“За Шеломянемь еси”

Наступним об’єктом на шляху полків Ігоря Святославича був Шеломянь. Ця лексема зустрічається у “Слові” у двічі повторюваній фразі. Цей широко відомий рефрен (“О Руская земле. Уже за Шеломянем ecu”) традиційно не відноситься дослідниками до “темних” або “пошкоджених” місць твору, оскільки смисловий контекст речення є достатньо прозорим.

У переважній більшості перекладів місця “Слова” з цією лексемою подаються так: за горою (М.О.Максимович, Л.Є.Махновець, М.Ф.Гетьманець), за горами (В.А.Жуковський), за верховиною (І.М.Вагилевич), за могилою (М.Т.Рильський), за курганом (К.В.Кудряшов), холм... порубіжний (В.І.Стеллецький), за холмом (Д.СЛіхачов).

Таке розуміння було запропоноване О.Х.Востоковим, який, відшукавши літописні аналогії, запропонував читання: "возвышение, пригорок”, а також “дальность или высота горизонта”'. Як пізніше стало зрозумілим, цей вчений визначив два напрямки подальших пошуків, згідно з якими і рухалися усі наступні дослідники та літератори. Тут одразу слід зазначити, що і перші видавці, і О.Х.Востоков внесли додаткову, відсутню у “Слові” вказівку на відстань - далеко, дальність, що ніби-то відділяє Руську землю від Шеломяні.

Подібні дефініції трапляються у багатьох перекладах, формуючи у читача неточні уявлення.

Отже, в цілому ситуація з трактуванням лексеми виглядає наступним чином. Шеломянь - пагорб або низка пагорбів, гора, узвишшя, курган (синонімічне - гора), тобто йдеться про якесь природне утворення, що знаходилося на порубіжжі з Половецькою землею. Це положення зафіксовано і у “Словнику” В.Л.Виноградової, і в “Энциклопедии “Слова о полку Игореве”². Такий різнобій кон’єктур у справі пошуків відповідного іменника не можна вважати задовільним.

Таким чином, думка про абсолютну метафоричність іменника Шеломянь у “Слові” є неприйнятною, це вступало б у протиріччя з усією дивовижно стрункою і досконалою художньою системою великого твору.

Зупинимося на другому напрямку, згідно з яким Шеломянь - це символ, але оснований на реальному понятті. Отже, тут йдеться про пошуки яких- небудь топографічних ознак на місцевості.

Спробуємо визначитися щодо основних точок зору, які можна умовно розподілити на два напрямки. Згідно з першим, Шеломянь -умовний пагорб- узвишшя, метафора, що для руських воїнів символізує батьківщину. Тобто, проходячи десь біля нього (варіанти: повз нього, через нього), русичі починають відчувати свою відірваність від Русі.

Другий напрямок базується на пошуках реального топографічного об ’єкта, що мав би ознаки гори, узвишшя, кургану.

Коливання між цими двома напрямками були влучно сформульовані О.С.Орловим, який зазначав: “Этих ше(о)ломеней в южной летописи, очевидно, значилось несколько, и в разных местах. За каким же из них оказалась “Русская земля” “Слова о полку Игореве”, - или в этом выражении нечего искать определенного топографического указания, а следует видеть в данной цитате общую метафору, символ расставания с родиной? Мы полагаем, что этот символ все же имеет связь с определенным топографическим пунктом на пути Игоревог.о войска''-'.

Дослідниками давно помічено, що художня образність “Слова”, його метафоричність є своєрідною і завжди основаною на конкретних реаліях. У свідомості сучасників Шеломянь повинен був асоціюватися зі степовим порубіжжям. Більше того, цей Шеломянь дійсно повинен бути і символом, в основі якого покладено реальний географічний або топографічний об’єкт. Вживання саме таких символічних образів, в основі яких лежить реальне поняття, гармонійно входить у систему зображувальних засобів Автора. Це обов’язкова підоснова всієї метафоричності твору⁴.

Перш за все слід згадати про обов’язкове положення, якого слід дотримуватися в цьому питанні. Для того, щоб локалізувати будь-який історичний об’єкт, необхідно враховувати чотири складові:

1. Згадки про цей об’єкт у письмових джерелах із зазначенням назви.

2. Топонімічні матеріали, в яких був би наявним корінь, тотожний або близький до цієї назви.

3. Топографічні реалії - самий об’єкт у певному матеріальному вигляді, - тобто стіни, будівлі, вали, рови або їхні залишки.

4. Відповідність місця розташування об’єкта географії подій.

При цьому треба підкреслити, що коли йдеться про древні пам’ятки, скажімо, бронзового або раннього залізного віку, то, як правило, при наявності першої, відсутньою є друга складова. В такому випадку ситуацію може виправити опис у письмових джерелах із деталізацією місця розташування об’єкта (класичний приклад з Троєю Г.Шлімана). Якщо ж відсутня третя складова, то локалізація не можлива взагалі.

У нашому випадку маємо лише двічі повторюваний рефрен, отже, - першу локалізаційну складову. Зміст же рефрену не дозволяє точно прив’язати Шеломянь до місцевості. Пошуки його, виходячи з маршруту походу, теж остаточно не з’ясованого, розширюються до великої території Поворскля- Подоння. Власне звідси і випливають усі проблеми з його локалізацією.

Стосовно другої складової. Перші видавці переклали, посилаючись на В.М.Татіщева: “Русское село въ области Переяславской на границе къ Половцамъ лежащее близъ реки Олъты ”⁵.

Різні погляди щодо Шеломяні розглянуті у грунтовній статті О.В.Соловйовим. Цей дослідник чомусь не зупинився на цікавій інформації В.М.Татіщева та Іпатіївського літопису, зазначивши лише: “Село Шеломница мало похожа на за “шеломянем "⁶. Не зупиняючись на цьому детально, принагідно зазначимо, що ці топоніми не лише “мало схожі”, а фактично є майже ідентичними, принаймні фонетично. Втім, Шеломниця і Котельниці, що згадуються поруч, знаходяться не у Переяславській землі, а за Дніпром на захід від Києва, і до нашої теми прямого відношення не мають. Проте, розташування навпроти Сільського городища через Ворсклу с.Котельва (нині Котелевський р-н Полтавської обл.) дещо насторожує тому, що за законом топонімічної парності логічно буде чекати десь неподалік топоніму на кшталт правобережної Шеломниці.

На цьому ніби усі відомі топонімічні матеріали, які б можна було пов’язувати з Шеломянєм, вичерпуються.

Отже, нами розглянуто дві з трьох складових, необхідних для надійної локалізації Шеломяні. Цей матеріал фактично нічого нового не дав. Безадресний і без будь-яких ознак та параметрів об’єкт поки що так і залишається “землею незнаемо ю”.

Тепер щодо наявних даних стосовно третьої локалізаційної складової - матеріального, топографічного об’єкта з яскраво вираженими рисами гори, узвишшя, низки пагорбів.

Дослідницька думка в справі пошуків Шеломяні як реального об’єкта виробила кілька гіпотез, серед яких найбільш популярними і обгрунтованими є дві. Першу висунув П.Г.Бутков[‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡‡], другу - Б.О.Рибаков. Розглянемо ці гіпотези детально.

П.Г.Бутков у своїй відомій статті висловив думку, що Шеломянь - це стара назва високого плеского узвишшя, відомого сьогодні як гора Кременець або Ізюмський курган⁷.

Ця думка була підтримана М.В.Гербелем, розвинута і додатково аргументована М.В.Сібільовим, К.В.Кудряшовим, М.Ф.Гетьманцем⁸. Ці дослідники, віддаючи перевагу цій гіпотезі, аргуменіували її тим, що Ізюмський курган чи не єдиний помітний орієнтир на величезних просторах Середнього Подонцов’я, - місцевості, для якої є характерним рівнинний, місцями степовий ландшафт. Загальну думку влучно висловив М.Ф.Гетьманець, який писав про Ізюмський курган: “По своему место-нахождению, по своим размерам и по своєму значению он вполне соответствовал тому шеломяни, которое упоминается в “Слове” /.../ Курган настолько высокий и длинный, что скрывал от взора родную Русскую землю ”⁹.

Виходячи з різних уявлень про географію походу, не всі дослідники беззастережно прийняли гіпотезу П.Г.Буткова. Так, виходячи з контексту твору, деякі перекладачі вже у XlX ст. вносили у рефрен додаткову інформацію типу “перевал”, “кордон”, “порубіжжя”, “пограничные холмы”, тобто йшлося про щось видовжене, розтягнуте па місцевості, щось значніше, ніж окрема гора.

Б.О.Рибаков висунув другу гіпотезу, згідно з якою Шеломянь - це “водораздел между речной системой современного Дона (реки Берека, Северский Донец, Сухой Торец, Казенный Торец и др.) и Днепра (реки Орелъ, Терновка, Самара и др.)”¹⁰, тобто, суходол, яким проходив відомий за джерелами XVII ст.

Тут необхідно зазначити, що схожі думки стосовно розуміння Шеломяні як Дніпро-Донецького вододільного гребеня - Донецького кряжу були викладені письмово В.П.Семеновим-Тянь-Шанським ще у 1936 р. Але ця робота відомого географа у свій час світу не побачила. Вперше її було опубліковано лише через півстоліття”.

Отже, гіпотезу Б.О.Рибакова слід вважати цілком оригінальною. Він доводить, що русичі перетнули Шеломянь у районі Золочева-Хотмизька у найбільш вузькому місці сполучення басейнів Дніпра і Дону. Тут проходила порубіжна зона Русі зі Степом - приблизно сюди, але трохи південніше, до річок Мерл та Хирія, направляв свої дії Ігор Святославич незадовго до походу, описаного у “Слові о полку Ігоревім”.

Дійсно, якщо вважати цей кряж Шеломянєм, тобто узвишшям, затулившим сіверським полкам батьківщину, то Автор, характеризуючи їхній психологічний стан, міг скрутно зітхнути: “О Руская земле..!”.

Приєднується до гіпотези Б.О.Рибакова в новому дослідженні Ш.Сирнєв. Так, дослідник зазначає стосовно першого місця, де згадується Шеломянь, що це може бути: “только отрог Средне-Русской возвышенности между долинами Ворсклы и Северского Донца... Наиболее четко в виде протяженной плоской гряды отрог возвышенности представлен водоразделом рек Ворскли, и Уды, он же и частъ Доно-Днепровского водораздела ”. Але далі у своїй книзі, коментуючи текст “Слова” і переклавши Шеломянь на “гряду холмов”, І.П.Сирнєв пише, що це “холмистый водораздел между Донцом и Осколом ”. У другому випадку рефрен залишено без коментарів'².

Таким чином, маемо пропоновані на сьогодні дві гіпотези, що можуть являти собою третю локалізаційну складову - топографічну. Зупинимося на нійдетальніше.

Перша гіпотеза П.Г.Буткова, що Шеломянь - це гора Кременець (Ізюмський курган), явно не витримує перевірки часом. Тоді, коли її було висунуто, уявлення про межі Русі XII ст. були досить розпливчасті, повністю побудовані лише на матеріалах письмових джерел. Тому й є закономірним, що ГІ.Г.Бутков ідентифікував Шеломянь з Ізюмським курганом, вважаючи, що ця місцевість була прикордонням.

Якщо сьогодні враховувати гіпотезу П.Г.Буткова, ми змушені будемо погодитися з наступним. Подолавши річки, суходоли, затоплені повінню місця і опинившись за 100 км від більш-менш сталої зони мешкання руського населення (Ворскла, район суч. м.Охтирка), тобто, фактично, на половецьких землях, сіверські вої відшукують єдину в цьому районі примітну височину, заходять за неї (а згідно деяких прихильників думки П.Г.Буткова, і переходять її!), аби потім згадати про далеку тепер Русь, давши Автору підстави для створення рефрену. Ситуація нереальна.

При цьому слід наголосити, що ця гіпотеза відіграла значну позитивну роль у справі історико-географічного студіювання походу Ігоря. В усьому розмаїтті проблем Словознавства, зокрема й історико-географічних, вона - одна з небагатьох, що домінувала в колі відповідних питань протягом дуже тривалого часу. Зрештою, поштовх для пошуків інших “шеломянєй” і був стимульований цією гіпотезою.

У цьому плані гіпотеза Б.О.Рибакова є більш привабливою, адже саме біля верхів’їв Мерли розташовувалася порубіжна зона. Але Муравський шлях не є чимось винятковим у фізичному, топографічному смислі, не є значним природним утворенням. Це не гори, навіть не узвишшя. Це звичайний суходіл або звичне нашим літописам поле, де протікають відносно мало водних артерій. Зовні ця місцевість нічим не виділяється від навколишньої - вона позбавлена якихось візуально означених прикмет. Це тим більше актуально саме для ділянки в районі Богодухова, тієї, яку переходили русичі згідно гіпотези Б.О.Рибакова. Сьогодні ця територія перерізана багатьма шляхами, в тому числі залізницею, розташованими і у широтному напрямку, тобто перетинаючими Муравський шлях.

Також перетинають цей древній “гостинець” у широтному напрямку і деякі річки - притоки Мерли і Уди, що належать басейнам Дніпра і Дона. Невеличкі численні річки, ’їхні притоки, верхів’ я та ручаї утворюють тут спільний басейн, а в періоди повенів в окремих місцях зливаються. В гідрологічному розумінні ця місцевість відноситься до біфуркаційних зон, останні ж є досить зручними (особливо навесні) д ля влаштування переходів човнами з однієї річкової системи в іншу. Аналогічна ситуація спостерігалася і на вододілах Сейм-Псел північніше Виру, і Сула-Сейм - у районі літописного Глібля. Природньо, що по відношенню до основних русел і їхніх головних приток ці вододіли виглядали більш “сухими”, зручнішими, а часто і єдиними шляхами-суходолами для руху вздовж суміжних басейнів.

Абсолютно неможливо вважати цю місцевість чимось значущим, таким, що могло б привернути увагу Автора, чиє панорамне бачення знає і Карпати, і Волгу, і Київські кручі, і Тмутороканьського ідола, і гори І т.ін.

Окрім вищемовленого, слід підкреслити, що навіть при відсутності цих аргументів, що дають усі підстави скептично ставитися до гіпотез П.Г.Буткова та Б.О.Рибакова, наявність лише топографічних об’єктів (при відсутності топонімічних даних) все одно змушувала б продовжувати пошуки додаткових матеріалів, які б підкріплювали або спростовували ці гіпотези.

Отже, маємо наступні точки зору на проблему. Шеломянь - це: пагорби, курган, узвишшя'.

метафора, символ',

гора Кременець',

суходіл в районі Золочіва-Богодухова.

Такий стан речей є закономірним наслідком пошуків, що спиралися лише на одну локалізаційну складову - лексему Шеломянь, щодо якої однозначно встановлено лише, що це іменник.

І все ж така ситуація не є безнадійною. Вона може змінитися, якщо вдасться вийти за обмежене коло тих фактичних даних і логічних побудов, якими користувалися до цих пір. Нашим нагальним завданням повинна стати спроба розширення інформаційної бази, встановлення ще хоча б однієї складової, необхідної для прив’язки Шеломяні до місцевості.

Спочатку спробуємо дещо змінити методику дослідження і не підемо далі, продовжуючи пошуки, а повернемося до нашого основного джерела - “Слова о полку Ігоревім” з тим, щоб, виходячи з його контексту і подій походу, послідовно визначити, що мав символізувати у XII ст. Шеломянь і що розумів під цією лексемою Автор, тобто яким рисам повинен був відповідати цей загадковий об’єкт.

Перш за все розташовуватися на кордоні, на порубіжжі Русі зі Степом або у безпосередній близькості до останнього, оскільки саме він (Шеломянь) немов затуляє воїнам Русь, які вийшли вже за її межі. Тут, здавалося б, усе ясно - з цим погоджуються усі коментатори і дослідники. Але при цьому часто не приділяється достатньої уваги власне кордону. Зрозуміло, що в кінці XII ст. він не являв собою чітко визначеної межі. Як вже йшлося, це була буферна зона, прикордонна територія, що могла сягати кількох десятків кілометрів. Проходила вона біля Лтави (суч. Полтава) і далі на північний схід дещо західніше літописного Донця (суч. Харків). Приблизно ця зона співпадала з напрямком пізнішого Муравського шляху (принагідно зазначимо, що це, очевидно, і було відправною точкою розрахунків Б.О.Рибакова). Підкреслимо

- йдеться про порубіжну зону, територію, яка була доступною і половцям, і русичам і де найчастіше відбувалися збройні конфлікти. В цілому ж землі за Сулою вже сприймалися як перифері йні по відношенню до центральних районів. Тугу XII ст., особливо у його 2-й половині, спостерігається активізація половців. Невипадково по Сулі, Пслу та Ворсклі майже суцільною смутою стояли потужні укріплені фортеці - городища. Остання така лінія оборони знаходилася на середній Ворсклі, далі на схід трапляються лише поодинокі об’єкти¹⁴.

Шеломянь повинен був мати великі розміри. Епічність рефрену і його роль у творі, масштабність авторського мислення, уся зконцентрована тут інформація, що покликана передати значимість конкретної дії (вихід за межі Русі, початок маршу по чужій землі в умовах надзвичайного природного явища

- сонячного затемнення), ніяким чином не дозволяє оперувати дрібними категоріями типу курган, пагорб.

Бути штучною, рукотворною спорудою - символізувати державу, батьківщину - Русь. Самі по собі географічні, природні об’єкти в творі не “діють”

- кожен із них або виступає в певному зв’язку, або уособлює певне поняття, відмінне від первинного. Усі географічні або топографічні об’єкти згадуються Автором лише у зв’язку із реальними або міфічними персонажами, їхніми діями, історичними фактами, речами (Дунай - ворота; Путивль - заборона, Ярославна; Галич - злато кований стіл Ярослава; Київ - Софія, Святослав; Переяславль - Володимир Глібович і т.ін.).

Цікаву думку' з цього приводу висловив М.В.Цибін, аналізуючи русько- половецьке порубіжжя. Дослідник зазначав, що укріплені поселення так званої “Донецької оборонної лінії” (Донецьке, Хорошівське, Гацдари, Мохнач, Крапивне, Холки, а також Семилукське та Животинне), не будучи “непреодолимым заслоном против половецких набегов", в уявленні сучасників “Слова” означали насамперед рубежі Чернігівського і Рязанського князівств. Далі дослідник пише: “Вспомним восклицание автора “Слова" при описании вступления войска Игоря в Половецкую степъ: “О Руская земле! Уже за шеломянем ecu!". Именно в обозначении рубежей этой Русской земли видится одна из основных функций перечисленных укрепленных поселений”'⁵.

М.В.Цибін навів рефрен “Слова” без будь-якої аргументації, скоріше як ілюстрацію своєї думки щодо означення рубежів Русі. Не можна інакше, як умовно, говорити про “оборонительную линию ", яка і не могла бути “непреодолимым препятствием ” в силу цілої низки обставин. (Назвемо лише одну - віддаленість цих об’єктів один від одного і усіх разом від власне руських земель). Проте, сама думка, що останнім “заслсшол/’’-Шеломянєм могла бути низка давньоруських городищ, нам здається дуже вдалою і конструктивною.

Серед елементів цієї системи конкретних реалій, що були символами- характеристиками відомих для сучасників понять, абсолютно не залишається місця для природних об’єктів, позбавлених індивідуальних рис і не пов’язаних з минулими або сучасними подіями людської історії. Тобто Шеломянь не обов’язково мав бути сучасним творінням. Скоріше навпаки - він повинен був мати певні патріархальні риси, його минуле мало бути вже далеким, призабутим, легендарним - символічно уособлювати собою батьківщину. Отже, Шеломянь мусив бути історичним об ’єктом вже для періоду кінця XII ст. Разом із цим він міг мати і яскраво виражені природні риси.

Знаходитися на шляху тверських полків. При цьому слід враховувати, що маршрут походу досі не визначений остаточно. Виходить, що від того, де той чи інший вчений локалізує Шеломянь, залежить і його версія про маршрут, і навпаки - до гіпотетичного маршруту прив’язується Шеломянь.

Смуга сонячного затемнення 1 травня 1185 р. 16.45. (За Д.Святським)

Мати власну назву, що в епоху “Слова” звучала б як шеломянь, шеломєнь, шеломя. Тут залишається припускати, що ця назва вже в той час сприймалася як певний архаїзм і скоріш за все розповсюджувалася не лише на самий об’єкт, а, вірогідно, і на навколишню місцевість.

Об’єкт з усіма вищеназваними рисами, звичайно, мав бути відомим широким колам населення не лише Сіверщини, а й у Києві, Чернігові, інших містах, де “Слово” читали та слухали. Самий гасловий характер рефрену, поданого без будь-яких уточнень та коментарів, свідчить, що Автор був переконаний у правильному сприйнятті цього надзвичайно важливого місця твору. Рефрен мав викликати цілком конкретні асоціації, точні і однозначні.

Підсумуємо. Таким чином, розшукуваний об’єкт мав відповідати 7 вимогам:

1. Розташовуватися у порубіжній смузі або поруч з нею - приблизно вздовж Муравського шляху на відрізку від Лтави до верхів’їв Ворскли і Сейму (тут Муравський шлях перетинався з Бакаєвою дорогою, якою, вірогідно, рухався Всеволод Буй-Тур);

3. Мати великі розмірну ширину і висоту;

2. Бути штучною спорудою;

4. Для XII cm. бути вже історичним;

5. Знаходитися на маршруті руху військ Ігоря;

6. Мати власну назву Шеломянь або зі схожим коренем;

7. Бути відомим, принаймні, в межах Київського та Чернігово- Сіверського князівств.

Автор, коли творив своє геніальне “Слово”, знав про маршрут сіверських полків і про трагічний фінал походу. Врахувавши усі особливості реально існуючого об’єкту, що вже в його епоху мав ознаки символа, він використав його назву, створивши епічних обширів метафору.

Майже усі з перелічених вимог не узгоджуються з гіпотезами, в основі яких лежать погляди І І.ГБугкова та Б.О.Рибакова, алеєоднариса, що їх об’єднує - відсугнісзь у цьому регіоні інших “кандидатів” з ознаками Шеломяні. Це вагомий аргумент, адже для спростування цих точок зору, що протистоять одна одній, необхідно вказати якийсь інший історичний і топографічний об’єкт, що відповідав би усім визначеним вимогам.

Тепер треба дещо зупинитися на одному надзвичайно важливому місці, аби уявити конкретну ситуацію, в якій опинилися наші вої. Йдеться про сонячне затемнення. Не можна сказати, що цьому фізичному явищу у зв’язку з походом сіверських полків не приділялося уваги - його розглядали і як лиховісне знамення, і як хронологічний покажчик, і як династичний рок, що ніби нависає над Ольговичами, але здається, мало приділялося уваги сукупності важливих чинників, що трапилися одночасно або, принаймні, впродовж дуже короткого часу, що могли наштовхнути учасників походу і Автора на думку про їхній взаємозв’язок. Маємо на увазі вихід за межі Русі і початок руху по ворожій землі, сонячне затемнення і, власне, Шеломянь.

Справа в тому, що астрономи абсолютно точно можуть визначити і сонячні, і місячні затемнення на тисячі років назад і вперед з астрономічною точністю, до хвилини. Також вони можуть встановити місця на Землі, де конкретне затемнення спостерігається повне або часткове. Причому триває воно близько двох годин - місяць затуляє і відкриває сонце поступово, тому спостерігати затемнення неозброєним оком можна близько години. Астрономи, визначаючи години та хвилини, як правило, вказують на його найбільшу фазу.

На траверзі вірогідного маршруту Ігоря Святославича затемнення було часткове - приблизно три чверті сонця перекривав місяць, сонце ж виглядало як літера “С”, повернута кінцями вгору, або, як висловлюються астрономи, “как трехдневный месяц, развернутый рогами вверх”¹⁶.

Часткове затемнення, що описано у “Слові”, було повним на узбережжі Швеції, захопило усю Фінську затоку, Чудське озеро, Новгородські та Ростово- Суздальські землі, що й знайшло детальний опис у Новгородському П літописі.

М.Ф.Гетьманець, проаналізувавши різні точки зору астрономів і дані літописів, застарілі матеріали М.В.Степанова (за його даними затемнення сталося о 15.25 за меридіаном, середнім для Київського та Новгородського) і спираючись на наукові роботи М.О.Вильєва та Д.О.Святського, дійшов

Фрагмент карти Г.Боплана

Розташування городищ скіфської'епохи (за Б.А.Шрамком):

1 - Муравський шлях

2 - південна межа лісостепу

3 - городища скіфської епохи

4 - Сільське городище (місто Гелон)

5 - обороний вал між верхів’ями річок Коломак і Мжа

обгрунтованого висновку, що затемнення у верхів’ях Донця 1 травня 1185 р. сталося о 16.55.¹⁷

Вчений вважає, що Донець наших літописів - це і є сучасний Сіверський Донець, а не його права притока р.Уди. Втім, у даному випадку це не принципово тому, що відстань між середнім літописним Донцем-Удами (у районі літописного м.Донець) і верхів’ями сучасного Сіверського Донця (нагадаємо, згідно з поглядами М.Ф.Гетьманця русичі рухалися старою Бакаєвою дорогою через територію, де сходилися верхів’я Ворскли, Сейму та Сіверського Донця) становить біля 100 км і не може суттєво вплинути на розрахунки.

Дані астрономів цілком узгоджуються з інформацією Іпатіївського та Лаврентіївського літописів: “Идоущимъ же имъ к Донцю рекы, в годъ вечерний, Игорь ж, возревъ на небо, и виде солнце стояще яко месяцъ'Д “В середу на вечерни бысть знаменье въ солнци и морочно быстъ велми”¹⁹.

“Год вечерний'', “на вечерній- церковна служба, що правилася на Русі влітку о 18.00, а взимку-о 17.00.

Таким чином, дружина Ігоря Святославича спостерігала затемнення з 16.00 до 18.00, але найбільш помітним воно було з 16.30 до 17.30, а сонце на Донці заходило в цей час біля 19.00. Отже, після того як місяць почав відкривати сонце, до його заходу залишалася лише година. Воно вже було досить низько і тьмяними вечірніми променями світило із заходу - тобто з тієї сторони, де, вже за горизонтом, сховалася рідна земля. Іншими словами, неповне затемнення немовби перетікло у вечір, скоротивши, таким чином, світловий день. Звичайно, це мало справити неабияке враження.

У цій сукупності знакових явищ Шеломянь мав буги неординарним, таким, що відповідав би своєю функцією і значенням іншим наведеним чинникам.

Коло шуканих об’єктів і їхня географія пошуків звужується.

Серед багатьох археологічних об’єктів означеного регіону одразу привертає увагу концентрація пам’яток на Середній Ворсклі в районі Полтави- Охтирки. Ця місцевість в силу географічних особливостей (перехрещення Моравського шляху зі своїми східними і західними відгалуженнями) була щільно заселена ще з давніх часів. У скіфську епоху тут знаходилася ціла мережа городищ і селищ. Всі вони тяжіли до центру - відомого Більського городища, що й було вузловим пунктом, єднаючим басейни Дніпра і Дона.

Ця пам’ятка добре відома археологам-скіфологам й історикам- античникам. Грандіозна споруда своїми розмірами у сотні і тисячі разів перевищувала традиційні давньоруські міста. Пам’ятка складається з трьох городищ, що об’єднані єдиною фортифікаційною системою - валом та ровом. Площа всього Більського городища понад 4000 га (для порівняння - площа переважної більшості безіменних городищ і літописних міст ХП ст. не перевищує 2-3 га: Путивль, Вир, В’яхань - до 3 га; князівські міста сягали більше 10 га; великі центри перевищували 100 га - Чернігів, Київ, Новгород), загальна довжина валів - майже 34 км. їхня висота на окремих ділянках сягає сьогодні 10 м, при глибині ровів до б м, - тобто у цілому візуально укріплення сприймаються як 10-15-метрові²⁰. Зі східного боку вони проходять по берегу Ворскли, що піднімається над заплавою на 100 м.

О.Шафонський у 1783-1784 рр., збираючи матеріали для свого відомого опису Чернігівського намісництва, писав про Більське городище, що “Сій любопытства достойныя древности заставили самаго сочинителя сего описания лично ихъ обозреть, и что можна объ нихъ разведать”. Він детально і для свого часу досить кваліфіковано провів візуальне обстеження пам’ятки. При цьому кілька разів захоплено наголошував на великих розмірах оборонних споруд, валів та ровів і чудових краєвидах, що відкриваються на 20- 25 верст²¹.

Ця циклопічна пам’ятка вразила своєю потужністю навіть такого досвідченого історика і археолога, якВ.Г.Ляскоронський, який писав на початку XX ст: “Находящиеся близ с.Бельска городища настоящие гиганты, по сравнению со всеми теми, что нам приходилось видеть до сих пор в пределах левой стороны Днепра. Огромные эти городища входят в круг тех грандиозных, так называемых “змиевых” валов, которые в виде неправильной формы треугольника оцепляют площадь на протяжении тридцати слишком верст”¹¹.

Пізніше частину валів зрізано, частина поросла лісом, який місцями перекриває панораму, але все одно краєвид, що відкривається, вражає. Він охоплює відстань у 20-25 км на північний схід у бік Охтирки і стільки ж на схід та південний схід за Ворсклу. Це природно-штучне утворення домінує над великою територією абсолютно. Щось подібне в межах Схід ної Європи відсутнє.

За своїми параметрами тільки цей об’єкт на всій території Поворскля- Подоння відповідає наведеним вимогам. Симптоматично, що за часів Київської Русі тут теж спостерігається концентрація населених пунктів, що розташовані досить щільним ланцюгом від району Ніцахи до Опішні.

У безпосередній близькості до Більского городища знаходиться потужний археологічний комплекс Журавне, що складається з великого городища, двох селищ та курганного могильника. Дослідник цієї пам’ятки О.П.Моця вважає, що однією з її функцій була військова, і що середня течія Ворскли з давньоруськими городищами (Петровське, Охтирка, Безсали, Глинськ) була небезпечною ділянкою оборони, привабливою для кочовиків²³.

Отже, за часів Київської Русі це було порубіжжя,і проходило воно саме в районі концентрації пам’яток раннього залізного віку, центром яких було гігантське городище скіфської культури, нині відоме під назвою Більське, яке, зрозуміло, своїми розмірами не могло не привернути уваги.

Пам’ятка досліджується з початку XX ст. У 1930 р. відомий археолог В.М.Щербаківський першим висунув думку про те, що Більське городище є залишками античного міста Гелон²⁴.

Проте, ще у XVIII от. В.М.Татіщев писав, що Гелон слід шукати на Середній Ворсклі²⁵.

Цікаво, що І.М.Болтін, який широко використовував матеріали В.М.Татіщева, зазначав: '''Соображение подобных произшествий заставило меня искать Тмутаракани в тамошних местах, и нечаянной случай удовлетворил моему желанию; нашел я опустелое городище, от Опоши верстах в 10 на берегу Ворсклы, которого местоположение всем историческим произшествиям Тмутаракани, в летописях упоминаемым, совершенно соответствует. Описание сего городища, весьма любопытства достойное...”²⁶.

Понад півс толіття Більське городище досліджує археолог Б.А.Шрамко, який однозначно ототожнює цей об’єктзГелоном Геродота. Щодо локалізації останнього існує велика література, яка в основному відбиває дві точки зору: наведену - Щербаківського-Шрамка, з якою погоджуються Б.О.Рибаков та Б.М.Мозолевський, і О.І.Соболевського та В.О.Іллінської, згідно з якою Гелон розташовувався в районі Києва²⁷.

Гелон Геродота та русло Старої Ворскли - Соломянчик

Характерно, що основним аргументом прихильників “київської” локалізації є наявність низки топонімів, етимологічно ніби пов’язаних з іменником Гелон: Желань, Жуляни, Шулявка, Солом ’янка^1&. Але при цьому там, де наявні ці топоніми (Київ і околиці), відсутній археологічний об’єкт, що хоча б приблизно відповідав геродотовським описам античного Гелона. За гіпотезою Б.А.Шрамка, аргументованою даними матеріальної культури, виходить навпаки - при наявності самого археологічного об’єкта відсутні топонімічні матеріали.

Гіпотетичні локалізації Шеломяні;

1. Буткова ILE

2. Рибакова Б.О.

3. автора

Проте, пошуки мовознавцями назви Гслон серед кола лексем желань- солом’янка цілком обгрунтовані. Дійсно, на праслов’янському і східнослов’янському мовному грунті при активній участі скіфо-іранського мовного компоненту грецький Гелон отримує звучання, близьке до кола желань-шулявка-солом ’янка. Якщо ж тепер змінити напрямок міркувань у зворотній бік, тобто рухатися не з давнини до сьогодення, а навпаки, і спробувати ретроспективно змоделювати фонему Шелом, проектуючи її на період середини середнього етапу праслов’янської мови (орієнтовно Vl-V ст. до н.е., тобто часу виникнення і життя міста Гелон), то отримаємо майже бездоганний взірець фонетичної схеми, де на протилежному кінці буде фонемаГелон.

Тепер головне. Думки, викладені вище, були опубліковані автором понад десять років тому²⁹. Але лише нещодавно иа детальній карті Середнього Поворскля пощастило відшукати заболочений рівчак-старицю, що виявився старим руслом Ворскли. Він і протікає прямо під городищем в урочищі з красномовною назвою Стара Ворскла; дещо північніше протікає старий рукав з такою ж назвою. Але й це не все - зветься ця стариця Солом ’яник, за іншими даними - Солом ’янчик³⁰. Зрозуміло, що якщо відкинути зменшувальний суфікс, то й зможемо дійти, як на наш погляд, до первісного звучання: *с/шолом-шелом- желом-гелом/н.

Життя у Гелоні припинилося у III ст. до н.е., хоча на його площі у пізніші часи розташовувалися різні об’єкти кількох культур. Існувало там життя і за часів КиївськоїРусі. Зрозуміло, що якісь глухі свідчення про колишнє гігантське місто на рівні переказів дожили до епохи “Слова”. В цьому смислі є показовим, що иа одній з кар г Г.Боплана точно вказано місце розташування городища і зазначено, що воно належить скіфському часу³¹. Таку інформацію французький інженер міг отримати лише від місцевого населення, в пам’яті якого ще зберігалися елементи античної географічної номенклатури. Г.Боплан працював у першій половині XVIl ст. У ХП ст., в епоху “Слова”, ці споіади були ще більш виразними, оскільки хронологічно були ближче до скіфських часів на 5 століть.

Раніше апріорно нами вже висловлювалася гіпотетична думка про проходження полків Ігоря саме через місцевість, де знаходиться Більське городище - “регіон Котельва-Зіньків-Охтирка”³¹. Здається, тепер віднайдені нові аргументи на її користь.

Отримані дані у сукупності, вважаємо, переконливо свідчать: Шеломянь “Слова” - це назва гігантських залишків міста Гелон, нині відомого як пам’ятка скіфської епохи Більське городище.

Перейшовши східну частину Сіверщини і опинившись у прикордонній зоні, сіверські полки наблизилися до Муравського шляху. Позаду залишилася низка давньоруських укріплених поселень - городищ-фортець, розташованих навколо Шеломяні - величезних оборонних укріплень, що не у метафоричному, а у прямому смислі знаходилися на кордоні, як цілком реальне його означення - знак, символ! Розтягнувшись на десятки кілометрів, розташовані на стометровому березі Ворскли, вони немовби закрили, затулили воїнам Русь, будучи і природним, і разом із тим історичним рубежем на підході до Степу. І тут буквально одразу, максимум через день, розпочалося сонячне затемнення. Це ще більше надавало значимості і величі Шеломяні, підкреслювало його символічність.

^I Цит. по: Teopozoe О.В. Шеломя // Энциклопедия “Слова о полку Игореве”. - Т.5. -CΠ6., 1995,- С.228.

²Словарь-справочник “Слова о полку Игореве”. -Т.6. - Л., 1984. - С.177; Он же. - Энциклопедия “Слова о полку' Игореве”. - Т.5. - СПб., 1995. - С. 228-230.

³ ОрловА.С. “Слово о полку Игореве”.-М.-Л., 1946.-С.100-І01.

⁴ЛихачевД. С. “Слово о полку Игореве” и культура его времени. - Л., 1985. - С. 182- 185; Колесов В.В. Метафора в “Слове” // Энциклопедия “Слова о полку Игореве”. - Т.5. - С.240-243; Он же. Метонимия //там же. - С.243-245.

⁵ Ироическая песнь о походе на Половцовъ удельнаго князя новагорода-северскаго Игоря Святославича, писанная старинным русским языкомъ въ исходе XII столетія съ переложениемъ на употребляемое ныне наречіе. -M.,1800. - С.10.

⁶ Соловьев А.В. Шоломя или Соломя? // International Journal of Slavic Linguisties and Poetics. -1968. - № 11. - P. 100-101.

⁷ БутковП.Г. Нечто к Слову о полку Игоря //Вестник Европы. -1821. - Ч. 121. - №21. -С.55.

⁸ СібільовМ.В. Археологічні пам’ятки на Дінці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського //Археологія. - 1950. - Т.4. - С. 109; Кудряшов К.В. Про Игоря Северского, про землю Русскую. - M.,1959. - С.36; Гетманец М.Ф. Тайна реки Каялы (“Слово о полку Игореве”). - Харьков, 1982. - С.54,68-72.

^,3 Гетманец М. Ф. Указ. соч. - С.72.

¹⁰ Рыбаков Б. А. Петр Бориславич. Поиск автора “Слова о полку Игореве”. - M., 1991.-С. 63,90-91.

^II Семенов-Тянь-Шанский В.П. “Слово о полку Игореве” - глазами географа // Альманах библиофила. - Вып.21. - M., 1986. - C.262.

¹² Сырнев И.П. Путь Игоревойрати. - M., 1996. - С.22-23,77.

¹³ Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. - M., 1982. - С.489, 500; Археология СССР. Древняя Русь. Город. Замок. Село. - M., 1985. - С.37,119.

¹⁴ Кучера М.П. Городища//Археология Украинской ССР. - Т.З. - К., 1986. - С.373- 396, 373 (карта 6).

¹⁵ Цыбин М.В. Древнерусско-половецкое пограничье второй половины XII-XIV вв. в Подонье // Археология Юго-Востока Древней Руси. - Воронеж, 1993. - С. 121.

^}(,ПанинаЛ.А. Солнечное затмение 1 мая 1185 года (заметки астронома)//Слово о полку Игореве. 800 лет: Сборник. - M., 1986. - С.237.

¹⁷Гетманец М. Ф. Тайна реки Каялы: “Слово о полку Игореве”. 2-е изд., перераб. и доп. - Харьков, 1989. - С. 18.

^,8ΠCPJI-II.-Стб.638.

ⁱ⁹ΠCPJI-l. - Стб.396.

²⁰ Шрамко Б. А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). - К., 1987. - С.24- 25, 164; Мурзін В., Ролле P., Супруненко О. Більське городище. - К.-Гамбург-Полтава, 1999.-С.70-71.

²¹ Шафонский Афанасий. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено.-К., 1851. - С.653-656.

²² Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змеевые) валы по течению рр. Пела и Ворсклы // Труды тринадцатого археологического съезда в Екатеринославе. 1905.-T.l.-M., 1907.-С.174.

²³ Моця А.П. Археологический комплекс Журавное - опорный центр Руси на границе со Степью // Археология и история юго-востока Древней Руси: Материалы научной конференции. - Воронеж, 1993. - С.77-79; Він же. Матеріали Журавненського комплексу в контексті дослідження проблеми давньоруського міста // Історія Русі-України. -К, 1998.-С.182,186.

²⁴ Шрамко Б.А. Указ. соч. - С.77; Он же. О достоверности сведений Геродота о гелонах // Полтавський археологічний збірник. - Полтава, 1995,- Число четверте. - С.77.

²⁵ ТатищевВ.И. История Российская: в 7 томах. - Т. 1.-М.-Л., 1962.-С. 403-407.

²⁶ Цит. по: Козлов В.П. Кружок А.И.Мусина-Пушкина и “Слово о полку Игореве”. Новые страницы истории древнерусской поэмы в XVIII в. -M., 1988. -C.185.

²⁷ Історіографію цього питання див.: Heuxapdm А.А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. - Л., 1982.-С.92,94,126-130.

²⁸ Стрижак О.С. Етнонімія Геродотово! Скіфії. - К., 1988. - С. 104,108-110.

^ιc, Звагелъсъкий В.Б. Шеломянь у “Слові о полку Ігоревім” // Київська старовина. -1999.-№2,-С.3-10.

³⁰Кушнір Л.Л., Кушнір Л.М. Про геоірафічне положення Більського городища // Полтавський археологічний збірник. 1999. - Полтава, 1999. -С. 166.

³¹ Шрамко Б.А. Указ. соч. - С.7.

³² Звагелъский В. Б. К вопросу о реалиях “Слова о полку Игореве” (маршрут и скорость передвижения на первом этапе пути) // Охорона і дослідження пам’яток археології Полтавщини. - Полтава, 1990. - С. 167-168.