ІЗЯСЛАВ I (1054—1078) і СВЯТОСЛАВ I (1073— 1076).
Ha основі права старшинства засів I з я c л а в на великокняжім престолі в Київі; окрім сього мав він у безпосередній своїй власти: Деревську землю з Туровом і Новгородську із Псковом.
3 українських земель належали ще: Чернигів — Святославови (окрім Мурома і Тму- тороканя), Переяслав — Всеволодови (окрім Ростова з Білимозером), Володимирь — I г о p e в и, який самодин був обмежений на українську пайку, подібно як Вячеслав мав тілько Смоленськ; поза синами Ярослава була, як знаємо, відокремлена Біла Русь. Ta у хвилі смерти Ярослава був уже новий князь-ізгой, з самого Ярославового коліна — Ростислав, син найстаршого Ярославича Володимира, начального полководця в останнім поході Руси на Царгород, який умер девять літ після своєї невдачі (1052) у розцвіті віку (род. 1020). B p. 1054 мусів Ростислав бути ще лиш хлопятем, одначе чи можливо, щоби Ярослав поминув його при розділі земель? Ha основі пізніших подій можна здогадуватися, що для нього призначалися західні окраїни — Перемишль. Ta його вихов- ник, стрий-сеніор Ізяслав, держав його в Новгороді, під опікою найстаршого Володимирового боярина Вишати.Невдовзі мав Ізяслав нагоду причинити собі землі. По смерти Вячеслава смоленського (1057) переведено Ігоря з Володимиря у Смоленськ, де він теж скоро помер (1060),
_____________________ _______________________________________________________________________________________________________________________________________________ CJ
а Володимирь опинився в руках шяслава. Иому вдалося також відобратнї. Білу Русь (Полоцьк) від Всеслава і Ha
короткий час спинити відокремленнє її (1067). Сим спосо-
бом злучив він в одно всі українські і білоруські землі по сім боці Дніпра. Bci инші землі були в руках Всеволода і Святополка. Сей розділ, якби був удержався довший час, мігби був мати далекосяглі політичні наслідки, одначе він перетривав тілько один рік.
B p. 1068 вибрався Ізяслав з братами в похід у степи, які недовго після смерти Ярослава одержали нових панів — турецьку орду Половців (див. § 29). Похід не повівся; в битві над p. Альтою перемогли Половці і загналися^ грабуючи під сам Київ. Князі поводилися в сім нещастю не цілком бездоганно і достойно, тому невдача спричинила велике незадоволенне серед Киян. Між ними була якась партія неприхильна кня- зеви взагалі; вона викликала неспокій, визволила з вя- зниці б. полоцького князя B c e c л а в а, проголосила його великим князем та приневолила Ьяслава втікати. Укня- женне Всеслава в Київі було, зі становища закона про старшинство у княжім роді, очевидним безправвм, бо Bee- слав — без уваги на відокремлене становище полоцької линії*— був правнуком Володимира I, коли Ьяслав і його брати були внуками. Значить ледви 15 літ по Ярославі самі Кияне поглумилися над династичним порядком.ізяслав пішов слідом Святополка, подався до свого тітояного брата і братанича своєї жінки, князя польського Болеслава Сміливого (1058—1079). Сей дав поміч і рушив ца Київ. У Всеслава не стало відваги боротися ,i він утік у Полоцьк, а Ізяслав засів у Київі і пімстився кріваво на коромольних Киянах. Болеслав мав, видко, якісьдальшї плани на Україні, бо не спішився з поворотом ,a його вояки, розміщені на прокормленгіе у Київщині ,кривдили людність. Аж коли ізза сього почали люде нападати на Ашй» й убивати їх, подався Болеслав у Польщу. По дорозі загарбав, мабуть, слідом Болеслава Хороброго, деякі сумежні з Польщею городи (котрі саме ^- не звісно, бо взагалі й сам факт загарбання непевний).
МіжІзяславом і Всеславом прийшло зразу до війни, одначевояи скоро помирилися; Всеслав одержав назад свій Полоцьк та увійшов в союз здотеперішнім ворогом. Натомість розеднався Ьяслав із Святославом та Всеволодом. Прийшло до війни міжбратами; Ізяславовине по.
щастилося і він мусів знов покидати Київ (1073). Тоді переможці поділилися його землями так, що Святослав взяв Київщину, а всі инші українські землі — Всеволод.
Ізяслав пішов старим шляхом у Польщу, одначе застав на заході нову політичну ситуацію, для його справи мало прихильну. Тодішня середня Европа розбита була на дві ворожі собі коаліції: папську (Григорія VII) і цісарську (Генрика IV). До першої належали північні німецькі князівства (Саксонія), Польща й угорський король ҐейзаІ (1063—1077); до другої — південні німецькі землі, Чехія й угорський король Саломон (1061—1079). До того в кождій країні з окрема громадянство розпадалося на ворожі собі партії. Серед таких обставин Болеслав, маючипроти себе Братислава II чеського (1061—1092) і цісарську партію в самій Польщі (брат Володислав Герман і краківський епископ Станислав), не був в силі датипомочи Ізяславови. До сього певно й не мав охоти по сумних випадках у Київі перед чотирма роками. Він узяв від Ізяслава щоправда гроші на воєнну акцію в його користь, одначе не зробив нічого. До того Ярославичі упередили його і вислали у Бе- рестє Всеволодового сина Володимира Монаха. Сей порозумівся з Болеславом в сім напрямі, що польський князь зрікся підпирати Ізяслава, натомість діставав підмогу від руських князів проти Чехії й Угорщини. Той самий Володимир пішов скоро після ^Toro походом на Силезію (під Глогову).
B таких обставинах подався Ізяслав у Німеччину. У Майнцї зложив він чолобитню цісареви Г e н p и- хови IV (1056—1006) і просив з його руки київського стола (1075). Генрихови було ніяк починати задля сього нову, таку далеку війну; він обмежився тілько тим, що виправив два посольства у Київ, не так мабуть вступаючи- ся за Ізаславом, як щоби відтягнути руських князів від союза з Польщею. Видко й Ізяслав не дуже будував на цісарській акції, тому одночасно вислав одного з синів у Рим до папи Г p и г о p і я VII (1073—1085), віддаючи йому себе й українські землі під протекцію апостольської столиці та просячи натиску на Болеслава, щоби звернув Ізя- славови забрані богацтва. Сим способом навязалися перші
знані нам державно-правні звязки України з Заходом і то одночасно з обома головними силами його: цісарством і папством — звязки, які одначе не вийшли поза ідеальну концепцію.
■Чотири роки тяглося друге вигнаннє Ізяслава. За впливом Григорія ViI встиг він поладнати свої відносини до Болеслава та ждав нетерпеливо хвилі, коли зможе повернути на утрачене місце. Ся хвиля прийшла і то одночасно з коронацією Болеслава на короля; у Київї умер Святослав (27. XII. 1076). Тепер польський король не відмовив помочи й Ізяслав рушив на Україну. Всеволод, що тимчасом укняжився в Київі, вийшов проти нього з вій- ском на Буг, одначе в рішучім моменті волів згоду як непевні висліди битви; на основі порозуміння з ним засів Ізяслав втретє у Київі (15. VII. 1077), взявши до українських волостей ще й новгородську.
Ta не довго прийшлось йому втішатися властю. Коли між Всеволодом і Святославичами вибухла боротьба за Чернигівщину, яку Всеволод загарбав на основі порозуміння з Ізяславом, взяв київський князь сторону брата проти братаничів і в битві на „Н e ж а т и н і й н и в і“ коло Чернигова наложив головою (3. X. 1078). Так скінчив своє драматичне життє перший представник сеніорату, даючи наглядний доказ, що така система на Руси неможлива ї що з одного боку одновладство, із другого політичний ї національний партикуларизм — отсе одинокі форми дальшого політичного розвитку східної Европи. Недовго після Ізяслава стратив його свояк і союзник Болеслав польський корону у користь брата, кандидата цісарського (1079).
21.