<<
>>

2 БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 3 ТАТАРСЬКИМИ ОРДАМИ — СОЮЗНИКАМИ УКРАЇНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПРОПОЛЬСЬКОІ ОРІЄНТАЦІЇ 11657—1659 pp.

Кінець 50-х років XVII ст. характеризується надзвичайно складним переплетінням класової боротьби і політичних конфліктів на Україні.

Ще в ході визвольної війни серед української старшини і шляхти намітилось угруповання пропольської орієнтації з найбільш реакційних кіл українських феодалів, які домагалися примирення з шляхетською Польщею, вважаючи, що тільки з допомогою Речі Посполитої на Україні можливо цілком відновити велике землеволодіння і феодально-кріпосницькі відносини.

Ці українські феодали погоджувались залишитись у рамках польської державності за умови, коли їх зрівняють в правах і привілеях з польськими магнатами і шляхтою. Пропольські тенденції серед частини козацької старшини посилилися, коли розгорілась боротьба за гетьманську владу і претенденти на булаву ладні були спертися иа будь-яку зовнішню силу.

Невдоволення серед українських феодалів викликала політика царськото уряду на Україні. Загалом підтримуючи класові домагання козацької старшини та інших українських феодалів, він вже тоді почав обмежувати автономію України, прагнучи закріпити там свою владу, для чого ввів в українських містах воєвод і гарнізони.

He бажаючи поступитися своїми економічними і політичними позиціями, деякі українські феодали намагались ліквідувати результати возз’єднання України з Росією і відновити польсько-шляхетську владу. Для здійснення своїх планів розриву з Росією і насильницького підпорядкування українського народу Речі Посполитій вони шукали воєнної допомоги у кримського хана, широко використовуючи татарські орди, які несли населенню розорення, спустошення, незлічені лиха.

Але ці прагнення певних кіл українських феодалів зустріли найрішучішу відсіч з боку народних мас і переважаючої частини козацької старшини. Вирішальну роль у боротьбі проти зрадницької політики українських феодалів пропольської орієнтації та їх союзника — ханських орд відіграла Запорізька Січ.

Боротьба проти антинародної зовнішньої політики українських феодалів пропольської орієнтації, які підтримували іноземну агресію, була нерозривно зв’язана з антифеодальними рухами народних мас. Українське селянство, рядове козацтво, низи міщанства боролись проти наступу на свої життєві права української шляхти, козацької старшини і православних монастирів, які різко посилили феодально-кріпосницький гніт і намагались знищити соціальні завоювання визвольної війни 1648— 1654 pp., в результаті якої було ліквідоване велике феодальне землеволодіння і тимчасово ослаблена кріпосницька система на Україні.

Боротьба запорізького козацтва проти турецько-татарської агресії набирає в цей час особливих форм. Ця боротьба проявляється не тільки в організації безпосередніх походів проти султанської Туреччини і Кримського ханства і в участі у бойових діяхросійських військ, а й у виступах проти зрадницької політики старшинської верхівки. Навіть прямі походи запоріжців проти Туреччини і особливо проти Кримського ханства, як правило, підпорядковуються у цей час завданню перешкодити виходу з Криму та з Ногайських кочовищ ханських сил на допомогу старшині пропольської орієнтації.

Шляхетсько-старшинське угруповання пропольської орієнтації зразу ж після смерті Богдана Хмельницького висунуло на гетьманство свого ставленика Івана Вигов- ського, давнього таємного прибічника Речі Посполитої. Захопивши владу, Виговський поставив головним своїм завданням відторгнути Україну від Росії і підпорядкувати її шляхетській Польщі. Економічна політика Виговського була спрямована на посилення влади шляхетсько-старшинської і монастирської верхівки, на розширення її феодальних володінь. Він роздавав землі і маєтки своїм прихильникам — старшині і монастирям, обмежував у правах рядове козацтво і селянство, посилював закріпачення селян.

Виговського підтримувало вузьке коло шляхетсько- старшинської верхівки. Його політика була ворожа інтересам широких народних мас, які протягом багатьох років вели уперту, жорстоку боротьбу за визволення від польсько-шляхетського гніту, за возз’єднання України з Росією.

He користуючись підтримкою народу, Виговський міг орієнтуватися тільки на зовнішні інтервенціоністські сили. Але уряд Речі Посполитої, який розраховував використати Виговського для повернення собі українських земель, через складну внутрішню і зовнішню обстановку подав гетьману незначну воєнну допомогу. Тому своєю головною опорою старшина, очолювана Виговським, обрала наймане військо, що складалося з німців, сербів, волохів, а також військові сили кримського хана. Польський посол Беневський, який добре розбирався в ситуації, що створилась на Україні, писав до короля, то ні городові козаки, ні запоріжці не підтримують Виговського, що останній зможе утвердитися тільки за допомогою хана. Підтримку орди Виговський хоче використати, іяасампе- ред, для усунення своїх політичних горотивників з числа старшини, а також для подолання опору рядового козацтва і насильницького втягнення його у своє військо. Орда потрібна Виговському перш за все для захисту від козаків. «А заручившись допомогою татарського війська,— повідомляв далі Беневський,— він хогів би замінити недружелюбних до нього полковників і замислив одними тиранськими способами примусити козаків до підкорення, інакше не міг би він удержатися» '.

Внговський був першим гетьманом, висунутим старшинським угрупованням, що у своїй антинародній боротьбі використало як головну, а іноді і єдину силу татарські орди.

Кримський хан дуже охоче укладав союзи з гетьманами, які йшли на розрив з Росією. Сучасник подій — автор літопису Самовидця писав, що до Виговського «орда з охотою пристала» [257] [258]. Виступаючи на їх боці, хан боровся проти Росії і сприяв ослабленню українських земель. Беручи участь у походах на Україну, він грабував і спустошував країну, захоплював велику здобич, багато полонених. Одночасно ханські власті прагнули використати українських феодалів для здійснення своїх далекосяжних планів перетворення України у васала Кримського ханства. По суті це була одна з форм агресії татарських феодалів проти Росії та України.

Українському народові дорого коштувала підтримка ханом зрадницьких угруповань козацької старшини. Прибувши на українську територію, татарські орди до відкриття воєнних дій, в ході боїв і особливо після закінчення кампанії захоплювали в полон українське населення, руйнували і знищували міста і села. Крім того, з народних мас насильно збирались ще «подарунки» і плата хану за «допомогу».

Отже, в міжусобній політичній і класовій боротьбі на Україні кримський хан, переслідуючи загарбницькі цілі, завжди відігравав реакційну роль, незалежно від того, чи виступав він як союзник польської шляхти, чи воював він на боці угруповання Виговського або будь-якої іншої групи української старшини.

Угоди частини українських феодалів з кримським ханом мали вплив на взаємовідносини Росії і Польщі, а також на міжнародне становище, утруднюючи боротьбу проти турецької агресії в загальноєвропейських рамках. 6 лютого 1658 p. згадуваний Беневський доносив польському королю про те, що укладення турецько-венеціанських трактатів залежить від переговорів Виговського з ханом. Він писав, «що венеціанці ведуть переговори про мир з турками, але турок утримується від остаточного рішення, поки його спершу не повідомлять про своє рішення козаки, через те, що коли досягнуть угоди з козаками, то з венеціанцями угоди укладати не буде» K

Ідучи на змову з ханськими ордами, старшина намагалась виправдати її посиланням на Богдана Хмельницького, на його тимчасову угоду з Кримським ханством. Але навіть сучасникам ясна була корінна відмінність цих угод, які проводились за різних умов і переслідували різну мету.

Основною військовою силою українського народу в період визвольної війни 1648—1654 pp. було народно- визвольне військо. Угода з кримським ханом у той час являла вимушений крок для убезпечення України від нападу з тилу. Татари, як правило, відігравали допоміжну роль у воєнних діях. Вони не раз зраджували українське військо, укладали сепаратні угоди з його ворогами. Богдан Хмельницький всіляко добивався не допускати грабежів і насильств татар.

Коли ж не можна було уникнути дикого натиску орд, він попереджав українське населення про готований напад і вживав заходів до захисту, вів боротьбу з своїми вимушеними «союзниками».

Головною ж опорою зрадницьких угруповань були інтервенціоністські війська. Козацька старшина закликала татарських мурз для боротьби з власним народом. Соціальна боротьба перепліталась з національною зрадою. Гетьмани-зрадники разом з ханом вогнем і мечем знищували українські міста і села та їх жителів.

Зрадницькі угоди з Кримським ханством супроводжувалися рядом зобов’язань українських феодалів щодо хана і татарських феодалів. Одним з таких зобов’язань була обіцянка стримувати боротьбу України проти султанської Туреччини і Кримського ханства. Уклавши союз з кримським ханом, українські феодали намагались насамперед перешкодити морським і сухопутним походам Запорізької Січі.

Що стосується конкретних зобов’язань татар відносно своїх союзників, то вони ніколи не фіксувались якими-не- будь договорами. Допомога не була певною, кількісний склад татарських загонів не зумовлювався спеціальними договірними статтями. B міру потреби гетьмани посилали нових і нових гінців з проханням про допомогу. Гетьмани і кримський хан не являли собою рівноправних союзників і партнерів, перші завжди були прохачами.

Татари виступали на боці українських феодалів великими масами — по кілька десятків тисяч чоловік, і тому їх участь мала стратегічне значення і могла вплинути на хід війни.

Сказане виїце проявилось у повній мірі, коли ханські орди з’явились на Україні на заклик Внговського.

Контакт з кримським ханом Виговський поспішив установити зразу ж після затвердження його на Чигиринській раді наприкінці серпня 1657 p. «гетманом на тот час».

Ще до повідомлення в Москву про смерть Богдана Хмельницького і про своє обрання Виговський 10 вересня 1657 p. ппше листа до кримського хана, інформуючи правителя Криму іпро ці події і пропонуючи йому бути в «приятстве и присяжном братстве». Він також пропонував обмінятися посланниками для ведення переговорів про союз '.

У цей же день Виговський написав листа до ханського віїзиря Сефер-казі-аги, висловивши готовність особисто приїхати в Крим до хана. Гетьман повідомляв, що вимога не пропускати «а море козацькі війська охоче виконується. «Мы все,— писав він,— заказали єсмя, чтоб никакая чайка на море не пошла»[259] [260]. Отже, вже тоді старшина пропольської орієнтації шукала шляхів для угоди і союзу з Кримським ханством.

Як показали дальші події, старшина намагалась старанно виконати свої зобов’язання. Але вона була безсила перешкодити походам запоріжців. Виговський та його прихильники вважали, що походи запоріжців проти татар утруднюють укладення союзу з Кримським ханством. Посланці з Запоріжжя повідомляли у Москві 6 листопада 1657 p., що «зело гневается Иван Выговский гетман и все полковники и старшина городовая на всю чернь Войска Запорожского, что зде из Запорожья ходячи водою и іполем под татарские городы... знатные обиды тем поганцом-татарам чиним, и ,победы над ними одерживаем, а полоняников православных християн освобождаем, чего старшие городовые не любят; что де за вашею дракою з крымским царем присяги учинить и помиритца не можем» '.

Наприкінці вересня Виговський послав у Бахчисарай спеціальне посольство на чолі з Бутом. Чутки про переговори старшини з ханом почали поширюватися серед народу і викликали велике невдоволення. Своє ставлення до союзу з Кримським ханством рядові козаки і нижча старшина виявили на полкових радах, де прибічники Ви- говського намагались грубо демагогічними прийомами агітувати проти Росії, за союз з Польшею.

«Чернь», сотники і отамани категорично висловились за вірність Росії і заявили, що вони ханові не хочуть піддаватись [261] [262].

Особливо рішуче проти переговорів старшини з кримським ханом виступила Запорізька Січ. Запоріжці ніколи не довіряли Виговському. Знаючи, що за походженням і родинними зв’язками він тяжіє до польської шляхти, Січ висловилась проти обрання Виговського гетьманом. «А нам, Войску Запорожскому и всей черни днепровой и городовой, он, Иван Выговский, не люб... Выговского де они гетманом отнюдь не хотят и не верят ему ни в чем, потому что он не природный запорожский казак, а взят из польского войска на бою в языцех, был де он у поляков ротмистром»[263].

Підозріння запоріжців підтвердились, коли вони перехопили згадуваного листа Виговського до хана від 10 вересня 1657 p. Запорізькі козаки розцінили намагання гетьмана зблизитись з ханом, як підготовку до зради. Донський козак Григорій Савельєв, який був у той час на Запоріжжі, розповідав згодом воєводі у Яблунові і в Розрядному приказі у Москві: «И был де он в Запорогах по Введеньев день. И будучи де оін в войске слышел от козаков и от черни, что гетман Иван Выговский хочет государю изменить и, соединясь с полским и шведцким короли и с крымским ханом, воевать государевы городы; а в той думе с ним миргородский ,полковник Грицко Лес- ницкой; а то мненье на него, Ивана, в войске потому, что он писал от себя листы к крымскому хану и те листы они переняли («посланников с листами поймали») 1 и в войске чли и потому от него измены и чают». Далі Савельев заявив, що за одностайним рішенням козаків з Січі були відправлені посланці в Москву з «воровскими изменными листы» Виговського «бити челом, что им в. г. укажет с ним, гетманом, учинить». Наприкінці Савельев засвідчив, що запорізькі козаки вірні Росії[264] [265].

Польський посол Беневський в лютому 1658 p. писав до короля: «Запоріжці, у яких старший Барабашенко, хочуть служити царю; послів, яких Виговський послав до хана, перехопили і втопили, а своїх послів з листами Виговського хану послали в Москву, .перестерігаючи московського царя, що Виговський чинить по-зрад- ницьки по відношенню до нього і використовує проти нього орду» [266].

Довідавшись про відправку з Січі посольства в Москву, гетьман наказав створити на шляхах застави з метою перехопити посланців. Він почав репресії проти запоріжців, встановив блокаду Січі. Як повідомляв Григорій Савельев, «гетман же де Выговский не велит пропускать к Запорожскому Войску пороху и свинцу и запасов и по всем городом и по рекам поставили крепкие сторожи»[267].

Сам гетьман у розмові з царським гінцем Рагозіним заявив, що він припинить зносини Запоріжжя із зовнішнім світом і запоріжцям «будет есть нечего». Він написав багатьом впливовим особам у Москву, вимагаючи, шоб посли Запорізької Січі були затримані і покарані.

Однак посольство з Січі, поборовши всі перешкоди, в листопаді 1657 p. прибуло у Москву, де його доброзичливо прийняв російський уряд. Тут уважно вислухали інформацію запоріжців про політичне становище на Україні, виявили інтерес до їх думки відносно виборів гетьмана. Царський уряд прийняв до відома повідомлення січових посланців про зв’язки з кримським ханом Виговського, копії листів якого були привезені.

Але посольство не добилось від російського уряду вжиття рішучих заходів проти Виговського та його оточення. Царські власті вважали, що українське питання тісно зв’язане з питанням взаємовідносин Росії з Річчю Посполитою, Швецією, Австрією та іншими сусідніми державами і покладали великі надії на здійснення свого проекту російсько-польсько-литовської унії. Царський уряд уперто прагнув зберегти миріні взаємовідносини з Польщею і дуже обережно поводив себе на Україні. Бажаючи завоювати якнайбільше прихильників у керівних сферах Речі Посполитої, він довгий час не наважувався відкрито виступити проти зрадницької старшини прополь- ської орієнтації.

Крім того, зрадницькі плани Виговського відірвати Україну від Росії не відразу були розкриті царським урядом. Добиваючись угоди з Кримським ханством, гетьман водночас намагався зобразити хана як союзника самої Речі Посполитої, а себе як активного борця проти татарського наступу '.

Тим часом діяльність Виговського, його посилене листування з Кримським ханством викликали дедалі більші побоювання у запоріжців. Зростаюче невдоволення Січі зрадницькими діями старшинського угруповання вилилось у збройний виступ запорізьких козаків. Очолив повстання на Запоріжжі кошовий отаман Барабаш.

Про запорізьку раду, на якій ухвалили розпочати похід проти зрадницького угруповання старшини, знищити Виговського та його найближчого прибічника миргородського полковника Григорія Лесницького, розповідали 1 грудня 1657 p. донські козаки, які перебували на Запоріжжі на чолі з Михайлом Лук’яновим в зв’язку з організацією спільного походу проти Туреччини. Вони свідчили, що в той час у Січі було 5000 запоріжців[268] [269]. Донці заявили, що коли вони «были в Запорожье, у черкас, и при них де 'был у кошевого гетмана и у черни круг, а им де, Михаилу с товарыщи, лучилось быть блиско кругу [и слышеть о чем у них тот круг был]»3.

Ha раді було повідомлено про те, що Виговський надіслав листа до колишнього кошового Богдана з прохан- ням передати його в турецьку фортецю Іслам-Кермень для дальшої пересилки у Крим. Учасники ради у своїх досить бурхливих висловлюваннях («учали кричать») кваліфікували зносини старшини з кримським ханом яі< намагання укласти з ним союз («хотят c ним быть н дружбе»), «И по тому,— розповідали далі донці,— чают от [них], пего Ивана да от Миргородцкого полковника Грицка измены и им ни в чем не верят... а гетманом де Выговского иметь отнюдь не хотят». Ha раді «приговорили... за тое досаду, что Выговской с крымцами дружит- ца, итти из Запорожья (Войском) на Ивана Выговского войною, чтоб ево известь... и Миргородцкого полковника известь, потому что он Грицко Выговскому друг»1.

Учасники ради висловили одностайну думку, що Ви- говський, надзвичайно непопулярний на Україні, підтримки не дістане («а за него де, Ивана Выговского, в горо- дех никто не вступитца»)[270] [271]. Вони запропонували донцям разом з ними взяти участь у виступі проти старшини, яка замишляла союз з кримським ханом. Але Михайло Лук’янов та його товариші не вважали за можливе самостійно зважитися на це і повернулися на Дон [272].

Січ звернулась у козацькі полки з закликом приєднатися до повстання.

Рішення про виступ Січі проти зрадницької старшини свідчить про те, що запорізьке козацтво правильно вважало союз правлячої феодальної верхівки з ханом за тих політичних умов зрадою. Хоч на Січі тоді ще не було відомо про наміри частини українських феодалів перейти під владу ненависної українському ,народові шляхетської Польщі, але запоріжці розгадали їх бажання спертися на інтервенціоністські сили кримського хана для боротьби з Росією. Героїчні борці проти татарської агресії — запоріжці висловлювались проти приходу союзників зрадницької частини української старшини — ханських орд на українську територію для грабежу і насильств.

Запорізьке козацтво не тільки було ініціатором народного руху; під час самого повстання воно становило найбільш ударну, стійку, досвідчену у військовому відношен- нГ силу. Проте запорізьке козацтво не являло собою однорідну масу з єдиними цілями і прагненнями. Соціальне розшарування, що завжди існувало серед запоріжців, досить виразно проявлялося і в період повстання проти старшинського угруповання Виговського. Найбідніша частина Січі — малозаможні і незаможні козаки являли собою радикальні, непримиренні елементи, які вимагали рішучих і енергійних дій проти тих, хто йшов на угоду з кримським ханом. Багаті козаки і деякі вищі кошові старшини проявляли більшу поміркованість.

Панівна верхівка Січі висловлювалася часто проти активних політичних виступів широких запорізьких мас, бо вона боялася соціальних рухів, які виникали в таких випадках паралельно і вістря яких спрямовувалося проти старшини. Ha згадуваній раді чути було і голоси поміркованих *.

Кошовий отаман Яків Барабаш у листі до Виговського від 14 листопада 1657 p. писав, що на Запоріжжі «всякие бунты всчиняют» саме незаможні козаки, а «мы сверст- ные козаки, зимочаки (тобто ,багаті козаки і старшина.— О. A.), которые имеем жен и детей и маетности в горо- дех, не помышляем на всякую свою волю» [273] [274]. Лист керівника руху на Заіпоріжжі до гетьмана мав явно дипломатичні цілі. Бажаючи виграти час і встановити зв’язок з невдоволеними елементами на Подніпров'і, Барабаш намагався зняти з Запоріжжя обвинувачення «в бунтах» і добитися ліквідації 'блокади Січі. Він зазначав, що виступ мали намір здійснити незаможні елементи, з якими старшина і багаті козаки «того всякого умыслу не имеют» і які вже частково покарані («увязаны»), Барабаш навіть обіцяв подати «роспись» призвідників. У листі висловлюються покірливість Запоріжжя «законному» гетьману, хоч рамки підлегливості визначаються так: «либо от татар борониться, либо против ляхов итти»[275].

Отже, у листі Барабаша є цілком виразна тенденція зняти з правлячих кіл Січі обвинувачення у підготовці повстання, ініціаторами якого він хоче виставити найбід- ніше, «свавільне» запорізьке козацтво. Проте заява Бара-

баша про соціальні групи на Запоріжжі цілком відповідає дійсності.

Оцінку соціального характеру виступу Запоріжжя в цей час дають і інші свідчення сучасників, які підкреслюють загострення конфлікту між запорізькими низами і старшиною. У середині листопада 1657 p. в м. Бужині сотник Лук’ян Іванов і отаман Влас. Іванов розповідали російському послу стряпчому Дмитру Рагозіну про те, що «в Запорогах демногия голяки восстали и худыя людиш- ка полковников и сотников и есаулов не слушают и говорят де: мы их побьем и животы их поберем» '. Аналогічні відомості одержав російський посол від бужинського міщанина Оврама Скорини. «В Запорогах,— говорив Скорина,— козаки шетаютца, и бунтуют, и не слушают начальных людей, и без гетманского ведома послали к в. г. посланцев» [276] [277].

Після початку повстання на Січі піднявся і Полтавський полк на чолі з своїм полковником Мартином Пушкарем. Це не випадково. Здавна у Запоріжжя існували дуже тісні економічні і торгові зв’язки з південною частиною Лівобережжя, особливо з Полтавським полком. Запорізька старшина мала в цьому полку земельні володіння. Запоріжжя і Полтавський полк були близькими сусідами і межували з татарськими володіннями. Південне населення повинно було існувати «со всяким обереже- ньем, а особенно в полку Полтавском». Через те жителі Полтавського полку брали найбільш активну участь в обороні від татарських нападів; полтавські козаки часто ходили разом з запоріжцями в походи проти Туреччини і Криму.

Мартин Пушкар, активний учасник визвольної війни 1648—1654 pp., соратник Богдана Хмельницького, був визначною фігурою серед козацької старшини. Він представляв інтереси найбільш прогресивних її кіл — прихильників єднання з Росією, а також середнього козацтва і заможного міщанства, яке активно виступило проти розриву союзу з російським народом.

Полтавський полк, а ще більше Запоріжжя стали пунктами, де концентрувалися повстанські сили. Вигов- ський писав Лесницькому 23 квітня 1658 p., що «мпогие де своеволники ныне собираютца на Запорожье..., вы- шедши на Запорожье жены и дети в домах оставили» '.

Рішучий виступ запоріжців, їх вихід на Середню Наддніпрянщину супроводився зміною січових властей, в першу чергу кошового отамана. Виговський писав царю весною 1658 p., що «своеволники в Запорогах прежнего кошевого атамана Пашка оставили и выбрали иного, и сбираются многие гултяи и мыслят приходить на Чиги- рин»[278] [279]. Очевидно, Пашко (Гомон Павло) був ставлеником більш поміркованих кіл запоріжців. Зберігся лист Пашка до Виговського, що свідчить про досить лояльне ставлення кошового отамана до гетьмана, який став на шлях зради [280].

Після перших відомостей про повстання на Запоріжжі старшинське угруповання, що було при владі, намагалось придушити його. Ми вже згадували про намагання Виговського перерізати всі шляхи на Запоріжжя і голодом задушити повстання. Головною умовою зняття блокади гетьман висунув вимогу видати ватажка повстання — кошового отамана Барабаша. Російський посол Рагозін записав у своєму статейному списку, що при ньому до Виговського приїжджали посли з Січі, які «гетману били челом, чтоб гетман к ним велел пропущать торговых людей с запасы. И гетман сказал тем запорожским козакам: как де мне пришлете Барбошенка, и я де на вас не іпошлю козаков и торговых людей с запасы іпропущать велю» [281].

Виговський укомплектував з козаків Ніжинського, Прилуцького, Чернігівського та Іркліївськогополків спеціальний загін і послав його проти Запорізької Січі. Російському послові гетьман спочатку говорив, що «посылает он полк в Запороги для береженья от татар» [282]. A через деякий час він уже просто пояснив це як захід проти нових рухів на Запоріжжі, «чтоб такой сваволи pae- пространитца не дали», «упережаючи мы однак дальной сваволи»[283].

Справжні наміри Виговського проти Січі розкрив у своїх повідомленнях царському уряду Мартин Пушкар. Він твердив, що Виговський «замысел имеет Запорожье извоевать» ·. Саме тому гетьман послав козаків «и от поля и от Запорожья полки поставил». Пушкар доповідав, що гетьман наказав старшині нещадно розправлятися з козаками, які йтимуть на Запоріжжя: «расстреливать и рубить, поимавши велел». Полковник підкреслив, що Виговський приховав від рядових козаків справжню мету концентрації війська коло Запоріжжя: «черни правды не оказывая, имяновал караулы»2. Гетьман дуже добре знав про спільність і нерозривність інтересів рядового городового козацтва і запоріжців, він розумів, що не знайде в ,нього підтримки для боротьби проти Січі.

Уже згадуваний Оврам Скорина говорив російському послу Рагозіну про ворожі наміри гетьмана щодо Січі: «Хочет де итти в Запороги на них и хочет высечь» 3. Про це саме писав польський посол Беневський королю: «Виговський з кількома полками відправився було проти запоріжців, бажаючи їх знищити» 4.

Миргородський полковник Степан Довгаль, теж противник Виговського, у листі до царя від 11 березня 1658 p. пояснював репресивні заходи гетьмана щодо Запоріжжя тиском Кримського ханства, яке на протязі кількох століть зазнає ударів від Січі і тому завжди прагне підкорити її своїй владі або знищити. «Иван Выгов- ской,— писав Довгаль,— Войско Запорожское, которое было на Запорожье, голодом морит, не пустил запасу в Запороги; и то все Иван Выговской чинит по воли хана крымского, хотя Войско из Запорожья с коша выкоре- нить, которого от несколько сот лет никаков неверный неприятель от основания выкоренить не мог Войска Запорожского с коша» 5.

Ha жаль, нема документів, які б підтвердили заяву Довгаля про вимогу хана до Виговського «викоренить» Запоріжжя. Але наявність таких вимог під час переговорів інших гетьманів, які йшли на угоду з Кримським ханством, дозволяє вважати цю заяву правдивою.

Лист Довгаля цікавий і як свідчення того, що сучасники добре розуміли тяжкі наслідки зрадницьких угод з кримським ханом для всієї країни і особливо для Запорізької Січі.

Спроби старшини припинити розвиток повстання були марними. Безперешкодно вийшов із Січі один, а потім і другий повстанські загони під проводом Барабаша. Він вивіз з собою і частину артилерії — «три пушки небольших» '. Запоріжці з’єдналися з Полтавським полком та іншими повстанцями. Мартин Пушкар, привівши в готовність своїх козаків, організував також піхотний полк (так званих дейнек) із селян, робітних людей, батраків і пастухів, які масами тікали на Полтавщину для участі у повстанні. «За короткий час сюди зібралося понад 20 тисяч селян, які почали повстання проти феодальної верхівки і гетьмана Виговського» [284] [285]. Участь названих груп населення визначала антифеодальний характер повстання. У рух включились жителі міст і сіл України, насамперед Гадяча, Зінькова, Ромен, Миргорода, Лохвиці. Окремі загони повсталих очолювали запоріжці Іван Донець, Михайло Стринжа та Іван Іскра. Повстанці нападали на володіння світських і духовних феодалів, відмовлялися виконувати феодальні повинності.

Почавши боротьбу проти іповстанців, Виговський одразу переконався, що він не може розраховувати на під- гримку в середині країни. Гетьман наїправив проти них двалівобережних полки — Прилуцький і Ніжинський. Але козаки цих полків не дійшли навіть до місця свого призначення — Полтави. Вони «возмутились» проти старшини, вирішили не піднімати зброї проти повсталих і розійшлися.

Після другої невдалої спроби раптово напасти на Полтаву і захопити керівників повстання Виговський, який на початку 1658 p. посилав два посольства в Крим, весною цього року остаточно завершує переговори з кримським ханом. Останній направляє на Україну 40-ти- сячний загін татар на чолі з Карач-беєм *. Уся орда зупинилась в Цибульнику.

Згадувані донські козаки підтвердили факт посилки старшиною посольства в Крим з проханням про допомогу. У відповідь на це прохання, розповідали донці, хан послав свого сина нурадина-салтана для мобілізації но- гайців; 20-тисячна ногайська орда віднялася в похід на допомогу українським феодалам. «Иные де Татарове многия: озовцы, Нагайцы, Кебордынцы, Таманцы пошли по Нагайской сторане в Русь на розные статьи под его государевы украинныя городы войною» [286] [287].

Літописець Самовидець, який був свідком переговорів татарських мурз і козацької старшини, описує зустріч Виговського і Карач-бея та їх таємні переговори. Вигов- ський і Карач-бей з’їхалися біля річки Арклій. Вони залишилися на самоті «на особном месцу» і, не сходячи з коней,дві години «мали розмову...потемну — отусех полковников и постановили против кого тую войну малы поднести». Оскільки пункти угоди суперечили найбільш життєвим інтересам населення України, Виговськин тримав їх у таємниці навіть від своїх наближених, «бо и полковники не знали о том, же бы .он мал от ц. в. оторва- тися». Після цих попередніх секретних переговорів Bii- говський з полковниками та іншою старшиною прибули до намету Карач-бея, де в присутності мурз «учинили згоду c ордою: присягу выконали на братерство» з татарськими мурзами. Ha честь угоди був улаштований банкет, а також стріляли з гармат. Карач-бей з мурзами повернулися в Цибульник. 3 ними поїхали старшини Роман Ракушка[288] і Левко Бут, в присутності яких Карач-бей і мурзи з свого боку ,прийняли присягу [289].

Так зрадницька старшина зробила чорну справу, спрямовану на розорення ізагибель України.

У листі до царя про угоду з Карач-беєм Виговський запевняє, що мета союзу — одержання допомоги для боротьби проти Польщі і для придушення повстання народних мас, очолюваних Пушкарем *.

Вступ татарської орди на Україну іприскорив розвиток подій, чисельна перевага орди визначила їх сумний кінець, криваву розв’язку. 4 травня татари, наймане військо і козаки, очолювані Виговським, виступили з Чигирина і рушили на Полтаву. Звістка про вторгнення татарської орди на Україну викликала велике занепокоєння українського населення. Скрізь, де передбачалось проходження цього страшного війська, мобілізовувались сили для відсічі спустошливому ,натиску ворога. Частина населення втекла.

ГІовідомляючн про наближення орди, хорольський сотник «вторицею и десятикратно» благав миргородського полковника надіслати йому будь-яку допомогу. Xopo- лу загрожувала безпосередня небезпека, оскільки він «крайной город от того гвалту». Сотник сповіщав, що він вжив можливих заходів: «Товарыство под хоругвь збил и собрав всех, которые приналежшы до нашего города и до нашей годности». Але для відсічі таким величезним силам цього надто мало. Якщо не буде надіслана негайна допомога, Хорол не протримається і жителі змушені будуть тікати в полкове місто. Частина населення з міста вже втекла, «ведая лихо».

У другому листі хорольський сотник Федір і отаман Андехімченко повідомляли миргородського полковника, що Виговський з своїм військом переправився через Дніпро і чекає татар, які форсують річку біля Сокирної і Максимівки. Цей ще більш розпачливий лист вони закінчували благанням про допомогу: «Просим вашу милость c плачем: бороните нас, бо уже неприятели близко к нам приходят» [290] [291].

Вторгнення татар на Україну ,викликало велику тривогу і серед керівників повстання. Барабаш і Пушкар роблять спробу мирними засобами спинити просування ворожих сил на Полтаву і витіснити татар з України. 11 травня 1658 p. вони відправили гетьманові послання. «Ведомо нам учинилось,— писали вони, — что ты, подняв орду, хочешь огнем и мечем искоренять города украинские». Під тиском російського посла Алфім’єва, Бара- баш і Пушкар пропонували Виговському примирення і погоджувалися підкоритися йому, визнати його гетьманом. «Тільки — просили і вимагали голова запорізького козацтва і полтавський полковник — будь милостивий і відішли орду назад у Крим, а царських і задніпровських міст їй не віддавай і в полон християн не вели брати» '. Але ця спроба керівників повстання запобігти спустошливому маршу татарських орд по містах і селах України не мала успіху. Вороже військо іпідійшло до Полтави.

Бої біля Полтави докладно описані в історичній літературі. Треба тільки відзначити непримиримість і мужність запоріжців, які брали тут участь в усіх запеклих боях. Так, запоріжці і городові козаки, що приєдналися до них, чинили опір примиренню сторі.н і не випустили 3 міста Пушкаря, який збирався їхати у ворожий табір[292] [293].

Запоріжці були головною ударною силою 20-тисячно- го загону, який у ніч на 1 липня напав на гетьманський обоз і вдерся у ворожий табір. Командували цим загоном Пушкар, Барабаш і Довгаль. Повстанці оволоділи становищем, витіснили з табору вороже військо, захопили артилерію, військове і гетьманське майно. Але Вигов- ський «на коня впавши, до орды прибег, и знайшовши орду в поготовности, зараз з ордою дал своим помочи» [294]. Ворог дістав велику перевагу. Ha світанку військо Вигов- ського і татарські орди витіснили запоріжців та інших повстанців з табору і, не допустивши їх до міста, майже цілком знищили. Загинув і Пушкар.

Виговський урочисто обіцяв жителям Полтави не мститися їм. Але як тільки відчинилися міські ворота, татарські мурзи почали безчинства, різню і грабежі. Місто було наполовину спалене. Татари захоплювали в полон жителів, частина населення втекла. Дехто з козаків, які врятувалися, втік у полк Ромодановського.

Кікін, один з численних гінців, яких царський уряд посилав на Україну, намагаючись запобігти виникненню там збройного конфлікту, хоч і додержувався інструкції і відкрито не виступав на захист тієї чи іншої сторони, таємно намагався попередити Пушкаря про готований напад на Полтаву. Під час кривавої розправи з повстанцями він звертався до совісті Виговського, просив Карач- бея звільнити полонених полтавців. Кікін навіть сам їздив у Полтаву і брав участь у спробах жителів витіснити з міста орду ’.

Такого ж варварського нападу і захоплення в результаті штурму чи облоги з боку військ Виговського і татарських орд зазнала уся Полтавщина і ряд інших районів. Лубни, Глухів, Гадяч, Сорочинці, Миргород, Обухів, Багачка, Веприк та інші міста були спалені.

Жителі міст чинили відчайдушний опір численному ворогові. Повстанці, хоч і зазнали поразки, не окладали зброї і продовжували боротьбу.

Восени 1658 p. після підписання частиною старшини Гадяцького трактату, який перекреслював багато років тяжкої боротьби і перемог українського народу за свою свободу і незалежність і за возз’єднання України з Росією і знову віддавав краї.ну в рабство до польської шляхти, рух народних мас проти зрадницької діяльності старшинської верхівки відроджується з новою силою.

Угода з польською шляхтою, якою Виговський і найближче його оточення намагалися забезпечити свої інтереси, викликала обурення не тільки народних мас, а й переважної більшості козацької старшини — прихильників єднання України з Росією.

Ha чолі повстання стають визначні полководці — легендарний Іван Богун і славний кошовий Запорізької Січі Iван Дмитрович Сірко, який користувався великою популярністю на Запоріжжі і був відомий за його межами. У цьому повстанні їві«н вперше виступає на загальноукраїнську арену.

Гадяцький трактат з усією ясністю показав царському уряду, що частина старшини вела зрадницьку політику по відношенню до Росії. Ha цей час визначилась і міжнародна обстановка: керівні шляхетські кола відкрито відмовились обрати царя на польський престол і відверто стали на шлях продовження війни з Росією. Bce це викликало відповідні дії російського уряду.

24 вересня 1658 p. царський уряд направив на Україну, зокрема в Полтавський полк, грамоту, в якій Вигов- [295] ський називався зрадником. Російські війська під керівництвом Ромодановського одержали розпорядження вступити на Україну і, підтримавши народне повстання, розпочати воєнні дії проти зрадницької частини старшини.

Українські феодали з свого боку активізували воєнні дії проти Росії, знову використовуючи як основну силу татарську орду. Гадяцький договір сприяв закріпленню їх союзу з Кримським ханством. Про необхідність угоди з ханом говорить спеціальний пункт (17) договору. «Гетьману не шукати інших іноземних протекцій, крім польської, він може бути у дружбі з ханом кримським, але не повинен визнавати над собою влади государя московського» '. Асейм направив на Україну спеціальне послання про укріплення союзу з ордою з метою використання її у майбутній війні з Росією[296] [297].

Спираючись на татарські частини, старшина, після невдалого походу на Київ, повела наступ на російські міста в напрямку Бєлгорода [298].

Загони татар і козацьких полків, підпорядкованих гетьману, напали па слободи Недригайлів і Вільшану. Вільшану вони зруйнували, розграбували. Багато людей було захоплено в полон. Біля Недригайлова татари накинулись на тих, хто працював у полі, і порубали їх, а потім напали на місто. Населення міста і гарнізон дали відсіч татарській орді, билися з нею всю ніч [299].

Особливо сильний і тривалий натиск татарських орд і сил Виговського довелось витримати місту Кам’янсько- му, підданому облозі з 18 серпня по жовтень 1658 p.

У жовтні 1658 p. Виговський зняв облогу Кам’янсько- го і повернувся з усім своїм військом на Україну. До цього гетьмана до певної міри змусили дії його союзників— татар. Частина татарських орд, що залишилась на Україні, чекаючи повернення основних ханських сил, розбрелася по містах і селах, грабувала їх, захоплювала в неволю населення і гнала його у Крим. У гетьманському таборі почалися нарікання козаків, обурених тим, що орда безчинствує в їх рідних місцях, а вони повинні в цей час брати участь у війні, якій не співчувають. Почалися втечі козаків одиночками і великими групами. Старшина, полковники також ремствували проти гетьмана. Внаслідок цього Виговський поспішно відступив в межі України і 17 жовтня повернувся в Чигирин. Звідси він направив емісарів у правобережні полки з вимогою прислати бойове поповнення. Але агенти Виговського не дістали ніякої підтримки на полкових радах. Полковники повідомляли гетьмана, що на козаків розраховувати не можна, що єдина надія на татар ·.

Рядові козаки не раз висловлювали своє обурення війною, яку старшина розпочала проти Росії. Старшині пропольської орієнтації доводилось робити великий тиск на козаків своїх полків, щоб примусити їх виступати проти царських і козацьких військ. Вона загрожувала: «Кто в полки не пойдет, у того жен и детей поберут и отдадут татарам». Козаки заявляли: «Війну цю розпочали старші, і якби царські ратні люди де-небудь старших наших обложили, то ми б їх, усіх перев’язавши, ц. в. видали; а тепер ми їх слухаємо мимоволі, боячись всякого розорення і смертного вбивства» [300] [301].

Усі спроби війська зрадницького угруповання старшини в період січень—лютий 1659 p. відновити воєнні дії без підтримки татар зазнали невдачі. Виговський змушений був зняти облогу Зінькова, де засіли запоріжці, які на протязі місяця безстрашно відбивали атаки ворожих сил.

