“Полю ворота”

Тепер зупинимося на тому місці “Слова о полку Ігоревім”, що знаходить відповідники в Іпатїївському та Лаврентіївському літописах. Йдеться про іменник “поле”.

Вже давно помічено, що більшість художніх образів “Слова о полку Ігоревім” базується на термінах, що, у свою чергу, означають цілком об’єктивні реалії і часто прямо співвідносяться з конкретними подіями, постатями, явищами.

У зв’язку з цим великий інтерес становить широковідомий заклик, вміщений у “золотому” слові Святослава Всеволодовича: “Загородите полю ворота своими острыми стрелами”.

В цілому фраза, що розглядається, виглядає досить прозорою і до недавнього часу не викликала сумнівів щодо її трактування. Згідно з загальноприйнятою думкою, йдеться про необхідність перекрити певну ділянку порубіжжя зі Степом, яка внаслідок поразки на Каялі опинилася без захисту, чим не забарилися скористатися половці, тобто “поле”. Саме таке тлумачення “поля” як прямого синоніма етноніму половці, жителі степу є традиційним, починаючи з видання 1800р., і подається як єдине можливе у словнику-довіднику “Слова о полку Ігоревім”¹. Як метонімічне означення половців, “обитателей поля”, трактує цей іменник в “Энциклопедии “Слова о полку Игореве” Л.В.Соколова². Там же В.М.Шапошников зазначає, що “данное слово­употребление метонимически обозначает население половецкой степи”³.

Серед останніх праць, де автори торкаються означеного питання, слід назвати грунтовну книгу Ю.В.Підлипчука, де “поле” трактується як степ: “Загородите степи путь”⁴.

Тут одразу необхідно зробити застереження, що і в наведеній праці, і в багатьох інших коментарях та перекладах неправомірно вживається слово “степ”, тоді як давньоруські літописи його не знають - не маємо жодного випадку вживання його у давньоруських текстах⁵.

В.П.Тимофеев, аналізуючи лексему “загородите”, залишає без коментаря іменник “Поле”, хоча й подає його як власну назву з великої літери⁶.

Окремо треба сказати про позицію відомого знавця давньоруського літописання Б.І.Яценка. Так, обстоювана у багатьох працях вченого неординарна теза про те, що похід Ігоря Святославича був спрямований проти суздальців, яких Автор “Слова” ніби називає “хінова”, у розлогій останній його книзі, дещо підсумовуючи попередні напрацювання, вже остаточно стверджується: “Буй-тур Всеволод лишався у Курську, перекривши Полю (тобто теж суздальцям) ворота саме тоді, коли Ігор вступив у Переяславську землю. А Ігор Сіверський взяв місто Глібів, помстившись переяславцям за руйнування своїх земель”'¹.

Ніяких підтверджень мовленому Б.І.Яценко не наводить.

Тепер зупинимося власне на лексемі “поле”, що зустрічається у “Слові” 17 разів⁸. У 16 випадках - у значенні відкритого місця, безлісого рівнинного простору. У фольклорі чисте поле - це місце підвищеної небезпеки, де часто трапляються різноманітні біди. Зрозуміло, що “поле” виступає як зона зустрічей з ворогом. Писемні джерела теж подають кілька прикладів вживання цього іменника в значенні степовиків, кочовиків, поганих.

У давньоруських літописах десятки разів теж зустрічається іменник “поле” як ворожа або така, що знаходиться за межами Русі, територія. Це випадки на кшталт “поле половецьке”, “татарське”. Ці назви не мають чіткої географічної прив’язки і в більшості випадків вказують на землі, що знаходилися за Ворсклою, Доном, за південними або східними околицями держави. Кілька разів трапляється вживання лексеми і в значенні половці, тобто в тому ж смислі, який вбачають дослідники й у фразі “Слова”. Єдиним місцем твору, де цю лексему використано в іншому значенні, є розглядуване нами.

“Відкриття” або “закриття” воріт є стійким фразеологізмом - компонентом феодальної символіки, що десятки разів використовується літописцями як термін, пов’язаний із конкретними географічними об’єктами. Він відноситься до ряду феодальної лицарської символіки типу “зламати списа”, “взяти на щит”, “стати у стремено” і т.ін., які широко використовує і автор “Слова”.

У творі, окрім аналізованої, є ще три фрази, які стосуються нашого питання: затворив Дунаю ворота;

отворяеши Киеву врата;

отвори врата Новуграду.

Ці приклади повністю відповідають схемі вживання термінів у літописах - йдеться про абсолютно реальні географічні об’єкти. Інше питання, що іменник “ворота” має символічне значення, оскільки, зрозуміло, при здобутті міста ніхто особливо не турбувався про відкриття або зачинення воріт - їх ламали, палили, просто ігнорували, вриваючись у міста через проломи у стінах, по драбинах і т.ін.

Деякі коментатори, і зокрема Д.С.Ліхачов, наполягають, що у випадку з Дунаєм йдеться про Ярослава Осмомисла, який “затворил ворота своей земли от Дуная”, тобто від країн, що знаходяться на Дунаї⁹. В такому тлумаченні відомого вченого відчувається деяка натягнутість, адже занадто розпливчаста з широкими можливостями семантичного варіювання фраза при такому її розумінні порушує стилістику твору і його логічну послідовність при викладі конкретних реалій.

Якщо погодитись з Д.С.Ліхачовим, що Дунай - це якісь країни, від яких Ярослав “затворился”, тоді неодмінно постане питання: що ж то за ⁱⁱβopoma^,,rl “Ворота”, що “затворяються”, в поетичній системі “Слова” повинні мати цілком реальне означення. Зрозуміло, йдеться не про матеріальну дерев’яну конструкцію - геніальний Автор мислить іншими категоріями - напівсимволами, але в основі їх завжди лежать усім зрозумілі поняття. Отже, таке прочитання фрази не відповідає традиції вживання словосполучення і порушує систему, якої дотримується (як це видно з двох інших випадків) і Автор. Йдеться, звичайно, про конкретну місцевість - вузький прохід, який і мав назву Залізні ворота¹⁰.

Позиція Д.С.Ліхачова стосовно Дунаю, думається, викликана випадком, коли система ніби порушується ще більше. Це ситуація з іменником “поле”, якщо розглядати його традиційно, де “поле” - це половці.

Враховуючи надзвичайну точність і доцільність Автора при використанні тієї чи іншої лексеми, його бездоганний поетичний слух, а також педантичне додержання логіки “конкретності художнього образу, що лежить в основі терміну”", ми можемо дійти наступного.

