ВСЕВОЛОД I (1078—1093) I КНЯЗІ-ІЗГОЇ.
— із синів Ярославаоставтількоодин Всеволод, якому ніхто не міг уже перечити старшинства і київського стола. Прогнавши Святославичів із Чернигівщини (1077) володів він більшостю руських волостей.
Тілько Полоцька земля оста- вала дальше за Всеславом; Ізяславичам дісталися: Воло- димирь, Турів і Пинськ (Ярополкови) та Новгород (Свято- полкови). Улюблений колись батьком Всеволод, жонатий із грецькою царівною, був у силі віку, 50 літ, одначе не сильного здоровля і мало енергійний. Знав пять мов, хочне виходив нікуди з Руси. У походах виручав його син Володимир Мономах, що по нім обняв Переяславщину. Мав звичай оточувати себе молодими друженниками і слухати їх ради, що не виходило в користь землі; загально нарікано на здирство княжих урядників (тивунів). До того українським землям було велике лихо від степовиків, а самому Всеволодови від князів-ізгоїв.
Про ґенезу княжого ізгойства говорилося висше. За Всеволода число їх було вже поважне. He лічучи тут полоцької линії і Бориса Вячеславича, щоупав був одночасно
3 Ізяславом тілько по противнім боці, бачимо між ними
4 Святославичів (Романа, Олега, Давида й Ярослава),
2 Ігоревичів (Давида і його брата) і 3 Po стислави- ч і в.^Що до перших, то ізгойський характер приляг до них не зізсім по правді. Наперед були вони, принаймні три старші брати, вже дорослі і не потрібували „ізгоюватися“; до того батько їх таки виконував право старшинства, хоч щоправда незаконно (мабуть тому й не поховано його в Київі^тілько в Чернигові). Проте Всеволод признав Святославичів ізгоями і відобрав їм Чернигівщину, дарма що сам був учасником безправности їх батька. Тепер осталася їм тілько Муромщина і Тмуторокань. Сей останній став прибіжищем усіх молодих князів-ізгоїв, які, вийшовши
3 хлопячого віку (звичайно 16 літ), старалися скинути з себе опіку виховавців тим способом, що утікали на се Запоріжже XI в.
Тут мріли молоді княжичі про свої батьківщини, ідеалізували їх, конспирували, збирали ватаги, виглядаючи нагоди, щоби мольбою у київського князя випросити або силою здобути собі волость. Всеволод, що сам множив князів-ізгоїв, робив усі можливі дипломатичні і воєнні заходи, щоби незадоволені не нарушили усвяченого права старшинства, одначе бачив себе примушеним робити одну уступку за одною й поступатися волостями у користь ізгоїв. Завдяки енерґії сих молодих людей право старшинства і з ним ідея державної одно- цільности Руси захиталася, а почала брати верх ідея солі- дарности динартіїіземлі. Першимуспіхом у сьомунапрямі могли пбвеличатися P о c т и c л а в и ч і.Згаданий висше (§ 26) Ростислав, не діждавшися від Ізяслава сподіваного уділу в західній Україні, утік зпід опіки стрия у Тмоторокань (1064), дескоро потім постигла смерть сього молодого лицарського князя (утроїв його грецький намісник Херсону, 1066). Осталися по ньому три малолітні сини: Рюрик, Володарь і Василько. Вони виховувалися тепер в домі Ізяслава, а по смерти його у сина Ярополка в Володимирі. Найстаршому Рюрикови вдалося — незвісно коли й яким способом, можливо що ще за Ізяслава або зараз по його смерти — сісти у Пе- ремишли. Володарь, як тілько вийшов із хлопячих літ* утік від Ярополка разом з Давидом Ігоревичем у Тмоторокань (1081),к пізніше повернув і разом із молодшим бра- ром Васильком знов утік, зібрав дружину прогнав Ярополка і заволодів Володимирем (1084), та Всеволод велін синови Володимирови Монамахови відобрати назад Воло- димирь і віддати Ярополкови. Ізза сеї причини, запанувала межи Ростиславичами і Ярополком велика ненависть, яка спричиниланаглу смерть останнього в дорозі у Звенигород (1087). Підозріваючи в сім руку Ростиславичів (убий- ник утік до Рюрика), вибрався Всеволод у похід на Перемишль, одначе не міг нічого, иншого зробити як тілько заспокоїти домагання молодих амбитних княжичів, розтягнувши їх володіння на все Підкарпатє з Теребовлею* Володимирія, дещо обкроена (Берестє дано Святополкови Ізяславичеви, який одночасно відступнв Всеволодови Новгород за Турів) дісталася розпорядком Всеволода ізгоєви Давидови Ігоровичеви (він після своєї низової пригоди держав був Дорогобуж).
Сим способом перші дійсні ізгої добилися своїх волостей, одначе тілько Ростиславичам вдалося удержати і перемінити їх в удільне князівство.Коли Всеволод умирав (13. IV. 1093), кінчилося перше поколінне Ярославичів. Вже тоді виринали сумніви, хто> має князювати в Київі. По праву старшинства належався він Святополкови Ізяславичови; колиж узятиб вітчинний принцип — то Володимир Мономах повинен був сісти у Київі; він жеж окрім того був найповажніший із то- дішних князів, з окрема високо цінений у церковних колах. Ta він не відважився пійти проти дотеперішнього>
права, тимбїльше що за се нарушеннє законного порядку треба було підняти боротьбу зі „старшим" Святополком.
I тому Володимир сам запросив Святополка з Турова у Київ, а сам із братом Ростиславом задовольнився Задніпрянщиною. Проте вітчинна ідея була вже в повітрі.
20.