<<
>>

2. БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА ПРОТИ УТВЕРДЖЕННЯ HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ ВЛАДИ СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ TA II СТАВЛЕНИКА ПЕТРА ДОРОШЕНКА (1670—1676 pp.

Польсько-турецька війна другої половини XVlI ст. широко висвітлена в літературі, переважно польській. Особливу увагу дослідників привертають 70-і роки, початок яких відкриває період війн Речі Посполитої з От- томанською Портою.

У ряді праць і публікацій польських буржуазних дослідників розглядається боротьба Польщі проти турецько-татарської агресії. Оскільки турецько- польська війна велась на території Правобережжя, в цих працях велика увага приділяється історичним подіям, що відбувались на Україні.

Дуже цінний документальний матеріал є в згадуваних археографічних виданнях Кульчицького «Acta histo- гіса», т. II, ч. I і II, і Грабовського «Ojczyste spominki». Ці публікації лягли в основу праць Гурського[517], Чолов- ського[518] [519], Корзона [520] та ін.

Bci польські дослідники відзначають згубний вплив магнатсько-шляхетських міжусобиць на хід боротьби з турецькою навалою. Але в їх працях не підкреслюється, що війна мала насамперед тяжкі наслідки для українського народу, частина території якого була окупована турецькими військами. Польські буржуазні історики ігнорують також величезне значення опору українських народних мас турецько-татарській агресії і займаються тільки вивченням бойових дій шляхетських військ.

Уряд Речі Посполитої проявив цілковите безсилля B обороні загарбаної Польщею території Правобережної України. Ряд сеймів, на яких мали розглядатися питання оборони країни від турецького наступу, був зірваний. Шляхта відмовлялась давати кошти на війну і відправлятись у посполите рушення. Значний час польсько-шляхетських військ не було зовсім на Україні. Тому опір українських народних мас і в тому числі організована боротьба запорізького козацтва мали вирішальну роль для відсічі агресорові.

Своїми походами Запорізька Січ, як завжди, загрожувала тилам кримського хана, який тепер водив на Україну свої орди за наказом султана.

Запорізькі козаки входили також до складу правобережних гарнізонів, які вели нерівну боротьбу з наступаючими полчищами ворога.

3 прийняттям Петром Дорошенком та його прихильниками турецького васалітету Оттоманська Порта вважала Правобережну Україну своїм володінням і розглядала перебування там шляхетських урядовців та польських військ як вторгнення. До офіціального оголошення війни і виступу головних турецьких збройних сил, який затримався в зв’язку з повстанням арабів, султан направив на Україну татарські орди і окремі турецькі загони, а також війська молдавського і волоського господарів. У завдання цих турецько-татарських військових частин входило подання допомоги васалу Порти — Петру Дорошенкові.

Шляхетська Польща, влада якої по суті обмежувалась незначною частиною Правобережжя, після марних спроб перетягти на свій бік Дорошенка підтримала кошового гетьмана Ханеика, який був висунутий на гетьманство Запорізькою Січчю. Разом з старшиною про- польської орієнтації Ханенко у жовтні 1671 г. підписав в Острозі договір, за яким український народ віддавався під владу польської шляхти. Ханенко зобов’язався залучити запорізьке козацтво і городових козаків на допомогу військам Речі Посполитої у завоюванні Лівобережної України і Києва.

Навколо Ханенка і Дорошенка групувалась українська старшина іноземної орієнтації. Вони знаходили деяку тимчасову підтримку і серед певних верств козацьких мас. Одних привертала боротьба Дорошенка проти тяжкого панування Речі Посполитої, декларована ним часто як головна мета. Козаки, які повернулися з турецького полону, розповідали в 1671 p. ніжинському воєводі Ржевському про те, що при них «клич кликали» йти в полки до правобережного гетьмана Петра Дорошенка для боротьби проти польської шляхти *. Інші схвалювали боротьбу Ханенка проти султанської Туреччини і Кримського ханства, які підтримували Дорошенка і несли незліченні лиха українському народові. Але коли виразно вирисувались протурецькі тенденції одного і про- польські симпатії другого, коло їх прихильників значно зменшилось.

Коли Туреччина вже готувалась вторгнутись на Україну, Дорошенко посилив свої зносини з султанським 1 урядом. Вісті про прийняття старшиною турецького васалітету викликали обурення серед найширших верств населення *.

3 прибуттям турецьких загонів і татарських орд на Україну народні маси піднялись на активну боротьбу проти агресорів та їх ставленика Петра Дорошенка.

Як повідомляв наказний полковник Іван Гапанович, весною 1670 p. султан направив на допомогу Дорошенкові кілька десятків тисяч турецького війська і татарської орди. Це, безперечно, перебільшені дані. Ще до приходу турецько-татарських військ старшина з оточення Дорошенка почала збирати для них «великую стацию» в містах Правобережжя. Цей збір перетворився у справжнє пограбування українського населення 2.

Надіслані султаном турецько-татарські сили перебували на Україні чотири місяці. За цей період вони провели тільки один бій з польськими військами в Хороше- ві, решту часу вони займались грабежами. Сповнений закидів і обвинувачень лист Петра Дорошенка від 2 жовтня 1670 p. до нурадин-салтана Давлет-Гірея, якому хан доручив очолювати кримські і ногайські орди на Україні, переконливо підтверджує це. Правобережний гетьман навіть не знав місця знаходження ханського сина з ордами, бо той бродив по Україні, шукаючи здобичі.

Численні відомості про безчинства і грабежі турецьких і татарських загонів відтворюють картину розбійницького господарювання агресорів на українській землі3.

Баришівський сотник Оліфер Максименко переказував одержані з Чигирина відомості про те, що «турки, хотя и доброволно (тобто иа заклик Дорошенка.—О. А.) в город Чигирин въехав, много бедным людем пакости починили, се есть жоны и дети насилствовали» 4. У місті спалахнуло справжнє повстання проти грабіжників. Чи- гиринці турків «из города кольем выбили». Намагаючись

' Акты ЮЗР, т. VIII, стор. 119; «Летопись Самовидца», стор. 109.

2 Акты ЮЗР, т. IX, стор. 965—966.

3 T а м ж e, стор.

969.

4 T а м ж e, стор. 970.

виправдатись перед турецькими воєначальниками за поведінку жителів своєї столиці, Дорошенко «сто баранов для смирения выгнал на пищу» '.

Козаки Полтавського полку розгорнули енергійну боротьбу проти агресорів, окремі загони яких вторгались на Лівобережну і Слобідську Україну[521] [522].

Запорізькі козаки також включились у боротьбу українського населення проти агресорів. Вони підстерігали татарські орди, які поверталися в свої кочовища, нападали на загарбників, забирали ясир, не допускали вигнання у полон своїх співвітчизників. Так, на річці Куял- нику між Дністром і Дніпром запорізькі козаки на чолі з Іваном Сірком перерізали шлях Білгородськііі орді і відбили ясир [523].

Проте і в 1670—1671 pp. головним в активній боротьбі Запорізької Січі проти турецько-татарських агресорів були походи на володіння Кримського ханства і султанської Туреччини.

27червня 1670р.Іван Сіркоочолив похід запоріжців на турецьку фортецю Очаків. Збереглось особисте донесення Сірка бєлгородському воєводі Ромодановському. Запоріжці підійшли до самого Очакова. Укріпившись поблизу міста, вони кілька разів успішно нападали на нього, захопнли полонених, відігнали багато худоби, а потім, підпаливши дерев’яні будівлі, відійшли.

Запорізькі козаки мали намір цього ж літа організувати похід на турецькі і татарські фортеці в пониззях Дніпра з метою зруйнувати і знищити їх і, таким чином, ліквідувати перешкоду для вільного проходу суден по цІй водній магістралі в Чорне море. Іван Сірко так визначив мету наступного походу: «Днепр очистить для проезда на морекой путь». Він просив Ромодановського відправити на допомогу запорізькій піхоті калмицьку кавалерію, а також гармати і гранати. Крім того, він просив надіслати російського офіцера-сапера «для збу- реня городков турецкого и кримского» [524].

Очевидно, цей похід не був здійснений. Даних про нього немає. Проте наступного року запорізькі козаки, очолювані Ханенком, ходили на фортецю Іслам-Кер- мень, зруйнували її і відігнали стада.

Ha початку літа 1671 p. з Січі виступило шеститисячне відбірне («самых выборных людей») 1 запорізьке військо під командуванням кошового гетьмана Ханенка і кошового отамана Сірка. Ханенко мав намір використати цей загін у боротьбі проти свого суперника, ставленика Туреччини — правобережного гетьмана Дорошенка. B дорозі запоріжців двічі наздоганяли посольства Речі Посполитої, які від імені короля просили допомогти польським військам, обіцяючи за це жалування. Ханенко, власне, хотів допомогти своєму покровителю коронному гетьману. Але безпосереднім завданням загону було не допустити об’єднання сил Дорошенка з військами кримського хана, який йшов на підмогу правобережному гетьману. Цю операцію проти ханської орди очолив Іван Сірко. Запоріжці залягли на переправах, перерізавши орді шлях, і раптово напали на неї. Розгорілась жорстока битва, яка тривала три дні. B результаті хан уклав договір з Михайлом Ханенком і Іваном Сірком про спільну боротьбу проти правобережного гетьмана [525] [526]. Ha бік запоріжців перейшов і Кальницькнй полк, посланий Дорошенком для «береженья татарских улусов» від запорізьких козаків [527]. Козаки цього полку були своєрідними заложниками, яких хан зажадав від Дорошенка. Хан заявив, що мурзи відмовляються йти на Україну, боячись, що в їх відсутність запоріжці «снесут Крым» [528].

Отже, сили ставленика султана були ослаблені, а його головний союзник — кримська орда відторгнута від нього. Цьому сприяло загострення турецько-татарських відносин. Ааділь-Гірей, який продовжував політику свого попередника Мухамед-Гірея і добивався незалежності від Туреччини, з великою неохотою підкорився категоричній вимозі султана допомогти васалові Порти. Тому хан відносно легко пішов па угоду з ворогами Дорошенка.

Правобережний гетьман з свого боку намагався перешкодити з’єднанню запорізьких козаків з польськими силами. Як розповідає очевидець, військо Дорошенка, в тому числі і ногайська орда, пробравшись між скель, переправилось за Буг, де воно зіткнулось з запоріжцями.

Сірко «на своє войско крикнул, абы татар били» '. Характерно, що кошовий отаман намагався знищувати в першу чергу загарбників, а не своїх співвітчизників, які мимоволі потрапили у ворожий табір. Багатьох татар було відтиснуто в ріку і перебито. Потім запорізькі козаки прибули в район Бершаді — в 50 верстах від Умані і увійшли разом з загонами Ханенка до складу польських військ як окремі бойові одиниці.

Дорошенко залишився з поріділими козацькими частинами, бо Білгородська орда повернула у свої кочовища, захоплюючи, як завжди, у іполон населення. 3 Чигирина у Константинополь помчався гонець з скаргою султанові на хана. Правобережний гетьман відчайдушно благав надіслати допомогу проти польських військ, які збирались виступити на Україну.

Сілістрійський паша одержав від султана наказ направити підпорядковану йому Білгородську орду иа допомогу силам Дорошенка. Крім того, султан повідомив правобережного гетьмана, що турецький уряд зобов’язав нового хана Селім-Гірея також послати йому підкріплення.

Селім-Гірей заявив послові Польщі Карвовському наприкінці літа 1671 p.: «Дорошенко є підданим і слугою турецьким .i цілком іпіддався під опіку султана»[529] [530]. Сам правобережний гетьман вихвалявся перед польським коронним гетьманом Яном Собеським у червні 1671 p., що внаслідок його наполягань султан змінив хана за об’єднання останнього з запоріжцями[531]. Ha Україну знову прибула Білгородська орда на чолі з Суїн-казі-агою [532].

У той час на Правобережжі створилась винятково складна обстановка. Ведучи війни за Україну, Туреччина і Польща намагались спертись на народні маси через своїх ставлеників. Турецькі загони і татарські орди силою примушували українське населення підкорятися Петру Дорошенкові. Польсько-шляхетські війська, в свою чергу, зброєю примушували правобережних козаків присягати Ханенкові і Речі Посполитій.

Длянародних мас і шляхетська Польща, і султанська Туреччина, були агресорами, ворогами. Селянство, міщанство і козаки Правобережжя не хотіли визнавати влади польської шляхти. 3 великим завзяттям вони стримували просування польських військ, які з’явилися на Україні літом 1671 p. під командуванням Яна Собесько- го. Пародні маси виступали проти іноземних і своїх феодалів.

Як визнає польський історик XVlI ст. Коховський, багато хто з шляхетських регіментарів, що прийшли на чолі польських військ на Правобережжя, здавна володіли спадщинними маєтками на Україні і тому «найбільше прагнули приборкати непослушних повстанців сваволю» '. Народ чинив їм мужній опір [533] [534].

Гарнізони Дорошенка також намагались не доггусти- ти зайняття польським військом фортець. Але долю останніх вирішували не вони, а населення міст і навколишніх сіл. Так, під час наступу польських військ на Кальник населення відмовилось добровільно здатися. За словами Собеського, жителі Кальника «насмерть там засіли» і, незважаючи на те, що палали передмістя і хутори, не вступали ні в які переговори з польською шляхтою[535]. «Коли наші йшли па штурм, — ,пише Коховський,— миттю незмірно численні юрби повстанців «а валах стали напоготові і дали відсіч натиску наших, з надзвичайною сміливістю вискочили з міста, поляків загнали навіть за річку» [536].

He могли взяти польські війська і Брацлава. У листі до короля від 31 серпня 1671 p. Собеський повідомляв, що крім Брацлавського полку, який увійшов у місто, було «численне і озброєне поспільство» [537]. B одному невеликому містечку, зазначав Себеський, польські війська забрали в населення 1,5тис. самопалів[538].

Петро Дорошенко намагався скористатись боротьбою

IX, стор. 63.

народних мас проти польської шляхти для утвердження своєї влади, а також панування султанської Туреччини. Але населення Правобережжя не хотіло підтримувати і Дорошенка.

Сучасники відзначали, що не тільки «чернь», поголовно вигнана правобережним гетьманом з міст літом 1671 p.', а й старшина «відвернула серце від Дорошенка». Лише незначна частина правобережної старшини підтримувала його, боячись втратити свої маєтки 2.

Воєнні дії, які мали «підготувати» країну до приходу султанських збройних сил, Дорошенко на чолі чотиритисячного турецько-татарського загону і п’яти найманих серденятських полків почав з облоги Умапі. Умань являла собою, як відзначав Коховський, «велику фортецю, що не тільки самим положенням, а й штучними оборонними спорудами убезпечена була проти зазіхань тих, хто веде облогу»3. Bin в’ідзначае високі бойові якості, велику мужність уманців, які будучи «загартовані безперервними татарськими нападами, серед постійних небезпек звикли нехтувати ними і переносити їх без страху»4. У гарнізон фортеці входили запорізькі козаки. їх начальник Оскерко керував обороною міста. Коховський спеціально підкреслював ту обставину, що Оскерко виховав в собі непримиренну ненависть до турецько-татарських агресорів та їх ставленика під час служби під керівництвом Івана Сірка.

Оборона Умані — зразок високого бойового мистецтва Оскерка, а також мужності запорізького гарнізону і всього населення міста, які відмовились відкрити ворота підручному султана, незважаючи на найзапекліші штурми.

Місто витримало двотижневу облогу. Оскерко надав обороні активного характеру. Обложені робили часті вилазки, захопили земляні фортифікаційні споруди ворога, знищили вогнем артилерії та ручної вогнепальної зброї багато сил ворога, що переховувався в окопах 5. Перекопавшись у безплідності штурмів, Дорошенко зняв облогу Умані, а коли він почув про просування польських корогв

надоломогуобложеним,відступив від міста'.Частина татар поспішно втекла. Саме їх підстерегли запоріжці на . чолі з Іваном Сірком коло Бершаді, розгромили і відібрали ясир[539] [540].

Сили Дорошенка, що складались з турецьких, татарських і серденятських загонів, зазнавали поразки. Польські війська зайняли міста Браїлів, Райгород, Дзялів, Красне, Шаргород, Ладижин, Вінницю, Стіну, Ямпіль, Гоманівку, Яругу, Могилів, Печеру, Четвертинівку, He- мирів, Лисянку, Ставище.

Таким чином, контрольована Дорошенком територія між Бугом і Дністром перейшла під владу Польщі. Успіх сил Собеського на Поділлі у значній мірі визначався діями запоріжців проти орд. Кримський хан не пішов на допомогу Дорошенкові, боячись залишити свої володіння без захисту від запоріжців, хоч він знав, що правобережний гетьман чекав на нього під Білою Церквою. У середині серння кілька днів йшли бої поблизу турецько-татарських фортець у пониззях Дніпра. Запоріжці захопили і зруйнували Шах-Кермень.

Велику роль відіграла і та обставина, що у складі польськихвійеьк перебував загін запоріжців, очолюваним Іваном Сірком[541].

Популярність Сірка серед козацьких і селянських мас як полководця і послідовного борця проти ханського лихоліття сприяла визволенню ряду міст від влади Дорошенка. Коронний гетьман Собеський писав підканцлеру 21 вересня 1671 p., що не може дочекатися повернення з походу Івана Сірка, який, маючи «авторитет у козаків, може їх на бік короля і Хаиенка залучати, особливо серденят, між якими є багато таких, хто бував на Запоріжжі» [542].

Завдяки керівництву Сірка запоріжці проявили велику маневреність. Крім Умані, запоріжці перебували в Ладижині ( на чолі з військовим суддею Кобилецьким), Рашкові, Рушиці та ін.[543] Діючи разом з польським військом, вони громили насамперед білгородських і кримських татар, які виступали літом і восени 1671 p. разом

з Дорошенком. Запоріжцям належить головна роль у знищенні татарських частин під Кальником '. Одночасно запорізькі козаки організували експедиції у володіння Білгородської орди з метою перешкодити відправці додаткових татарських сил на допомогу Дорошенкові. Особливо успішним був їх похід на Білгород і Тягин. Запоріжцям вдалось захопити понад 8 тис. голів рогатої худоби [544] [545].

Виступ запорізьких козаків проти Дорошенка викликав люту ненависть правобережного гетьмана до них. У переговорах з царським урядом він всіляко намагався очорнити їх, добиваючись того, щоб лівобережний гетьман з ними «не ссылался». Безчинства татар, закликаних самим Дорошенком, він пояснював помстою запорізьким козакам за їх напади [546].

Особливу ненависть Дорошенка до запоріжців викликало те, що Ханёнко, його суперник, був висунутий на гетьманство саме Січчю.

У переговорах з польським урядом, зокрема у листуванні з Собеським, Дорошенко намагався протиставити городове козацтво Запоріжжю, де, за його словами, знаходяться «втікачі і бездомні» [547].

Будь-якими засобами Дорошенко намагався знищити главу запорізького козацтва Івана Сірка, одно ім’я якого стало прапором боротьби проти турецько-татарських агресорів. За свідченням Коховського, ставленик султана «хотів яким-небудь способом зжити з світу Сірка, цілковитого противника його планів, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття відвернула український народ від протекторату Туреччини. 3 цією метою кілька разів запрошував його на конференцію під покровом зовнішньої дружби, зрадницьки готував припинити його життя. Тільки досвідчений противник не попав в його сіті. 3 тим більшою наполегливістю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидів; він довго шукав засобів для цього» [548].

Як бачимо, запоріжці на чолі з Іваном Сірком на дуже короткий час стають відкритими прихильниками Речі

Посполитої. Вони не розглядали цє як зраду щодо Росії. За Андрусовським перемир’ям Росія вважалась союзницею Польщі, а Січ зобов’язана була підкорятись обом державам, що породжувало багато непорозумінь, суперечностей.

За тих умов виступ Івана Сірка і запоріжців на боці Польщі не є свідченням їх симпатій до неї. Ha Правобережжі тоді боролись дві сили: васал султанської Туреччини Дорошенко з татарами і Річ Посполита. Боротьба проти турецько-татарських сил, що підтримували Дорошенка, визначила перебування запоріжців в одному таборі з Польщею.

Чималу роль відігравала і та обставина, що Ханенко, який дотримувався пропольської орієнтації, був кошовим гетьманом_—верховним правителем Січі. Він мав право на свій розсуд розпоряджатися силами запоріжців. I хоч влада і права Ханенка були тимчасовими, неміцними і обмеженими, але з них випливало підпорядкування йому запоріжців і кошового отамана Сірка. Проте Сірко зберігав незалежність. Йому була підпорядкована самостійна група запоріжців, що дислокувалась окремо.

Жалування для запоріжців Собєський поділив на дві частини: 300 злотих він передав Ханенкові, а 200 злотих— Сірку, «від якого тут все становище залежить»1.

Є свідчення про становище загонів запоріжців, що концентрувались навколо Ханенка. У жовтні 1671 p. Co- беський писав підканцлеру, що при Ханенкові «дуже небагато» війська, та й те «голодне й не одягнене» [549] [550]. Вже згадуваний Шумлянський відзначав, шо на Запоріжжі навколо Ханенка козаки групувались «в дуже малій кількості» [551]. Він не користувався авторитетом ні серед козаків, ні у польських властей. Будучи креатурою Речі Посполитої, Ханенко добивався :від польського командування грошових субсидій, щоб «вдержувати .коло себе людей»[552]. Він завжди був па сторожі, ,6o бояївся за своє життя[553]. У листопаді 1671 p. Ханенко випросив у Собесь- кого кілька польських корогв, щоб «їх для безпеки своєї міг між овоїми козаками помістити»1. Ханенко навіть не прийняв надіслані йому королем клейноди, боячись, щоб це «остаточно не зіпсувало довір’я до нього черні і по- с.пільстіва» [554] [555].

Деякі факти дають право твердити, що запорізькі козаки, які входили в загін Івана Сірка, не погоджувались з політикою Ханенка, зокрема, вони не схвалювали його підданства Речі Посполитій [556]. Собеський підкреслював, що запорізькі козаки тримають себе дуже незалежно у польському війську: «Козаки низові при найменшій кривді з боку тутешніх людей дуже ображаються і з усякого приводу говорять, що підуть назад у Січ» [557].

Політика зближення з Річчю Посполитою викликала різке заперечення широких мас запоріжців, які прагнули визволитись з-під влади Польщі і залишитись тільки у підданстві Росії. Вони заявляли, що коли цар «их, запорожцев, под свою государскую руку в подданство принять не изволит, и они де по весне все от Ханенка и от Сирка разыдутса в городы, а с ними быть не хотят»[558]. Вже у 1673 p. лівобережний гетьман Самойлович повідомив царя, що Ханенко ховаеться на невеликому дніпровському острові поблизу Києва з купкою людей, бо «войско, ево оставя», все розійшлось по лівобережних містах [559].

Царський уряд, який всіляко намагався обмежити зв’язки Польщі з Січчю, негативно розцінював виступ частини запоріжців на боці Речі Посполитої. He подобалась йому і участь у цьому виступі Івана Сірка.

Недовго пробули польські війська на Правобережжі восени 1671 p. У ряді міст залишились нечисленні гарнізони. Коховський пояснює це страхом регіментарів перед неминучим повстанням українського народу як наслідок невгасимої ненависті до панїв.

B результаті відходу польських військ українське населення знову залишилось один на один з турецько-татарськими силами. Ha Правобережжя на заклик Дорошенка прибули сильні орди з Криму на чолі з нурадин- салтаном і Білгородська орда під начальством паші, а також тисяча турецьких спагів (кіннотників) ■■. Ha Лівобережжя з різних джерел доходили відомості про те, шо восени 1671 p. до Дорошенка прийшла 40-тисячна орда[560] [561]. Особисто хан на Україну не прибув. Він був зайнятий придушенням повстання ногайців. Проти ханської влади знову піднялись заколотні ногайські орди, союзниками яіких стали черкеси. Одночасно сеіред нотайціїв ширився антифеодальний рух. Полонений Тинманбет-мурза повідомив про повстання ногайських улусних татар проти своїх феодалів — мурз. Повстання, очевидно, тривало довгий час, бо хап змушений був залишитися в Ногаях на зимівлю [562].

Об’єднавши татар з своїм охочим (найманим) козацьким військом, Дорошенко 29 вересня виступив у похід. Сірко повів запорізьке піше і кінне військо, до якого приєднались польські корогви, назустріч турецько-татарським силам, очолюваним ставлеником султана. Бій відбувся ,в 15 верстах від містечка Іллінці. Дві тисячі татар полягло на полі бою. Козаки Дорошенка з татарами відступили до Лисянки (коло Корсуня). Ханенко здво- ма тисячами запоріжців відійшов до Ладижина, а Сірко укріпився в Чечельнику. Козаки Дорошенка переходили до запоріжців. Очевидці повідомляли: «Дорошенковы де... казаки бегут беспрестанно в Ханенковы полки к запорожцам и к Серику» [563]. A коли поширилась чутка про прихід ханських орд, населення готувалось перейти на лівий берег. «Чорные люди (тобто селяни і міщани. — О. А.) і козаки все хотят бежать на сю сторону Днепра» [564],— читаємо в одному документі.

3 Чечельника запорізькі козаки під керівництвом Сірка робили напади на територію Білгородської орди[565]. B той час це був головний напрям наступу запоріжців на татарських агресорів, бо саме Білгородська орда становила основну силу васала Туреччини Дорошенка. Білго- родські мурзи організували на кордоні Валахії спеціальні посилені сторожові пости для захисту від нападів запоріжців [566].

Козаки з загону Ханенка розповідали про похід запоріжців у «волоскую землю и в белгородчину». Влаштувавши засаду в степу, в урочищах за Куялником, татари намагались обстріляти з артилерії запоріжців, які поверталися, але «им де шкоды никакой не учинил» '.

Ханенко так визначив мету походів у володіння Біл- городської орди: «Орда, почувши про перебування наше в землі Білгородській, відразу ж поспішить від Дорошенка у свої краї» [567] [568].

Пізніше до Дорошенка підійшли додаткові татарські підкріплення. Включивши їх у свої війська, правобережний гетьман 24 листопада 1671 p. почав наступ па Лади- жин, маючи намір знищити запорізьку піхоту, що входила до складу гарнізону. Незважаючи на чисельну перевагу сил, Дорошенко, втративши тисячу козаків, сам відвів свої війська від Ладижииа, бо без гармат не зважувався на тривалу облогу[569] [570].

Після невдалих штурмів Ладижина і боїв за Тростя- нець, який Дорошенкові довелося залишити, бо цьому замку подавали допомогу запоріжці з Ладижина, гетьман поділив свої сили на три частини і відправив їх у похід. Саме з цього часу татарські орди почали активно нападати не тільки на українські, а й на власне польські землі. Польські селяни разом з українськими народними масами чинили опір агресорові. Два загони, до яких входили 20 тис. татар і 7 тис. козаків, пішли на Львів і Люблін. Козаками командував брат гетьмана Андрій, а татарами ІІІангирей і Аталик-салтан. Свій кіш татари розташували між Паволоччю і Полонним T Ці загони повернулись з великою здобиччю — майном і полоненими.

Татари нападали також на Лівобережжя. Жителі тікали в міста[571]. Російський гонець піддячий Михайло Сав- ленов зафіксував у своєму статейному списку: «А как он подьячей Михайло ехал из Киева до Батурина, и во многих городках и местечках всполохи быот и из вестовых пушек стреляют беспрестанно, чтоб люди бежали с сел и из деревень ів гароды e осаду; а го/ворят, будто де тата- ровя воюют около тех городов в ближних местех» T

Захопивши здобич, Білгородська орда повернулась додому. Рештки ЇЇ і частину кримської орди на чолі з ну- радин-салтаном за наказом турецького уряду Дорошенко розташував на зимівлю «для прокормления» в українських містах біля Києва[572] [573]. Ця зимівля лягла додатковим тягарем на плечі народних мас Правобережжя.

Кінний турецький загін, який налічував за одними відомостями тисячу чоловік, а за іншими — десять тисяч, Дорошенко у грудні 1671 p. відпустив, надавши йому в «заплату» три українських міста — Соболів, Степанівку і Тростянку. Султа'нські війська, «выбрав из тех местечек всех людей до малого робенка», повернулись в Туреччину [574].

Страхітливі вчинки Дорошенка викликали обурення сучасників. Віддання окупантам на поталу і розграбування українських міст свідчить про відсутність в нього будь- якого патріотизму, який йому намагались приписати українські буржуазні націоналісти і насамперед Грушєв- ський.

Туреччина вторглась на Україну у 1672 p. величезними силами, що їх султан зібрав з усієї своєї держави. Оттоманська Порта рушила на Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана і наймані козацькі частини Петра Дорошенка.

За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чнгирин ще задовго до того, як основні турецькі сили вторглись в межі України. Чигиринський сотник Андрій Отрушко і отаман Семен Шаповал писали своєму приятелеві хорольському сотнику Микиті Турукалі 6 червня 1672 p.: «А ныне вновь орда нод Чигирин несколко на- десять тысяч с салтаном пришли, и за гетманом послали, куда им указ будет» [575].

Правобережний гетьман використав орду насамперед для пограбування краю. Турецьке військо ще перебувало на марші, а на Правобережжі вже орудувала орда, очолювана Дорошенком. Для насильственного збирання продовольства («для хлебного съему») він направив два полки в район Білої Церкви. Як i Могилів, Дорошенко віддав це місто татарам i туркам. Bce майно, за винятком артилерії, а головне весь ясир переходили у їх власність: «и есырь волен им будет» '. Окремі загони татар i серденят з найманих полків Дорошенка «для стацыи... выбирая на орду» доходили до околиць Киева, вривались у місте'і- ка Ржищів, Стайки та ін.[576] [577]

Незначні польські сили, які перебували на Правобережжі під командуванням Лужецького, не змогли протидіяти Дорошенкові і орді і були розгромлені[578].

27 серпня 1672 p. трьохсоттисячне турецьке військо зайняло Кам’янець-Подільський. Рурський у вже згадуваній роботі відзначає велику потенціальну силу опору українського населення Кам'янця-ГІодільського, яку ігнорувало польське командування. Прикуті до Старого замку, що не мав великого значення, шляхетські регіментарі зовсім не займались обороною самого міста. Кам’янецькі міщани заперечували проти капітуляції польського гарнізону, вони готові були продовжувати боротьбу з агресорами. Біскуп Лянцкоронський, який перебував у Ka- м’янці-Подільському, говорив: «Коли захотів просити у турок про armistitum, то міщани, особливо жінки, зрозумівши, що задумали здати місто, дуже різко осуджували, кваліфікуючи це як зраду»[579]. Кам’янець-Подільський зазнав страшенного спустошення і розорення від турецьких військ. Провина за це, безперечно, лежить і на Дорошенкові. його серденятські полки разом з частиною татарської орди брали участь у битві за Кам’янець-Подільський, виконуючи в Орининському степу роль заслону ■для турецької, армії.

Про взяття турецько-татарським військом Кам’янця- Подільського Дорошенко сповістив правобережне населення широкомовним універсалом, в якому він також повідомляв, що з дозволу султана відокремлюється від нього і з своїми козацькими військами і татарськими ордами йде на «заспокоєння України» [580].

У грудні 1672 p. Дорошенко,повернуршись в Чигирин, направив послання на Січ, в якому просив запорізьких козаків перейти на його бік1. У цьому посланні яскраво проявилась демагогія Дорошенка, який намагався промовчати про свою участь у спустошливій навалі турецько- татарських військ на Україну, невиразно заявляючи, що він «в далыных странах все лето был с войском, радеючи

0 успокоении несчастливых в плаиевной отчине меж.ду- усобіных мешани'н»[581] [582].

Після зайияття Кам’янця-Подільського i ряду невеликих укріплених замків турецькі війська окупували Поділля. Султан розташувався в Бучачі. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські і валаські війська, а також серденятські полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо на своєму шляху спалювало і знищувало все, не затримуючись, проте, коло українських міст, що чинили опір.

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що у значній мірі була результатом суперечностей між ханом

1 султаном і між останнім і Петром Дорошенком. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, що була для нього об’єктом грабежів, джерелом прибутків.

Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут нема, що шляхта ве- ie переговори з турецькими представниками про мир.

2 вересня 1672 p. почалось безприкладне пограбування країни. B історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він іпошнрився, і щодо кількості захоплених у полон людей. ·

Величезне ординське військо зайнялось грабежем, вдавшись до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Ca- на і Карпатських гір.

Хан поділив свої полчища на три великі групи, що розташували свої коші в Немирові, Комарові і за Дністром. Охоронювані відбірними ханськими військами, коші являли собою опорні пункти, де зосереджувалось по 10—

Io тис. ординців і куди звозились захоплена здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялись дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не могло чекати ворота і не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари найбільше захопили ясиру.

Неможливо визначити кількість захоплених у полон. Але відомо, що за одип раз у татарських орд тоді відбивали по 20 тис. невільників. Польське посольство у своєму щоденнику записало, іцо коло Львова татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей, за короткий строк їх пройшло вже кілька десятків тисяч ’. Можна припустити, що татари виганяли в неволю населення цілих районів.

Польські правителі проявили цілковите безсилля перед агресорами, які роздирали нещасну Україну. Посполите рушення так і не зібралось. Король зосередив частину війська для захисту своєї особи від замахів політичних противників. Тільки коронний гетьман Ян Собесь- кий зумів сформувати з десяти гусарських корогв і решток кварцяних частин невелике, але боєздатне військо (1,5 тис. чоловік). Протягом тижня воно зробило відважний рейд через територію, де орудували татарські орди.

Польський буржуазний історик Гурський спеціально займався вивченням цих подій. Bin перебільшує значення польського війська, ідеалізує самого Собеського, не враховує ролі народного опору татарському наступу. Слід відзначити, що інший польський буржуазний учений Шуйський у четвертому томі своїх систематичних нарисів з історії Польщі, дуже коротко розповідаючи про похід, правильно пояснює казкові перемоги цього невеликого польського загону над 80-тисячним військом татар. Серед інших причин, що забезпечили перемогу, Шуйський називає і «спільні дії всього селянського люду»[583] [584]. Дійсно, навіть донесення Собеського королю, а також щоденник походу[585] свідчать про масові виступи українського і польського селянства проти татарських загарбників.

Селяни відіграли велику роль у знищенні ворога, що ховався в лісах і болотах після розгрому загону нурадин- салтана, який змушений був кинути зібраний в коші піл Комаровим великий ясир після невдалих спроб відправити його у Крим.

Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Роз- нятова і Новичів, влаштували засаду у Беднаровських Лісах, створивши там засіки, і перешкодили переслідуваному ворогові сховатися. Вони знищили кілька тисяч татар. Собеський відзначає у селян «велику на те поганство завзятість» '. Сільське населення давало відсіч загарбникам. Селяни також повідомляли Собеському дані про пересування татарських загонів.

Українському і польському селянству належить чимала заслуга і у визволенні полонених, яких, за підрахунками Гурського, відбили не менше 50 тис. чоловік, і узнищенні ворога (20 тис. чоловік).

18 жовтня 1672 p. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттомаиською Портою, за яким він відступав Туреччині та її васалу Дорошенкові велику частину Правобережної України. Український народ не підкорився інтервентам і вчинив запеклий опір введенню турецьких гарнізонів у правобережні міста.

Запорізьке козацтво, у середовищі якого дедалі посилювалось тяжіння до Росії, поступово перестає визнавати владу Польщі, незважаючи на Андрусовське перемир’я, і виконує тільки розпорядження російського уряду. B 1672 p. запоріжці вже не входять до складу польських військ. Виняток становлять кілька десятків чоловік на чолі з Ханенком. Ta й серед цих останніх переважали представники старшини. Навіть і вони добивалися від російських властей пропуску на Запоріжжя через Лівобережжя, на що було одержано царський указ. Кузьма Данилов, який перебував в Січі, розповідає, що серед козаків поширювалась чутка про намір Ханенка повернутися у Польщу. B зв’язку з цим вони втекли на Січ. Ханенко залишився один. Він просив Івана Сірка не приймати козаків, але останній йому в цьому відмовив [586] [587]. Як відомо, пізніше, у 1674 p., Ханенко здав ової гетьманські регалії лівобережному гетьману.

У 1672 p. Запорізька Січ виступила проти турецько-татарських агресорів за вказівками російськрго уряду, який

і організував наступ козаків і підвладних йому орд кочівників на володіння Кримського ханства з метою створення, так би мовити, другого фронту або, як писалось у царській грамоті до польського короля, «для отвращения турские и крымские войны» '.

Ha Запорізьку Січ був надісланий царський указ про об’єднання з калмиками і донськими козаками «сухим путем или на море чайками» [588] [589] для активного спільного виступу.

3 Січі в Москву відправили спеціальне посольство на чолі з Андрієм Сахненком, яке повезло листа від кошового отамана з викладом наміченої програми. Запоріжці готові були в найближчий час організувати сухопутний похід проти Кримського ханства спільно з донськими козаками, калмиками, єдисанцями і черкесами. Але для цього названі союзники мали одержати царський указ про вистуїп «а Січ для з’єднання з запоріжцями. Користуючись нагодою, кошовий отаман просив надіслати на Запоріжжя гармати, порох, свинець і «всякие хлебные запасы». Морський похід Січ змушена була відкласти на весну за відсутністю чайок, та й «время испоздало»[590]. Царські власті оперативно виконали всі вимоги запорізьких козаків. Ромодановський одержав розпорядження негайно вислати з Бєлгородського полку гармати, порох і свинець, а з Лівобережної України хлібні запаси, йому також доручалось виготовити на ранню весну каюки, що їх запоріжці мали використати для будівництва чайок.

Одночасно «наскоро с нарочным гонцом» на Дон і в калмицькі кочовища були надіслані царські укази про негайну відправку на Запоріжжя. Лівобережним жителям пропонувалось за власним бажанням іти на Січ для участі у поході запорізьких козаків [591].

У вересні 1672 p. на Запоріжжя прибули три представники калмицьких тайш, які домовилися про похід. Після цього калмицькі війська і загони ногайських татар, які відокремились від Кримського ханства, з’єднались з запорізькими козаками. B цей же час на Січ прибули донські козаки па 15 стругах і привезли з собою запаси солі. Було вирішено скористатися з того, що хан за наказом султана вивів свої війська на Україну '. Після короткочасної підготовки об’єднане військо виступило в Крим [592] [593].

He збереглось даних про результати цього походу. Очевидно, російський уряд не мав про нього офіціальних повідомлень. 7 жовтня 1672 p. у царській грамоті, надісланій з гінцем Семеном Щеголєвим на Січ, запитувалось: «И вы к нам... о приходе калмыцких тайшей и о походе своем в Крым по се время не писывали неведомо зачем, и что у вас над Крымом и над крымскими людми какой промысл был ли, о том нам... неведомо ж» [594].

Проте є відомості, що запорізькі козаки в той час посилили сторожову службу «на шляхах татарских» в районі Буга і Дніпра [595].

Царський уряд мав також намір організувати похід ратних людей проти Кримського ханства. Провідниками повйнні були стати запоріжці та українські лівобережні козаки. Ha початку жовтня 1672 p. з приставом Андрієм Тутихіним на Січ була послана грамота, в якій говорилось: «В Войске Запорожско.м выбрать из казаков человек двух или трех знающих, самых добрых людей, которые б знали путь 'на Крым сухим путем, а на Черное море водяным путем достаточно, и, выбрав, прислати к нам... для лутчего промыслу над Крымом, не замотчав» [596].

31 грудня лівобережний гетьман Іван Самойлович доповідав царю, що він відправив у Москву козаків, в тому числі і запоріжців, «поля и моря -ведущих» [597].

Ha деяке зниження активності Січі у боротьбі проти турецько-татарської агресії в 1672 p. узначній мірі вплинуло те, що запорізькі козаки втратили тоді свого талановитого організатора і керівника походів Івана Сірка, його арешт і заслання весною 1672 p. були тяжким ударом насамперед для запоріжців. Знаменитого кошового отамана по-зрадницьки схопив полтавський полковник Федір Жученко під час перебування Сірка на Слобожанщині, коли останній віз до Ромодановського полоненого мурзу Танмамета. Цей акт грубого насильства над знаменитим запорізьким отаманом Жученко вчинив за до- рученням ряду генеральних старшин. Самовільний арешт Сірка був наслідком боротьби старшинських угруповань за владу напередодні виборів нового лівобережного гетьмана. Вони не хотіли допустити на виборчу раду широкі маси козацтва, особливо запоріжців на чолі з своїм кошовим отаманом, які користувались величезним авторитетом і могли мати вирішальний вплив на її учасників. Тим більше, що рядове запорізьке козацтво і Іван Сірко, беручи активну участь у політичних подіях і суспільних рухах на Україні кінця 60-х — початку 70-х років, завжди різко виступали проти міжусобних чвар, що мали згубні наслідки для України. Кошовий отаман енергійно виступав проти тієї верхівки української старшини, яка в боротьбі за «гетманские маєтности, за млини» закликала на допомогу татарських мурз і турецькі війська, що Сірко розцінював як зрадництво. Він сам ніколи не користувався допомогою татар. Мета мого життя, говорив він, захист батьківщини, а не її розорення.

Сірко зовсім не прагнув використати свою величезну популярність і любов до нього народу для захоплення влади. Кілька разів він прямо заявляв, що «никакова гетьманства» не бажав. Пізніше він висловив думку про те, що коли б йому дали гетьманство на один рік, він мобілізував би всі сили України на повний розгром Кримського ханства.

Старшина передала кошового отамана царським властям, які відправили його в Москву, а звідти заслали в Сибір, у Тобольськ. Царський уряд не міг простити запорізькому отаману його керівну участь у народному повстанні 1668 p. на Слобожанщині, його колишні зв’язки з Степаном Разіним. Заслання Сірка без суду і слідства було проявом цілковитої сваволі старшини і царських властей.

Запорізька Січ одразу ж почала клопотати про повернення свого отамана. Літом 1672 p. спеціальне посольство на чолі з Овсієм Шашолом вело в Москві переговори з царським урядом відносно цього.

Новий кошовий отаман Лук’ян Андрієвич вказував на видатну діяльність Сірка, на його виняткову роль у боротьбі з турецько-татарськими агресорами («Полевой наш вождь добрый и правитель, бусурманам страшный воин»). Сірка треба обов’язково відпустити, бо «у нас второго такого полевого воина и бусурманов гонителя

нет». Андрієвич недвозначно натякав на негативні наслідки ізоляції Сірка.

Дізнавшись, що «страшного Крыму промышленника і счастливого победителя, который их всегда поражал и побивал и крестьян из неволи освобождал», знаменитого Сірка немає на Україні, турецько-татарські агресори активізували свої дії. Весною 1672 p. вони двічі вчиняли напади на Січ. У перший раз 500 татар намагались пробратись на Запоріжжя, але їх розбили і розсіяли. Ti, кому вдалось врятуватись, підійшли до Кишеньки, намагаючись захопити там язика. Але їх перехопили козаки Полтавського полку на чолі з полковником Розсохою. Крім 10 чоловік, що потрапили у полон, всіх татар знищили.

Безславно закінчилась і друга спроба захопити Січ, хоч на цей раз козаки зазнали чималих втрат. Через кілька днів після першого нападу 3 тис. турецьких яничар непомітно наблизились до Січі, безшумно зняли охорону і заповнили центральну площу — плац. У той час у куренях-казармах було небагато козаків. Але за першим сигналом тривоги вони кинулись на ворога із зброєю, дубинками, «кто, що мел в руках». Турків витіснили «с посредку Сечи», а потім зовсім прогнали. Ha площі залишилось багато трупів і тур.ків, і козаків *.

9 січня 1673 p. Андрієвич від імені Запорізької Січі звернувся до гетьмана Самойловича з проханням: «Все мы, старшое и меншое товарство Войска Запорожского... , о Иване Серке все смиренно и покорственно благодетеля нашего просим: изволь донести прошение свое к его ц. пр. в., чтоб, по твоему челобитью, отпущен был к нам для лутчего промыслу над неприятели нашими» [598] [599]. -

За Івана Сірка перед царем клопотав навіть уряд Речі Посполитої, який мав намір скористатись популярністю і талантом кошового отамана в своїх цілях. Влітку 1672 p. королівський гонець Христофор Ковалевський переконував у Москві, що звільнення видатного керівника Запоріжжя матиме позитивне значення як для Польщі, так і для Росії, що треба «того Серка на общую услугу увольнить», бо і раніше він, «служа обоим в. r., непре- станно над общим неприятелем, над крымским ханом промысл чинил». Гонець відзначав, що ізоляція Івана Сірка ускладнила боротьбу проти Дорошенка та його союзника — татар, і навіть пересказав послання правобережного гетьмана до Білгородської орди, в якому останній намагався переконати татарських мурз, що тепер тили безпечні і орда може безбоязно іти на Україну.

Ha початку 1673 p. Іван Сірко був відправлений у Москву, звідти йому дозволили повернутись на Україну. Перед цим він разом з кількома колишніми учасниками повстання Разіна готував втечу, для чого було навіть таємно закуплено зброю. 30 березня 1673 p. Сірко виїхав на Запоріжжя. Він повернувся на Січ на початку літа. Вже через короткий час Сірко очолив перший похід запорізьких козаків у цьому році. Самовидець так записав про результати походу: «И Серко много того лета шкоди починил c колмиками в Криму, и в Белогородщине попу- стошил» *.

Даремно ми стали б шукати детальний опис походу у донесенні Івана Сірка, направленому царю у липні 1673 p. Як і попередні повідомлення Сірка, воно відрізняється надзвичайною лаконічністю. У листі говориться, що запоріжці ходили «под турской город Ачаков, который стоит на Днепре, з 2000 человек казаков. И около того города посад весь выжгли и людей в полон побрали, а стада все конские и животинные отогнали» [600] [601]

Про цей похід є відомості i в польських джерелах. Через Очаків у той час проїжджав польський офіцер, який повертався з татарського полону. Він називає точну дату походу—7 липня і вказує, що ,козаки закопили кілька сот полонених і багато худоби [602].

Що це була велика операція, свідчить той факт, що турецьке командування змушене було виділити значну частину Кам’янець-Подільського гарнізону на допомогу Білгородській орді.

Ледве Сірко закінчив один похід, як він організує другий. При цьому кошовий отаман зумів мобілізувати на боротьбу з татарськими ордами, крім запоріжців, слобідських і лівобережних козаків. Перед другим походом він написав листа лівобережному гетьману Самойловичу і слобідським полковникам. Самойлович розпорядився, щоб з Полтавського, Гадяцького і Сумського полків прибули козаки «о-дву-конях... к Серику на помочь»1. Сірко веде 4,5 тис. козаків на Муравський шлях, щоб перерізати дорогу татарським загонам, які йшли на Україну для грабежу. Велика орда у 8 тис. чоловік встановила свій кіш на цьому шляху, перехопила і порубала деякі ватаги полтавських козаків, що йшли на Запоріжжя. Один з татарських загонів напав на козаків Сірка. Три дні татари атакували запоріжців, намагаючись стиснути їх в кільце. «Иваца Серка,— розповідали полтавські козаки,— атамана кошевого запорожского, в степи обступив, три дни добывала; толко ничего ему не учинив, под городы и села... слобоцкие пошла» [603] [604]. Сірко не тільки вивів козаків з оточення, а й, захопивши язиків, «счасливо, на кош возвратился» [605].

Полонені в один голос заявляли, що татарські війська стоять коло Перекопа, готові напасти на Україну, насамперед на Полтавський полк[606]. Тому Сірко почав готувати новий похід. Підготовку до нього прискорив приїзд на Січ російського гінця Кузьми Данилова. Запоріжцям було наказано переправити в Шах-Кермень привезені Даниловим царські грамоти, адресовані ханові, Шереметеву і послу Михайлову, які перебували в Криму. Зібрали січову раду, на якій Сірко запропонував добро- вільцям відправитись у Крим, але охочих не знайшлось. За умов, коли ханські війська вже готові були рушити в похід на Україну, така поїздка могла коштувати життя. Запорізькі козаки заявили на раді, що бажаючих направитись в Крим «в нынешнее время нет, потому что, кому де ехать, тому де назад не быть» [607].

Тоді Сірко вирішив доставити царські грамоти іншим шляхом. Російський гонець був залишений в Січі, а низове Запорізьке Військо відправилося у похід, захопивши з собою і царські грамоти. 24 серпня 1673 p. з Січі вийшло 5 тис. запоріжців, яких Сірко поділив на два загони за родом зброї. Піхота, посаджена на чайки, направилась вниз по Дніпру. Вона і повезла царські грамоти. Другий загін запоріжців-кіннотників кошовий отаман очолив сам і повів берегом *.

Козацька піхота вступила у бій з гарнізоном нової турецької фортеці у пониззях Дніпра коло Таванської пристані. Зазнавши значних втрат, турецький гарнізон відступив. У полоннотрапили два татарини і якийсь великий турецький начальник Велі-ага, від якого запоріжці одержали дуже важливі відомості про дислокацію турецьких і татарських військ[608] [609]. Під час походу один з козаків таємно доставив царські грамоти адресатам. Загін піхотинців повернувся на Січ.

Кінний загін на чолі з Сірком атакував Тягин. Запоріжці зайняли околиці міста. Турецько-волоський гарнізон укрився в «Малом городке» [610]. Після цього загін Сірка, захопивши і зруйнувавши фортеці Ізмаїл та Очаків, майже без втрат повернувся на Січ. Тільки троє козаків потрапило в полон, двох з них одразу ж відправили до султана [611].

Напад запоріжців викликав сум’яття серед турецьких військ, які перебували в Молдавії, і перешкодив здійсненню їх наміру піти на допомогу гарнізону фортеці Хотин, облогу якої вели тоді польські війська 5.

Після походу на Тягин кошовий отаман особисто відправився «на морские разливы» до сторожових команд і очолив їх бойові дії.

У вересні 1673 p. воєводі Трубецькому доповідали, що загін Івана Сірка, «чатуючи в степи татарской», захопив язиків, які розповіли про виступ турецьких військ на допомогу Дорошенкові6.

Наприкінці січня 1674 p. був організований похід російської армії і лівобережних козаків на Правобережжя, населення якого підтримало цей виступ. Виникли партизанські загони, які розправлялись з союзниками Доро- шенка — татарами, що зимували на Україні. Було визволено ряд правобережних міст. Коли російські війська і козацькі полки повертались на Лівобережжя, з ними переправилась і частина правобережного населення.

У середині березня у Переяслав з’їхались правобережні полковники, старшина і «значные» козаки. Відбулась рада. 10 правобережних полків знову в’єднались з Лівобережною Україною у складі Російської держави. Гетьманом обох частин України на раді був обраний Іван Самойлович. Михайло Ханенко добровільно здав свої гетьманські клейноди. Дорошенко не іпогодився підкоритися новообраному гетьманові і через своїх резидентів у Константинополі і Кам’янці просив надіслати турецькі війська на Україну.

Для Запорізької Січі життєвим завданням у 1674 p. залишалась боротьба з турецькою агресією. Як і раніш, діяли сторожі, організовувались бойові експедиції і надсилались спеціальні команди у степ і в пониззя Дніпра. Іван Сірко доносив Ромодановському 28 травня 1674 p.: «Промысл прилежный над бусурманами чинити не перестаєм, языков много поиманых на сих часех имеем» ·.

11 червня команда запорізьких козаків, очолювана Іваном Сірком, направилась до Бугу. Уманський полковник писав гетьману Самойловичу, що «он, господин Cep- ко,.. хочет неприятеля, где слышать об нем будет, иска- ти» [612] [613]. B районі Інгулу запорізькі козаки помітили людей, які пробирались через степ. Серед них були татари. Сірко відрядив загін козаків на чолі з Олексієм Бородаєм і Яковом та Василем Темниченками для захоплення невідомих.

Старшим серед захоплених був Іван Мазепа, який служив тоді у Дорошенка і направлявся до кримського хана і турецького султана. Мазепа вже втретє їхав у Туреччину і Крим за розпорядженням правобережного гетьмана [614], який в зв’язку з погіршенням свого становища знову закликав війська агресорів на Україну.

Мазепу супроводжували 9 татар як провідники і охорона. Він віз з собою також 15 лівобережних козаків, які в різний час потрапили до Дорошенка в полон. Забитих в колодки, правобережний гетьман надсилав їх як дар візи- рю та іншим впливовим особам султанської Туреччини. Коли запоріжці дізнались, куди везуть їх нещасних співвітчизників, вони буквально хотіли розтерзати Мазепу. Запоріжці, для яких боротьба за визволення полонених з турецько-татарської неволі була життєво важливою справою, вважали вчинок правобережного'гетьмана страхітливим. Згодом вони називали Дорошенка «иудиным товарищем», бо він козаками «як живою монетою» хоче «купити... у бусурманов... милость».

Сірко не допустив самосуду над Мазепою, переконавши своїх козаків, що від прислужника Дорошенка можна дістати корисні відомості ■. Мазепу закуівали і возили з собою кілька тижнів, а потім відвезли на Січ. Звідти його відправили до гетьмана Самойловича, а той — у Москву.

Експедиція Сірка в районі Бугу тривала. Запоріжці побували в Чечельнику, доходили до Умані, з’єднались з козаками Уманського і Тарговицького полків для спільної боротьби проти татар. Сірко звернувся до Самойловича з проханням надіслати козацьке військо і клопотати перед царем про відправку донців з атрилерією[615] [616].

Степан Матвєєв, який побував у Туреччині і Валахії «для торгового промыслу», розповідав: «А полковник де Серик стоит c войском на степи на татарской границе; от Тумани с полмили, а с ним казаков тысячь з десять, и посылает де полку своего казаков в подъезд за реку Днестр к волоской границе под татарские войска для языков почасту» [617].

Дії запоріжців на чолі з Сірком в районі Бугу викликали переполох серед татар, які безчинствували коло Тарговиці і на Ташлику. Один татарський загін розорив два містечка Уманського полку (Христинівку і Удженів- ку) і вигнав в неволю півтори тисячі жителів. У «Дикому полі» кілька десятків полонених втекло. Повернувшись додому, вони розповіли, що коли татарські мурзи «услыша про Серка и про полки наши, Уманской й Тарговиц- кой, на отпор им c полком конным запорожским... высланных, в великой были тревоге и несколко дней... B полях бегая, немедленно в Казьі-Кермени, ниже Запорожья лежащему, прямо пошли» '.

Запоріжці зібрали дуже важливі відомості про плани нового вторгнення турецького султана і кримського хана на Україну[618] [619].

B 1674 p. султан знову направив сюди свої сили за наполегливими проханнями правобережного гетьмана, влада якого після походу російських військ і визволення ними ряду міст Правобережжя поширювалась тільки на міста Жаботин і Медведівку. Ha початку серпня 1674 p. на Поділля вступили війська під командуванням Kan- лан-паші і відбили Хотин. Услід за цим вторглись головні турецькі сили; вони захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи і грабуючи їх нещадно, виводячи в неволю жителів. Українське населення і козацькі гарнізони, до складу яких входили і запоріжці, направлені на Правобережжя гетьманом Самойловичем, намагалися чинити опір, мужньо вступали в боротьбу з переважаючими ворожими полчищами.

Особливо трагічна була доля населення Ладижина і Умані, щодо якого Дорошенко проявляв чорну зраду. П’ятисотенний гарнізон в Ладижині, до якого, як і в Умані, івходили запоріжці, івідважно захищав місто, оточене з усіх боків турецьким військом, що безперервно атакувало. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантувавши їм безпеку. Козаки під керівництвом Мурашка сховались в замку і продовжували захищатись, поки всі не загинули. Турки увірвались в місто, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в полон [620].

Подібна історія повторилась і в Умані. Дорошенко умовив старшину міста відправитись в турецький табір просити пощади, хоч йому було добре відомо, що візир наказав Мустафі-паші спалити Умань, а жителів погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили і відправили на галери як невільників. Населення міста і козацький гарнізон протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом. Через перевагу сил ворог зайняв Умань і спалив ЇЇ.Серед відправлених на каторгу полонених з Умані і Ладижина було 4 тис. запорізьких козаків.

Від Умані Каплан-паша відійшов за Буг. Кримський хан продовжував грабувати населення. Російські війська і лівобережні козацькі полки, які перебували на нравому березі і обложилиЧигирин, були Ювересня відведені Po- модановським і Самойловичем до Києва, оскільки виникла небезпека нападу на місто турецьких і татарських військ. Ha лівий берег рушило і українське населення Правобережжя. Громадськість України засуджувала Ca- мойловича і Ромодановського за те, що вони покинули Правобережжя і не подали допомоги ладижинським і уманським жителям. Запоріжці прямо обвинувачували Самойловича в тому, що він не відгукнувся на прохання ладижинців і уманців.

Як шквал пройшли турецькі і татарські війська по розореній, залитій кров’ю Правобережній Україні. Ha осінь султанські сили повернули за Дністер, а хан з ордами — в Крим.

Дорошенко вчинив зрадництво і щодо Запорізької Січі, яка відмовилась підпорядкуватись йому і зміцнювала свої зв’язки з Росією. Наприкінці грудня 1674 p. турецьке командування за порадою Дорошенка направило на Січ загін яничар, яким було наказано змести з лиця землі центр запорізького козацтва. Яничари майже повністю були знищені. Подробиці їх нападу невідомі. Деякі свідчення іпро нього 'подає літопис Велинка.

3 самого початку наступного року стало відомо про підготовку нового походу агресорів на Україну. Про це розповіли на Запоріжжі втікачі з татарського полону. Відносно виступу військ Нарим-салтана і Ширин-бея на оборону турецьких кордонів повідомляли козаки з кінного запорізького загону, який перебував у пониззях з розвідувальною метою. Сірко дав про все це знати Самой- ловичу, відправивши йому листа 13 січня 1675 p.1

У перших числах січня 1675 p. з Січі на Очаків відправились 300 козаків на чолі з запорізькими полковниками Міскою, який очолював кіннотників, і Ілкою Волошени- ним 2, який командував піхотинцями. Цей загін мав на

меті своїми нападами відвертати сили агресорів. Через місяць він повернувся на Запоріжжя із значною здобиччю. Велике військо запоріжці відправити тоді були не в силі, бо в зимовийчас на Січі звичайно бувало малолюдно. B особливо тяжкому становищі знаходилась запорізька кавалерія, коні якої «уступили в поля и ныне кочуют». B тих, хто повернувся з пониззів Дніпра, «кони зело изнужены и беспрестанно в посылке, я отпустил их по городем на отпочив» — вказував Сірко1. Тому запоріжці змушені були відмовитись від пропозиції калмиків взяти участь у спільному нападі на Крим, хоч останні прислали на Січ 4 тис. чоловік.

Навесні 1675 p., коли стало відомо про виступ ханських орд і вторгнення у межі Правобережної України турецького війська під командуванням Ібрагім-паші, з запорізької столиці вийшов кінний загін у 500 козаків на чолі з Іваном Сірком. Наказним кошовим отаманом на Січі залишився Іван Брикало, великий знавець морської справи, який раніше «присылан был к Москве морского ходу знатным человеком» [621] [622].

Загін Сірка направився на «обыкновенные места», де запоріжці звичайно «промысл прилежно чинят». Це був район Бугу і Інгулу, перехрестя шляхів, по яких татарські загони завжди повертались з України в Крим з захопленими полоненими.

Запорізьке кінне військо дуже успішно діяло в степах протягом кількох тижнів. «Где бы ни есть услыша о возврате неприятелском, о Турках и Татарех, прилежно о сем промышлял», — повідомляв Сірко Ромодановсько- го[623]. B результаті розгрому великого татарського загону запоріжці визволили 1 тисячу полонених[624] [625]. Військо Сірка розбило і інший великий татарський загін, який йшов на поповнення військ калги-салтана. Від запоріжців відокремився загін в 100 чоловік під командуванням Власа Бородавченка і напав на Кизи-Кермень. Запорізький загін повернувся на Січ з трьома язиками, від яких була одержана інформація про переговори султана, хана, Дорошенка і короля6. Вдалось встановити кількість

військ Ібрагім-паші та його артилерії (33 гармати), стало відомо про дії турецьких військ над Дністром і облогу ними Бара і Рашкова, про розташування ханських орд на Чорному острові і т. д.

16 червня 1675 p. військо Сірка повернулось в Січ, пробувши у степу понад два місяці *.

Крім цієї експедиції, запоріжці протягом другої половини квітня і травня тричі ходили на Перекоп і в турецькі фортеці. Слідом за Сірком 40 запоріжців відправились «под турские городки». Вони швидко повернулись з 80 полоненими і трофеями. Ha початку травня 300 запоріжців повів під Перекоп колишній кошовий отаман Луцик. Цей загін захопив полонених та худобу і розгромив частину ногайської орди. Запоріжці повернулись на Січ через два з половиною тижні, привівши з собою 300 полонених.

23 травня 1675 p. на Перекоп рушив загін запоріжців на чолі з Трохимом Васильєвим. Одночасно понад 300 козаків пішло на море[626] [627].

У зв’язку з новою навалою турецько-татарських військ уряд Речі Посполитої намагається привернути на свій бік Сірка, закликає запоріжців до спільних дій. Весною 1675 p. на Січ прибув спеціальний посол ротмістр Заві- ша, через якого польський король запропонував запоріжцям піти до нього в обоз. Запоріжці на раді на пропозицію Сірка відповіли королівському послові, що без царського указу не виступлять. Вони не відправили своїх гінців до короля, а переслали відповідь з польським послом, негайно повідомивши про це лівобережного гетьмана Самойловича[628]. У грамоті до Запорізького Війська цар схвалив рішення ради, наказавши і надалі не допомагати польським військам, мотивуючи це небезпекою татарських вторгнень[629]. Разом з тим запорізьким козакам пропонувалось організувати похід своїми силами. Царський уряд не хотів безпосередньо втручатись в польсько-турецьку війну. Але він намагався всіляко допомогти Польщі дипломатичним шляхом і бойовими діями Донського і Запорізького Війська.

Турецька армія в той час просувалась по Правобережжю. ГІІсля взяття Збаража вона направилась на Львів. Облога міста була доручена кримському хану з його 40-тисячною ордою. Війська, керовані польським королем Яном Собеським, відігнали татар від Львова.

Хан змушений був залишити Україну ще до закінчення воєнних операцій в зв’язку з звісткою про похід запоріжців на чолі з Сірком і російських військ разом з донськими козаками на Крим. Ініціатива цього иоходу належить Сіркові. ІЦе 14 березня 1675 p. він через свого посланця Григорія Дробинка запропонував російському урядові організувати об'єднаний великий похід проти Кримського ханства з метою примусити хана вивести своє військо з України. Запоріжці писали царю: «Имеем о том подлинную· ведомость, что орда вся воинская пошла к турскому салгану на помочь, и коль скоро крымский хан послышал бы наш поход, тотчас бы он покинул чюжое, свою землю берег» *. Вони просили розпорядитись, щоб гетьман Самойлович направив 20 тис. лівобережних козаків на Україну, а сам з військом пішов My- равським шляхом на Крим, а також, щоб прислали «сколько есть готовых» човнів.

Похід був здійснений тільки восени 1675 p., але не в таких масштабах, які мали на увазізапоріжці. Проте це був один з найбільш великих спільних походів запорізьких і донських козаків та калмиків у другій половині XVII ст.

У жовтні з Царицина виступив з невеликим загоном князь Каспулат Муцалович Черкаський. Він зупинився коло Дону, дожидаючись калмиків. Головний калмицький тайша Аюкай надіслав численне кінне військо на чолі з своїм братом Великим Замсу. Але останній самовільно повернув у свої улуси, відправивши до Черкаського тільки тисячний загін під командуванням мурзи Ma- зан-Батиря.

Донське Військо послало 300 кінних козаків на чолі з Фролом Мінаєвим. Разом з Черкаським донці відправились на Січ. Тут на них вже чекали готові до походу запоріжці під командуванням Сірка.

Об’єднані сили з Січі направились у Крим, куди вони проникли через Сиваш. Козаки зняли застави коло Ka- [630] м’яного мосту, встановлені для затримки козацьких і калмицьких загонів, про рух яких було відомо в Бахчисараї. Були також розбиті і розсіяні інші татарські війська, які намагались перешкодити просуванню об’єднаних сил в глиб півострова. Татари зазнали великих втрат. Козаки і калмики зруйнували 37 татарських сіл, пройшовши весь Кримський півострів. Вони здобули значні трофеї, захопили великі стада, взяли багато полонених.

Коло Перекопу була зроблена ще одна спроба затримати козаків. Тут сконцентрувались великі татарські сили, очолювані трьома кримськими салтанами. Тривалий бій закінчився цілковитим розгромом татар, значна частина яких була знищена або взята в полон. У полон потрапив відомий мурза Батирша-Мансуров. Донські і запорізькі козаки без будь-яких втрат з тріумфом повернулись на Січ >.

Втеча хана з України в результаті цього запорізько- донського походу, прибуття російських військ на Правобережжя в 1675 p. і зайняття ними Кореу.ня привели до цілковитої ізоляції Дорошенка. Ненависть українських народних мас до кривавого правобережного гетьмана, який закликав агресорів і разом з ними чинив страшні злодіяння, в останні два роки досягла крайніх меж. За підтримку, одержувану від турків і татар, він безжалісно розплачувався своїми співвітчизниками. Улітку 1674 p. Дорошенко у своїх універсалах обіцяв містам Правобережжя безпеку, якщо вони добровільно здадуться, і тут же віддав татарам у полон населення, яке підкорилось. Наприклад, жителів містечок Орловець і Бикліїво «с женами и детьми и инных многих в бусурманскую неволи отдали, и эти местечки сжег» [631] [632]. Коли хан підійшов до Чигирина, обложеного російським військом, Дорошенко особисто подарував йому 200 лівобережних козаків. Татарським мурзам він віддав у неволю у Чигирині 30 лівобережних козаків [633].

У цей час посилилось переселення доведених до відчаю безперервними татарськими розореннями жителів Правобережжя на Лівобережну Україну. Сюди переходили окремими сім’ями, цілими селами і містами. Пограбовані, Інапіводягнені люди найчастіше добирались пішки.

Коли правобережний гетьман дізнався, що на переправах скупчилось 10 тис. правобережних жителів, він наказав порубати їх, а тих, хто залишився живим, віддав татарам. Це не припинило потік переселенців на Лівобережжя. Правобережжя пустіло. Чигирин перетворився на справжній невільничий ринок. Татари торгували українцями на вулицях міста, навіть під самими вікнами будинку Дорошенка ’.

Безперервно чути було стогін, прокляття на адресу правобережного гетьмана.

Про ставлення українського народу до Дорошенка свідчить, між іншим, тогочасний псалом, який, незважаючи на релігійну форму, відображає справжні настрої населення.

За Дорошенка гетмана Пуста Украйна стала..

Bce в его бунты Пришло всем до згунту:

Церкви опустели,

Обители разорились,

Осквернена земля Пред турецкое племя.

Подолие плача-рыдая,

Украина стогня-вздыхая,

Чад своих заколенных И в неволю отведенных И всех вместе згондованных,

През поган оплюндрованных [634] [635].

Осавул Лизогуб писав лівобережному полковникові: «Тут всі люди, бачачи утиски від турків, Дорошенка, і нас всіх проклинають і всяке зло задумують» [636].

Навіть нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишилась при ньому, згодом втекла. Пішов від нього обозний, повівши з собою на лівий берег коні і всю худобу гетьмана. Старшина зазначала, що Дорошенко усвідомлював всю глибину свого падіння, розумів, що йо- го союзники «нашею кожею торгуют» ', але все-таки намагався вдержати свою ефемерну владу за допомогою султана і хана.

Тільки зовсім безвихідне становище змусило його у 1675 p. відновити переговори з Росією. Але і тоді він продовжував подвійну гру, закликав турецького султана до війни проти Росії.

Головним противником намірів Дорошенка зберегти своєгетьманствохочабпід егідоюРосії був Самойлович. Тому правобережний гетьман приймає присягу на вірність Росії не перед лівобережним гетьманом і російським головнокомандуючим Ромодановським, а перед Запорізькою Січчю. Дорошенко знав про те, що запоріжці нерідко були вирішальною силою при виборах гетьмана і сподівався, що після прийняття від нього присяги вони підтримають його і він буде залишений гетьманом Правобережної України під протекторатом Росії. Як говорить літописець, Дорошеїн.ко «Н'Одбужал так занорожцов, яко теж и в Полтавщине и инных городах украинских, през людей собе зичливых, жеби ся збунтовали на своего гетмана и на раду зезволили» [637] [638]. B той же час Дорошенко вважав, що присяга Росії через Запорізьку Січ носитиме характер неофіціальний і не остаточний. Він також боявся, що козаки, які перейшли на лівий берег, знищать його як винуватця всіх бідувань змученої і залитої кров’ю Правобережної України [639].

Офіціальним мотивом присяги запоріжцям було побоювання Дорошенка за своє життя в тому разі, коли він потрапить до рук свого суперника Самойловича.

Запорізькі козаки та їх кошовий отаман Іван Сірко пішли назустріч Дорошенкові, бо це відповідало домаганням Січі на керівну роль у виборах гетьмана.

Питання про прийняття присяги від Дорошенка обговорювалося на січовій раді ще раніше. 12 березня 1674p. на пропозицію Івана Сірка було вирішено встановити зв’язок з Дорошенком і добитися від нього приїзду на Січ і здачі гетьманських клейнодів запоріжцям [640]. Посольство від усіх куренів у складі 25 чоловік на чолі з запо- різькям суддею Стефаном Білим відправилось у Чигирин. Представники Січі так сформулювали рішення ради і свою мету: «А чтоб в народе нашем украинном, меж войском в городех будучим, никакого не было заме- шанья и ікроворазлития, того войско низовое желает» '.

Тепер же, коли Дорошенко повідомив про своє рішення прийняти російське підданство і присягти на вірність Росії, загін з 500 запоріжців направився з Січі у Чигирин. B загоні були й донські козаки. Ha Запоріжжі вважали, що у такій важливій події участь бойових соратників обов’язкова. Очолював загін сам кошовий отаман Іван Сірко.

Ha третій день після прибуття загону Сірка у Чигирин зібрались козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці перед запоріжцями і донцями царю «в винах своих добили», тобто визнали себе винними у союзі з Туреччиною і Кримом. Потім «на евангелии клялись быть у в. г. вечном подданстве».

Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявляв, що, «неразорванное приняв братство» з запоріжцями, відходить від турецько-татарських агресорів і обіцяє «со всею стороною заднепрскою смирно, братски» бути підданим Росії [641] [642].

Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові інші клейноди зберігати в Чигирині до одержання указу царя [643].

Дорошенко послав у Москву очолюване його братом Андрієм посольство з 100 чоловік, яке повезло турецькі санджаки (прапори) [644], одержані в свій час від султана. У склад посольства увійшло 30 запоріжців (Овсій Ша- шол та ін.), яких Сірко залишив у Чигирині[645].

Присягання на вірність Росії ставленика султанської Туреччини викликало різне до себе ставлення. Лівобережний гетьман Самойлович, який завжди був противником переходу правобережного гетьмана під російський протекторат, бо боявся втратити гетьманство, вбачав у цьому зазіхання на свою владу. Прийняття присяги перед запоріжцями і донцями «без ведомости и позволения» царя він називає «вредным и непотребным предприятием», вчиненим «сверх должности своей» '.

Обурення Самойловича викликала розсилка кошовим отаманом у Чернігівський, Стародубський, Ніжинський і Прилуцький полки, підпорядковані лівобережному гетьману, грамот, в яких повідомлялось про перехід Дорошенка під російський протекторат і про необхідність прихильно ставитись до нього; Сірко також закликав припинити міжусобицю. У цьому Самойлович вбачав посягання на свою владу.

Російський уряд вважав, що запоріжці ущемляли царські прерогативи відносно затвердження та усунення українських гетьманів і тому не визнав присяги Дорошенка і зажадав від нього перейти на Лівобережжя і принести присягу гетьману Самойловичу і командуючому російськими збройними силами на Україні Ромоданов- ському [646] [647]. Кошовому отаману Сіркові був надісланий царський указ про те, щоб він не укладав «договоры, какие ему не указано»[648]. Від запоріжців зажадали переслати Poмодmавському або в Моокву клейноди, одержані від Дорошенка. Царський уряд рішуче заявив, що знакам гетьманської влади не місце на Січі[649].

Самойловичу було наказано добитися від Дорошенка присяги, а в разі відмови останнього — почати проти нього воєнні дії, щоб не допустити його об’єднання на весну з татарами і турками. Прислані Дорошенком в Москву санджаки були, проте, прийняті.

Більшість правобережної старшини позитивно поставилась до присяги Дорошенка. Черкаський полковник Ждан Степанов у листі від 15 жовтня 1675 p. до золотоніського, іркліївського і кропивенського сотників називає присягу Дорошенка на вірність Росії «святым делом», висловлює надію, що настане «мирное пребывание на Украине» і що обидві частини будуть «в союзе братском».

Лівобережна старшина більш скептично поставилась до присяги Дорошенка. Більшість не сумнівалась у щирості прагнень запорізьких козаків і кошового отамана Сірка відірвати правобережного гетьмана від султанської Туреччини і залучити його на бік Росії. Але ця старшина зовсім не вірила Дорошенкові, вбачаючи в його угоді з Січчю маневр '.

ITa самій Січі присяга Дорошенка, особливо серед старшини, розглядалась як безкровна перемога над турецькими і татарськими агресорами. Запорізькій старшині, яка намагалась відігравати керівну роль в політичному житті на Україні, найбільше імпонувала та обставина, що Дорошенко віддав перевагу Січі перед гетьманом Самойловичем. Яскравою ілюстрацією настроїв старшини є лист курінних отаманів до гетьмана Самой- ловича від 14 січня 1676 p. Вони вказували, що в той час як лівобережний гетьман не добився переходу Дорошенка у російське підданство за допомогою воєнної експедиції, запоріжці досягли цього безкровно. Курінні отамани також доводили, що перехід Дорошенка у підданство Росії завдав удару по султанській Туреччині, з-під влади якої була вирвана Правобережна Україна. «Высокоумному сильному врагу християнскому, бусурману, турку, сломили часть гордости, из-под ига его бедную отчину нашу сю сторону с последними людьми и Дорошенком вырвали, о чем издавна было наше радение» [650] [651]. Передача гетьманських клейнодів Січі, запевняють автори листа, цілком виправдана, бо Запоріжжя — «корень казачества».

Є дані про невдоволення присягою правобережного гетьмана серед рядових запорізьких козаків загону, що їздив у Чигирин. Можна припустити, що вони мали намір арештувати Дорошенка, бо були противниками залишення його на гетьманстві. Це невдоволення вилилось у виступ проти Сірка та іншої старшини, що стався за одними даними ще в Чигирині, а за іншими — в дорозі під час повернення на Січ. Кошового отамана обвинувачували в тому, що він «обманул де, что не взяли c собою Дорошенко, а было время» [652].

Січ запрошувала Дорошенка побути на Запоріжжі до весни, до ради, взявши поки що участь у поході на Крим. Запоріжці покладали багато надій на скликання чорної ради. Але Дорошенко відмовився приїхати на Січ, як і не захотів прибути до Самойловича і Ромодановського. Він вів подвійну гру, шукав шляхів відновлення зв’язків з Туреччиною і Кримським ханством з метою одержання від них допомоги. Самовидець повідомляє, що хоч Дорошенко «и посилал до орди, але орда оного не послухала. Также и до турчина посилал, але и тот за свою зневагу же отдал санжаки, розгневаний, оному іпомочи не дал» ·.

He маючи підтримки в народі, позбавлений допомоги турецької зброї, Дорошенко змушений був здатися військам Ромодановського і Самойловича.

Таким чином, лротурецька орієнтація частини української старшини ще раз зазнала краху. Політика підпорядкування України султанській Туреччині виявила своє цілковите банкротство, бо не відповідала основному напряму історичного розвитку українського народу, який на протязі століть боровся за возз’єднання України з Росією. ·

<< | >>
Источник: О. M. АПАНОВИЧ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ 50—70-і роки XVII ст.. 1961

Еще по теме 2. БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА ПРОТИ УТВЕРДЖЕННЯ HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ ВЛАДИ СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ TA II СТАВЛЕНИКА ПЕТРА ДОРОШЕНКА (1670—1676 pp.:

  1. § 1. Вищі органи влади та управління
  2. 4.Боротьба українських земель проти іноземних поневолювачів.
  3. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  5. Виникнення козацтва, його роль у зародженні буржуазних відносин в Україні.
  6. Передмова
  7. ЗНАЧЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ДЛЯ ЗАХИСТУ УКРАЇНИ ВІД ЕКСПАНСІЇ КРИМСЬКОГО XAHCTBA I СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ
  8. I. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ У 50—70-Х РОКАХ XVII CT
  9. СПІЛЬНА БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКИХ I ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ
  10. 3 ВИЗВОЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЮ СІЧЧЮ ПОЛОНЕНИХ 3 ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ
  11. УЧАСТЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА B БОРОТЬБІ ПРОТИ АГРЕСІЇ КРИМСЬКОГО XAHCTBA B ПЕРІОД ПІСЛЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ 3 РОСІЄЮ ДО АНДРУСОВСЬКОГО ПЕРЕМИР'Я
  12. I. СПІЛЬНІ ВИСТУПИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ I ДОНСЬКОГО ВІЙСЬКА ПРОТИ СОЮЗНИКА ШЛЯХЕТСЬКОЇ ПОЛЬЩІ— КРИМСЬКОГО XAHCTBA (1654—1657 pp
  13. 2 БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 3 ТАТАРСЬКИМИ ОРДАМИ — СОЮЗНИКАМИ УКРАЇНСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПРОПОЛЬСЬКОІ ОРІЄНТАЦІЇ 11657—1659 pp.
  14. РОЛЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА У БОРОТЬБІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ ПРОТИ НАСТУПУ ПОЛЬСЬКО-ТАТАРСЬКИХ ВІЙСЬК HA УКРАЇНУ CI660·— 1664 pp .
  15. БОРОТЬБА ПРОТИ НАМАГАНЬ ТАТАРСЬКИХ ФЕОДАЛІВ ПІДКОРИТИ ПРАВОБЕРЕЖНУ УКРАЇНУ КРИМСЬКОМУ ХАНСТВУ (1665—1667 pp.
  16. РОЛЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА У БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ B ПЕРІОД ВІД АНДРУСОВСЬКОГО ПЕРЕМИР’Я 1667 p. ДО БАХЧИСАРАЙСЬКОГО МИРУ 1681 p.
  17. I АНДРУСОВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ TA КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ HA УКРАЇНІ 0667—1669 рр.
  18. 2. БОРОТЬБА ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА ПРОТИ УТВЕРДЖЕННЯ HA ПРАВОБЕРЕЖЖІ ВЛАДИ СУЛТАНСЬКОЇ ТУРЕЧЧИНИ TA II СТАВЛЕНИКА ПЕТРА ДОРОШЕНКА (1670—1676 pp.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -