ПОЛОВЦІ.
— Розгром Печенігів не був використаний як слід; ні у Ярослава ні у його синів не бачимо поважних заходів, щоби обезпечити українські поля від нових кочовиків. Нова филя їх появилася тут рано.
Hane- ред T орки (Узи) почали дошкулювати культурним частинам України, тимбільше що від сходу натискала їх нова -велика орда. Князі зібралися в похід на Торків (1060) і розбили їх зівсїм j одна частина подалася на захід печенізькими слідами, друга дісталася в неволю і була ужита для колонизації ріжних окраїн. Ta нові сусіди Половці були далеко страшніші. Ha Задніпрянщині появилися вони були перелетно вже рік по смерти Ярослава, одначе після розбиття Торків починають щораз частіше наїздити і пустошити українські землі та брати людей у полон. Невдатний похід Ізяслава і Всеволода на них (1068) дав притоку до першої революції на великокняжім столі і до прогнання Ізяслава, та.се не принесло жадної зміни на українських полях. I хоч Половців зараз потім розбив Святослав під Черниговом (1. XL 1068), то дальший політичний заколот на Руси дуже сприяв грабіжним наїздам «степовиків. За князювання Всеволода сталися вони неви- носною язвою (1079, 1084, 1085, 1092), дарма що хоробрий Мономах чимало разів відбивав їх з успіхом.Ще тяжше було за Святополка, який свою воєнну нездарність* прибільшував політичною нетактовностю напроти Половців і збільшував їхнє хижацтво. Наїзд їх на Київщину в першім році князювання його вчинив богато лиха: над p. Стугною розбили вони війско Свяхополка і Володимира (при сьому згинув Володимирів брат Ростислав переяславський), пограбували всю землю і вивели з собою безліч полону (1093). У своїй безрадности і без- сильности не бачив Святополк иншого виходу як купщп мир у Половців та зміцнити його своїм подружжєм із княжною-Половчанкою. Пізніше богато князів женилося з Половчанками (які славилися красавицями), щоб сим способом здержати' тяжких ворогів від наїздів, одначе се помагало дуже небогато, хочби з огляду на велике число половецьких „князів“, з яких кождий мав свою орду. B додатку почали поодинокі руські князі входити у політичні союзи з Половцями проти своїх власних суперників.
Перші почали князі-ізгої. Сумну славу у сьому напрямі здобув собі O л e г Святославич, який звязався тГсно з Половцями (1094), почав їх наводити на Україну та навітьпісля першої згоди з Мономахом і одержання батьківщини не розривав союзу з ними.
Щотілько по полагоді княжих межиусобиць ізза Чер- нигівщини (1094—1097) і Володимирії (1097—1100) вдалося Володимирови зорґанизувати — по мисли любецького з’їзду — всі сили проти Половців, які під проводом страшного хана Боняка майже що року наїздили Україну, навіть сам Київ (1096 p. пограбили навіть печерський монастир) брали полон та параліжували караванний рух торговельний між Київом і морем та Дунаєм. Князі почали офен- зиву на далекі простори. B p. 1103 підняли великий похід на Дніпровий низ за пороги і побили одну частину Половців ; чотири роки опісля перемогли степовиків над p. Xo- ролом (1107); великий похід 1111 p. дійшов до p. Донця і закінчився світлою перемогою князів над Половцями. Душею сих походів був Мономах; задля сього росла його слава і популярність незвичайно як у сучасників так і потомних. '
Українське громадянство того часу почувало інстинктом найважніше політичне питаннє — боротьбу зі степом — і тому обдаровувало великим довірєм і глибокою вдячностю тих князів, які розуміли й успішно задоволяли сю національну потребу. B сій геройській атмосфері ви-' являвСвятополкусю свою політичну й особисто-моральну нікчемність і тому був дуже непопулярний. Смерть його (16. IV. 1113) дала навіть привід до розрухів у Київі, до погромів княжих урядників і Жидів, якими радо послугу- вався князь.