<<

3. УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1677—1678 pp. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙМИР

Приєднання більшості правобережних полків до Лівобережної України, відмовлення Дорошенка від турецького васалітету і перехід його під владу Росії викликали зміни у російсько-польсько-турецько-татарських відносинах.

Річ Посполита, скориставшись як приводом присягою правобережного гетьмана Росії, припинила боротьбу проти Туреччини. Під тиском найбільш впливової магнатської партії, яку підтримувала Франція і головною зовнішньополітичною лінією якої було примирення 3 Туреччиною і розрив з Росією, польсько-шляхетський уряд вступив у переговори з султаном.

Султанська Туреччина активізувала свої агресивні дії на Україні і почала відкрито і спішно готуватись до війни проти Росії. Цьому сприяла міжнародна обстановка. Ще у 1672 p. європейські держави не підтримали [653] пропозицію Росії виступити спільно проти експансії От- томанської Порти. За це султанський уряд винагородив Англію і Францію новими капітуляціями, що зміцнювали економічні позиції цих країн в Туреччині '.

3 середини 70-х pp. XVII ст. Франція ще більш енергійно займалась організацією спрямованого проти Австрії і Росії воєнного союзу, обов’язковими членами якого мали бути Туреччина, Кримське ханство, Польща і Швеція. Передбачалось направити для завоювання Ук- раїнизбройні сили цих країн [654] [655].

Польсько-турецькі переговори затягувались через те, що султанський уряд висунув неприйнятні для Речі Посполитої вимоги про відмовлення Польщі від більшої частини українських земель. B зв’язку з цим уповільнився похід на Росію турецьких військ, які ще весною 1676 p. виступили ,під командуванням Ібрагіма-паші на завоювання Києва. Затримка наступу турецьких військ була зв’язана також з вимушеним переходом Дорошенка на бік Росії та розпуском його збройних сил. Відіграло роль і те, що кримський хан з ордами не приєднався до турецького війська.

Він в той час захищав свої володіння від ударів запоріжців і донців.

У 1676 p. Туреччина не почала воєнних дій проти Росії. Боячись залишити у тилу своїх військ 15-тисячну польську армію, що укріпилась на Дністрі, Порта повела проти неї наступ. 20-денні бої закінчились підписанням 17 жовтня 1676 p. польсько-турецького Журавнинського мирного договору, за яким Річ Посполита навічно відступала Туреччині більшу частину Правобережної України, в тому числі і Поділля з Кам’янцем-Под.ільським, а також територію Запоріжжя. Ян Собеський, який підписав цей договір, зобов’язався допомагати Туреччині у війні проти Росії[656].

Російський уряд відмовився рахуватись з цим договором, особливо з статтями, що стосувались України. Війна Туреччини проти Росії стала неминучою. Початок її намічався на весну наступного року.

Запорізька Січ, продовжуючи боротьбу з татарськими ордами, ще восени 1676 p. провела ряд експедицій проти

хакських сил, які після відходу турецьких військ затрималися на Україні для грабежів.

11 листопада 1676 p. Іван Сірко повів козаків, які були в той час на Січі («товариство, которое прилучилось на Коше»), у пониззя Дніпра, де вони об’єднались з Запорізькою караульною командою, що постійно там перебувала. Об’єднані сили запоріжців перехопили ханську орду, яка поверталась після набігу, розбили її і визволили невільників.

У 1677 p. Туреччина розв’язала агресивну війну проти Росії. У червні турецьке військо коло Бугу з’єдналось з військами кримського хана. Об’єднані турецько-татарські сили налічували 100 тис. чоловік. Турецьке командування ставило своїм завданням захопити Київ і Чигирин, перетворивши ці міста у плацдарм для завоювання спочатку Правобережної, а потім і всієї України.

У ворожому таборі перебував Юрій Хмельницький, який на цей час виступав як маріонетка турецько-татар- с.ьких агресорів. Султан присвоїв йому звання козацького гетьмана і титул «князя Малої Росії». Купці, які побували у Туреччині, розповідали, що Юрій Хмельницький відмовлявся від гетьманства, посилаючись на те, що як монах він не може бути гетьманом.

За наказом султана констаІнтинопольський патріарх «насильства ради» розстриг Юрія Хмельницького i' благословив на похід проти України ’. Відзначимо, що в Яссах воєвода Антоній говорив зовсім протилежне про Юрія Хмельницького російському поолу Поіросукову, який направлявся в Туреччину: «А монашество покинул волею своею, а благословения никаково от святейшего патриарха не было» [657] [658]. Він також повідомив, що султанський уряд, не довіряючи Юрію Хмельницькому, приставив до нього охорону з 108 татар, очолювану турком Азем-агою. Що стосується козаків, то Юрій Хмельницький зумів зібрати навколо себе всього 80 чоловік[659].

Турецький уряд мав намір після очікуваної перемоги поставити Юрія Хмельницького правителем України, зробивши його слухняним васалом Порти. A в ході війни

популярне серед народу прізвище Хмельницького ХОТІЛИ використати, щобприверкути народні маси на бік султанських збройних сил.

Юрій Хмельницький одержав від султана великі суми для підкупу найбільш впливових старшин на Україні. Але на нього скрізь дивились як на знаряддя і полоненика агресорів. Канівський полковник Давид Пушкаренко писав гетьману Самойловичу, що турецьке військо і кримська орда «имеют при себе невольника своего Хмелниченка» ’.

Підійшовши до Чигирина, який перебував у руках російських військ і українських козаків, турецький головнокомандуючий Ібрагім-паша 5 вересня закликав жителів міста визнати над всією Україною владу Юрія Хмельницького. Це звернення, зрозуміло, не знайшло очікуваного відгуку серед українського народу. Населення підтримало 40-тисячне російське і 20-тисячне козацьке військо, кероване Самойловичем і Ромодановським, яке царський уряд направив на захист України від турецької навали.

Три тижні тривала облога Чигирина турецько-татарськими військами. Зазнавши великих втрат, вони змушені були піти з України. Таким чином, наступ султанських сил у 1677 p., відомий в історичній літературі під назвою першого Чигиринського походу, закінчився невдачею.

Безплідним був також наступ 200-тисячного турецько-татарського війська під час другого Чигиринського походу влітку 1678 p. Цього року загарбникам протистояли 70 тис. російських солдатів і 50 тис. українських козаків під командуванням Ромодановського і Самойлови- ча. Хоч агресори зайняли і зруйнували Чигирин, але вони не зуміли закріпитися в цьому місті і загалом на Правобережній Україні. Вони знову змушені були відступити. Отже, агресивні плани султанської Туреччини щодо Росії і України у війні 1677—1678 pp. зазнали краху.

У цій війні Січ взяла участь на боці російських і козацьких військ. Протягом тривалого часу запоріжці ще до початку походу збирали відомості про наміри і пересування ханських військ. Ці відомості Іван Сірко надсилав гетьману Самойловичу і російському командуванню. Так, у червні 1677 p. кошовий отаман естафетою через [660]

Пблтаву і Харків у Єфремов і Бєлгородську фортецю передав дані про пересування орди Муравським шляхом до російських кордонів. 26 червня з Бєлгородської польової сторожі підтвердили відомості Сірка про прихід орди ’.

22 червня Січ повідомила Самойловича про те, що «указ есть хану от турского салтана, чтоб тотчас, увидит месяц сей новой, co всею потугою под Чигириным стал» [661] [662].

Запорізькі козаки входили також до розвідувальних ватаг, що їх гетьман відправляв у степ для здобуття язиків. Так, 18 червня 1677 p. ватага з 180 козаків, запорізьких і городових, піймала язика, від якого дізналась про будівництвотурками мостів на Дністрі та ін.[663]

Перед відправкою козацьких полків у Чигирин Ca- мойлович запропонував запоріжцям прибути туди. Але тисячна команда запорізьких козаків на багатьох човнах прибула в розпорядження гетьмана з великим запізненням, коли бої під Чигирином закінчились [664]. Коли ж татари, зазнавши поразки, поспішно тікали, перебираючись вплав через Дніпро, запоріжці не перешкоджали їм [665].

Щоб з’ясувати причини цього, слід спинитись на характері тодішніх запорізько-кримських відносин.

Ще у 1676 p. Січ уклала тимчасове перемир’я з кримським ханом і кизи-керменським турецьким комендантом строком до кінця настуїпного року [666]. Кошові власті пішли на цю тимчасову угоду через те, що Запоріжжя опинилось у надзвичайно несприятливих економічних умовах.

Про те, що перемир’я було укладене саме з економічних міркувань, запоріжці говорили російському послу на січовій раді у грудні 1677 p. Вони доводили, що низове «войско было голодно и добычи никакой и запасов не было... и которые было войско в Сечи и те толко кормились рыбою» [667]. У листі до Самойловича Сірко ще виразніше зазначає, що козаки «не имели никакова запасу, что нечего поднесть и ко устом» [668]. Це могло викликати

масовий вихід козаків з Січі. «И чтоб войску было чєм прокормиться, — пояснювали запоріжці,— они, имея на руках большой татарский и турецкий ясыр, решили часть обменять, а часть получить выкуп».

Під час перемир’я пожвавилась торгівля запоріжців з Кримом та з солдатами і жителями турецьких фортець у пониззях Дніпра. «И турецкие де люди с ними Запорожцы меж себя съезжаютца и торги всякими торгуют поволною торговлею» '. Для запоріжців важливе значення мало також і те, що вони могли «волно итти на промыслы к морю и по рекам для соли и для рыбные ловли»[669] [670]. Таким чином, рада робила висновок: «Естли би, они, кошевой и все войско низовое, c ханом перемирья не учинили, и войско б де померло голодом» [671].

Надзвичайно тяжке економічне становище Січі до перемир’я було у значній мірі результатом посилення конфлікту між нею і лівобережним гетьманом. Іван Ca- мойлович, намагаючись перешкодити скликанню чорної ради, за яку запоріжці почали агітувати після присяги Дорошенка в 1675 p., став на шлях репресій щодо Січі. Він перекрив дороги на Запоріжжя і затримував окремих купців, «ватаги, в Запороги идущие» і городових козаків, які направлялись для участі в походах проти турків і татар, не кажучи вже про селян, які тікали від кріпосницького гніту.

Він вигнав («выбил») з міст прибулих на зимівлю з артилерією і кіньми запорізьких козаків, заборонивши їм навіть наближатися до цих міст.

Ворожа політика лівобережного гетьмана щодо Січі викликала гостру протидію з боку запоріжців. Гетьманський посол Kapn Надточій, який був на Запоріжжі у січні 1676 p., розповідав, що січова рада не вислухала і половини гетьманського листа, коли по ній прокотилась хвиля загального обурення. Особливий протест запоріжців викликала вимога Самойловича повернути вивезені від Дорошенка гармати. «Тот час, — доповідав Kapn Надточій,— все войско заговорило, что армат не выдадим, от Дорошенка взятых, понеж и болши того ныне здесь годилось бы господину гетману прислать, а не от нас отбирать» [672].

Претензії запорізьких козаків до Самойловича сформулював Іван Сірко у листі до нього від 22 березня

1676 p. Кошовий отаман доводив, що політика, яку останнім часом проводив гетьман щодо Січі, завдає шкоди загальній справі боротьби з ворогами. «Милость твоя государских указов не исполняешь,—,писав Сірко,— не толко борошня нам не присылаешь, но и ватагам c кормами к нам забороняешь ходити, и залоги свои по крайним городам Днепровым учинил, чтоб на кош и жадного человека не пустил. Знатно, что ваша милость отчины нашей не хочешь добра; зде бо наболее войска надобно, где беспрестанно бьемся с неприятелем креста святаго, живучиподле их кочевищ» *. Обурення Сірка ви- кл-икало «непотребіное увещевание» Самойловича, щоб кошовий отаман і запоріжці не порушували присяги російському цареві. Цього, зазначається у листі Сірка, «от нас никогда не будет и такой надежды не будет», тобто Січ завжди буде вірною Росії.

Отже, загострення відносин Січі з гетьманським урядом негативно впливало на інтенсивність боротьби Запоріжжя з Кримським ханством.

Під час перемир’я запоріжці у великій кількості відправлялись на промисли, на Січі було «малолюдно», і кошові власті не могли ні своєчасно вирядити загоНи під Чигирин, ні організувати розгром тікаючих татарських і турецьких військ. Ta невелика кількість козаків, що залишалась на Січі, не могла її покинути, бо столиці Запоріжжя безпосередньо загрожувало1 вторгнення агресорів. Стало відомо, що турецьке військо має намір піти спочатку на Січ і, утвердившись там, вище по Дніпру збудувати фортецю, яку можна було б використати як базу для просування на Чигирин. Полонені татари розповідали: «И замысл имеют [турки] каторгами приходить выше Сечи 50 верст до урочища Кучкаса и сделать город, чтоб им было впредь к чему приходить и над Чигириным промысл чинить» [673] [674].

Козак піхотного полку Василь Новак, який знав турецьку мову, побувавши у розвідці, повідомив 19 квітня

1677 p.: «И у самих турков и у всяких людей гораздо прислушался, что салтан турской и визирь со всеми силами намерение имеет быть под Чигирин. Впрямь и иод Киев слух пущают будто Запорожье разорить и на урочище Кучкасах город делать похваляютца» ’.

Ha вже згадуваній січовій раді запоріжці говорили російському послові: «Во время неприятельского наступления под Чигирин с войском в помощь ц. в. ратным лю- дем не ходили для того, что войска на коше было мало. Да и для того, что Турки и Татаровя хотели прошлого лета преже Чигирина приходить войною на Сечю, а взяв Сечю, мыслили, укрепя город, осадить своими людми» [675] [676].

10 квітня 1677 p. у Москві Дорошенко, між іншим, заявив думному дяку Ларіону Іванову про бажання турецьких властей збудувати укріплення біля Кічкаса, а також про їх намір захопити Кодак і зміцнити його·[677]. Дорошенко підкреслив велике стратегічне значення Ko- дака не тільки для Січі, а й для всієї України. Якщо турки збудують там укріплення, то на Запоріжжя не проникне жодний козак, а на турецькі і татарські володіння не можна буде наступати ні сушею, ні водним шляхом; в той же час турки і татари легко зможуть нападати на українські міста, куди вони «полем и водою всегда на обед и на вечер приходить станут, потому что Кадак близко малороссийских городов»[678].

Запоріжці вважали, що перемир’ям вони врятували Січ, «уголка стольного и славы предков не утеряли» [679]. Вони виявляли готовність за царським указом розірвати договір раніш строку і -виступити проти хана [680]. Кошові власті запевняли, що наступною весною, тільки-но орда рушить на Україну, запоріжці відразу ж вирушать проти Кримського ханства і «надежду имеют, что они промыслом своим в Крыму учинят раззорение» [681].

Одночасно з підготовкою до розгрому Січі турецьке командування у 1678 p. робило спроби залучити запорізьких козаків на свій бїк. Ханові був надісланий указ добитися об’єднання з низовим Запорізьким Військом. 3 самого формулювання указу можна побачити, що султанські власті сумнівались у можливості цього, і тому він закінчувався словами: «А хотя и не будут c ханом низовые, сам хан с войсками своими имел к Турком итти» '.

У березні 1678 p. в період, що передував обранню нового хана, представники найбільш впливових правлячих татарських родів у Криму — Ширин-бей, Мансур-бей та ін. звернулись кожний від свого імені до запоріжців з запевненнями, що зміна хана не впливатиме на договорні відносини між Січчю і Кримським ханством, що беї готові виконувати угоду[682] [683].

Верховний візир Туреччини Ібрагім-паша («Шайтан») у листі до кошових властей Запоріжжя напередодні першого Чигиринського походу просив вислати хоча б 500 запорізьких козаків в загони Юрія Хмельницького. Очевидно, не військова міць такого загону цікавила турецьке командування, в розпорядженні якого були численні сили. Воно хотіло використати високий авторитет запоріжців та Івана Сірка серед населення України. Офіціальний представник царського уряду на Україні Іона Леонтьєв повідомляв, що запоріжці і Сірко негативно поставились до пропозиції верховного візира: «в том де ему кошевой атаман и все войско отказали и войска своего с Запорожья к нему... не послали»[684].

Встановлення зв’язку з українським населенням і запоріжцями посилено добивався Юрій Хмельницький. Ще з Молдавії він відправив на Україну 80 татар як своїх агентів. Ha Січ він надіслав кілька листів, а також гінців, пропонуючи, щоб запоріжці «ныне со всем войском конным и с частию пехоты и с пушечками изволте к нам приходити, как до войны належит» [685].

