Зміцнення Галицько-Волинського князівства.
Золотоординський гнiт тяжко позначився на соцiально-економiчному та полiтичному розвитку всiх регiонiв Русi. Аби забезпечити своє полiтичне панування на захоплених руських землях i безперешкодно їх грабувати й визискувати, золотоординськi хани прагнули не допустити їхньої консолiдацiї.
Пiсля спустошення татарами Пiвденної Русi втратили свою полiтичну цiлiснiсть Київщина, Переяславщина. Цi землi стали татарськими провiнцiями, якими безпосередньо управляли ханськi баскаки.Даниловi Галицькому у внутрiшнiй i зовнiшньополiтичнiй дiяльностi весь час доводилося враховувати фактор татарського нашестя, вплив якого вiн з великим мистецтвом i полiтичним тактом зумiв послабити i, таким чином, вiдстояти Галицько-Волинську державу, продовжити здiйснення своїх загальноукраїнських планiв i починань. Його центральноєвропейська полiтика за таких обставин мала активний характер i в умовах татарської небезпеки iстотно впливала на мiжнароднi стосунки в цьому регiонi.
Над Захiдною Європою нависла страшна загроза нових потрясiнь, загроза християнськiй культурi, державностi європейських народiв. Звiстки про нищiвнi удари татарських вiйськ по центрах давньоруського життя швидко досягали вiддалених вiд Русi кiнцiв європейського свiту, викликаючи жах i спiвчуття.
У 1245 р. папа Iнокентiй IV скликав у Лiонi Вселенський собор з метою остаточного розв’язання суперечки мiж духовною та iмператорською владою. Незважаючи на спроби папи залучити полiтичних союзникiв та проголошення хрестового походу проти проклятого ним iмператора Фрiдрiха II, позицiї останнього залишились мiцними до самої його смертi. Собор обговорив також питання про татаро-монгольську навалу. З докладною iнформацiєю перед його учасниками, як вже зазначалося, виступив архiєпископ Петро з Русi, якого дослiдник С. Томашiвський вважає третiм пiсля Iларiона i Клима Смолятича митрополитом київським мiсцевого походження.
Перед усiм тодiшнiм католицьким свiтом постав «муж чесний, iнтелiгентний i вiродостойний», який подав Європi першi i правдивi вiдомостi про страшних нападникiв. Дослiдник висловлює припущення, що Петро, витримавши щось на зразок теологiчного iспиту, брав участь у спiльному з папою святочному богослужiннi i ставив питання про церковну єднiсть з Римом. Iнспiратором цього кроку був київський князь Михайло Всеволодович (1237-1239, 1241-1244) – з чернiгiвського дому. Його мати була католичкою, дочкою польського князя Казимира Справедливого. Сам вiн одружився з сестрою Данила i Василька Романовичiв – дочкою католицької княжни, вихованої в Угорщинi й Польщi; син його Ростислав ще дитиною був заручений iз католицькою королiвною. З огляду на небезпеку зi Сходу, i, водночас, пiднесення католицької церкви на початку XIII ст., iдея християнської єдностi та єдностi iнтересiв усього християнського свiту була близькою Русi. Втiлити цю iдею в життя було тим легше, що найвеличнiший собор середньовiччя – Латеранський – гарантував збереження схiдного обряду в разi злуки обох церков.Церковно-полiтична ситуацiя, однак, не була сприятливою для цих задумiв. Михайловi Всеволодовичу не вдалось утриматися навiть в Чернiговi й вiн загинув мученицькою смертю в Золотiй Ордi. Ярослав суздальський, одержавши Київ з рук Батия як символ старшинства, прагнув утвердження на чолi Київської митрополiї своєї креатури. Проте i полiтичнi суперники Михайла Всеволодовича – Ярослав i Данило – не вiдкинули iдеї об’єднання. Таким чином, прагнення зблизитись iз Заходом було не лише притаманним для захiдних регiонiв України явищем, а цiлiсним iсторичним процесом творення українського народу як окремого нацiонального органiзму.
Вторгнення монголо-татарських орд пiдсилило iнтерес до Русi-України в країнах Європи. Визначний англiйський мислитель Роджер Бекон (1214-1292) у своєму «Великому творi», написаному на вимогу папи Климента IV (1265-1268), узагальнив численнi географiчнi й iсторичнi джерела, доступнi середньовiчному суспiльству, i дав їх синтетичний виклад.
Вiн користувався звiтами папського нунцiя Iоана де Плано-Карпiнi та посла французького короля Людовика IХ Гiльома Рубрука про їхнi подорожi у Золоту Орду i детально виклав географiю Схiдної Європи, в тому числi Давньої Русi.Детальний документальний виклад подiй європейської iсторiї на грiзному тлi монголо-татарської навали знаходимо на сторiнках «Великої хронiки» Матвiя Паризького (1200-1259). Її автор – один з найбiльших i найцiкавiших хронiстiв середньовiччя. Подана ним картина незгод мiж захiдноєвропейськими країнами, що пiдсилювалася папсько-iмператорським конфлiктом, дає змогу глибше усвiдомити, чим була для європейської цивiлiзацiї боротьба Русi-України з монголо-татарськими завойовниками. Не випадково увагу середньовiчного хронiкаря привернув виступ на Лiонському соборi «архiєпископа з Русiї» Петра, який намалював учасникам собору драматичну картину татарського спустошення на Русi.
Опис трагiчних подiй, пов’язаних з вторгненням татаро-монголiв на Русь, наводиться у вмiщеному в хронiцi посланнi нiмецького iмператора Фрiдрiха II Гогенштауфена англiйському королю Генрiху III та iншим християнським правителям. «Вiд раптових набiгiв i пiд натиском цього варварського народу (монголiв) впало найбiльше з мiст цього королiвства – Клева (Київ), – писав iмператор, – i все це знамените королiвство, пiсля того як його жителi були знищенi, було пiддане руїнi». Аналогiчнi звiстки про руйнування й нищення, завданi татарами Русi та країнам Центральної Європи, зустрiчаємо у повiдомленнях безпосереднiх свiдкiв подiй – ченцiв-бенедиктинцiв з монастиря Святої Марiї на Русi, вiкарiя францисканцiв з Польщi, домiнiканцiв i францисканцiв з рiзних регiонiв їх мiсiонерської дiяльностi. Усi вони пiдкреслюють глобальний характер катастрофи, в якiй Русь виступає поряд з Польщею, Угорщиною, Австрiєю, Чехiєю як органiчна складова частина європейського свiту. Так, бенедиктинець – абат монастиря Святої Марiї в Угорщинi – в одному ряду подiй називає загибель 25 руських князiв, Генрiха II Сiлезького у битвi при Лiгницi, Коломана Угорського, втечу Бели IV тощо.
Подiї в Галичинi посiдали важливе мiсце в полiтичному розвитку Пiвденно-Захiдної Русi. Тут знову спалахнула боротьба Данила Романовича з Ростиславом Михайловичем – з чернiгiвської династiї, зятем угорського короля, претендентом на галицький стiл. У 1245 р. Данило в битвi пiд Ярославом вщент розгромив Ростислава i вiйська його союзникiв – угорцiв та полякiв. Цим було завершено виснажливу, майже сорокарiчну боротьбу за спадщину Романа Галицького. На сто рокiв було припинено спроби угорських i польських феодалiв вiдторгнути захiдноукраїнськi землi.
Галицько-Волинська Русь нiколи не була подiлена татарами на адмiнiстра-тивно-фiскальнi округи – «тьми», як в iнших частинах України та росiйських князiвствах. В нiй також нiколи не було баскакiв – представникiв Золотої Орди, що свiдчить про зовсiм iнший полiтично-правовий стан Галицько-Волинської держави порiвняно з iншими землями-князiвствами колишньої Київської держави.
Незважаючи на те, що багато хто з Рюриковичiв вiд 1242 р. їздили або до столицi держави Чингiзидiв Каракорума, або до резиденцiї Батия за ярликами на княжiння, Данило вперто iгнорував цей ритуал аж до 1245 р. I лише пiсля татарського наказу «дай Галич» вiн вирушив в Орду, де протягом майже мiсячного перебування розроблялися деталi встановлення залежностi держави Романовичiв вiд Золотої Орди. Галицька залежнiсть була не такою жорсткою, як князiвств пiвнiчно-схiдного регiону. На це вплинула низка факторiв. Зокрема, Батий мав зважати на досить вороже до нього ставлення великого хана Гуюка та його прихильникiв у Каракорумi, що змушувало його проводити «м’яку» i обережну полiтику щодо Данила.
Якихось чiтко визначених форм пiдпорядкування Золотiй Ордi українська держава в цей перiод не мала. Данило перiодично був змушений надавати татарам допомiжнi вiйськовi пiдроздiли у їхнiх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати рiчну данину, вiддавати певнi ознаки шани хановi, який був суддею у мiжкнязiвських суперечках. Натомiсть Галицько-Волинське князiвство фактично зберiгало незалежнiсть у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi.
Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежнiсть не набрала небажаних для неї масштабiв.Пiсля свого вiдвiдання Орди Данило не вiдмовився вiд намiрiв будь-що позбутися тяжкої татаро-монгольської опiки i прагнув спертися в цiй справi на європейськi країни. У намаганнях Галицько-Волинської держави створити антиординську коалiцiю важливе значення мали її контакти з Нiмецьким орденом. Починаючи вiд короля Данила, всi Романовичi були зв’язанi з хрестоносцями Нiмецького ордену мирними договорами як у полiтичнiй, так i торговельно-економiчнiй сферах; цi договори мали чиннiсть протягом цiлого столiття.
Нiмецький орден постав у Палестинi. Формальною датою його заснування є 1198 р., коли пiд час третього хрестового походу папа Климентiй III затвердив Статут ордену. Пiсля остаточного опанування Палестини турками-сельджуками нiмецькi хрестоносцi мусили шукати нового осiдку. Бiльшiсть з них у 1211 р. переселилася до Семиграддя з тим, щоб допомагати угорському королю Андрiєвi в його боротьбi з половцями. Проте невдовзi вони втягуються у конфлiкт з угорським монархом, який прагне позбутись гонорових i непокiрних тимчасових спiльникiв. У пригодi цим намiрам Андрiя стала ситуацiя, в якiй опинився мазовецький князь Конрад, що шукав допомоги у боротьбi з прусськими племенами – постiйними нападниками на його землi. На пiдставi вiдповiдної угоди з Нiмецьким орденом, що зобов’язувався боронити Мазовiю вiд пруссiв, Конрад надав хрестоносцям хелмiнську землю над нижньою Вiслою. Оскiльки хрестоносцi зволiкали з прибуттям, мазовецький князь для оборони своїх земель заклав новий орден – з мекленбурзьких нiмцiв – i оселив його в околицi Добжина. Саме звiдси й пiшла його назва – Добжинськi Брати. У 1235 р. Конрад вирiшив об’єднати їх з Нiмецьким орденом, рицарi якого почали прибувати до Мазовiї. Однак на це погодилася лише частина Добжинських Братiв. Рештi з них у 1237 р. Конрад дав у посiлiсть мiсто Дорогичин та землi мiж Бугом та Нуром, захопленi ним у Романовичiв. Проте вже наступного року Данило, незважаючи на зайнятiсть боротьбою за галицьку спадщину з чернiгiвським князем Ростиславом, зумiв вiдiбрати Дорогичин у нiмецьких рицарiв.
Данило особисто керував вiйськом, що свiдчило про надзвичайно важливе значення Дорогичина для української держави. Адже це мiсто було ключовим пунктом у торговельних зв’язках Галицько-Волинської Русi з Пiвнiчно-Захiдною Європою.Тим часом Нiмецький орден закрiплював свою присутнiсть у Пруссiї, будуючи там мiста i винищуючи мiсцеве населення. Зростанню могутностi Нiмецького ордену сприяло його об’єднання з Орденом мечоносцiв (1237), що був заснований у 1202 р. єпископом Альбертом i, маючи своїм головним мiсцем осiдку Ригу, розширював володiння за рахунок земель балтських племен.
Татаро-монгольська небезпека, напади литовського племенi ятвягiв на прикордоннi землi Галицько-Волинської держави i, нарештi, необхiднiсть забезпечити стабiльнi торговельнi зв’язки з Пiвнiчно-Захiдною Європою змушували Данила шукати полiтичних контактiв з орденом. Проте, прагнучи союзу з хрестоносцями, вiн водночас домагається вiд Риму заборонити їм оселятися без дозволу галицького князя у тих землях, якi вiн посiдав або збирався здобути. Бiльш послiдовному залученню ордену до протитатарської полiтики Романовичiв мав сприяти шлюб Данилової доньки Софiї iз впливовим графом Генрiхом Шварцбургом, який мав тiснi зв’язки з орденом.
Спiлка з орденом мала також за мету розв’язати так звану ятвязьку проблему. В 1254 р. Данило уклав договiр з мазовецьким князем Земовитом та магiстром ордену Бургардом Горнхаузеном, згiдно з якою орден мав отримати двi третини здобутої у ятвягiв землi, а третину мали подiлити Данило i Земовит. Контакти з орденом тривали i пiд час правлiння Лева I. Лев зумiв також вiдстояти Дорогичин у боротьбi з литовським князем Тройденом i зберегти його як ключове мiсто у торгiвлi з хрестоносцями i Пiвнiчно-Захiдною Європою.
Змiцнення Галицько-Волинської держави, її мiжнародних позицiй в умовах татаро-монгольської загрози стали головною метою внутрiшньої i зовнiшньої полiтики Данила Галицького. У 1243 р. вiн двiчi брав в облогу Люблiн, а наступного року здобув мiсто i пiдкорив собi Люблiнську землю. Важливу роль у змiцненнi своєї держави Данило вiдводив будiвництву й укрiпленню мiст, що мало сприяти пiдвищенню обороноздатностi краю. Причому, найбiльш iнтенсивно вiн колонiзував саме захiднi окраїни, що сприяло змiцненню його контактiв з європейськими країнами. В цей перiод було засновано Львiв – майбутню столицю Галицької землi, ще ранiше – Холм (1237), де часто любив бувати Данило; активiзувалося економiчне життя у Володимирi-Волинському. Змiцнюючи внутрiшнє становище своєї держави, Данило розпочинає об’єднання пiд своєю владою всiх українських земель.
Перешкодою об’єднавчiй полiтицi Данила були так званi «болоховськi князi». Вони стояли на чолi громад, що прагнули вийти з-пiд традицiйної полiтичної влади Рюриковичiв i пiдкорятися безпосередньо татарам. «Болоховцi» обiймали територiю вiд галицького Пониззя i Пiвденної Волинi до верхiв’їв Бугу й Київщини. Спочатку вони визнавали над собою владу галицько-волинського князя, але пiсля утвердження татаро-монголiв в Пiвденнiй Русi їхня деструктивна роль ставала дедалi вiдчутнiшою. Ханський воєвода Куремса, який очолював орду на Правобережжi, прагнув використати рух «болоховцiв» для послаблення Галицько-Волинського князiвства. Проте кiлькома вдалими походами проти «болоховцiв» – на «людей татарських» (1252, 1254) – Данило Галицький успiшно протидiє татарським намiрам i «взя все городи седящие за татары».
Змiнилися стосунки галицько-волинського князя з Польщею, яка в цей перiод переживала тяжкi мiжусобицi. Данило активно втручається у польськi справи, пiдтримує князя мазовецького Земовита, разом з ним веде воєннi дiї проти Литви (1251-1252). Водночас вiн уклав угоду з Болеславом кракiвським i, очевидно, саме в цей час зрiкся окупованої ранiше Люблiнщини. Проте невдовзi вiн укладає союз з фундатором Литовської держави – князем Мiндовгом; цей союз робив реальним вiдновлення влади Данила Романовича над Лiвобережжям та Києвом i органiзацiю опору татаро-монголам. Мiндовг, як зазначає лiтописець, обiцяв йому допомогу з тим, «аби пошел к Возвяглю, оттуда и к Кыеву».