<<
>>

ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА

[Рецензія] // Рад. право. - 1978. - № 7. - С. 108-109. - Рец. на кн.: Ответственность за преступления против общественного порядка /

С.              С. Яценко. - Киев : Вища шк, 1976.

- 190 с. (співавт. В. В. Ста- шис).

Охорона громадського порядку - важливе завдання Радянської держави. Наукові дослідження в цій галузі набувають значного інтересу в світлі нової Конституції СРСР, яка закріпила принцип соціалістичної законності як основу діяльності державних органів, громадських організацій, службових осіб і поклала на громадян обов’язок додержувати радянських законів і всемірно сприяти охороні громадського порядку.

Радянські криміналісти зробили чимало для наукової розробки питання кримінально-правової охорони громадського порядку. Згадаємо хоча б монографії І. Даньшина «Кримінально-правова охорона громадського порядку», видану в 1973 р., і Ю. Лівшиця «Особа і громадський порядок», опубліковану в 1975 р. Однак ряд питань цієї складної проблеми потребує дальшого дослідження, є ще чимало дискусійних питань і прогалин.

Саме тому видання книги С. Яценка є вельми корисним. Актуальність цієї праці визначається ще й тим, що в ній вперше в юридичній літературі широке висвітлення кримінального законодавства в галузі охорони громадського порядку поєднується з критикою відповідного законодавства капіталістичних країн, аналіз судової практики охоплює як практичну діяльність місцевих судових органів, так і судів європейських соціалістичних країн. Розглянуто всю основну літературу з даної проблеми. В книзі дається юридична характеристика окремих злочинів проти громадського порядку, розглядаються дискусійні питання теми, висловлюються пропозиції по вдосконаленню чинного КК УРСР, а також ряд цікавих теоретичних положень. Безумовний інтерес становить праця С. Яценка і в галузі порівняльного правознавства. Ця спроба автора тим більш має бути оцінена позитивно, що в науці кримінального права зіставлення радянського кримінального законодавства з відповідним законодавством інших соціалістичних країн трапляється не дуже часто.

Рецензована книга складається з двох розділів: в першому висвітлено загальні питання відповідальності за злочини проти громадського порядку, в другому - характеризуються окремі злочини цього виду.

Автор розрізняє поняття громадського порядку в широкому і вузькому значенні слова, вважаючи, що як родовий об’єкт злочинів цієї групи він являє собою суспільні відносини, які регулюються і охороняються кримінально-правовими нормами, спрямованими на забезпечення спокійних умов суспільно корисної діяльності, відпо- чинку і побуту людей, суспільної моралі, виконання конституційного обов’язку працювати (с. 23). Відповідно до цього вирішується і питання про систему злочинів проти громадського порядку (с. 39), дається їх загальна юридична характеристика, визначаються ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторін, а також суб’єктів цих злочинів.

Розглядаючи питання відповідальності за окремі злочини проти громадського порядку, С. Яценко найбільшу увагу приділяє тим з них, що стосуються кваліфікації хуліганства (с. 52-108). Це цілком виправдано, оскільки воно є найпоширенішим серед злочинів даного виду, а в судовій практиці виникає чимало утруднень в зв’язку з його оцінкою, тоді як в літературі висловлюються спірні рекомендації. Докладно аналізуються злочини проти громадського порядку, пов’язані з проявами паразитизму. Серйозну увагу приділено відповідальності за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, а також іншим злочинам, що порушують принципи виховання неповнолітніх і статевої моралі. Докладний юридичний аналіз цих складів дається на основі використання судової практики.

Таким чином, рецензована праця являє собою самостійне комплексне дослідження проблеми відповідальності за злочини проти громадського порядку, яке заслуговує на позитивну оцінку.

Разом з тим у книзі висловлено багато дискусійних положень, мають місце деякі недоліки.

При визначенні родового об’єкта злочинів проти громадського порядку (с. 23, 39) автор зазначає, що ним є певна група суспільних відносин, які регулюються і охороняються нормами кримінального права.

Тоді як охоронювальна функція норм кримінального права щодо громадського порядку цілком очевидна, залишається нез’ясованим, що розуміє автор під їх регулятивною функцією.

Норми кримінального права, якими встановлено відповідальність за злочини проти громадського порядку, регулюють лише кримінальні правовідносини, тобто відносини, які виникають у зв’язку з вчиненням злочину даного виду. Інші ж відносини - ті, що регулюються іншими галузями права або правилами соціалістичного співжиття і комуністичної моралі, - норми кримінального права безпосередньо не регулюють, а лише сприяють їх регулюванню шляхом охорони від злочинних посягань. Це наочно видно хоча б на прикладі таких норм КК УРСР, як статті 209 і 213 (які, до речі, в книзі чомусь не висвітлені). Так, різного роду угоди по придбанню і збуту майна безпосередньо регулюються нормами цивільного права, а порядок відправлення релігійних культів - спеціальним законодавством. Зазначені ж норми кодексу лише охороняють ці відносини від злочинних посягань, сприяючи тим самим їх здійсненню. Таким чином, можна говорити лише про опосередковане регулювання цих відносин нормами кримінального права, регулювання через охоронну функцію цих норм.

Очевидно, що трактування безпосередніх об’єктів окремих злочинів має вписуватись у визначення їх родового об’єкта як частина в ціле. Однак, наприклад, при характеристиці доведення неповнолітнього до стану сп’яніння (ст. 2081 КК УРСР) як безпосередній об’єкт названо фізичний і духовний розвиток неповнолітнього (с. 153). Якщо ж аргументувати віднесення цього злочину до злочинів проти громадського порядку лише тим, що воно суперечить нормам соціалістичної моралі (с. 40), стає незрозумілим, чому автор не включив до них такі злочини проти особи, як злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, розбещення неповнолітніх - адже вони теж впливають на їх нормальний духовний і фізичний розвиток і різко суперечать принципам моралі.

С. Яценко вважає, що хуліганство є однооб’єктним злочином, безпосереднім об’єктом якого виступає громадський порядок, і не погоджується з думкою, що цей злочин є двооб’єктним і, крім громадського порядку як основного безпосереднього об’єкта, має такі додаткові (обов’язкові або факультативні) об’єкти, як особа, власність, авторитет представників влади і громадськості (с.

46). На його думку, шкода, заподіювана хуліганством особі, власності чи порядку управління - додаткові наслідки злочину. Але ж автор забуває, що наслідки злочину - це та шкода, яку заподіяно об’єктові посягання. Зашкоджуючи цим суспільним відносинам, хуліганство очевидно і посягає на них, а отже - має їх своїм об’єктом.

Особливо злісне хуліганство автор вважає двооб’єктним злочином, який посягає на громадський порядок і здоров’я особи (с. 104). Так само на здоров’я особи можуть посягати і злісне, і просте хуліганство, тому визнання їх автором однооб’єктними так і залишається незрозумілим.

Суперечливо вирішено в книзі питання про місце в системі злочинів угону автомототранспортних засобів (ст. 2153 КК УРСР). Спочатку автор твердить, що його слід віднести до злочинів проти громадського порядку (а не до злочинів проти громадської безпеки - як це має місце в чинному законодавстві, а потім - що в разі виділення глави про транспортні злочини, - включити до неї. Виходить, що угон автотранспортних засобів - злочин проти громадського порядку, який, однак, перетворюється на транспортний при одній лише умові виділення відповідної глави. Але ж очевидно, що й тепер даний злочин, який порушує правила безпеки руху і експлуатації автомототранспорту, належить не до злочинів проти громадського порядку, а до транспортних, хоч така глава в КК УРСР відсутня.

Наприкінці зупинимось на питанні про відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, котре має неабияке значення, оскільки хуліганство, наприклад, вчинюється в такому стані більш як у 90 % випадків (с. 44). Відповідно до ст. 12 Основ кримінального законодавства (ст. 14 КК УРСР) особа, яка вчинила злочин в стані сп’яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, а в силу ст. 41 КК УРСР такий стан є обтяжуючою вину обставиною. Розглядаючи ці норми, автор висловлює пропозицію про внесення до Особливої частини кодексу спеціальної норми, що встановлювала б відповідальність за вчинення злочину внаслідок умисного чи необережного приведення себе до стану повного глибокого сп’яніння, в якому особа не усвідомлювала своїх вчинків і не могла ними керувати (с.

47). Такого роду пропозиції вже висувались в літературі. При цьому їх автори посилались на існування в 50-х роках подібної норми в КК ряду соціалістичних країн. Однак в теперішній час вони вже не передбачають цього спеціального делікту. І це цілком зрозуміло. Адже при існуванні вказаного делікту неможливо забезпечити досить ефективну боротьбу зі злочинами, вчинюваними в стані сп’яніння, оскільки при цьому не враховується тяжкість, характер і ступінь суспільної небезпечності конкретних злочинів, а отже - нівелюється відповідальність за їх вчинення. Крім того, судова практика довела неможливість встановити в кожному випадку вчинення злочину в стані сп’яніння здатність особи усвідомлювати свої вчинки і керувати ними. Зібрати докази, які спростовують твердження злочинця, що він перебував саме в такому стані, було практично неможливо. І, нарешті, психіатрія визнає, що при будь-якій стадії сп’яніння особа здатна керувати своїми діями. З цього ж виходить і законодавець, розцінюючи стан сп’яніння як обтяжуючу вину обставину. Якщо навіть уявити собі екстремальний випадок, коли при глибокому сп’янінні особа не здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, то і в цій ситуації відповідальність має наставати за правилами actio libera in causa, тобто також ґрунтуватися на принципі вини. Вважаємо, що чинне законодавство у питанні відповідальності за злочини, вчинювані в стані сп’яніння, відповідає цьому принципові і змін, запропонованих автором, не потребує.

Окремі недоліки і спірні положення рецензованої книги не позначаються на її загальній позитивній оцінці. Вона, безумовно, є корисною для практичних працівників і становить значний інтерес для науковців.

<< | >>
Источник: М. И. БАЖАНОВ. Избранные труды / М. И. Бажанов ; [сост.: В. И. Тютюгин, А. А. Байда, Е. В. Харитонова, Е. В. Шевченко ; отв. ред. В. Я. Таций]. - Харьков : Право,2012. - 1244 с. : ил.. 2012

Еще по теме ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА:

  1. ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ВОЕННОЙ СЛУЖБЫ
  2. § 1. Понятие, общая характеристика и система преступлений против общественной безопасности
  3. § 2. Преступления против общей безопасности
  4. § 3 Преступления против общественного порядка
  5. § 1. Развитие уголовного законодательства, предусматривающего ответственность за преступления против историко-культурного наследия
  6. § 7. Проблемы квалификации преступлений, совершенных против историко-культурного наследия
  7. Глава 9. ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ а
  8. § 6. Иные преступления против собственности корыстного характера
  9. Глава 10. ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ
  10. § 1. Понятие, социально-правовая характеристика и классификация преступлений против общественной безопасности
  11. Глава 18. ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ПОРЯДКА УПРАВЛЕНИЯ
  12. О СИСТЕМНОМ ПОДХОДЕ В ОЦЕНКЕ УГОЛОВНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА О ПРЕСТУПЛЕНИЯХ ПРОТИВ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ СОБСТВЕННОСТИ
  13. ГлаваIX ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ПОРЯДКА УПРАВЛЕНИЯ
  14. § 8. Преступления против деятельности органов власти и управления. Воинские преступления
  15. ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ЗА ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА
  16. § 4. Преступления против трудовых и социально-экономических прав и свобод граждан
  17. § 9. Преступления против установленного порядка уплаты налогов и сборов (налоговые преступления)
  18. § 1. Понятие и виды преступлений против общественной безопасности и общественного порядка