Розділ II СУХОПУТНІ КОМУНІКАЦІЇ СЕРЕДНЬОГО ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

Отже, ми зробили огляд основних джерел і розглянули історію дослід ження головних шляхів Середнього Лівобережжя Дніпра, акцентуючи увагу на тій території, де, на думку більшості дослідників, відбувалися події Ігоревого походу.

До появи залізничного та автомобільного транспорту пересування здійснювалося одними і тими ж засобами - верхи, волами на возах, на санях, на човнах. А оскільки за останні тисячоліття в цій частині Європи природних катаклізмів не відбувалося, то можна стверджувати, що основні лінії доріг не змінилися. Ту г, правда, треба враховувати, що русла річок постійно змінюються, меандрують, утворюючи численні заплави, рукави, стариці, глушиці, а отже, змінюються і місця природних бродів. На Лівобережжі це є особливо характерним для середніх Сіверського Донця і Сейму. Втім, дороги виводили до конкретного місця, поселення, тобто вони були чітко зорієнтовані і при зникненні броду в одному місці відшукувався десь неподалік новий або влаштовувався перевіз-пором.

Дорогами та переправами міг скористатися і ворог. Тоді виникала ситуація, коли форсувати річку йому вдавалося досить легко, а далі рух був скутим високими і крутими берегами, на яких влаштовувалися укріплені поселення - городища або невеличкі фортеці, які і контролювали прихід незваних “гостей”, але при цьому чекали гостей-купців.

Городища раннього залізного віку, роменської культури, давньоруські та городки-острожки XVI-XVII ст. дуже часто споруджувалися саме біля бродів та поромних переправ, що, звичайно, не випадково. Більше того, в окремих випадках поруч з бродами розташовувалися і відкриті поселення більш ранніх часів - мезоліту, неоліту та бронзи.

Наприклад, на Середньому Сіверському Донці об’єкти епохи мезоліту відкрито біля с.Сніжковка, неподалік від Ізюмського броду; біля с.Петрівське та с.Грушеваха, що розташовані неподалік від Співаківського броду; біля с.Райгородок поблизу Слов’янська, де теж існувала низка переправ¹. Кілька десятків пам’яток бондарихінської культури також відкрито на Середньому Дінці неподалік від переправ², там же відкрито десятки об’єктів салтово-маяцької культури³. Ця закономірність давно відома археологам. Наведемо ще кілька прикладів з новітніх публікацій.

Н.В.Блажевич зазначає, що вибір майданчика під фортецю, тобто при спорудженні городища, був обумовлений не стільки площею власне майданчика, і навіть не формою мису, скільки наявністю броду. Правда, дослідниця доходить такого висновку на прикладі подніпровських міст Святополча, Ходорівата Івана, хоча вказує, що інші городи Дніпровської оборонної лінії (Трипілля, Халеп’є, Вітачив, Стайки, Ржищів, Балико-Щучинка, Григорівка, Селище, Канів, Пекарі) теж зводилися у місцях, придатних для переправ⁴.

Дослідники кількох багатошарових поселень Ходосівка-Діброва, Лісники, що розташовані на березі р.Віта, пояснюють скупчення різночасових археологічних об’єктів тим, “що ще за доби бронзи неподалік від пам ’ятки у напрямку переправи біля Києва проходив трансєвропейський лісостеповий шлях (північна гілка)”⁵.

Або ще один приклад, на цей раз із зовсім іншого хронологічного періода. Так, дослідники золотоординських пам’яток, розташованих на південному заході межиріччя Ворскли і Сули у середині - на початку другої половини XIV ст., пов’язують їхню появу з намаганням “здійснювати повний контроль за Переволочинською, Кременчуцькою, Градизькою та ін. мети значними дніпровськими переправами”⁵.

Можна наводити й інші більш-менш переконливі приклади, але ж зрозуміло, що така ж ситуація була і на інших порубіжних або й дещо віддалених від порубіжжя зі Степом річках.

Все це свідчить про наявність стародавніх доріг, що сходилися саме у місцях переправ, самі ж дороги, як слушно зауважує відомий знавець давньоруської культури Л.Є.Махновець: “століттями і тисячоліттями йшли в одних напрямках, фактично не змінюючись, бо довготривалою практикою було обрано найкращі з кожного погляду маршрути (найкоротші відстані, відсутність різних перепон -лісів, боліт, гір і т.д.)”¹.

Також варто враховувати, що саме на землях східного Лівобережжя від Сейму до Сіверського Донця упродовж тисячоліть відбувалися постійні контакти між представниками двох різних систем господарювання: скотарями- кочовиками та осілим населенням - землеробами. Така ситуація зберігалася з часів неоліту до пізнього середньовіччя. Ці стосунки не завжди були антагоністичними - писемні, археологічні й етнографічні джерела свідчать і про торгівлю, і про шлюби, і про взаємне запозичення різноманітних технологій у ремеслах та сільському господарстві. Ці відносини відбилися й у мові, зокрема утопоніміці.

Як відомо, назви географічних об’єктів є надзвичайно інформативними. Багато з них зберігають давні корені топонімів різних мов. На індо-європейський мовний субстрат наклалися іранські, фіно-угорські, балтійські та тюрські елементи. Слов’янський же шар був настільки потужним, що його, можливо, теж слід розглядати як субстрат. Кожен народ за умови відсутності білінгвізму або надавав нові назви, або, переосмислюючи, “підправляв” незрозуміле слово, пристосовуючи його під знайомий термін, і таким чином, за логікою народної етимології, надавав йому інше, інколи протилежне, значення. Останнє, тобто контамінація, є найбільш поширеним явищем. Йдеться про невеликі географічні об’єкти - озера, болота, маленькі річки, пагорби, балки, урочища. Тепер дуже складно відшукати першооснову, первісне звучання і значення тієї чи іншої назви.

Найбільш сталими, консервативними є гідроніми, досить довго зберігаються і назви шляхів сполучень - дромоніми та назви пов’язаних з ними бродів. Останнє актуальне лише в тому випадку, коли ці броди використо­вуються. В іншому випадку первинний зміст назви зазнає змін, тобто контамінується, набуваючи інших семантичних відтінків.

Наприклад, колишні гостинці, тобто шляхи, якими рухалися купці-гості, перетворилися на числені гуски, гусинці, хустки і навіть глистянки; лази- перелази, тобто броди, - на лози, лєскі, лозові і навіть чорноглазовки. Ці два терміни почали втрачати свій первинний зміст кількасот років тому.

При цьому в окремих місцевостях Подесення, зокрема на Новгород- Сіверщині, Кролевеччині, Глухівщині, Путивльщині і Конотопщині, спосте­рігається виразна зміна звука о нау навіть в односкладових словах, тобто під наголосом: кінъ/конъ - кунъ, міст/мост - муст. Окрім цього, загальним для всього слов’янського мовного середовища є чергування приголосних с/з/ж, х/ г, ст/щ (гость/густь/хусть, лазовка/ласовка/лесовка) і т.ін.⁸ Важливо, що зміна приголосного (г/х) простежується принаймні З X CT.⁹

Взагалі назв річок та населених пунктів, пов’язаних з поняттям брід, переправа, перелаз, існують десятки. Лише у вказаному вище регіоні зустрічаємо річки Брод, Бротениця, Братениця, Обратенъ, Бородок, Бродок, Заброди, Довгий та Круглий Броди та ін., а також кілька десятків так званих “лозових” річок і похідних від них назв населених пунктів - Лозова, Лозовенъка, Влезьки, Чорні Лози. Всього близько 60 (!) назв на лаз/лоз-, в тому числі такі прозорі назви, як Виползово, Лазуківка, Водолага, Власовка, Чорнолозка, Глазунівка, Лісовщина, Лісовка. Зрозуміло, що сама по собі назва може і не бути пов’ язаною з переправою, а занесеною переселенцями, або означати лісок, колок, гайок. Але, якщо аналізувати у комплексі па географічному та топонімічному тлі, то картина часто стає однозначно переконливою. Наприклад, назва м.Лисичанськ є досить характерною, пов’язаною нібито з рудим симпатичним хижаком. Втім, поруч знаходяться населені пункти, околиці міста: Переїздна, Лоскутовка, Підлісне (рос. Подлєсное), Лісова (рос. Лєсная) Дача - усі вони розташовані на Сіверському Дінці поруч з низкою природних бродів. Або ще один яскравий приклад. На Пслі нижче Гадяча є с.Лисовка, поруч з ним с.Перевоз, де знаходився Обухівський брід.

Велика дорога, що пов’язувала пониззя Дону з Путивлем, мала характерну особливість - на відміну від більшості інших доріг, її траса проходила не вздовж річок по межиріччях-суходолах, а поперек, перетинаючи в середніх течіях навіть такі досить значні річки, як Ворскла, Псел та Сейм. Ця особливість і відбилася у її назві - Лосицька (про цю дорогу мова нижче).

Також слід підкреслити, що у документах ХѴІ-ХѴШ ст. часто плутаються терміни лаз-перелаз з перевозом, тобто броди плутаються з поромами. Наприклад, КБЧ подає: “...на Малом перевозе ниже Оскола верст з20лазят татаровя ”, “А на Семи татаровя перелазили Семь реку ниже Курска 40 верст, под Городенским городищем; и на том татарском перевозе ныне деревни Рыльского уезду^,,к (підкреслено нами - В.З.). Тут має місце явне протиріччя, адже зрозуміло, якщо татари “лазили” або “перелазили”, то йдеться про перелаз, тобто брід, а не про пором-перевоз. Як бачимо, інформатори, а скоріш за все чиновники та переписувачі, не розрізняли цих термінів, хоча зрозуміло, що у більшості випадків, де йдеться про напади татар, маються на увазі саме броди-перелази.

Окрім цих прикладів, аналогічну ситуацію зустрічаємо і в багатьох інших документах ХѴІ-ХѴПІ ст.

Такі ж прозорі назви, як Караван, Шлях, Стан та похідні й аналогічні, здається, взагалі не потребують коментарів.

Яскравий зразок народної номінації зустрічаємо біля с.Іоніне (Глухівський р-н Сумської обл.), де два поля називаються Велика Железівщина. Між ними проходить канава, колись наповнена водою. Зрозуміло, що кожне з цих полів відносно одне одного знаходилося за лазом. Легко моделюється схема - залазом, залазовщина, яка на російськомовному тлі перетворюється на жєлєзовщину, а потім вже українською звучить як місце, пов’язане з металом, залізом.

Отже, виявити, де “за лісом” криється колишній лаз, - складне завдання. Тут знову-таки треба виходити з кількох аспектів. Зупинимося на них.

Перший - звертати увагу на реальну наявність або відсутність лісів.

Пирятин у системі шляхів сполучень. ХП ст. (за Л.Є.Махновцем)

Другий - треба враховувати топонімічний контекст: наявність десь поблизу синонімів або інших дромонімів.

Третій - географічні та історико-топографічні реалії: наявність бродів, мостів, доріг, стародавніх городищ, валів, курганів.

Четвертий - фонетичний аспект, коли для певної трупи населення характерні діалектні особливості, зокрема фонетичні, які змінюють первісне звучання терміна.

Показовим в цьому сенсі є ситуація з м.Пирятин, на чому зупинимося дещо детальніше.

Вперше ця назва згадується у Лаврентіївському літописі під 1154 р. у зв’язку з прагненням Гліба Юрійовича разом з половцями захопити Переяслав, а коли це не вдалося, він, відступивши, захопив Пирятин¹¹. Пізніше назва міста неодноразово згадується у різних джерелах у формах: Пирятин, Пиратин, Перятинъ, Ператинъ, Piratyn, Pyratyn, Peratinⁿ. Згадується цей город і у КБЧ: “о выше Коренки город Пирятин; под Пирятиным пала в Удай речка Перевод”¹³.

Дослідники пояснювали назву по-різному: тут, мовляв, пиряли (кидали) ворогів; від давньоруського власного імені Пирята, що походить від зменшеного, але незасвідченого імені *Пирогостъ^ц.

Городище літописного Пирятина (нині райцентр Полтавської області), на сьогодні фактично знищене¹⁵, знаходилося на околиці сучасного міста в урочищі Замок, на першому мисі надзаплавної тераси правого берега р.Удай, при впадінні в неї праворуч р.Перевод. На думку Ю.Ю.Моргунова, “ключевая крепость” Пирятин споруджувалася у зв’язку з посиленням контролю за внутрішніми військово-торговельними шляхами¹⁶.

Виходячи з географії розташування міста, через Пирятин пролягав шлях з північного заходу на південний схід: Чернігів-Уненіж-Прилук-Пирятин- Полкстінь-Лубни. На підході до Пирятина необхідно було переходити річку з характерною назвою Перевод. Далі шлях у Лубнах перетинав Сулу через брід і потім, відхиляючись на південь, з’єднувався із Залозним шляхом.

Інший шлях проходив з Верхньої та Середньої Сули і з’єднував Вир, В’яхань, Попаш, Ромен, Яришев, Пісочен з Переяславом. Він пролягав суходолом-межиріччям рр.Удай і Сула, огинав верхів’я Многи та Сухої Лохвиці і через Пирятин виводив до Переяслава.

Отже, виходячи з наявної інформації, можна стверджувати, що Пирятин був важливим містом, де перехрещувалися, перетиналися два великі шляхи. Саме цією особливістю, на нашу думку, і слід пояснювати красномовність його назви, яка спочатку, вірогідно, звучала як ^перетин, тобто місце, де пересікають, перетинають річку. Прямим синонімом є і назва річки Перевод.

Гіпотетично можна висловити припущення, що назва у її первісному звучанні існувала ще до часів Київської держави і лише згодом, коли виникло місто і переправа стала звичною справою, набула дещо іншого фонетичного забарвлення.

Як видно, наведений приклад з Пирятином, при врахуванні комплексу різнобічної інформації, дав досить переконливий результат.

Ще одне варто враховувати при обчисленні довжини тих або інших варіантів руху, а отже і часу, необхідного для їх подолання. Часто дослідники обраховують відстані між об’єктами за допомогою звичайної лінійки по карті, тобто - по прямій. Але ж прямих доріг не існує, навіть у повітрі літаки та птахи пересуваються по певних трасах. На землі ж доводиться оминати широкі ділянки русел річок, болота, низовини, круті підйоми та урвища. Як показують підрахунки, різниця між реально існуючими шляхами та прямими лініями, прокладеними між кінцевими пунктами цих шляхів, становить в середньому 10- 15%, а при русі поперек річок через низку бродів - до 25%.

Наприклад, Б.О.Рибаков, підраховуючи кілометраж між Полтавою та Черніговом, визначає його у 330 км, а між останнім та Путивлем - 180 км, між Києвом та р.Хорол - 225 км, Новгородом-Сіверським та Ромнами - 135 км, Куп’янськом та р.Сальниця - 70 км¹⁷. Ці цифри відповідають відстаням, розрахованим по прямій (!) ліній. Відповідно вчений визначає і кількість часу, необхідного для подолання цих відстаней.

Згідно зі своїм варіантом маршруту, шлях полків Ігоря Святославича від Новгорода-Сіверського до р.Уди в районі Золочіва вчений визначає у 280 км. Таким чином, враховуючи, що на подолання цього маршруту; згідно з даними літописів і самого “Слова”, пішло 9 днів, Б.О.Рибаков визначає середню швидкість у 31 км на день¹⁸. Якщо ж наведені відстані з урахуванням географічних реалій помножити на 10-20%, то ситуація буде зовсім іншою. Особливо це є принциповим при розрахунках великих відстаней, коли різниця може сягати кількох днів, і, таким чином, доведеться переглядати усю схему календаризації подій.

Все вищесказане, на наш погляд, варто враховувати при намаганні встановити місця розташувань стародавніх об’єктів.

¹ Телегин ДЯ. Мезолит Юго-Запада СССР (Украина и Молдавия) /7 Археология СССР. Мезолит СССР. - M., 1989. - С. 106, карта 9.

² Артеменко И. И. Бондарихинская культура // Археология СССР. Эпоха бронзы лесной полосы СССР. - M., 1987. - С. 116; Черненко Є.В. Бондарихинська культура // Радянська енциклопедія історїїУкраїни.-К., 1969. -С.178-179.

³ Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата. - Харьков, 1985. - Рис. 1.

⁴ Блажевич Н.В. Святополч, Ходоров, Иван: сравнительный анализ эволюции раннесредневековых городов // Историко-археологический семинар “Чернигов и его округа в IX-XIII вв.”. - Чернигов, 1990. - С. 31-32.

⁵ Готун І.А., Лисенко С.Д., Петраускас О.В. Багатошарове поселення Ходосівка- Діброва в світлі нових досліджень // Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. - K., 2004. - С.95; Готун І.А., ГаскевичД.Л., Лисенко С.Д. Вивчення старожитностей первісної доби біля с.Ходосівка // Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. - K., 2004. - С. 104.

"‘Артем ’євА.В., Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Обстеження золотоординеьких пам’яток на Полтавщині // Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. - K., 2004. - С.72.

⁷ MaXHoeeifb Л. Є. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. - K., 1989. - С.91.

⁸ Черных П.Я. Историческая грамматика русского языка. - M., 1952. - C.69,133,288. 'ⁱ∏iβmopaκ Г.П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови. - K.,

1988.-С. 128-131.

¹⁰ Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украйне Московского государства, до царя Алексея Михайловича // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских. - M., 1846. - №4. - С.54-55.

"ПСРЛ.-Т.1.-Стб.342.

¹² Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. - K., 1985. -С.102.

¹³KE4.-C.1O9.

¹⁴ Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. - С. 102; НерознакВ.П. Названия древнерусских городов. -M., 1983. -С.136-137.

^v, Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья. - К., 1984. - С. 147.

^u, Моргунов Ю.Ю. Посульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998.-С.85.

¹⁷ Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. - M., 1971. - С.214, 215,232,262.

¹⁸ Там же.-С.231.

Переправи Середнього Сейму

Перейдемо до розгляду стародавніх шляхів та переправ, що існували на цих шляхах при переходах через річки. Окреслений регіон передусім нас цікавить у зв’язку з подіями Ігоревого походу. Втім, оскільки більшість його географічних складових остаточно не визначено, то доведеться інколи зупинятися на деяких географічних реаліях, які, можливо, і не мали безпосереднього відношення власне до походу. Це необхідно, аби повніше уявити комунікаційну мережу Середнього Посеймя¹.

У тому, що переправи впродовж багатьох століть, а то й тисячоліть, в основному знаходилися приблизно в одному районі, переконують місця розташування археологічних пам’яток. Яскравим прикладом може бути відомий Перевоз у Путивлі. Знаходячись у центрі міста, він і сьогодні виконує свою функцію, поєднуючи Путивль з протилежним берегом, де ще прослідковуєгься рівчак Банного Рівця. Останній колись з’єднувався з притокою Сейму р.Ректа. Далі ж розташовуються сс.Скуносове і Лухтівка, де виявлено кілька археологічних об’єктів різних культур, в тому числі й давньоруські². Симптоматично, що на путивльському боці Перевозу і берег, і дно буквально усіяні керамікою різних епох - від неоліту до Пізнього Середньовіччя. Зустрічається кераміка і на протилежному березі. Це свідчить про наявність переправи і, ймовірно, порту, куди приставали човни впродовж тривалого часу.

Середнє Посеймя має кілька особливостей, що наклали яскравий відбиток на всі аспекти життя регіону. Так, дуже важливим є те, що ця територія являє собою природну фізико-географічну межу між двома зонами - степу і лісу. На південний схід за Сулою, Пслом і особливо за Ворсклою окремими смугами пролягали степи, на північ і на північний захід за Сеймом починалися ліси.

Ще однією особливістю є розташування власне русел річок - між Сеймом і верхів’ями Сули та середніми течіями Псла і Ворскли пролягає суходол, яким можна рухатися без перетинання великих річок до верхів’їв Сіверського Донця і далі, на Дон та Волгу. Саме тут у часи Київської Русі проходив відрізок транс’європейської магістралі Київ-Булгар, відомий з давньоруських джерел під назвою Поле.

Цей Путивльський вузол на Середньому Сеймі мав надзвичайно важливе значення з давніх часів. З району Рильська до Батурина, по обох берегах Сейму тягнуться майже безперервні ланцюги археологічних пам’яток різних часів. Особливого значення цей Путивльський вузол набуває у ХП ст. і пізніше - у ХѴІ-ХѴП ст.

Тепер розглянемо переправи Середнього Сейму, послідовно рухаючись від Новгорода-Сіверського (про переправу біля нього через Десну мова нижче).

Одна з давніх доріг з цього міста на Путивль проходила через Глухів, перетинаючи Клевень біля впадіння р.Мариця нижче с.Волокитине через “Великий Клевенський перевіз'”. Тут у XVII ст. існувала Путивльська застава, що у документах фігурує як “застава на Волокитиних Ростанях”\ тобто на роздоріжжі - місці, де розходяться, пересікаються шляхи. Важливо, що у с.Волокитине відкрито об’єкт роменської культури та городище і селище давньоруського часу⁴.

Неподалік с.Стрельпики теж був перелаз через Клевень, що згадується у документах, датованих травнем 1631 р.⁵

Головним джерелом є вже згадувані Розписи руху рильських та путивльських сторожових роз’їздів, датовані 1571 та 1623 рр. Рухаючись за течією Сейму, розглянемо основні переправи, що розташовувалися у районі від Рильськадо Конотопа.[‡]

1. Пиевицька (Плевицька) - (нині на межі Корєнєвського та Рильського районів Курської обл. РФ, навпроти м.Корєнєво) - розташовувалася на перевозі, від якого “судном до Рыльска день езду, а сухим путем от города 20 верст”⁶.

Неподалік, при впадінні Снагості у Сейм, біля р.Реут, існував Гусин брід (згадується під 1487 р.⁷). Вірогідно, це і є Пневицький перевіз, відомий під такою назвою з XVI ст. Остання назва досить темна (поруч, на правому березі Сейму, підвищення - гора Кєнєвицька).

Характерно, що на протилежному, лівому, березі Сейму маємо низку красномовних гідронімів. Наприклад, згадувана притока Сейму р.Снагость - від індоєвропейського (навіть - індоіранського) сна - текти, пливти та -гост, тобто місце, де дорога-гостинець перетинала річку.

Назва притоки Снагості р.Водолаза - зовсім прозорий слов’янський дромонім, майже синонімічний попередньому - місце, де через воду перелазили, тобто переправлялися бродом.

Інша притока Снагості, що тече поруч, - р.Мужиця (сучасний варіант - Мужева, стара назва, зафіксована з XVI ст., - Мєжева, Мєжевская струга, на ній була Мєжевська Лоза⁸), що означає - межа, кордон певної території.

2. Кориж. За даними 1571 р.: “на Семи жъ ниже Рылска и Пневитскаго перевозу рекою перевозъ, а от перевозу до Пневитскаго перевозу судномъ день езду, а сухимъ путемъ отъ города 40 верстъ”⁹.

У серпні 1621 р. путивльські воєводи В.Tepenin та С.Собакін скаржилися у Москву, що рильський воєвода Я. Дашков посилав у “Литву” торгових людей через Каризький перевіз, оминаючи Путивль. Далі вони направлялися польовими дорогами на Піщаний брід.

Пізніше Каризький перевіз, за відомостями московських вихідців з полону, планували використати О.Пісочинський та козаки під час походу у травні 1633 р. для руху на Рильськ. Також через цей перевіз військові підрозділи князя Я.Вишневецького та Л.Жулкевського повернулися на Задніпров’я після невдалої облоги Севська у березні 1634 р.¹⁰

Навпроти Карижу через Сейм і нині існує болото Гусинець. (Нині біля смт Кариж Суджанського р-ну Курської обл,).

3. Бунякін - “Сторожа Бунякинъ перевозь на реке на Семи жъ ниже того перевоза от города ЗО верстъ; а между ними 10 верст /.../ а межъ техъ сторожъ простаго места 10 верстъ, зашли межъ ими лесъ черный и луга, и ржавцы”".

3 контексту видно, що “город”, про який йдеться, - це Рильськ. Стара назва збереглася майже без змін - неподалік сучасне с.Бунякине (Путивльський р-н Сумської обл.), віддалене від основного русла Сейму на 5-7 км. Вірогідно, ця переправа знаходилася біля сучасного с.Горки, що розташоване фактично над Сеймом.

4. Дороголив (Дороголів, Драголів, Драголив) - “Отъ Путивля станицамъ перевезтись Семъ въ Дороголиве на устъ Выра”'². У даному випадку “устъ Выра” означає місце впадіння останнього у Сейм, що дає можливість точної локалізації. Назва десятки разів зустрічається, починаючи з XVI ст. Етимологія досить прозора, відповідає реаліям - дорога, що проходить через лив, ливи - низьке наводнене місце. Пойма Сейму з протоками, старицями, верхів’ями р.Горна сягає тут інколи 10 км. (До речі, вірогідно й інше розуміння назви - від дрігва, дрига - болото, низовина. Етимологічно обидва терміни (дорога та дрига) споріднені).

(Нині біля с.Волинцеве Путивльського р-ну Сумської обл.).

5. Мокошевичі - “на реке на Семи жъ выше города 10 верстъ /.../ а межъ техъ сторож Бунякина перевозу и Мокошевичъ простого места 20 верстъ, потому жъ зашли луги и ржавцы”'³.

Цей перевіз, тобто поромна переправа, як видно з розписів руху сторожовихзагонів-станиць 1571 р.,знаходивсявідПутивляу Юверстахвище за течією. Доповнюють ці дані розписи 1623 р., де, окрім наведеної інформації, ще й уточнюється, що між перевозами Мокошевичі та Бунякіним “простого места 20 верст”'⁴.

Ці відомості дають можливість досить точно встановити місце розташування перевозу Мокошевичі - знаходився він в районі сучасного с.Клепали (Буринський р-н Сумської обл.).

6. Зимов’є - “Сторожа на низъ по Семи на устъ Зимовья, от Путивля 5 верстъ, а сторожем на ней стояти изъ Путивля двемъ человекомъ, а беречи имъ на Семи перелазу”'⁵. Сьогодні це місцевість на околиці Путивля, дещо нижче колишнього монастирського млина, що нині зветься Пруди.

7. Білі Береги - “От Путивля 10 верст, а стояти им на перевозе без разъезду”'⁶.

Брід Білі Береги розташований вище по Сейму від сучасних сс.Духанівка та Камінь. Його назва зустрічається кілька разів у документах ХѴІІ-ХѴІІІ ст., пам’ятали його ще й на початку XX ст. Нині місцеві жителі

ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (В КОНТЕКСТІ ДОСЛІДЖЕНЬ "СЛОВА O ПОЛКУ ІГОРЕВІМ")

Середньовічні переправи на Середньому Сеймі

називають його Перерва, а невеличке озеро на протилежному березі, у луці Сейму, має назву Перетор.

Існували ще переправи біля сс.Нові Млини та Любитов (згадуються з середини XVII ст.^[17]), Камінь (згадується під 1669 р.) та Мутин (Мутинський перелаз згадується під 1648 р.)^[18].

Локалізація всіх 13-ти місць стародавніх переправ особливих труднощів не викликає - дані про відстані у верстах, що інколи подані з різних точок відрахування (від Путивля та Рильска), та топоніми дають чіткі орієнтири. З наведених фактів випливає, що ці переправи активно використовувалися. Саме тому, що вони становили потенційну небезпеку, тут і чатувала постійна варта. Виходить, кримчаки могли перетинати навіть таку велику річку, як Сейм, не кажучи вже про Псел та Ворсклу.

Проведений аналіз давніх документів свідчить, що за минулі 400 років більшість переправ в основному залишилися на старих місцях. А броди Білі Береги, Зимов’є існують і нині - влітку через них місцеві жителі проганяють навіть худобу. Ці броди й сьогодні використовуються, в цьому переконують і натурні спостереження автора впродовж 1983-1999 рр.

Кончаківський шлях

Внаслідок монгольської навали землі Лівобережжя України зазнали занепаду і частково обезлюдніли. Запустілою стала і Сіверщина, особливо її східні землі - Посеймя-Подонцов’я. Проте тотального відселення жителів не було, про це свідчать численні археологічні та топонімічні матеріали. Активізація життя на цій території простежується вже з XIV ст. З XV ст. спостерігається підвищений інтерес московського уряду до означеного району (включаючи й Подоння), адже саме цими землями рухалися на північ татарські збройні загони.

Відтоді починається активна організація прикордонно-розвідувальної служби, більш відомої в літературі як станично-сторожова. Саме сторожові роз’їзди, станиці мали виявляти ворога, напрямок його руху та своєчасно про це доповідати. Пересуваючись верхи, сторожа контролювала сухопутні дороги, броди, проходи між річками, тобто всі ті численні місця, де могли пройти кримчаки. Звичайно, в першу чергу приділялася увага Муравському шляху та його відгалуженням. “Стоялі голови” (в тогочасних документах їх ще називають “станичними головами”) - щось на зразок пересувних застав, станиці та сторожові роз’їзди мали чітко дотримуватися спеціальних інструкцій, своєрідних докладних маршрутних листів - “розписів”.

Матеріали щодо організації та діяльності сторожової служби були опрацьовані й опубліковані у 1846 р. істориком І.Д-Бєляєвим¹.3 того часу ця робота часто використовувалася дослідниками, оскільки більшу її частину складають власне документи, ретельно процитовані або надруковані повністю без купюр.

Більшу кількість тогочасних документів, в тому числі і опублікованих !.Д.Бєляєвим, було опубліковано через півстоліття (1890) в “Актах Московского государства”. Причому редактор цього видання, член-кореспондент Імператорської Академії наук М.О.Попов у передмові доволі стримано відгукнувся на публікацію І.Д.Бєляєва, закинувши історику за неточне прочитання, а подекуди і пропуски окремих фрагментів текстів.

Однак при паралельному порівнянні відповідних текстів статті І.Д.Бєляєва і “Актов” можна переконатися в певній некоректності висловлювань академіка - у праці І.Д.Бєляєва, принаймні у тих її фрагментах, які ми розглядаємо, більш точно прочитані деякі назви, а пропускі в немає взагалі.

Наприклад, укладачі “Актов” замість назви р.Вязениця подають неіснуючу “Зеницю”, хоча кількома рядками нижче тут же в “Актах” читаємо пояснення: “да к верховине Зенице реке, а Везеница влеве” - це звичайна тогочасна форма уточнень місць розташування річок². Схожі мовні звороти зустрічаються сотні разів у різних документах XV-XVIlI ст., у тому числі й у КБЧ. Виходячи з цього, далі ми спиратимемося на тексти, опубліковані

І.Д.Бєляєвим.

На відміну від більшості тогочасних аналогічних документів, яких взагалі відомо небагато, розписи відрізняються надзвичайною точністю. Вони містять інформацію про шляхи, географічні орієнтири, відстані між сторожами з прив’язками їх до інших об’єктів, швидкість руху і т.ін.

У праці І.Д.Бєляєва вміщена карта-схема, але досить загального характеру, що охоплює чи не всю Східну Європу. Складність полягає у розшифровці і прив’язці назв географічних об’єктів, багато з яких нині не вживаються. Зрозуміло, що картографування роз’їздів є актуальним, оскільки може пролити світло на цілий комплекс складних питань ранньої історії Слобожанщини і Гетьманщини, але це тема для окремого дослідження.

Нижче зроблено спробу локалізаціїКончаківського шляху, що згадується тричі в розписах маршрутів путивльської і рильської стоялих голів[19]. Прикметно, що саме ці розписи були створені князем Михайлом Тюфякіним та дяком з Путивля Матвієм Ржевським, відомими своєю активною діяльністю щодо організації станичної служби, добре обізнаними з місцевими особливостям³.3 метою вдосконалення системи розвідки і оповіщення вони особисто об’їхали у 1571р. величезну територію від Путивля до пониззя Дону і склали детальні маршрути.

Наведемо відповідне місце тексту з розпису путивльській стоялій голові. “Я первой голове стояти под Муравским шляхом на реке на Мерле;

а розъезду от тое головы быти на право до Кончаковскаго шляху днище;

а ехати к Кончаковскому шляху станице от головы степью меж Орчика и Коломака к Лихачеву бояраку I...I

А на лево Мерла быти розъезду через Муравский шлях, да через Обышкинской шлях, да черезШебалинской шлях, да через Савинской шлях, да через Бирюцкой шлях до Соленых озер на Донец...^'∖

Отже, щодо цього розпису дій і іутивльської стоялої голови можна зробити такі висновки:

1.Стояла голова перебувала на Мерлі біля Муравського шляху, їй були підпорядковані дві станиці (права і ліва) з конкретними визначеними маршрутами.

2. Відстань руху (роз’їзду) правої станиці (тієї, що рухається на захід) від стоялої голови до Кончаківського шляху - один день. Рухатися вона мала між р.Орчик та р.Коломак до Лихачева байраку.

3. Лихачів байрак знаходився або безпосередньо на Кончаківському шляху, або поруч із ним.

4. Ліва станиця (та, що рухається на схід) прямувала через Муравський шлях на південний схід до Солоних озер.

Спочатку зупинимось на загальних положеннях. Напрямки руху “направо” і “палево” визначаються так само, як і нині, - за течіями річок. У даному випадку їх основні русла в цілому пролягають із півночі на південь. Окрім цього, головною прив’язкою протягом XVI-XVII ст. у цьому регіоні був Муравський шлях. Отже, у даній ситуації рух праворуч означає рух на захід, а рух ліворуч - на схід. Перевірки та зіставлення даних маршрутів різних станиць підтверджують, що це було саме так. У цих документах нами не виявлено жодного відхилення від такої логічної закономірності. Треба мати на увазі, що вказівки “направо” і “налево” не варто розуміти буквально як заворот на 90

- вони визначають загальні напрямки руху.