Готуючи навесні 1659 p. новий виступ, старшина насамперед постаралася викликати на Україну свою головну опору — татарське військо. Для цього вона нетерпляче посилала один за одним прохальні листи до хана.

Один з таких благальних листів донські козаки відібрали під час бою з татарським загоном на Самарі і повідомили його зміст в Москву[302]. A 15 квітня 1659 p. прибулий на Дон, у Черкаськ, запорізький козак, який втік з полону «с крымские стороны из-за Молочних вод, из нагайских урамбетевых улусов», розповів, що на допомогу Виговському відправились великі сили ногайських і кримських татар. Слідом за ними збиралися виступити «со всею крымскою ратью» хан, калга і нарудин '.

До приходу основних ханських сил татари і військо Виговського на чолі з Скоробагатенком і Немиричем.хоч і налічували близько 30 тис. чоловік, зазнали невдачі в боях під Лохвицею та ін. I тільки коли прийшли головні війська татар і створилась велика чисельна перевага сил Виговського, він зміг добитися перемоги.

Турецький історик сучасник подій Наїма повідомляє, що хан з численним військом виступив з Криму B місяці ромадзані (у травні) 1659 p., а 10 червня татарські орди переправились через прикордонну річку Орель на Ук- ріаїну [303] [304].

24 червня 1659 p. хан Мухамед-Гірей прибув з 30-ти- сячним військом на Крупич-поле, де татари і війська Ви- говського урочисто присягли одні одним. Цікаво, що тексти присяги коронний обозний Андрій Потоцький, який перебував з військом на Україні, спеціально направив королю. Як уже зазначалось, польсько-шляхетський уряд схвалив і підтримав союз українських феодалів з кримським ханом. Більше того, нерідко королівські власті вели самостійно переговори з ханом, закликаючи орди на Україну, а іноді навіть виявляли готовність домовитися з татарськими мурзами за спиною Виговського, ціною інтересів цього зрадника [305].

Командування царських військ, насамперед Трубець- кой, діючи нерішуче і повільно, допустило об’єднання сил Виговського з ордами хана, і це мало тяжкі наслідки. Як відомо, затяжна двомісячна марна облога Конотопа закінчилася страшною поразкою російсько-українського війська. Після битви особливо проявилась нещадно жорстока, хижацька політика кримського хана на Україні. Про варварську розправу татар з полоненими на полі бою, де полягла майже вся кіннота війська Трубецького, розповідають не тільки російські та українські, а й турецькі і татарські джерела, які не можна запідозрити в бажанні показати дії татар у поганому світлі. Розбіжності в російських та українських джерелах, з одного боку, і турецьких і татарських, з другого, стосуються тільки кількості полонених. Якщо в перших говориться про 5 тис. чоловік, то другі називають 20 і навіть 30 тис., що, безперечно, є великим перебільшенням. Відомості турецьких і татарських істориків про кількісний склад війська, особливо російського та українського, не можна вважати історичнодостовірними. Ханські ісултанські воєначальники, намагаючись звеличити свої перемоги, свідомо перебільшували кількісний склад російсько-українських військ, повідомляли, як правило, фантастичні цифри втрат останніх на полі бою.

Зате в змалюванні самих подій джерела одностайні. Так, турецький історик Наїма писав, що багаті полонені пропонували за себе викуп, але хан і мурзи, переборюючи свою звичайну жадобу до грошей і користолюбство, вирішили «полонених усіх перерізати, не думаючи про багатство». Це варварство навіть для того часу Наїма пояснює тим, що татарські керівники, не довіряючи своїм союзникам — українським феодалам і прагнучи запобігти можливій угоді останніх з противником, хотіли знищенням полонених ще більше загострити взаємовідносини старшинського оточення Виговського з командуванням російсько-українських військ. Наїма цілком відверто говорить і про те, що татарам невигідно було возз’єднання України з Росією, що хан був заінтересований в поглибленні внутрішньої боротьби, в створенні міжусобиць на Україні. Турецький історик пише, що «далекоглядні і досвідчені татари» висловили такі міркування: «Ми повинні докласти всіх старань, щоб укріпити ворожнечу між росіянами і козаками і цілком закрити їм шлях до перемир’я» *.

Крім того, страх татарських мурз перед можливістю оточення «у володінні ворогів немилосердних», далеко від своєї території («на віддалі цілого місяця») посилювався ще і загрозою повстання полонених у похідному таборі. Через те і «було дано наказ,— розповідає Наїма,— приступити до кровопролиття. Перед наметом ханським відрубали голови всім визначним полоненим, після чого і кожний воїн окремо піддав мечу полонених, що дісталися йому» [306] [307].

С. M. Соловйов твердить, хоч і без посилання на джерело, що ця різанина була вчинена з благословіння Ви- говського: «Так домовилися між собою союзники — хан кримський і гетьман Війська Запорізького Іван Вигов- ський» T

Після різанини під Конотопом татарські орди на чолі з ханом і прихильники Виговського, розповідає Наїма, направились для зажоплення фортець. 3 зайняттям кожного міста хан карав на смерть начальників фортеці та козаків гарнізону і призначав нових начальників з числа близької до Виговського старшини. Так хан вчинив і в Ромнах. Коли татарські орди хмарою насунули на місто, жителі цієї фортеці, бачачи марність опору, здались гетьману. Призначеного російським царем начальника фортеці разом з 500 чоловіками, які були у нього під командою, привели до хана. Хоч Виговський поклявся не завдавати шкоди жителям, у тому числі і козакам, а в разі добровільної здачі безперешкодно випустити російський гарнізон з міста, усіх захоплених покарали на смерть[308] [309].

A потім хан, як він звичайно робив після боїв, перш ніж Повернутися в Крим, організував грабіж російських і українських прикордонних областей, «зниіцив їх вогнем і мечем». Дуже яскраву розповідь про це ми знаходимо у того ж Наїма. Сам хан зупинився у маленькому містечку, обравши його місцем для свого коша. Звідси, як з центру, він направив у різних напрямках кінні татарські загони для грабежу. Вони, «не зустрічаючи ніде ворожих укріплень,— захоплюється Наїма, -безстрашно і без побоювань розсипались по всіх сторонах володінь, грабували і розоряли селища, квітучі мїста і великі області навколо. 15 днів вони грабували і палили все, що потрапляло до них і, нарешті, з незліченною здобиччю повернулися до хана» [310].

Літописець Самовидець запевняє, що ці татарські грабежі здійснювались за безпосереднім розпорядженням Виговського. «А гетман Выговский, з войском з op- дами от Путивля отступивши, под Гадячое потягнул, и там ставши, орду с козаками выслал в землю московскую за для здобичи и ижбы пустошили» '.

Просування очолюваних ханом татарських орд і військових сил Виговського було затримане під Гадячем. Близько трьох тижнів вони безуспішно облягали місто. A потім змушені були відійти від нього.

Піднялась нова, третя за час правління Виговського, хвиля народного протесту. Гетьман з підпорядкованими йому козацькими полками і найманцями відступив до Чигирина. Хан з своїми ордами відійшов у степ.

Поспішна втеча татарських орд і нестримний відступ прибічників Виговського з Лівобережжя були значною мірою і наслідком активних дій запорізьких козаків, які відіграли велику роль у народній боротьбі 1659 p.

Виступи Запорізької Січі проти старшинської групи, очолюваної Виговським, увесь час поєднувались з цілеспрямованою, систематичною і наполегливою боротьбою проти татарських агресорів. Географічне розташуван.ня Січі давало можливість запорізьким козакам активно діяти в тилу союзника ворожих сил — татар. Походи запоріжців у Крим і ногайські кочовища в період воєнних дій, коли татари перебували на Україні, примушували кримського хана дрібнити сили, виділяти частину своїх військ для боротьби з запорізькими козаками, прискорити повернення своїх орд у Крим. Отже, Січ В’ідтягуваліа ворожі сили з головного театру воєнних дій.

Цілеспрямованість дій Запорізької Січі зумовлювалась тим, що запоріжцями керував тоді визначіний військовий діяч, безстрашний Іван Сірко.

B описуваний період російський уряд, закликаючи Запорізьку Січ розгортати боротьбу проти Кримського ханства, прагнув добитися цим розриву союзницьких відносин хана і зрадницької козацької старшини, бо тільки в союзі з татарськими ордами Виговський та його прихильники являли загрозу для Росії і України.

Пропозицію запоріжцям виступити проти зрадницького угруповання старшини і розгорнути боротьбу проти його союзників — татарських агресорів наказний гетьман Іван Безпалий направив на Січ ще 4 червня 1659 p. в період облоги Конотопа. Спеціальний посланець Чо- ботков Онисько ,повіз листи «паном, товарству и братье нашей милой, кашевому гетману, обозному, судьям, яса- улом, полковником, сотником, атаманом куренным и всей черни Войска e. ц. пр. в. на Запорогах, в сечах, по лугам и на полях обретаючимся». Іван Безпалий іпросив запорізьких козаків, щоб вони «татар, бусурман, как могучи, по преправом громили, а к нам (тобто в табір об’єднаних російських та українськихвійськ.—О. А.) вскоре из Запорожья c нашими посланцы выходили за Днепр... Вторицею вас и no десятикратне просим, к нам выходите из Запорожья» *.

Одержавши листа Безпалого, Сірко відразу ж після виходу хана з головними силами з Криму організував яохід запоріжців на татарські володіння. 4 серпня 1659 p. коронний обозний повідомляв короля: «Скориставшись уходом хана на війну, Сірко відразу завоював багато улусів і з цією здобиччю повернувся на Заіпо- ріжжя» [311] [312].

Більш докладно цей похід запоріжців описаний в російських джерелах. Об’єктом походу Сірко обрав «Белый город» (Аккерман). Напад був також зроблений на ногайські улуси, що кочували поблизу «Самарника». Запорізький загін «улусы многие повоевал». У полон захопили двох мурз «со всеми людми и с животы». Усі полонені і невільники, яких татари тримали у себе, були визволені і відпущені по домах. Після розгрому ногайських улусів Сірко повів загін на Київ для подання допомоги російському гарнізону [313].

Коронний гетьман Андрій Потоцький писав, що гетьман змушений був направити Чигиринський полк проти запорізьких козаків. Російське джерело підтверджує відомості Потоцького, відзначаючи, що Виговський, бажаючи перехопити запоріжців на чолі з Сірком, направив проти них загін якогось полковника Тимоша. Керовані Сірком запорізькі козаки розбили Тимоша «со всем войском» і пішли назад на Запоріжжя. Про це розповідали у Посольському приказі посли Івана Безпалого[314].

Одночасно з виступом запоріжців у похід проти кримського хана відправились донські козаки. їх дії, як і виступи запорожців, координуваись російським урядом, і мали на меті перешкодити наступу ханських орд на Україну.

Літом 1659 p. російський уряд відправив грамоту на Дон, в якій донським козакам пропонувалось виступити проти Криму, оскільки хан уклав союзницький договір із зрадником Виговським

Донські козаки випередили царський наказ. У Донському Війську давно було відомо про зрадницьку політику Виговського. Ha Дон надходили відомості про переговори українських феодалів з кримським ханом, про їх союз з татарськими агресорами, про підготовку хана до виступу на Україну для допомоги старшині2. Донцям навіть вдалося захопити листа Виговського до хана з благанням про допомогу3.

Ha початку 1659 p. невільник-запорожець, який втік з ногайських улусів, а також захоплені язики повідомили відносно просування кримських і ногайських татар на Україну. Цю звістку донці переслали в Москву. Одночасно донці організували засаду на річці Самарі, перерізавши шлях тритисячному загонові татар на чолі з Кая- беєм, що йшов на з’єднання із Виговським4. A в перших числах червня Донське Військо спорядило двотисячну морську експедицію на 30 великих стругах. Ha чолі експедиції стояв отаман Корній Яковлев. Спочатку донці напали на Крим. Як і розраховували козаки, вони не зустріли серйозного опору, оскільки все ханське військо пішло на Україну.

Уся прибережна смуга між Кафою і Балаклавою була вщент спустошена. У полон до козаків потрапило 2 тис. чоловік. Під Кафою, Балаклавою і Керчю донці просунулися в глиб півострова на 50 верст. Козаки спалили тем- рюцькі і таманські улуси, знищили живу силу ворога, визволили понад 150 російських невільників. Потім донська флотилія вийшла до берегів Анатолії і діяла поблизу Синопа, Костянтинового острова і міста Кандри, що лежало на віддалі всього доби шляху від Константино- поля. Козаки повернулися на Дон з великими трофеями '. Безсумнівно, цей похід справив велике враження на кримського хана, примусив його відчути, що відправка війська їв Росію або на Україну веде до розорення його ,власних іволодінь, залишених без захисту.

Після поразки під Конотопом командуючі російськими силами Трубецькой і козацькими полками Безпалий, відступивши з своїми військами до Путивля, знову відправили на Січ послів з пропозицією діяти проти татарських орд. У відповідь на це з Січі зразу ж вийшов загін запорізьких козаків, очолюваний Сірком і Юрієм Хмельницьким, який виступав як претендент на гетьманство.

Запоріжці напали на ногайські володіння, в повній мірі використавши відсутність кримського хана та його орд. Козаки розгромили чотири ногайських улуси і захопили велику здобич і багато полонених[315] [316]. Ha вимогу Виговського і хана відпустити полонених татар Юрій Хмельницький зажадав звільнення російських та українських полонених і загрожував походом на володіння хана в разі нападу татар «на государевы городы».

Активні дії запоріжців у тилу татар викликали тривогу хана. Він поспішив на захист Криму. B дорозі орди спалювали беззахисні села навколо прикордонних російських міст.

Запорізькі козаки не допустили, щоб татарські орди з величезною здобиччю і полоненими безперешкодно відійшли в Крим і ногайські степи. Вони завдавали відчутних втрат ханським силам, влаштовуючи їм засідки на переправах і шляхах. Завдяки запоріжцям багато полонених ще на рідній землі було визволено.

Намагаючись убезпечити своїх союзників — татар від атак запоріжців і донців («опасаясь запорожан и донских казаков»), Виговський виділив 1 тис. козаків на чолі з білоцерківським полковником Іваном Кравченком, які мали провести ханські орди за Вовчі Води [317].

Але це не завадило запоріжцям перерізати шляхи татарським ордам, відбивати у них полонених '.

Коли основна маса ханських військ відступила в Крим, старшина пропольської орієнтації з 25 тисячами татар, які залишились, вже не мала кількісної переваги і не могла розраховувати на будь-який серйозний воєнний успіх. Незважаючи на нечуваний терор, козаки тікали з табору Виговського додому, в табір «гетмана на тот час» Івана Безпалого, а найбільше на Запоріжжя. Священик Максим Филимонович ще в червні, в ході боїв під Конотопом писав Трубецькому, що з Виговським «казаки отнюдь не хотят итти, только в Запороги... уходят» 2. Почався також перехід старшини разом з підлеглими їй козацькими полками в російсько-козацький табір. 3 табору Виговського тікали ще недавно найбільш завзяті його прихильники. Старшина розчарувалась у Виговському, втратила віру в Гадяцький договір, прийнятий сеймом у Варшаві в дуже урізаному вигляді. Навіть для феодалів пропольської орієнтації було ясно, що Річ Посполита ніколи «е поступиться своїми економічними і політичними інтересами на Україні.

Андрій Потоцький писав королю на початку серпня 1659 p., що він боїться відводити військо від Білої Церкви, бо її відразу займе Шереметєв, оскільки на його бік перейде Білоцерківський полк, «дуже схильний до цього, оскільки московські симпатії ще сильно засіли в його голові» 3.

Марно Виговський докладав зусиль, щоб уникнути повного краху своїх планів; він гарячково умовляв татарських мурз залишитися на Україні, благав короля подати допомогу, всілякими хитрощами намагався затримати старшину.

Останньою його відчайдушною спробою знайти вихід з тяжкого становища були переговори з султанською Туреччиною, під ноги якої він готовий був кинути Україну. Звістка про ці переговори викликала посилення народного руху. Проти Виговського єдиним фронтом виступає кілька лівобережних і правобережних полків. Прихильники гетьмана радили йому сховатися у володіннях свого союзника — кримського хана. Виговський склав перед козацькою радою гетьманські клейіноди і втік у польський табір.

Але і після свого цілковитого політичного краху Виговський ще намагався вдержатися на арені українського суспільного життя за допомогою колишніх союзників— татар. Уже від імені Речі Посполитої він шле гінців у Крим до хана і впливових мурз, закликаючи їх негайно виступити проти Російської держави.

Гетьманом України був вдруге проголошений син Богдана Хмельницького — Юрій Хмельницький, якого підтримували значна частина старшини і козацькі маси. B оточенні Юрія Хмельницького перебувало чимало козацької старшини, в тому числі і доблесний Іван Сірко, який був виразником інтересів Запорізької Січі.

Збереглися дуже скупі дані про життя та діяльність Сірка в попередні роки. Проте відомо, що вже в кінці 50-х—на початку 60-х років XVII ст. вїн користувався серед українського козацтва великою популярністю і впливом, за ним уже тоді закріпилася слава безстрашного мужнього воїна і видатного військового керівника. Сірко був відомий як непримиренний ворог польської шляхти і турецько-татарських агресорів, його перебування в таборі Юрія Хмельницького відіграло важливу роль у посиленні цього табору, в залученні туди нових сил козацтва і старшини. У своєму донесенні королю від 7 жовтня 1659 p. Андрій Потоцький зазначає, що прихильники Виговського не могли встояти, «маючи в тій стороні Сірка і військо дніпровське 1 проти себе»[318] [319].

Козацька маса і певні кола старшин хотіли бачити в особі Юрія Хмельницькогоиродовжувача політичної програми великого гетьмана Богдана Хмельницького. Сам Юрій не раз декларував вірність заповітам батька, який перед смертю в присутності старшини звернувся до сина з закликом бути завжди відданим союзу з Росією і добиватися повного визволення від гніту польської шляхти. До кінця 50-х років Юрій Хмельницький, незважаючи на неодноразові енергійні спроби старшини пропольської орієнтації штовхнути його на угоду з шляхетською Польщею, виступав проти Речі Посполитої.

Одночасно Юрій Хмельницький намагався заручитися підтримкою Січі, обіцяючи додержуватись політичних принципів свого батька. Вже згадуваний козак Гнат Стасик переказував зміст листів Юрія Хмельницького до запоріжців: «Пишет к ним Юрьи Хмельницкой, что де отец ево, гетман Богдан Хмельницкой, был у в. г. в вечном подданстве, а измены де к в. г. от отца ево никакие не бывало, и он де Юрьи потому ж хочет быть у в. г. в вечном подданстве» '.

Проте з перших днів гетьманства Юрія Хмельницького розгорілась боротьба різних угруповань української старшини, що намагалась прийти до влади. Кожне угруповання прагнуло підпорядкувати своєму впливу молодого гетьмана і використати його ім’я для утвердження свого панування.

Юрій Хмельницький не мав ні здібностей, ні твердої волі і характеру. Він був маріонеткою в руках українських феодалів, які вели між собою боротьбу і за спиною яких стояли агресивні щодо України держави: шляхетська Польща, султанська Туреччина і Кримське ханство. Уряди цих держав також хотіли прикрити ім’ям сина Богдана Хмельницького свою експансію.

Вступивши на гетьманство, Юрій Хмельницький разом з старшиною підписав з царським урядом Переяславські статті, які обмежували автономію України, в тому числі зносини гетьманського уряду з іноземними державами. У статті 10-ій, яка повторювала пункт статей Богдана Хмельницького, говорилося: «А с крымским ханом, кроме мира, никакой ссылки не иметь; а мир иметь с ним по указу в. r. e. ц. в. для того, чтоб на жителей Войска Запорожского татарове из Крыма войною не приходили и их не разоряли и в полон не имали, и гулякиб из Крыма или ногайские изневесть их же черкас не разоряли и в полон не имали» [320] [321].

Внесення у трактат цієї статті царські власті пояснювали необхідністю запобігти повторенню сумного прецеденту з Виговським. Адже його самостійні зносини з ханом, що закінчились закликом орд на Україну нібито для боротьби з «свавільниками», мали тяжкі наслідки для українського народу. Як бачимо, російський уряд надавав великого значення українсько-кримським відносинам, поставивши собі за мету обмежити їх до мінімуму, підкорити своєму абсолютному контролю.

Обов’язковими у тексті присяги кожного нового гетьмана були такі слова: «К польскому королю... и к крымскому хану и к иным государям не приставать и ни на какия их ляцкия и бусурманские прелести не прельщаться» *.

Таку присягу прийняли гетьман Юрій Хмельницький, старшина і козаки.

Царський уряд планував уже в наступному, 1660 p. провести ряд оборонно-наступальних дій проти Туреччини і Криму, широко залучивши для цього збройні сили українського народу. Велике місце у планах відводилося козацтву: донському і українському, насамперед запорізькому. Передбачались посилення спільних походів запоріжців і донців, а також активізація сторожової і прикордонної служби з метою створити бар’єр проти турецько-татарського натиску на південні землі Російської держави.

Проте відновлення війни Річчю Посполитою в 1660 p. і окупація Польщею Правобережної України відтягнули здійснення намічених планів Російського уряду на кілька років.

3.

<< | >>
Источник: О. M. АПАНОВИЧ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ 50—70-і роки XVII ст.. 1961

Еще по теме 2 БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 3 ТАТАРСЬКИМИ ОРДАМИ — СОЮЗНИКАМИ УКРАЇНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПРОПОЛЬСЬКОІ ОРІЄНТАЦІЇ 11657—1659 pp.:

  1. 4.Боротьба українських земель проти іноземних поневолювачів.
  2. Боротьба проти наступу Польщі
  3. Початок польсько-литвоського зближення. Кревська унія.
  4. Піднесення престижу великих князів литовських в Європі, спроби їхньої коронації. Позиція українського панства.
  5. Географічні відкриття. Розвиток товарно-грошових відносин.
  6. Запорозька Січ в роки Руїни. І.Сірко.
  7. 2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
  8. Лекція 6 ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА. УТВОРЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
  9. Передмова
  10. ЗНАЧЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ДЛЯ ЗАХИСТУ УКРАЇНИ ВІД ЕКСПАНСІЇ КРИМСЬКОГО XAHCTBA I СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ
  11. СПІЛЬНА БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКИХ I ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ
  12. 3 ВИЗВОЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЮ СІЧЧЮ ПОЛОНЕНИХ 3 ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ
  13. I. СПІЛЬНІ ВИСТУПИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ I ДОНСЬКОГО ВІЙСЬКА ПРОТИ СОЮЗНИКА ШЛЯХЕТСЬКОЇ ПОЛЬЩІ— КРИМСЬКОГО XAHCTBA (1654—1657 pp
  14. 2 БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 3 ТАТАРСЬКИМИ ОРДАМИ — СОЮЗНИКАМИ УКРАЇНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПРОПОЛЬСЬКОІ ОРІЄНТАЦІЇ 11657—1659 pp.
  15. РОЛЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА У БОРОТЬБІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ ПРОТИ НАСТУПУ ПОЛЬСЬКО-ТАТАРСЬКИХ ВІЙСЬК HA УКРАЇНУ CI660·— 1664 pp .
  16. БОРОТЬБА ПРОТИ НАМАГАНЬ ТАТАРСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПІДКОРИТИ ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ КРИМСЬКОМУ ХАНСТВУ (1665—1667 pp.
  17. I АНДРУСОВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ TA КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ HA УКРАЇНІ 0667—1669 рр.
  18. 2. БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА ПРОТИ УТВЕРДЖЕННЯ HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ ВЛАДИ СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ TA II СТАВЛЕНИКА ПЕТРА ДОРОШЕНКА (1670—1676 pp.
  19. 3. УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1677—1678 pp. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙМИР
  20. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -