Розділ I ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛА

Географії походу Ігоря Святославича присвячено низку спеціальних публікацій, приділено їй увагу й у працях, де розглядаються інші проблеми. Розглянемо основні джерела і зробимо стислий огляд історії дослідження маршруту походу 1185 р.

Крім “Слова”, ці події досить детально описані в Іпатіївському¹ та Лаврентіївському² літописах, “Истории Российской” В.М.Татіщева³. Зазначені твори є основним і фактично єдиним комплексом писемної інформації про цей похід.

Історія дослідження маршруту Ігоревих полків почалася майже водночас з виданням 1800 р. Так, питаннями географії походу переймалися вже перші видавці пам’ятки, намагаючись з’ясувати напрямок руху.

Але принагідно треба зауважити, що слов’янознавства як наукової дисципліни в ті часи ще не існувало. Першим нашим медієвістам доводилося працювати у вкрай складних умовах, без необхідної науково-довідкової бази, що нині доступна будь-якому досліднику. Вони мусили покладатися на власний досвід та інтуїцію. Такий вимушений універсалізм (коли вчені мали бути й істориками, й філологами, й палеографами) не давав змоги спеціалізуватися в одній вузький галузі. Доводилося братися за спробу вирішення різних питань і часто зупинятися на півшляху. Інколи праці навіть таких поважаних вчених, як І.М.Болтін, Р.Ф.Тимківський, О.І.Єрмолаєв, З.Доленга-Ходаківський, К.Ф.Калайдович, М.М.Бантиш-Каменський, можуть сучасному читачеві видатися легковажними і навіть аматорськими. Але саме вони закладали основи наукових підходів і методів, як історичних, так і лінгвістичних. Саме названі вчені, їхні колеги, учні та послідовники стояли біля витоків Словознавства.

Утім,ще до публікації тексту твору проводилася опосередкована робота, що стосувалася і географії походу, оспіваного у ньому. Йдеться про справжні історичні і лінгвістичні баталії, що тривали майже два століття, а подекуди відлунюють ще й сьогодні.

М.М.Карамзін в “Истории государства Российского” використовує текст “Слова”, у ряді випадків коментує окремі його фрагменти і, локалізуючи деякі географічні об’єкти, досить вдало визначає маршрут походу і місце битви⁴.

Цікаві спостереження з різних, переважно лінгвістичних, питань у ряді праць висловив О.Х.Востоков. Ще у 1810 р. він опублікував статтю, де окремо розглядав лише одне слово - “Шеломянь”, вказавши на помилкове розуміння лексеми першими видавцями пам’ятки. Для тієї доби це була досить модерна ситуація. Тлумачення О.Х.Востокова і сьогодні - через 200 років - домінує, особливо у працях філологів і перекладачів. Через три з половиною десятиліття О.Х.Востоков - уже відомий вчений з незаперечним авторитетом у питаннях палеографії і епіграфіки, аргументовано висловлювався щодо Тмутороканського каменя і самого місця розташування Тмуторокані на Таманському півострові⁵.

Справжнім піонером у справі розгляду твору як історичного джерела і критичного підходу до його тексту слід вважати П.Г.Буткова. Саме його перу належать роботи, що й на сьогодні є взірцем нової методики і зваженості⁶. Свідченням цього є те, що у розлогій 5-томній “Энциклопедии “Слова о полку Игореве” прізвище вченого згадується чи не найчастіше з-поміж інших дослідників XIX ст.⁷

П.Г.Буткову першому вдалося правильно визначити основні орієнтири походу і накреслити шлях русичів у Половецький степ.

На думку П.Г.Буткова, маршрут пролягав старою Бакаєвою дорогою, в районі м.Ізюм перетинав Сіверський Донець і прямував до Середнього Дону, де і відбулася трагічна битва на Каялі⁸. Характерно, що вчений не міг знати про трасу Бакаєвої дороги, оскільки документи Розрядного та Посольського приказів та інші дипломатичні та господарські матеріали ХѴІ-ХѴП ст., пов’язані з освоєнням Східного Лівобережжя Московською державою, тоді ще не були введені до наукового обігу (лише через кілька десятиліть побачить світ стаття І.Д.Бєляєва (1846) і ще через півстоліття почнуть видавати “Материалы для истории колонизации и быта степной окрайны Московского государства” Д.І.Багалія та томи “Актов Московского государства” з відповідними документами. Згадки ж про цю дорогу в КБЧ не мають чіткої географічної

Географія подій “полку Ігорева”

прив’язки), але його прискіпливість і ерудиція дозволили вийти на рівень ретроспективного моделювання і зробити правильні висновки. У цілому усі подальші наукові розвідки тією чи іншою мірою грунтуються на працях П.Г.Буткова.

Поважне місце у становленні історичної географії як окремої історичної дисциплини та, зокрема, у дослідженні географії походу Ігоря Святославича, належить 3. Долензі-Ходаківському. Дослідник залишив велику наукову спадщину, частина якої була опублікована (вже після його смерті) у 30-40-х роках XIX ст. М.П.Погодіним. Проте окремі спостереження, що збереглися у рукописах, в тому числі у так званому “Историко-географическом словаре” та у вигляді маргіналій на сторінках “Истории” М.М.Карамзіна, уявляються цікавими і такими, що й нині не втратили актуальності⁹: це і трактовка слова “Дунай”, і перспективні варіанти локалізації м.Рим і деякі інші, не пов’язані безпосередньо з походом Ольговичів 1185 р., але такі, що яскраво демонструють непересічний талант З.Доленги-Ходаківського і викликають довіру до наведених вище¹⁰.

Зверталися у своїх працях до географічного аспекту походу Ігоря Святославича В.Б.Броневський (1834)¹¹, Д.М.Дубенський (1844, 1855)¹², М.Г.Головін (1846) та ін. Так, М.Г.Головін першим не погодився з думкою П.Г.Буткова (щодо неї були одностайні усі дослідники), що дружини Ігоря і Всеволода зустрілися на правому березі Сіверського Донця. Вчений вважав, що Ігор перетнув Донець, аби дістатися Оскола¹³.

У 70-80-х роках XIX ст. виходять друком грунтовні дослідження М.Я.Арістова (1877)¹⁴ іЄ.В.Барсова (1887, 1889)¹⁵, переважно присвячені літературним та історико-політичним питанням “Слова”.

Дослідження П.Є.Ваденюка (1878)¹⁶, О.В.Лонгінова (1892)¹⁷, В.Коцовського (1893)¹⁸ хоча й стосувалися походу, але, за винятком окремих грунтовно не аргументованих уточнень, перебували у річищі праць попередників.

На цьому фактично завершується перший період осмислення реалій Ігоревого походу.

Новий період був пов’язаний з дослідженнями істориків Д.І.Багалія (1882)¹⁹, П.В.Голубовського (1884)²⁰, В.Г.Ляскоронського (1907,1912)²¹.3 цього часу спостерігається тенденція до розробки 2-го етапу шляху (після Сальниці). Якщо раніше цей відрізок визначався досить приблизно, то тепер дослідники більше уваги приділяють саме шляху до Каяли й ідентифікації останньої.

Досить детально аналізуючи дані “Слова” у сукупності з інформацією літописів та розглянувши маршрут, Д.І.Багалій у цілому дотримувався попередніх версій, але дещо деталізував окремі їх положення. Так, вчений вважав, що війська, згідно з інформацією Лаврентїївського літопису (“сняшася у Переяславля”), з Новгорода-Сіверського рухалися на Переяслав (так до ДІ.Багалія вважали М.Я.Арістов, Є.В.Барсов, пізніше - М.Д.Приселков), звідти - до р.Донець та р.Оскол. Битва сталася в районі Калки та Кальміуса²².

Велика заслуга у дослідженні шляхів сполучень Лівобережжя України часів Київської Русі належить історику і географу В.Г.Ляскоронському.

прив’язує до сходу Полтавщини, а відому літописну фразу “сняшася у Переяславля” пропонує розглядати не як вказівку на місто, а як означення кордону Переяславського князівства²³.

Праці цих вчених вигідно відрізняє досить глибоке знання місцевості, зокрема, її природних та фізико-географічних особливостей, особисте знайомство з археологічними пам’ятками.

Із середини 30-х років XX ст. в художній літературі і мистецтві спостерігається зростання інтересу до історичного минулого, в тому числі і до “Слова”. Це, звичайно, позначилося на науковій роботі. Виходить друком низка перекладів, багато ілюстрованих видань, грунтовних досліджень. Серед останніх привертає увагу стаття В.О.Афанасьєва “Вероятный путь князя Игоря Северского на половцев в 1185 году” (1939)²⁴, повністю присвячена шляху сіверських полків. Автор накреслює маршрут: Путивль - Білопілля - Суми - Бєлгород - Хотомля - Ізюм - р.Должик - межиріччя Білої Калитви та Бистрої (на думку дослідника, Каяли). У цій статті значну увагу приділено конкретизації календарно-топографічної схеми, причому враховувалася швидкість пересування кінноти та обозу. Потрібно наголосити, що В.О.Афанасьев розробляв 2-й етап шляху русичів (після Сальниці), тоді як 1 -й - фактично дублював вже існуючі гіпотези.

У1950 р. було опубліковане широко відоме дослідження М.В.Сібільова, що певною мірою констатує виникнення наступного періоду досліджень маршруту кампанії 1185 р. Енергійний краєзнавець і археолог, який десятки років присвятив польовим дослідженням на Харківщині та Донеччині, М.В.Сібільов впритул наблизився до локалізації конкретних пунктів на шляху Ігоря.

З походом Мономаха ситуація в цілому не викликала заперечень, оскільки похід, що відбувався ранньою весною, досить детально описаний у літописах. Натомість географія ж походу Ігоря у викладі М.В.Сібільова не співпадала зі сталими науковими поглядами. Справа у тому, що більшість дослідників вважала, що перетинати названі річки у їхніх середніх течіях навесні неможливо, і скеровували війська русичів північніше - межиріччям Сейм}' і верхів’ями Псла та Ворскли (за давньою традицією, започаткованою ще П.Г.Бутковим), тобто Бакаєвою дорогою. Ця невелика за обсягом стаття багато в чому стала визначальною для подальших досліджень.

К.В.Кудряшов (1937, 1947, 1948, 1959)²⁶> В.Г.Федоров (1956)²⁷, М.П.Парманін (1956)²⁸ продовжили розробку маршруту, додатково, з незначними корективами, обстоюючи “північний варіант” П.Г.Буткова. Позитивною рисою праць цих дослідників є календаризація подій, основана на розрахунках швидкості пересування військ.

В.М.Глухов у статті (1955)²⁹, що, головним чином, є критичною щодо деяких положень К.В.Кудряшова, пропонує два варіанти: 1 -й - “середній”-трохи південніший за варіант М.М.Карамзіна, і 2-й - “південний” - майже за М.В.Сібільовим.

Грунтовним знанням особливостей регіону, залученням даних пізньосередньовічних джерел відрізняються праці Б.О.Рибакова (1971,1985)³⁰ таМ.Ф.Гетьманця (1982)³¹. Дотримуючись в цілому гіпотез В.М.Глуховата П.Г.Буткова, концепції цих дослідників відрізняються у визначенні маршруту і 1-го, і 2-го етапів шляху і, відповідно, локалізаціями Каяли.

У середині 80-х років XX ст. нами було запропоновано варіант 1-го етапу маршруту, що пролягав через середні течії Псла та Ворскли, дещо південніше варіанта М.В.Сібільова³².

На відзначення 800-літнього ювілею “Слова о полку Ігоревім”, підготовка до якого розпочалася на початку 80-х років минулого століття, вийшла низка статей, збірників і монографій, присвячених дослідженню пам’ятки. Крім широкого кола різноманітних питань, деякі автори торкалися і географічних аспектів походу. Це, зокрема, окремі видання тамонографіїГ.В.Сумарукова (1983)³³, А.Л.Нікітіна (1985)³⁴, Д.С.Ліхачова (1985)³⁵, Л.Є.Махновця (1989)³⁶, Б.О.Рибакова (1991)³⁷, І.З.Баскевича (19 9 3)³⁸, І.П.Сирнєва (1996)³⁹, В.Б.Звагельського (1999)⁴⁰, Б.ГЯценка (2000)⁴¹.

Протягом першого десятиліття нинішнього століття світ побачило теж чимало видань, так чи інакше присвячених подіям “Слова”. Це монографії І.І.Костікової (2001 )⁴², Ю.В.Підлипчука (2004)⁴³, М.ІО.Брайчевського (2005)⁴⁴, А.Ю.Чернова (2006)⁴⁵, В.П.Тимофсєва (2007)⁴⁶, С.Лєсного (2008)⁴⁷, М.Ф.Гетьманця (2008)⁴⁸.

Слід також відзначити монографії відомих мовознавців Б.М.Гаспарова (2000)⁴⁹, В.Г.Скляренка (2003)⁵⁰ та А. А.Залізняка (2008)⁵¹, спостереження яких інколи можуть докорінно змінити традиційні уявлення щодо прочитання окремих лексем, у тому числі й пов’язаних із реаліями походу.

Окреме місце у літературі з проблем досліджень “Слова” посідають роботи, безпосередньо не пов’язані з дослідженням твору та подій, у ньому описаних, а присвячені історії його відкриття, першим дослідникам та коментаторам, підготовці першої публікації. Це грунтовні історико-літературні та історіографічні праці Л.А.Дмитріева (I960)⁵², Ф.Я.Прийми (1980)⁵³, Г.М.Моісеєвої(1984)⁵⁴, В.П.Козлова (1988)⁵⁵, Б.ГЯценка (2006)⁵⁶, що містять багато цінної інформації з неопублікованих праць, спогадів, приватного та офіційного листування учасників і свідків подій кінця XVIII - початку XIX ст.

Наприкінці цієї частини історіографічного огляду слід згадати про довідникові та енциклопедичні праці, що виходили як окремі видання, додатки або підрядкові коментарі до тексту “Слова”.

Перший підрядковий коментар, оснований на матеріалах І.М.Болтіна, було вміщено у виданні 1800 р. Деякі співставлення різних точок зору, критика існуючих версій, спроба прослідкувати певні тенденції руху наукової думки притаманні історіографічним та бібліографічним працям О.І.Смирнова, І.М.Жданова, П.В.Владимірова, М.К.Гудзія, П.Н.Беркова та ін. Ці та інші дослідження досить детально проаналізовані у розлогій праці Ф.М.Головенченка (1955,1963)⁵⁷, викладеній у двох книжках, що фактично становлять 2-томне видання і є певним підсумком 150-річного періоду вивчення твору. Переважна більшість авторів приділяли увагу художнім та лексичним особливостям твору, що певною мірою було об’єктивним віддзеркаленням ситуації.

Важливим досягненням стало видання 6-томного “Словаря-справочника “Слова о полку Игореве”⁵⁸ (1965-1984), укладенного В.Л.Виноградовою, за редакцією філологів Б.Л.Богородського, Д.С.Ліхачова, О.В.Творогова, що охоплює усю лексик}' пам’ятки і містить в якості ілюстрацій численні паралелі з інших писемних творів. Позитивним є і наведення цитат з наукових праць щодо того або іншого слова.

Наступною була авторська праця М.Г.Булахова “Слово о полку Игореве” в литературе, искусстве, науке”⁵⁹ (1989). Хоча цей “Краткий энциклопедический словарь” у заголовку має претензійне “наука”, а саме видання побачило світу мінському видавництві “Университетское”, науковим його назвати можна хіба що умовно. Так, у ньому відсутні статті, пов’язані з реаліями походу: Дон, Донець, Сальниця, Сюурлій, Каяла, Путивль, Тмуторокань, Римів, Шеломянь, затемнення. Відсутні також позиція “історіографія” і, що взагалі дивно, персонали' провідних фахівців - відомих дослідників саме географії походу: М.Я.Арістова, П.Є.Ваденюка, В.Г.Ляскоронського, М.В.Сібільова, К.В.Кудряшова, М.П.Парманіна, В.М.Глухова. Саме через персонали вчених доцільно було б показати їхні здобутки, ідеї, гіпотези - так само, як кваліфіковано зробив це автор у персоналіях філологів.

Наступним і останнім на сьогодні було видання 5-томної “Энциклопедии “Слова о полку Игореве”⁶⁰ (1995), підготовлене колективом відомих філологів Л.А.Дмитрієвим, Д.С.Ліхачовим, О.В.Твороговим.

Ця робота вигідно відрізняється від попередньої більш широким залученням літератури та джерел, але й тут спостерігається та ж сама прикра тенденція - недостатня увага до історичних та географічних питань походу. Важлива ж позиція “історіографія” теж відсутня, а замість неї є невелика стаття О.В.Творогова “Исторический комментарий к “Слову”, в якій знову акцентовано увагу на роботах філологічного спрямування. Ту ж саму ваду, що і у роботі М.Г.Булахова, спостерігаємо й у цьому виданні - відсутність персоналій М.Я.Арістова, П.Є.Ваденюка, В.Г.Ляскоронського та ін.

Позитивною стороною цього видання є низка статей О.Г.Боброва та Г.М.Прохорова, присвячених військовим та історико-географічним реаліям. В них наводиться й історіоірафічний огляд, хоча і неповний.

Стислу довідкову історико-географічну інформацію містять і коментарі до численних видань тексту “Слова”, але, виходячи з характеру видань, вони є переважно лаконічні і створені, як правило, філологами, тому не відбивають усю палітру проблем, пов’язаних з походом.

Наприкінці минулого століття виникла ідея створення української енциклопедії “Слова о полку Ігоревім”, де були б враховані як досягнення білоруського та російських видань, так і їхні прорахунки. Підготовка проводилася під керівництвом О.В.Мишанича. Ним було укладено і розіслано потенційним авторам Словник, що охоплював усі аспекти, пов’язані з пам’яткою і наукою про неї. Планувалося відвести значне місце історичним та історико-географічним питанням. На жаль, передчасна смерть вченого перервала цю вкрай важливу і необхідну' роботу. ^{[1] [2]}

¹⁷ Лонгинов А. В. Историческое исследование сказания о походе Северского князя Игоря Святославича на половцев в 1185 году. - Одесса, 1892. - 302 с.

^ιs Коцовский В. Исторично-литературни заметки до “Слова о полку Игоревом”. - Львов, 1893.-С.35-37.

¹⁹ Багалей Д. История Северской земли до половины XIV столетия // Сборник сочинений студентов Университета св.Владимира. - K., 1882. - Вып.4. - С.239-253.

²⁰ Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - 254 с.

²¹ Ляскоронский В.Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход князя Витовта на татар в 13 99 г. / Отдельный оттиск с Журнала Министерства Народного Просвещения. - СПб., 1907. - С. 19-64; Он же. Северские князья и половцы перед нашествием на Русь монголов И Сборник статей, посвященных Д.А.Корсакову. - Казань, 1912.-С.281-296.

²² Багалей Д. История Северской земли до половины XIV столетия. - С.249.

²³ Ляскоронский В.Г. Северские князья и половцы перед нашествием на Русь монголов. - С.289.

²⁴ Афанасьев В. Вероятный путь князя Игоря Северского на половцев в 1185 году (критическое исследование похода по летописям и “Слову о полку Игореве”) И Исторический журнал. - 1939. -№6. - С.45-56,

²⁵ Сібільов М.В. Археологічні пам’ятки на Донці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського // Археологія. - TIV - K., 1950. - С.99-113.

²⁶ Кудряшов К.В. Историю географические сведения о половецкой земле по летописным известиям о походе Игоря Северского на половцев в 1185 г. // Известия Государственного Географического Общества. - JL-M., 1937. - Т.69. - Вып. 1. - С.52-66; Он же. “Слово о полку Игореве” в историко-географическом освещении// Слово о полку Игореве. Сборник статей. - M., 1947. - С.43-94; Он же. Половецкая степь. Очерки исторической географии. - M., 1948. - 162 с.; Он же. Про Игоря Северского, про землю Русскую. Историко-географический очерк о походе Игоря Северского на половцев в 1185 г.-M., 1959.-94 с.

²⁷ Федоров В.Г. Кто был автором “Слова о полку Игореве” и где расположена река Каяла. - M., 1956. - 174 с.

²⁸ Парманин М.П. Пѵть Игоря Северского на половцев в 1185 году И ТОДРЛ. - M.- Л., 1956.-T12.-С.55-59.

²⁹ Глухов В.М.Ѵ. вопросу о пути князя Игоря в Половецкую степь H ТОДРЛ. - M.- Л., 1955.-Т.Н.-С.22-38.

³⁰ Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. - M., 1971.- 296 с.; Он же. Историзм “Словао полку Игореве” //История СССР. - 1985. -№5. - С.36-61; Он же. Историческая канва “Слова о полку Игореве”//Наука и жизнь.-1986. -№9. -С.36-43; №10.-С.98-106.

³¹ Гетманець М. Ф. Тайна реки Каялы (“Слово о полку Игореве”). - Харьков, 1982. -144 с.

³² Звагелъсъкий В.Б. Об уточнении начального этапа маршрута Игоря Святославича на половцев // “Слово о полку Игореве” и Чернигово-Северщина: Тез. докл. и сообщ. науч. конф. - Сумы, 1984. - С.39-41; Він лісе. Слідами князя Ігоря H Київ. - 1985. - №7. - С. 131 -13 8; Он же. О цели похода Игоря Святославича весной 1185 г. в свете нынешних представлений И “Слово о полку Игореве” и наша современность; Tез. докл. и сообщ. науч. конф. - Сумы, 1985.-С.10-11; Он же. К вопросу о движении русских войск весной 1185 г. на первом этапе пути (23 апреля - 1 мая) // “Слово о полку Игореве” и Путивльщина / Тез. докл. и сообщ. науч. конф. - Путивль, 1986. - С.21-22.

³³ СумаруковГВ. Кто есть кто в “Слове о полку Игореве”. - M., 1983. -142 с.

³⁴Никитин А.Л. Точказрения: Документальная повесть.-M., 1984.-416с.

³⁵Лихачев Д. С. “Слово о полку Игореве” и культура его времени. - JI., 1985. - 352 с.

³⁶ Махновець Л. Є. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. - K., 1989. - 264 с.

³⁷ Рыбаков Б.А. Петр Бориславич: Поиск автора “Слова о полку Игореве”. - M., 1991.-286с.

³⁸ Баскевич И. 3. “А мои те куряне - опытные воины...”. Взгляд на “Слово о полку Игореве” с Курских высот. - Курск, 1993. - 46 с.

³⁹ Сырнев И.П. Путь Игоревой рати. -M., 1996. -84 с.

⁴⁰ Звагелъсъкий В.Б. Про шлях Ігоря Сіверського. - Суми, 1999. - 76 с.

⁴¹ Яценко Борис. “Слово о полку Ігоревім” та його доба. - K., 2000. - 256 с.

⁴² Kocm ікова 1.1. “Слово о полку Ігоревім” у сучасних дослідженнях. - Харків, 2001. -152 с.

⁴³ ПодлипчукЮ.В. “Слово о полку Игореве”: Науч. пер. и коммент. - M., 2004. - 328 с.

⁴⁴ Брайчевсъкий М.Ю. Автор “Слова о полку Ігоревім” та культура Київської Русі. -К., 2005.-552 с.

⁴⁵ Чернов А.Ю. Хроники изнаночного времени. “Слово о полку Игореве”: текст и его окрестности. - СПб., 2006. - 480 с.

⁴⁶ ТимофеевВ.П. Другое Слово о полку Игореве. - M., 2007. - 432 с.

⁴⁷Лесной Сергей. Златое слово Руси. Крах антирусских наветов. - M., 2008. - 304 с. ^кГетманецъ М. Ф. Тайна реки Каялы. 3-є изд., перераб. и доп. - Харьков, 2003. - 224 с.; Гетьманець М. Ф. Слово о полку Ігоревім. Статті. - Харків, 2008. -148 с.

⁴⁹ Гаспаров Б. М. Поэтика “Слова о полку Игореве”. - M., 2000. - 608 с.

⁵⁰ Скляренко В.Г. “Темнімісця” в “Слові о полку Ігоревім”. - К., 2003. -148 с.

⁵¹ Зализняк А.А. “Слово о полку Игореве”: взгляд лингвиста. 3-є изд., доп. - M., 2008. -480 с.

⁵²Дмитриев Л.А. История первого издания “Слова о полку Игореве”. - М.-Л., 1960.-378 с.

⁵³ Прийма Ф.Я. “Слово о полку Игореве” в русском историко-литературном процессе первой трети XIX века. - Л., 1980. - 252 с.

⁵⁴ Моисеева ГН. Спасо-Ярославский хронограф и “Слово о полку Игореве”. 2-е изд.-Л., 1984. - 150 с.

⁵⁵ Козлов В.П. Кружок А.И.Мусина-Пушкина и “Слово о полку Игореве”. Новые страницы истории древнерусской поэмы в ХѴШ в. - M., 1988. - 272 с.

⁵⁶Яценко Борис. Історія першого видання “Слова о полку Ігоревім”. - К., 2006. - 320 с.

⁵⁷ Головенченко Ф.М. “Слово о полку Игореве”: Историко-литературный и библиографический очерк. - M., 1955. - 486 с.; Он же. “Слово о полку Игореве”: Библиографический очерк; Перевод; Пояснения к тексту и переводу. - M., 1963. - 358 с.

⁵⁸ Словарь-справочник “Слова о полку Игореве” / Сост. В.Л.Виноградова. - М.-Л., 1965-1984.-Вып. 1-6.

⁵⁹ Булахов М.Г “Слово о полку Игореве” в литературе, искусстве, науке: Краткий энциклопедический словарь. - Минск, 1989. - 248 с.

⁶⁰ Энциклопедия “Слова о полку Игореве”. -СПб., 1995. -Т.1-5.

* * *

Такий дещо узагальнений історіографічний огляд географії походу Олеговичів був необхідним, аби проілюструвати всю складність проблеми, не кажучи вже про вирішення питань, пов’язаних із маршрутами руських полків у Степ та Ігоря Святославича додому, на Сіверщину, місцями битв на Каялі, у Посеймі й Посуллі. Тепер перейдемо до другої частини і розглянемо історіографію та основні джерела щодо стародавніх комунікацій Лівобережжя України, точніше, тих земель, на яких відбувалися події кампанії Ольговичів.

Як відомо, важливою складовою знань про давні періоди історії є матеріали історичної географії. З’ясування місць розташування стародавніх доріг, бродів, поромних переправ та мостів дозволяє визначити напрямки торговельних магістралей, військових походів, культурних контактів.

У даному випадку не є принципово важливим питання одночасності поселень, розташованих неподалік переправ, та приналежності їх до однієї археологічної культури чи навіть історичного періоду, - йдеться про довготривалі поселення з виразними залишками матеріальної культури від мезоліту до пізнього середньовіччя. У палеолітичну добу пересування первісних племен без сумніву мало місце - про це свідчить однорідність або спорідненість матеріальної культури на великих територіях. Проте існування мережі шляхів для півдня Східної Європи науково, але з деякими застереженнями, фіксується лише з періоду пізньої бронзи. Так, картографування скарбів у Причорномор’ї дозволило Л.В.Суботіну та І.Т.Чернякову прослідкувати окремі відрізки сухопутних шляхів на півдні України (1982)¹.

Продовження цього шляху на схід з’ясував В.В.Отрощенко (1986). Використавши як реперні пункти пам’ятники білозерської культури, він доводить відгалуження цього шляху до основних переправ Нижнього Дніпра, а потім припускає розділення шляху на дві гілкі: південну - через Перекоп і Тамань та східну’ - уздовж північного берега Азовського моря до гирла Дону². Цілком можливо, що один із варіантів сухопутного шляху із Ольвії до Поволжя та Приуралля, який реконструював дляранньоскіфського часу Б.МТраков (1947)³, збігся зі східним шляхом білозерського часу. Функціонування цього шляху до IV ст. до н.е. припиняється, а домінуючі в цей час у Скіфії боспорські імпорти, меридіально перетинаючи напрямок Ольвійського торговельного шляху, осідають у могилах скіфської знаті в Нижньому Подніпров’ї⁴.

Також було реконструйовано шлях уздовж північного узбережжя Азовського моря - від Єлизаветського городища до Кремнів⁵. Вивченню сухопутних торговельних шляхів цього регіону присвячені праці О.С.Островерхова та К.К.Шилика⁶.

Опис різноманітних шляхів має давню традицію, що сягає глибин античності, коли освоєння різних великих територій і включення їх до ойкумени з метою поширення торговлі і колонізації потребували географічної інформації щодо розташування певних земель і населених пунктів і можливості їх досягнення. Численні ітінерарії переважно були практичними дороговказами- подорожниками, тому містили не лише перелік об’єктів, а й зазначення відстаней між ними.

Найбільш давню писемну інформацію про пересування сухопутними шляхами Лівобережної України містять твори античних авторів, зокрема “батька історії” Геродота, що залишаються найважливішими історичними свідоцтвами, з якими співвідносять та завдяки яким поясняють нові матеріали, що надходять у розпорядження дослідників. Відомості Геродота щодо Скіфії, представлені його так званим Скіфським логосом, є абсолютно унікальним за своєю цілісністю та збереженістю джерелом зі стародавньої історії Півдня України, зокрема Лівобережжя.

У цьому відношенні є дуже показовим той факт, що перший переклад праці Йосифа Флавія “Історія Іудейської війни” був зроблений з грецької у XV ст.⁷, а Геродот вперше був перекладений російською (навіть не з грецького оригіналу, а з німецького перекладу) А.Нартовим у 1763-1764 рр. Перший переклад четвертої книги Геродота із давньогрецької мови (а не всієї його праці), зроблений О.Огинським, вийшов у світ лише у 1819 р.⁸

Для цього періоду є характерним твір московського стольника А.І.Лизлова, написаний у 1692 р.⁹ Доля цього твору склалася не зовсім звичайно. Протягом багатьох десятиліть він існував виключно в рукописних списках (нині нараховується 26 його списків). Лише у 1776 р. “Скифская история” А.І.Лизлова в неповному вигляді була видана відомим громадським діячем та письменником М.І.Новіковим. У 1787 р. він надрукував твір А.І.Лизлова вже повністю¹⁰.

Досить впевнено на нинішньому етапі розвитку науки вдається реконструювати мережу сухопутних та водних шляхів скіфського часу на Півдні України. Зрозуміло, що ця мережа не була широко розгалуженою, як, наприклад, у Центральній та Західній Європі античних часів.

Водні шляхи по Сіверському Донцю, Ворсклі, Пслу, Супі, Десні (з головною притокою Сеймом) використовувалися купцями. Геродот свідчить, що вісім річок Скіфії були доступними для кораблів. Втім, не слід перебільшувати значення водних шляхів для античних часів - на Лівобережжі всі потоки античного імпорту повинні були рухатися вгору проти течії, що значно ускладнювало, а взимку і унеможливлювало такі дії.

До того ж реконструкція гужових (а тим більше караванних) шляхів на цій території ускладнена ще й тим, що вони не мали твердого покриття, яку центральних районах Європи, особливо за часів Римської імперії.

Проте антична літературна традиція і відкриття археологів переконливо свідчать про наявність у скіфів транспортних засобів - дерев’яних візків, колеса яких були окантовані залізними смугами. Такі повозки-житла за використання в якості тяглової сили пари волів могли перевозити до 1 т вантажу. Специфіка гужового транспорту полягала в тому, що такі пересувні засоби могли використовуватися лише на більш-менш твердих покриттях з широкими коліями. На відміну від караванних стежок, такі шляхи пролягали на відносно рівнинній місцевості за наявності надійних бродів. Саме такі умови і мали українські степи на півдні Лівобережжя і частково - у лісостеповій зоні, на ділянках середніх течій лівих притоків Дніпра.

Згідно з вказівками Геродота, плем’я скіфів-землеробів займало територію, яка знаходилася від Гілеї на відстані 10-11 днів плавання річкою (мабуть, до дніпровських порогів, яких Геродот не знав). Східним кордоном їхньої території була р.Пантикап, що відокремлювала скіфів-землеробів від скіфів-кочовиків.

Проте, ідентифікація р.Пантикап викликає до цих пір суперечки між скіфологами (їїприймають за різні річки - Молочну, Конку, Інгулець, Ворсклу) і, не зважаючи на здавалося б конкретні вказівки Геродота: “к востоку от этих скифов-земледельцев, если перейти реку Пантикап, живут уже скифы- кочевники, которые ничего не сеют и не пашут... Кочевники эти населяют к востоку на расстоянии 14 дней пути страну, простирающуюся до реки Герра”¹¹, кордони території скіфів-землеробів тлумачаться дослідниками по- різному. Більшість із них відводила скіфам-землеробам лівий берег Дніпра. М.І.Артамонов (1972)¹² розміщував їх лише на Правобережжі, аЛ.М.Славін, спираючись на археологічні дані, просував область їх проживання аж до Бузького лимана(1953)¹³.

Головними орієнтирами досліджень скіфської епохи є поселення і могильники - кургани і курганні групи скіфської знаті. Історик XIX ст. О.О.Котляревський слушно зауважив ще понад 150 років тому: ''Помещение могильных холмов на видном месте путей вполне соответствует их назначению: с одной стороны, они свидетели памяти покойника, с другой - пограничные стражи родной земли, оберегаемой прахом почивших предков, ибо жилищам богов приличнее всего стоятъ на меже путей”¹⁴.

Подальші робота істориків і археологів повністю підтвердили ці думки. На сьогодні па підставі досліджень поселень і курганів скіфського часу досить надійно реконструйовано шлях від північного узбережжя Азовського моря до Більського городища - Гелона Геродотової Скіфії. Характерно, що він майже повністю збігається з відомим пізніше середньовічним Муравським шляхом¹⁵.

Відомий дослідник скіфської культури Б.А.Шрамко, який понад ЗО років проводив розкопки на Більському городищі (Полтавська обл.) та в його окрузі і ототожнив цей об’єкт з античним Гелоном Геродота, накреслив і основні шляхи сполучення того часу. Так, вчений дійшов висновку, що у скіфський час на Середній Ворсклі знаходився потужний економічний і культурний центр, що складався з кількох укріплених поселень, селищ, некрополів. Власне Більське городище (Гелон) розташовувалося в центрі перетину Муравського шляху з його ж західною та східною гілками¹⁶.

Більш повну і точну інформацію, порівняно з античним періодом, містять писемні й археологічні джерела доби Давньоруської держави. Картографічні матеріали цього часу, на жаль, майже відсутні. Єдина карта, точніше кресленник, що дійшов до нашого часу, - це твір відомого арабського географа Аль-Ідрісі “Нузхат ал-муштак”, що містить не лише опис усього відомого автору тодішнього світу, а й розділи, присвячені Східній Європі, зокрема і Середньому Подніпров’ю. Ця робота вже привертала увагу вчених на предмет локалізації згадуваних у ній географічних об’єктів. Втім, нез’ясовані остаточно місця ще залишаються. Досить умовні позначення Аль-Ідрісі (розбіжності в прив’язках географічних об’єктів до реальних карт інколи сягають кількасот кілометрів) часто не дозволяють спиратися на його працю.

Робота Аль-Ідрісі складається з двох частин: текстової і картографічної. Причому дані, що містяться у них, часто не співвідносяться між собою, немовби доповнюючи одна одну. Першим, хто звернув на це увагу, був Б.О.Рибаков. У 1952 р. вчений опублікував грунтовне дослідження “Русские земли по карте Идриси 1154 года”, в якому, проаналізувавши цей твір і роботи попередників, запропонував цілу низку гіпотез щодо розташування окремих населених пунктів і річок.

Фрагмент карти Аль-Ідрісі (північ знизу)

Так, щодо східного порубіжжя Русі м.“Луджага” Аль-Ідрісі, то Б.О.Рибаков його ототожнив з давньоруською Лтавою (нині м.Полтава), “країну фортець Ніварію” (інший варіант - Сіварія) - з Сіверією, тобто з Сіверщиною, р.“Русй” - з Сіверським Донцем, м.'"Capada" - з с.Салтовим, мСАрмен” - з м.Ромни, дещо гіпотетично м.“Лука” (Ловака) вчений співвідніс з с.Валки у верхів’ях р.Мжа¹⁷.

У 1984 р. В.М.Бейліс опублікував статтю з власним перекладом тексту 6-ї секції шостого клімату праці Аль-Ідрісі за Ленінградським рукописом¹⁸, у коментарях до якого ідентифікував деякі згадувані арабським вченим назви з літописними містами Лівобережжя: Виром, Каневом, Переяславом, Носовим (дещо невпевнено), Баручем¹⁹.

Майже водночас у Берліні було опубліковано розлогу працю КХеррмана (перевидана у Москві російською мовою у 1986 р.²⁰), де автор, ілюструючи пересування купців зі сходу на захід на початку X ст., розмістив “Карту Идриси, арабского географа ХП ст.”. Навіть якщо оминути увагою неправомірність такого “ілюстрування” з розбіжністю майже у два з половиною століття, дивує сама ця “карта”, особливо та її частина, де зображено Східну Європу. Графічні абриси її у цілому відповідають вже відомим раніше, чого не можна сказати про вельми довільну врізку до карти. Так, згідно з версією Й.Херрмана (не Аль-Ідрісі (!), оскільки у арабського вченого карта виглядає інакше), на території Південної Русі залишився лише Київ, проте буквально всіяною урбанонімами є територія сучасноїНімеччини і країн Скандинавії²¹.

У 1999 р. вийшла книга І.Г.Коновалової, повністю присвячена аналізу праці Аль-Ідрісі, де автор розглянула праці попередників, переважно не погоджуючись з багатьма їхніми положеннями, і під дала досить різкій критиці статтю Б.О.Рибакова, не запропонувавши при цьому чогось принципово нового ні щодо локалізації об’єктів, ні щодо методів опрацювання чи до якості перекладів твору Аль-Ідрісі²².

Карти та креслення іноземних авторів, а саме: Санудо (1320), Весконте (1327), А.Дульцерта (1367), братів Піцігані (1367), Каталонського атласа (1375), Фра-Мауро (1459) та ін., на жаль, для нашого дослідження мало придатні, оскільки здебільшого акцентують уваїу на узбережжях Чорного та Азовського морів; степи ж показано узагальнено, з позначками “Татарія”, “Тартарія”, “Мінор Танаіс” (Малий Дон) і тому подібне. Землі Середнього Лівобережжя по Сейму, Пслу, Сулі, Ворсклі, як правило, подано з викривленнями географічними і масштабними. На це вже звертали увагу дослідники. В.Л.Єгоров з цього приводу зазначав, що деякі позначені на картах золотоординські міста не вдається ідентифікувати з відомими археологічними об’єктами - городищами, і навпаки - добре відомі за археологічними розкопками залишки золотоординських міст не знаходять відповідників на зазначених картах²³.

Важливим джерелом історичної reorpaφιiXV-X VHI сі. є карти та чертежі іноземних та вітчизняних авторів. Вони не відрізняються абсолютною точністю, але зберігають назви та хоча б приблизно вказують на місцезнаходження населених пунктів. Певний інтерес становить праця Б.О.Рибакова “Русские карты Московии XV - начала XVI века”, де вперше здійснено вдалу спробу довести, що більшість відомих західноєвропейських карт було створено на основі московських у часи Івана III та Василія III, тож вони є цінним картографічним джерелом²⁴.

Своєю точністю, на наш погляд, відрізняються карти Г.Боплана, особливо Генеральна²⁵, на яку ми будемо неодноразово посилатися у даній роботі.

Змістовними і досить точними є карти та чертежі XVIII ст., що створювалися як допоміжний ілюстративний матеріал під час чергових адміністративних реорганізацій у Російській імперії. Особливу цінність становлять карти повітів Харківського намісництва²⁶. Хоча й створені значно пізніше аналізованого нами періоду, вони подекуди фіксують більш давню географічну номенклатуру, часто з назвами, що нині не існують або зазнали значних змін.

У регіоні, що розглядається, населені пункт належали осілому населенню, безпосередньо пов’язаному з землеробством, випасанням худоби на заливних луках та різноманітними промислами, в тому числі рибальством. Найбільш давні згадки про походи у Подоння пов ’язані з акціями Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича 1111 та 111 6 рр., але місця перетинання ними річок точно не вказані. Остання за часом робота, в якій докладно розглядаються ці походи, належить O.Б.Бубенку²⁷.

Інша згадка щодо бродів на Донці пов’язана з походом Ігоря Святославича навесні 1185 р.

Давньоруські літописи є високоякісними історичними та історико- географічними джерелами. Інформація, що міститься в них, у сукупності з даними археології (місця розташувань селищ та городищ, літописних городів) дозволяє досить точно простежити основні торговельні магістралі, напрямки військових походів, внутрішні зв’язки між поселеннями. Проте специфіка літописів, що відрізняються значною точністю і конкретністю, наклала певний відбиток на географічну інформацію, що міститься у них: інколи досить загальні визначеїшя напрямку руху, коли важко збагнути, про що йдеться - про кінцевий чи проміжний пункт; дещо неконкретні вживання назв, що викликають питання - йдеться про місто, урочище, брід, кордон; подекуди плутанина з часовими формами дієслів, коли незрозуміло, йдеться про закінчену дію чи таку, що ще триває. Причому часто певні непорозуміння виникають вже під пером сучасних перекладачів та коментаторів, тоді як давньоруські літописці помилялися вкрай рідко - такий висновок можна зробити при детальному аналізі оригінальних текстів у зіставленні їх із географічними реаліями.

Залученням та аналізом історико-географічної інформації, що міститься у літописах, займалося багато дослідників XIX-XX ст. Серед основних праць, окрім згаданих вище, треба назвати також роботи М.Ф.Грамматіна, Д.Я.Самоквасова, М.Д.Приселкова, А.М.Насонова, М.М.Тихомирова, П.О.Раппопорта, О.К.Зайцева, М.П.Кучери, М.Ф.Котляра, А.М.Робінсона, Б.О.Рибакова, А.В.Кузи, П.П.Толочка, С.О.Плетньової, В.П.Коваленка, Ю.М.Ситого, В.В.Єнукова, О.П.Моці та ін.²⁸

Першим дослідником і коментатором, який торкався питань історичної географії, був історик і державний діяч В.М.Татіщєв. У його розлогій праці “История Российская” знайшло відображення чимало положень тогочасної науки про річки, шляхи, розташування населених пунктів²⁹. Окремі погляди видатного історіографа не витримали перевірки часом, втім багато спостережень виявилися слушними. Наприклад, аналіз другого видання його праці (в тій частині, де йдеться про події другої половини XII ст.), яка вийшла друком вже після смерті дослідника, переконливо свідчить про високий рівень кваліфікації і обізнаності автора в історико-географічних питаннях.

У статті “Игорь, или Война половецкая” (1826)³⁰ М.С.Арцибашев переповідає оповідь про похід Ігоря Святославича, спираючись на твори М.М.Карамзіна, В.М.Татіщєва і саме “Слово”. Новизною ця публікація не відрізняється, проте досить розлоге викладення подій сприяло популяризації пам’ятки і справило позитивне враження на сучасників.

Цікаві спостереження щодо стародавніх водних і сухопутних магістралей залишив З.Доленга-Ходаківський у розлогій статті “Пути сообщения в древней России” (1837). Ця робота, як і низка інших, не була опублікована за життя невтомного дослідника, її надрукував пізніше М.П.Погодін³¹. Аналізуючи дані літописів, широко використовуючи матеріали інших вчених і спираючись на власні натурні спостереження, здобуті ним під час кількох подорожей, З.Доленга- Ходаківський накреслив цілу низку комунікацій різного значення у центральних районах Росії, частково торкаючись і українського Лівобережжя. При чому, що для того часу було досить прогресивно, вчений активно використовував назви географічних об’єктів, пов’язаних з дорогами, в тому числі і місцеві: пристань, волок, станки, взвоз, /сддніт.ін. Спростовуючи хибну думку М.М.Карамзіна, дослідник правильно вказав на наявність кількох річок з назвою Локня, що протікають в одній місцевості з різних боків Сейму, але з-поміж них літописною є лише одна³².

У зазначеному регіоні першим і для свого часу досить професійним дослідником пам’яток матеріальної культури слід вважати В.В.Пассека, який у статті з характерною назвою “Курганы и городища Харьковского, Валкове кого и Полтавского уездов” (1839) описує численні кургани і городища, намагаючись визначити їхню культурну приналежність. В.В.Пассек, вірогідно, був першим, хто спробував співставити деякі об’єкти “Книги Большом}' Чертежу” з реаліями на місцевості.

Так, у басейні Сіверського Донця він виявив і обстежив відомий Перекопський вал та кілька городищ (Хорошеве, Кабанове, Салтанівське, Мохначове, Чугуєве)³³, досить детально зупинився на локалізації літописного м.Донець³⁴.

Окремо треба наголосити, що вчений першим спробував визначити кордони Русі з кочовиками середини XII ст. на підставі природно-географічних та археологічних даних: “...река Донец до впадения в негор. Уды и Можи, и линия укрепленных мест или городков по берегам двух сих рек; далее - естественно могла идти граница по Коломаку и Ворскле до Днепра”³⁵. Як бачимо, спроба була вдалою - нині, майже через два століття, ці багато у чому апріорні висновки В.B.Пассека майже повністю співпадають з сучасними поглядами.

М.П.Барсов у своїх “Очерках русской исторической географии” (1873) досить детально розглядає питання розташування кордонів між південно- руськими князівствами і локалізації окремих літописних міст Переяславщини і Чернігово-Сіверщини. Так, дослідник торкається проблем розташування мм.В’яхань, Вир, Попаш, Римів тар.Сальниця³⁶. Дотримуючись в основному поглядів попередників, М.П.Барсов, здається, першим звернув увагу на ділянку суходолу, де “между Посемьем и Переяславскими владениями прости­ралось поле”³⁷(останнє слово виділено М.П.Барсовим. - В.З.).

У1884 р. вийшла друком монографія П.В.Голубовського “Печенеги, торки и половцы до нашествия татар”. Це розлоге грунтовне дослідження, в якому автор, вдало поєднуючи дані літописів і археології, накреслює південні і південно- східні кордони Русі, зокрема Переяславського і Сіверського князівств, зі Степом, а також внутрішні - між цими князівствами. Спираючись на велику історіографічну базу, вчений послідовно аналізує усю складність стосунків з половцями, постійно намагаючись прив’язати ті чи інші події до географічних об’єктів.

В результаті вперше склалася досить цілісна, логічно вибудована картина розташування князівств, міст, пролягання шляхів періоду Київської Русі. Послідовно дотримуючись поглядів попередників, хоча й досить критично, П.ВГолубовський пропонує своє бачення відомих подій. Особливо важливими є його спостереження щодо м.Тмуторокань, літописноїр Локня, нове прочитання відомої фрази Лаврентіївського літопису (“сняшася у Переяславля”) та аналіз початку руху Ігоревих полків після переходу р.Донець³⁸.

Нашої теми безпосередньо стосується і стаття О.І.Буніна³⁹ (1902), присвячена питанням локалізації низки літописних міст кінця ХШ ст. - Турова, Воргола та Липецька (Липовецька, Липовицька - ?), оскільки назва останнього згадується як один з пунктів на трасі Лосицької дороги у XVI ст. Цьому повідомленню Лаврентіївського літопису і спискам з аналогічною інформацією інших літописів присвячене розлоге дослідження В.О.Кучкіна⁴⁰.

М.К.Любавський теж розглядає деякі питання історичної географії, торкаючись і складних питань локалізації літописних об’єктів Лівобережжя (1909). Так, він висловлює на той час вже майже загальновизнані положення про ідентифікацію літописнихрр.Угл та Снопород з Оріллю та Самарою, а Лтаву та Донець, як і більшість дослідників, локалізує на Ворсклі та Удах⁴¹. Але дещо новою для свого часу є думка вченого про кордони на північному сході Русі у середині XII ст.: “Река Ворскла и ея приток Мерлъ, по видимому, были крайней линией русской оседлости, за которой начинались уже половецкие кочевья”*¹.

Велику увагу приділяв географічному чиннику видатний український історик М.С.Грушевський. УII томі “Історії України-Руси” вчений накреслює кілька шляхів і розташованих поруч міст, наголошуючи, що неподалік знаходилися броди⁴³. Також цікавою є згадка М.С.Грушевського про шлях з Курська, “що лежав уже на пограничу з степом, і через нього йшов важний торговельний шлях: з Київа на північний схід, мабуть в краї середньої Волги”⁴⁴.

Надзвичайно важливим і переконливим джерелом є матеріали археологічних досліджень, що дозволяють локалізувати давні поселення, визначити їхню культурну і хронологічну приналежність.

Отже, з’ясувавши місцезнаходження давньоруських поселень, можна з високим ступенем точності встановити і мережу' тогочасних шляхів. При цьому треба мати на увазі, що логіка розташування населених пунктів за часів Русі принципово не відрізнялася від попередніх епох: дуже часто на одних і тих самих археологічних об’єктах прослідковуються культурні шари і києворуського часу, і роменської культури, і раннього залізного віку.

Активне заселення Середнього Лівобережжя - одержавлення земель середнього і верхнього басейнів від Сейму до Сіверського Донця - починається з X ст. Цей процес тривав довго і проходив болісно не лише через географічний чинник (віддаленість від Києва, густі ліси та розгалужену водну систему), а й у зв’язку із порубіжжям зі Степом. Тому на цій території знаходиться відносно мало літописних міст і селищ. Порівняно з центральними районами держави з великою кількістю населених пунктів (наприклад, у Київській землі їх було 79 з 414 зафіксованих на Русі Великій⁴⁵), а звідси і розгалуженою мережею шляхів, на лівому березі Дніпра спостерігається дещо інша ситуація. Саме тут розташовується Дніпро-Деснянська рівнина, що використовувалася кочовиками для проникнення у південноруські землі. Поряд з іншими факторами, це й обумовило зростання на Середньодніпровському Лівобережжі головним чином укріплених фортець. Більшість міст зосереджувалася переважно в області Чернігівського Полісся⁴⁶.

Проте заселення лівобережжя Київської Русі відбувалося, причому досить активно. Через цю територію пролягали великі торгові магістралі. Головною трасою, що визначала східний напрямок зовнішніх торговельних зв’язків Південної Русі VIII-X ст., був Деснянський шлях. У верхів’ях Десни і Сейму він розділявся на два рукави. Один з них - так званий Хазарський шлях - течією Сіверського Донця зв’язувався з басейном Дону і Приазов’ям. Виходячи з наявності куфічних і візантійських монет на Десні, Сеймі та Сожі, цей шлях був відомий хазарським купцям ще у ранньослов’янські часи⁴⁷. М.М.Корінний, проаналізувавши відповідну літературу, накреслює трасу цього шляху: від Ітиля він йшов до Саркела, потім лівим берегом Сіверського Донця до верхів’їв Ворскли й Псла, далі - на Путивль та Вир, де роздвоювався на Чернігів та Новгород-Сіверський. Відгалуженням його, вважаєМ.М.Корінний, був “шлях від Сіверського Дінця на Лтаву-Хорол і Переяслав, а також на Пісочин (на Сулі) - Прилуки - Нежатину Ниву (пізніше Нежитин, сучасний Ніжин) - Чернігів”^.

Другим рукавом була транс’європейська магістраль, що поєднувала Булгар на Волзі, де зливалася з Волзьким торговим шляхом, з Києвом та Центральною Європою. О.П.Моці та А.Х.Халікову на підставі матеріалів Аль- Ідрісі та археологічного обстеження траверсу вдалося досит ь точно відтворити трасу цієї магістралі. В межах Лівобережжя вона пролягала від верхів’їв Сейму та Псла, далі просувалася між ними і доходила вздовж Десни до Києва⁴⁹.

З’ясуванням розташування деяких літописних об’єктів (Сутєнь, Оріль/ Єрель, Голубий ліс, Солоний шлях) тривалий час займався К.В.Кудряшов. Зокрема, ним досить переконливо локалізовано Залозний шлях, що вперше згадується в Іпатїївському літописі під 1167 р.⁵⁰ На думку дослідника, він пролягав від Києва до Тмуторокані і прямував на Північний Кавказ аж до Середньої Азії. К.В.Кудряшов деталізує: від Канева лівим берегом Дніпра цей шлях тягнувся на Переяслав, Лукомль (нині с.Лукім’я Оржицького району Полтавської обл.), Лтаву до р.Мжа (права притока Сіверського Донця), далі “залози” (на думку дослідника - густий верболозний Голубий ліс), потім до верхів’їв р.Самара, до верхів’їв р.Кальміус і до гирлар.Дон. Звідси - від густих заростів лозняка - і походить назва - “Залозний”, тобто той, що “залозами”. Інше трактування назви шляху - “Залазьний”, тобто небезпечний. TTi етимології назви (перша К.В.Кудряшова⁵¹, друга - О.Сидоренка⁵²) вміщено і у новітній “Енциклопедії історії України”⁵³.

Інший погляд обстоює М.М.Корінний, який вважає, що: “вищезгаданий шлях не є сухопутним. Судячи з літописних свідчень про те, що руські князі часто чекали поблизу Канева, коли “езиде Гречник и Залозник ”, ясно, що тут йдеться про річкову комунікацію і “гостей ”, які піднімалися вгору проти течії Дніпра”. А назву - Залозний цей шлях отримав “від початкового пункту формування торгового каравану озера Залозного, зручної гавані поблизу гирла Десни, що проти Києва”⁵*.

Частково торкається питань історичної географії Лівобережжя В.Л.Єгоров у монографії “Историческая география Золотой Орды в ХПІ-ХІѴ вв.”⁵⁵. Вчений перелічує деякі археологічні об’єктну пониззі Дніпра, акцентуючи увагу на відомому Гаванському перевозі, де на початку XV ст. князь Вітовт влаштував митницю⁵⁶. Також важливою для нас є аргументована В Л.Єгоровим думка про відносну сталість кордонів на порубіжжі слов’янського світу і Орди у XIII-XIV ст.⁵⁷

Цінні матеріали містить “Список русских городов дальних и ближних”, вперше опрацьований і виданий як окреме джерело М.М.Тихомировим у 1952 р.⁵⁸ і перевиданий у 1979 р.⁵⁹ Вчений визначив місця розташувань 304 міст, у частині “А се Киевьскые гроди” подано назви 71 укріпленого населеного пункту. З них близько ЗО міст розташовані на Сулі, Пслі та Ворсклі. Важливо, що у “Списку” названо не лише сучасні йому міста, а й ті, що збереглися у свідомості сучасників як давньоруські. М.М.Тихомиров вважав, що документ виник у Новгороді між 1387 та 1392 рр., “возможно в торговых кругах, близко связанных постоянными торговыми поездками с различными городами в русских княжествах и Великом княжестве Литовском”⁶⁰. Подальші дослідження “Списка”, здійснені Б.О.Рибаковим⁶¹, А.М.Насоновим⁶², СЛ.Наумовим, внесли сутгеви корективи. Зокрема, вчені встановили, що його було створено на основі кількох протографів у канцелярії митрополита київського і московського Кипріана і, за переконливою аргументацією Є.П.Наумова, документ слід датувати 1394-1396 рр.⁶³ Для нашої теми важливим є те, що у “Списку” вказано кілька городів, назви яких згадуються і у татарських грамотах XV ст., що своїм протографом мають, очевидно, якийсь ярлик, даний ще Toxra- мишем Вітовту, а отже датований кінцем XIV ст.⁶⁴

Матеріали XIV-XVII ст. досліджувалися багатьма дослідниками, хоча слід зазначити, що джерельна база цього періоду стосовно Лівобережжя є досить обмеженою. Археологічних матеріалів введено до наукового обігу вкрай мало. Проте варто згадати грунтовну роботу С.О.Бєляєвої, а також наголосити, що наявні в архівах документи вивчені недостатньо і, на наше переконання, ще далеко не усі відомі дослідникам. Свідченням цього є публікації невідомих раніше документів Г.М.Анпілоговим, О.Б.Русиною, П.Кулаковським та ін. Останнім часом було оприлюднено низку грамот ХѴІ-ХѴІІІ ст. про землеволодіння у Путивльському повіті, в яких згадуються десятки назв населених пунктів та річок, окреслюються території волостей, що розташовувалися не лише на Путивльщині на Сеймі, а й на Ворсклі та досягали навіть Подонцов’я⁶⁵.

Змістовним є також опис України, зроблений талановитим інженером- картографом Г.Бопланом. Щодо методів руху татар під час нападів він зазначає: “татари перетинають кордон, та не йдуть по шляху, а лиш між двома великими ріками, вибираючи завжди вищу місцевість; вони шукають водойми малих річок, що впадають у більші ріки - одні в одні ріки, а другі в інші. Таким чином татари не зустрічають жодної перешкоди на своєму шляху, грабують і плюндрують...”⁶⁶.

Освоєння теренів Східного Лівобережжя переселенцями з Правобережжя та території Московської держави, активізація нападів кримчаків спонукали до організації своєрідної прикордонної служби та фіксації у різноманітних документах шляхів регіону, місць переправ, стоянок та ін.

Контролювати шляхи, якими зненацька вдиралися кочовики, рухаючись зі степу, було складним завданням, адже зупинити або хоча б затримати легкого кіннотника - швидкого, спритного і невловимого - під час його стрімкого рейду в землеробські райони майже неможливо. Але і тимчасові польові сакми, і невеличкі манівці, і великі дороги, і биті шляхи, і навіть магістралі, що густим мереживом обплітали степи, сходилися та перетиналися у вузлових місцях - бродах.

Територія Подонцов’я та Поворскля через природні обставини з давніх часів була зоною контактів між осілим населенням та кочовиками. Вододіл- межиріччя басейнів цих річок був одночасно і суходолом між басейнами Дніпра і Дона, де пролягав відомий Муравський шлях. Саме суходолами, обходячи річки, і просувалися кочовики до землеробських районів. У випадках, коли ту чи іншу річку неможливо було обійти, вони знаходили броди або, висловлюючись давньою термінологією, лази, перелази, і форсували річки. Сіверський Донець, що впадає у Дон неподалік від Азовського моря, виявлявся досить значною перешкодою, що її, як свідчать численні писемні матеріали, кочовики перетинали досить часто саме завдяки бродам. Аналогічна ситуація складалася і на Ворсклі, рідше - на Пслі та Сеймі.

Отже, охорона бродів, інколи обмежених в ширину кількома метрами, була під силу навіть нечисленному гарнізону. Самі ж броди часто оздоблювалися різноманітними засобами, що перешкоджали руху: чесниками, надолбами, палісадами, тобто загостреними палями, що вкопувалися під кутом проти руху у дно або на березі, - в них забивалися загострені металеві стрижні. Так, І.Д.Бєляєв наводить опис від 1643 р. 14-ти бродів-перелазів на притоці Сіверського Донця р.Сосна. В кожному випадку акцентовано увагу на спорудженні укріплень по берегах та спеціальних засобах протидії руху кінноти у воді. Зокрема, при описі 12-го броду зазначається: “Другонадцатый перелаз Чесночный ниже Александрова броду пятъ верст, а от города 20 верст; закреплен тот перелаз, положено в воду 35 колод дубовых, набиты честиком и утверждены на крепко, а по берегам с обе стороны в ямах биты колья дубовые острыя'⁶¹. Подібні укріплення, звичайно, влаштовувалися і на інших річках регіону.

Землеробське населення і за давніх часів, і в добу пізнього середньовіччя у центральних районах слов’янського світу споруджувало мости. Але на околицях цього світу, де сталість і кількість населення були невисокими, а життя проходило у тісних і не завжди добросусідських контактах з кочовиками (або прямо ант агоністичних, як протягом XVI - X ѴШ ст.), спорудження стаціонарних мостів, очевидно, практикувалося дуже рідко. їх будівництво й утримання в належному стані впродовж тривалого часу, особливо навесні, під час льодоходу та повені, - справа дорога, трудомістка і під силу лише багатьом робочим рукам, отже - нерентабельна. Більше того, мостами міг скористатися і ворог, тому відомі випадки руйнування місцевими жителями своїх же мостів.

Наприклад, згідно з царським указом у 1647 р. хотмизький воєвода С.Волховський зруйнував три мости через Ворсклу і завалив три дороги, прорубані у лісі по обох берегах цієї річки, а також наказав завалити просіки та зруйнувати мости біля Охтирки⁶⁸. Ці свідчення стосуються XVII ст., але зрозуміло, що подібне могло статися і раніше, тим більше, коли йдеться про значно віддалені від Середнього Подніпров’я райони.

Головним джерелом історико-географічної інформації для даного періоду є перший з відомих своєрідний довідник-покажчик, що був створений спеціально для контролю і охорони нових територій. У 1627 р. в Москві, у Розрядному приказі було завершено складання оригінального географічного опису - “Книги Большому Чертежу”. Ця праця, що збереглася в багатьох списках, створювалася як коментар-пояснення до “Старого чертежа” та “Нового чертежа”, які на сьогодні вважаються траченими. Причому протограф “Книги” було створено раніше, у 70-х роках XVI ст.⁶⁹

КБЧ містить цінні, почасти унікальні відомості про шляхи, річки, ліси, населені пункти України. В XVII-XVIII ст. вона широко використовувалася як з практичною, так і з освітньою метою. Сьогодні це цінне історико-географічне джерело, оскільки містить інформацію про історичні та природні об’єкти, що зберегли більш давні назви, а це дає можливість прив’язати їх до сучасної карти. До КБЧ внесено сотні назв з території Лівобережної України. Зокрема, приділено значну увагу Муравському шляху та його відгалуженням, оскільки саме з півдня та південного сходу просувалися ворожі татарські загони. Цей шлях проходив межиріччям дніпровського й донського водозборів, від кримського Перекопу до Тули, поміж верхів’їв багатьох річок, але не перетинав жодної з них.

З Перекопу цей шлях тягнувся до верхів’я Молочних Вод, проходив поміж верхів’ями Молочних і Кінських Вод, по р.Бик, далі йшов між рр.Вовчі Води і Торець, по Харківщині і Курщині між річками Дніпровського та Донського водозборів, потім межиріччям водозборів Дона й Оки до Тули. Цим шляхом інколи доходили татари і до Тульської засіки.

У верхів’ях р.Оріль від Муравського шляху відгалужувалася так звана Ізюмська сакма. Вона перетинала Донець по Ізюмському перевозу, потім йшла вододілом Донця та Оскола і у верхів’ях р.Котлубань, верхнього припливу Сейму, з’єднувалася з Муравським шляхом.

У верхів’ях Молочних Вод від Муравського шляху відокремлювалася Кальміуська сакма. Звідси вона йшла у східному напрямку верхів’ями річок, що впадають в Азовське море: Берло, Караташ, Єлкуватої, Кримки та Miyca, потім повертала у північно-східному напрямку; трохи південніше гирлар.Борова перетинала Донець; обійшовши ліві притоки р.Боброва, повертала на північ. Далі вона йшла з незначними відхиленнями по вододілу Оскола та правих притоків Дона і, дійшовши до Лівнів, також з’єднувалася з Муравським шляхом.

Північно-західну Слобожанщину перетинали так звані Бакаев, Залокомський, Сагайдачний та Ромоданівський шляхи. Перші два використовувалися татарами у XVI ст., третій - запорозькими козаками, які здійснювали з гетьманом Сагайдачним похід до Росії у 1618 р., четвертий - військовими загонами російського воєводи Г.Ромодановського у 1658 та 1669 рр. У багатьох тогочасних документах такі шляхи називали “сакмами” від тюркського “сакме” - слід, відбиток.

У “Розписі річці Донець”, вміщеному у КБЧ, перелічені переправи через цю річку: Каганська - біля Чугуєва, Абашкін - біля с.Бишкин, Шебелинська - біля теперішнього с.Шебелинка, Ляхів - нижче р.Бакін Колодязь, Савинська - біля теперішнього селища Савинці, Кам’яна - за 6 верст від гирла р.Ізюмець, Ізюмська - біля кургану, Мала - нижче гирла р.Нетрус, Велика - між гирлами річок Top та Жеребець, Боровська - в 15 верстах південніше гирла р.Бахмут, Tатарська - південніше р.Лугань⁷⁰.

Першим серед вчених, хто прискіпливо вивчав КБЧ, намагаючись локалізувати географічні об’єкти на території Лівобережної України, був Д.І.Багалій. “Історія Слобідської України”⁷¹ - один з кращих творів у науковому доробку вченого, квінтесенція його багаторічних досліджень. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту її заселення до початку XX ст. і включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю. У цій роботі виокремлено не лише регіони, звідки просувалися козаки і селяни на Слобожанщину, а й шляхи ймовірного руху в різні проміжки часу. Так, серед річок дніпровсько-донського басейну, якими пливли переселенці протягом XVI-XVIIi ст, автор особливу увагу зосереджує на рр. Псел, Ворскла та Оскол, де на дні знайдені якорі, а також Сіверському Донці, яким рухалися байдаки з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти - на Дон. Від Чугуєва до козацького городка Донецькі Роздори шлях водою займав три тижні, а звідти до Азова - ще чотири дні. По Осколу наприкінці XVI ст. московські служилі люди пливли на байдаках до гирла цієї річки з усім необхідним для будівництва м.Цареборисів.

Повноцінним історико-географічним джерелом є великий корпус різноманітних документів, що переважно стосуються подій на Лівобережжі у XVI-XVII ст. Видані друком у різний час, вони, тим не менше, охоплюють один хронологічний період і часто доповнюють один одного. Серед найбільш об’ємних за обсягом і важливих для нашого дослідження слід назвати відому статтю І.Д.Бєляєва “Об организации сторожевой и станичной службы на польской украйне Московского государства” (1846), “Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства” (1886), зібрані та упорядковані Д.І.Багалієм, 1 -й том “Актов Московского государства” (1890), “Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда” (1902), 3-томний збірник документів “Воссоединение Украины с Россией” (1953), монографію А.Г.Слюсарського “Социально- экономическое развитие Слобожанщины ХѴІІ-ХѴІІІ в.” (1964), “Описи Харківського намісництва кінця XVIII cτ.^,,(1991)⁷².

На наш погляд, окремим різновидом джерел можна вважати різноманітні описи (статистичні, географічні, топографічні), подорожники, путівники, що не містять аналізу або будь-яких наукових коментарів, проте часто подають інформацію про відстані між конкретними пунктами, старі назви, географічні і топографічні особливості і т.ін. Серед них є низка публікацій, що торкаються досліджуваного регіону. У1851 р. було видано опис Чернігівського намістницгва, створений О.Шафонським у 1786 р. на підставі проведеного ним збору інформації та власних спостережень, отриманих під час поїздок у 1783-1784 рр. Цей опис містить перелік населених пунктів, деяких археологічних пам’яток (біля с.Глинськ, Більського городища та ін.), річок із притоками, окремих переправ та деяких доріг місцевого значення⁷³.

Особливу цінність становить розлога праця архієпіскопа Філарета (у 5-ти томах або, як називає їх автор, - “отделениях”), особливо ті її томи, де йдеться про Подонцов’я (1857)⁷⁴. Маючи глибокі і різнобічні знання, великий авторитет і значні адміністративні можливості, архієпископ, окрім власних спостережень під час подорожей, організував збір інформації на місцях. У результаті з’явилися зазначені книги, що містять чимало цінного місцевого матеріалу. Більше того, як випливає з текстів його праць, Філарет добре знався на давньоруських літописах і приділяв велику увагу пам’яткам археології. Саме тому йому вперше вдалося локалізувати низку літописних міст на Сеймі та Сулі - В ’яхань, Попаш та Вир⁷⁵.3 незначними поправками ці локалізації прийняті сучасною наукою. Філарет також наводить тексти документів, більшість з яких не дійшли до нашого часу, отже, становлять інтерес як першоджерела.

О.О.Русов опублікував низку описів стародавніх шляхів кінця XVII - початку XVIII ст. Один з таких шляхів, а саме “Тракт из Малороссийских городов от Сум до Крыму” (1876)⁷⁶, цікавий тим, що майже точно збігається з Муравським шляхом.

Привертає увагу невелика замітка відомого етнографа П.К.Литвинової (Бартош) “Еще о старинных трактах или дорогах в Южной России” (1883)⁷⁷, де йдеться про досить обмежену територію - від Новгорода-Сіверського до Глухова, Путивля, Ромен. Втім, для нашого дослідження це є важливою інформацією, оскільки й досі залишається відкритим питання щодо початкового маршруту Ігоря Святославича: чи він рухався з Новгорода-Сіверського на Путивль через Глухів, чи коротшим шляхом - через Вороніж.

У великій статті відомого етнографа та історика, знавця Слобожанщини М.Ф.Сумцова “Малорусская географическая номенклатура” (1886)⁷⁸ подаються переважно місцеві географічні назви річок і сіл. Автор аналізує сучасні для нього назви, зіставляючи їх із номенклатурою старих джерел і народними тлумаченнями.

Змістовним джерелом інформації про шляхи початку ХѴПІ ст. є публікація П.М.Добровольського “Старинные украинские тракты” (1900)⁷⁹, в якій, окрім передмови і невеликого коментаря самого публікатора, подано текст видання 1775 р. під велемовною назвою “Любопытный месяцеслов HaMDCCLXXV год, изъявляющий и на все простыя лета, кроме високосных...”⁸⁰. Цей місяцеслів містить багато корисної інформації, в тому числі перелік українських шляхів з позначенням відстані між кінцевими станціями.

Дещо дивною є доля цього видання, яке "издал в свет Василий Рубан”, як вважав П.М.Добровольський, за матеріалами початку ХѴШ ст., тобто приблизно років через 50-60 після його укладання, а вже пізніше на 125 років його перевидав П.М.Добровольський, Більшість шляхів починаються або закінчуються у Глухові, який тоді був столицею Гетьманщини, що й дало підстави публікатору для такого датування.

Важливим джерелом для нашого дослідження є також різноманітні словники, довідники, праці мовознавців⁸¹.

¹ Суботін Л.В., Черняков І. Т. Новотроянівський скарб та питання обміну металом в добу пізньої бронзи//Археологія. -1982. - Вип. 39. - С.20-21.

² Отрощенко В.В. Белозерская культура // Березанская С.С., Отрощенко В.В., Чередниченко Н.Н., Шарафутдинова И.Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины.-K., 1986.-С.147.

³ Граков Б.М. Чи мала Ольвія торгівелъні зносини з Поволжжям і Приураллям в архаічну та класичну епохи? // Археологія. -1947. -№1. - С.23-37.

⁴ Там само.-С.36-37.

⁵ Онайко Н.А. Античный импорт в Приднепровье и Побужье в VI-IIIвв. до н. э. // Свод археологических источников. -1970. - Вып.Д1-27. - С.51-54.

⁶ Островерхое А.С. Экономические связи Ольвии, Березани и Ягорлыцкого поселения со Скифией (VII - середина V в. до н. э.): Автореф. дис.... канд. истор. наук: 07.00.06. - К., 1978. - С.21-22; Он же. Ольвия и торговые пути Скифии//Древности Северо- Западного Причерноморья. - К., 1981. - С.84-94; Шилик К.К. Транспортные пути античного Северного Причерноморья // Материалы II Всесоюзного симпозиума по древней истории Причерноморья в эпоху Великой греческой колонизации (VII-V вв. до н. э.). - Тбилиси, 1979.-С.88.

⁷ Орлов А. С. Переводные повести феодальной Руси и Московского государства XII-XVIl вв. - Л., 1934. - С.6-13; Мещерский Н.А. История Иудейской войны Иосифа Флавия в древнерусском переводе. - М.-Л., 1958.

⁸ HapmoeA. Иродота Аликарпасского повествования в девяти книгах. -Кн. 1-3. - СПб., 1763-1764; Огинский А. Четвертая книга Иродотовой Истории, названная Мельпоменою. - СПб., 1819.

⁹ Чистякова Е.В. Русский историк А.И.Лызлов и его книга “Скифская история” //Вестник истории мировой литературы. -1961. -№1. - С. 117-119; СтарчевскийА. Очерк литературы русской истории до Карамзина. - СПб., 1845; Семенов-Зусер С.А. Скифская проблема в отечественной науке. Опыт историографии скифов. - 4.1. -Харьков, 1947.

¹⁰Heuxapdm А.А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. - Л., 1982.-С.7.

" Там же. - С.97.

¹² АртамоновМ.И. Этногеография Скифии. - Л., 1972. - С.170.

¹³ Славин Л.М. Основные итоги исследования Ольвии за последние годы // Доклады VI научной конференции Института археологии АН УССР. - K., 1953. - С. 134.

¹⁴ Котляревский А. О погребальных обычаях славян. - M., 1868. - С. 123.

¹⁵ Болтрик Ю.В. Сухопутные коммуникации Скифии // Советская археология. - №4.-1990. ■ С.34-35.

¹⁶ Шрамко Б.А. Вельское городище скифской эпохи (город Гелон). - K., 1987. - С.23.

'⁷ Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 года // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института материальной культуры. - M., 1952. - Вып. 43. -С.20-21,33.

¹⁸ Бейлис В.М. Ал-Идриси (XII в.) о восточном Причерноморье и юго-восточной окраине русских земель И Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1982 год.-M., 1984.-С.208-228.

¹⁹TaM же. - С.211,213-214,224,228.

²⁰ Херрман Йоахим. Племена и народы Балтики иа рубеже античности и средневековья//Славяне и скандинавы. -M.,1986. - С.8-128.

²¹ Там же.-С.74-75.

²² Коновалова И.Г. Восточная Европа в сочинении ал-Идриси. - M., 1999. - 254 с.

²³ Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХШ-ХГѴ вв. - M., 1985. - С. 11.

²⁴ Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV - начала XVI века. - M., 1974. -112 с. ²⁵Боплан і Україна. - Львів, 1998 /вклейка між С.122-123.

²⁶ Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. - K., 199 T - 228 с.

²⁷ Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Эвропы (VI - начало XIII вв.). -К., 1997.-С.93,97-108.

²⁸ Грамматин H Ф. Слово о полку Игоревом, историческая поэма, писанная в начале XIII века на славянском языке прозою и с оной переложенная стихами древнейшего русского размера, с присовокуплением другого буквального приложения с историческими и критическими примечаниями, критическими же рассуждениями и родословною.-M., ХЮДСамоквасовД.Я. Древние города России.-СПб., 1873; Приселков М.Д. История русского летописания XI-XV вв. - Л., 1940; Насонов А.Н. “Русская земля” и образование территории Древнерусского государства. - M., 1951; Тихомиров М.Н. Древнерусские города. - M., 1956; Раппопорт П.А. К вопросу о Плиснеске // Советская археология. - №4. - ↑965^,, Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х-ХШ вв. - M., 1975; Кучера МЛ. “Плеснеск” “Слова о полку Игореве” и древнерусский город Плеснеск // Краткие сообщения Института археологии АН У ССР. - K., 1960. - Вьш.9; Котляр М. Ф. “Руська земля” в літописах XI-XII ст. // Український історичний журнал. - 1976. -№11; Робинсон А.Н. Солнечная символика в “Слове о полку Игореве” //Слово о полку Игореве. Памятники литературы и искусства XI-XVII вв. - M., 1978; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. - M., 1982; Куза А. В. Малые города Древней Руси. -M., 1989; ТолочкоП.П. Древнерусский феодальный город. - К., 1989;/Ілелзиееа С.А. Половцы. - M., 1990; ТолочкоП.П. Літописи Київської Русі. - К., І994, Кучера М.П. Слов’яио-руські городища ѴШ-ХШ ст. між Саном і Сіверським Дінцем. - K., 1999; Коваленко В.П., Ситий Ю.М. “Свої погани” чернігівський князів // Стародавній Коростень і слов’янські гради VIII-X ст. - K., 2004; Енуков В.В. Славяне до Рюриковичей. - Курск, 2005; Моця О.П. Південна “Руська земля”. - K., 2007.

²⁹ Татищев В. Н. История Российская. - T.2. - М.-Л., 1963. - 352 c.; Т.З. - М.-Л., 1964. -334 с.

³⁰Aрцибашев H. С. Игорь, или Война половецкая /7 Вестник Эвропы. -1826. - Т. 147. -№11.-С.177-193;№12.-С.241-260.

³¹ [Ходаковский Д.] Пути сообщения в древней России /7 Русский исторический сборник. - M., 1837. - Т. 1. - Кн.1. - С. 1-50.

³²Там же. - С.39-40,48-49.

³³ Пассек В.В. Курганы и городища Харьковского, Банковского и Полтавского уездов /7 Русский исторический сборник. - M., 1839. - Кн.2. - С.208-209.

³⁴TaM же.-С.211-216.

³⁵TaM же.-С.216.

³⁶Бунин А.И. Где находились города Липецк и Воргол, а также и другие места, упоминаемые в летописях под 1283-1284 гг.? // Труды XI археологического съезда в Киеве 1899 г. - M., 1902. - Т.П. - С.66-71.

³⁷Кучкин В.А. Летописные рассказы о слободах баскака Ахмата // Средневековая Русь.-Вып.І.-М., 1996.-С.5-57.

³⁸ Барсов Н.П. Очерки русской исторической географии. География начальной летописи. - Варшава, 1873. - С. 142,LXVΠ, LXX, LXX.

³⁹Там же.-С. 142.

^4!> Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южно- русских степей ІХ-ХШ вв. - К., 1884.-С.95,106-108,163.

⁴¹ Любавский М.К. Историческая география России в связи с колонизацией. - M., 1909.-С.47-64.

⁴²Там же.-С.65.

ⁿ Грушевский М.С.ІсторіяУкраїни-Руси:В llτ., 12kh.-T.2.-К., 1992.-С.278,280,281. ⁴⁴TaM само. - С.337.

⁴⁵ РычкаВ.М. Формирование территории Киевской земли.-К., 1984. - С. 14-15.

⁴⁶ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева, С.А. и др. Древнерусские поселения Среднего ГІоднепровья (Археологическая карта). -К., 1984. - С.12-15; МоргуновЮ.Ю. 1 !сеульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998. - С.78-101.

⁴⁷ Bepesoeeif Д. T., Пархоменко О. В. Салтовская культура // Археология Украинской ССР. - Том третий. Раннеславянский и Древнерусский периоды. - К., 1986. - С.225; Орлов Р.С. Ювелирное ремесло // Археология Украинской ССР. - Том третий. Раннеславянский и Древнерусский периоды. -К., 1986. -С.435.

⁴⁸ Корінний MМ. Торговельні шляхи Переяславської землі // Історичні дослід ження. Вітчизняна історія. - Вип. 11. - K., 1985. - С.81.

^і9Моця А.П.. Халиков А.Х. Булгар-Киев. Пути - связи - судьбы. - K., 1997. - С.5,12.

⁵⁰Полное собрание русских летописей. - Т.2. Ипатьевская летопись. - M., 1962. - Стб.528.

⁵¹ Кудряшов К. В. Половецкая степь.-M., 1948.-C.il 1,117.

"Сидоренко О. Залозний шлях//Малий словник історії України. - K., 1997. - С. 158. ^Пришляк В. В. Залозний шлях, Залозник // Енциклопедія історії України: В 5 т. - T.3.-K,2005.-C.244.

⁵⁴КоріннийМ.М. Вказ. праця. - С.81.

⁵⁵ Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII-XIV вв. - M., 1985. - С.3940,84-87.

⁵⁶ Зам же. - С.86.

⁵⁷ Там же.-С.40-41.

⁵⁸ Тихомиров М.Н. Список русских городов дальних и ближних // Исторические записки. - Т.40. - M., 1952. - С.214-259; Он же. Русское летописание. - M., 1979. - С.83-137.

⁵⁹ Тихомиров М.Н. Русское летописание. - С. 101.

⁶⁰ Там же.-С.89.

⁶¹ Рыбаков Б.А. Древние русы // Советская археология. - 1953. - Т.ХѴІІ. - С.32,39; Он же. Просвещение на Руси в XIII-XlV вв, И Очерки русской культуры ХІП-ХѴ вв. - M., 1972,-4.2.-С.203-205.

⁶²Насонов А.Н. Московский свод 1479 г. и его южнорусский источник//Проблемы источниковедения. - Т.9. - M., 1961. - С.354-355.

⁶³ Наумов Е.П. К истории летописного “Списка русских городов дальних и ближних” // Летописи и хроники, 1973. - M., 1974. - С. 152-163.

^мГрушевськийМ.С. Історія України-Руси: В Пт., 12 кн. - Т.4. - К., 1993.-С.86.

⁶⁵ Анпилогов ГН. Бортные знамена как исторический источник (По Путивльским и Рыльским переписным материалам конца XVI и 20-х годов XVII в.) // Археология СССР. -1964. - №4. - С. 151 -169; Он же. Новые документы о России конца XVI - начала XVII в. - M., 1967. -530 с.; Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII-XIV в. (По материалам археологических исследований). - К., 1982. -120 с.; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - K., 1987. - 184 с.; Русіна ОБ. Грамоти Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирю (у копіях севського походження) // Український археографічний щорічник. Нова серія. - K., 1993. - Вип.2. - С. 138-152; Русина Олена. Сіверськаземляу складі Великого князівства Литовського. -K.,1998.-244 с.; Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618- 1648). - K., 2006. - 496 с.; До питання щодо землеволодінь Путивльського Молдавського монастиря у 1 -й пол. XVII ст. / Упорядкування та коментарі П. В.Пономаренка // Сумська старовина. - №№VIII-IX. - 2001. - C. 110-118; Грамота XVII ст. щодо землеволодіння у Путивльському повіті / Публікація та коментар Н.А.Німенко, В.Б.Звагелъсъкого // Там само. - С. 119-121; Земельні володіння Софроніївського монастиря наприкінці XVII ст. І Публікація П.В. Пономаренка // Сумська старовина. - №Х. - 2002.-С.111-121; Документи з фондів Сумського обласного краєзнавчого музею про землеволодіння путивльських служилих людей Карпових у XVlI ст. / Публікація Л.П.Сапухіної та Л.Ї.Бєлінської // Сумська старовина. - №№XVIII-XIX. -2006. - C.207-216; Сувої XVIl - початку XVIII ст.з фондів Сумського краєзнавчого музею / Передмова та публікація Л.П.Сапухіної, Л.Ї.Бєлінської//Там само. -№ХХГѴ. -2008. - С.146-156.

⁶⁶ Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. - Львів, 1990.-С.61.

⁶⁷ Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украйне Московского государства, до царя Алексея Михайловича // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - M., 1846. - №4.-С.54-55.

⁶⁸ СлюсарскийА.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины ХѴІІ-ХѴІП вв. -Харьков, 1964. - С.73.

⁶⁹ Книга Большому Чертежу - M., 1950-С.5.

⁷⁰ Там же. - С.62,67,71 -72,74.

⁷¹ БагалійД.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1990. - 256 с.

⁷² Материалы для истории колонизации и быта степной окрайны Московского государства (Харьковской и отчасти курской и Воронежской губ.) в ХѴІ-ХѴІІІ столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д.И.Багалеем. - Харьков, 1886. - 396 с.; Акты Московского государства. Разрядный приказ. Московский стол // Акты Московского государства, издаваемые Императорскою академиею наук под редакциею Н.А.Попова. - Т.І. - СПб., 1890. - 634 с.; Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда. - Харьков, 1902. - Т.П. - Ч.І, II. - 436 c.; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - Том 1.1620- 1647 годы.-M., 1953. - 586 с.; Том П. 1648-1651 годы.-M., 1953. - 560 с.; Том Ш. 1651-1654 годы. - M., 1953. - 648 с.; Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. - K., 1991. - 228 с.

⁷³ Шафонский Афанасий. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество составлено. - К., 1851. - С.534,550-552,637,653-656.

⁷⁴ Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - Отделение III. Уезды Ахтырский и Богодуховский, Сумский и Лебединский. - M., 1857. - 602 стб.; Отделение IV. Чугуевские округи военнаго поселения; Уезды - Змиевской и Волчанский. - Харьков, 1857. - 336 стб.

⁷⁵ Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - Отделение III. Уезды Ахтырский и Богодуховский, Сумский и Лебединский. - Стб. 409-410.

⁷⁶ Русов А. А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия. - K., 1876. - С.47-52.

^riЛитвинова П. Еще о старинных трактах или дорогах в Южной России // Киевская старина. - 1883. - TV -№3. - Март. - С.682-683.

⁷⁸ Сумцов Н. Ф. Малорусская географическая номенклатура // Киевская старина. - 1886. -TXV - №7. - Июль. - С.456-489.

⁷⁹ Добровольский І/.М.Старинные украинские тракты /7 Земский Сборник Черниговской Губернии. 1900. - Май. - Чернигов, 1900. - С.63-77.

⁸⁰ Там же.-С.63-64.

⁸¹ Отін Є.С. Гідроніми Східної України. -Київ-Донецьк, 1977. -156 c.; Ященко А.И. Микротопонимы Посемья, образованные от терминов антропогенного ландшафта // Вопросы географии. Сборник 110. Топонимика на службе географии. - M., 1979. - С.63- 70; НерознакВ.П. Названия древнерусских городов. - M., 1983. - 208 с.; Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. - M., 1984. - 654 с.; Черепанова Е.А. Микротопонимия Черниговско-Сумского Полесья. - Сумы, 1984. - 458 с.; Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. -K., 1985.-265 c.; СтрижакО.С. Етнонімія Геродотової Скіфії. - K., 1988. - 224 c.∙,ΠiβmopaκΓ.Π. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови (Історико-фонетичний аспект). - K., 1988. - 280 с.