Маршрути походів Ігоря Сіверського у Степ

Окрім аналізованого квітнево-травневого 1185 р. походу, Ігор Святославич впродовж життя здійснив кілька інших походів у Степ, зафіксованих у літописах. Ці дані значно поступаються за обсягом і рівнем інформативності перед матеріалами про похід, описаний у “Слові”.

Всього Ігор Святославич і самостійно, і разом з іншими князями, коли йому належала другорядна роль, виступав у походи багато разів. Ми ж зупинимося лише на аналізі тих військових акцій, що були пов’язані зі Степом і здійснювалися безпосередньо під його керівництвом.

Літописи містять дані про 6 походів Ігоря Святославича у Степ. їхні маршрути не уточнюються (окрім походу 1185 р., проте, описаного теж досить загально), вказано лише кінцеві пункти:

1.1171, червень-липень - біля Лтави;

2.1184, лютий - па Хирії;

3. 1184, липень -заМерлу;

4.1185, квітень-травень - СхіднеПодонцов’я-ПівнічиеПриазов’я(?);

5.1191, -?;

6. 1191-1192, зима - за Донець до Осколу.

Перший з відомих походів Ігоря Святославича, здійснюваних ним самостійно, тобто у ролі старшого серед своїх родичів - молодших Ольговичів, розпочався 29 червня 1171 р. Тоді він, зібравши свої війська, поїхав у поле за Ворсклу; де зустрів половецьких розвідників, які “ту ловятъ языка”. Захопивши “колодника” і дізнавшись, що хани Кобяк та Кончак пішли “к Переяславлю”, Ігор вирушив проти половців і переїхав Ворсклу “у Лтави к Переяславлю”. Тут він зустрівся з половцями, які поверталися з грабіжницького походу від міст Серебряного та Баруча, і у невеликій битві переміг їх. “От Переяславля” Ігор поїхав до Києва.

Це повідомлення Іпатіївського літопису детально розглядалося вище, що дозволяє дійти наступних висновків.

По-перше. Ігор ходив у похід, очевидно, з метою прикордонного патрулювання, за Ворсклу на суходол, вірогідно, до Муравського шляху.

По-друге. Десь в районі Лтави в той час проходило зовнішнє порубіжжя між Руссю і Степом і, очевидно, умовний кордон між Переяславським і Чернігово-Сіверським князівствами.

По-третє. Під назвою Переяславль у даному випадку розумілася частина зовнішнього кордону Переяславського князівства, переяславський кордон.

Другий з відомих походів Ігоря Святославича відбувся через 13 років, коли він, посідаючи Новгород-Сіверський стіл, був вже князем Сіверським. 23 лютого 1184 р, половці на чолі з ханом Кончаком прийшли до м.Дмитрів, але “«е бысть пакости от них”². Цим повідомленням відкривається в Іпатіївському літописі досить цілісна повість про спалах чергової боротьби Русі зі Степом, викликана посиленням агресії половців у 80-х роках XII ст. Створена одним автором-літописцем, без сумніву прямо або опосередковано знайомим зі “Словом о полку Ігоревім”, ця повість містить цінну, а подекуди і унікальну інформацію, зокрема й історико-географічного змісту.

Як відповідь на зростаючу активізацію половців київські дуумвіри Святослав та Рюрик стали під Києвом “у Ольжичь”, збираючи війська для походу; Але Ярослав Чернігівський відмовив їх, мовляв, краще буде піти літом. Оскільки війська були вже зібрані, то Святослав послав свого сина Всеволода Чермного з полками “ко Игореви, веля ему ехати в себе место, а Рюрик посла Володимира Глебовича с полкы своими”. Далі трапилася суперечка між Ігорем Святославичем та Володимиром Глібовичем Переяславським - останній просив у Ігоря дозволу їхати зі своїм полком попереду, але Ігор не дозволив. Тоді Володимир розгнівався, рушив назад і напав на сіверські “городи”. Ігор же змушений був повернути київські полки у супроводі другого сина Святослава Київського, Олега (можливо, Олег - це десятирічний син Ігоря), і племінника Ігоря та Рюрика, Святослава³.

Цей відомий епізод багато разів згадувався дослідниками, найбільш детально його проаналізував Б.О.Рибаков.

Справа, думається, в іншому - її розуміння залежить від визначення маршруту походу. Як пише літопис, Володимир аргументував своє прохання тим, іцо “князи бо русции дале бяхутъ напереди ездити в Рускои земли”⁵. Згідно слушної думки Б.О.Рибакова, це було посиланням на сувереність Рюрика та інших князів Руської землі у вузькому смислі. Це розкриває позицію Володимира, князя Переяславського, але не пояснює при чому тут Руська земля. Єдиним логічним поясненням буде те, що Володимир намагався намітити маршрут руху не туди, куди намічали Ігор і Святослав Київський, котрий саме сіверського князя призначив старшим над об’єднаним військом. Володимир планував “ездити” неподалік від города Переяславля, що якраз і входив в умовне у кінці XII ст. поняття власне Руської землі.

Межі Переяславщини на південному сході були досить прозорими - більш- менш стабільний кордон проходив по низов’ям Сули на відстані 1-2 днів від столиці князівства. Тому Володимир, природньо, і хотів іти попереду десь біля кордонів свого князівства. Звичайно, в Ігоря були інші плани - боронити свою, Сіверську землю.

Тепер спробуємо простежити маршрути пересувань Володимира і Ігоря. Як сповіщає літопис, Володимир з київськими і переяславським полками рухався Полем до Ігоря. Поле - це відомий широкий суходол між Посуллям і Посеймям (про нього мова піде нижче). “Ко Игореви” означає, вірогідно, - в район Путивля- Вира. Далі залишається незрозумілим, де саме трапилася суперечка, тобто звідки Володимир рушив назад? Це могло статися не раніше району Путивля- Вира, а можливо, і дещо далі - на середньому Пслі, оскільки Володимир “оттоле идя, йде на Северъские города и взя в них много добыток"’⁶.

Отже, у той час, коли Володимир Глібович Переяславський грабував сіверські городи, Ігор разом з братом Всеволодом, Всеволодом Чермним, торчеськими ханами Кунтувдієм і Кулдюрем та синами Святославом (у літописі подано хрестильне ім’я Андріян) і Романом пішов далі. На р.Хирія він зустрів половецький загін⁷.

Одні дослідники вважають, що йдеться про р.Хорол, але це слід виключити

- Ігор не міг туди рухатися (тим більше після суперечки з Володимиром Глібовичем), тому що це була внутрішня територія Переяславського князівства

- лише верхів’я Хоролу виходили на сіверську територію. Окрім цього, р.Хорол кілька разів згадується поруч у літописах,! літописці, як видно, чітко розрізняють її назву з ім’ям Хирії.

До речі, Б.О.Рибаков апріорно, не знаючи, де протікала р.Хирія - кінцева точка руху Ігоря, правильно визначив намічений Ігорем шлях: “очевидно, куда- то за Среднюю Ворсклу”^, хоча у більш ранній праці зазначав, стосовно Хирії “местоположение неизвестно”^.

Інші дослідники, зокрема, у новітніх працях Ю.Ю.Моргунов¹⁰ та І.П.Сирнсв”, зазначають, що місцезнаходження Хирії невідоме. О.С.Стрижак навіть пише, що Хирія “сьогодні не простежується”'².

Логіка руху Ігоря і особливості назви р.Хирія (варіанти у літописах: Хирій, Хорій, у В.М.Татіщева - Херей) дозволяють погодитися з думкою К.В.Кудряшова та Л.Є.Махновця, що Хирія - це ліва притока Ворскли - сучасна назва - р.Xyxpa, що тече в районі м.Охтирка¹³. Русло цієї невеликої річки дуже звивисте, впадає вона у Ворсклу кількома рукавами, пойма заболочена. Не дивно, що під час раптової повені і дощу вона дійсно становила небезпеку: “в тоу рать вежи и кони, скоти мнози потопли соутъ в Xupuu, бегаюче передъ Роусью”.

Отже, тут Ігор розбив половецький загін, захопивши якусь його частину у полон¹⁴. Також можливо, що йдеться про річку яка нині зветься Хтир/Хтирь, що впадає у Ворсклу дещо північніше від Хухри.

Невідомо, чи випадково Ігор натрапив на ворога, чи він знав про його пересування у Русь (половці, власне, були вже у порубіжній зоні) і саме тому пішов на конфлікт з Володимиром Переяславським, бо мав зупинити половців у Поворсклі, але похід цей мав важливий результат. Було зупинено значне військо, що мало на меті не прикордонний набіг, а, очевидно, великий похід, оскільки половці були з вежами, конями та гнали з собою “скоти мнози”.

Патрулювання Ігоря Сіверського:

1 - біля Лтави, літо 1171 р.;

2 - на Хирії, лютий 1184 р.; З-за Мерлою, липень 1184 р.

Святослав Київський все ж не полишив думки про спільний похід. У липні 1184 р., тобто незабаром після подій на Хирії, він послав “ио окольные князи” і вирушив у низ по Дніпру.

Великий похід був успішним - вдалося розгромити ворога, захопити багатий полон, включаючи ханів, серед яких був і сам Кобяк. Ігор, як і інші чернігово-сіверські Ольговичі, участі у цьому поході не брав, але знову спрямував свої полки у Поворскля, “на Переяславль” - до порубіжної території. Цей похід відбувся влітку 1184 р. Ii op, як і завжди разом з родичами - молодшими Ольговичами, дійшов до р.Мерла і розбив невеликий загін з чотирьохсот половців Обовли Костюковича, що йшов “воевати к Руси”'⁵.

Отже, вже двічі повторювалася схожа ситуація - відмовившись іти у пониззя Дніпра, Ігор прямував у Середнє Поворскля і перетинав шлях половецьким загонам, що рухалися в Русь.

У 1191 р., очевидно влітку, Ігор “с братьею” знову ходив на половців. Похід був успішним, вдалося “ополонишася скотом и коими”'⁶.

Взимку 1191-1192 рр. Ігор з братом Всеволодом знову здійснили військову акцію “до Оскола”. Очевидно, планувався великий похід, оскільки Святослав Київський направив трьох синів - Всеволода, Володимира і Мстислава, а четвертий син, Олег, у свою чергу, теж направив сина Давида, а Ярослав Чернігівський - сина Ростислава¹⁷.

Географія і кінцева мета цих рейдів не піддаються уточненню - маємо занадто мало даних.

Отже, нами розглянуті усі (окрім походу 1185 р.) відомі з літописів походи у Степ Ігоря Свя тославича. Тепер можемо зробити деякі висновки.

Усі ці акції були направлені у Середнє Заворскля. Жодного разу сіверський князь самостійно як полководець не організовував походів у пониззя Дніпра. Зоною його життєвих інтересів, як бачимо, було східне сіверсько-половецьке порубіжжя. Виходячи з проведеного аналізу, можемо об’єктивно накреслити цей кордон. У кінці XH ст. він проходив в межах вододільного суходолу басейнів Дніпра і Дону. Кутом, де сходилися межі Переяславського і Сіверського князівств та Степу, була територія північніше Лтави. Землі по Мерлу та Хирії (трикутник між сучасними Охтиркою, Богодуховим та Опішнею) входили вже в коло інтересів Ігоря. Внутрішні межі князівств, очевидно, пролягали майже по прямій - на північний захід до району Вира, фактично по трасі Лосицької дороги.

Це важливі дані, оскільки русько-половецьке порубіжжя на південному сході Русі накреслюється дослідниками досить приблизно. Інше питання - зона інтересів і рівень зазіхань однієї і другої сторони, які, зрозуміло, претендували на захоплення більших територій. Наявні ж матеріали переконують, що Ігоря в першу чергу і, як свідчать літописи, недаремно турбувала саме ділянка Середнього Заворскля. Симптоматично, що саме тут, але іншим берегом Ворскли, пролягав відрізок Кончаківського шляху.

Іще одне. Маршрути походів Ігоря Сіверського 1171 та два 1184 рр., кінцеві точки яких піддаються досить точній локалізації, переконують, що всі вони носили запобіжний, превентивний характер, оскільки в результаті було відбито напади половців, що рухалися в Русь. Усі наявні фактичні літописні матеріали історико-географічного змісту свідчать про цілком закономірні і правомірні дії Сіверського князя, який протистояв агресії половців на кордонах своєї землі. Таким чином, численні звинувачення на його адресу, хоча й мають дещо упереджену'літописи}'традицію, є безпідставними.

Напрямок же походу, оспіваного у “Слові о полку Ігоревім”, дуже вірогідно мав співпадати з напрямками попередніх акцій.

^! Звагельський В.Б. Про географію походів Ігоря Сіверського у Степ // Сіверянський літопис. -1998.- №6. - C. 114.

²ΠCPΠ.-II.-Стб.628.

³ Там же. - Стб.628-629.

⁴ Рыбаков Б.А. “Слово о полкѵ Игореве” и его современники. - M., 1971. - C.204.

⁵ ПСРЛ.-IL-Стб.628.

⁶Там же. - Стб.629.

⁷ Там же.

ⁱPbi6aκoβE.A. События. 1184-1185 гг., воспетые в “Слове”//Злато слово. Век XII. -M., 1986.-С.274.

⁹ Он же. “Слово о полку Игореве” и его современники. - C.205.

¹⁰ Моргунов Ю.Ю. Посульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998.-С.92;

¹¹ Сырнев И.П. Путь Игоревойрати. - M., 1996. - С.40.

¹² [Стрижак О. C.] Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.-К., 1985.-С.172.

¹³ Кудряшов К. В. Половецкая степь.-M., 1948.-С. ІЗЗ;Л/жноееі/ьЛ.С. Географічно- археологічно-етнографічний покажчик // Літопис Руський. - K., 1989. - С.574.

¹⁴ ПСРЛ,-II.-Стб.629.

¹⁵ Там же. -Стб.633.

¹⁶ Там же.-Стб.673.

¹⁷ Там же.

“Стоять стязи в Путивле”

Як сповіщає Іпатіївський літопис, похід Ігоря Святославича розпочався 23 квітня 1185 р. з Новгорода-Сіверського. Щодо його розташування сумнівів не виникає, воно надійно локалізовано, збереглося і його ім’я, відносно грунтовно місто досліджено й археологічно.

Експедиціями під керівництвом А.В.Кузи, О.П.Моці, В.П.Коваленка, О.Є.Черненко та А.Л.Казакова у цілому з’ясована планувальна структура міських об’єктів, відкрито кілька мурованих споруд давньоруського часу, здобуто багатий речовий матеріал¹.

Вірогідно, сіверське військо форсувало Десну через брід, що знаходився біля Путивська. Дослідник цього мікрорегіону археолог О.В.Григорьєв зазначає, що у X - першій половині XII ст. шлях від Новгорода-Сіверського на Путивль пролягав через переправу біля с.Горбово, а з середини XII ст. у зв’язку зі змінами у режимі річки переправу було перенесено до Путивська². Під назвою Пирогівська вона відома з XVII ст.³.

До речі, дослідники, які стверджують про неможливість переходу через Сейм, Псел та Ворсклу у їхніх середніх течіях (мовляв, кінець квітня - час повені*), не згадують факт переходу через значно більшу Десну під Новгородом-Сіверським - оминути Десну було просто неможливо.

Далі військо прямувало на Путивль, де Ігоря чекав його син, князь путивльський Володимир. Через систему бродів на Есмані, Клевені і менш значних притоках Десни та Сейму шлях дорівнював по прямій 88 км, реально ж - понад 100 км, тобто на цей відрізок шляху' пішло 2 дні. Ймовірно, що в Ігоря Святославича не було потреби заходити до Глухова - для цього довелося б робити хоч і невеликий, але гак кілометрів у 20, і відхилятися від основного напрямку, на трасі якого розташовувалася низка тогочасних поселень. Проте існує точка зору, що за давньоруських часів основна дорога з Новгорода- Сіверського до Путивля проходила через Вороніж, Глухів, Волокітіно⁴.

У другій половині XII ст. Путивль був головним містом Посеймя. Тут перехрещувалися шляхи, що вели на Волгу, Дон і далі - на південь та схід. У цьому значенні й назва міста досить красномовна - від давньоруського путь, тобто шлях, дорога, хоча переважна більшість дослідників виводять назву міста або від антропоніма, імені гаданого Путяти, Пустомисла, або від місцевого ручая Путивлька, який є настільки маленьким, що, без сумніву, його назва є вторинною⁵. Іменники путь, путій у XI-XIl ст. часто вживалися й у значенні “військовий похід”. Наприклад, Володимир Мономах писав у своєму “Поученні”: “й всех путий 80 и З великих”⁶. Можна навести й інші приклади⁷.

Перші археологічні дослідження у Путивлі були проведені у 1947 р. Д.Т.Березовцем⁸.

Наступним кроком у вивченні міста стали дослідження 1959-1961 рр., які проводив В. А.Богусевич. Ним на дитинці-Городку було розкопано кілька жител і 9 господарських ям-погребів, викладених берестою. Було знайдено багато різноманітних речей, переважно XII ст. Вчений вважав, що ця територія Городка була господарчим сектором князівського двору XII ст.⁹. ^{[41] [42]}

Також В.А.Богусевичем було відкрито підмурки давньоруського храму¹⁰. Про цс відкриття мова піде нижче.

У1965 р. у Путивлі проводив археологічні розкопки Б.О.Рибаков. Ним у північній частині Городка у насипу валу було виявлено залишки дубових зрубів- городень 2-ї половини XII ст. Очевидно, це і були залишки укріплень, на яких були споруджені заборола, що згадуються у “Слові” у зв’язку з тужінням Ярославни'¹.

Дослідження Путивля та його околиць у 1979-1983 рр. проводив О.В.Сухобоков¹².

Тепер повернемося до давньоруського храму, відкритого В. А.Богусевичем. На думку істориків архітектури, цей храм є яскравим зразком культури епохи “Слова о полку Ігоревім”. У період надзвичайно напруженої міжусобної князівської боротьби та загальної половецької загрози, що характеризують останні три десятиліття XII ст., особливо гостро і актуально пролунав заклик Автора “Слова о полку Ігоревім” про консолідацію: і у Києві, і у Володимирі, і на Галичині воскресають ідеї часів Ярослава Мудрого. Саме така, за змістом консолідуюча, об’єднуюча архітектура, на думку багатьох дослідників, повністю відповідає ідеї “Слова о полку Ігоревім”.

Втім, кожен князь-ктитор по-своєму прагнув виразити свої уподобання. Так, київський князь, двоюрідний брат Ігоря Святославича, Святослав Всеволодич збудував у 1190 р. Благовіщенський храм у Чернігові.

Реконструкція новгород-сіверського храму (за Г.Н Логвіним)

Це був час, коли дуумвіри Святослав Всеволодич та Рюрик Ростиславич черговий раз посварилися. Зрозуміло, що і останній князь у своєму доменіальному Овручі теж зводить у 1192 р. храм, але принципово відмінний, оригінальний - Васильєвський.

За таких умов наприкінці XII ст. й Ігор Святославич будує Cnaco- Преображенський собор у своєму стольному Новгороді-Сіверському. Приблизно в цей же час зводиться і церква у Путивлі. Щоправда, Б.О.Рибаков, який після розкопокВ-А.Богусевича'зновуу 1965 р. розкрив підмурки путивльського храму, через відсутність штукатурки датував час його зведення передднем монгольської навали, тобто 30-ми роками XIII ст., оскільки, на його думку, її не було добудовано¹³.

Відсутність штукатурки може мати й інше пояснення: довгострокова перерва у будівництві (або й взагалі його зупинка) могла статися через переїзд Ігоря Святославича до Чернігова у 1198 р., а його синів - до Галича. У1202 р. князь Ігор помирає, а його сини вплутуються у політичні чвари, що зрештою призводить до трагічних наслідків. За таких обставин говорити про ктиторську багатовитратну діяльність навряд чи можливо.

Отже, скоріше за все, Спасо-Преображенський собор у Новгороді- Сіверському будував Ігор Святославич, а путивльську церкву - його син Володимир Ігоревич. Спільність багатьох рис обох споруд призводить до спільності композицій, а отже - і до спільності самої архітектурної концепції. Все це наводить на думку, що будівництво велося однією артіллю майстрів і, дуже вірогідно, під керівництвом одного й того ж зодчого.

На думку Г.К.Вагнера і Ю.С.Асеева, і новгород-сіверський, і путивльський храми відрізняються новаторством. Зокрема, в усій домонгольській давньоруській архітектурі лише вони є пентаконхами, тобто мають по 5 апсидних напівкіл¹⁴.

В.П.Коваленко, який проводив розкопки Спаського собору у Новгороді- Сіверському, вважає, що композиційно до цієї і путивльської пам’ятки близькі церкви у Вщизі і Трубчевську¹⁵.

Таким чином, маємо підстави говорити про виникнення нової архітектурної школи - сіверської, еволюційний розвиток якої був перерваний монгольською навалою. Саме це відхилення від сталих традицій дещо дивувало дослідників і до недавніх пір не мало однозначного і переконливого пояснення. Лише після того, як у 2003 р. О.Є.Черненко та А.Л.Казаковим у Новгороді- Сіверському було відкрито фундаменти і залишки стін мурованої споруди, ситуація, на наш погляд, стала дещо прояснюватися.

Як виявилося в ході археологічних досліджень, це був князівський терем- палац великих розмірів, зруйнований під час монгольської навали¹⁶. Його розміри, місцерозташування на високому березі Десни, коли усі, хто плив річкою, обов’язково мали бачити його велич і красу, - все свідчить про бажання продемонструвати князівську амбітність і силу Ольговичів і, очевидно, певну незалежність від стольних Чернігова та Києва. Час зведення цього палацу точно поки що не встановлено, але, виходячи з вищенаведених міркувань, він теж припадає на кінець XII - початок XIII ст.

Усі три монументальні споруди були покликані наявно продемонструвати певну князівську гідність і гордовитість, що були притаманні неспокійній вдачі представників “гнізда Ольгова”, найбільш яскравим серед яких і був Ігор Святославич Сіверський - головний герой “Слова о полку Ігоревім”.

Ми дещо відхилилися від нашої теми, зупинившись на архітектурі, з тим, щоб продемонструвати особливості характерів молодших Ольговичів.

Тривалий час розташування Путивля, що згадується в переконливому географічному контексті десятки разів у давньоруських літописах і чотири рази у “Слові”, не викликало сумнівів, доки у 1961 р. М.В.Шарлемань не опублікував статтю під характерною назвою “Где был Путивль, упоминаемый в “Слове о полку Игореве”?”. Питання, винесене у заголовок, вимагало відповіді, яка зводилася до спроби довести, що Путивль “Слова” - це Путивськ на Десні неподалік від Новгорода-Сіверського¹⁷.

Аргументація дослідника полягала у тому, що рядки твору “Трубы трубятъ въ Hoeezpade - стоять стязи в Путивле” немов свідчать, що військо розтягнулося на 100 км - відстань від Новгорода-Сіверського до Путивля - що, звичайно ж, є неможливим. А, мовляв, якщо йдеться про Путивськ, який знаходиться за 5-6 км від Новгорода-Сіверського, то це можливо. Ярославна, на думку М.В.Шарлеманя, “плакала” саме у Путивську “на забороні”¹⁸.

Посилаючись на М.О.Максимовича, автор цитує його спогади про те, що він, М.О.Максимович, разом з М.В.Гоголем у Сівську “недалеко от Новгорода-Северского” чули голосіння двох дівчаток, які оплакували свою матір. Вони зверталися до вранішнього сонця: “Солнышко ты мое красное!'', і тим нагадали М.О.Максимовичу “Ярославну, плакавшую рано “Путивлю городу на забороле”^ы. У зв’язку з цими думками М.В.Шарлеманя виникає одразу кілька заперечень.

По-перше, не слід буквально розуміти рядки художнього твору, в яких, скоріше за все, йдеться про момент зборів і виходу у похід: у Новгороді труби оголошують збір, а у Путивлі прапори-стязі вже “стоять” підняті, оголошуючи, що військо готове до походу.

По-друге. Сама назва Путивськ, звичайно, маєте саме походження, що й Путивль - там же поблизу Путивська знаходилася вже згадувана Путивльська переправа, пізніше відома під назвою Пирогівська, від назви села, розташованого на протилежному березі Десни.

І третє. Літописний Сівськ (до речі, від нього до Новгорода-Сіверського і Путивля майже однакова відстань) входив до центральних районів Сіверщини, через нього пролягав древній шлях з Путивля на Болдиж, Кром, Спаш і т.д. Отже, немає нічого дивного, що у ньому голосили дівчата - так само вони могли голосити у будь-якому стародавньому городі.

І останнє. На час виходу статті М.В.Шарлеманя у Путивлі ще не проводилися систематичні археологічні роботи Д.Т.Березовцем, В.А.Богусевичем, Б.О.Рибаковим, О.В.Сухобоковим, про які ми згадували вище, і про які, зрозуміло, вчений не міг знати наперед, що свідчили про значні оборонні споруди, наявність і валу, і рову, і заборол. Наприкінці статті М.В.Шарлемань зазначає, що відкриття В.А.Богусевичем у Путивлі фундаментів давньоруського храму, яке сталося незадовго перед цим, “не может поколебать нашего убеждения, что Путивль “Слова” это ∏ymuβcκ на Десне'™.

Як нам здається, саме відкриття мурованого храму є яскравим свідченням значимості міста, оскільки немає жодного випадку на усій Русі Великій, коли б мурований храм зводився у рядовому ординарному поселенні.

На викладену версію М.В.Шарлеманя, очевидно, в силу її неспро­можності, відгуків майже не було, лише через чверть століття з’явилася низка дискусійних публікацій, викликаних появою у місцевій, переважно новгород- сіверський, пресі заміток, в яких були спроби реанімувати гіпотезу М.В.Шарлеманя²¹. Головним же поштовхом до продовження дискусії стала праця історика Р.Іванової “У якому Путивлі плакала Ярославна?”, опублікована у великотиражному науково-популярному журналі²² і у газеті²³. Без посилань на попередника дослідниця повторила основні положення статті М.В.Шарлеманя, додатково підкріпивши їх власними спостереженнями.

Так, Р.Іванова пише, що половці після перемоги на Каялі вдерлися у Посеймя і розгромили “саме укріплення - острог Путивля, а значить поруйнували й спалили його вали за заборона”™. Тут автор плутає специфічні фортифікаційні терміни - дитинець з посадом. Останній, сторожений дерев’яними стінами, якраз і є острогом. Отже, половні міста як такого не взяли, а поруйнували лише його околиці.

Стосовно ж згадуваного Р.Івановою скарбу, відкритого у 1878 р. під с.Горбове, що складався з 26 цілих та 4 обрубаних монетних гривен, і який, на думку автора, свідчив про“високий достаток власників цього поселення”¹⁵, то, по-перше, треба довести, що нинішнє с.Горбове і Путивську XII ст. разом носили назву останнього. По-друге, це не може бути вирішальним фактором, оскільки у Путивлі теж було зроблено аналогічну знахідку - yl910p. в центрі міста було випадково знайдено скарб із 24 срібними монетними гривнами, загорнутими у бересту, 2 з яких мали написи “Матфей” та “Павла”. На жаль, з часом ці речі були втрачені, а стисла інформація в “Отчете Императорской археологической комиссии”²⁶ дивним чином оминула увагу дослідників. Лише нещодавно археолог І.Т.Черняков згадав про цей скарб, але не точно прочитавши повідомлення, вирішив, іцо написи були на бересті²⁷. Аби трапилося саме так, то це була б перша подібна знахідка в межах України.

Проблему Путивля/Путивська намагався філологічними методами вирішити П.П.Охріменко²⁸ та деякі інші дослідники. Але найбільш аргументовано на статтю Р.Іванової відгукнувся археолог В.П.Коваленко. Зокрема, вчений зазначав: “ні в Путивську, ні в його ближчих околицях давньоруські городища-фортеці науці не відомі... Ярославна не могла плакати на заборолах (так називалась верхня частина фортечних стін, вкрита спеціальним навісом - забралом) у Путивську вже хоча б тому, що їх тут ніколи не було''’¹⁹.

Отже, Путивль “Слова”, давньоруських літописів і нині існуюче городище в центрі одноіменного міста на Сеймі є одним і тим же об’єктом. Нині погоджуються з цим більшість істориків та археологів.

Ще одне цікаве спостереження, що зайвий раз доводить спорідненість і психологічну близькість жителів Новгорода-Сіверського і Путивля. Топографія обох міст дуже схожа - храми схожої архітектури і розмірів стоять на дуже схожих пагорбах, на однакових відстанях від Десни і Сейму. Навпроти давньоруського городища у Новгороді-Сіверському у Десну впадає р.Віть; дещо вище по Сейму від Путивля, теж з протилежного лівого берега, у Сейм впадає р.Віта.

¹ Коваленко В.II., Орлов Р.С. Работы Новгород-Северской экспедиции // Археологические открытия 1979. - M., 1980. - С.282-283; Коваленко В.П., КузаА.В., Орлов Р.С. Раскопки в Новгороде-Северском в 1979 г. // там же. - С.280-281; Коваленко В.П., Моця O.I7. Новгород-Северский в X-XllI вв. И Новгороду-Северскому - 1000 лет: Тез. докл. обл. нау чно-практ. конф. - Чернигов, 1989. - С.28-29; Кедун I. С. Топографічні домени давньоруського Новгорода-Сіверського H Література та культура Полісся. - Вип.28. Сторінки історії та культури Полісся та України в сучасному висвітленні. - Ніжин, 2005. - С.21-25.

² Григорьев А.В. Об одном участке пути из Новгорода-Северского в Путивль // Древнерусский город Путивль. Тез. докл. и сообщ. науч. конф. - Путивль, 1988. - С. 19-20, карта.

³ Коваленко В.77. Княжеские села в окрестностях Новгород-Северского в XII в. // там же. -С. 17.

^ШинаковЕ.А. Характер размещения древнерусских памятников на территории “Воронежских лесов” // Актуальные проблемы археологических исследований в Украинской ССР. - Тез. докл. республ. конф. - K., 1981. - С.38; Он же. Археологические памятники междуречья Сейма и Клевени в конце X - начале XIII вв. // “Слово о полку Игореве” и Путивльщина. Тез. докл. и сообщ. обл. истор.-краевед. научи, конф. - Путивль,

1986. -С.8.

⁵ Нерознак В.І7. Названия древнерусских городов. - M., 1983. - С. 144-145; Путивль И Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. - K., 1985. - С. 112.

⁶ΠCPJI.-І.-Стб.250.

⁷ Словарь-справочник “Слова о полку Игореве”. -JI., 1973. - Вып.4. - С.224.

⁸ Березовець Д. Т. Дослідження на території Путивльського району Сумської області // Археологічні пам’ятки УРСР. TIIL Ранні слов’яни і Київська Русь. - K., 1952. - С.242-250.

⁹ Богусевич В.А. Путивльский княжеский двор и дворец XII в. 9.ІІІ - 1960 г. // Сумський обласний краєзнавчий музей. - Ф.117/060. - С.4-11; Он же. Розкопки в Путивльському кремлі // Археологія. - T.XV. - K., 1963. - С. 165-174.

¹⁰ Он же. Розкопки в Путивльському кремлі. - C. 166-173.

¹¹ Рыбаков Б.А. Раскопки в Путивле H Археологические открытия 1965 г. - M., 1966.-С. 154-155.

¹² Сухобоков О. В. Новые исследования древнерусского Путивля // Археологические открытия. 1979 г. - M., 1980. - С.342-343; Он же. Раскопки в Путивле // Археологические открытия. 1980 г. - M., 1981. - С.312-313; Он же. Исследования Левобережной славяно-русской экспедиции//Археологические открытия. 1981 г. -M., 1983. - С.323; Он же. Путивль // Археология Украинской ССР. - Том третий. Раннеславянский и древнерусский периоды - K., 1986. - C.310-314.

¹³ Рыбаков Б.А. Указ. соч. -С.154-155.

¹⁴ Вагнер ГК. Архитектура эпохи “Слова о полку Игореве” и ее заказчики // “Слово о полку Игореве” и его время. - M., 1985. - С.284,287,320; АсеевЮ.С. Монументальная каменная архитектура // Археология Украинской ССР. Том третий. Раннеславянский и древнерусский периоды. - К., 1986. - С.370.

¹⁵ Коваленко В.77. Архитектурные памятники Новгорода-Северского эпохи “Слова о полку Игореве” // “Слово о полку Игореве” и Путивльщина. Тез. докл. и сообщ. обл. истор.-краевед. научн. конф. - Путивль, 1986. - С.32-33.

¹⁶ Черненко О.Є., Казаков A.J7. Давньоруське поселення на території Новгород- Сіверського Спасо-Преображенського монастиря // №XV. - Сумська старовина. - 2005. - С.194-201.

¹⁷ Шарлемань Н.В. Где был Путивль, упоминаемый в “Слове о полку Игореве”? І /Труды отдела древнерусской литературы. - T.XVII. - Л., 1961. - С.327.

¹⁸ Там же. - С.328.

’’Там же.

²⁰TaM же.

²¹ Бублик О. В. Нове про Ярославну // Результаты и перспективы исследования “Слова о полку Игореве” (по материалам, появившимся в связи с его 800-летием). Тез. докл. и сообіц. первой науч. конф, участи, семинария по изучению “Слова”. - Сумы, 1988,- С.25-26; про дискусію див.: Терлецький В.В. Гіркі плоди домислівH Відгук “Слова о полку Ігоревім” в українській і зарубіжній літературі. Мат. восьмої Всеукр. наук, конф. з проблем вивчення “Слова”. - Суми, 1996. - С.64-66

²² Іванова Раїса. У якому Путивлі плакала Ярославна? // Наука і суспільство. -

1987. -№10.-С.69-71.

²³ Вона ж. У якому Путивлі плакала Ярославна? H Сільські вісті. - 1987. - 9 жовтня.

²⁴ Іванова Раїса.У якому Путивлі плакала Ярославна? // Наука і суспільство - С.71.

²⁵ Там же.

²⁶ Случайные находки // Отчет Императорской археологической комиссии за 1909 и 1910 года. - СПб., 1913. - С.206,256.

²⁷ Черняков I. Т. Путивль: на роздоріжжях історії України і Росії. - K., 2005. - С.22.

^2[і Охрименко П.П. Где плакала Ярославна? // Актуальные проблемы “Слова о полку Игореве”. Тез. докл. и сообщ. науч, конф., посвященной 800-летию “Слова”. - Сумы, 1983.-С.47-53.

²⁹ Коваленко В.П. Путивль і Путивськ. До питання про “помилки” автора і переписувачів “Слова о полку Ігоревім” // Проблеми хронології і авторства “Слова о полку Ігоревім” у сучасному трактуванні. Тези доп. та повідом, третьої наук. конф. учасників семінарію з проблем вивчення “Слова”. - Суми, 1992. - С.71.