“Днище” - це відстань, яку вершник долає за світловий день. У цих же документах маємо низку географічних орієнтирів, що містять власні назви із зазначенням часу, необхідного для подолання відстані між ними, навіть інколи

- і кількості верст.

Крім тієї інформації, що міститься в цитованих фрагментах документів, наведемо ще приклади: відстані від верхів’їв Мжи-Коломака до верхів’їв Орелі

- 2 дні, до Путивля - 4 дні; між Пслом та Ворсклою вище Охтирки - пів дня; між Пслом та Сеймом у районі Білопілля - день; між Олешенською та Обишкинською сторожами - “переезду полтора днища верст с 70”; також між Святогорською та Бахмутською - “полтора днища верст с 70-ть”; шлях тривалістю півдня “не великое верст с 20”; “переезд полднища добрая верст с тридцать”; від Карпова до верхів’їв Орелі - 3 дні “добрые”; від Карпова до Дніпра біля гирла Ворскли - 6 днів “большие”*. Завдяки нескладним обчисленням отримуємо середню швидкість руху задень-50-55км.

Місце дислокації стоялої голови можемо визначити досить точно. З тексту випливає, що вона знаходилася на ділянці, де Муравський шлях проходив поруч із Мерлою. Такий відрізок є лише у верхній частині річки біля Богодухова - Сінного, нижче Мерла віддаляється від Муравського шляху, повертаючи на захід, а вище починаються вже її верхів’я. До речі, саме тут знаходився один з найбільш вузьких проходів між басейнами Дніпра і Дону. Верхів’я Мерли та Грайворона (басейн Дніпра) беруть початок з тієї ж височини-гребеня, що й бокові притоки Уди (басейн Дону) у районі м.Золочів. Тут неодноразово встановлювалися місця зустрічей станиць та сторож. Богодухів та Сінне були давно відомі як Дяків Острог та Санов. Зрозуміло, чому саме це місце біля верхньої частини Мерли визначене для стоялої голови: тут легше всього було помітити ворога, що рухався Муравським шляхом, а перебуваючи у центрі контрольованої території, зручніше спостерігати за діями роз’їздів і отримувати від них інформацію.

Непрямим підтвердженням вищенаведених міркувань може бути уточнення ситуації з лівим роз’їздом. Напрямок його маршруту поданий узагальнено: через Муравський шлях до Обишкинського шляху і далі на південний схід до Солоних озер, що цілком узгоджується з розташуванням відправної точки - стоялої голови на Мерлі.

Солоні озера - це відомі Торські озера, де здавна видобували сіль, нині - район м.Слов’янськ Донецької обл.

Лихачів байрак - великий лісовий масив на березі Ворскли, нині поблизу с.Лихачівка Полтавської обл.

Таким чином, маємо наступне. Кончаківський шлях у цьому регіоні пролягав на відстані “днища” за 50-60 км на захід - північний захід від Богодухова-Сінного. Напрямок ми визначили дещо умовно, тому і результат отримали в секторі між двох дуг, вершиною яких є точка між Богодуховим- Сінним. Різниця між більшою і меншою дугами становить 10 км. Ця цифра - похибка з огляду на можливі погрішності в обчисленні відстані, на деяку узагальненість її визначення у розписі (“диміле”) та на поправку щодо місця розташування стоялої голови. Така похибка неминуча, хоча є мінімальною, тому що можуть збігтися кілька крайніх величин: розташування стоялої голови на кілька кілометрів вище Сінного або нижче Богодухова; відстань, що її долали вершники за день, переправляючись через Ворсклу, теж може відхилятися від середньої на 5-10 км; зрештою, саме “днище” може бути “не великое” або “доброе”. За збігу таких показників (що в принципі можливо) отримуємо в підсумку приблизно 15 км. Такі погрішності при локалізації, наприклад, міст - неприпустимі, але тут ми маємо справу зі шляхом і нам важливо визначити його напрямок.

Отже, виходить, що Кончаківський шлях проходив тут неподалік Ворскли, приблизно по лінії Котельва-Охтирка-Тростянець.

Тепер щодо руху станиці до цієї місцевості. Проїзд степом, тобто суходолом-межиріччям Орчик-Коломак, сумнівів не викликає. Зрозуміла і логіка саме такого маршруту, а не більш короткого, як здавалося б на перший погляд, - між Коломаком та Мерлою. Саме при впадінні останньої у Ворсклу і знаходився Лихачів байрак. Автори цього розпису, в чому ми ще раз переконалися, були обізнаними і досвідченими людьми. Такий гаку 20-40 км для відхилення на південний схід був виправданий - він дозволяв зайвий раз перетнути найбільш вузький прохід басейнів Дніпра і Дону. Це - широковідомий рів між верхів ’ями Коломака і Мжи, описаний у КБЧ. Тут був єдиний прохід у цьому регіоні, через який можна було рухатися з півдня на північ: “..межМжа и Коломака на Муравскои дороге рву версты с 3, а ров в ширину сажени с полторы, а в глубину сажень, а инде и больши. А по сторонам того рву обоити нельзя: пришли леса и болота”⁶.

Нині поруч розташоване с.Валки (старі назви - урочище Валки, Можський острожок, з 1645 р. - Валківський острожок), відоме з XVI ст.

Взагалі ж і Можський рів (Перекопський вал), і назва річки Мжа (Межа) фіксують історичну ситуацію значно давнішу, можливо, києворуської, а можливо, і скіфської епох. Саме цей об’єкт мав на увазі Б.О.Рибаков, ототожнивши з ним Ловаку Аль-Ідрісі⁷. Цей район, на думку Б.А.Шрамка, був округою вже згадуваного Більського городища - м.Гелон Геродота. Згідно з його дослідженнями, ще в античні часи тут пролягали два шляхи: від сучасного м.Богодухів до сучасного с.Лихачівка та від порубіжного Можського рову до Полтави⁸. Зрозуміло, що можливість руху цими шляхами залишалася і пізніше. Існують дороги там і зараз. Однак припускаємо, що станиця перетинала степ і виходила до Коломака поблизу сучасного м.Чутове. Про те, що саме тут, очевидно, ще здавна пролягав шлях у напрямку з південного сходу на північний захід, свідчить висока концентрація дромонімів, в тому числі і таких, що прямо вказують на колишню наявність у цій місцевості бродів-лазів через Коломак: Лозоватка, Лисича, Лисовщина, Скороходове, Сторожове.

Кончаківський шлях

Далі станиця, “перелізши” Коломак, просто степом рухалася на Лихачів до броду через Ворсклу. По-перше, для самого станичного роз’їзду було зручніше вийти на правий берег Ворскли саме тут, через Лихачівський брід. По-друге, цей брід теж мав підлягати контролю як вірогідне місце проходження татар. Те, що останніх слід було чекати у цьому місці, випливає з наведених розрахунків. Отже, саме тут, у районі сучасного м.Опішня, біля Лихачева байрака, і пролягав Кончаківський шлях.

Тепер маємо розглянути і третю згадку про Кончаківський шлях. У розписі рильській стоялій голові є важливе для нас місце: “Голове стояти вверх Ворскла на Карпове сторожевище. А переезду от тое головы быти на право до Кончаковского шляху два днища; а сторожем от тое головы быти под Муравским шляхом на Вязенице реке верст с десять...”⁹.

Карпове сторожевище (після спорудження Бєлгородської межі - Карпов острожок, м.Карпов) знаходилося на захід від Бєлгорода. Відстань від Карпова, де знаходилася стояла голова, до Кончаківського шляху складає 2 дні праворуч. Застосувавши попередню методику, нанесемо на карту дві дуги, де за вершину буде правити місцезнаходження стоялої голови - Карпове сторожевище, а радіуси дорівнюватимуть 100 і 120 км. Виходить, що Кончаківський шлях тут проходив приблизно по лінії Охтирка-Лебедин.

Як бачимо, одна ділянка накладається на іншу, і ми замість очікуваних трьох точок (що було б більш переконливо) отримуємо дві. Але це лише підтверджує правильність наших розрахунків - різні роз’їзди і станиці повинні були частково перекривати суміжні маршрути, аби не залишалося неконтрольованих ділянок. Іншим чином провести розрахунки (наприклад, подовжити дуги) у цьому регіоні не дозволяють географічна ситуація і логіка станичного облаштування. Вище (північніше) довелося б виходити на інший бік Псла, що було б невиправдано для Карпової сторожі - то була зона контролю путивльської і рильської ближніх сторож. Та й шляхи, як правило, оминали великі річки. Нижче (на південний схід) - схожа ситуація, та й поруч проходив Муравський шлях зі своїми відгалуженнями, що разом охоплювали майже все лівобережжя Ворскли.

Таким чином, ми отримали дві точки, через які проходив Кончаківський шлях: першу - в районі сучасного м.Опішня біля верхів’я р.Говтва і другу - в районі Охтирки-Лебедина. Обидві точки знаходяться майже поруч, але й ці спостереження дозволяють дійти певних висновків.

Кончаківський шлях на цій ділянці пролягав майже паралельно Лосицькій дорозі, але по іншому, лівому берегу Ворскли, очевидно там, де і зараз проходять кілька другорядних доріг. Відрізок, що ми нанесли, є лише частиною великого шляху. Отже, Кончаківський шлях був західним відгалуженням Муравського шляху. В такому випадку відхилявся він від останнього в районі сучасного м.Чутово, тягнувся на Лихачів брід і прямував далі на захід, до Піщаного броду і до виходу у Поле в районі сучасного м.Білопілля.

Такий маневр у XII ст. був необхідний, оскільки він дозволяв половцям обходити потужну лінію поворсклинських давньоруських укріплень, центром яких був археологічний комплекс біля сучасного с.Журавне під Охтиркою. Невипадково Ігор Святославич кілька разів ходив проти половців саме в цей район - це була найбільш небезпечна ділянка сіверського кордону¹⁰.

Про можливість просування татар саме межиріччям Псла-Ворскли у XVl ст. свідчить те, що тут “меж Псла и Ворскла в проходех” курсували путивльські роз’їзди з наказом “беречи им тое гряды которая меж Псла и Ворскла полднище”". Також у жовтні 1572 р. було видано наказ-інструкцію “роспись из которых украинных городов станицам поле жечи”. Йшлося про підпалювання величезних площ суходолів на величезних відстанях: від Дніпра межиріччями притоків до верхнього відрізка Сейму. Тут читаємо: “поле жечи І...І от Днепра от усть Псла по Днепру до усть Ворскла и до верховья и до Муравского шляху..”"¹.

Тепер щодо назви. Її походження, дуже вірогідно, пов’язане з ім’ям відомого хана Кончака Отраковича - найбільш активного і досвідченого половецького полководця, одного з грізних ворогів Русі у XII ст. У літописі є згадка про те, що саме він разом із ханом Кобяком у 1171 р. прорвався у Русь в районі переходу через Ворсклу біля Лтави. Шлях їх пролягав на Баруч і Срібний (про цей грабіжницький похід мова нижче). Якщо припустити, що це був традиційний шлях половців, зокрема Кончака, тоді можна пояснити, чому саме ця назва зафіксувалася на такий тривалий час.

В останньому випадку згадка про Кончаківський шлях є цінним свідченням, що дивом збереглося у пам’яті народній упродовж чотирьох століть - з ХП до XVI ст. Носіями цієї пам’яті, вірогідно, були нащадки давніх сіверян, які, криючись улісах подалі від політичних та адміністративних центрів, пережили часи ординського лихоліття (можливо, це були відомі з джерел XV-XVI ст. сєвруки-сіверуки). Добре обізнаними з місцевими особливостями були, звичайно, і жителі розташованих поруч міст Лосині, Ніцах, Городище, згадуваних ще у XIV ст. Тільки особистими контактами авторів розписів М.Тюфякіната М.Ржевського з цим місцевим населенням можна пояснити виняткову точність та інформативність складених ними документів. Пояснює це і наявність великої кількості назв, відтворених на письмі майже без помилок, що особливо помітно на тлі інших матеріалів тієї доби, наприклад КБЧ.

Зі збільшенням кількості та потужності міграційних хвиль старі назви частково забувалися або й взагалі виходили з ужитку. До того ж і самі роз’їзди невдовзі були перенесені далі на південний схід - до Кальміуської дороги.

З письмових матеріалів відоме ім’я ще одного Кончака (Кунчека), нащадка зо лотоординських ханів, проте згадки про нього здебільшого пов’язані з походами на Правобережжя його старшого брата, відомого хана Телебуги. Майже виключено, щоб його ім’я відбилося в топоніміці східної околиці Лівобережжя.

Таким чином, розписи 1571р. фіксують останній етап використання назви “Кончаківський шлях”. Унікальність цього словосполучення у документах не є свідченням рідкісного вживання у житті, навпаки - назва Кончакінського шляху мала бути широковідомою принаймні на цих теренах (Путивль - Муравський шлях). Самий характер аналізованих розписів-інструкцій, їх прикладна функція передбачали однозначне розуміння змісту та отримання конкретних уявлень про реальні географічні та топографічні об’єкти, через які пролягали маршрути роз’їздів.

^I Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украйне Московского государства, до царя Алексея Михайловича U Чтение в Императорском обществе истории и древностей Российских. - M., 1846. - №4. - С. 1 -60; Источники. - С. 1 -86.

²Aktli Московского государства. Разрядный приказ. Московский стол // Акты Московского государства, издаваемые Императорскою академиею наук/Под редакциею Н.А.Попова. -Т.І. - СПб., 1890. - С.15.

³ЗвагельськийВ.Б. РжевськийМатвій Іванович //Сумщинав іменах. - Суми, 2003. -C.373.

⁴ Беляев И. Указ. соч. - Источники. - С.20.

⁵Там же.-С.7,8,17,18,21,32.

⁶ Книга Большому Чертежу. - M.-JL, 1950. - С.64.

⁷ Рыбаков Б.А. Русские земли по карте Идриси 1154 года // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института материальной культуры. - M., 1952. - Вып.43. -С.20-21,33.

⁸ Шрамко Б.А. Вельское городище скифской эпохи (город Гелон). - K., 1987. - С.22-23.

⁹ Беляев И. Указ. соч. - С.20-21.

¹⁰ Звагелъсъкий Віктор. Про географію походів Ігоря Сіверського у Степ // Сіверянський літопис. -1998. -№6. - С.114-120.

^II Беляев И. Указ. соч. - С.8.

¹² Там же. -С.23.

Піщаний брід на Верхній Сулі

Тепер зупинимося на питанні про локалізацію Піщаного броду, розташованого на Сулі. Цей брід географічно треба розглядати як складову Путивльського вузла, оскільки необхідність переходу через Сулу виникала тільки при русі з Поля, тобто з боку Путивля-Білопілля, і навпаки, - при просуванні з Поворскля або Посулля у зворотньому напрямку.

Ця переправа згадується досить часто у пізньосередньовічних документах, пов’язаних з організацією сторожової служби Московської держави, з прикордонними стосунками, з прибуттям переселенців із Правобережжя, навіть із контрабандою “заповідних” товарів.

Розглянемо кілька свідчень, що містять певні географічні ознаки та можуть бути використані як локалізаційні орієнтири.

Найбільш рання згадка про цю переправу, яку нам вдалося знайти, датується 1571 р. і пов’язана із вже згадуваними розписами маршрутів путивльських і рильських сторожових роз’їздів-станиць з Сейму до пониззя Сіверського Донця.

Отже, путивльській сторожі наказано було рухатися “... от Путивля/.../ на Гравороны, да на верх Бобрика, да к Суле, а Сулу перелезши на Песчаной 6po∂..."ⁱ.

Інша згадка про Піщаний брід пов’язана з тим, що в 1621 р. “торговые люди” їздили через кордон з Рильська в Україну та назад “полевыми дорогами”, оминаючи Путивль, аби уникнути сплати торгового мита. У відписці путивльських воєводВ.ТуренінатаС.Собакіна до Розрядного приказу, зокрема, зазначено, що купці через Коризький перевоз їздять, “не заимывая Путивля /.../ полем на Сулу на Пещаиой брод пустыми дороги”².

Ще одна, більш інформативна згадка про цей брід міститься у відписці путивльських воєвод Ф.Хілкова і В.Протасьєва до Розрядного приказу 1652 р. Йдеться про прохання 2000 козаків Чернігівського полку на чолі з полковником І.Дзиковським дозволити їм оселитися “...на Заводитцком городище да на Пещаном. А то Заводитцкое городище на реке на Псле, выше Каменово от Путивля - во 100-е верстах, а от Недрыгайлова - в 50-ти верстах, а от Бобрика и от Каменева вверх по Пслу - верст с 50. А Пещаной брод по реке по Суле от Недрыгайлова - верст с ЗО, а от Бобрика и от Каменова - верст с 40”³.

Згадується Піщаний брід і під 1696 р, у зв’ язку з купівлею млина місцевим жителем у ольшанського козака⁴, а також в указі Петра І 1702 р. щодо розмежування земель. У всіх зазначених документах Піщаний брід сприймається як сталий, усім відомий, традиційний географічний орієнтир. В останньому документі побіжно згадуються розташовані поруч с.Будки, Срібний колодязь і Старий Путивльський шлях, що саме і пролягав через Піщаний брід⁵. Все це дає можливість з’ясувати географію останнього.

Тепер визначимося з географічними орієнтирами. Верхів’я Бобрика знаходиться неподалік від Сули; ця річка плине на північний захід і впадає у р.Терн поблизу смт Терни (нині Недригайлівський р-н Сумської обл.).

Коризький перевоз знаходився на Середньому Сеймі, про що вже йшлося.

Заводицьке городище (у документах XVII ст. зустрічається під назвою Заводницьке) розташовувалося на правому березі р.Псел у с.Ворожба (нині Лебединський р-н Сумської обл.)⁶. В межах села збереглися залишки давньоруського поселення⁷.

Назва с.Кам’яне (нині Лебединськийр-н Сумськоїобл.) часто згадується у документах XVIl ст. Якщо виходити з контексту інформації 1652 р., складається враження, що р.Бобрик знаходиться десь поблизу Кам’яного. Ді йсно, поруч із цим селом є річка з такою назвою. Очевидно, укладачі текстів 1571 та 1652 рр. мали на увазі дві різні однойменні річки. В нашому випадку це не принципово, тому що відстані, обраховані від річок, закономірно є приблизними - їхні течії звивисті, а точки відліку невідомі. Середні ж відстані від обох річок до району пошуків приблизно однакові. До того ж, неподалік від Кам’яного є і с.Бобрик.

Через Піщаний брід йшла наїжджена дорога з Путивля у напрямках: на Кам’яне і далі на Гадяч; на Недригайлів, Ромни і т.д. Це був найбільш короткий і зручний шлях - вище за течією починалося розгалужене верхів’я Сули, яке разом із верхів’ями правих приток Псла (рр.Ільма, Стрілиця) утворювало важкопроходиму болотисту місцевість.

У XVI-XVII ст. ця дорога була прикордонною, а враховуючи той факт, що сталих кордонів не існувало, оскільки межі суміжних територій на цьому секторі порубіжжя (від Конотопа до Охтирки) постійно зазнавали змін, вона часто використовувалася не для офіційних, легальних пересувань. В цьому переконують дані, хронологічно віддалені майже на століття -15 71 і 1652 рр. В першому випадку путивльські сторожі мали контролювати прорив кримчаків, у другому - купці, оминаючи державну митницю у Путивлі, приховували свій маршрут.

Водночас Піщаний брід, поєднуючи Посеймя з Посуллям та Поворсклям, давав можливість рухатися через мережу “польових” та “пустих” доріг. Тобто через малозаселену та слабо контрольовану територію потрапляти або у Путивль, Рильськ і далі, або, рухаючись у протилежному напрямку, - у Ромни, Конотоп, Бахмач, Батурин.

У 1641 р. спеціально, щоб зберегти контроль над Піщаним бродом, московські ратні люди звели Піщаний острожок. Під цим же роком цей об’єкт кілька разів названо “городищем”⁸. Як випливає з тогочасних документів, цей брід мав для свого часу стратегічне значення, тому що знаходився на спірних прикордонних землях. Упродовж кількох років за володіння ним точилася боротьба, що ледве не призвела до збройних сутичок, коли з обох сторін зтягувалися понад 300 озброєних людей⁹.

Позначено цей брід і на Спеціальній карті України ГБоплана 1650 р., автори покажчика до якої зазначають, що він знаходився біля с.Вільшана (нині Недригайлівський р-н Сумської обл.)¹⁰.

Останнім часом П.Кулаковським виявлено і введено до наукового обігу низку архівних документів, що дають змогу локалізувати Піщаний брід. Так, у 1646 р. у зв’язку з фактом московського контролю над навколишніми землями саме з Піщаного городища, в оточенні Я.Вишневецького виникла думка про просування у напрямку Піщаного. Місце для зведення нового укріплення було обране біля впадіння р.Ольшанка у Сулу, що знаходилося за 5 верст від Піщаного острога¹¹. Ольшанка впадає у Сулу біля сучасного с.Вільшана.

Обчислення відстаней та наші натурні спостереження кінця минулого століття та влітку 2009 р. дають змогу дещо уточнити таку локалізацію Піщаного броду - фактично це верхів’я Сули в районі сучасних сіл Зеленківка і Камишанка.

Як зазначалося, Піщане кілька разів було названо “городищем”. Враховуючи, що переселенці, як правило, намагалися оселятися на старих городищах, які у більшості випадків мали природні (високі миси, що омивалися

Піщаний брід на Старій Путивльський дорозі

водою) та штучні (вали та рови) укріплення, можна думати, що й у даному випадку йдеться про певний археологічний об’єкт.

Поблизу наміченого місця розташування Піщаного броду на сьогодні стародавніх городищ не виявлено. Проте і городище, і збудований пізніше острожок не обов’язково мали знаходитися у безпосередній близькості до броду. Як приклад слід нагадати, що переправи Середнього Сейму часто віддалені від однойменних населених пункгів на кілька кілометрів, іноді, виходячи з ширини заплави і відстані до корінного берега, - на 10-15 км.

Таким чином, локалізація Піщаного броду дає можливість простежити напрямок дороги, яка, порівняно з Лосицькою та Бакаєвою, хоча й була значно коротшою і використовувалася менш інтенсивно, все ж мала важливе значення. Цей брід знаходився неподалік від р.Терн, на якій розташована низка давньоруських поселень, в тому числі і літописна В’яхань (нині с.Городище, Недригайлівськийр-н Сумської обл.)¹². Отже, не виключено, що Піщаний брід використовувався і за часів Київської Русі.

' Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украйне Мос­ковского государства, до царя Алексея Михайловича. - M., 1846. - С. 18-19.

² Воссоединение Украины с Россией. -Т.1. -M., 1953. -С.18.

³ Там же.-Т.З.-С.208.

⁴ Миллер Д. Сумской уезд. 1. Село Хотень, фамильный архив графини А. Д.Строгановой // Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда. - Т.ІІ-й ч. І-я и П-я. - Харьков, 1902. - С.24.

⁵ Он же. Богодуховскийуезд. Г.Богодухов, фамильные бумаги С. Д.Кондратьева/ / Труды Харьковского предварительного комитета по устройству XII археологического съезда. - Т.П-й ч. І-я и П-я. - С.363.

⁶Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины ХѴП-ХѴШ вв. - Харьков, 1964. - С.92,94,336.

⁷ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья. - К., 1984. - С. 109.

⁸КулаковськийП. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648). -К., 2006. - C.26,325; Слюсарский А.Г. Указ. соч. - С.81.

⁹ КулаковськийП. Вказ. праця. - С.327-328.

¹⁰ Вавричин Марія, Голько Олег. Покажчик назв об’єктів, відображених на Спеціальній карті України Г.Боплана 1650 р. // Боплан і Україна. - Львів, 1998. - С.204, вклейка між с. 122-123.

¹¹ КулаковськийП. Вказ. праця. -С.333.

¹² Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 139.

Лосицька дорога

Вище ми нанесли на карту відрізок Кончаківського шляху, що проходив між Ворсклою та Пслом, і який, вірогідно, використовувався іце у києворуські часи. Тепер зупинимося на локалізації шляху, який перетинав головні лівобережні притоки Дніпра. Річки Ворскла та Псел протікають майже у меридіальному напрямку (лише верхні їхні ділянки відхиляються на північний схід), тобто рух у широтному - неодмінно був пов’язаний з перетинанням їхніх основних русел, що тут вже досить повноводні і з багатьма притоками.

Понад століття тому відомий історик С.Ф.Платонов зазначав, що в цілому західні відгалуження Муравського шляху вивчені недостатньо, а стосовно його південної ділянки, - що “уклониться на запад за Ворсклу было нельзя, потому что по Ворскле здесь “пришли леса и болота”'.

Більш детальне обгрунтування цього положення виникло у зв’язку зі спробами встановлення маршруту походу, оспіваного у “Слові о полку Ігоревім”. Так, намагаючись з’ясувати рух військ Ігоря Святославича з Новгорода- Сіверського до району сучасного м.Ізюм (нагадаємо: згідно з думкою деяких дослідників, гору Кременець, що знаходиться у місті, у “Слові” названо “Шеломянєм”), більшість вчених накреслювали його по Бакаєвій дорозі, межиріччям лівих притоків Сейму та верхів’їв Псла-Ворскли. Одним з головних аргументів при цьому і були слова КБЧ, наведені С.Ф.Платоновим. Так, зокрема, вважали М.М.Карамзін, П.Г.Бутков, К.В.Кудряшов, В.Г.Федоров, М.П.Парманін та інші дослідники і коментатори видатної пам’ятки² (вище, в історіографічному розділі, ми зупинялися на цьому питанні). Стосовно перетинання Псла і Ворскли висловлювалися досить категоричні твердження. М.П.Парманін, наприклад, підкреслював, що у цьому випадку “Игорю предстояла бы не одна переправа через Семъ, но еще переправы потом через Псиол в Сумах и через Ворсклу (где?!), иметь же на походе лишнюю переправу это большое препятствие ”³.

Аналогічні питання, особливо, що стосуються переправ через Псел та Ворсклу, ставили й інші автори.

Втім, існує й інша точка зору. При уважному погляді на цей великий регіон неможливо навіть уявити, що тут не було шляхів, які б проходили через середні Ворсклу, Псел та Сейм в районі Путивля-Рильська. Вся ця місцевість була досить щільно заселена, починаючи з епохи неоліту. В античні часи саме на середній Ворсклі знаходився вже згадуваний центр скіфської культури, що складався з багатьох укріплених поселень, селищ, некрополів. На наявність шляхів через середні Ворсклу і Псел до району' Путивля та далі на Новгород- Сіверський неодноразово у кількох працях вказував Б.О.Рибаков, Згідно з його версією руху полків Ігоря Святославича, маршрут походу пролягав саме через середні течії цих річок⁴.

Отже, як бачимо, є всі підстави вважати, що на лінії середніх Ворскли- Псла-Сейму існували сухопутні шляхи, що поєднували Подонцов’я з Посеймям - Муравський шлях (район сучасних мм.Харків та Охтирка) із західною частиною Бакаєвої дороги (район Путивля-Виру-Глібля). Втім, конкретної прив’язки до місцевості, нанесення на каргу цих шляхів досі здійснено не було[‡‡].

Найбільш змістовну і деталізовану інформацію щодо цього питання містять відомі розписи руху' путивльських і рильських сторожових загонів-станиць. Як вже йшлося вище, ці матеріали ще у XIX ст. були частково опубліковані в “Актах Московского государства”. Досить повно інформацію про ці розписи подано у статті 1.Д.Беляева. Історик зосередив увагу на порубіжних територіях тодішньої Московської держави, торкаючись і південних її околиць, що межували з українськими землями і “диким полем”. Широко використовував матеріали з організації станично-сторожової служби Д.І.Багалій, що знайшло відбиття в кількох значних працях. Також використовували окремі дані цієї інформації І.М.Міклашевський, В.Д.Юркевич, А.Г.Слюсарський, О.М.Аланович⁵. Далі ми в основному будемо спиратися на вже згадувану працю І. Д.Бєляєва, враховуючи розлогі і педантично подані ним цитати старих документів, та на матеріали “Актов Московского государства”, що частково дублюються і доповнюються матеріалами, опублікованими Д.І.Багалієм.

Перш за все щодо назви Лосицької дороги (у документах російською мовою - “Лосицкая”, іноді - “ЛоситикаяД. Це словосполучення зустрічається у розписах роз’їздів путивльських і рильських сторож десятки разів, причому, часто без уточнень, як щось цілком зрозуміле і всім відоме. Вказується напрямок і, як правило, зазначаються лише основні орієнтири: проміжний - “меж Мжа и Коломака ” та кінцевий - Путивль або Рильськ.

Отже, тепер спробуємо локалізувати наявні в цих документах географічні орієнтири.

Місце “меж Мжа и Коломака” - це найбільш вузький прохід на трасі Муравського шляху. Тут майже впритул сходяться дві річкові системи - Дніпра (Коломак (Коломок) - притока Ворскли) і Дона (Мжа - притока Сіверського Донця). В цій місцевості обійти це межиріччя було дуже складно. КБЧ пояснює: “а речка Коломок пала в Ворскол, а Мож в Донец; а меж Мжа и Коломока на Муравскои дороге рву версты с 3, а ров в ширину сажени с полторы, а в глубину сажень, а инде и болыии. А по сторонам того рву обоити нельзя: пришли леса и болота ”⁶. Останнє речення, як вже йшлося, часто цитується дослідниками як доказ відсутності бокових відгалужень, що пролягали у західному напрямку. Але, як випливає з усього вищемовленого, таке розуміння наведеної фрази є неправильним. Йдеться не про Ворсклу, Псел, Сейм та шляхи, що їх перетинають, а про конкретну локальну ситуацію - відрізок Муравського шляху, контролювати рух по якому було зручно і доцільно саме тут, у вузькому місці, обійти яке (а не пройти через яке) було неможливо. Саме тому буквально усім сторожовим роз’їздам, навіть тим, згідно з маршрутами яких це було незручно, наказувалося оглядати цей стратегічно важливий вузол.

Окрім коротких інструкцій, єй більш розлогі, де конкретизується напрямок руху і подано топонімічні орієнтири: назви річок, урочищ, населених пунктів.

Нижче наведемо фрагменти двох розписів маршрутів путивльських сторож. Ці розписи були створені князем Михайлом Тюфякіним та дяком із Путивля Матвієм Ржевським у 1571 р.

“Йз Путивля ездити станицам к верх Самари от Путивля на Перевоз на Мокошевичи, а от Мокошевичев на Гравороны да на Верх Бобрика да к Суле, да Сулу перелезти на Песчаной брод, да к верх Груни Хотенские ко Пслу, а Псел перелезти на Бесищев ровенок, а от Бисищева ровенка к Олешенке, а от Олешенке Пселскою дорогою до верховья, да через Белицкие поля на верх Олешенки Сорочинскіе, да на низ Олешенкою в праворотъя; да на Кубенскую могилу в Немери, да Ворскл перелезти на устъ Буймира да Мерл, да в верх речки Хтыри через поле, да на верх Колтевы да к Мерлу, а Мерл перелезти на речку на Калище; а от Капища к Колодезю, да Колодезем вверх к Коломаку, да Коломак перелезти под Коломатцким городищем через Ровен, да полем через Муравской шлях, да на верх Адалага ехати на верх Берестовые вниз по Донцу с Крымскую сторону до Святых гор, а от Святых гор вверх Тором да переехати Самарские верхи; а от Самарских верхов поворотити назад в Путивль теми ж урочищи”¹.

Тепер прокоментуємо ключові позиції.

“Перевоз на Мокошевичи”. Як вже йшлося вище, цей перевіз локалізується “От Путивля 10 верст вверх по Семи”, тобто приблизно посередині між Путивлем та Буринню, в районі сучасного с.Зінове (Путивльський р-н Сумської обл.).

“к Суле”, ‘Труни Хотенские”. Річок з останніми двома назвами кілька, але місце, де б вони розташовувалися поруч і в тій послідовності, як того вимагає текст, - одне. Воно локалізується на південний захід від Сум.

“Пещаной брод” знаходився на Верхній Сулі, про це йшлося вище.

“Бесищев ровенок”. Виходячи з географічного контексту і майже фонетичної тотожності, очевидно, - це місцевість в районі сучасного с.Басівщина (Лебединськийр-н Сумської обл.).

“Белицкие поля” - відносно маловодна територія посеред найбільш вузького місця між середніми Ворсклою та Пслом. Поруч - сучасне с.Білка (Тростянецький р-н Сумської обл.). Тут же пролягав і Кончаківський шлях.

“Кубенскую могилу в Немери" - місцевість поблизу с.Журавне, неподалік Охтирки, де знаходяться 2 давньоруські городища⁸, що у документах XVII- XVIII ст. називалися Немеровським городищем⁹. Поруч - невеличка р.Куба.

“Хтыри”. Хтирь - стара назва р.Охтирка. Можливо, саме вона згадується під іменем Хирія у зв’язку з походом Ігоря Святославича навесні 1184 р.

"верхКолтевьГ - верхів’я р.Котельва.

“Калшце” - очевидно, річка, на якій розташовувалася сторожа. У КБЧ знаходимо: “до верх Мерла же з Белагорода сторожа Кадище”^ю. Неподалік від верхів’їв Мерли і нині є с.Кадниця.

“Колодязь” - колодязями в ті часи називали невеличкі, по-сутІ безіменні річки.

Річка “Коломак” (Kojiomok) існує і дотепер.

“Ровен" - це відомий Перекопський вал, Можський рів, що “межМжа и Коломака".

“Адалаг” - стара назва р.Водолага.

Берестова, Тор, Святі гори, Самара не змінили своїх назв і додаткової локалізації не потребують.

Тепер текст другого розпису.

“Из Путивля ж ездити станицам к верх Тору и Міюсу. От Путивля станицам перевезтись Семь в Дороголиве на усть Выра, да ехати Выром вверх, да перелезти Выръ у Хосотина на устъ Руды да ко Пслу, а Псел перелезши у Липенского городища да в проходы, да на верх Боровни, да Боровнею на низ да через колодезь рядом да к Ворсклу; а Ворскл перелезти у Буен Борку в Лосицах; а от Лосиц к Казацковой могиле да к Мерлу, а Мерл перелезти ниже Торчинова городища, да полем едучи видети Мерчик, да к Донецкой правороти, да на низ Одрина да ко Мжу; а Мож перелезти ниже Адалага; а от Адалага да на Товолжиную поляну да ко Мжу, да Мжем на низ к Змееву кургану, да к Донцу, да перелезти Донец на Ногайскую сторону у Тюндюкова болонья, да Донцом на низ до усть Чернаго Жеребца; а Донец перелезти на Крымскую сторону меж Бахмутовой и Чернаго Жеребца, да по Бахмутовой на гору до правые розеошины Бахмутовские столпи, да розеошиною на гору верст с 10-ть, да тое розеошину перелезти, да ехати на гряду прямо; а с тое гряды видети девять курганов, которые стоять верх Тору и Міюсу; а на девятом на кургане на крайнем от Міюскаго верховья яма великая, станет в ней до десяти человек на конех, а в ней растет терн и бозовой куст; да под тем же курганом Царев шлях, коли шол Царь к Астрахани; а от туда приехати к верховью на Міюс, да туто роземотрити признаки: насечено крест на дубу снизу верховины Міюжскіе; а от тех мест поворотити назад к Путивлю”¹¹.

Верхній і нижній маршрути траси Лосицької дороги

“в Дороголиве" - Дорого лив, Драголив. Цей перевіз розглядався нами вище (нині с.Волинцеве Путивльського р-ну Сумськоїобл.),

“ УХосотина на устъ Руды". Йдеться про місцевість верхів’їв рр.Хотінь та Руда (Рудка). Сучасна назва с.Хотінь, старі назви населеного пункту та річок: Хатін, Хочунь, слобода Хочуна, Хотенські верхи (вершини). Неподалік від цього “Хосотина" знаходилася р.Лосятин, що впадала у р.Вир. Дуже вірогідно, враховуючи особливості скоропису XVII ст., що у текстах було “Лосятин”, оскільки літера Лписалася з сильно піднятою ніжкою.

Біля кількох рукавів-верхів’їв Хотіні була маленька р.Руда - нині це неподалік від с.Руднєвка (Сумський р-н).

“Перелезтиу Липенского городища". Стосовно Липенського городища існує давня полеміка і велика література. Деякі дослідники, ототожнюючи цей об’єкт із Липовицьком, що згадується у давньоруських літописах під 1283-1284 рр., локалізують його у різних місцях: на Дону, під Курськом, в районі Конотопу і тій.¹² У даному випадку, як це зазначав ще Філарет (Гумілевський) і як випливає з контексту, явно йдеться про територію, де сьогодні розташовані Суми¹³. Щодо “перелазу", тобто броду через Псел, то починаючи від того місця, де річка робить розворот майже на 180° (сучасна назва цього району - Лука), броди траплялися досить часто - ложе річки становить переважно пісок, що намивається на поворотах під час повені. Але тверді броди існують і нині, якраз біля давньоруського городища Тополя (північна околиця Сум) та вище по Пслу на 3-4 км, де річка робить поворот на південний схід майже під прямим кутом. Тут теж знаходиться потужний археологічний комплекс роменської і києворуської культур Зелений Гай (Крейдище)¹⁴.

“На верх Боровни". Сучасна назва - р.Боромля, верхів’я якої починаються майже біля основного русла р.Сироватка - в районі сс.Чернеччина і Великий Бобрик. Біля сучасного емт Боромля теж проходив древній Кончаківський шлях. Уздовж же р.Боровня (Борова) тягнувся шлях, відомий пізніше під назвою Сагайдачний. Тут він проходив правим берегом цієї річки. Це видно з того, що з м.Вольний посилалися станичники “на Сагайдачный шлях, за р.Боровую"'-’.

“У Буен Борку в Лосицах". Це місце тексту детально розглянуто Філаретом (Гумілевським), який вважав, що “Лосицы - на устье Борового потока, впадающего в Ворсклу, там где ныне Литовка"'⁶.

“ККазацковой могиле" - це, вірогідно, низка курганів біля сучасного с.Бугрувате (Охтирський р-н Сумської обл.). У “Актах Московского государства”, очевидно помилково, подано “Казанковой"¹⁷.

“Ниже Торчинова городища". “Торчинове городище” - сьогодні в межах с.Городнє Харківської обл.¹⁸ Тут знаходяться залишки давньоруського укріпленого поселення¹⁹.

“На низ Одрина". Одрин - невеличка ліва притока р.Мжа, неподалік розташоване сучасне с.Одринка.

“Тюндюково болоньє” - оскільки йдеться про переправу, то, ймовірно, мається на увазі Тендицький брід на Середньому Сіверському Донці (про переправи Сіверського Донця мова нижче), що знаходився приблизно за 1,5 км нижче за течією від Бишкіна.

Далі у тексті всі старі назви річок співпадають із сучасними і маршрут руху прос тежується досить впевнено. В цілому, за виключенням лише деяких назв, все інше послідовно лягає на карту. Характерно, що кінцева точка маршруту знаходиться на височині, з якої беруть початок річки Top і Miyc (басейни Сіверського Донця і Азовського моря), тобто з найбільш вузького проходу на трасі Муравського шляху в цій місцевості.

Доповнюють інформацію про Лосицьку дорогу й інші матеріали, пов’язані з цим же періодом. У “Росписи польским дорогам” зазначено, що для сповіщення про прихід “воинских людей”, тобто кримчаків, слід “от верхМжа иКоломак с Муравской дороги поворотитъ налево через речки Мерл, и Ворскол, и Псел, а бежать от верхМжа и Коломак до Путивля 2 дня наскоро о дву конь”¹⁰.

Тепер, власне, щодо Лосицької дороги, ім’я якої походить від іменника лаз/перелаз, тобто - брід. Невипадково на її траверзі ціла низка назв містить цю характерну ознаку, як і головне містечко Лосичі, котре розташовувалося у важливому місці перетинання цим шляхом Ворскли у брід нижче впадіння у неї Боромлі. Тут Ворскла вигинається на захід, наближаючись до Псла на 30-35 км. У межиріччі цих річок лежали “Белицкие поля”. Лосичі знаходилися на місці давньоруського городища²¹ (в нові часи - с.Петровське, нині - с.Зарічне Тростянецького р-ну Сумської обл.).

При цьому нас не повинні бентежити відомості про те, що Лосицький острог був збудований у середині XVII ст., хоча, як бачимо, поселення Лосичі та Лосицька дорога згадуються значно раніше. Аналогічна ситуація спостерігається з багатьма населеними пунктами Слобожанщини, коли нові хвилі переселенців або давали нові назви вже існуючим об’єктам (що було досить рідка), або виникнення міста відраховували від того часу, коли починалася його розбудова як містечка-“городка” або фортеці-“острожка”. Так було з Білопіллям, Богодуховим, Валками, Колонтаєвим, Охтиркою, Салтовим, Чугуєвим та багатьма іншими містами і селами.

Окрім мовленого стосовно м.Лосичі, маємо ще рідкісний документ - відомий список “Імен градів всіх Руських далеких і близьких” XV ст., що фіксує назви кінця XIV ст. У ньому згадуються “Лошици”, а поруч, за текстом - “Ничан” та “Городище”²².

Тут необхідно особливо підкреслити, - у названому реєстрі “Імен градів всіх Руських” зафіксовані “городи”, тобто поселення з наявними валами та ровами, де у багатьох випадках археологами були виявлені матеріали давньоруського часу. Отже, це дає вагомі підстави стверджувати, що Лосичі існували і мали відповідну назву ще за часів Київської держави.

"Ничан” - відома давньоруська археологічна пам’ятка, розташована на околиці с.Ніцаха (нині Тростянецькийр-н Сумської обл.)²³. У документах XVH ст. цей об’єкт багато разів згадується як Ніщанська дача, Ніщан, Ніцан і т.ін.

“Городище”, згідно з думкою Філарета (Гумілевського), було на місці сучасного с.Межиричі (нині Лебединського р-ну Сумської обл.). У XVII ст. ще було зафіксовано стару назву “Городецьке городище”²⁴. Зрозуміло, якщо у XIV ст. за даними “Списку імен” цей об’єкт вже мав назву “Городище”, то, скоріше за все, йшлося про колишній город, тобто укріплене поселення з візуально помітними оборонними спорудами - валом та ровом. У цій місцевості це могла бути пам’я тка або києворуська, або слов’янська (роменської культури), або скіфського часу.

Проте, археологами в межах с.Межиричі ще не виявлено залишків будь- якого древнього об’єкту. Але поруч наявні давньоруські городища, розташовані поруч з сучасними сс.Ворожба та Шпилівка²⁵. Також наявність неподалік власних назв - Стінка, Бровкове, Вали - залишають можливість говорити про існування ще невідкритих археологічних об’єктів[§§]. Підтверджують думку про розташування Городища в цьому районі і дані Г.Боплана. Так, на “Спеціальній карті України” 1650 р. саме в луці Псла позначено об’єкт “Horodyski Н”. Причому, виходячи зі специфічної манери Г.Боплана, останню літеру (H) слід розшифровувати як “городище”. Автори покажчика до карти М.Вавричин та О.Только визначили розташування цього об’єкта в межах Ворожби (Лебединський р-н Сумської обл.)²⁶.

Згадуються Лосичі разом із Хотином, Хотмишлем, Путивлем, Рильськом, Курськом та іншими містами і у татарських грамотах XV ст., що своїм протографом мають, очевидно, якийсь ярлик, даний ще Тохтамишем Вітовту, а отже, датований кінцем XIV ст.²⁷ Тобто, йдеться про той самий час, до якого належать і фактичні дані реєстру “Імен градів”.

Зрозуміло, що стратегічна функція цього регіону зберігалася і пізніше, під час кримсько-татарської небезпеки. У цій прикордонній системі головна роль належала Лосичам, можливо навіть не як потужному укріпленню (як вже зазначалося, острог там було збудовано у середині XVII ст. і проіснував він недовго), а як місцю, де перетиналися менші шляхи - відгалуження Лосицької дороги, основної в цьому районі.

Ще один фрагмент іншого документу дає нам додатковий репер на трасі Лосицької дороги. Так, сторожі, що чатувала біля Дякова Острога (сучасне м.Богодухів Харківської обл.), наказувалося на випадок появи ворога “бежать с вестью с тое сторожи сторожем в Рылеск прямою дорогою меж Псла и Ворскла через Щетинин ровенок, да поперек Псла к Рыльску в котором месте лучитца ему npuexamu^,'^κ.

“Щетинин Ровенок" - місцевість біля розглянутого вище “Бесигцева”-, нині - поруч із сучасним с.Щетини, на річці Ревки, що впадає у р.Легань (стара назва - р.Ольшана) поблизу Псла.

“Пряма дорога” - це найкоротший шлях через “Белицкие поля” - між Лосичами та Городищем, Ворсклою та Пслом.

Отримавши низку точок на трасі Лосицької дороги, мусимо дійти висновку

- ця дорога не є раз і назавжди визначеним маршрутом. Це, скоріше, - загальний напрямок, що поєднував мережу другорядних шляхів, які в деталях відрізняються. Останнє було обумовлено погодними і сезонними змінами, фізичним потенціалом і завданнями подорожніх, адже, наприклад, можливості купецької валки та вершника-гінця, що рухався “о дву конъ”, були принципово відмінними. Tака ситуація спостерігається з багатьма стародавніми шляхами до часів спорудження доріг із твердим покриттям.

Отже, Лосицька дорога пролягала майже від пониззя Сіверського Донця

і тягнулася до Путивля-Рильська.

Характерно, що на згадуваних картах Г.Боплана нанесено великий лісовий масив, котрий охоплює з обох боків Ворсклу. Вказано, що лівобережна його частина має назву “Losczycki BoP^, (Лосицький бір), а правобережна - “Виутіг Lis” (Буймир Ліс).

Таким чином, виходить, що найбільш небезпечна зона у регіоні була там, де Лосицька дорога перетинала Муравський шлях і, переходячи Мерлу, наближалася до Ворскли. Влаштування майже постійного чергування пересувних сторож і детальні описи цієї ділянки дороги свідчать, що тут найчастіше чекали ворога.

Така ж ситуація була і за часів Давньоруської держави. Як йшлося вище, саме на р.Хирія і за Мерлою Ігор Святославич у 1184 р. двічі відбивав половців, які рухалися в Русь. У безпосередній близькості до Лосичів знаходяться Ніцахське, Кемеровське, Охтирське і Куземинське городища. Цей Лосицький вузол за часів Київської Русі був прикордонням, покликаним захищати підступи з південного сходу, тобто з нижньої ділянки Муравського шляху та із Задонцов’я.

У ХѴІІ-ХѴШ ст. також маємо кілька свідчень про те, що в цей район приходили кримчаки²⁹.

Аналогічну картину спостерігаємо і на середньому Пслі, де теж наявна концентрація об’єктів (Бісищев, Городище, Ворожба, Шпилівка, Бишкінь, Щетинин ровенок), зафіксованих у документах XVI-XVII ст., переважна більшість яких знаходиться на місці давньоруських поселень або неподалік від них. Це знову свідчить, що тут була небезпечна ділянка на трасі Лосицької дороги і за часів Київської Русі.

Ще одне важливе спостереження слід зробити, виходячи з отриманих даних. Вони підкріплюють висловлене вище припущення про кордони Київської Русі зі Степом та внутрішнього порубіжжя між Переяславським та Чернігово- Сіверським князівствами. Внутрішня достатньо умовна межа між князівствами пролягала на трасі Лосицької дороги, де у районі з’єднання її з Муравським шляхом знаходився і стик зі Степом.

Характерно, що частина кордону Сіверської і Переяславської земель у другій половині ХП ст., визначена Ю.Ю.Моргуновим на підставі археологічних даних, майже точно співпадає з напрямком Лосицької дороги. Так, дослідник вказує одну з точок цього кордону - між Ворожбою та Кам’яним. Далі, накреслюючи південно-західну частину “донецького виступу”, що контролювався чернігово-сіверськими князями, вказує іншу - міжНіцахою і Зарічним, за якими нижче по Ворсклі були вже Переяславські землі³⁰. Приблизно таким шляхом, на думку Ю.Ю.Моргунова, повертався Ігор з полону - через Донець-Городнє-Ніцаху-Ворожбу-Вир³¹.

Як бачимо, співпадіння майже повне, що, звичайно, не може бути випадковістю. Також Ю.Ю.Моргунов визначає, що під контролем сіверських князів з 70-х років XlI ст. опинилася територія від Попашу на Сулі до м.Донець³². Це також цілком узгоджується з трасою Лосицької дороги. Характерно, що ця траса майже співпадає з дорогою з Путивля до Перекопу, яку Б.О.Рибаков, визначивши її напрямок на підставі середньовічних карт, чертежів та текстів царевича Федора, Г.Геррітса та С.Герберштейна, умовно назвав “Кримською дорогою”³³.

Зробимо деякі висновки. Перший. Названі два важливих вузла - Лосицький та Городищенський - контролювали броди через Ворсклу та Псел, тобто рух Лосицькою дорогою. На Ворсклі: Немеря тау Лосичах', на Пслі: Щетинин ровенок, Бісищев та Липинський.

Другий - щодо календарних термінів руху Лосицькою дорогою. Так, маємо матеріали про пересування “стоялих голів” до місця призначення - туди, де вони і повинні були “стояти” та “головувати”, тобто направляти роз’їзди за різними маршрутами, координувати їхні дії, збирати та аналізувати інформацію та, у разі необхідності, посилати гінців до Путивля або Рильська.

Ці “стоялі голови” складалися з кількох десятків чоловіків, що везли з собою зброю, харчування, інший господарський реманент, як зазначали у документах, “рухлядь” - усе необхідне для влаштування сторожових застав і життя у складних і небезпечних умовах протягом двох місяців. Отже, під час руху це були не сторожові роз’їзди, не гінці “о дву конь”, а, скоріше, військові колони, що пересувалися з обозом. Документи зберегли для нас важливі дані про їхній рух. Так, 15 квітня 1579 р. з Рильська вийшов загін і “на Донце стал апреля в 24-й день, шел 10 ден; а людей с ним /.../ всего 93 человека”. Цей загін змінив другий, потім - третій. Всі ці три "'стоялі голови'", що налічували 93,79 та 69 осіб, рухалися з Рильська до Донця в середньому по 10 днів³⁴. Таке двомісячне чергування тривало до листопада включно.

Лосицька дорога

Окрім стоялих голів, були ще станиці, що курсували між Путивлем або Рильськом та небезпечними ділянками Подонцов’я. Всі вони протягом багатьох років вирушали 1 квітня³⁵ і потім змінювалися кожні 15 днів до пізньої осені або й довше, поки ⁱⁱCHezu не укинуть”^ІЬ.

Були ще сторожі з аналогічними функціями, які теж виїздили на патрулювання 1 квітня, змінюючись через кожні 6 тижнів³⁷.

Третє - щодо швидкості руху сторожових роз’їздів. У ті часи звичайною одиницею обчислення відстані на цих землях було “днище”, хоча вже трапляються і метричні одиниці - версти. В цих же документах знаходимо низку назв географічних об’єктів із зазначенням часу, необхідного для подолання відстані між ними, навіть інколи - і кількості верст. Швидкісна, кур’єрська їзда (як вже йшлося) дорівнювала “от верхМжа и Коломак до Путивля 2 дня наскоро о дву конь”.

Відстань від Путивля або Рильська (що в даному випадку однаково) до правих приток Донця Лосицькою дорогою становить за нашими підрахунками: верхнім варіантом - 245 км, нижнім - 235 км. Цей шлях “стоялі голови” (колони з обозом) долали за 10 днів, сторожові роз’їзди - за 4, а гінці-кур’єри - за 2 дні.

Тепер мусимо визначити середню швидкість, але при цьому треба мати на увазі, що колони з обозом обов’язково мали зробити 2 днівки, тобто 3 дні руху, а 4-й - відпочинок. Отже, на шлях у них безпосередньо йшло 8 днів.

Для підрахунку швидкості візьмемо середню відстань у 240 км (480:2), оскільки похибка у 10 км не є принциповою - ніщо не заважало комбінувати пересування на окремих відрізках (залежно від стану рік та шляхів), скажімо, з Бісищева йти не в Немерю, а в Лосичі, або, рухаючись на Рильськ, “перелезши” Псел не біля Липинського городища, а вище - біля давньоруських городищ, що конролювали 2 броди (неподалік від сучасних сс.Могриця та Велика Рибиця)³⁸.

Таким чином, середня швидкість за день була:

колони з обозом (^стоялих голів”} - 30 км (240:8); сторожового роз’їзду (“станиці”} - 60 км (240:4); гінця-кур’єра (“о дву конь”) - 120 км (240:2).

Вище, при визначені траси Кончаківського шляху, ми торкалися питання швидкості руху, виходячи з географії дещо південніше розташованого району, але результати в обох випадках співпали. Це свідчить, що пересування по відносно маловодному степу або в умовах досить пересіченої місцевості з форсуванням Сейму, Псла та Ворскли суттєво не впливали на швидкість.

Пролягаючи через важливі для Давньоруської держави райони, ця дорога була не лише шляхом для військових рейдів, але й, у першу чергу, гостинцем - шляхом торговельних караванів. Непрямим свідченням цього є речові і монетні скарби, знайдені на траверзі Лосицької дороги: скарб римських монет у Посеймі біля смт Ворожба (Білопільський р-н Сумської обл.), Суджанський, кілька скарбів у районі Курська-Рильська; у Попселлі - Шпилівський та два Сироватських (Сумський р-н), два Новотроїцьких (Лебединський р-н Сумської обл.); у Поворсклі - Жигайлівський (Тростянецький р-н Сумської обл.), два - неподалік Можського вузла біля с.Перекоп³⁹.

Таким чином, можна стверджувати, що ця дорога функціонувала ще з античних часів. Через тисячу років вона слугувала шляхом для торговельних операцій між Хазарським каганатом та слов’янськими землями. Нею ж намагалися проходити в Русь і половці, чим і була викликана превенція сіверських князів: будівництво нових та зміцнення існуючих фортифікаційних споруд на городищах Лосицького таГородищенського вузлів та запобіжні походи.

Аналогічні заходи на цих же землях вживалися московською адміністрацією і через 500 років - будівництво острожків та городків, як правило, на місцях стародавніх (раннього залізного віку та роменської культури) городищ.

Уся отримана інформація щодо цієї дороги та умов пересування нею є надзвичайно важливою, оскільки доводить не лише саму можливість руху в цій місцевості, що, як вже зазначалося, заперечувалося окремими дослідниками, а й спростовує твердження, що цей рух був неможливий навесні - у квітні- травні, тобто у той час, коли й відбувалися події походу Ігоря Святославича.

¹ Платонов С. Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI-XVII вв,-СПб., 1899.-С.81,86.

² Історіографію питання див.: Бобров А.Г. Поход Игоря Святославича на половцев в 1185 г. // Энциклопедия “Словао полку Игореве”. - Т.4. - СПб., 1995. - С. 162-163.

³ Парманин М.П. I Іуть Игоря Северского на половцев в 1185 году H Труды отдела древнерусской литературы. - М.-Л., 1956. - Т.ХІІ. - С.56.

⁴Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. - М., 1971. - С.231.

Исторіографію питання див.: СлюсарскийАТ. Социально-экономическое развитие Слобожанщины X ѴП-ХѴІІІ вв. - X., 1964. - С.3-27.

⁶КБЧ. -С.64.

⁷ Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украйне Московского государства, до царя Алексея Михайловича // Чтения в Императорском обществе истории и древностей россійских при Московском университете. - M., 1946. - №4. - Источники. - C. 18-19.

⁸Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья (Археологическая карта). - К., 1984. - С. 168-169.

⁹HCOXE-IIL-Сіб.106-107.

^,0KE4. -С.63.

¹¹ Беляев И. Указ. соч. - С.19.

¹²Бунин А.И. Где находились города Липецк и Воргол, а также и другая места, упоминаемые в летописях под 1283-1284 гг.? // Труды XI археологического съезда в Киеве 1899 г. - Т.П. - M., 1902. - С.66-71; Кучкин В.А. Летописные рассказы о слободах баскака Ахмата И Средневековая Русь. -Вып.І. - M., 1996. - С.5-57.

¹³HCOXE-IIl - Стб.279-280.

¹⁴ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 157.

¹⁵HCOXE-III.-Cτ6.195.

¹⁶ Там же. -Стб.58.

¹⁷ Акты Московскаго государства, изданные Императорскою академиею наук. - Томі. Разрядный приказ. Московский стол. 1571-1634.-СПб., 1890.-С.13.

”ИСОХЕ-Ш.-Стб.249.

¹⁹ КучераМ.П., Сухобоков О.В., БеляеваС.А. идр.Указ. соч. -С.174.

²⁰ БагалейД.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний в ХѴІ-ХѴШ вв. - X., 1886. - Т. 1. - С.З.

²¹ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 167-168.

²² Тихомиров М. Н. Русское летописание. - M., 1979. - С.94.

²³Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 164-167.

²⁴ ИСОХЕ-Ш. - Стб.497-498.

²⁵ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 109,156-157.

²⁶ Бойлан і Україна. - Львів, 1998. - Вклейка між с. 122-123; Вавричин Марія, Только Олег. Покажчик назв об’єктів, відображених на Спеціальній карті України Г.Боплана 1650 р. // Боплан і Україна. - С. 175.

²⁷ГрушевськийМ.С. ІсторіяУкраїни-Руси.-Т.ІѴ. -K., 1993.-С.86.

^2r Беляев И. Указ. соч.-С. 17.

²⁹HCOXe-IIL - Стб.195; Слюсарский А.Г. Указ. соч. - С.71-73.

^v, Моргунов Ю.Ю. О юго-восточной окраине Чернигово-Северских земель в XII в. // Проблеми ранньослов’янської і давньоруської археології Посейм’я. Матер, наук. конф. -Білопілля, 1994.-С.28.

³¹ Там же.-С.29.

³² Моргунов Ю.Ю. Посульская граница: этапы формирования и развития. - Курск, 1998.-С.112.

³³ Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV-XVI века. - M., 1974. - С.64-65,106. ^Беляев И. Указ. соч. - С.ЗО.

³⁵ Там же.-С. 18,19,30.

³⁶TaM же.-С.19.

³⁷TaM же.-С.20-21.

³⁸ Кучера М.П., Сухобоков О.В., Беляева С.А. и др. Указ. соч. - С. 156.

³⁹ Ляпушкин И.И. Городище Новотроицкое. Материалы и исследования по археологии СССР. - №74. -М.-Л., 1958. -С.218-219;77уі/ко5.П Серебряные кувшины из Жигайловки // Вестник древней истории. -1984. - №4. - С.77-89; Фомин А.В. Топография кладов куфических монет X в. междуречья Днепра и Десны H Чернигов и его окрута в IX-XIII вв. - К., 1988. - С.75-77; РомановаГ.А. О топографии кладов римских монет на Левобережье Днепра // Археологічні старожитності Подесення. - Чернігів, 1995. - С. 123; Внуков В. В., Щавелев СП. Основные направления торговых связей Курской земли в X- XIII вв. // Торговля Курского края с древнейших времен до начала XX века. - Курск, 1996. - С. 14-16; Звагелъсъкий В.Б. Історичне краєзнавство Сумщини // Сумська старовина. - №ХХ. - 2006. - С.216-233; Він же. Скарби рідного краю // Актуальні питання історії, культурології та краєзнавства. Матер, наук.-теор. конф. - Суми, 2007. - С. 121-138.

Середньовічні броди на Донці

На Сіверському Донці існували десятки лазів і перевозів, тобто бродів та поромів, більшість назв яких відома, але не всі точно локалізовані і прив’язані до шляхів та населених пунктів. Д.І.Багалій на підставі даних КБЧ нарахував 11 бродів¹. Інші джерела називають значно більше. Особливо багато їх на середній ділянці річки. Тут русло досить звивисте, з багатьма притоками, а саме на поворотах і у місцях впадіння приток намиваються піщані коси та підмиваються береги, що й призводить до утворення зручних для руху мілин, тобто бродів. Ці характерні риси за своїми фізико-географічними особливостями частково нагадують Середній Сейм.

Нижче зроблено спробу локалізації переправ через Сіверський Донець від району Бєлгорода до Лисичанська.

1. Переправа ВЕЗЕНИЦЬКА

У розписі місць дислокації 15-ти Бєлгородських сторож, складеному князем і воєводою Г.Тюфякіним у 1623 р., зазначено, що 15-й сторожі необхідно чатувати “на Северском Донце на броду на устъ Везенииы ниже Белагорода 4 версты”²[9].

Це місце локалізується впевнено - майже в центрі сучасного м.Бєлгород (РФ), де у Сіверський Донець впадає річка із сучасною назвою Вєзьонка.

2. Переправа ТОПЛИНКА

У вищенаведеному документі зазначено, що 12-а сторожа має перебувати “на Северском Донце на берегу ниже Белагорода 20 верст против Таллинского устья на перелазах”².

Нині це місцевість біляс.Топлинка (Бєлгородський р-н, РФ), де р.Топлинка впадає у Донець. Поруч розташовані села з характерними назвами: Бродок, Прістєнь, Маслова Прістєнь.

3. Переправа САЛТІВСЬКА

Салтівське (Салтановське, Салтове) городище згадується у КБЧ: “...от Волчьих Вод до Старицы верст с 6. А ниже Старицы, с Крымской стороны, верст с 8, пал в Донец колодезь Салтановской.

А ниже Салтановского колодезя, на Донце, городище Салтановское, от колодезя с версту”*.

У 1643 р. чугуївський воєвода !.Бестужев доповідав царю, що 5 серпня приходили татари через Сіверський Донець на Чугуїв, але їх вдалося відбити, а втікачів наздогнати “...от Чугуєва верстах в 20 нар.Донце под Салтовским городищем и Татар громили и многих побили и ранили и в реке потопили. А которые твои, Государевы, служилые люди переметалися за Татарами за Донец: и у тех людей за Донцем с Татары был бой...”^{[10] [11].}

У 1658 р. А.Хілков писав чугуївському воєводі !.Бунакову, що чугуївські служилі люди “...в Чугуєве стоят в сотнях по 50 человек и на отхожих сторожах, на Татарских перелазах, на реке Донце, на Салтове городище, да на Гумницком...”^[12].

Наступного року, згідно з царським указом, 670 переселенців оселилися на Сіверському Донці - на Салтівському городищі, де раніше був кам’яний город, “на татарському броді”''.

В описі міст Бєлгородської черти 1668 р. вказано щодо “наряду”'. “Ниже Салтова у реки Северского Донца у татарского перелаза на стороже бывают детей боярских по 5 чел.”\

Салтівське городище і розташований неподалік могильник - нині широковідома епонімна пам’ятка, що дала назву археологічній культурі і знаходиться в межах с.Верхній Салтів (Вовчанський р-н Харківської обл.). городище, называемое Каганова; о нем также ничего, кроме некоторых несбыточных басней, обстоятельно не слышно”^{6 [13] [14] [15] [16] [17].}

А.Г.Слюсарський зазначав, що Когансъкий перевіз знаходиться біля м.Чугуїв^[18].

Річки Бабка та Тетлега, як і м.Чугуїв, існують і нині. Існують нині й с.Таганка та одноімснна річка, що знаходяться неподалік. Отже, наявна інформація дає можливість доволі точно визначити місце цієї переправи, що знаходилася там, де р.Тетлега впадає у Донець. Сьогодні це в межах смт Кочеток (Чугуївський р-н Харківської обл.). Цей брід існує і нині.

Характерно, що на р.Бабка, вище за течією від гирла на 5-6 км, відкрито матеріали зрубної культури, поселення та могильник салтівської культури. Селище і могильник салтівської культури відкрито також і у самому Кочетку^{[19] [20].}

5. Переправа МАЛИНІВКА

Філарет наводить фрагмент царського указу 1704 р., в якому цитується ■‘сказка” жителів Малинівки. Зокрема, йдеться про заснування села: “...село Малиновка построена тому лет 40 и больше /.../ за рекою, за Северным Донцом, на нагайской стороне, на Малиновом колодезе, на броду, на татарских перелазах, на Чугуевыхугодьях”^ІД. Очевидно, про цю ж переправу згадується у доповіді чугуївського воєводи !.Бестужева царю у 1643 р.: “Августа 5 д. в 4 часу дня с Ногайскія стороны из за р, Севернаго Донца приходили под Чугуев Татарове, человек с 500 и больше. А пришли, Государь, Татарове под Чугуев лесами, ниже города версты с З”^[21].

На карті кінця XVlII ст. слобода Малинівка позначена напроти Чугуїва, там же нанесено дорогу, що йшла через неї та Чугуїв з Ізюму до Харкова¹⁶. Нині через Чугуїв та Малинівку пролягають кілька шляхів, в тому числі залізничний та автомобільний магістральний міждержавного значення.

Сучасне смт Малинівка (Чугуївський р-н Харківської обл.) розташоване напроти Чугуїва через р.Донець, дещо нижче за течією. Отже, брід локалізується досить упевнено.

датованого 1682 p., про укріплення берега поблизу Бишкинського броду: “На Euuikuhckom мокром броду, что под Бишкинским городком /.../а по осмотру того броду на 10 саж., надолоб и башни нет /.../На Euiukuhckom броду до городка до стены настроено вновь надолобы 260 сажень; от р.Донца на том же броду валом перекопано 40 саженъ, городок вокруг 30 сажень”'^{[22] [23].}

Наведених даних достатньо, щоб локалізувати цей брід: він знаходився між сучасними селами Черкаський Бишкин та Нижній Бишкин (Зміївський р-н Харківської обл.). Поруч розташована низка археологічних об’єктів бондарихинської, пеньківської, салтівської культур та скіфського часу, в тому числі відомий Сухогомольшанський археологічний комплекс із городищем, оточеним кам’яними стінами²⁰.

7. Переправа ТЕНДИЦЬКА

У вищенаведеному переписі князя Я.Мансурова згадується Тендицький брід: “По правую сторону от мельницы вниз по Донцу засечено леса до Тендицкаго брода мерою 600 сажень”²'.

600 сажнів - це близько 1,3 км, тобто на такій відстані від млина знаходився цей брід. Сам же млин був розташований поруч із Бишкинем. Під 1691 р. маємо свідчення про те, що лиманський житель їздив: “...из Лимана в Бишкин на мельницу молоть, и в то число от мельницы за Донец Бишкинские жители ходили для своих дел, и с ними съехались Татаре”²².

У розписі маршрутів путивльським сторожовим станицям 1571 р. зазначається: “Из Путивля же ездити станицам /.../к Змееву кургану, да к Донцу, да перелезти Донец на Ногайскую сторону у Тюндюкова болонья”²².

Імовірно, що Тендицький брід знаходився там, де Тюндюкове “болонье” (волога, болотяна низовина, мокра лука) примикає до Донця. Дійсно, вся місцевість лівого берега річки від Змійова до Савинців низька, з великою кількістю озер, проток та боліт. Поруч - досить великі озера Чайка, Лиман, Зимне, Крячкове та ін. Відмінність у назвах (Тендицький брід та Тюндюкове болоньє), очевидно, слід пояснювати різницею у часі письмової фіксації, що дорівнює понад 100 років. Отже, Тендицький брід знаходився приблизно на 1,5 км нижче за течією від Бишкинського.

що ця переправа розташована за 15 верст від Бишкинської, за 20 верст від Булуклейськоїтаза 15 - від “Комолшенских ровней”²⁶.

Цікаву інформацію за 1681 р. про укріплення, що унеможливлювали рух берегом після переходу через Донець, наводить Філарет: ''Ha Шабалинском броду, от озера до стены городка надолбы поправлены 310 сажень; городок мерою вокруг 12 саж. От того городка до ерка (вверх по Донцу) поправлены надолбы, 250 саженъ”²'.

В цілому, історичних свідчень у сукупності із сучасною топонімікою регіону достатньо для локалізації цієї переправи, що знаходилася між сучасними сс. Геївка та Андріївка (Зміївський р-н Харківської обл.).

9. Переправи АНДРІЄВІ ЛОЗИ

Філарет наводить фрагмент документа балаклійського протоієрея, зятя полковника Я.Черніговця, де йдеться про те, що зроблено для захисту від нападів татар та залюднення місцевості в районі р.Балаклія. Зокрема, у 1666 р. “призвали и построили городы на бродах Савинской, Андреевы Лозы и Бишкин”^п.

У1688 р. знову в цей район прийшли татари, про що і іриказний Решеховцев сповіщав: “...как татаре металися через Донец, многих Балыклейских и Андреевских жителей на броду порубили и потопили”²⁹.

Бєлгородський воевода про ці ж події писав, що 3 вересня “татарове перешли через Донец выше Балыклеи и ниже Андреевых Лоз на броду, подле Енчукова Кута”³⁹.

Назва переправи Андрієві Лози досить характерна. Форма множини свідчить про наявність у цій місцевості кількох бродів-перелазів. Дійсно, крім даних, наведених вище, маємо переконливе свідчення 1686 р. щодо опису берегових укріплень Донця біля Андрїївки: “...от городка Андреевых Лоз, от посада, вниз по Донцу горою до Красной горки, до татарскаго перелаза, ставлены надолобы /.../А на Красной горке против татарскаго перелаза...”³¹.

Отже, брід Андрієві Лози знаходився в межах сучасного с.Андріївка (Балаклійський р-н Харківської обл.).

За даними Філарета, жителі Андрїївки утримували сторожу за 5 верст від села на Брижечевому броді, у 5 верстах на Міновому та біля КрасноїГірки³².

Останні три локалізуються досить точно на підставі назв сучасних сіл та орієнтирів, наведених у документах. ^{[24] [25] [26] [27]}

11. Переправа МІЛОВА-1

Назва сучасного с.Мілова (Балаклійськийр-н Харківської обл.) вказує на локалізацію цього броду, що знаходився на відстані 5 верст від Андріївки, нижче за течією, неподалік від броду Красна Гірка.

Виявляється, що на Донці існували два броди з однаковими назвами, тому ми позначаємо їх цифрами 1 та 2.

12. Переправа КРАСНА ГІРКА

З вищенаведеної інформації випливає, що цей брід-перелаз знаходився біля сучасного с.ЧервонаГірка (Балаклійськийр-нХарківськоїобл.).

13. Переправа У ЄНЧУКОВА КУТА

З повідомлення бєлгородського воєводи про прихід татар (див. про Андрієві Лози) дізнаємося, що цей брід знаходився нижче за течією від Андрієвих Лоз. Його місцезнаходження, виходячи з назви, було, очевидно, біля сучасного залізничного переїзду Янківський.

Таким чином, назва Андрієві Лози стосується 5 переправ: власне Андрієвих Лоз, Брижечевої, Мілової, Красної Гірки та У Єнчукова Куга.

14. Переправа ЛЯХОВА

КБЧ подає: “Я ниже Шабалинского перевозу, верст с 10, пал в Донец Бакин колодезь /.../ А ниже Бакина колодезя, на Донце, Ляхов перелас с Крымской стороны на Рускую сторону.

А. ниже Ляхова перелазу, на Донце, Савинскои перевоз, от Ляхова верст за 20’ ’³³.

Надійним орієнтиром є вказівка на відстані: від Шабалинської переправи приблизно за 10 верст та від Савинської - за 20 верст. Тут і нині є невелика річка Ляхівка.

15. Переправа КРЕДНЯНСЬКА

Креднянський брід згадується в описах князя Я.Мансурова 1688 p.: 'Ha Креднянском броду на стороже стоят Балаклейские жители. /.,./От того Креднянскаго броду едучи к городу Балаклее, подле бору построены надолобы и караульная башня /.../Подле тех надолобрыжеватое озеро. /.../НаКреднянском броду построены 2 тынянки и окладены дерном; меж ними огорожено тыном; на 10 саж.”³*.

Виходячи з назви сучасного с.Крейдянка, цей брід знаходився поруч, в межах м.Балаклія.

16, Переправа БУДУКЛЕЙСЬКА

Вище вже кілька разів згадувалася Булуклейська (Балаклейська, Буликлейська) сторожа.

В описі князя Я.Мансурова 1688 р. зазначено: “На Балыклейском броду, что на устье речки Балыклейки, по осмотру того броду на 20 саж. острожка, башни и надолоб нет. На том броду на стороже стоят Балыклейские жители 20 казаков и мещан. Тот брод от города в 2 верстах"'''".

Цей брід локалізується досить легко, адже сучасне м.Балаклія знаходиться на місці колишнього острога. Оскільки нинішнє місто значно більше розмірами, ніж було у XVII ст., то зрозуміло, що Булуклійський брід знаходився неподалік від Креднянського, дещо нижче за останній, у межах сучасного міста, там, де р.Балаклійка впадає у Сіверський Донець.

17. Переправа ТАРАБАНОВА

В доповідній записці князя Я.Мансурова від 1682 р. при описі Савинських бродів вказано: “От Тарабанова броду построены надолбы до города Савинцы выше городка Савинскаго”³⁶.

Від 9 липня 1688 р. маємо свідчення про те, що “На Тарабановойлуке было 200 человек татар, а на другой стороне Донца было с 2000”³⁷.

Отже, 'Барабанов брід знаходився нижче Булуклейського, неподалік від Савойського.

18-20. Переправи CABHHCbKI

КБЧ подає: “А ниже Савинского перевозу речка Изюм, от Савинского перевозу верст с 12”, “А ниже Савинского перевозу пала в Донец речка Чепель, от Савинского верст с 15”^ЗІ.

У розписах руху путивльських та рильських сторожових станиць під 1571 та 1591 рр. разом із переправами Бишкинською, Шабалинською, Булуклейського та Ізюмською кілька разів згадуються Савинські сторожа, шлях та переправа³⁹.

У1671 р. 100 переселенців заснували слободу Савинську “на Татарском броду в Савинском перелазе”⁴⁰ і мали 3 варти, що були влаштовані на бродах: а от прихода воинских людей на р.Северном Донце стоят они на Татарских перелазах, на трех сторожах”⁴'.

В доповідній записці Я.Мансурова від 1682 р. йдеться про стан берегових укріплень і, зокрема, вказується, що татарський брід “под городом Савинским. По осмотру того броду на полторы версты”, і далі: “Не доезжая Савинского города за версту, на Савинском броду построен острожок LJИ по осмотре, того броду и надолобов на полверсты /.../

На Нижнем Сабинском броду под городом устроены надолобы ЗО саженъ /.../ На том броду стоят Рыбинскіе и Харьковскіе казаки. На Савинском ниже города на броду поправлены старые надолобы 160 саженъ /.../А стоят на том броду Золочевцы”⁴¹.

У даному випадку треба розрізняти власне город-слободу та укріплення- острог. Отже, з наведених даних випливає, що існували 3 броди Савинські, які разом називалися “Савинський перелаз” (ситуація схожа з Андрієвими Лозами, коли під однією назвою малися на увазі 5 бродів). Саме так сприймав наведену інформацію і Філарет, який писав про Савинські укріплення: “укрепленія были сделаны казаками на берегу Дониа выше города Савинскаго, под городком и ниже городка"¹'³.

Зрозуміло, що ці укріплення, як і інші подібні споруди регіону, влаштовувалися саме на переправах.

Савинські переправи знаходилися в межах сучасного смт Савинці (Балаклійський р-н Харківської обл.).

21. Переправа ЛЕВКІВСЬКА

Філарет зазначає, що поблизу Левківки знаходилася переправа, і наводить фрагмент грамоти Захаржевичів-Капустянських, де вказується, що у 1733 р. І.Капустянський відбивав напад татар “на перелазе близ Левковки на р. Донец”⁴⁴.

Нині це місцевість біля сЛевківка (Ізюмськийр-н Харківськоїобл.).

22. Переправа БЕРЕЦЬКА

У розписі пунктів чатування станичних голів 1571 р. вказується, що вони повинні рухатися до Донця з Кримської сторони, тобто правим берегом, “до усть Береки, да Береки перелезши большие и малые на устье. Да к Изюм кургану...”⁴⁵.

У книзі описів Нової черти, складеної генерал-поручиком ГІ.Косоговим у 1689 p., теж зазначається, що Берецький перелаз знаходився на р.Берека біля впадіння останньої у Сіверський Донець⁴⁶.

23. Переправа CHIBAKlBCbKA

Філарет подає фрагмент документа 1682 р.: “От Липоваго озера до Спеваковскаго броду устроены надолобы, а у того броду построен городок, а возле того городка башня; от того городка устроены надолобы до Криваго озера, а от Криваго озера построены надолобы Креднянскаго броду 1450 саженей”⁴⁷.

Село Співаківка (з 1921 р. - с.Червоний Шахтар) розташоване на лівому березі Донця, за 18 км від Ізюма⁴⁸.

Озеро Криве згадується під 1785 р. в описі м.Ізюм, яке “окружается с северной стороны степью, с южной - горою, которая называется Кременец, с восточной - озером Кривым, а с западной - рекою Северным Донцам”⁴³. Виходячи з планів Ізюма 1787 р., де позначене о.Криве, це - притока Донця⁵⁰. Озеро Криве існує і нині, воно знаходиться поблизу м.Ізюм.

Співаківська переправа знаходилася біля с.Червоний Шахтар (Ізюмський р-н Харківської обл.).

24. Переправа БУНІН

Філарет цитує документ від вересня 1694 р.: “Орда переходила на Бунином броду, nod сл.Спеваковкою”⁵''.

Отже, цей брід знаходився неподалік від Співаківського.

25. Переправа АНТОНОВА

У вже згадуваному описі генерала Г.І.Косогова зазначається: “От Изюмского лесу вверх по Донцу с рускую сторону до Антоновой крыницы четыре версты сто саженъ... Против Антоновой криницы через Донец татарской перелаз по обе стороны лес рядом длина перелазу по Донцу триста саженъ”⁵². Як випливає з цього повідомлення, Ізюмський ліс був невеликий, а отже, Антонівський брід знаходився приблизно на 5 км вище за Ізюмський.

26. Переправа ІЗЮМСЬКА

Перші згадки про неї датуються другою половиною XVI ст., коли путивльські та рильські станиці отримали наказ контролювати переправи на середній течії Сіверського Донця, в тому числі й Ізюмську. До 1571 р. тут вже існувала Ізюмська сторожа⁵³.

КБЧ свідчить: “А ниже Изюма Изюмец, меж их версты з 2. А ниже Изюма и Изюмца, на Донце Изюмский перевоз. А от Изюмского перевозу до Царева города 8 верст”⁵⁴.

Згадується Ізюмський перелаз і у 1668 р.⁵⁵

У другий половині XVII ст. (1673 р.) поруч із бродом було збудовано острог, що його назвали Ізюмом⁵⁶.

Генерал Г.І.Косогов 25 квітня 1681 р. доповідав царю, що розпочато будівництво міста “на Изюмском перелазе с Крымской стороны р.Северского Донца в самом крепком и пристойном месте”⁵⁷.

Через цей брід проходив відомий Ізюмський шлях, що відгалужувався від Муравського шляху у верхів’ях Орелі, перетинав Сіверський Донець і тягнувся вздовж правого берега Осколу, а у верхів’ях Псла, Ворскли, Сіверського Дінця та Осколу знову з’єднувався з Муравським. Про те, що цей брід використовувався з давніх часів, зокрема, свідчить наявність пам’яток археології різних епох: мезолітичні (2 стоянки 8-6 тис. до н.е.), неолітичні (8 стоянок)³⁸.

Як зазначав відомий знавець старожитностей Сіверського Донця М.В.Сібільов, ніяких змін місця розташування броду з кінця бронзового віку до нашого часу не відбулося, якщо судити з заливних озер навколо м.Ізюм,що мають доісторичні стоянки на своїх берегах⁵⁹.

27. Переправа КАМ’ЯНА

КБЧ вказує: “Л ниже Изюмца, на Донце, Камменой перевоз, от Изюмца верст с б.

А от Камменого перевозу к Новому Цареву городу 8 верст”⁶⁰.

“Новый Царев город” - нині Червоний Оскол (Ізюмський р-н Харківської обл.). КБЧ подає досить точні відстані, що дає можливість локалізувати цей брід в районі сучасного села з відповідною назвою - Кам’янка, там, де у Донець впадає р.Суха Кам’янка.

28. Переправа ХОМУТОК

Філарет цитує документ 1688 р.: “на броду Хомуток от озера Крываго засечено лесу мерою 100 сажень”⁶'.

Озеро Криве, як зазначалося вище при локалізації Співаківського броду, існує і нині, неподалік розташоване о.Хомут.

29. Переправа МАЯЦЬКА

Філарет, посилаючись на свідчення жителів м.Маяки, повідомляє, що 20 січня 1690 р. татари “выше Маяцкаго броду, в урочище на р.Hempuyce, на городовых проезжих людей били и в полон побрали”⁶². За цими та іншими даними того часу випливає, що Маяки знаходилися неподалік р.Нетриус, яка існує і нині.

В межах с.Маяки, на високому правому березі Сіверського Донця, розташований великий археологічний комплекс салтівської культури: городище, 2 селища та 3 могильники загальною площею майже 70 га, поруч знаходиться схил із виразною назвою ЛожниковийЯр⁶³.

Отже, Маяцька переправа знаходилася біля сучасного с.Маяки (Слов’ янський р-н Донецької обл.).

30. Переправа TOPCbKA

Фі ларет наводить фрагмент царської грамоти 1646 р., з якої випливає, що в той час на Торському городищі вже існував “острожек”, де на “татарскому перелазе” чатували чугуївські козаки⁶⁴.

Торський брід-перелаз знаходився біля м.Тор (нині - м.Слов’янськ Донецької обл.).

Переправи Сіверського Донця

1. Везеницька

2. Топлинка

3. Салтівська

4. Коганська

5. Малинівка

6. Бишкинська

7. Тендицька

8. Шабалинська

9. Андрієві Лози

10. Брижечева

11. Мінова-1

12. Красна Гірка

13. У Єнчуковакута

14. Ляхова

15. Креднянська

16. Булуклейська

17. Тарабанова 18-20. Савинські

21. Левківська

22. Берецька

23. Співаківська

24. Бунін

25. Антонова

26. Ізюмська

27. Кам’яна

28. Хомуток

29. Маяцька

30. Торська

31-32. Мала і Велика

33. Мілова-2

34. Кобанья

35. Боровська

31 -32. Переправи МАЛА і ВЕЛИКА

КБЧ повідомляє: “...от усть реки Оскола от Царева города, пал в Донец колодезь Святой, a Hempuzyc он же, верст с 15 выше Малого перевозу.

А пизісе Малого перевозу, на Донце, Большой перевоз, ниже устъ реки Тору, от Малого перевозу верст с 10.

А ниже Большого перевозу, верст с 12, пала в Донец речка Черной Жеребец''. Інша редакція цього джерела подає: “...на Малом перевозе ниже Оскола верст с 20 лазят татаровя'*⁵.

Про шляхи, що пролягали через ці переправи, йдеться і у розписах маршрутів 5-ї донецької сторожі, якій належало “...стояти сторожем на Святогорской стороже на сей стороне Донца против Святых гор; а переезжати им на право в верх по Донцу до усть Оскола верст с 10-тъ, а на лево вниз по Донцу через шлях малого перевозу, да через шлях великого перевозу и Торский шлях и до усть Тору верст с 30-тъ”⁶⁶.

Рухаючись з південного сходу до Ізюмського, Савинського або Андрієвих Лоз бродів, ворожі загони намагалися перетинати відносно мілководні притоки Сіверського Донця - річки Білу, Красну, Жеребець та ін., де знаходилася низка бродів. На них московський уряд влаштовував застави, а згодом - острожки-городки.

На р.Красна відомо 2 переправи - Мілова-2 та Кобанья.

33. Переправа М1Л0ВА-2

Філарет вказує: “Меловатка на высоком меловом берегу р.Красной и на меловом броду ея, почему и названа Меловаткою и слободою Красною у Меловаго 6po∂y"^6η.

Нині - місцевість у межах с.Міловатка (Луганська обл.).

34. Переправа КОБАНЬЯ

Кобаній брід згадується на початку XIX ст. як юрт, що знаходився за 20 верст від Краснянська, а останній - на березі Донця за 14 верст від Воєводовки⁶⁸.

Краснянськ - нині с.Стара Краснянка. Таким чином, місцезнаходження Кобаньєго броду встановлюється досить надійно - це місцевість в межах смт Краснореченське (Луганська обл.). Назва історико-географічного об’єкта відбилася у назвах сучасної залізничної станції Кобаного і залізничного роз’їзду Переліски (рос. - Перелески).

35. Переправа BOPOBCbKA

У КБЧ вказано: “А ехати к Донцу Северскому вниз по Боровой; а Донец перевестися ниже Боровой, версты з 2 А ниже Бахмутовой, верст с 15, на Донце, перевоз Боровской, на Кальмиюской дороге.

А ниже Боровского перевозу, с Крымской стороны, пал в Донец Белой колодезь, от перевозу версты з 2”⁶⁹. Про перехід через Донець біля р.Борова у 1643 р. татарського загону, що рухався з полоненими у Крим Кальміуською сакмою, сповіщає Філарет⁷⁰.

Д.І.Багалій зазначав, що поселення Боровське виникло у 40-х роках XVII ст. у зв’язку з будівництвом Бєлгородської оборонної лінії на місці, що зветься Боровським перевозом. Близько 1640 р. на березі річки донські казаки збудували сторожовий городок, який пізніше перенесли за 2 версти від Донця⁷¹.

Виходячи з наведених даних, можемо досить точно локалізувати цю переправу. Знаходилася вона майже в центрі сучасного м.Лисичанськ, вище впадіння в Сіверський Донець р.Біленька, біля одного з двох мостів, що з’єднують останній з Сіверодонецьком. Ця переправа мала важливе значення, майже таке ж, як і Ізюмська, оскільки через неї, перетинаючи Донець, проходила Кальміуська сакма. Поруч зустрічаємо красномовні назви: Переїзна, Лісна (рос. Лесная Дача), Лоскутовка, Підлісне (рос. Подлесное). Та й назва Лисичанськ навряд чи має зв’язок з іменниками ліс або лисиця. Старі назви цього поселення - Лисичий Байрак, Лисича Балка.

Тепер можемо дійти деякіх висновків. Як випливає з проведеного дослідження, сторожові загони дислокувалися саме на бродах або неподалік від них, а зона патрулювання охоплювала шляхи, що вели до переправ. Ми розглядали розташування переправ переважно на основі матеріалів пізнього середньовіччя, тобто періоду, пов’язаного з активним освоєнням та дозаселенням цих земель і боротьбою з кримчаками. Останні, як відомо, фактично не пересувалися по річках, отже, броди були для них вузловими місцями транспортних сухопутних мереж. Але для місцевого осілого населення з давніх часів броди при пересуванні по воді - це ще й місця пристаней, торгів, перевалки товарів. Саме тому, як вже йшлося, тут і виникали поселення.

Також з’ясовується, що в різних документах одні і ті ж переправи могли називатися по-різному. Це слід пояснювати тим, що при спорудженні городків і острожків, що контролювали броди, останні згодом могли і називатися іменами цих поселень. Але у переважній більшості випадків було навпаки - броди іменувалися за назвами тих місць, де вони знаходилися, тобто від річок, що впадали у Сіверський Донець (переправи: Везеницька, Топлинка, Салтівська, Коганська, Малинівка, Булуклейська, Ізюмська, Кам’яна, Хомуток, Торська, Боровська), а населені пункти (на початковому етапі це були фортеці-острожки), споруджені тут, називалися вже за іменами останніх. Отже, схема номінації наступна: річка (притока) - брід - острог - місто.

Аналіз конкретних матеріалів переконує - броди були головними сполучними ланками, що пов’язували між собою населені пункти. Як свідчать численні факти, часто навіть шляхи називалися іменами бродів: шлях Малого перевозу, шлях Великого перевозу, Торський, Обишкинський, Шебалинський, Савинський, Бирюцький та ін.

Зрештою, про головне. При локалізації 35 бродів на Сіверському Донці чітко виокреслюються три центри, три вузли, де сконцентровано найбільше переправ:

- район Андрієвих Лоз - Савинців (№№ 9-20);

- Ізюмського броду (№№ 25-28);

- Маяки - Великої(К»№ 29-32).

Віім, ці три вузли (назвемо їх дещо умовно: Андріївським, Ізюмським та Торським), у сукупності з іншими переправами середньої ділянки Донця від Чугуєва (переправа Малинівка) до пониззя р.Тор (переправа Велика), становили у давні часи територію, через яку відносно легко можна було просуватися на захід до слов’янських земель.

Така ситуація зумовлена природними чинниками, адже саме на цих відтинках звивистих річищ і на заворотах у місцях впадіння приток виникали броди. Про це, звичайно, знали кочовики, спрямовуючи рух своєї кінноти саме туди; це розуміло і місцеве населення давніх часів, і московська адміністрація, зводячи укріплення і охороняючи саме ці ділянки річки.

’ БагалійД.І. Історія Слобідської України. - Харьков, 1993. -С. 19.

² Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украйне Московского государства, до царя Алексея Михайловича // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - M., 1846. - №4. - Источники - С.61.

³ Там же.

⁴KB4.-C.70.

⁵ ИСОХЕ-4. - С.52.

⁶Там же. - С.60-61.

⁷ БагалійД.І. Історія Слобідської України. - C.32.

⁸ Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в ХѴІ-ХѴІІІ столетии, собранные в разных архивах и редактированные Д.И.Багалеем. - Харьков, 1886. - С.63.

⁹КБЧ. -С.62,71.

¹⁰ ИСОХЕ-4.-С.45.

¹¹ Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст, - K., 1991. - C.39.

¹² Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII- ХѴШ вв,-X., 1964.-С.71.

¹³ Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата. - Харьков, 1985 - С. 11-12.

¹⁴ ИСОХЕ-4.-С.89,91.

¹⁵ Там же. -С.51.

¹⁶Kapτa Чугуївського повіту H Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. - Кольорова вклейка міжс.32-33.

¹⁷KB4.-C.74.

¹⁸ Беляев И. Указ. соч. - С. 13,33,35; там же. - Источники. - С.7,38.

¹⁹ ИСОХЕ-4.-С. 119,195-196.

²⁰ Михеев В.К. Указ. соч. - С.6, 7; Археология Украинской ССР. - Том третий. Раннеславянский и древнерусский периоды. - К., 1986. - С. 138-139,176-177.

²¹ ИСОХЕ-4.-С.196.

²² Там же.-С.199.

²³ Беляев И. Указ. соч. - Источники. - С. 19.

²⁴КБЧ.-С.74.

²⁵ Беляев И. Указ. соч. - С.ЗЗ; там же. - Источники. - С.38.

²⁶ Там же.-Источники.-С.7,17.

²⁷ΠCOXE-4.-C.165.

²⁸ Там же.-С.119.

²⁹ Там же. -С.151.

³⁰ Там же. -С.135.

³¹ Там же. - С.151.

³² Там же.

³³ КБЧ. - С.74, інша редакція КБЧ - “Букин”. - Там же.

³⁴ ИСОХЕ-4. -С.138.

³⁵ Там же.

³⁶ΠCOXE-5.-C.77.

³⁷ ИСОХЕ-4. -С.134.

³⁸KB4.-C.72,74.

³⁹ Беляев И. Указ. соч. - С. 13,35; там же. - Источники. - С.7,38.

⁴⁰HCOXE-5.-C.73.

⁴¹ Там же. - С.74.

⁴² Там же. - С.76.

⁴³ Тамже. -С.77.

⁴⁴ Там же.-С. 89.

⁴⁵Aκτbi Московского государства. Разрядный приказ. Московский стол // Акты Московского государства, издаваемые императорскою академиею наук. - Т.І. - СПб., 1890.-С.15.

⁴⁶ Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства... - С.83.

⁴⁷HCOXE-5.-C.97.

⁴⁸ Історія міст і сіл Української PCP. Харківська область. - K., 1967. - С.566.

⁴⁹ Описи Харківського намісництва кінця XVIΠ ст. - С.93.

⁵⁰ План м.Ізюма (рукописний); План м.Ізюма (опублікований) // Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. - Між с. 128-129.

⁵¹ΠCOXE-5.-C.101.

⁵² Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. - С.82

⁵³ Беляев И. Указ. соч. - С. 13,33,35.

³⁴ КБЧ.-С.72. г-

⁵⁵ ИСОХЕ-4.-С.63.

⁵⁵ ИСОХЕ-5.-С.4.

⁵⁷ СлюсарскийА.Г. Указ. соч. - С. 106.

⁵⁸ Телегін Д.Я. Ізюмські стоянки // Радянська енциклопедія історії України. - K., 1970.-Т.2.-С.242-243.

⁵⁹ Сібілъов М.В. Археологічні пам’ятки на Дінці в зв’язку з походами Володимира Мономаха та Ігоря Сіверського И Археологія. - K., 1950. -Т.ІѴ.-С. 108-109.

⁶⁰KB4.-C.72.

⁶¹ ИСОХЕ-4.-С.138.

⁶² ИСОХЕ-5.-С. 154.

⁶³ Михеев В.К. Указ. соч. - С. 12.

⁶⁴ ИСОХЕ-5.-С.І17.

⁶⁵ КБЧ.-С.76.

⁶⁶ Беляев И. Указ. соч. - С.18.

⁶⁷ ИСОХЕ-5.-С.307.

⁶⁸ Там же. - С.292,305,309.

⁶⁹KB4.-C.68,75.

⁷⁰ ИСОХЕ-4.-С.50.

⁷¹ Багалей Д.И. Очерки по истории колонизации и быта степной окраины Московского государства, - M., 1887. - С.26-27.

Маршрут посольства В.Тяпкіна

У 1876 р. відомий статистик, етнограф та історик О.О.Русов опублікував статтю, в якій коротко виклав матеріали рукопису під назвою ⁱⁱPeecmp о трактах и о прочем, что содержатца, какое известие ниже сего”¹. Один із описів цих трактів за номером 10 викликав інтерес вченого, про що він і говорить у статті. Це дорога “из Малороссійских городов от Сум до Перекапи и до Крыму Муравским шляхом”, якою пересувалося московське посольство, очолюване стольником Василем Тяпкіним та дяком Микитою Зотовим, з метою підготовки до підписання відомого Бахчисарайського перемир’я. Опис тракту було складено зі слів В.Тяпкіна через рік-у 1681 р.²

Цінність цього документа полягає у досить точному описі природних умов і власне шляху, інформативними також є вказівки на швидкість руху, на необхідні для відпочинку зупинки. При цьому, як видно з самого опису, посольство рухалося не точно Муравським шляхом, а з деякими відхиленнями. Більше того, єдиний на той час путівник КБЧ містив досить детальну і точну інформацію про Муравський шлях, але чим далі на південь, тим ці дані ставали менш точними, а відрізок шляху від річки Кінські Води до Перекопу - це більше 100 верст - взагалі не був відомий укладачам КБЧ. Саме тому цей документ і викликає інтерес.

До статті О.О.Русова додавалася карта, що була вміщена лише в окремі екземпляри видання. Карта, очевидно, робилася без консультацій О.О.Русова, оскільки є неточною, а подекуди - просто помилковою. Важливим є самий факт, що описаний у документі тракт, виявляється, був дещо іншим, - приблизно паралельним з Муравським шляхом, а початковий відрізок (від Сум до Богодухова) взагалі пролягав нетрадиційно.

О.О.Русов делікатно називає керівників посольства “вченими", хоча, як випливає з тексту, їх скоріше слід називати розвідниками, оскільки мета поїздки полягала не лише у підготовці до укладання миру, а й війни. О.О.Русов прямо зазначає, що В.Тяпкін “ездивший высматривать крепкие места для будущей войны”³. На цю специфічну місію посольства вже звертали увагу дослідники⁴. Між іншим зазначимо, що В.Тяпкін був професійним військовим у чині полковника, а М.Зотов - дяком, вихователем і сподвижником Петра І.

Далі ми не будемо цитувати документ, оскільки його повністю наведено О.О.Русовим, а зупинимося лише на географічних вказівках з метою прив’язки їх до місцевості.

Отже, посольство виїхало із Сум 28 вересня “w шлях прямой имели через городи Красьно поле Волной и на Богодухов и Олшанку. На черту в город Малые Валки, что называетца Новая Перекопъ, или Вал, пришли октября в 6 день”.

Краснопілля і Вільний - це назви нинішніх населених пунктів Сумської області, Богодухів і Валки - Харківської.

1 того ж дня пройшли ще 15 верст Муравським шляхом та заночували під дібровою.

На 7-й день, перетнувши Муравський шлях, оскільки “за великими переправами и грязми и горами пройтить било немочно”, певний час рухалися паралельно йому, а потім заночували на р.Берестовенька за ЗО верст від Нового Валу.

Характерно, що у верхів’ях Берестовеньки і нині збереглися топоніми, які несуть у собі ознаки, пов’язані з пересуванням: Станиця, Станичне, Караван.

На 8-й день зранку йшли степом 10 верст до верхів’їв р.Берестова, там перепочили і “за час” до вечора дійшли до Орільських озер, де заночували. В цій місцевості знову зустрічаємо топонімічні свідчення: Власовка, Задорожне, Шляхове.

На 9-й день дійшли до верхів’їв Орілі.

На 10-й рухалися весь день степом та ночували біля верхів’їв р.Тернівка - нині це район м.Лозова Харківської області; його передмістя має красномовну назву Лесовське. Ці дві назви явно свідчать, що колись тут була важлива переправа.

На 11-й день рухалися без відпочинку до верхів’їв р.Мала Самара, де і заночували.

На 12-й день, дійшовши до верхів’їв р.Самара, переправилися “безо всякие трудності/'.

На 13-й день дійшли до верхів р.Кінських Вод, яку перейшли знову без складнощів, переправилися через неї та стали для відгодівлі коней біля шляху, що йшов від Запоріжжя до Тору і Дону.

На 14-й день дійшли до р.Овечі Води, настелили хворосту та комишів і переправилися “без трудности”.

На 15-й день рухалися степом та годували конейнаверхів’яхр.Молочні Води, потім рухалися правим берегом до вечора.

Наступного дня ночували біля верхів’їв р.Уклюк, що впадає у р.Молочні Води.

На 17-й день дійшли до р.Другий Уклюк і, рухаючись вночі, дійшли до урочища Чорний Колодязь “которой от Перекопа за пол дня ходу”. Звідси від’їхали 20 верст і ночували біля морського заливу на р.Гнилі Води.

На 19-й день доїхали до Перекопу.

Таким чином, на шлях від Сум “с простоями” пішов 21 день.

Поверталися іншим трактом, вийшовши з Перекопу 16 березня, прямували на Козикермен та Запоріжжя. Ночували в урочищі біля р.Чорна Долина. 17 березня, переправившись через Кінську Воду, ночували на острові на Дніпрі. 18 березня, переправившись на судах через Дніпро '"на Киевскую сторону”, рухалися до р.Базавлук, що за 10 верст від Січі. Звідти йшли Дніпром до Переволочної, потім до Кобиляк, на Білики, Малі і Велики Санжари, Полтаву, Опішню, Зеньків.

Маршрут посольства В.Тяпкіна

Тут переправилися через Псел, рушили на Гадяч, Карабутове і прийшли у Батурин 12 квітня. Усього на шлях від Перекопу до Батурина пішло 28 днів. Як зазначено у документі, різниця склала 7 днів при зайвих чотирьох переправах через річки.

Дещо дивним, на перший погляд, є рух посольства не традиційним і, безперечно, відомим на той час маршрутом - Лосицькою (через середні течії Псла та Ворскли) або Бакаєвою (межиріччям верхнього Сейму та верхів’ями Псла і Ворскли з виходом на Муравський шлях в районі Обояні-Бєлгорода) дорогами, а між ними, приблизно паралельно їм обом. Причому, як свідчить аналізований документ, посольство все одно вийшло на Муравський шлях у Валках - “что называетца Новая Перекопъ, или Вал”. Можна припустити, що причиною цього було прагнення до певного часу утаємничувати маршрут PW

Показовим є факт, що, подорожуючи, вони відхилилися від Муравського шляху, як зазначено у тексті, тому що руху завадили важкі переправи та багно, але вказівок на дощі немає, що, зрозуміло, було б зазначено, якби таке відхилення сталося через негоду. Це, на нашу думку, свідчить, що В.Тяпкін та М.Зотов просто недостатньо добре орієнтувалися у географії Муравського шляху - цього перевіреного століттями суходолу - межиріччя басейнів Дніпра і Дону, уданому випадку їхніх приток - Ворскли та Сіверського Донця.

¹ Русов А.А. Русские тракты в конце XVlI и начале XVIII веков и некоторый данныя о Днепре из атласа конца прошлаго столетия. - К., 1876. -104 с.

² Там же.-С.47.

³ Там же. - С.26.

⁴ Лаврентьев А. В. “Записки государевым мерным верстам и станом того крымского походу по верстам мерному колесу” 1689 г. // Естественнонаучные представления Древней Руси. - M., 1988. - С.208-219.