СВЯТОПОЛК II (1093—1113). ЛЮБЕЦЬКА ЗГОДА.

— Найстарший Ізяславів син не надавався до удержання старих Ярославових традицій : честилюбний і безхарактерний, хиткий і жорстокий, скупий і хапчивий — відбивав дуже некорисно від поважного, розумного, хороброго і справедливого Володимира.

Задля остаточного поладнання княжих претенсій зібрався за спонукою Володимира в осени 1097 p. сойм українських князів, єпископів і бояр у A ю б e ч і під Киї- вом. Окрім їниціятора ї Святополка явилися тут: теребо- вельський князь Василько Ростиславич, заступаючи також брата Володаря перемиського, далі Давид Ігоревич* воло- димирський, Олег і Давид Святославичі чернигівські; полоцька династія не була репрезентована ані прошена. Цілю з’їзду було: завести modus vivendi між князями. Тому що дотеперішня система старшинства виявила вже протягом чотирьох десятків літ, за синів її творця 'Ярослава^ всі свої лихі сторони, не було иншого' виходу, як прий- мити засаду голошену доси князями - ізгоями, засаду віт- чинности. B імя тої самої ідеї, яка присвічувала системі Ярослава („блюсти руськую землю") проголошено, що від тепер кожда княжа галузь (племя) мае держати свою- батьківщину, чи там землю, яка тоді була в її руках:

Святополк — Київ і Турів; Святославичі (Олег, Давид і Ярослав) — Чернигівщину і Муром; Володимир — всю спадщину Всеволодову (Переяслав, Смоленськ, Ростов, Новгород); Давид Ігоревич — Володимирію; Ростисла- вичі — Галичину; усі князі мають жити у згоді поміж собою та спільно боротися з Половцями.

Згода князів, з окрема Мономаха, на переміну Київа у Святополкову вітчину показувалаб, що „матір городів руських" стратила богато зі своєї політичної вартости, одначе вже й тоді підозрівано, що Володимир потайки приготовляє Київ і ролю старшого князя для себе і свойого племени.

3 сього приводу розгорілася трилітня повна драматичних моментів війна, в якій узяла участь також Угорщина і Польща (1097—1100) та в котрій галицькі Ростиславичі, завдяки своїй солідарности і політичній оборотности, вийшли переможцями (див. § 32). Завдяки Мономахови відпокутував Давид тяжко свою інтригу: Присудом нового княжого з’їзду у Витичеві (1100) стратив він Володимирію у користь ... співвинного Святополка. Сим способом усі українські землі по сім боці Дніпра були в руках Ростиславичів і Ізяславичів; задніпрянські в руках Мономаха (Переяславщина) і Свялославичів (Чернигів, Старо- дуб, Муром-Рязань); всі инші волости давної руської держави (окрім Полоцька) дісталися Мономахови, і він був тепер без сумніву найсильнішим князем. Політична рівновага між князями удержувалася сим способом, що Мономах був у союзі з Ростиславичами, Святополк із Святославичами. Після обох княжих конґресів князі-ізгої, що правда, не зараз· перевелися, одначе таке політичне напруженнє з їх приводу як доси не повторилося вже більше.

21.