Січ не пішла ні на союз з Юрієм Хмельницьким, ні з Туреччиною, не подала їм підтримки. Запорізький козак Михайло розповідав, що коли на січовій раді зачитали листа Юрія Хмельницького з закликом виступити йому назустріч, це викликало бурхливу реакцію її учасників. Вони вважали, що Юрій Хмельницький хоче допомогти туркам у здійсненні їх підступних планів щодо Січі. «Турки нас хотят выманить, а достальних взятьем взять и кош разорить»,— говорили запоріжці. Російський посол на Січі Перхуров доповідав весною 1678 p., що запоріжці категорично заявили йому про те, що вони не допомагатимуть турецькому ставленику *.

Проте Іван Сірко вирішив використати Юрія Хмельницького для визволення 4 тис. запоріжців, які потрапили в полон у 1674 p. у боях за Ладижин і Умань і були від- пріаівлені на каторгу у Константинополь. B цьому кошового отамана підтримала рада.

Запоріжці просили Юрія Хмельницького «как бы мог своим радением у турского султана упросити свободу тех неволников, или хотя бы велено окуп привести для размена». Щоб добитись своїх цілей, Січ для годиться почала переговори з Юрієм Хмельницьким. Це й викликало чутки про те, нібито Запоріжжя веде переговори з Туреччиною. Що запоріжці не збирались цього робити, свідчать їх дії проти турецьких військ під час другого Чигиринського походу. Юрій Хмельницький не міг навіть добитися відправки з Січі послів до султана [686] [687].

Обманутий у своїх сподіваннях Юрій Хмельницький буквально лютував проти запоріжців. За словами старшини Білецького, який втік від нього в Батурин, «на Запорожцев гораздо хвалитца тот же враг Хмелниченко, говоря: естли б де к себе хотя с тысячю их из коша призвать, тотчас бы их на катаргу к салтану послал за их нынешнева лета поступок» [688].

Білецький також повідомляв, що ненависть ставленика султана була спрямована проти всіх українських козаків, особливо лівобережних, яких він мріяв «самих лутчих во оной казаков вибрав, под мечь пустить, а чернь салтану на каторги выдати, только б чернь для подданства осталась» [689].

Запоріжцям не вдалось визволити своїх товаришів за допомогою Хмельницького, який був безсилий що-небудь зробити, бо не мав авторитету у султана. А. Востоков у статті «Нежинская рада» [690] без посилань на джерело твердить, що султан звільнив полонених Ладижина і Умані і нібито включив їх до складу військового загону

Юрія Хмельницького. У документальних матеріалах ми не знайшли підтвердження цього.

Свідченням того, що Січ встановила зв’язки з Юрієм Хмельницьким тільки з метою визволення своїх товаришів з неволї, є той факт, що кошова влада переслала його листи лівобережному гетьману, а також інформувала про зміст своїх листів і просила дати «достаточной и здравый совет». Російські іпосли на Запоріжжі також були ознайомлені із змістом ли-стуваїння '.

Перебуваючи у Хмельницького, посли Січі таємно збирали відомості про ворожі війська і т. п. Іван Сірко в період переговорів з Юрієм Хмельницьким особисто інформував гетьмана і царські власті про рух військ агресорів, про наміри турецького ставленика і запевняв: «Мы зде на том месте не что иноє чиним, только воинский промсл, и TO не для чего иного, только для охранения и целости оплаканой отчизны нашей» [691] [692].

I справді, запоріжці не припинили своїх дій в районі турецьких володінь. Надходили відомості про те, що вони відбили 130 коней під Тягином, а також про розгром татарського загону та ін. Лівобережні козаки, які побували в 1678 p. на Січі, свідчили, що запоріжці «турку де склонности учинить они не мыслят» [693].

Незважаючи на перекручену інформацію Самойлови- ча, царський уряд не вбачав у поведінці запоріжців «измены» и продовжував надсилати' на Січ хлібне і грошове жалування. Сам лівобережний гетьман визнав перед литовським гетьманом Пацом у червні 1678 p., що «Серко и войско низовое... частократно через своих нарочных и через посланных по должности своей о всем нам ведомо чинят» [694].

Під час другого Чигиринського походу російське командування поставило перед Запорізькою Січчю завдання знищувати ворожі комунікації, а також завдавати ударів по тилах турецько-татарських військ. Запоріжцям, зокрема, доручалось діяти в районі Муравського шляху.

Порушивши перемир’я з ханом, запорізькі козаки активно виступили проти його орд і турецьких військ. Хоч

хан, переправившись через Дніпро, з Кизи-Керменя послав на Січ гінця, який мав добитись продовження перемир’я або хоч би безперешкодного пропуску турецьких хлібних запасів під Чигирин, проте, як розповідав очевидець, «кошевой атаман Сирко c ханом не помирился и во всем отказал» ’. За свідченням польського посла Пнінського, який перебував при турецькому обозі, 2 липня до турецького табору, що розмістився тоді біля Жовтого озера, прибули посланці від кримського хана. Вони повідомили, що запорізькі козаки на чолі з Сірком перерізали шлях ханським ордам і затримують їх просування на Чигирин. Ha допомогу ханові візир відправив тритисячний загін яничар на чолі з чотирма пашами [695] [696].

У цей час з Константинополя був відправлений великий морський транспорт з продовольством у складі 15 каторг і 7 кораблів. 3 Очакова начальник транспорту паша Семестаф відправив на Січ гінця, який повіз запорізькій старшині подарунки [697]. Запорізькі козаки для годиться уклали перемир’я, навіть обмінялись з пашею аманатами (заложниками).

B Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, який турецьке командування намагалось використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Основні сили запоріжців діяли над Лиманом. Очолював їх Іван Сірко. Ha військовій раді вирішили ворожий транспорт знищити. Запоріжці пропустили турецькі кораблі у Дніпро, а потім з тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених визволили. У листі до Самойловича вони писали: «...июля 12 числа іпротив Краснякова, на устии Kapa- . бельном [698], ударив на те все суды, овладали есмы ими, одно только судно парусами и многими гребцы ушло» [699].

Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство '.

Для турецького війська, яке й до того терпіло від недостачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Залишивши частину військ з ясирем та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника в Москву, низове Запорізьке Військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорізькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту і захопили багато підвід з різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для р;д- будови мостів [700] [701].

Сірко мав намір під час повернення на Січ напасти на Очаків та Кизи-Кермень, а потім організувати похід у Крим. Кошовий отаман збирався провести комбінований похід «сухим и водяним путем», для чого він просив у гетьмана допомоги кіннотою, бо на Запоріжжі в той час було «конницы мало» [702].

Гетьман війська, звичайно, не надіслав.

Напередодні і під час другого Чигиринського походу запоріжці були інформаторами про пересування ворожих частин[703]. Наприклад, 7 лютого 1678 p. Січ повідомила всі українські та наддніпрянські міста про загрозу в зв’язку з новим наступом турецьких військ для повторної облоги Чигирина [704]. Коли ханські війська відступили, запоріжці, керовані Сірком, підстерегли їх на переправах коло Дніпра і, як згодом розповідали татари у Криму, «многих побили» [705].

Участь запорізьких козаків у відсічі агресорам під час другого Чигиринського походу, крім того, мала важ-

179, 196,

приказ, Белгородский стол, стовп.

289

ливе значення для послаблення конфлікту між Січчю і гетьманом, якому вже важко було обвинувачувати запоріжців у.протурецькій орієнтації ’.

Турецько-татарські війська відступили з України. У Немирові на Брацлавщині султанське командування залишило нечисленні турецько-татарські грабіжницькі загони і Юрія Хмельницького як «правителя України». Цей «князь України», який «правив» під наглядом турецького паші, за наказом Кримського ханства і Оттоман- ської Порти чинив грабіжницькі напади на Лівобережну Україну. Територію Правобережної України між Уманню, Каневом та Чигирином турецько-татарські загони також спустошили. Були спалені міста Канів, Черкаси, Корсунь та ін. Ha жителів Немирова та навколишньої місцевості Юрій Хмельницький з турками і татарами наклали дуже тяжкі побори. Населення міст і сіл, козаки Переяславського та інших полків і солдати російських гарнізонів разом з запоріжцями, особливо тими, які влаштувалися на «зимівлю» у волості, давали відсіч розбійницьким наскокам турецько-татарських загонів [706] [707].

Султанський уряд, який не відмовився від своїх агресивних планів щодо України, на літо 1679 p. сконцентрував великі сили в придунайських містах, готуючись направити їх на Київ і на Лівобережну Україну.

У зв’язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 p. приступив до спорудження у пониззях Дніпра двох фортець — «городков». Турецький уряд вже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. Ha початку 1675 p. кримський хан навіть звернувся до уряду Речі Посполитої з проханням прислати інженерів для спорудження цих фортець [708]. Одну з них турецький уряд хотів збудувати на Січі або де- небудь поблизу, щоб «запорожские казаки впредь на море не выходили и «м Туркам разорения не чинили» [709]. Але до будівництва приступили тільки в 1679 p., хоч підготовча робота велась і раніш. Ці фортеці дістали назву Шехіслам-Кермень та Муберек-Кермень. За задумом турецького уряду вони разом з фортецями Кизи-Кєр- мень, Іслам-Кермень та Шах-Кермень повинні були відіграти роль воєнної бази і плацдарму для турецьких військ, які мали наступати на Україну. Турецьке командування хотіло використати їх не тільки як опорні пункти для «ападу на Запорізьку Січ і зруйнування її, що планувалось у цьому ж році, а й для того, щоб перешкодити виходу козаків у море.

Відносно будівництва турецьких «городков» збереглись докладні відомості, здобуті запоріжцями від полонених і в результаті безпосередніх спостережень розвідників.

Фортеці споруджувались на острові Тавань, поруч з Кизи-Кермснєм. Ha будівельних роботах були зайняті 4 тис. молдаван та волохів. Боячись нападу запорізьких козаків та російських військ, турецьке командування прислало для охорони будівництва 10-тисячне кінне та піше військо, очолюване Мухамед-Мефтедар-пашею і Усейн-пашею, а також 15 тис. кримських татар. «Городки» були кам’яні і являли собою типові укріплення того часу. Фортеця Муберек-Кермеиь, наприклад, складалась з чотирьох башт висотою в чотири сажені. Відстань між баштами становила 10 саженів; вони з’єднувались стінами висотою в три сажені, шириною в 14 п’ядей. Стіни оперезувались ровом, ширина та глибина якого дорівнювала двом саженям. Гарнізони фортець, що складались з 300 і 400 чоловік, комплектувались з «гулящих», «вольницы», тобто з добровільців — жителів турецьких володінь, які прийшли на будівництво як робітники. Оскільки вони одержували тільки грошову винагороду (2 алтини і 2 деньги на чоловіка), а хліб для них закуповувався купцями в Криму, завжди існувала загроза, що козаки перетнуть шляхи і приречуть їх на голод. Гарнізони нових фортець, як і решти турецьких укріплень у пониззях Дніпра, підпорядковувались кизи-керменському бею.

Кизи-Керменська фортеця вважалась центральною в ланцюзі турецьких укріплень в пониззях Дніпра. її комендант кизи-керменський бей був тут головним представником султанського уряду. У травні 1680 p. Іван Сірко в листі до Самойловича правильно і точно сформулював роль коменданта головної турецької фортеці на Дніпрі. «Бей казы-керменский непостоянный, изменный пес, который будто страж от турчина и резидент пограничной между Крыма и Украины пребывает» ’.

Артилерійський парк одної фортеці складався з 52 гармат, другої — з 24[710] [711].

Намагання гарнізонів нових турецьких фортець організувати напад на Січ кінчились провалом. За наказом Усейн-паші з Шехїслам-Керменя відправили два човни для захоплення язика, У кожному було іпо 17 чоловік. Протягом трьох днів вони не зважувались підійти до Січі і ні з чим повернули назад. їх перехопила засада запоріжців. Почався бій. Один човен втік, втрати його невідомі. Другий човен був захоплений, тільки двоє з його екіпажу сховалися на березі. 15 чоловік потрапило в полон. Полонених відправили до Самойловича. Чотирьох з них у супроводі запорізьких козаків відправили у Москву [712].

Запорізьке військо організувало ряд нападів на нові турецькі фортеці[713]. У першій половині серпня кошовий отаман провів два походи спільно з російським гарнізоном, знову присланим на Січ. Достовірних відомостей про результати походів, метою яких було зруйнування фортець, не маємо. Але немає сумніву, шо це були значні походи, бо про них записав Самовидець у свій літопис[714].

Російський уряд вживав заходів до відсічі турецькій навалі, що готувалась. Було зібрано майже стотисячну армію, а також проведено великі роботи по укріпленню Києва. Збудували важливий у стратегічному відношенні міст через Дніпро. Ha Січ направили кілька тисяч солдатів Бєлгородського полку і московських стрільців[715]. Лівобережні козаки і російські солдати на чолі з Самой- ловичем здійснили похід на Правобережжя і визволили ряд міст, вигнавши звідти турецько-татарські гарнізони.

Великі масштаби підготовки Росії до боротьби проти турецько-татарськихвійськсправили враження на султанський уряд і він відмовився від вторгнення на Україну.

He здійснив султан і свого наміру окупувати Запоріжжя. Довідавшись, що на Січі перебувають російські сили, 25-тисячне турецько-татарське військо, яке після закінчення будівництва фортець рушило від Кизи-Кер- меня на Запоріжжя, поспішно повернуло назад. Про цей безрезультатний марш військ агресорів Запорізьке Військо доповіло царському уряду і гетьману: «Турецкие де войска, построя на Днепре городки, пошли было войною под Сечю и послыша на Запорожье в. в. г. ратных людей, пошли в свои места наспех» '.

Проте у зв’язку з загрозою нападу столиця Запоріжжя була 25 серпня тимчасово перенесена з Чортомлика на острів Лободиху посередині Дніпра[716] [717].

3 підготовкою турецького нападу на Січ зв’язують появу широко відомого листа запоріжців турецькому султанові. За переказами, цей лист був відповіддю на вимогу султана, щоб козаки визнали його владу. Даний епізод став сюжетом для славетної картини 1. Рєпіна «Запоріжці».

Ha кінець 1679 p. взаємовідносини між Росією, Туреччиною і Кримським ханством вступили в фазу мирних переговорів. Це HQ заважало ханові здійснювати напади на Україну. Він у той час намагався напасти на Київ, але був розгромлений російсько-українським військом. Ha початку зими 1680 p. татари напали на Слобідську Україну, а навесні того ж року вторглися в райони, прилеглі до Києва.

Запоріжжя безперервно продовжує надсилати відомості про своїх агресивних сусідів — Кримське ханство і ногайські орди. У листопаді 1679 p. запоріжці направили у Москву посольство «с языки турскими, на Днепре ниже Сечи взятыми» [718]. Ряд листів одержав з Січі гетьман Іван Самойлович наприкінці 1679 — на початку 1680 p. У них подавалися тільки старанно перевірені відомості. У листі від 14 січня 1680 p. запоріжці пояснили затримку з висилкою даних про план і наміри хана тим, що «чрез разных виходцев из неволи хотя имели есму о

неприятелях ведомость, однакож не все подлинные» 1 i тому треба було ці відомості перевірити. Козаки повідомляли, на основі одержаних під двох перебіжчиків з дніпровських турецьких фортець даних, що хан з ордами стоїть на Колончаку і що до нього через Очаків прибула Білгородська орда. Разом з турецько-татарськими зграями, очолюваними Юрієм Хмельницьким, ханські орди мають намір за наказом султана здійснювати періодичні набіги на Лівобережну Україну «для народного разорения». Наказавши старшині вжити запобіжних заходів, гетьман надіслав у Москву інформацію Сірка, підтвердивши на основі інших даних її справедливість.

Запоріжці безпосередньо інформували деяких лівобережних полковників (чернігівського та ін.) про те, що готується татарський напад, і радили їм з козаками «дабы есми как скорее, домой поспешали, чтоб прежде, нежели ис Перекопу хан выйдет, домой приехали» [719] [720].

У зв’язку з кримсько-російськими переговорами і посиленням обміну послами та гінцями між Москвою i Бахчисараем, а також Стамбулом активізувалась діяльність Січі по перевезенню їх через Запоріжжя в Крим[721]. Запоріжці служили «провожатыми», «добрыми и удалыми», тобто супроводжували і охороняли послів. Січ також забезпечувала пересилку грамот з Москви в Крим і відповідей на них.

Царський уряд тримав Січ в курсі усіх переговорів і заявляв, що у проектах мирних трактатів обов’язково будуть забезпечені інтереси і безпека Запоріжжя[722].

У цей час Запоріжжя вело переговори з ханським урядом про обмін полоненими. У листі Івана Сірка до Ca- мойловича [723] докладно розповідається про обстановку, в якій вони відбувалися, а також про ще одну безрезультатну спробу хана дипломатичним шляхом підкорити собі Січ. 5 травня 1680 p. запорізька кошова старшина з частиною війська прибули з усіма полоненими татарами до Мічетної Каїри в районі Кінських Вод. Тут була призначена зустріч з калги-салта'ном і ханським візиром длл обміну полоненими. 10 травня ханські правителі приїхали з великим почтом і численним військом. Вони заявили кошовій старшині, що прибули не для обміну полоненими, а для укладення мирного договору з Січчю. Представники Запорізького Війська на чолі з кошовим писарем заявили про згоду на перемир’я тільки на час обміну полоненими. Ha прийомі послів Запоріжжя візир і калга запропонували Січі укласти союз, подібний до того, який був укладений в 1648 p. Богданом Хмельницьким, а також запропонували їй відокремитись від Росії. Посли «яснейшие им отказали», калга-салтан відпустив їх і обіцяв дати відповідь на пропозиції запоріжців про обмін полоненими після наради «всего начальства крымского». У відповіді знову наполегливо пропонувався союз з ханом і розрив з Росією. Калга-салтан і візир обіцяли запоріжцям землі й угіддя, якщо вони погодяться, і погрожували виступом в разі неприйняття їх умов.

Запоріжці категорично відмовилися від розриву з Росією, «после той отповеди, не хотя больше о том говорить», вони на світанку вийшли з Каїри. Командування ханським військом вирішило затримати їх і, знявшись таємно з місця, догнало козаків коло Дніпра. Приховуючи свої підступні наміри, візир звернувся до Сірка з проханням про особисте побачення «без многолюдства», в присутності невеликої кількості старшини. Кошовий отаман прибув на місце побачення з усім військом. Це не сподобалось візирю і він відмовився від зустрічі.

Запоріжці повернулися на Січ. У згадуваному листі до Самойловича Іван Сірко через гетьмана звертався з проханням до царя захистити Запоріжжя. Запорізьким козакам було достовірно відомо, що султан і хан, незважаючи на підготовку до війни з угорцями, не залишили думки про будівництво нових «городков» з метою витіснити козаків з Дніпра. Тому запоріжці просили прислати на допомогу російських ратних людей, а також посилити січову артилерію.

Кошовий отаман також мав намір, скориставшись виходом орд з Криму, напасти на ханські володіння. Було відправлене спеціальне послання Донському Війську з запрошенням ’взяти участь в цьому поході. Лист до донців Сірко спочатку переслав Самойловичу незапечатаним, продемонструвавши цим свою згоду на контроль гетьманської влади.

Відзначивши, що витрати на годування полонених татар дуже великі і що нема надії на їх викуп ханом, кошовий отаман просив Самойловича переправити їх у Москву, а запоріжцям видати за них спеціальну винагороду.

Закінчується лист проханням не перешкоджати лівобережним козакам,особливо кінним,прийти на допомогу запоріжцям.

Передбачуваний похід не був здійснений в зв’язку з смертю кошового отамана 1 серпня 1680 p.

Смерть Івана Сірка викликала «великую жалость» на Запоріжжі і на всій Україні. Український народ втратив пристрасного героїчного захисника рідної країни від його споконвічних ворогів. Самовидець лаконічно, але урочисто записав у літопис: «А на Запорожю кошовий Иван Серко, ватаг силний, помер» ·.

Кошовим отаманом Січі був обраний Іван Стягайло. 10 серпня 1680 p. він повідомив гетьмана про розгром запоріжцями на Азовському морі турецьких кораблів.

У січні 1681 p. у Бахчисараї між Росією і Кримським ханством був підписаний мирний договір на 20 років, за яким Туреччина і Крим відмовились від своїх домагань на Лівобережну Україну і Київ. Ha вимогу російських дипломатів у договір були включені спеціальні пункти про Запоріжжя. Одним з них признавалось підданство Січі Росії, що мало велике міжнародне значення («И запорогам быти в стороне великого государя его царского величества»[724] [725]). B іншому пункті зазначалось, що запорізькі козаки мають право займатися промислами в пониззі Дніпра, яке залишалось ще у володінні татарських мурз.

Бахчисарайський договір являв собою велику перемогу Росії, дипломатичну і воєнну. Цей мир був наслідком спільної героїчної боротьби російського та українського народів з турецько-татарськими агресорами, результатом об’єднаних дій російської зброї і козацьких військ. Значна роль у цій боротьбі належала запорізьким козакам.

Запорізька Січ відіграла велику роль у багатовіковій боротьбі українського і російського народів проти турецько-татарської агресії.

Виняткове значення мав опір запорізького козацгва наступові султанської Туреччини і Кримського ханства на Україну у 50 — 70-х роках XVII ст. Даючи відсіч іноземним загарбникам, запоріжці разом з усім українським народом виступали проти зрадницької політики старшинської верхівки, проти її союзників — кримського хана і турецького султана, а також вели боротьбу проти шляхетської Польщі. B цей період виступи запорізького козацтва стали частиною загальної боротьби Російської держави проти султанської Туреччини і Кримського ханства.

У визволенні південних російських та українських земель від іноземного панування та встановленні там міцних і безпечних кордонів, в одержанні Російською держа- ївою виходу до Чорного моря, виняткову роль відіграла Запорізька Січ.

Запорізькі козаки брали активну участь в російсько- турецьких війнах XVIII ст. Виступаючи в складі російських армій, запоріжці проявили високі бойові якості. Вони становили авангардні і розвідувальні війська російської армії, несли прикордонно-сторожову і допоміжну службу. Особливо велику роль відіграло Запорізьке Військо у боротьбі з рухливою кіннотою, що становила основну бойову силу Туречлини і Кримського ханства. Запоріжці, добре обізнані з тактичними прийомами ворожої кавалерії, найкраще могли протистояти їй, особливо на добре вивчених ними просторах причорноморських степів.

B результаті перемог російської зброї і козацьких військ у російсько-турецьких війнах XVIII ст. Південна Україна і Крим були визіволені від панування турецько- татарських феодалів. Це мало велике прогресивне значення для економічного і культурного розвитку Росії та України, незважаючи на продовжувану царизмом реакційну політику національного гноблення народів Росії.

У віковій боротьбі двох братніх народів проти турецько-татарської експансії міцнів і розвивався їх союз, що визначив переможний результат спільної боротьби українських і російських народних мас проти іноземних загарбників. У цій боротьбі виковувались історичні традиції дружби, які зараз мають велике значения для виховання радянського народу в дусі любові і відданості своїй Батьківщині.

s T а м ж e, стор. 22.

4 ЦДАДА, ф Посольский приказ, кн. 39, арк. 39

3 ЦДАДА, ф. Разрядный приказ, Белгородский стол, стовп. 600, арк. 350—351.

5 T а м же, стовп. 600, арк. 350—351.

Разрядный приказ, Белгородский стол, стовп. 580,

6 T а м ж e, стор. 73.

3 K а з e м-Б e к A л e к с а н д p, назв. твір, стор. 359.

4 T a \t ж e.

8 Акты ЮЗР, т. VII, стор. 298.

У березні 1660 p. Річ Посполита, порушивши Вілен- ське перемир’я з Росією, знову почала воєнні дії на Україні. Польські війська на чолі з Станіславом Потоцьким вторглися на Поділля. Щоб мати можливість зосередити всі сили на боротьбі проти Росії, Польща ще в січні того року уклала мир з Швецією.

Внаслідок цього Росія змушена була тимчасово відмовитись від боротьби за життєво необхідне їй Балтій-

2 Акти I03P, т. VII, стор. 332-333.

«Памятники», т. IV, стор. M5, T а їм ж e, стор. 1Ю.

T а м ж e, стор. 115—116.

2C. M. Соловьев, История России в царствование Алексея Мнхайловича.т. П. стор. 126.

«Донские дела», кн. V, стор. 851. Акты ЮЗР, т. VII, стор. 320.

T а м ж e, crop. 336.

Акты ЮЗР, т. V, стор. 57.

T а м ж e, стор. 123.

T а м ж e.

«Памятники», т. IV, стор. 215—216.

«Памятники», т. IV, стор. 191.

Там ж e, стор. 216, 221.

T a м ж e, стор. 206, 207, 210, 213, 219—221. T а м ж e, стор. 207.

T а м ж e, стор. 213—214 T а м ж e, стор. 225.

T а м ж e.

«Памятники», т. IV, стор. 187—188.

ятнюот», т. IV, стор. 265. ж e, стор. 279. же, стор. 251. ж e, стор. 259. ж e, стор. 271.

«Памятннки», т. IV, стор. 359. Ta м же, стор. 291—*292.

T а м ж e, стор. 332, 345.

T а м ж e, стор. 320.

3 «Памятники», т. IV, стор. 427.

2 Акты ЮЗР, т. V, стор. 277.

2 «Летопись Самовидцз», стор. 90.

5 «Собрание государственных грамот и договоров», ч. IV, стор. 252.

5 В. Д. C м и p н о в, назв, твір, стор. 574—575. Детронізація султанським урядом Мухамед-Гірея була викликана також тим, що у останнього намічалась тенденція до зближення з Польшею.

Акты ЮЗР, т. VIII, стор. 263; Акты ЮЗР, т. VIII, стор. 263. T а м ж e, стор. 165.

T а м ж e, стор. 268.

T а м ж e, стор. 221—222.

T а м ж e, стор. 263.

T а м ж e, стор. 145.

T а м ж e, стор. 260.

0 T а м ж e, стор. 695.

8 «Синбирский сборник», стор. 217—218.

<< |
Источник: О. M. АПАНОВИЧ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ 50—70-і роки XVII ст.. 1961

Еще по теме 3. УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1677—1678 pp. БАХЧИСАРАЙСЬКИЙМИР:

  1. Глава 5 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД ЇХ ПЕРЕБУВАННЯ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (XIX - початок XX ст.)
  2. § 1. Центральне державне управління Російською імперією
  3. 11. Входження України під протекторат Російської держави.
  4. Українські землі під владою Російської імперії
  5. Російсько-турецькі війни
  6. Поділи Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії Причини поділу Речі Посполитої:
  7. 18. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперії на початку XIX ст.
  8. 1. РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  9. Судова система на українських землях у складі Російської імперії
  10. Право на українських землях у складі Російської імперії
  11. Розділ 7 РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ TA ЇХНЯ РОЛЬ У ДОЛІ УКРАЇНИ
  12. ЗНАЧЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ДЛЯ ЗАХИСТУ УКРАЇНИ ВІД ЕКСПАНСІЇ КРИМСЬКОГО XAHCTBA I СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ
  13. СПІЛЬНА БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКИХ I ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ
  14. 3 ВИЗВОЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЮ СІЧЧЮ ПОЛОНЕНИХ 3 ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ
  15. УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА B БОРОТЬБІ ПРОТИ АГРЕСІЇ КРИМСЬКОГО XAHCTBA B ПЕРІОД ПІСЛЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ 3 РОСІЄЮ ДО АНДРУСОВСЬКОГО ПЕРЕМИР'Я
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -