<<
>>

Друга світова війна: військово-дипломатична історія (1939-1945 рр.)

Від подій Другої світової війни, яка принесла людству чисельні жертви і руйнування, нас відділяє більше ніж 60 років. У цій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі.

Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було закликано 110 млн. чол.

На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол. Розглянемо головні причини такої руйнівної війни.

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику.

Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер, її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.

Польща якнайкраще підходила для випробування на практиці стратегії «блискавичної війни». Спільний польсько-німецький кордон простягався майже на 2000 кілометрів і, за визнанням фахівців, захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько- німецькому кордоні практично не існувало.

За планом «Вайс», затвердженим ще у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня, але наступ було відкладено через виявлену Англією готовність виступити на боці Польщі і нерішучість Муссоліні. На кінець серпня німецька армія довела до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії.

Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 75 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали у своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1050 винищувачів. Загальна кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала близько 2 млн.

Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн. 750 тис. солдатів і офіцерів, але яка не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.

Вторгнення на територію Польщі розпочалось 1 вересня 1939 р. Йому передувала провокація гітлерівців у прикордонному містечку Г лівіце. Вже в перші дні наступу організований опір польської армії було зламано. 8 вересня її головні сили були розгромлені. Значна їх частина опинилася в оточенні або була захоплена в полон. Опір чинили лише армія Кутшеби, що обороняла варшавський напрямок, і столичний гарнізон. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона півострова Вестерплятте, міст Варшави, Кракова, Гдині. 17 вересня, коли крах Польщі став уже очевидним, польський кордон перейшли радянські війська. На вимогу Гітлера Червона армія форсовано просувалася в напрямку Коломиї-Косова, щоб перетнути відступаючим польським солдатам і біженцям дорогу в Румунію.

Відповідно з домовленостями, досягнутими на переговорах 23 серпня 1939 р. і зафіксованими у таємному протоколі, німецьке командування відвело свої війська за демаркаційну лінію від Львова й Бреста. Перед тим у Бресті, Гродно, Ковелі й Пінську відбулися спільні паради військ- переможців. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня у Москві Ріббентроп за дорученням Гітлера підписав разом з Молотовим договір про дружбу і кордон і таємні протоколи про поділ сфер впливу і співпрацю між двома державами. Цей договір зафіксував розділ Польщі і уточнив лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю вона була пересунута на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. і проходила приблизно по етнографічному кордону проживання поляків, з одного боку, українців, білорусів з іншого. Землі з чисто польським населенням залишились в складі Німеччини, а взамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Таким чином, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР 51,4% території і 30,1% населення. Попри усю злочинність і негативні сторони цього поділу незалежної держави між двома тоталітарними режимами, цей факт мав і одну позитивну рису - нарешті дві частини братніх народів, українського і білоруського, об'єдналися в єдиних республіках. Такі зміни дали змогу радянському керівництву називати агресію і поділ Польщі як «визвольний похід» заради возз'єднання Західної України і Західної Білорусії відповідно з УРСР та БРСР. Вони також свідчили про небажання радянського керівництва давати привід Англії і Франції до оголошення війни СРСР, тому що Червона армія так і не перетнула «лінію Керзона», яку самі англійці визначили як оптимальний радянсько-польський кордон.

З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в наступ союзники не поспішали.

Період війни між 3 вересня 1939 р. та 10 травня 1940 р. дістав назву «дивної війни», оскільки, формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.

Французькі війська відсиджувалися за «лінією Мажино» - системою укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. На захід від бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади Німеччини й СРСР.

Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід «лінії Мажино» з виходом ударних груп в район Кале - Дюнкерк.

9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо- французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену «лінію Мажино». 15 травня голландська армія капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія.

Спроби англо- французького командування організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська. Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно англійської армії) на Британські острови. Г енерал Г орт, що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції.

5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.

Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат - 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.

За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї території, що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд Петена контролював так звану «вільну зону», що не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря.

Місцем його розташування було обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву - «режим Віші».

Тим часом, як Німеччина була зайнята на Заході, СРСР «упорядковував» свою «зону впливу», відведену йому за таємними протоколами 23 серпня і 28 вересня 1939 р.

Вступ радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусію був неоднозначно сприйнятий населенням. Частина населення привітала Червону армію як визволителя, інша сприймала її як окупантів.

У 1939 р. в Західній Україні було заборонено діяльність українських національних партій, багатьох громадських, культурних, наукових, торговельних та промислових товариств і установ. Перестали діяти, зокрема, «Просвіта», наукове товариство імені Т. Шевченка, їхні часописи. ОУН змушена була піти у підпілля.

Для розв'язання питання про суспільний лад і державну владу на території Західної України були проведені вибори до Народних зборів. На основі звернення Народних зборів позачергова сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу

СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. На території Західної України було створено шість областей - Львівську, Станіславську (згодом Івано- Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську й Дрогобицьку, яку в 1959 р. було об'єднано з Львівською. Аналогічно вирішалась доля Західної Білорусії, яка була включена до складу Білоруської РСР.

Наступним об'єктом експансії СРСР стали країни Прибалтики. 28 вересня 1939 р. у Москві було підписано пакт про взаємодопомогу з Естонією, за яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні договори було підписано також з Латвією і Литвою. У всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов'язання не втручатися у внутрішні справи Прибалтійських держав.

Влітку 1940 р. СРСР приступив до другого етапу територіально- політичної перебудови в Прибалтійських республіках, пред'явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов'язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів - Жданова в Естонію, Деканозова в Литву та Вишинського в Латвію. Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії увійшли радянські війська. Під наглядом окупаційних властей у країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні 1940 р. Прибалтійські республіки включено до складу СРСР.

У 1940 р. ускладнилися відносини й з сусідньою Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР.

Тривалий час між Фінляндією й СРСР велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони поступитися на його користь значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої «лінії Маннергейма» - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939 pp.

Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку 30 листопада 1939 р. великі сили радянських військ перейшли в наступ на фінську армію, що займала прикордонні укріплення.

Угруповання радянських військ налічувало 240 тис. чоловік, 1915 гармат різних калібрів, 1131 танк та 967 бойових літаків. 140-тисячна фінська армія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. 30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки й Балтійський флот. Сталін ужив жорстоких методів для наведення порядку у військах. Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Англія й Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія, її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії озброєнням і добровольцями прийшла

Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. США також усунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р. розпочався другий наступ радянських військ. Він завершився проривом «лінії Маннергейма». В наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат ( 234 тис. чол. убито, поранено, обморожено та взято в полон ) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий фінською армією К.Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів.

12 березня 1940 р. за посередництвом і під тиском німецької дипломатії СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, за яким жертва агресії втрачала значну частину своєї території, де до вій мешкало 450 тис. осіб, тобто 1/8 населення країни. Тяжкими були міжнародні наслідки війни й для СРСР. Ліга націй виключила СРСР зі своїх членів, ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами та США. В листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до агресивної «осі» Берлін-Рим-Токіо. Значної шкоди престижу СРСР завдав той факт, що на території Росії було сформовано маріонетковий уряд О.Куусінена (так званий «уряд Теріокі»), з яким Сталін уклав договір про взаємодопомогу, прикриваючи цим протиправним актом агресію проти незалежної країни. Ці маневри не врятували сталінський режим від міжнародної ізоляції. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. усі здобуті такою великою ціною території знову були відвойовані військами гітлерівської Німеччини та Фінляндії.

Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції «Морський лев», яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів. Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам «Бісмарк», «Тірпіц» та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику «вовчих зграй» для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою.

Ще 28 жовтня 1940 р. у розпал битви над Англією Муссоліні без попередніх консультацій з Гітлером розпочав наступ двох своїх армій з території Албанії на Грецію, прагнучи реалізувати плани створення середземноморської імперії. Прем'єр-міністр Греції Метаксас оголосив загальну мобілізацію й звернувся за допомогою до Великобританії. Хоч Англія була стурбована становищем у Єгипті і переживала не найкращі часи, все ж вона перекинула у Г рецію та на острів Кріт деякі сухопутні й авіаційні частини і надіслала на допомогу грекам кілька кораблів. Італійський наступ дуже швидко захлинувся і грецька армія, перейшовши в контрнаступ, відкинула італійські дивізії за албанський кордон. Гітлер у січні 1941 р. мав намір надати Муссоліні допомогу в Греції. Болгарський уряд не поспішав погоджуватись на розгортання на території Болгарії німецьких військ. Тоді Гітлер вдався до дипломатичних маневрів. Під тиском з боку Німеччини Югославія підписала 25 березня 1941 р. договір про приєднання до Антикомінтернівського пакту, а також Троїстої угоди. Патріотично настроєні офіцери на чолі з генералом Д.Сімовичем здійснили державний переворот і звернулися з проханням до Москви підписати у Белграді договір про взаємодопомогу. У відповідь на Югославію напали німецькі війська. Спільно з ними діяли армії Болгарії та Угорщини, до агресії проти Югославії приєдналась Італія. Лідер хорватських усташів А.Павелич проголосив утворення Незалежної Хорватської держави (НХД), що згодом приєдналася до держав «осі». Королівство Югославія припинило своє існування.

Без затримки з території Югославії німецька армія почала наступ на територію Греції з метою оточити грецькі дивізії й англійські експедиційні сили. Грецькі армії капітулювали перед німецькими військами. Під тиском переважаючих німецьких сил англійські експедиційні сили відкочувалися до Афін. Згодом довелось залишити і їх. Рештки англійських військ зосередились на острові Кріт. Проти англійців німецьке командування провело небачену повітряно-десантну операцію, в результаті якої острів було захоплено. Обидві сторони понесли значні втрати. Німецькі повітрянодесантні війська так і не відновили своєї колишньої чисельності і боєздатності й надалі не застосовувались як самостійна бойова одиниця.

Перевагами, що їх здобула Німеччина після захоплення Балканського півострова й острова Кріт, Гітлер не зміг скористатися, так само як і успіхами генерала Роммеля в Єгипті. На черзі був напад на СРСР, а новий театр воєнних дій вимагав напруження й концентрації усіх сил рейху.

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану «Барбаросса» (відомий ще як директива №21 від 18 грудня 1940 р.) німецькі війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни - «бліцкригу». За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на лінію Архангельск-Астрахань.

Група армій «Північ» (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій «Центр» (командуючий генерал- фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.

На київському напрямку була розгорнута група армій «Південь» (командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія «Норвегія» і друга фінська армія. Армія «Норвегія» повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська - сприяти групі армій «Північ» в захопленні Ленінграду. Загальна кількість німецьких військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, 4300 танків, 5000 бойових літаків, 47 тис. польових гармат і мінометів. їм протистояло на території західних прикордонних округів 2680 тис. солдат і офіцерів, 1475 танків нових конструкцій (KB та Т- 34), 1540 бойових літаків нових типів, 37 500 гармат і мінометів. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили. Німецько-фашистські війська за кілька тижнів боїв просунулись на різних ділянках фронту на 300-600 км. Особливо тяжких втрат зазнав Західний фронт (командуючий генерал Д.Павлов), внаслідок чого вже 28 червня гітлерівці захопили Мінськ.

Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку.

Героїчна оборона Києва (17 липня - 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. - січень 1944 p.), Смоленська битва (10 липня - 10 вересня 1941 р.) зірвали плани блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними. Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол. З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб.

Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з'явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Г оловного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) - вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО).

Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт одержував важливі перемоги. Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.:

- при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

- військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців);

- німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

Не можна не виділити і суб'єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:

- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

- помилковою виявилась військова доктрина про "війну малою кров'ю на території ворога";

- було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

- напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;

- репресії 1937-1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії.

Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу трагічного характеру. 24 вересня командуючий групою армій «Центр» фон Бок скорегував план наступу і захоплення Москви («Тайфун»). Німецькі війська нараховували 1708 тис. чол., 13 500 гармат і мінометів, 1170 танків і 615 літаків. Радянські фронти, які прикривали Москву, мали в своєму складі 1100 тис. чол., 7652 гармат і мінометів, 774 танки, 1 тис. літаків.

Перший етап німецького наступу на Москву тривав з 30 вересня по початок листопада 1941 p.; другий етап - з 15-18 листопада до початку грудня 1941 p.; третій етап - від 5 грудня 1941 p., коли розпочався контрнаступ радянських військ, до весни 1942 р.

У ході контрнаступу радянських військ під Москвою група армій «Центр» зазнала великих втрат: було знищено 38 дивізій (170 тис. чол.), у тому числі 11 танкових і 4 моторизованих.

Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної війни. Перемога радянських військ означала початок повороту у Великій Вітчизняній і Другій світовій війні.

Не дивлячись на поразку під Москвою в грудні 1941 p., стратегічна ініціатива залишалась у вермахту. Влітку 1942 р. розпочався наступ німецьких військ з метою захопити райони Кавказу, Дону, Кубані, Нижньої Волги, розгромити війська Червоної армії, заволодіти запасами нафти, а після цього завдати вирішального удару в напрямку Москви.

Успіху нового наступу гітлерівських армій сприяли три важливі обставини: прорахунки Ставки і особисто Й.Сталіна у визначенні напрямку головного удару ворога (таким вважався московський напрямок); поразки радянських військ у Криму (липень 1942 р., падіння Севастополя) та під Харковом (Сталін прийняв авантюрне рішення про наступ радянських військ в районі Харкова в травні 1942 р,); відсутність Другого фронту в Європі.

В середині липня 1942 р. сили вермахту вийшли до р.Дон і розгорнули наступ на Сталінград. Розгорнулась Сталінградська битва (17 липня 1942 - 2 лютого 1943 p.). 23 серпня 6-а армія фон Паулюса вийшла до Волги і одержала можливість тримати місто під ураганним вогнем.

Щоб припинити відступ радянських військ, 28 липня 1942 р. Сталіним був підписаний наказ №227, відомий як наказ «Ні кроку назад». Сутність його полягала в тому, що відступаючі бійці і командири розглядались як боягузи і дезертири й підлягали покаранню відповідно до умов військового часу. За власні прорахунки і помилки Сталін перекладав відповідальність на армію. 14 жовтня 1942 р. німецькі війська після потужної авіаційної та артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Почались жорстокі вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німці почали останній штурм міста, їм вдалося на окремих ділянках пробитися до Волги, але це був їхній останній успіх. У відповідності з планом «Уран» 19 листопада 1942 р. радянські війська силами трьох фронтів - Південно- Західного, Сталінградського і Донського - перейшли в контрнаступ. У вирішальний момент Сталінградської битви перевага в живій силі і техніці вже була на боці радянської армії. Вона нараховувала 1106 тис. чол., 15 500 гармат і мінометів, 1463 танків і самохідних гармат, 1350 бойових літаків. їм протистояло до 1 млн. солдат і офіцерів вермахту, 10 290 гармат, 675 танків і штурмових гармат, 1216 бойових літаків. 23 листопада 1942 р. радянські війська замкнули кільце навколо 330-тисячного угруповання ворога. Щоб прорвати оточення і допомогти армії Паулюса, група армій «Дон» (командуючий генерал-фельдмаршал Манштейн) завдала потужного танкового удару в грудні 1942 р. в районі м. Котельниково, але була відкинута радянськими військами. Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не дивлячись на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис. оточених німців здалися в полон, інші загинули.

Перемога під Сталінградом мала велике історичне значення:

- вона поклала початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни;

- розгром ворога завдав удару по військовій машині третього рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;

- почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;

- було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і Туреччина відмовились вступити у війну проти СРСР. Керівництво Румунії та Італії (їх армії були серед тих, хто був розгромлений під Сталінградом), а також Угорщини і Фінляндії почали шукати виходу із війни;

- поразка фашистів та їх союзників стала могутнім імпульсом для антинацистського та національно-визвольного рухів, сприяла консолідації сил антигітлерівської коаліції.

Однак навесні 1943 р. німецьке верховне командування вирішило знову заволодіти ініціативою. Відповідно до плану «Цитадель» гітлерівське керівництво ставило завдання розгромити радянські війська на Курському виступі і завдати удару Москві. Німецькі армії, що готувались до наступу, нараховували 900 тис. чол., 2700 танків і самохідних гармат (серед них машини нових зразків - «Тигр», «Пантера», «Фердинанд»), 10 000 гармат і мінометів, 2000 літаків.

Радянське командування дістало точні відомості про підготовку німців до наступу. І хоч на цей час сили Червоної армії значно переважали сили вермахту - 1336 тис. чол., 3306 танків і САУ, 19,3 тис. гармат і мінометів, 2650 бойових літаків - було прийнято рішення про «навмисну оборону» з метою обезкровити воєнний потенціал німців і завдати їм контрудару.

5 липня 1943 р. почалася Курська битва. 12 липня 1943 р. під Прохоровкою німці зазнали тяжкої поразки в ході найбільшої танкової битви в історії Другої світової війни. 23 липня німецький наступ було зупинено по всьому фронту, а 3 серпня радянські війська перейшли в контрнаступ по лінії Орел-Курськ-Бєлгород. До 23 серпня було звільнено Орел, Бєлгород, Харків. В ході Курської операції було знищено 500 тис. солдат і офіцерів вермахту, 1,5 тис. танків та іншої військової техніки.

Історичне значення Курської битви:

- розгромлено кращі дивізії німців;

- стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії, почався загальний наступ радянських військ по всьому фронту;

- були закладені передумови до висадки англо-американських військ і розпаду німецького блоку.

В результаті перемоги під Курськом радянські війська вийшли до Дніпра. З серпня по грудень 1943 р. тривала битва за Дніпро, яка завершилась проривом німецької оборони - «Східного валу», визволенням Києва 6 листопада 1943 р. і початком визволення Правобережної України.

В 1944 р. радянські війська завдали удару по нацистах на протязі всього радянсько-німецького фронту. З 14 січня по 1 березня 1944 р. були повністю розгромлені німецькі війська під Ленінградом. Закінчилась 900- денна блокада легендарного міста, яке втратило не менше 800 тис. осіб.

Головний удар по ворогу взимку і навесні 1944 р. був нанесений на Правобережній Україні і в Криму. З 24 січня по 17 лютого 1944 р. силами 1го та 2-го Українських фронтів була проведена Корсунь-Шевченківська операція. В ході бойових дій тут було оточено і знищено 55 тис. солдат і офіцерів вермахту. За тактикою і військовим мистецтвом оточення і знищення німецького угруповання в районі Корсунь-Шевченківського одержало назву «другого Сталінграду».

За наступом на Правобережній Україні 8 квітня почалась Кримська операція 4-го Українського фронту. Вона завершилась 12 травня 1944 р. повним розгромом німецько-фашистського угруповання і визволенням Криму. Не дивлячись на жорстокий опір ворога, 9 травня 1944 р. було визволено Севастополь. В цих боях ворог втратив 100 тис. вбитими і пораненими, а також військову техніку.

Влітку був нанесений потужний удар по фінській армії на карельському перешийку. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав перемир'я з СРСР. Радянський Союз залишив за собою територію, яка відійшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. відповідно із згодою норвезького уряду радянська армія вступила на територію Норвегії.

Створення антигітлерівської коаліції виступає однією з найважливіших подій другої світової війни. З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день початку агресії У.Черчілль заявив: «Кожний, хто воює проти Гітлера, - друг Англії, кожен, хто воює на його боці, - ворог Англії". 22 червня 1941 р. у звернені до нації англійській прем'єр заявив, що Великобританія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США.

Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція. 1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько- німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями під охороною британських військово-морських сил. Незважаючи на значні втрати від німецьких човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. Відповідно до закону про ленд-ліз США надав СРСР безпроцентний кредит в 1 млрд. доларів (листопад 1941 p.). Першою спільною акцією СРСР і Великобританії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення з Німеччиною.

В серпні 1941 р. У.Черчілль і Ф.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р,). Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці.

У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими постачалась допомога СРСР.

28 листопада - 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін - в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

- відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по «лінії Керзона»;

- визнання радянських претензій на Кенігсберг;

- визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни. Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції і наблизила час остаточного розгрому німецького блоку. 4-11 лютого 1945 p., коли наближалась перемога над Німеччиною, відбулась нова зустріч «великої трійки» в Ялті — Кримська конференція. На конференції було розглянуто питання про майбутнє Німеччини (окупація її військами СРСР, США, Великобританії, Франції, репарації та ін.), про порядок роботи ООН, про новий устрій в Європі. Радянський Союз ще раз підтвердив свою позицію вступити у війну з Японією після розгрому гітлерівської Німеччини.

Вагомі перемоги радянської армії спонукали союзників до відкриття Другого фронту в Європі. Розвиваючи успіх союзних держав, влітку 1944 р. радянські війська провели дві стратегічні операції - Білоруську «Багратіон» (23 червня - 29 серпня) і Львівсько-Сандомирську (13 липня - 29 серпня). В результаті цих операцій зазнала нової поразки німецька група армій «Центр». Радянська армія звільнила Білорусію, частину Литви і Латвію, підійшла до кордонів Східної Пруссії, форсувала ріки Нарев і Вісла. Протягом 1944 р. було розбито ще 3 угруповання німців.

Велике значення для радянсько-німецького фронту, успіхів союзників мали Яссько-Кишинівська і Прибалтійська операції. В жовтні 1944 р. в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю звільнена територія України. Восени 1944 р. ворога майже повністю було вигнано з території СРСР, радянські війська вступили на територію Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Угорщини і Норвегії.

Після корінного перелому в Другій світовій війні ініціатива повністю належала Червоній армії. Фашистські війська відкочувались на захід. Упертий опір вони чинили завдяки додатковим мобілізаціям і в надії на чудо-зброю, яку обіцяв Гітлер. На 1944 р. антигітлерівська коаліція значно зміцніла. Червона армія мала сучасне ефективне озброєння і бойовий досвід, а в поневоленій фашистами Європі розгорнувся могутній рух Опору. Німеччина була приречена на поразку і лідери країн-переможців все більшу увагу зосереджували на умовах остаточного розгрому Німеччини і її союзників та післявоєнного устрою. Різниця в суспільному ладі й економічному становищі країн антигітлеровської коаліції диктувала різне бачення завершального етапу Другої світової війни. Кожна сторона прагнула посилити свій вплив у післявоєнній Європі. Слід звернути увагу, що Другий фронт у Європі було відкрито лише в червні 1944 p., тобто тоді, коли основні сили гітлерівців були виснажені і потрібно було активно втрутитись у розподіл плодів перемоги.

СРСР при всьому бажанні його лідерів теж не міг включити в свою орбіту всі визволені від фашистів народи. Таким чином, ще до завершення Другої світової війни в Європі назрівав розкол. Картину боротьби за вплив у європейських країнах ускладнювало існування в Лондоні уряду ЧСР на вигнанні Е.Бенеша і польського уряду С.Миколайчика, який керував діями Армії Крайової в Польщі.

На територію Польщі Червона армія вступила у липні 1944 р. Радянський Союз дав згоду на те, щоб органи місцевої влади формував щойно створений Польський комітет національного визволення (ПКНВ). Еміграційний уряд 1 серпня 1944 р. підняв повстання проти фашистів у Варшаві. Повсталі сподівались на допомогу Червоної армії. Проте Сталін назвав керівників повстання авантюристами і злочинцями. Радянські війська зупинились і варшавське повстання захлинулось; столиця зазнала жахливого руйнування. Аж у січні 1945 р. Червона армія вибила фашистів з Варшави.

На території Румунії активні бойові дії розгорнулись в серпні 1944 р. Після завершення Яссько-Кишинівської операції фашистські війська не здатні були чинити тут серйозного опору. Ще до підходу Червоної армії в столиці Румунії відбулося повстання, яке закінчилось перемогою над диктатурою генерала Антонеску. Країна оголосила про приєднання до антигітлерівської коаліції. Вже в серпні територію Румунії було визволено.

Болгарія не воювала проти Радянського Союзу, хоч і виступила на боці Німеччини, оголосивши війну США і Великобританії. СРСР заявив, що оскільки Болгарія була в стані війни з ним і з його союзниками, то тепер вважає своїм обов'язком вступити у війну з Болгарією, яка сприяла агресору. 8 вересня 1944 р. Червона армія перейшла кордон і не зустріла ніякого опору. Наступного дня 9 вересня у Софії відбулось антифашистське повстання і до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. Протягом вересня Болгарію було звільнено.

У Югославії з 1942 р. вела активні бойові дії Народно-визвольна армія (НВАЮ). У листопаді 1943 р. було створено уряд нової Югославії - Антифашистське віче на чолі з Й.Броз Тіто. НВАЮ нараховувала близько 400 тис. бійців. 20 жовтня столиця Югославії була визволена від фашистських окупантів. На цвинтарі в Белграді поруч поховано сотні радянських і югославських воїнів. Спільними зусиллями частин 3-го Українського фронту і НВАЮ країна була визволена, зазнавши тяжких матеріальних і людських втрат.

Разом з Болгарією і Румунією Угорщина під час Другої світової війни входила до гітлерівського блоку. У 1938 р. і 1940 р. при підтримці Німеччини вона захопила Південну Словаччину, Закарпатську Україну і Північну Трансільванію. Ці обставини змушували уряд Хорті вперто триматися свого союзника. Однак Гітлер наказав окупувати Угорщину і привів до влади свого ставленика Салаші. Опір наступаючій Червоній армії на території Угорщини був запеклим. Найтяжчі бої відбувались у районі Будапешта та озера Балатон. Територію Угорщини повністю було визволено лише в квітні 1945 р.

У бойових діях Чехословаччини брали участь чехословацькі війська під командуванням Л. Свободи. На території СРСР він організував бригаду, в якій билися проти гітлерівців чимало вихідців із Закарпатської України. Червона армія підтримала Словацьке національне повстання проти фашистів

1944 р. На початку травня 1945 р. розпочалось антифашистське повстання у Празі. Його підтримали частини Російської визвольної армії (РОА) колишнього радянського генерала Власова, який у 1942 р. перейшов на бік німців. Власівці сподівались, що першими до Праги підійдуть американські війська. Однак вони помилились і змушені були залишити місто. 9 травня

1945 р. радянські війська ввійшли до Праги. Відповідно до угоди між Чехословаччиною і СРСР від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна була передана Радянському Союзу і ввійшла до складу України.

Радянський Союз зробив вирішальний внесок у розгром фашистських загарбників. У країнах Центральної та Східної Європи після їх визволення формувались демократичні режими. Однак Радянський Союз "забув" вивести свої війська із визволених територій і нав'язав ряду європейських держав сталінську модель соціалізму. Тоталітарні режими за радянським зразком проіснували до кінця 1980-х років. Після їхнього краху уже діти і внуки визволителів повертались додому з території Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехословаччини.

Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об'єднане ж союзне командування виходило з необхідності ретельної підготовки до відкриття Другого фронту.

Першу спробу вивчити можливості висадки союзних військ у Європі, своєрідну "розвідку боєм" було здійснено англійським командуванням обмеженими силами англійських, американських, канадських і французьких солдат 19 серпня 1942 р. в районі невеликого портового містечка Дьєпп. Десант було скинуто в море. Невдача показала, що висадка на півночі Франції потребує підготовки, однак вона набрала затяжного характеру.

Після Квебекської конференції у квітні 1943 р. Об'єднана рада начальників штабів Англії й США утворила штаб верховного командування союзними силами в Британії на чолі з англійським генералом Ф.Морганом. Розроблений ним план дій у Північно-Західній Франції було відхилено. Англо-американська конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. розглянула нову доповідь Об'єднаної ради і визначила, що найважливішими операціями 1944 р. мають бути вторгнення на півночі («Оверлорд») і на півдні («Енвіл») Франції. Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Ейзенхауер, і розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Європі Монтгомері і схваленим Ейзенхауером, п'ять союзних дивізій мали захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в район портів Шербур і Г авр. Г оловних напрямків було два: на схід в район Рура і на південь з метою об'єднати зусилля з військами, що мали висадитися на Середземноморському узбережжі Франції.

Намірам союзників протистояв план німецького командування, що передбачав захист «Атлантичного валу». Підходи до його здійснення були різними. Командуючий усіма військами на заході Рундштедт виходив з того, що союзники висадяться у найвужчому місці Ла-Маншу - між Кале й Дьєппом, тому треба надати їм можливість здійснити висадку, а потім розгромити їх і скинути рештки військ у море.

Німецька система оборони «Атлантичний вал» простягалася від Антверпена до Біскайської затоки й далі на усе Середземноморське узбережжя Франції (понад 2 тис. км.). Проти неї союзники зосередили могутні авіаційні сили - винищувачі, важкі, середні і легкі бомбардувальники, транспортні літаки - всього близько 15 тис. Німці змогли зібрати на літовищах Франції й Бельгії 500 літаків, причому у повній бойовій готовності було лише 90 бомбардувальників і 70 винищувачів.

На світанку 6 червня 1944 p., незважаючи на складну штормову обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Так було відкрито Другий фронт у Європі.

Хоч союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. чол. Особливо постраждали повітряно-десантні частини.

Невдовзі союзники розвинули успіх і очистили від німців півострів Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн.

У ніч з 12 на 13 червня німці вперше застосували проти Англії ракети Фау-1. Це була та «нова зброя», на яку Гітлер покладав особливі надії. Але ефективність бомбардування англійського узбережжя літаками-снарядами виявилася надто слабкою.

Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Монтгомері вдалося розгромити німецькі танкові й механізовані частини.

Виконання плану «Енвіл» по висадці на півдні Франції задля визволення країни союзниками довго відкладалось. 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десанти висадились в районі Сен-Тропеза й Канн.

В тилу у німців діяли озброєні де Голлем і союзним командуванням багатотисячні загони партизан. Після того, як французькі дивізії оточили Тулон і Марсель із суші, а флот перекрив вихід у море, німецькі гарнізони капітулювали. Французькі війська пішли навздогін американським, що рухались у напрямку Ліона. Звільнивши Діжон, французи з'єднались з американською армією.

Завершальний етап війни в Європі характеризувався надзвичайною політизацією дій як союзних лідерів на заході, так і радянського керівництва на сході. Походом на Балкани, що не мав воєнно-стратегічного значення, окрім протистояння планам Черчілля, Сталін прагнув забезпечити собі політичні переваги в ході післявоєнного врегулювання в Європі. В свою чергу Черчілль також мріяв про те, щоб союзники першими опинилися у Відні й Берліні і таким чином вирішили долю Німеччини та країн Дунайського басейну. Політичне змагання характеризувало й дії Франції, де всупереч амбіціям Черчілля, виростала авторитетна політична фігура Шарля де Г олля.

Особливо ці суперечності виявилися під час розробки й проведення операції по визволенню Парижа. Ейзенхауер спочатку не планував вести бої за Париж, прагнув обійти його. Оскільки Париж для французів був символом національної величі, духовним центром країни і вузловим пунктом її комунікацій, вони прагнули звільнити його своїми силами.

У серпні в Парижі розпочався страйк залізничників, а вже у наступні дні партизани й підпільники захопили цілі квартали міста. Паризький комітет визволення віддав наказ про збройне повстання.

Коли де Голль одержав звістку про події у Парижі, він негайно звернувся до Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям французьку дивізію. Спочатку командуючий залишив цю вимогу тимчасового глави французької держави без уваги. Але де Голль домігся свого. Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхотної дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Де Голль наказав частинам генерала Ф.Леклерка влаштувати парад на Єлисейських полях. Франція салютувала бійцям руху Опору, його визнаному керівнику де Голлю і військам генерала Леклерка.

Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з території Франції й вихід союзних армій на кордони рейху.

У жовтні 1944 р. союзники розпочали операцію, метою якої було оволодіння Руром - промисловою базою Німеччини. Проте наступ союзників було зупинено.

Війська союзників, які постачалися всім необхідним з США та Англії, були прив'язані до чіткості роботи атлантичних комунікацій, які у свою чергу залежали від пропускної здатності портів на Півночі Франції, Бельгії, Г олландії. Німецькі війська, відступаючи, намагалися максимально зруйнувати портові споруди, комунікації. Єдиний великий порт, який дістався союзникам без значних ушкоджень, був Антверпен. Він знаходився близько до фронту і був ідеальним з точки зору постачання військ союзників. Гітлер, програючи на всіх фронтах, не залишав надій переломити хід війни на свою користь. З цією метою німецьким командуванням було підготовлено великий наступ на заході в районі Арден. Метою операції було оточення союзних військ і захоплення Антверпена. Маючи 39 дивізій проти 89 союзницьких, німецьке командування зосередило їх на відносно вузькій ділянці фронту. Організації німецького наступу сприяло те, що погода не дозволяла союзникам використовувати перевагу в авіації. Німецький план був справжньою авантюрою. Німецькі танки мали пального на 100 км. Весь розрахунок прориву фронту базувався на несподіваності захоплення складів пального американської армії. Для успішного просування німецьких військ був створений підрозділ, переодягнений у форму американської армії на чолі з О.Скорцені. Він мав просуватися тилами військ союзників, поширювати паніку і захоплювати важливі об'єкти.

Німецький наступ розпочався 16 грудня і тривав до 26 грудн 1944 р. Німці просунулись на 90 км вглиб оборони союзників та зупинились. Були вичерпані резерви, а особливо пальне. На початку січня німецькі війська завдали ще одного удару в Ельзасі Склалась ситуація, при якій ні союзники, ні німецькі війська н могли переломити хід боїв на свій бік.

У.Черчілль звернувся до Й.Сталіна, з проханням розпочати наступ радянських військ. 12 січня радянські війська перейшли в атаку на 1200 км фронту. Таким чином, останнє сподівання Гітлера на злам у ході війни не виправдалось.

Після початку радянського наступу німецьке командування прийняло рішення про припинення наступу в Арденах і перекинуло найбільш боєздатні частини на Східний фронт, в район озера Балатон (Угорщина), де німецькі війська намагались наступальними діями деблокувати оточене угруповання в Будапешті.

Війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що зазнали значних витрат під час німецького наступу наприкінці березня, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура (промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась стратегічними бомбардуваннями Німеччини. В результаті успішного форсування Рейну німецьке угруповання в районі Рура було оточено і 17 квітня 1945 р. воно припинило опір. Після цієї поразки німецькі війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір. Війська союзників швидко просувалися на Схід і 18 квітня їх передові частини вийшли до Ельби. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч американських і радянських військ. Тим часом радянські війська завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2 травня. На захист столиці третього рейху було зосереджено: 1 млн. солдат і офіцерів, 10,4 тис. гармат і мінометів, 1500 танків, 3300 бойових літаків. З радянської сторони на розгром ворога було направлено 2,5 млн. чоловік, 41600 гармат і мінометів, 6250 танків і САУ, 7500 літаків. Ставка ВГК визначила для проведення цієї операції війська 1-го Білоруського (Г.Жуков), 2-го Білоруського (К.Рокоссовський) та 1-го Українського (І.Конєв) фронтів. 25 квітня Берлінське угруповання ворога було повністю оточено. Почались вуличні бої в місті. ЗО квітня було штурмом взято рейхстаг.

Ще 28 квітня 1945 р. партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні і його прибічників. 30 квітня 1945 р. Гітлер отруїв свою дружину Єву Браун та самого себе. їхні трупи разом з трупом Геббельса, його дружини та їх шести дочок есесівці спалили у дворі.

7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини.

8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед представниками СРСР, США, Англії, Франції генерал-фельдмаршал В.Кейтель від імені німецького уряду підписав Акт про безумовну капітуляцію німецьких збройних сил.

Виконуючи союзницькі обов'язки, а також з метою забезпечення безпеки своїх східних кордонів, СРСР в ніч на 9 серпня 1945 р. вступив у війну проти Японії. 9 серпня почався загальний наступ радянських військ проти Квантунської армії, яка була розгромлена менше ніж за тиждень боїв.

6 і 9 серпня США нанесли атомні бомбові удари по Хіросімі та Нагасакі (загинуло 114 тис. японців). 14 серпня японський уряд заявив про капітуляцію, яка була підписана на американському лінкорі "Міссурі" 2 вересня 1945 р. Друга світова війна завершилась.

17 липня - 2 серпня 1945 р. проходила Потсдамська конференція. Й.Сталін, Г.Трумен, який став президентом США після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілль (з 28 липня новий прем'єр-міністр К.Еттлі) вирішували долю

післявоєнного миру. В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією відповідно ялтинській угоді. В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись на протиріччя між учасниками конференції (США намагались вплинути на хід конференції успішним випробуванням ядерної бомби), вона дала позитивний імпульс в розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного миру. На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік почалася «холодна війна», яка зайняла цілу історичну епоху.

Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил держав "осі" та їх сателітів, що загрожували існуванню світової цивілізації. Радянський Союз зазнав найбільших втрат серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні. Загальні втрати СРСР у війні за даними генштабу Радянської армії становлять 27 млн., а за даними незалежної експертизи - 46 млн. осіб.

Протягом шестирічної війни Німеччина втратила 3 млн. чоловік убитими на фронтах, ще 3,8 млн. - серед цивільного населення. За іншими підрахунками загальні втрати Німеччини у війні становили 8-11 млн. чол. 20% населення - 6 млн. чол. втратила Польща. Понад 1,3 млн. цивільних осіб і 300 тис. вояків втратила Югославія. Великобританія втратила 452 тис. солдатів і 60 тис. цивільного населення. Людські втрати США на фронтах і на морі становили 295 тис. чол.

Злочином проти людства була атомні бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі, так само як і нищення японськими завойовниками китайських, бірманських, філіппінських міст і сіл.

Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад стимулювали подальший розвиток радіоелектроніки. Загалом обидва ці напрямки у галузі фізики сприяв форсованому розвитку кібернетики.

Німцям вдалося, хоча й на кінець війни, приступити до серій ного виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйоз них відкриттів періоду війни відносяться німецькі ракети Фау-1 та Фау-2, що в подальшому зусиллями вчених США та СРСГ трансформувалися у ракети-носії ядерної зброї та космічних кораблів.

До серйозних досягнень світової наукової й інженерної дум належить один з кращих танків періоду війни - радянський танк «Т-34», а також важкий KB, що на той час не мав аналогів у світі.

Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення людей, а не засобів їхнього захисту.

Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем. Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше територій, аби забезпечити лідерство вождям у досягненні повоєнних геополітичних переваг.

Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й визвольному рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і демократизації ряду європейських країн.

Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю багатьох народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В'єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об'єднання.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох наддержав- США і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної гонки озброєнь і неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних таборів.

<< | >>
Источник: Бредіхин А.В.. Всесвітня історія. Для студентів спеціальності «Політологія»: Навч. посібник. - Донецьк,2008. - 186 с.. 2008

Еще по теме Друга світова війна: військово-дипломатична історія (1939-1945 рр.):

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -