), третiй з роду Капетингiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi – Київ прохати руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Все своє довге правлiння енергiйний властитель невеликого королiвського домену, нiцого порiвняно з обширними володiннями васалiв i сусiдiв, провiв у боротьбi проти молодшого брата Роберта, якому вiн був змушений поступитися герцогством Бургундiєю, проти матерi Констанцiї, яка iнтригувала на користь молодшого сина, проти великих феодалiв (особливо графiв Блуа), проти нiмецького iмператора Генрiха III – за Лотарингiю, проти папства – за незалежнiсть французького єпископату. I хоча Генрiх I не розширив територiї свого королiвського домену, вiн досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж королiвської влади.
Цьому безперечно сприяло встановлення династичних зв’язкiв з Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста голови французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Анна народила трьох синiв: Фiлiпа – майбутнього короля, Роберта – що рано помер, i Гуго Вермондуа – засновника молодшої орлеанської гiлки Капетингiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у державних справах. 3 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд й iм’я Агнеси). Причому, на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею – «Анна королева». Через якийсь час вона вийшла замiж за графа Рауля де Крепi – одного з наймогутнiших феодалiв Францiї i вiдiйшла вiд державних справ. Пiсля другого овдовiння Анна знову з’являється при дворi i бере участь у державному життi, проте пiдписується вже не як королева, а як мати короля. З iменем Анни Ярославни пов’язане поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване «Реймське євангелiє», написане кирилицею, на якому присягали французькi королi пiд час коронацiї.