У трьох із чотирьох випадків вживання широковідомого фразеологізму (фактично - терміну) з “воротами” Автор дотримується традиційного підходу, будуючи стрункий семантичний ряд, який складається з назв географічних об’єктів - Києва, Новгорода, Дунаю. В четвертому ж випадку - з фразою, яку ми розглядаємо, - він або, виявляючи непослідовність, припустився помилки, або свідомо вдався до порушення цього ряду, ввівши до його складу явно недоречних тут “половців”, якщо так розуміти, згідно із сучасними тлумаченнями, “поле”. Ми не маємо жодної підстави стверджувати перше і не бачимо логіки в другому.

У цій ситуації є й третій варіант - помилка криється не в самому творі, а у неправильному тлумаченні лексеми “поле”. Для цілісності семантичного ряду необхідно, щоб цей іменник означав не половців, а, як і в трьох інших випадках (нагадаємо - з Дунаєм, Києвом, Новгородом), певний географічний об’єкт.

Іпатїївський літопис містить майже паралельну фразу з докором Святослава Київського на адресу Ольговичів: “отвориша ворота на Роусьскоую землю”¹². Співставивши цю фразу з тією, яку ми розглядаємо, можна дійти висновку, що літописець ототожнював певну територію Руської землі з “полем”.

Вся складність вирішення питання щодо локалізації “воріт поля” обумовлювалася тим, що під іменником “поле” дослідники - переважно філологи - вбачали збірне “половці¹'. Причому, що характерно, таке розуміння виникало на підставі аналізу тексту лише “Слова”.

Проте, окремі дослідники, зокрема історики, зверталися до цього питання, очевидно відчуваючи, що йдеться про якусь більш конкретну річ, ніж умовність художнього образу, в основу якого покладено теж досить умовну в географічному плані ділянку порубіжжя.

Вже майже 200 років тому П.Г.Бутков зазначав, що "Страна к востоку от р.Голтвы и левая р.Семи называлась поле”¹³.

Згодом таке досить умовне визначення вченого деталізувалося і уточнювалося іншими дослідниками. Зокрема, М.П.Барсов, намагаючись визначити кордони між Переяславщиною та Сіверщипою, підкреслював: “На северо-востоке Переяславский рубеж должен был проходить перво­начально у сближающих между собой верховьев Ворсклы, Псела и Сулы, по холмистому водоразделу их с Посемъем.

Інакше підходили до розв’язання цього питання історики й археологи другої половини XX ст. О.К.Зайцев, М.П.Кучера¹⁵, В.В.Єнуков та деякі інші вчені. Так, на підставі літописних даних, але без зв’язку зі “Словом”, вони зазначали, що під “полем”, очевидно, розумілася територія межиріччя Сейму і Псла.

Зокрема, О.К.Зайцев писав, що “Под “Полем”, вероятно, подра­зумеваются безлесные земли междуречья Сейма и Пела. Крутой правый берег и дубравы вдоль течения Пела были удобны для надежной обороны Посеймья. Возможно, в районе современного г.Сумы, где течение Пела обращается к югу, шла граница Курского Посеймья с территорией г.Вырь, куда беспрепятственно приходили половцы в 1113, 1127 гг. и во второй половине XII в.”¹⁶.

Б.О.Рибаков спробував окреслити розташування “воріт”, які, на його погляд, знаходилися в районі м.Вир (сучасне Білопілля)¹⁷. Розвинув і конкретизував цю думку з залученням археологічних матеріалів Ю.Ю.Моргунов, який визначив логіку спорудження “воріт” - міст-фортець у вузькому проході на землі Русі в районі Виру¹⁸. Торкалися питання географії цього “степового коридору” також В.П.Коваленко та Ю.М.Ситий¹⁹.

Відокремив згадки цього іменника як означення конкретної місцевості від випадків його традиційного вживання у тексті Іпатіївського літопису і досить умовно наніс “Поле” на карту Л.Є.Махновець²⁰.

Нещодавно детально розглянув випадки вживання цього топоніму в літописі та у “Слові” і досить вдало здійснив локалізацію окремої його ділянки в районі Курська В.В.Єнуков²¹.

Також слід відмітити цікавий факт, що саме на східних землях цього Поля, тобто у Посуллі, скіфологи Ю.В.Болтрик та О.Є.Фіалко відмічають наявність у ранньому залізному віці північного крила трансскіфського тракту, зазначаючи, що "есе крупнейшие погребальные сооружения юга Восточной Европы скифского времени были воздвигнуты только на этой трассе или в непосредственной близости от неё"¹².

Отже, аналізу згадок цього об’єкту в писемних джерелах із прив’язкою до географії подій “Слова”, тобто до вірогідного місця прориву Гзи через Поле на шляху до Путивля, окрім кількох наших невеликих повідомлень²³, досі здійснено не було.

Іпатїївський під 1146,1147 (двічі), 1159 (двічі), 1160 (двічі), 1184 рр. та Лаврентіївський під 1159 р. (двічі) літописи містять важливу інформацію стосовно “поля”. Розглянемо кілька досить переконливих прикладів. Так, під 1147 р. Іпатїївський літопис сповіщає про події, що розгорнулися після вбивства Ігоря Ольговича. Гліб Юрійович та Святослав Ольгович підійшли до Курська, і за згодою курян Гліб Юрійович призначив до них посадника, а потім князі підійшли до Вира, де “посажа посадникы свои Глеб Гюргевич по Посемъю за полем”¹*.

Таким чином, з цього повідомлення випливає, що “Поле” знаходилося між Виром та Посеймям. На даній території ця його ділянка локалізується досить надійно.

У продовження цих же подій маємо ще одне повідомлення цього ж джерела. Коли жителі Уненіжа, Білої Вежі та Бохмача дізналися, що Ізяслав Мстиславич із братом Ростиславом спалили місто Всеволож, то “побегоша Черниговоу”. Князі ж послали за ними й наздогнали “на поли”. Події відбувалися біля Глібля²⁵. У даному випадку йдеться про землі, розташовані біля кордонів Чернігівського князівства. Глібль локалізується або на місці городища біля с.Шевченкове (Конотопський р-н Сумської обл.), або у с.Красний Колядин (Талалаївський р-н Чернігівської обл.)²⁶, що знаходиться за 80 км на південний захід. У даному випадку це питання не є принциповим, оскільки обидва, археологічні об’єкти потрапляють до зони локалізації Поля. Отже, ця його ділянка знаходилася дещо південніше розглянутої вище.

У1160 р. до Ізяслава Давидовича, який перебував у Вирі, прийшло багато половців, і з цією “всею силою половецкою” він вирушив проти Святослава Ольговича на Чернігів. Але останній, зібравши значне військо, вирушив назустріч, і Ізяславу довелося відступити. Він, як це випливає з літописного повідомлення, відійшов на відстань денного переходу і дійшов до Ігоревого броду²⁷. Таким чином, маємо низку конкретних орієнтирів, що дають можливість досить точно локалізувати Ігорів брід. Останній, на слушну думку Л.Є.Махновця, знаходився на р.Борозна²⁸. Далі Ізяслав Давидович рушив до Виру “у поле”. Аналогічну інформацію, але більш узагальнено, подає і Лаврентіївський літопис²⁹.

Влітку 1160 р. Ізяслав Давидович разом із братами та чернігівськими Ольговичами (Святославом та Ярославом Всеволодовичами, Олегом Святославичем) вирушив до Переяславля, аби примусити Гліба Юрійовича приєднатися до походу проти Ростислава Мстиславича Київського. З контексту випливає, що вирушили вони з Чернігова. В цей час до Ізяслава прийшло багато половців, і він “поеха противу Половцем в поле и совокупився с Половци поеха к Переяславлю”³⁰.

Простоявши два тижні і нічого не дочекавшись, Ізяслав, коли дізнався, що Ростислав вирушив проти нього, утік, а половці “бежаша в поле”³³.

Маршрут руху з Чернігова до Переяславля встановити важко, але зрозуміло, що тут ділянка Поля знаходилася десь між Черніговом та Переяславлем. Враховуючи попередні дані, можемо припустити, що Ізяслав у цей час перебував у Вирі, бо літопис свідчить, що половці прийшли до Ізяслава, і в той же час він виїхав до них назустріч в Поле. Мало вірогідно, щоб вони підійшли аж до Чернігова. Інші ж князі вирушили до Поля з Чернігова.

-літописні міста

- давньоруські городища

Тепер розглянемо ще одне важливе місце, пов’язане з Ігорем Святославичем, героєм “Слова о полку Ігоревім”. У лютому 1185 р. половецький хан Кончак став на Хоролі і послав послів до Ярослава Чернігівського "мира прося''. Ярослав, у свою чергу, відіслав до Кончака свого посла воєводу' Ольстина Олексича.

У справу, як можна бачити, виходячи з літопису, мирних переговорів втрутився Святослав Київський і 1 березня розгромив половців на Хоролі. Ярослав у цьому' участі не брав, логічно мотивуючи тим, що послав до половців свого воєводу: “а не могу на свои муж поехати”. Ігор же на заклик Святослава відповів, що, мовляв, половці є всім спільний ворог, і радився з боярами, як швидше дійти на з’єднання з військами київського князя: ⁱⁱnepeexamu полны Святославля”.

Бояри відмовляли Ігоря, кажучи, що вже пізно, встигнути неможливо. Ігорю це не подобалося, бо він хотів “ехать полем перек, возле Сулу". Але чи великий обледенілий сніг, чи туман завадили цьому³².

Ці події стали приводом для численних звинувачень Ігоря, який ухилявся від загальнодержавних цілей. Б.О.Рибаков, здійснивши детальний аналіз цього повідомлення, провів розрахунки відстаней та хронології і дійшов висновку, що Ігор міг би встигнути до Святослава. Вчений пропонує різні варіанти гіпотетичного маршруту Ігоря до верхів’їв, середньої чи нижньої течій Хоролу³³. Ми не будемо зупинятися на тогочасних політичних колізіях (сварка Ігоря з Володимиром Переяславським, що унеможливлювало рух Ігоря землями Переяславщини: переговори Ігоревого сюзерена Ярослава Чернігівського з Кончаком, що відбувалися саме в цей час) - це тема для окремого дослідження, а повернемося до географії “поля".

Важливо у даному випадку, що “возле Сулу” Б.О.Рибаков трактує як рух вздовж, а не поперек - “перек” русла цієї річки, не враховуючи пряму вказівку літопису, що Ігор планував “ехать полем”. Характерно, що у відомій монографії, здебільшого присвяченій саме географії походу Ігоря, Б.О.Рибаков точно подає літописний рядок (“Хоте же ехати полем перек, возле Сулу”³^, а в останній розлогій праці вченого цей же рядок виглядає інакше: “хоте же ехати переди Полем возле Сулу”³⁵, що принципово змінює географічну ситуацію.

Відомий знавець літератури Древньої Русі О.В.Творогов, очевидно,зовсім не пов’язуючи “поле” з конкретною місцевістю, переклав: “хотел он ехать по степи прямиком, по берегу Сулы. Но была распутица, так, что войско за целый день не смогло бы преодолеть и поля от края до края”³⁶.

Аналогічний переклад і у В.Ю.Франчук: “хотів він 'їхати навпростець, берегом Сули. Але був туман великий, так що військо за цілий день не змогло б переїхати поле з краю в край”³¹.

Як видно, і О.В.Творогов, і В.Ю.Франчук не ідентифікують “поле” цього місця літопису ні з реальним природним й історичним об’єктом, ні зі згадкою його у “Слові”, ні з іншими літописними згадками. Лише у перекладі Л.Є.Махновця, який, як вже йшлося, у ряді випадків розумів під цим словом історико-географічний об’єкт, це речення передано адекватно літопису і за формою, і за змістом: “бо він хотів їхати полем напоперек, коло Сули”, хоча й невиправдано, на нашу думку, подано іменник не як власну назву, а з малої літери³⁸.

У світлі вищевикладеного, ситуацію, очевидно, слід пояснювати наступним чином. Ігор планував перетнути Поле напроти верхів’їв Сули (можливо, через Піщаний брід), тобто майже по прямій: Путивль - Вир - верхів’я Сули. Таким чином, згадка Поля у такому контексті дає можливість досить точно визначити його розташування у цьому регіоні.

Отже, у цих випадках однозначно йдет ься про “поле” як власну назву,(Поле-!) внутрішньої території давньоруської держави. Завдяки контексту, багатому на назви інших географічних об’єктів, маємо можливість окреслити його місце розташування. Це велика, відносно маловодна смуга землі (умовно її можна називати суходолом), що простягалася на північний схід від Києва через Задесення, проходила між середнім Сеймом - верхів’ями Сули, і далі - до району Курська та на схід у Подоння. Найбільш вузьке її місце було в районі Виру, де, як ми вже зазначали, і знаходилися “ворота”.

Схема “київської” ділянки магістралі Булгар-Київ.

1 - столиці князівств, 2 - літописні міста, 3 - місця стоянок (за О.П.Моцею)

Бронзова платівка від перстня з доброзичливим арабським написом, відкрита на поселенні Лизогубівка під Конотопом (збільшено)

У зв’язку з цим важливим є правильне тлумачення етимології назви давньоруського міста Вир. Цей іменник на діалектах чуваської та “прататарської” (булгарської) мов означає “степ, поле”.

Так, ім’я верхових чувашів ще на початку XX ст. було “вір ’ял” - “народ поля, степовий народ”³⁹. Характерно, що назви на пол-, вир- зустрічаються в районі булгарських центрів на Волзі, скіфських та слов’янських поселень на Дону і в розглядуваному межиріччі Сули-Сейму, тобто вузлових місцях магістралі Київ-Булгар. “Вир” - дуже вірогідно, переосмислена калька зі слов’янського “поле”⁴⁹.

Така схема досить чітко узгоджується з географічними міркуваннями. Виходить, що цей суходол пов’язував Середнє Подніпров’я (район Києва) через Середній Дон із Волгою⁴¹.

Таким чином, розташування Поля фактично співпадає (принаймні, до Дону) з тратою магістралі Київ-Булгар, надійно локалізованою на підставі даних Аль-Ідрісі та археологічних матеріалів О.П.Моцею та А.Х.Халіковим⁴². Опосередковано підтверджують наявність потужного торговельного шляху й інші археологічні матеріали, зокрема відкриті на Полі поблизу Конотопу артефакти з арабськими написами⁴².

Отже, цим Полем у районі Виру, оминаючи Посульську лінію оборони з півночі, і намагалися проходити на Чернігів та Київ половці. Саме ця ділянка руського порубіжжя і опинилася відкритою внаслідок поразки на Каялі - “ворота” в Руську землю залишилися без охорони. Сюди і вдерлися половці на чолі з ханом Гзою. Але вони не пішли по Полю, а, перетнувши його, напали на Путивль. Кончак же, як відомо, рушив на південь до Переяславля.

Все це дає змогу зовсім інакше сприймати фразу “Слова” “загородите Полю ворота своими острыми стрелами”, адже йшлося про цілком конкретний регіон - саме сюди і поквапився направити війська Святослав Всеволодович.

Тут, дещо відхиляючись від нашої теми, необхідно зазначити, що цей заклик Великого князя був актуальним і мав сенс лише до приходу половців на верхнє Посулля до Поля, тобто в район Виру-Путивля. Пізніше, навпаки, він був би згубним, оскільки, зачинивши, “загородивши” половцям “ворота” до відступу, означало б затримати ворога на своїй землі, яка залишилася без військових гарнізонів і не була здатною в тих умовах до дієвого протистояння.

^I Словарь-справочник“Словао полку Игореве”.-Вьш.4. -JI., 1973. -С.131. ^гСоколоваЛ.В. Поле // Энциклопедия “Слова о полку Игореве”. - Т.4. - СПб., 1995.

-С.138.

³ Шапошников В.Н. Поле Половецкое 11 Там же. - С. 139-140.

⁴ Подлипчук Ю.В. “Слово о полку Игореве”: Научный перевод и комментарий. - М, 2004.-С.227.

, ⁵ Зализняк А. А. “Слово о полку Игореве”: Взгляд лингвиста. - M., 2004. - С. 156.

⁶ Тимофеев В.П. Другое Слово о полку Игореве. - M., 2007. - С.406.

^Яценко Борис. Історія першого видання “Слова о полку Ігоревім”. - К., 2006. - С.301.

⁸ В “Энциклопедии “Слова о полку Игореве” помилково -15 (див.: СоколоваЛ.В. Указ. соч.-С.138).

⁹Лихачев Д.С. “Слово о полку Игореве” и культура его времени. - Л., 1985. - С.212- 215.

¹⁰Махновець Л. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. - К., 1989. - С.59.

^II Лихачев ДС. - Указ. соч. - С.214.

^l2ΠCRJI.-II.-Стб.645.

¹³ Бутков П.Г. Нечто к Слову о полку Игореве И Вестник Европы. -1821. - Ч. 121. - №21.-С.53.

¹⁴ Барсов Н.П. Очерки русской исторической географии. География начальной летописи. - Варшава, 1873. -С.142.

¹⁵КучераМ.П. Поселения Среднего Поднепровья HКучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья (архелогическая карта). - К., 1984. - С. 13; Він же. Слов’яно-руські городища ѴПІ-ХШ ст. між Саном і Сіверським Дінцем.-К., 1999.-С. 156.

¹⁶ Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества X-XIII вв. - M., 1975.-С.96.

¹⁷Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. -M., 1971. - С.212, 214-216; Он же. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве”. - M., 1972. - С.405.

¹⁸МоргуновЮ.Ю. “Полю ворота” по археологическим данным //“Слово о полку Игореве” и Путивльщина. Мат. науч. конф. - Путивль, 1986. - С.23-24; Он же. Посульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998. - С.22,97-99.

¹⁹ Коваленко В.П., Ситий Ю.М. До питань про закономірності розміщення поселенських структур X - середини XIII ст. у Південній Русі И Проблеми ранньослов’янської і давньоруської археології Посейм’я. Мат. наук. конф. - Білопілля, 1994.-С.4344.

²⁰ Махновець Л. Є. Географічно-археологічно-етнографічний покажчик // Літопис руський. -K., 1989. - С.564; карта Східної Європи.

²¹ Енуков В.В. Славяне до Рюриковичей. - Курск, 2005, - С. 13-22; Он же. История Посемья - Курской волости на рубеже эпох (IX-XI века). - Автореф. дис.... доктора истор. наук. - Курск, 2007. - С.6-8.

^ггБолтрик Ю.В., Фиалко Е.Е. Басовское городище - центр Посульского узла памятников эпохи раннего железа H Проблемы археологии, древней и средневековой истории Украины. - Харьков, 1995. - С.45.

²³ Звагельський В.Б. До питання локалізації “Поля” південно-східної Русі за письмовими джерелами // Проблеми ранньослов’янської і давньоруської археології Посейм’я. Мат. наук, конф,- Білопілля, 1994. - С.52-55; Він же. Про шлях Ігоря Сіверського.

- Історіографія та даслідження 1-го етапу маршруту.-Суми, 1999.-С.12-18.

²⁴ΠCPπ,-Π.-Cτ6.356.

²⁵TaM же. - Стб.358.

²⁶ Сытый Ю.Н. Черниговское Задесенье в составе вотчины черниговских князей (к постановке проблемы) // Историко-археологический семинар “Чернигов и его округа в IX-XIIl вв.”. Тезисы докладов. - Чернигов, 1988. - С.35; Он же. К истории изучения Черниговского Задесенья // Проблемы археологии Южной Руси: Материалы историко­археологического семинара “Чернигов и его округа в IX-XIII вв.”. - K., 1990. - С.62-64; Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники Поречья Сулы. - Курск, 1996. - С.38-42.

²⁷ΠCPJ1-Π. - Стб.506.

²⁸JIiτoпис Руський / Пер. з давньорус. Л. С.Махновця. - K., 1989. - С.277.

²⁹ΠCRT.-I.- Стб.350.

³⁰ΠCPJI.-II-Стб.514.

” Там же.

³²Там же. -637.

³³ Рыбаков Б. А. “Слово о полку Игореве” и его современники. -M., 1971. - С.212, 214-216.

³⁴TaM же. - С.214.

³⁵ Рыбаков Б.А. Петр Бориславич: Поиск автора “Слова о полку Игореве”. - M., 1991.-С.60.

³⁶ Летописные повести о походе князя Игоря. (Подготовка текста, перевод и комментарии Творогова О.В.). Из Ипатьевской летописи // Памятники литературы Древней Руси. -M., 1980. -С.351.

³⁷ Літописні оповіді про похід князя Ігоря / Упорядкування, текстологічне дослідження та переклади В. Ю. Франчук. -K.,1988.-C.181.

³⁸Літопис Руський/Пер. з давньорус.Л.Є.Махновця. -K., 1989. -С.336.

³⁹ Новый Энциклопедический словарь. Десятый том. Вельнер - Власть дисциплинарная. - СПб., 1912. - С.774.

⁴⁰ Пояснення назви “Вир” як такої, що походить від географічного терміну “водоверть, вир” є правильним, але не повним. Воно стосується пізнішого, вторинного переосмислення слов’янським населенням іншомовної лексеми - контамінацією зі звичними “вирувати, крутити”. Це відбулося, коли зв’язки з Волзькою Булгарією стають менш інтенсивними і торговельна магістраль, що пролягала по Виру-Полю, втрачає основну свою функцію. Сталося це приблизно у кінці XI ст., адже вже у середині XII ст. літописці не знають первинного значення іменника Вир, не ототожнюючи його з “полем”. У зв’язку з цим і сучасна назва міста, в межах якого знаходиться “старе Вирське” городище

- Білопілля, - є не випадковою, як і розташованих неподалік Миропілля та двох Краснопіль. Традиційні пояснення, що ці назви у XVII ст. були занесені переселенцями, є неточними. (Див.: Звагельський В.Б. Про походження назви давньоруського міста Вир // Сумська старовина. -1999. - №№V-V1. - С.63-64).

⁴¹ Тут, принагідно, необхідно вказати на великий ступінь вірогідності того, що назва цього Поля пов’язана з етнонімом “поляни” і ще глибше - з “полі-полами” скіфських часів.

⁴² Моця А.П., Халиков А.Х. Булгар - Киев. Пути - связи - судьбы. - К., 1997. - С.5,75,137.

⁴³Беляева С.А. Разведка на р.Сейм// Археологические открытия. 1971 г.-M., 1972. -С.313; Она же. Южнорусские земли во второй половине XIIl-XIV в. (По материалам археологических исследований) - К., 1982,-С.66; Бетшськя Л., Терещенко В., Євтуиіенко О., Звагельський В. Археологічні знахідки з Конотопщини H Сумська старовина. - №№ѴІП- ІХ.-2001.-С.188.

“По Лозію”

Після втечі Ігоря з району р.Тор, де він перебував у полоні, половці намагалися його наздогнати, що й відображено у “Слові”.

Цей фрагмент тексту традиційно відноситься до складночитаємих або ’навіть темних, зокрема рядки з іменником “лоз/'є”. Згадаємо: “а не сорокы втроскоташа - на следу Игореве ездитъ Гзакъ съ Кончакомъ. Тогда врани не граахутъ, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, полозію ползоша только. Дятлове тектомъ путь къ реце кажутъ, соловій веселыми пес[н]ьми светъ поведаютъ”.

Тлумачення цього фрагменту загалом зводиться до трьох варіантів, що вимагають незначних граматичних кон’єктур (лозіє, полозіє, по лозію), коли лексема трактується як рослина, птах, змія. Перші видавці подають “иолозію ползоша только” - у перекладі “сороки не стрекотали, но двигались только по сучьям”-, катерининська копія - “по лозію ползоша”', В.Жуковський - “сороки не стрекотали, /Ползком только ползали” (1817-1819); М.Деларю

- “одни только дятлы, / Тихо ползя по ветвям” (1839); М.Максимович - галки “тільки в густих лозах / Помалу скакали” (1857, 1859); П.Мирний - “Сороки не скрекотали - / По лозах ховалися - повтікали” (1883); І.Вагилевич - “полозах повзали тільки дятлове” (1884); Ю.Федькович - “лиш ящюри повзають тихо” (1902); Я.Купала - сороки “Па лозах распаузліся, мокли” (1921); К.Бальмонт - “сороки без трещанья / Только ползали по сучьям” (1929-1930); СІПервинский- “Только поползни ползали” (1934,1967); М.Рильський - “Тільки полози повзали” (1939, 1952); В.Стеллецький - “поползни стихли, ползали только” (1938, 1984); !!.Махновець - “полози повзали тільки” (1951,1983); !!.Тимофеев - “молчат поползни” (1953,1982); С.Ботвииник - “полозы ползали только” (1957, 1985); А.Чернов - “полозы переползали” (1978,1985); І.Шкляревський - “только змеи шуршат” (1980, 1983); М.Мещерський - “только полозы ползали” (∖9%5)^γ.

Показово, що такі два талановитих поети, як А.Майков та М.3аболопький, які працювали над перекладами “Слова” з інтервалом майже у сто років (перший

- у 1866, 1893 рр., другий - 1946, 1958 рр.), очевидно, не задовольняючись існуючими тлумаченнями, взагалі опустили ці місця. У всіх цих випадках зміст принципово не змінюється - природа співчуває Ігорю Святославичу.

Таке тлумачення містить і “Словарь-справочник “Слова о полісу Игореве”, причому під двома позиціями: “лозие” - довгі гнучкі стеблини деяких кущів² та “полозіе”-полоз - велика змія або птах сімейства дятлів³.

Одне з останніх авторитетних видань “Энциклопедия “Слова о полку Игореве” подає вже тільки дві версії, віддаючи перевагу полозу-змії і зовсім не згадуючи лозіє-рослину⁴.

Але виявляється, ці обидва грунтовні видання наводять не всі наявні в літературі варіанти. Розглянемо деякі з них.

Так, зовсім інакше перекладав Д.І.Прозоровський: “беглецы только ползком ползли”, пояснюючи у коментарі - “полозию” - ползъю, ползком”⁵. Як бачимо, дослідник, додаючи іменник “беглецы”, по-іншому сприймає смисл всього фрагменту. Схожий за змістом варіант містить і переклад О.Степанова: “сторожко по лознякам беглецы ползли”⁶.

Г.В.Сумаруков у відомій книзі, присвяченій “неприродній” поведінці тварин у “Слові”, наводить власний пояснювальний переклад сцени (так автор називає окремі сюжетні лінії) “Побег Игоря”. Згідно з його концепцією 11 назв тварин, згадуваних у “Слові”, - це назви тотемів половецьких орд. Всі вони вписуються у досить струнку схему поведінки саме половців, а не птахів та звірів. Єдиним, чия поведінка є невизначеною, оскільки залишається незрозумілим, що означає це “ползанье в картине побега Игоря”, є полози. “Орда Полозів”, як доводить дослідник, мешкала поблизу кордонів із Руссю, і, вірогідно, не бажаючи ускладнювати стосунки з сусідом, робила вигляд, що не помічає Ігоря, котрий рухався через її територію⁷.

Не зупиняючись на в цілому неординарному підході Г.В.Сумарукова до аналізу історико-літературного твору, підкреслимо, що вчений-біолог й історик, на нашу думку, правильно підмітив нелогічність, невизначеність ситуації з полозами-зміями.

До речі, в одній зі своїх останніх праць, що так і зветься - “Полозье в “Слове о полку Игореве”, Г.В.Сумаруков розвиває думку, висловлену мимохідь у згадуваній вже книзі, що слід читати “по Лозью”, оскільки йдеться про місцевість “Лозье”, котра знаходилася там, де пролягав Залозний шлях⁸.

Отже, як бачимо, на сьогодні не існує єдиної точки зору стосовно розуміння аналізованого місця “Слова”.

Спробуємо відсторонитися від зовнішньої сторони опису втечі Ігоря, відійти і від численних трактовок та тлумачень і зосередитися не на тому, як великий Автор описує цю сцену, а що він описує, тобто яку фактичну інформацію ми можемо отримати. При цьому маємо знову згадати, що при широкій полісемантичності “Слово” є надзвичайно точним - приблизні, поверхові або помилкові судження, характеристики, факти в ньому відсутні абсолютно. Суцільна семантизація географічного простору, перетворення географічних реалій, відстаней і напрямків руху в знаки, що маркують міфологічні цінності, - типова риса середньовічного епосу. При цьому і точні історико-географічні деталі, і фольклорні засоби перевтілення простору своєрідно співвідносяться, особливим чином поєднуються⁹.

Отже, “на следу Игореве ездить Гзакъ съ Кончакомъ”. Вже тут маємо вказівку, що хани були верхи, на конях, і що вони їздили не слідом, не по сліду, не просто гналися за Ігорем, а - “на следу”, тобто буквально рухалися тим же шляхом.

Далі описано, що сороки, ворони і галки мовчали, а от дятли та солов’ї - навпаки. Давно відомо, що природа у “Слові” співчуває, допомагає русичам, і зокрема князю Ігорю під час йою повернення додому. Якщо ж сприймати цей фрагмент’ оригіналу і перекладів так, як його у більшості випадків публікують, то спостерігаємо явне протиріччя. Одні птахи мовчать, не розкриваючи перед половцями місце знаходження Ігоря, інші, в першу чергу - дятли, своїм тектом- стуком, що чути по водній поверхні на кілометри, - викривають. Але в той же час ці ж дятли і допомагають Ігорю, вказуючи на шлях до річки.

Саме на останній, рятівній функції дятлів наголошував М.В.Шарлемань у своїх відомих коментарях¹⁰. Але ж виникає питання, до чого тут дятли і чому саме вони - не вельми улюблені персонажі нашого фольклору і літератури? Несподівану, але, на наш погляд, вдалу відповідь нещодавно запропонував О.О.Гогешвілі, який віднайшов паралелі в античній і, зокрема, римський поезії. Так, у римській міфології, за Вергілієм, дятел Пікус - божественний батько Пана-Фавна-Сільвана - вивів, вказавши своїм стуком шлях до спасіння, плем’я піценів¹¹. У “Слові” ж дятел виступає проводирем через річку.

Отже, саме річка в цьому місці тексту виступає немовби кордоном, рубежем між небезпекою і спасінням. Бо тут, біля річки, дятел, на відміну від сорок, ворон та галок, які мовчать, залишившись десь позаду, вже творить звуки - тектає, а далі, вже за річкою, і солов’ї співають веселі пісні, там - світло, день. Цей фрагмент слід розглядати як приклад знаменитих антитез “Слова”: світло-тінь, сонце-затемнення, Русь-Половецький Степ і т.ін.

Те, що у творі р.Донець виступає межею між своєю і чужою землею, між світом живим, реальним та потойбічним, вже аналізувалося дослідниками. Так, ще при русі у Степ, при перетині символічного кордону зникає сонце і Руська земля ховається за пагорбами Шеломяні.

У Іпатіївському літописі про цю подію прямо сказано: “Идущимъ же имъ к Донцю рекы в годъ вечерний, Игорь жь возревъ на небо и виде солнце стояще, яко месяць” і далі “Перебреде Донець”¹².

Згідно з логікою побудови “Слова”, де перехід через річку символізує вихід за межі “цього” світу, то і повернення теж обов’язково має бути пов’язаним з рікою. Це відоме правило міфологічної просторової орієнтації у “Слові” витримане бездоганно. При цьому, якщо у символічно-метафоричному аспекті все узгоджується, то і у реальному, даному випадку - конкретно-географічному, теж мають узгодитися всі деталі руху Ігоря на батьківщину. В аналізованому нами місці реальністю виступає ріка.

Тут ми можемо дещо гіпотетично змоделювати історико-географічну ситуацію. Якщо за річкою - спасіння, світло, рідна земля, то йдеться про територію Русі, рідної князю Ігорю Сіверщини. Ще перед втечею “Игорь мыслію поля меритъ отъ Великаго Дону до Малого Донца”, плануючи маршрут від початкової точки, місця перебування у полоні, до кінцевої - місця порятунку. І далі “Игорь князь /.../ потече къ лугу Донца”.

Малий Донець - це сучасна права притока Сіверського Донця - р.Уди. Саме цей Малий Донець-Уди допомагає князю, пестує його на хвилях, застилає зелену траву, вдягає теплом. І саме тут був розташований город Донець, до якого, за Іпатіївським літописом, і прийшов Ігор Святославич: “w йде пеш 11 ден до городу Донцю”'³. Непрямо підтверджує цей літописний рядок фраза “Слова”: “О Донне! Не мало ти величия, а Кончаку нелюбия, а Руской земли веселія”. З приводу “веселія” Б.О.Рибаков слушно зауважив, що воно було можливим лише тоді, коли “Игорь был уже за пределами досягаемости для Кончака и Гзака”¹⁴. Порятунок напряму пов’язаний з цією річкою, бо тут стояло давньоруське місто, що входило до складу Сіверського князівства. Залишки городища м.Донець знаходяться на околиці сучасного Харкова¹⁵.

Отже, визначені на підставі і поетики “Слова”, і географічних реалій місця переходу Ігорем р.Уди співпадають, тобто йдеться про одну і ту ж місцевість. Завдяки хронологізації походу, встановленню часу затемнення та гіпотетичній локалізації Шеломяні ми можемо досить точно вказати, де саме русичі перетнули р. Донець. З розбіжністю у 20-30 км, що приблизно дорівнює дню шляху, ця місцевість локалізується в трикутнику Харків-Богодухів-Валки.

Повернемося до аналізованого фрагменту, де дятли вказують шлях Ігорю до річки, яку ми тепер можемо ідентифікувати з сучасною р.Уди. У нас немає жодних підстав вважати, що Автор, який тільки-но описував р.Донець, припускав, нібито Ігор не міг її знайти. Втім, саме так вважав Вс.Міллєр, твердячи, що дятли своїм стуком вказували, де знаходяться дубрави, що розташовувалися на берегах річок¹⁶.

Ця думка була підтримана і додатково аргументована М.В.Шарлеманєм¹⁷.

Г.В.Сумаруков у вже згадуваній праці підкреслював, що в таких міркуваннях багато штучності і що з біологічної точки зору думка про дятлів, що вказували “тектом” шлях Ігорю до річки, не досить переконлива¹⁸.

І дійсно, район, де відбувалися ці події, - це нинішня Харківщина, околиці Ігоревого Сіверського князівства, де він бував неодноразово. Досить згадати, що перед аналізованим походом Ігор Святославич здійснив три походи у район Середньої Ворскли, про що вже йшлося. Можемо сміливо припустити, що подібних акцій було значно більше, адже літописи фіксували не усі події. Отже, Ігор, звичайно, знав цю місцевість. Річок тут вистачає, і знайти їх за багатьма ознаками досить легко. Зрозуміло, що князь Ігор якусь частину шляху плив та йшов берегом, можливо по воді, плутаючи сліди. Зрізаючи повороти річки, був повинен або перепливати, що малоймовірно, або переходити річку вбрід, інакше кажучи - “перелазити через лаз”, тобто мусив, висловлюючись словами Автора, “по лозію ползаша”. Чим більше Ігор перетне бродів, тим більше, відшукуючи їх та форсуючи ріки, буде відставати погоня.

Закономірно виникає питання: чи вживалися слова з відповідним коренем у давньоруських джерелах саме у такому значенні? Окрім того, що розглядається, зустрічається цей корінь в інших словах, що за значенням наближені до первісного смислу - лазити, повзати і т.ін. Тут же у “Слові” маємо “ползаша”.

Літописна повість про ці події повідомляє: “Римовичи же затворишася в городе и возлезше на забороле”, “тамо ся налезеся муж родом половчин”, “и подоима стеноу и лезе вонъ”. Характерно, що в останньому прикладі у Хлєбниківській редакції Іпатіївського літопису “лезе” замінено на “йде”¹⁹. Є й інші схожі варіанти: “тем никогда же не може поути собе нанести”, “честь твою налести”, “почнеш поползывати и Щернигова к Новугороду”, “полезите на кони”, “полези же на конъ”, “а ты полези оуже на конъ”.

У трьох останніх випадках слово, що розглядається тут у Хлєбниківському та Погодинському списках, замінено відповідно на “всядета”, “въсяди”, “вседаи”™. Як видно, семантика лексеми в XII в. була значно ширшою і включала поняття, близькі за смислом до: знайти, придбати, залізти, досягнути.

Окрім цього, маємо власну назву с.Уполози, що розташовувалося біля Серенська і яке згадується у Лаврентіївському літописі під 1232 р.: “поиде князь великый Гюрги к Серенъску и стоявъ станом на Уполозех”²¹.

Що характерно, укладачі географічного покажчика до цього літопису трактують цю назву як село²². Так же сприймається вона і сучасними дослідниками²³. Проте, можливе й інше прочитання: “у Полозах”, або “у полозах”, тобто біля броду[§§§§§§§§§§§]. Це тим більше вірогідно, що князь Георгій Всеволодович став станом, тобто не у населеному пункті, а просто неба.

Отже, на нашу дутику, є всі підстави говорити, що Лозіє “Слова о полку Ігоревім” це і є Лосицька дорога, якою рухався Ігор Святославич додому.

Вірогідно, назва відомого середньовічного Залозного шляху теж пов’язана з бродами. Цей шлях тричі згадується у Іпатіївському літописі разом із Гречником та Солоним під 1168 та 1170 рр., коли руські князі опікувалися його охороною, тому що половці нападали на купецькі валки²⁴. Оскільки в літописі точно не вказано, де він пролягав, висувалися різні версії, але після дослідження К.В.Куцряшова більшість дослідників схиляються до думки, що Залозний шлях проходив по Лівобережжю від Києва до Середнього Сіверського Дінця і далі на Північний Кавказ²⁵.

Нещодавно М.М.Корінний висловив думку, що цей шлях був не сухопутним, а водним, а назву свою дістав “від початкового пункту формування торгового каравану озера Залозного, зручної гавані поблизу гирла Десни, що проти Києва”²⁶. Така трактовка літописної інформації входить у пряме протиріччя з її контекстом і з тим беззаперечним фактом, що половці, як і інші кочовики, обходили річки, не будучи здатними здійснювати будь-які дії на воді.

Отже, в загальних рисах слід погодитися з К.В.Кудряшовим щодо локалізації Залозного шляху на Лівобережжі. Стосовно ж назви, то дослідники пов’язують її походження з рослиною - лозою, оскільки цей шлях ніби проходив “за лозами” (плавнями) Дніпровської луки, багатої на гідронімію з компонентом Лоз-”²¹. К.В.Куцряшов наводить назви річок, які, на його думку, “очерчивают значительный район лозових лесов (підкреслено нами - В.З.), примыкающий с востока к Днепровской луке”²³.

По-перше, дуже сумнівною є сама назва цих “лозових” лісів, та ще й в басейнах річок Самара і Конська, що за гідрологічними характеристиками треба відносити до степових, що живляться переважно за рахунок снігу, - весняний стік Самари становить майже 80% річного²⁹.

По-друге, до річок, що окреслюють ці “ліси”, дослідник відносить і дві річки Вербові, Осокорівку, Камишівку, Вербову Балку, назви яких ніяк не можна ототожнювати з “лозовими”.

І третє, головне. Якщо поглянути на географічну карту і на карту розташування шляхів у праці К.В.Куцряшова, де показані “лозові ліси”, то стає очевидним, що Залозний шлях проходив зовсім не “за лозами”, хоча б тому', що його напрямок із північного заходу на південний схід пролягає майже по прямій з Києва до Пониззя Дону.

Зрозуміло, що слід говорити не про неіснуючі “лозові” ліси, а про реальні лозові річки, тобто ті, що мають природні переправи, броди-лази.

Таким чином, на нашу думку, назву Залозного шляху слід пояснювати як іменник, утворений за допомогою префіксі за-, що надає характеристику просторовості, відстані, тобто той, що знаходиться за чимось, у даному випадку за Лозієм.

Гості-купці, рухаючись по пізньому Муравському шляху південніше сучасного Харкова, перетинали Лосицьку дорогу або, навпаки, - пересуваючись по ній з півночі на південь, виходили на великий торговий тракт - Залозний. Цей тракт відносно Лосицької дороги був за нею, розташовувався після неї, звідси і назва - Залозний. Дещо подібне припускав Г.В.Сумаруков, про що мовилося вище, вважаючи, що Лозьє “Слова о полку Ігоревім” - це місцевість у районі Залозного шляху. З’ясувалося, що це не зовсім так, хоча сама ідея, як бачимо, виявилася вельми продуктивною.

Дещо несподіваним підтвердженням того, що словосполучення “77о Лозію ползоша'' є окремою синтагмою, є її фонетична структура, зокрема чітко виражена, майже ідеальна звукописиа форма на П-Л, 0,3,3-Ш. Причому вона ще й збудована за принципом традиційних для “Слова” лексичних повторів і антитез і відноситься до паралельних структур (О-Л-О-З/ОЛЗ)³⁰. Якщо врахувати, що в основах цих двох слів лежить один і той же корінь -лоз/лаз, то виходить, що маємо справу з тавтологічно-бінарною синтагмою, до якої і за змістом, і за принципом побудови звукописних паралельних структур (тобто за формою) не можна приєднувати ні попередніх “сорок”, ні наступне “только”.

При цьому, що надзвичайно важливо, це не потребує ніякого втручання в текст великого пам’ятника, не треба міняти жодної літери, як це роблять більшість коментаторів та перекладачів, навіть змінювати кінцеву голосну в іменнику “Лозію”, що призводить до зміни відмінка. Треба лише розставити розділові знаки, відсутні в оригіналі, а при друкуванні твору віршованими стовпчиками винести синтагму з Лозієм в окремий рядок: “По Лозию ползоша”.

Отже, Лозіє, що згадується у “Слові о полку Ігоревім”, - це відома з пізньосередньовічних джерел Лосицька дорога, якою рухався князь Ігор Святославич під час повернення з половецького полону в Русь. Залозний шлях знаходився південніше, за Лозієм, що й обумовило його назву.

¹ Цитати наведено за виданням: “Слово о полку Ігоревім” в українських художніх перекладах і переспівах XIX-XX ст. - K., 1953. - 252 с.; Слово о полку Игореве. - JI., 1985. - 498 с.

² Лозие // Словарь-справочник “Слова о полку Игореве”. - JI., 1969. - Вып.З. - С.65.

³ Полозіе 11 Словарь-справочник “Слова о полку Игореве”. - JI., 1973. - Вып.4. - С. 144-145.

⁴ Teopozoe О.В. Полоз // Энциклопедия “Слова о полку Игореве”. - Т.4. - СПб., 1995.-С.150-151.

⁵ Прозоровский Д.И. Новый опыт объяснительного изложения Слова о полку Игореве // Записки отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества. - СПб., 1882. - Т.З. - С.257,275.

⁶ Степанов Александр. Слово о полку Игоревом, Игоря, сына Святославова, внука Олегова// “Слово о полку Игореве”. -JI., 1985. - С.207.

⁷ СумаруковГ.В. Кто есть кто в “Слове о полку Игореве”. - M., 1983. - С.35,101.

^s Сумаруков Г.В. Полозье в “Слове о полку Игореве” // Сумська старовина. -1997. -№1.-С.49.

⁹ Гаспаров Б. Поэтика “Слова о полку Игореве”. - M., 2000. - С.212-213.

¹⁰ Шарлемань Н.В. Заметки к “Слову о полку Игореве” // Труды Отдела древнерусской литературы. - Т. 11. - JI., 1955. - С. 11-12.

¹¹ ГогешвилиА.А. Почему поют лебеди в “Слове о полку Игореве” // Герменевтика древнерусской литературы. Сборник 9. - M., 1998. - С.20-21.

¹²ΠCPJI.-II.-Стб.638.

¹³ Там же. -Стб.651.

¹⁴ Рыбаков Б.А. Дон и Донец в “Слове о полку Игореве” // Научные доклады высшейшколы. Исторические науки. -№1. -M., 1958. -С.5-11.

¹⁵ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья. - К., 1984. - С. 174-175.

¹⁶ Миллер Вс. Взгляд на “Слово о полку Игореве”. - M., 1877. - С.246.

¹⁷ Шарлемань Н.В. Из реального комментария к “Слову о полку Игореве” // Труды Отдела древнерусской литературы. - Т.6. -JI., 1948. - С. 115.

¹⁸ СумаруковГ.В. Кто есть кто в “Слове о полку Игореве”. - С.36.

¹⁹ПСРЛ. -II. - Стб.647,650,651.

“Там же. - Стб. 637,437,499,385,405,446.

²¹ПСРЛ.-I.-Стб.459.

²² Там же, - С,564.

²³ Див., наприклад: Поляков Г.П. Села-замки Древней Руси XI-XIII вв. - Брянск, 2005.-С.49.

²⁴ΠCPΠ. -IL -Стб.528,538,541.

²⁵ Кудряшов КВ. Половецкая степь. - M., 1948. - С. 106-108.

²⁶ Корінний М. М. Торговельні шляхи Переяславської землі H Історичні дослідження. Вітчизняна історія. - Вип. 11. - K., 1985. - С.81.

²⁷ Етимологічний словник літописних географічних назв південної Русі. - K., 1985. -С.60.

²⁸ Кудряшов К.В. Указ. соч. - С. 108.

²⁹ Самара// Українська Радянська енциклопедія. -Т. 12. -K., 1963. - С.499.

³⁰ Николаева TM. Функционально-смысловая структура антитез и повторов в “Слове о полку Игореве” // “Слово о полку Игореве”. Комплексные исследования. - M., 1988.-C.121.