30. УПАДОК ОДНОСТИ ДИНАСТІЇ I ДЕРЖАВИ.

— Ha основі постанов любецького з’їзду мавби був по Свя- тополку II засісти в Київі його найстарший син Ярослав, одначе до сього не прийшло. Знаючи загальний настрій громади до свойого роду (до того старші сини були не- правесні), Ярослав навіть не робив заходів, щоби обняти спадщину по батькови; натомість самі Кияне звернулися до Володимира Мономаха і жертвували йому великокйяжий стіл.

права вїтчинности, ані Святославичі зі становища свойого ,дещо сумнівного родового старшинства. Останні були ще нелюблені за їх братаннє з Половцями.

Перехід Київа до Володимира Мономаха містить у собі кілька важних моментів. Попереду був він посередним виходом із змагання між правом родового старшинства і правом вітчинности. Значить — ані те не було ще цілком убите, ані се не здобуло загального признання, не вважаючи налюбецькі ухвали і як побачимо дальше, оба правні погляди будуть ще довго жити і боротися між собою. Колиж говоримо про упадок права родового старшинства, то маємо на думці цілий руський княжий рід Володимира I чи Ярослава I. Ціла низка княжих линій (полоцька, галицька, турівська і чернигівська) була вже відтручена від київського велико-княжого стола; одноціль- ність руської династії була безповоротно розбита. Ta не лише династії; одноцільний княжий рід був символом і синонимом одности всеї руської землі — Володимирової держави. Отже руська держава B_i політично-правнім розумінню перестала істнувати. Витворюється, щоправда, новий політичний символ для Руси: династія Володимира Мономаха, „Володимирове племя", одначе вона не була в силі ободнати всіх земель давної руської держави, дотого дальший нестримний процес індивидуалізації поодиноких земель захопив незабаром і саму нову дина- стію:вона.розпалася на окремі національнілинії.

Замкнений сим способом перший акт розкладу в a p я г о - p у c ь к о ї д е p ж а в и обнимає два покоління (1654—1113). Зверхньою ознакою його є сеніорат на київськім в.-княжім столі і „ліствичне возхожденнє" в инших волостях. Сим удержувалася ідея руської державности від Київа по Новгород і від Перемишля псґ Муром, тимпаче що в руках одного князя збиралися волости, віддалені ВІД себе територіяльно (прим. Новгород був звичайно звя- заний із Київом). Ta під кінець сього часу почало брати верх природне гуртуваннє земель;так ось за Святополка всі правобічні українські землі, окрім самої Галичини, були в руках Святополка і його синів; тілько його нездарність зупинила на довший час сей розвиток усамостійнювання України. Лівобічні землі не дійшли були ще до такого стану ; Переяславщина була звязана з Поволжем, Черни- гівщина з Муромщиною. Біла Русь відокремилася найра- ніше, одначе з ґеоґрафично-господарських причин не могла грати важнішої політичної ролі в тім часі.

Авторитет київського князя, який по ідеї ce- ніорату мав відповідати становищу Ярослава напроти його синів, маліє у тім часі щораз більше; під кінець епохи ви* творюється на його місци повага княжого сойму при участи визначних заступників громадянства, одначе сей не встиг перемінитися у правильний орґан державно-політичної федерації. П p о c т і p „руської землі" остає в головнім той самий що за Ярослава; поширюється тілько в північно- східнім напрямі (новгородська і суздальсько-ростовська волость). Ha півдни’від степів можна говорити радше про страти як про приріст; сей почався саме від заходу з Галичини, натомість у Наддніпрянщині Київ опинився майже на краю культурної землі. Задля його охорони треба було зорґанизувати живу барієру із осель дрібних кочовихпле- мен, узятих на службу: Торків, Берендіів і т. ин., які виступають опісля під загальною назвою Чорних Клобуків. B таких обставинах не могло бути й мови про змаганнє київських князів до моря; одинока приморська волость з часів Володимира I — Тмуторокань — була страчена при кінпи XI в. на все. .

Руська ц e p к в а остає в' незміненій формі; вона була суроґатом руської державности. Задля боротьби за Київ і задля постепенного упадку поваги й сили київських князів здобувають митрополиЇи і новооснбваний тоді Печер- ський монастир великий політичний вплив. Коли в тім часі мова про Киян як політичний чинник (на пр. „революція" 1068 і 1113), треба тут розуміти головно духовні кола, які в останнім разі рішили про перехід Мономаха у Київ. У відносинах до Царгороду руська церква не поступає наперед; слабосильність київських князів не позволяє про-

довжати церковну політику Ярослава і митрополити над. - '