<<
>>

I АНДРУСОВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ TA КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ HA УКРАЇНІ 0667—1669 рр.

У січні 1667 p. після тривалих переговорів між Росією і Польщею у селі Андрусово поблизу Смоленська було укладене перемир’я на тринадцять з половиною років.

Андрусовське перемир’я ЯВЛЯЛО собою !ЛѲ&ІНИЙ рубіж у розвитку відносин між Росією, Польщею, Туреччиною, Кримом і Україною.

Воно визначило дипломатичну і воєнну перевагу Росії щодо Польщі. Польські феодали, які весь час добивались поширення своєї влади над усією Україною, змушені були назавжди відмовитись від домагань на Лівобережну Україну, а також на Смоленськ і Сіверську землю. Це можна пояснити тим, що над Польщею нависла безпосередня загроза турецько-татарського наступу.

За Андрусовським договором Лівобережжя залишалось у складі Росії, Правобережжя, крім Києва, знову переходило під владу Польщі.

Запоріжжя мало перебувати під владою обох держав. У пункті третьому мирного трактату було записано: «И вниз Днепра, что именуются Запороже, и тамошние казаки, в каких они там оборонах, островах и поселениях своих живут, имеют быть в 'послушании под обороною и под высокою рукою обеих в. г. «аших, на службу и от наступающих, от чего боже сохрани, бусурманских сил» '.

Представники Росії і Польщі домовились про спільні дії об’єднаними силами проти агресивних Туреччини і [420]

Криму у разі виступів останніх1. Польща зобов’язалась розірвати свої колишні союзницькі зв’язки з ханом. Одночасно Росія і Польща не відмовлялись від спроби умовити хана приєднатись до Андрусовського договору і з цією метою вирішили послати гінців у Крим.

У спільній боротьбі Росії і Польщі проти агресії Туреччини і Криму особлива роль відводилась Запорізькій Січі і Донському Війську. ITa них насамперед покладалась організація і ведення безперервної активної оборони. 18-й пункт договору зумовлював, що «в Запорогах и на Дону спомочньгй и оборонной промысл над бусурманы не 'престанет» [421] [422].

Ha час укладення Андрусовського перемир’я і Росія і Польща були виснажені тривалими війнами. Уряди обох країн прагнули миру, але кожний з них добивався найбільш вигідних для себе умов. Тому укладенню угоди передувала запекла дипломатична боротьба з застосуванням воєнних демонстрацій, залякувань союзом з татарами або з Швецією і т. д.

Російські посли відносно швидко погодились віддати Польщі Правобережжя, але за Київ і Запоріжжя розгорілась відчайдушна боротьба. Тільки в результаті величезного тиску польсько-шляхетських правлячих кіл російський уряд погодився прийняти пункт договору про Запоріжжя. Цей пункт дуже утруднював становище запорізьких козаків. Січ примушували служити Речі Посполитій, проти якої Запоріжжя вело віковічну запеклу боротьбу,— в цьому була історична суперечність. До того ж відомо, що шляхетська Польща, незважаючи на союзний договір, повністю не відмовилась від агресивних намірів щодо Росії.

Андрусовський договір мав тяжкі наслідки не тільки для Запоріжжя, а й для всієї України. Цією угодою узаконювався поділ України, передача Правобережжя під владу ненависної шляхетської Польщі, у багаторічній боротьбі проти панування якої український народ пролив стільки крові. Договір викликав невдоволення різних верств українського населення.

Ще в ході переговорів Росії і Польщі на Україні поширювались всілякі ворожі чутки. Особливо вправлялись у цьому прихильники Дорошенка, а згодом і Брюхове- цькоіго. Вони багато говорили нібито вся Україна віддається під івліаду Речі Посполитої ’, нібито; в угоді є пункт про винищення за участю кримського хана українських козаків, у тому числі і запоріжців [423] [424].

Тому Запоріжжя поставилось насторожено, а потім відкрито вороже до царського посла Ладиженського, який після Андрусовського перемир’я їхав у Крим разом з ханським гінцем Мухамед-агою, що повертався з Москви. Переговори царського уряду з Кримським ханством здавались тоді козакам, особливо запоріжцям, посяганням на їх існування.

Вони вважали, що встановлення союзницьких відносин Росії з Польщею і Кримом ставить Сїч під подвійний удар польських і татарських феодалів. Вбивство царського посла і татарського гінця на Січі, що сталось у квітні 1667 p., є одним із свідчень напруженого становища на Україні після Андрусовського договору [425].

У зв’язку з цим гетьман Брюховецький доводив царському уряду, що події на Запоріжжі можуть стати початком народного повстання і, зважаючи на складні умови, в яких опинилась Січ, краще не загострювати відносин з нею. Таку саму думку висловлював у Посольському приказі Кікін, який повернувся в Москву 22 липня 1667 p.[426]

Тому вбивство Ладиженського і татарського гінця не викликало переслідування запоріжців з боку царського уряду, який своє офіціальне помилування відправив на Січ тільки 28 липня 1670 p.[427]

Андрусовське перемир’я сприяло зростанню антица- ристських настроїв серед найрізноманітніших верств українського населення. Поряд з розвитком і зміцненням економічних і культурних зв’язків між українським і po- сійським народами політика царського уряду на Україні викликала дедалі більше невдоволення.

Наступ на автономію України, поступово і обережно, але настійно і систематично проводжуваиий царизмом, проявлявся не тільки в обмеженні самоврядування, а й у введенні нових податей і податків і запровадженні особливої системи стягання їх, у здійсненні нової торгової і церковної політики і т. д. Українська козацька старшина гостро реагувала на це.

Народні низи — козацька чернь, міський плебс, селянство,— зазнаючи гноблення і терплячи від сваволі українських феодалів і царських воєвод, піднімались на боротьбу проти кріпосницької політики гетьмана і старшини, проти утисків воєвод.

У другій половині 60-х років на Україні спалахує ряд антистаршинських та антивоєводських виступів, які посилюються після укладення Андрусовського перемир’я. Ha початок 1668 p. повстання народних мас поширюється на все Лівобережжя, куди прибули і запорізькі козаки.

У той же час для суспільно-політичного життя України кінця 60-х років було характерне поширення протатар- ських і протурецьких настроїв у середовищі української феодальної верхівки. Це у певній мірі також зумовлювалось Андрусовським перемир’ям. Ta частина старшини, яка у боротьбі за збереження своїх класових позицій виступала проти російського царизму, після 1667 p. не могла вже спиратися на Річ Посполиту. 3 другого боку, українські феодали, які виступали проти Польщі, що добивалася цілковитого відновлення магнатсько-шляхетського панування на Україні, не могли розраховувати на підтримку Росії. Тому вони звертали свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини, шукаючи в них опори.

Незабаром після того, як Дорошенко став правобережним гетьманом, він зав’язав зносини з Туреччиною, а після першого ж повідомлення про Андрусовське перемир’я відправив послів до турецького султана '. До одержання реальної допомоги від султанських військ правобережний гетьман продовжував використовувати татарські сили, хоч на його плани певний вплив справляли cy- перечності, що існували в середовищі верхівки кримських феодалів.

У 60-х роках серед кримських мурз намітились дві партії. Одне угруповання очолював син колишнього кримського правителя Сефер-кази-аги Іслам-ага. Ha чолі другої партії стояли представники наймогутнішого роду кримських мурз — Ширин-беїв.

Основною лінією зовнішньої політики партії Іслам- аги було встановлення мирних відносин з Російською державою. Ширини були непримиренними ворогами Po- ■ сії. Саме партія кримських мурз, очолювана князями Ширин-беями, з середини 60-х років і особливо післд Андрусовського миру підтримувала українських феодалів, керованих Дорошенком ',’ а пізніше й інших претендентів на гетьманство, готових спертися на татарські орди.

Убивство татарського посла Мухамед-апі на 3ano-. ріжжі у 1667 p. було використано Ширинами для розпалювання ворожих настроїв щодо Росії та України, для посилення позицій Дорошенка. Правобережний гетьман з свого боку скористався цим випадком і засипав клопотаннями ханський уряд про допомогу, доводячи, що вбивство посла вчинене за вказівкою з Москви [428] [429].

У той же час Дорошенко доклав багато зусиль і для того, щоб залучити на свій бік запорізьких козаків, що викликало велике занепокоєння царського уряду. Збереглося чимало відомостей про надсилку Дорошенком листів, послань і спеціальних посольств на Запоріжжя.

Встановлення союзу з Запоріжжям вимагав від Дорошенка хан, обумовлюючи цим свою допомогу гетьману татарськими ордами. Хан розраховував відвести від своїх володінь удари запорізького козацтва — активного борця проти турецько-татарської агресії. B разі об’єднання з Дорошенком Січ стала б союзником хана.

У 1667 p. Дорошенко знову посилав у Кримське ханство своїх гінців і просив, щоб «хан c ордою пришол к нему, Дорошенку. И хан де крымской ему отказал: по- куль де вы не соединитесь с кошевым войском, и ему де хану из Крыму итить не мочно, потому что де запорожские казаки, соединяясь с калмыки, улусы крымские воюють и разаряют. И Дорошенко де ныне посылает на Кош к войску низовому посланцов своих почесту, и наговаривать, штоб кошевое Запорожское Войско было с ним и с татарами в соединении» '.

Переважна більшість запорізьких козаків рішуче відкидала неодноразові пропозиції Дорошенка про підпорядкування України султапській Туреччині і Кримському ханству.

Ha настійні прохання правобережного гетьмана на Україну з Криму в 1667 p. прибули великі татарські загони, які разом з козацькими полками на чолі з Дорошенком виступили назустріч польським військам, що вторглись на Правобережжя під командуванням польно- го гетьмана Яна Собеського для закріплення своїх позицій, набутих в результаті Апдрусовського перемир’я, а також для боротьби проти татарських орд.

Польські сили були обложені у Підгайцях 16 листопада 1667 p. після великих боїв там було укладено перемир’я. Дорошенко з полками відійшов до Чигирина, а татари поспішно направились у Крим.

Однак втеча грабіжницького ханського війська з України, як правильно відзначає літописець Самовидець, сталася насамперед в результаті наступу запорізьких козаків на Крим і розгрому ними ханських володінь[430] [431].

Андрусовське перемир’я не вплинуло на розвиток боротьби Запорізької Січі проти Туреччини і Кримського ханства. Запоріжжя в цей час особливо широко залучало до спільних походів городових козаків Лівобережжя та Правобережжя. Щороку запоріжці проводять по кілька походів на Крим. Один з найбільших їх виступів під керівництвом Івана Сірка і Івана Pora відбувся восени 1667 p. Дво|тисячне запорізьке військо, поділившись на два загони, пройшло через увесь Крим і більш як тиждень діяло там. Полонені татари Єнакай-Атамеш, Чи- масов та ін. розповідали, що Сірко, організувавши напад на Кафу, повів потім козаків до улусів Ширин-бея, який саме направив татарські орди на допомогу Дорошенкові. Козаки спустошили володіння Ширин-бея. 3 підходом свіжих сил хана з-під Перекопа, де вони концентрувались для походу на Україну, бої розгорілись з

новою силою і тривали три дні і дві ночі. Козаки зазнали великих втрат, але ще більших втрат зазнали татари. Понад 2 тис. «моцных и старых татар» козаки знищили при наближенні військ хана. Про результати цього походу Самовидець писав: «Козаки орду зламали, и мусел хан уступати» '. Багато татарських феодалів з жінками і дітьми втекло в гори. Польські резиденти при кримському хані Злот'ницький і Лихоцький повідомляли, що ши- ринбеївські і мансурівські улуси до того спустошені, що «тільки коти і пси залишились»[432] [433]. Хан втік з Бахчисарая і переправився на азіатський берег.

Повернення Ширин-бея з ордами і боязнь, що він закриє вихід з Перекопа, змусили запоріжців вийти з Криму. Згадувані польські резиденти доносили, що козаки зрили перекопський рів і що якби вони напали на Пере- копський замок, вони б ним легкО оволоділи, бо начальник гарнізону Аліб-Гірей-салтан у паніці втік[434].

За час свогоперебуванняуКриму запоріжцівизволи- ли близько двохтисячполонених. Півторитисячі невільників прийшли разом з своїми визволителями на Січ [435].

Під тиском татарського калги Дорошенко надіслав на Запоріжжя вимогу повернути захоплені в Криму трофеї. Як пише сучасник, запоріжці «во всем ему отказали» [436].

Ще до цього великого походу запорізькі козаки у 1667 p. кілька разів виступали проти Кримського ханства з меншими силами. Так, у першій половині року загін з трьохсот козаків напав на фортецю Аслам-Кермень.

Походи запорізьких козаків, так само як і донських, викликали енергійні протести султанських властей російському урядові і навіть спеціальні експедиції турецького флоту на Чорному морі. B 1667 p. турецький уряд поставив перед царськими послами вимогу включити російські війська в каральні експедиції проти запорізьких козаків — учасників походів. Посли намагались запевнити, що учасники козацьких походів «ходят без повеления ц. в.»[437], посилались на відсутність у них відповідних повноважень. Одночасно російські представники зажадали від султанського уряду, щоб «хан крымский шкод и разоренья никакова не учинил» 1 Запорізькій Січі.

Отже, і після Андрусовського перемир’я російський уряд на міжнародній арені захищав інтереси запорізького козацтва.

У 1668 p. до прихильників протурецької і протатар- ської орієнтації приєднались лівобережний гетьман Брюховецький і близька до нього старшина. Ідучи на відрив від Росії, вони намагались обурення народних мас українськими феодалами і царизмом спрямувати тільки проти царських воєвод і гарнізонів і хотіли виставити їх єдиними винуватцями кріпосницького гніту, що посилився. Підготовляючй на Лівобережній Україні повстання проти царських воєвод, лівобережний гетьман послав у Крим Степана Гречаного, «чинячи згоду і за- тягаючи орду на Москву»2. Пізніше Брюховецький відправив у Стамбул до султана полковника Григорія Гамалея, обозного Микиту Безпалого і писаря Лаврентія Кашпуровича у супроводі семи чоловік, «жебы его принял под свою борону»3. Згодом на Україні розповідали, що «Брюховецкий к турскому салтану послал под- даючись в подданство для того, чтоб ему, Брюховецкому, быти князем руским в Киеве, а жити бы ему в подданстве турского, как и князь семиградцкий»4.

Зміна Брюховецьким політичної орієнтації була наслідком посилення невдоволення старшини політикою царського уряду, а також в якійсь мірі зумовлювалась Андрусовським перемир’ям і зростанням впливу Дорошенка в результаті активної і успішної боротьби останнього проти польської шляхти. Лівобережний гетьман, оточений загальною ненавистю народу, зростаючим невдоволенням міщанства і навіть старшини, вже мало сподівався на підтримку царського уряду, боявся, що на догоду політичній ситуації, яка склалася, цар можевід нього

приказ, Турецкие дела, Посольская

1 ЦДАДА, ф. Посольский книга № 10, арк. 243.

2 «Леголись С.амовидца», сгор. 98—99.

3 «Летопись Самовидца», стор. 99; M и к о л а П e т p о в с ь к и й, назв, твір, стор.

' “ ' стор.

292.

4 Акты ЮЗР, т. VII,

93.

відмовитись на користь якого-небудь іншого претендента, насамперед Дорошенка. B той же час у питанні про турецьку орієнтацію Брюховецький діяв погоджено з Дорошенком, тому що останній дав зрозуміти лівобережному гетьману, що він иібито готовий поступитися гетьманством *.

Ha заклик заколотного гетьмана на Лівобережжя вторглась татарська орда. Ініціаторами нападу були ногайські мурзи, орди яких кочували в районі Білгорода. Ногайські феодали хотіли скористатися ситуацією на Україні для грабежів і захоплення полонених. У липні 1668 p. російським послам, які направлялись в Туреччину, перекладач татарин Асан розповідав в Азові: «На- гайських татар мурзы приходили к хану крымскому и говорили, чтоб им с своими улусными татары иттить в черкасские городы для кормления и полону к Брюховецкому»[438] [439]. Маючи указ султана про додержання мирних взаємовідносин з Росією, хан поставився негативно до вимоги ногайських мурз. «И те де ногайские мурзы хану крымскому говорили: буде им в черкасские городы для кормления и полону не иттить, и им будет с голоду помереть. И не послушав де хана крымского, те ногайские мурзы, собрався с татары тысячь с семь и болши, пошли в черкасские городы к Брюховецкому и к Дорошенку в июне месяце»[440].

Ha Україні ногайські орди на чолі з Челі-беєм обмінялись з Брюховецьким присягою. Проте під час сутички прихильників Брюховецького з військами Дорошенка орда зайняла спостережливу позицію і не втручалась у боротьбу старшинських груп.

Козацька старшина підтримала Дорошенка і підпорядкувала йому свої полки. Брюховецький був убитий. Орда примкнула до переможців — старшинського угруповання Дорошенка, який був проголошений гетьманом всієї України.

Однак Дорошенко не зміг закріпитися на Лівобережжі, хоч він і дійшов до Севська. Висунута Самовидцем романтична причина відступуДорошенка на правий берег (зрада жінки) відкидається рядом дослідників, які вважають, що на рішення гетьмана спішно піти з Лівобережжя вплинув ряд обставин: поразка його сил в боях з російськими військами під командуванням Куракіна, звістка про наступ польських військ на Правобережжя, загострення боротьби Дорошенка і старшини з голотою, відхід від нього переважної більшості татарських мурз, які перед поверненням у Крим пройшли грабіжницьким рейдом по містах Бєлгородської лінії, захопивши багато ясиру '. Вважаємо, що Дорошенко не зміг вдержатись на Лівобережжі головним чином тому, що населення, не- вдоволене його протурецькою і протатарською політикою, виступало проти нього. Певну ролі, відіграла й та обставина, що хан підтримав нового претендента на гетьманство — Суховія.

Після відходу Дорошенка лівобережна старшина під тиском народних мас почала переговори з царським урядом, висунувши гетьманом Лівобережжя колишнього чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Переважна більшість лівобережної старшини знову визнала владу Росії. Пізніше царський уряд схваленням Глухів- ських статей (у 1669 p.) зробив ряд поступок українським феодалам, зменшив кількість воєвод і обмежив їх функції. Але становище народних мас не було полегшене.

Орієнтація старшини на Росію знайшла цілковиту підтримку у середовищі міщанства і козацтва, які правильно вважали, що це дасть їм змогу мобілізувати сили для боротьби з ордами, які безчинствували на Україні. Російський офіцер у листопаді 1668 p. розповідав у Москві, що коли він проїжджав по містах Лівобережної України «от провожатых и в городах от жилецких людей слышали великое желание и радость, что старшие их обратились в подданство к ц. в., и хотят всеми своими силами итти на Крым и обиды свои им мстить»[441] [442].

Міжусобна боротьба на Україні, що загострилася після Андрусовського перемир’я, знаходить своє відображення і на Запоріжжі. B цей час на Січі особливо посилюються соціальні конфлікти, а також боротьба окремих угруповань старшини і багатого козацтва. Певним впливом серед'багатої запорізької верхівки користувалась група старшини, яка вимагала встановлення мирних і навіть союзницьких взаємовідносин з Кримським ханством. До неТ насамперед належали пануючі верстви козацтва, які вели систематичну торгівлю з Кримом. Основна маса запоріжців не підтримувала цю старшину.

Запорізька старшина проханської орієнтації у 1668 p. висунула свого гетьмана України — Петра Суховія (або Суховієнка). Виходець з козацької сім’ї, що проживала у Полтаві, Петро Суховій до цього займав посаду військового писаря Січі'. Він сам їздив у Крим і уклав з Кримським ханством договір. Хан писав на Січ, «чтоб впредь к ним посылали таких же досужих людей, как он, Суховей, а прежде сего таких умных людей к ним не присылыва- ли» [443] [444]. За всю багаторічну історію запорізько-кримських відносин Суховій вперше привіз пропозицію про підпорядкування запорізьких козаків кримському ханові. Більше того, цей ставленик певного угруповання запорізької старшини давав ханові обіцянки, що торкалися не тільки Запоріжжя, а й всієї України. Колишній кошовий отаман Івашко, який згодом став прилуцьким полковником, говорив, що Суховій пропонував віддати ряд українських міст у цілковите володіння хана: «А как де их призывал и обещался им, что их во многие городы пустит, и учинит бусурман начальными людми»[445].

Суховій настільки тісно зв’язав свою долю з Кримським ханством, що згодом говорили, нібито він прийняв магометанство і прибрав татарське ім’я Шамай або Аш- пат-мурза[446]. Він запровадив у низовому Запорізькому Війську печать з татарськими знаками [447]. Пізніше на Україні посилено поширювались чутки, що Суховій відправив послів до султана з проханням затвердити його в гетьманстві на тих самих умовах, що й Дорошенка [448]. Такі чутки, очевидно, мали під собою реальний грунт, бо підданство султанові було обов’язковим етапом для гетьманів протатарської орієнтації. Це зумовлюївалось тим, що Кримське ханство було васалом Туреччини і гетьман — ставленик хана природно шукав підтвердження своєї влади у султана. Крім того, домагання султанськоі протекції старшиною проханської орієнтації викликались і прагненням спертися на більш могутню, ніж Кримське ханство,султанську Туреччину, що мала велику вагу на міжнародній арені.

Суховія підтримала невелика частина запорізьких козаків, які перебували на Січі. Його противники відправили своїх послів до правобережного гетьмана Дорошенка та ряду іншої старшини з закликом прибути на чорну раду. A пізніше значна частина запорізького козацтва під керівництвом Сірка вступила у збройну боротьбу проти Суховія — креатури кримського хана.

У вересні 1668 p. Петро Дорошенко заявив, що під час обрання Суховія кошовим гетьманом тільки половина з 6 тис. козаків, які перебували на Січі, підтримала останнього, що решта нібито висловилась за правобережного гетьмана '. Зрозуміло, свідченню Дорошенка, суперником якого був Суховій, не можна цілком вірити, проте його заява є певним відгуком політичної боротьби, що точилася на Запоріжжі.

Гетьман Лівобережної УкраїниМногогрішний також повідомляв, що на Україну при новому кошовому гетьмані виступило 3 тис. запоріжців.

Сучасник цих бурхливих подій на Україні автор літопису Самовидець кваліфікує Суховія як авантюриста, пройдисвіта: «Аже на тот час такого пробеглца не било на тот уряд гетманства»[449] [450]. Хоч елементи авантюризму ми спостерігаємо в діяльності українських гетьманів, які вели запеклу міжусобну боротьбу, проте, безперечно, шо Суховій представляє інтереси певної соціальної групи запорізького козацтва.

Перемога на січовій раді старшинської групи прота- тарської орієнтації була наслідком тієї складної, заплутаної політичної ситуації, що виникла в результаті Андру- совського договору. До того ж Суховій і старшина, яка підтримувала його, вдавались до найгрубішої демагогії. Тому народні маси Запоріжжя якийсь час вірили його обіцянкам. Прихильники Суховія добивались утвердження на Правобережній Україні свого гетьмана, який захищав би їх інтереси, вони мріяли про Україну, не залежну вїд Росії і Польщі, але під протекторатом кримського хана. Союз з татарами вони пояснювали як тимчасовий, викликаний крайньою потребою захід. Коли ж згодом запорізькі козаки розібрались в характері діяльності Суховія, вони залишили його, про що буде сказано далі.

Хан відмовився від свого колишнього ставленика гетьмана Дорошенка і послав свої війська на допомогу новому претенденту на гетьманство. Ha Україну прийшла численна орда (за деякими даними до 100 тис. чоловік, хоч це навряд чи достовірно) на чолі з двома салтанами. Калга-салтаїн Крим-Гірей від імені хана зажадав від Дорошенка підкоритися Суховію і йти на з’єднання з ним. Ханський намісник повідомив польського гетьмана Вишнѳвецького, що мурзи «приняли за приятеля и гетмана» Суховія і ідуть з ним на Україну, в загрозливому тоні вимагаючи не йинити перешкод пересуванню татарських орд і військ нового претендента на гетьманство '.

1 липня 1668 p. татарські чамбули і запорізький загін на чолі з Суховієм направились з Січі покоряти Лівобережну і Правобережну Україну. Вони прийшли на Лівобережжя і стали неподалеку від Путивля у Липовій Долині. Ha їх бік перейшов ряд лівобережних полковників: переяславський Дмитрашко Райча, а також миргородський, полтавський і лубенський, які приєднали свої полки до військ Суховія. Населення сховалось у містах і не пускало татар, зокрема вони не були допущені в Прилуки, Лубни та ін.

Пробувши на Лівобережній Україні кілька місяців, військові сили Суховія у грудні переправились на правий берег Дніпра і напали на резиденцію Дорошенка Чигирин, але дістали відсіч і були блоковані з усіх боків [451] [452]. Білгородська орда і багато козаків вийшли з оточення і покинули Суховія. 3 невеликою частиною своїх військ Суховій і калга відступили за Тясмин. Тут, під Ольхів- цем, вони були остаточно розгромлені запоріжцями під командуванням Івана Сірка, які виступили проти татарських мурз та їх ставленика Суховія. Разом з загоном Сірка у цих боях брали участь і сили Дорошенка, якими командував брат правобережного гетьмана Гри- горійДорошенко. Розгром був цілковитий. При появі Івана Сірка запорізькі козаки юрбами переходилидоньогоз табору Суховія. Згодом вони самі розповідали, що, побачивши «Серика запорожского і свою братию козаков... от Суховея отстали» і об’єднаними силами вдарили по татарських військах, насамперед Батурчі-мурзи, «дали отпор доброй». Втрати татар обчислювали в 4 тис. чоловік1. Суховій втік з поля бою з пятьма козаками. Але мурзи схопили його і відправили у Крим, «розобрав обоз его» [453] [454].

Проте стало відомо, іщо, незважаючи па поразку, Суховій не відмовляється від боротьби і має намір разом з ордою знову прибути на Україну. Салтан повернувся в Крим за новими силами («топерь де салтан пошол в Крым на время, чтобы поднять болшую орду, и Суховей де с ним же пошел»). 20 тис. татар залишились зимувати біля Чорного лісу[455].

Білгородські мурзи, які залишились з своїми ордами на Україні, нападали на міста і села по Бугу і Дністру, завдаючи населенню величезної шкоди. Очевидець одного з погромів київський міщанин Іван Сасімов про напад татарських орд на Ладижин у лютому 1669 p. розповідав: «А как де он был в Ладыжине, а татарове воевали около Лодыжина, и он де то сам видел, как из под иных местечек татаровя шли со многим полоном и от плача де ото многова полону шум был великой и в городе де Ло- дыжине у всяких чинов людей плач была великая»[456]. Мурзи загрожували, що «они де, татаровя, изо всех городов всяких чинов людей вытаскают и отведут в Крым».

Народ з обуренням говорив про правобережного гетьмана Дорошенка: «Такая де нам заступа от Дорошенка, что и последних де нас босурманам в Крым отдал». Міщани і козацькі гарнізони в містах чинили опір орді і самостійно виступали проти неї. Коли до Прилук підійшов трьохтисячний загін татар, прилуцький полковник колишній кошовий отаман Івашко, організувавши оборону, цілком розгромив його. «Татаровя де хотели было при- луцких жителей перевезать арканами, и полковник де велел ворота запереть и татар всех побили» '.

Захопивши багато полонених у різних містах Правобережжя, ногайські мурзи нарешті пішли у Крим.

1 січня 1669 p. Дорошенко універсалом сповістив лівобережне населення про розгром Суховія і про своє бажання бути під протекторатом Росії при умові, що російські воєводи і гарнізони будуть виведені з українських міст. Ця декларація про готовність возз’єднати Правобережну Україну з Лівобережиою під протекторатом російського царя, а також боротьба проти сил Суховія — ставленика татар посилили симпатії козацьких кіл до правобережного гетьмана, кількість його прихильників серед старшини, в тому числі і лівобережної, зросла [457] [458]. Саме цим і можна пояснити виступ на боці Дорошенка запорізьких козаків під керівництвом Івана Сірка, які насамперед боролись проти Кримського ханства, обрушували свою зброю на ординські війська, татарських мурз і Суховія. Ніжинський протопоп Сімеон свідчив про Сірка, що «бусурманом де он не присягал» [459].

Після того як хан підтримав суперника Дорошенка — Суховія, правобережний гетьман пориває з татарськими мурзами і навіть організує похід у Крим. Як розповідає очевидець, у 1668 p. Дорошенко «Серка послал с ратными людми, которые при нем были, в Крым для того, чтоб учинить в Крыму поиск и замешанины» [460].

Треба враховувати і ту обставину, що перехід Івана Сірка в Чигирин до Дорошенка після поразки повстання на Слобожанщині, в якому запорізький отаман відігравав головну роль, був зв’язаний і із сподіваннями останнього на спільне з правобережним гетьманом продовження боротьби проти царських воєвод. Безперечно і те, що Івану Сірку імпонувала боротьба Дорошенка з шляхетською Польщею.

Однак, як правильно повідомили у Посольському при- казі стольник Засецький та ін., основою тимчасового об’єднання Івана Сїрка з Петром Дорошенком була перш за все боротьба проти татарських орд. «А Серко де ныне при Дорошенке, и татар по Дорошенкову приказу побивает же» ’.

У Чигирині Іван Сірко пробув недовго. 20 жовтня 1668 p. він прибув у столицю правобережного гетьмана, а через п’ять днів уже перейшов у Тарговицю, звідки організував чотири спільних походи городових, запорізьких і донських козаків, а також калмиків проти татар. Особливо великим був третій похід, в результаті якого козаки знищили 3 тис. татар, а 500 взяли в полон. Четвертий похід Іван Сірко організував за домовленістю з Дорошенком. 9 листопада 1668 p. правобережний гетьман писав гадяцькому сотнику, шо він «услыша о таком низового войска желательстве, что улусы татарские громят, тогда и мы войска городового с добрым вожем, с паном Иваном Серком, несколько тысечь с пушками туды ж, чтоб татарскую землю воевали, послали есми»[461] [462]'.

Успішний похід запоріжців і донців запалив лівобережних козаків на боротьбу з ворогами. 3 зими козаки лівобережних полків готувались до походу на Кримське ханство під керівництвом Івана Сірка. 19 січня 1669 p. посланець київського воєводи Шереметєв у Посольському приказі заявив: «Около Полтавы стоят разных полков на леже казаков с 5000 человек, а дожидаютца весЧы; естли де Серко по прежнему пойдет войною на Крым, и они де пойдут с ним же. Да и из иных де малоросийских городов казаки войною готовятца на Крым»[463].

Татарські мурзи бачили в особі Сірка свого головного ворога. Коли наприкінці 1668 p. Дорошенко просив, щоб йому видали Суховія, татарські салтани зажадали видачі Івана Сірка [464].

Навіть у союзі з Дорошенком проявилась послідовність у діях прославленого кошового отамана. Він і пізніше не раз доводив, що смислом його життя є боротьба з турецько-татарськими агресорами. Висунутий Запорізькою Січчю талановитий полководець все своє бурхливе життя провів у боях і безперервних походах проти Кримського ханства і султанської Туреччини. Він не раз проявляв величезну особисту мужність і відвагу.

Іван Сірко був представником прогресивної частини запорізької старшини, яка боролась за збереження результатів Переяславської ради, виступала проти іноземного гніту і міжусобної' боротьби; окремі представники цієї групи старшини під час народних рухів нерідко виступали на боці повсталих. У боротьбі проти турецько- татарської експансії Сірко був найбільш яскравим виразником інтересів народних мас і користувався величезною популярністю не тільки в середовищі запоріжців, а й серед широких кіл населення України.

Андрусовське перемир’я Іван Сірко сприйняв негативно. Хоч він відіграв важливу роль у керівництві повстанням народних мас Слобідської України проти царсіких воєвод у 1668 p., це не змінило його загальної політичної лінії на об’єднання з Російською державою. Як і більшість українського народу, він стояв за союз з Росією. Сірко був тоді одним з найактивніших борців за возз’єднання двох частин України під егідою Російської держави. Тісні зв’язки Сірка з донськими козаками, його співчуття повстанню російських селянських і козацьких мас під керівництвом Степана Разіна свідчать про те, що видатний представник запорізького козацтва завжди ставився до російського народу по-дружньому. Як багато хто на Україні, він умів відмежовувати царський уряд і царські власті від російського народу.

Переконавшись у протурецькій орієнтації Дорошенка, Іван Сірко активно включився у боротьбу проти правобережного гетьмана — султанського васала.

Петро Дорошенко перший з українських гетьманів офіціальним трактатом 1669 p. оформив передачу України під протекторат султанської Туреччини — давнього ворога українського і російського народів. Соціально-економічна політика Петра Дорошенка виражала інтереси найбільш аристократичної, реакційної частини козацької старшини. У листі до Яна С.обеського від 27 лютого 1671 p. Дорошенко вихвалявся, що він викоренив у своєму війську чорну раду, тобто раду з участю низів козацтва: «У нас, дякувати богові, як шкідлива і така, що до всяких злих справ веде, давно вже з нашого війська ви- t гнана» '. Посол польського уряду Шумлянський свідчив,

1 Grabowski A., Ojczyste spominki w pismach do dziejow dawnej Polski, Krakow, 1845 (далі— «Ojczyste spominki*), т. 11, стор. 306. ^

що «двір його (Дорошенка.— О. А.) і політика в ньому ведеться не як у козацького гетьмана, а як у найбільшого польського магната» '. Свою програму феодала-крі- посника правобережний гетьман дуже виразно виклав перед представниками царського уряду під час переговорів з ними у 1670 p. За сло.вами гетьмана, «в таком строении Украина пребывати должна: буде, когда казак.— лошадь и ружье доброе на войну имел». Селяни працюють на своего господина». Податки сплачують тільки ті, хто не працює на свого пана [465] [466].

Умовою свого переходу в російське підданство Дорошенко висував цілковите закріпачення селянства. Для себе він виговорював довічне гетьманство на всій Україні. Більше того, Дорошенко добивався спадщинної княжої влади на Україні, про що в'ідомо було польським урядовим колам, а також козацькій старшині[467]. Про це він цілком одверто писав Яну Собеському[468].

Націоналістична література завжди старанно обминала питання внутрішньої політики Дорошенка або подавала її у фальсифікованому вигляді.

Один з ідеологів української націоналістичної історичної «школи» Костомаров зображує Дорошенка борцем «за здійснення національних прагнень козаків, за самобутність своєї батьківщини».

M. Александрович змальовує правобережного гетьмана виразником інтересів селян, борцем за незалежність батьківщини і т. д.[469].

Уже наприкінці минулого століття деякі російські буржуазні дослідники виступили з різкою критикою подібних націоналістичних вигадок. У статті «Дипломатичні зносини московського уряду з Правобережною Малоросією в 1673 році» В. О. Ейнгорн на підставі нових архівних матеріалів доводить цілковиту хибність оцінки Костомаровим діяльності Дорошенка.

Хоч В. О. Ейнгорн, як і інші представники російської буржуазної історичної науки, ідеалізує і виправдує політику царизму на Україні, проте він справедливо зазначає, що Костомаров під «самобутністю» розумів «своєрідний національний, суспільний і політичний устрій». Російський буржуазний вчений з іронією вказує, що «при найближчому розгляді ідеал цей виявляється не самобутнім, а близьким до польського шляхетського устрою» ·. Ейнгорн наводить ряд переконливих фактів на доказ того, що Дорошенко був прихильником польсько- шляхетських порядків, називає правобережного гетьмана послідовником Виговського в його прагненні економічно підпорядкувати і закріпачити селян. Серед оточення Дорошенка було багато колишніх прихильників Виговського. Ta й сам гетьман у минулому був осавулом у польського ставленика Тетері[470] [471].НедаремноДорошенко домовлявся з шляхетською Польщею про підданство на основі Гадяцького договору[472]. Цей трактат містив пункт про створення так званого Руського князівства на Україні. Як відомо, польська шляхта відмовилась від названого пункту.

Отже, твердження буржуазних націоналістів про те, що Дорошенко нібито був переконаним автономістом і добивався незалежності України[473], зовсім безпідставні. Правобережний гетьман насамперед добивався особистої влади, забезпечення егоїстичних класових цілей і в певні моменти готовий був стати підданим шляхетської Польщі. Тільки переконавшись згодом, що Річ Посполита підтримує його суперника Ханенка, він відмовляється від домагань покровительства Польщі. B дальшому запевнення Дорошенка відносно відданості Речі Посполитій були політичним маневром [474], щорозуміли і польсько-шляхртські керівники, зокрема Ян Собеський. Таким же політичним маневром були переговори Дорошенка з царським урядом. Правобережний гетьман ніколи серйозно не думав

про підданство Російській держа-ві, централізована система якої виключала можливість створення на Україні князівського володіння.

B світлі цього особливо яскраво виявляється хибність тези, яку висунула буржуазно-націоналістична історіографія при розгляді питання відносно прийняття Дорошенком і частиною старшини васалітету султанської Туреччини. Творцем цієї тези можна вважати В. Б. Антоновича *.

Буржуазні вчені намагались довести, нібито Дорошенко мав далекосяжні плани об’єднання з Росією через союз з Туреччиною, нібито він вважав, іцо віддачею України під владусултана визволить її від панування шляхетської Польщі, а тоді не зв’язана договором з Отто- манською Портою Росія зможе відвоювати Правобережну Україну. Документальних свідчень, що підтверджують ці умоглядні побудови буржуазних вчених, немає. Ми не знайшли жодної заяви чи декларації Дорошенка відносно цього. Навпаки, історичні факти спростовують цю неправильну тезу.

Наприклад, коли після турецько-польського Буча- цького договору 1672 p. Річ Посполита фактично віддала Оттоманській Порті більшу частину Правобережної України, царський уряд активізував розпочаті раніше переговори з Дорошенком, розраховуючи добитися приєднання Правобережної України до Росії. Але ці переговори виявились безуспішними не тільки через протидію лівобережного гетьмана Самойловича і не тільки тому, що прагнення правобережної старшини суперечили політиці царського уряду, спрямованій на поступову ліквідацію автономії України. Правобережний гетьман та його однодумці з старшини свідомо висували зовсім нейприйнятні для російського уряду вимоги, зокрема про виведення воєвод і відмову від Андрусовського договору.

Дорошенко довгий час не міг добитися воєнної допомоги від Туреччини і тому з метою виграти час вступив у переговори з Росією і навмисно затягував їх.

B дійсності очолюване Дорошенком старшинське угруповання сподівалось тільки за допомогою Оттоман- [475] ської Порти забезпечити собі монопольне право економічно і політично панувати над народними масами України.

Протурецьку політику Петра Дорошенка підтримувала частина православного духовенства Правобережжя на чолі з митрополитом йосифом Тукальським, яка вважала за краще бути підпорядкованою далекому константинопольському, ніж близькому московському патріарху. Водночас вона сподівалась з переходом під турецький протекторат позбутися гонінь з боку лольськожатоли- цьких властей.

Дорошенко з старшиною давно наполегливо добивалися протекторату Оттоманської Порти над Україною. Султанська Туреччина вступила у безпосередні таємні стосунки з ними ще в 1666 р.,.незабаром після затвердження Дорошенка гетьманом. Ці зв’язки пожвавились і вилились у конкретний договір про протекторат Туреччини над Україною саме після Андрусовського перемир’я, що, як добре розумів турецький уряд, могло стати на перешкоді у здійсненні агресивних планів султана у Східній Європі. Уряд Оттоманської Порти непримиримо поставився до пропозиції Речі Посполитої у 1667 p. про підтвердження попередніх турецько-польських мирних угод на основі відмови султана від підтримки Дорошенка та його однодумців, отже, відмови Туреччини від претензій на Україну.

Оттоманська Порта висунула перед шляхетською Польщею вимогу розірвати з Росією і виступити проти останньої. Турецькі феодали мали намір збройною силою утвердити свої .права на Правобережну Україну, яку Петро Дорошенко віддав їм у васальну залежність.

Питання про війну з Польщею було керівними колами турецьких феодалів вирішене вже в 1667 p. Однак польсько-турецька війна почалась тільки через кілька років.

Річ Посполита переживала в той період тяжкі часи в зв’язку з внутрішньою боротьбою магнатських угруповань, повстаннями українських народних мас на Правобережжі, загостренням відносин з Кримським ханством. Тому вона докладала чимало зусиль, щоб відтягнути початок війни з Туреччиною.

Оттоманська Порта вела війну з Венецією, стояла пе-

ред загрозою виникнення війни з Персією. Султанський уряд боявся також виступу Росії на боці Польщі'.

Проте, тимчасово відмовившись від вторгнення на Україну, султанська Туреччина вимагала від татарських мурз, щоб вони надавали допомогу Петру Дорошенку, який добивався оформлення підданства Порті.

Для прийняття турецького підданства Дорошенко восени 1668 p. направив у Стамбул посольство, очолюване генеральним писарем Лукашем Букреєвичем і уманським полковником Білогрудом [476] [477]. Маючи надзвичайні повноваження, посольство вело переговори з султанським урядом про умови переходу України під протекторат Туреччини. Про це й був укладений договір.

Старшинське посольство повернулось разом з турецьким послом, який привіз султанську грамоту. Дорошенко влаштував підкреслено урочистий прийом турецькому послу[478]. У грамоті султан сповіщав козацьких полковників і населення України про те, що він «их приемлет под державу свою і обороняти обещевается» від Польщі і Росії[479].

Навесні 1669 p. гетьман знову направив до султана велике посольство, до складу якого входило по три старшини від кожного правобережного полку. Очолював посольство «амісник Дорошенка Михайло Раткевич Портянка [480]. Представники українських феодалів протурецької орієнтації везли скаргу на хана за його підтримку суперника Дорошенка — Суховія.

Султан у свою чергу направив на Україну дуже пишне посольство. Його керівник вручив Дорошенкові дві булави, бунчук, герб і два каптани, що символізувало васальні відносини, а також султанську -грамоту, що затверджувала його на гетьманство [481].

Дорошенко -щедро одарив турецьке посольство: Kana- джі-паша одержав 10 тис. єфімок, його помічники 5 тис. Султанові було надіслано в дар 80 тис. ефімок[482].

За договором, укладеним з султаном в результаті посольств, козацька старшина брала на себе зобов’язання воювати з ворогами Туреччини. B статті другій вказувалось, що правобережний гетьман з військом і старшиною «всегда готов сопротив стать всякому неприятелю солта- нова величества, егда будет нужда и потреба». Відзначалось, що хоч українці і мають єдину спільну релігію з росіянами, греками та ін., це не повинно стати на перешкоді їх боротьбі з тими, хто повстає проти влади султана або чинить опір татарським ордам. Отже, правобережна старшина обіцяла, що козаки виступатимуть проти своїх співвітчизників, проти російського народу, проти єдиновірців '.

Старшина гарантувала безпеку володінь султана, тобто брала на себе зобов’язання перешкоджати походам запорізьких козаків на Туреччину.

У статтях п’ятій і шістнадцятій договорустаршина робить спробу застерегти, що одержання від Туреччини військового прапора і булави не означає цілковитого підпорядкування України султанові. Але це формулюється як побажання, а не тверда умова.

Підпорядковані султанові татарські війська повинні приходити на допомогу його новому васалу. Щоб забезпечити спільні дії проти ворога, татарські війська мають перебувати під командуванням гетьмана.

Старшина намагалася добитися гарантії безпеки українських міст і сіл під час перебування там військ султана або кримського хана. У принизливих висловах Дорошенко просив, щоб під час приходу на територію України турецьких і татарських військ турки не будували своїх мечетей, не руйнували церков, не спустошували міст, не брали в полон козаків і не відправляли в Туреччину. B одній з статей підкреслювалось, що татарські війська, які прийшли на допомогу гетьманові, не повинні самовільно розташовуватись в українських містах і селах і брати там насильно запаси, а мають вдовольня- тись «пищею і оброками» в тих місцях, які їм будуть призначені.

Названі статті більше нагадують умови перемир’я з [483] перемігшим- ворогом, ніж договір про добровільний перехід під протекторат. Вони свідчать про те, що старшина добре знала, які лиха несуть українському народові султанська Туреччина і Кримське ханство. Дальші події показали, що спроби Дорошенка добитись того, щоб турецькі і татарські феодали не безчинствували на Україні, виявились марними.

Що торкається міжнародних відносин, то козацька старшина протурецької орієнтації і не ставила питання про будь-яку самостійність України. Лише у статті п’ятнадцятій говорилось, що договір про дружбу або мир, так само як про початок війни з сусідніми державами, особливо з Польщею або Росією, султанська Туреччина і Кримське ханство мають укладати або оголошувати з відома Дорошенка.

Як зазначалось, собі особисто Дорошенко хотів за допомогою турецького султана забезпечити довічне гетьманство і володіння маєтностями. У статті восьмій з цього приводу читаємо: «Дабы гетман наш всегда был утвержден в своем достоинстве, даже до последнего дня живота своего, тако чтобы его никтоже возмог из власти салтановы переменяти и из селища его низвергати». Таким чином, для утвердження своєї особистої влади Дорошенко віддавав у рабство Україну її віковічним ворогам.

У трактаті не було спеціального пункту про Запорізьку Січ. Проте є відомості, що під час переговорів султанський уряд запропонував Дорошенкові ввести в Кодак тисячний турецький гарнізон з метою контролю над Січчю. Дорошенко з цим погодився '.

Трактат про підданство Туреччині завдавав величезної шкоди українським народним масам і був спрямований проти Польщі і Росії. B той же час Дорошенко сподівався за допомогою цього трактату обмежити агресивні наміри кримського хана, який хотів встановити свою владу на Правобережній Україні.

Старшина всіляко намагалась якомога довше приховати від народу угоду з ханом і султаном. Вона не могла сподіватися схвалення народними масами акту добровільної віддачі України їх споконвічним ворогам — агресорам. [484]

I дійсно, прийняття старшинським угрупованням Дорошенка султанського підданства викликало повсюди на Україні протест народних мас і невдоволення переважної частини козацької старшини. Навіть звістка про перше старшинське посольство в Туреччину спричинилась, за визнанням самого глави цього посольства Лукаша Бук- реєвича, до великого обурення серед різних верств населення. 18 квітня 1669 p. він писав Дем’яну Многогрішному: «Многих посолство мое в турки побунтовало, pa- зумеючи, что с подданством туды его милость пан гетман послал меня»

Ha скликаній у першій половині березня 1669 p.[485] [486] в Корсуні раді, в якій взяли участь 500 козацьких керівників, в тому числі 20 старшин з Лівобережжя і 11 з Запоріжжя (останніх очолював осавул) [487], Дорошенко намагався змалювати своє підпорядкування султанові як союз («дружбу») [488]. Проте у султанській грамоті, зачитаній на раді турецьким послом, недвозначно підкреслювалась залежність України від Туреччини. Один з учасників ради розповідав: «Да на раде де ж был турского салтана посланник з грамотою, и та де грамота на раде чтена, а в грамоте написано, чтоб де Дорошенко co всем малоросийским краєм з городами и людми был в подданстве у турского салтана так же, как и Волож- ская земля»[489].

Посли Оттоманської Порти, підтримані радою, запропонували гетьманство Юрію Хмельницькому, але він категорично відмовився. Очевидно, у султана викликали підозріння переговори Дорошенка з Росією і Польщею[490].

Більшість учасників ради негативно поставилась до ідеї васальної залежності від Туреччини. Літописець Самовидець повідомляє, що рада була дуже бурхливою, присутні протестували проти прийняття турецького підданства: «В которой раде усе кричали не хотячи под- даними бити турчинове»[491].

Ha раді не присягали султанові '. Проте, як вказує Самовидець, Дорошенко дістав право одноособово прийняти турецького посла і «що хотел тое з ним трактовал... подишовши козаков, яко простих людей» [492] [493].

Кількісний склад турецьких військ, що їх султан зобов’язався прислати на Україну для допомоги Дорошенкові, був визначений на раді у 20 тис. кінноти і 20 тис. піхоти [494].

Петро Дорошенко разом з турецьким послом запропонували раді програму найжорстокішої розправи з українськими лівобережними містами, які відмовляться підкоритися васалові Порти: «а в малоросийском задне- прском крае, которые городы ему, Дорошенку, ныне непослушны и не будут здаватца, и ему де, Дорошенку, городы доставать и людей посекать и отдавать в полон татарам, а естьли будут здаватца, и их душами даровать, а животы и пожитки имать на войско»»[495]. Це свідчило про плани завоювання Туреччиною Лівобережжя.

Під час Корсунської ради, як і в період переговорів українських феодалів з султанським урядом, народні маси— рядове козацтво, селянство, міщанські низи — скидались з рахунку, їх інтереси зовсім не брались до уваги, скрізь фігурував «Дорошенко де co старшиною» [496].

Як не намагалась старшина протурецької орієнтації замаскувати характер угоди з Оттоманською Портою, дійсний зміст її скоро став широко відомий. Колишній київський полковник Василь Дворецький, який понад рік перебував у полоні в Чигирині і був очевидцем багатьох важливих подій, називає Петра Дорошенка «тое стороны гетманом бусурманским турским», вказуючи, що гетьман разом з митрополитом йосифом Тукальским «все свое у.мышление на то положили», щоб віддати всю Україну «под турскую мочь»[497]. Один козак розповідав: «О подданстве турку Дорошенко совет чинил c Тукальским митрополитом один; а после того c полковники, а казаков на раду не сзывал и в войско сказывал, что он салтаяу не поддался, а чтоб ему чинить помощь и быть

в дружбе, но всем войском ведают, что он турку поддался» *. Уманський полковник Ханенко писав Многогрішному, що Дорошенко за довічне («доживотное») гетьманство «всю нашу Украину, как волохи и мутьяня пребывают, в подданство турскому поддал» [498] [499]. Ієродиякон Мілеті, який проїжджав через Київ, влітку 1668 p. повідомляв царя, що «Дорошенко поддался к салтану турскому» [500].

Ha Лівобережжі до воєвод з різних місць постійно надходили відомості про непопулярність Дорошенка серед козаків і всього населення України. «Его де Дорошенка за Днепром казаки все не любят» [501],— повідомляли переяславські міщани і козаки. Лубенські козаки говорили: «А что де Дорошенко присяг турскому салтану, и они де его бранят, и пусть де он пропадет, да и обоих де сторон Днепра чернь вся его, Дорошенка, проклинает» [502].

Навесні 1669 p. міжусобна боротьба на Правобережній Україні відновилась. Ha політичній арені знову з’являється Петро Суховій, який направляє кримські чам- були проти Дорошенка.

У суперництві Суховія і Дорошенка знайшли відображення суперечності, що існували між турецьким султаном та його васалом — кримським ханом, який хотів незалежно від свого сюзерена оволодіти Україною і відокремитись від Оттоманської Порти. Хан і Суховій писали Дорошенкові: «Мы хан и орды вашими силами малороссийскими от тягости турского ига на себе будучего либо свободимся, в братстве с собою будучи и в любови живучи» [503]. Хан л султан підтримували ворогуючі угруповання українських феодалів, надсилали їм на допомогу татарські і ногайські орди.

Кримський хан, сподіваючись заволодіти Україною, цілком підтримував Суховія, який вважав першочерговим завданням знищення свого суперника Дорошенка. Після цього новий претендент на гетьманство збирався

повести татарські орди на Лівобережжя проти козацтва та російських військ, маючи на меті добитися обрання гетьманом всієї України ', Петра Дорошенка підтримувала Білгородська ногайська орда.

Коли татарські орди на заклик Суховія вторглись на Україну, беї і мурзи спеціальним посланням до українського народу («полковникам, осаулам, отаманам и всей черне, так войсковым, как и поспольству людем, на Украине будучим») сповістили про свою самостійну від турецького султана політику, про готовність подати «доіпомогу» своїми ордами. «Мы, против присяги, додадим войска нашего никогда жалети не будем, и на том - будем, хотя турки поволят или не поволят, мы вам всегда не отговариваем подавати войска на помочь» [504] [505].

Вони пояснювали надсилку на Україну грабіжницьких орд Батирші-мурзи і Гаймали-аги як підтримку «для братства и дружбы против вашего неприятеля» [506].

За цей конфлікт між султаном і ханом розплачувався український народ.

Отже, на боці кожного суперника виступали татари, які також поділились на дві воюючі групи.

Ha боротьбу між султаном і ханом впливали і внутрішні конфлікти у Кримському ханстві, що загострились у середині 60-х років. Ногайські мурзи виступали противниками зовнішньої політики кримського хана, висловлювались за встановлення мирних взаємовідносин з Росією, що гарантувало б їм безпеку від нападів запорізьких і донських козаків [507]. Ногайці, які кочували у пониззях Дністра поблизу Білгорода, перестали підкорятись ханові і, ставши безпосередніми підданими Туреччини, оселились з дозволу султана в околицях Сілістрії з метою убезпечити себе від наступу запорізьких козаків. Мухамед-Гірей IV зігнав ногайців з їх нового поселення, за що був знятий з ханства [508]. його наступник хан

Ааділь-Гірей продовжував чинити опір султанові. Намагаючись проводити самостійну політику на Україні, новий хан не тільки не допомагав васалові султана Дорошенкові, а й вів боротьбу проти останнього. Ааділь-Гі- рей також був знятий з ханства у 1671 p.

Першу стоянку татарські орди, очолювані Суховієм, зробили біля Тясмина, в 160 верстах від Києва '. Як завжди, салтани використали стоянку для пограбування українського населення. «Послали салтаны из под Тясь- мина татар в загон для живности под розные городы» 2.

B результаті «татаровя за Днепром под городами конские и животные стада отогнали и людей многих, в полон поймали»3. Салтаны чинили насильства над українським населенням і під час просування на Чигирин. Вони нападали на купців, знищували їх, а товари захоплювали 4.

Петро Суховій виступив з Криму на Запоріжжя і був там знову обраний гетьманом 25 квітня 1669 p.5 Очевидно, у «виборах» брало участь незначне число козаків, , бо з Січі з Суховієм вийшло всього 500 запоріжців (200 кінних і 300 піших). B той же час орда, що пішла за наказом хана з Суховієм, налічувала 40 тис. чоловік6 і очолювалась сімома салтанами. Отже, військо Суховія було по суті татарським.

Ряд даних свідчить про те, що ставленик кримського ха.на Суховій в той час зовсім не користувався підтримкою на Запоріжжі і що між Січчю і ханом були ворожі відносини. Київські міщани у квітні 1669 p. повідомляли, що «из Запорог казаки Суховеенка хотят выдать Доро- i шенку»7. У Ніжині розповідали, що після виходу Суховія з Запоріжжя хан послав на Січ тисячний татарський загін з метою «запорожцов вырубить и Запорожье отсесть». Запоріжці відбили напад ханського загону8.

«И бывшей де кошевой атаман Курило, собрався с запорожцы, которые остались в Сече, и которые живут в лугах для промыслов, Сечю отсели, и как де татарове при- шли к Сече, многих татар побили и в Днепре потопили и всех разогнали, и досталные де татаровя пребежав к мурзе крымскому, который пошол с Суховеем под Чигирин, про то ведомо учинили» '. За іншими відомостями, на Січ напали послані турецькими військовими властями яничари 2.

Перед виходом з Січі Петро Суховій направив до лівобережних полковників листи з повідомленням про своє гетьманство, закликавши їх приєднатися до нього. 3 метою залучити козаків на свій бік він демагогічно використав популярний тоді лозу.нг об’єднання обох частин України, заявивши, що «радети и промышляти начал о успокоении отчизны и о совокуплении обох сторон нашего соединения» 3.

Суховій засуджував Дорошенка за те, що він «умыслил отчину нашу в турское подданство поддати, а невинных людей в тяжкое иго привести» 4, хоч сам він віддав країну під владу іншого агресора — кримського хана.

У листі до прилуцького полковника Суховій неприховано погрожував, що приведе на Україну військо кримського хана. «Конечно, хан c великими ордами и c нами, Войском Запорожским, для успокоения Украйне нашей наступит» 5.

Хан Ааділь-Гірей також направив в українські полки послання, намагаючись через голову Суховія встановити зв’язки з полковою старшиною. У зверненні до прилуцького і переяславського полковників від 12 квітня 1669 p. він запевняв їх у «брацкем приятстве», виявляв готовність подати воєнну допомогу, особисто очоливши орди. Хан заявляв, що йому байдуже, хто буде обраний гетьманом, тільки б він корився Криму6.

Лівобережні козаки розповідали, що «война от татар за Днепром беспрестанная» 7.

Рада, якої так добивався Суховій, відбулася влітку 1669 p. в Умані без участі Дорошенка. Сподівання Суховія не виправдались. Татарського ставленика не підтри-

мали козаки. Гетьманом був обраний полковник Михайло Ханенко.

Але і Ханенка обрала гетьманом нечисленна група козацької старшини пропольської орієнтації, яка завжди була на Правобережжі. Ha час обрання він не мав реальної військової сили. Як і всі його попередники, Ханенко відразу ж вступив у союз з татарськими мурзами. Проте після його обрання орди повернулись в Крим. Татари змушені були підкоритись рішучій вимозі турецького султана. До Ханенка приєдналась незначна кількість татар, його спроби знайти підтримку у лівобережних полках не мали успіху '.

Ханенко, за яким потягся і Суховій, пішов на Запоріжжя, а звідти в Крим. Випросивши у хана шеститисячне татарське військо на чолі з Батирші-мурзою, Ханенко, Суховій і Юрій Хмельницький прибули в район Стеблева, де наприкінці жовтня 1669 p. відбувся бій з силами Дорошенка. Ha боці Ханенка діяли кримські і ногайські татари, Дорошенка підтримували білгородські татари, прислані сілістрійським пашою, а також турки, волохи і молдавани[509] [510]. Бій закінчився перемогою Дорошенка[511]. Ханенко і Суховій втекли «при орде» на Січ, а Юрія Хмельницького захопили білгородські татари і відправили за наполяганням Дорошенка у Константинополь, де він був ув’язнений у тюрму Єдікуль [512]. Самовидець писав, що Дорошенко залишив Білгородську орду зимувати по всій Україні, маючи намір в середині зими піти в похід на Лівобережжя. Але татари «взбунтовались», пішли до Дніпра, «набрали ясиру и повернули у свою землю» [513].

Переяславський полковник Дмитро Райча повідомляв, що повертаючись додому, татари «ударились де на той стороне. Днепра под Корсунь, и под иные многие го- роды изгоном, и тех городов жителей побили и B полон поймали и церкви божии раззорили все без остатку» [514].

Дорошенко скаржився султанові на Білгородську op- ду i просив повернути ясир. Самовидець вказує, що в Стамбулі на це подивились як на жарт, «некого не вернули,— кого узято, пропав, хиба кого викуплено»1.

Таким чином, боротьба кількох претендентів за гетьманство, прагнення правобережного і лівобережного гетьманів стати на чолі обох частин України створили сприятливу обстановку для втручання в життя українського народу кримського хана .i турецького султана.

Запорізька Січ також на якийсь час стає ареною запеклої політичної боротьби різних старшинських угруповань. Проте на кінець 1669 p. перемогла група старшини, яка виступала за збереження союзу з Росією. Цю групу підтримувала основна маса запорізького козацтва. Вже у грудні з Січі до гетьмана і царя було відправлено посольство з семи чоловік «добивать челом в подданство по-прежнему, а гетману (лівобережному. — О. А.) в послушание» [515] [516].

Ha початку наступного десятиріччя становище на Україні залишалось надзвичайно напруженим. Могутній гуркіт народного повстання в Росії під керівництвом Степана Разіна докотився до України. Ha Слобожанщині спалахнуло повстання, центром якого був Остро- гожськ.

He припинялись народні повстання і на Правобережжі. Антифеодальні виступи проти феодально-кріпосницького гніту тут переплітались з боротьбою проти панування Речі Посполитої і експансії султанської Туреччини та її ставленика Дорошенка.

У цій боротьбі активну участь брали запорізькі козаки.

<< | >>
Источник: О. M. АПАНОВИЧ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ 50—70-і роки XVII ст.. 1961

Еще по теме I АНДРУСОВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ TA КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ HA УКРАЇНІ 0667—1669 рр.:

  1. I АНДРУСОВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ TA КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ HA УКРАЇНІ 0667—1669 рр.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -