Державний устрій

Давньоруська система політичної влади ґрунтувалася на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Існує ряд концепцій руської державності. С. Соловйов основу давньоруської державності вбачав у династичних князівських стосунках і, виходячи з цього, заснував "родову теорію", за якою Русь перебувала у сімейно-родовому володінні Рюриковичів.

Такого самого підходу дотримувався В. Ключевський, який вважав князівську династію елементом політичної єдності держави.

В. Сергєєвич, виходячи з теорії договірного права, замість родової єдності на перший план виводив міжкнязівські угоди із взаємними зобов'язаннями.

За М. Костомаровим державна організація Русі походить від племінної організації, яка згодом стає земською організацією і набуває елементів державності. Тому він описував Русь як федерацію князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду.

Концепцію походження Русі як земської держави відстоював М. Владимирський-Буданов. Рід, община, волость були послідовно пережиті східними слов'янами на шляху послаблення кровних та посилення територіальних засад їх єдності. Вища форма — "земля" є союзом волостей і передмістя під владою старшого міста. Органи влади, на думку М. Владимирського-Буданова, виражали інтереси усієї руської землі, отже, земська держава мала "народний", надкласовий характер.

На думку О. Преснякова, Русь не можна визначити ні як єдину державу, ні як федерацію. Одночасно існували багато невеликих держав.

С. Юшков вважав Київську Русь комплексом окремих держав, пов'язаних між собою системою сюзеренітету-васалітету.

Безперечно, Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Періодично вона набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів.

У період феодальної роздробленості (ХІІ—ХІІІ ст.) вона дедалі більше перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, пов'язаних відносинами колективного сюзеренітету. Руссю вже правив не лише Великий князь Київський, а й інші сильні князі, які сиділи в удільних столицях і мали наділи в Київській землі. Основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь.

Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з'їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Русі. Проте Київська Русь за формою правління є ранньофеодальною монархією.

На чолі держави стояв Великий князь київський. У ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних та зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв'язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) збільшується обсяг його діяльності як воєначальника. Функції щодо захисту кордонів передбачають організацію сторожової служби, будівництво укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв'язків. З'являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, опору пригнічених, керівництво збиранням податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства у суспільстві. З прийняттям християнства князівська влада набула більш реального державно- політичного змісту, але не втратила й певної сакральності (божественності). В ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

Процес децентралізації влади пов'язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний член династії Рюриковичів, що швидко збільшувалася, отримував реальну (чи позірну) частку володінь. Внаслідок цього статус Великого князя був обмежений до рівня титулованого глави династично пов'язаного конгломерату князівств. Міжкнязівські відносини не були юридично унормовані, навіть принцип "старшинства" не мав жодного юридичного обґрунтування і утверджувався правом сили. У намаганні посісти київський престол численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою. Проте відомі випадки дуумвірату — співправління двох князів (Святослав і Всеволод Ярославичі) і навіть тріумвірату — трьох князів (Ростиславовичі: Роман, Мстислав, Рюрик).

Княжа (боярська) рада, пізніше боярська дума, була постійним дорадчим органом при князеві. Це був становий орган, який сягав своїм корінням періоду військової демократії. Рада складалася з верхівки дружини князя, великих бояр, представників верхівки міст, вищих церковних ієрархів, а у воєнний час — і керівників союзників. До компетенції князівської ради входила участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань. Інколи вона виконувала функції вищої судової влади. Про це зокрема свідчить текст "Повчання" Володимира Мономаха. Рада не мала впорядкованої організаційної структури, однак її діяльність мала стабільний характер. Це пояснюється насамперед тим, що князь був заінтересований у підтримці найважливіших рішень впливовими особами держави.

До структури центральних органів влади належали князівські з'їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни і миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так, на сне- мах 1072 року у Вишгороді було схвалено "Правду Ярославичів", 1101 та 1103 року під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. Важливі рішення, спрямовані на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями та об'єднання військових сил перед половецькою загрозою, прийняв Любецький з'їзд князів 1097 р. З'їзд закріпив два основоположні принципи взаємин між Рюриковичами: принцип успадкування земель батьків ("хай кожен тримає отчину свою") та принцип суверенітету князів — намісників Великого князя в їхніх володіннях ("не переступати межі братньої"). У снемах, крім власне Рюриковичів, брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи — церковна знать. У період послаблення влади Києва значення князівських з'їздів набуло особливої вагомості — їхні рішення певний час мали силу загальнодержавних законів. Але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя, віче виросло з племінних сходів давніх слов'ян.

Збиралося віче на княжому дворі, торговищі чи церковному майдані. Головував на його зборах князь, а в деяких випадках єпископ або тисяцький. Участь у вічових зборах брали усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль на них належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Віча могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи — на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися "ряди" (договори) з обраними населенням князями, і цю практику можна вважати витоками вітчизняного конституціоналізму.

У Київській Русі віча не стали постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова. Перша згадка у літописі про віче у Києві датується 1068 р., а остання — 1202 р.

Верв була органом місцевого селянського самоврядування — спершу родова, а згодом територіальна сільська громада, що об'єднувала самостійних господарів одного або кількох сіл. Члени верви спільно володіли неподільними землею, лісами, випасами та іншими угіддями. Вони були пов'язані круговою порукою і несли взаємну відповідальність за сплату данини, а також, як повідомляє Руська правда, за вчинені на території громади злочини. У вервній громаді періодично відбувалися переділи орної землі, існувала обов'язкова сівозміна. Функції управління у верві здійснювали "копні" збори, судові справи на основі норм звичаєвого права провадив вервний суд.

Управління територіями до Х ст. здійснювалося на основі десятинної системи, що зберігалася від періоду військової демократії. Київські князі ставили у центрах васальних князівств свої гарнізони — тисячі, в містах, менших за значенням, — сотні, десятки. Тисяцькі, соцькі, десятники виконували, крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції. З розвитком феодалізму її витісняє двірсько-вотчинна система, за якої управління територіями здійснювалося через бояр-вотчинників та службовців княжого двору. Усі нитки управління сходилися у дворі князя. Різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя не існувало. Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги (тіуни). Найповажнішими посадовими особами були: дворецький, який керував двором князя і виконував важливі державні доручення, печатник, котрий очолював канцелярію, стольник, до обов'язків якого входило постачання князівського двору продовольством, тіун конюший, який відповідав за княжу стайню. На місцевому рівні владні функції здійснювали воєводи, посадники, волостелі, старости, яким допомагали мечники, вірники, мостники та ін. Княжі службовці не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків і поборів, що збиралися з населення (система кормління).

Судові органи — як особливі державні структури — в Київській Русі не існували. Суд не був відділений від адміністрації і захищав насамперед інтереси вищих верств населення. Суди поділялися на світські й церковні.

До судів світських належали суди княжі, князівської адміністрації (посадників, волостелів), вічові, доменіальні (вотчинні). Існував у Київській Русі і громадський суд — суд общини (верви).

Княжий суд чинив сам князь як зверхній суддя або, за його дорученням, — урядовці. Судова влада належала до основних прерогатив князівської влади. Справи, де хоча б однією зі сторін були феодали, підпадали під юрисдикцію виключно князівського суду. Про князя як суддю Руська правда згадує досить часто. У княжому судочинстві брали участь окремі процесуальні особи: "ябедник" (обвинувач), "метальник" (писар), "істці" (слідчі). Враховувалася думка представників громадськості — "старців". Судові рішення щодо важливих справ могли приймати разом з боярами. Княжий суд відбувався на княжому дворі в столиці князівства або у інших місцях державної території, де зупинявся князь, об'їжджаючи землі. Для вирішення майнових спорів (поділ спадщини, суперечки за межу тощо) князь відправляв своїх "отроків", або "дітсь- ких".

На місцях діяли постійні княжі суди — суди намісників (посадників, волостелів). Під юрисдикцію князівського суду підпадало все населення за винятком "церковних людей".

З утвердженням феодальних відносин і зростанням великого землеволодіння на Русі виникли вотчинні суди. Це були суди землевласників над феодально залежним населенням (закупами, холопами). У справі холопа рішення суду феодала було остаточним і оскарженню не підлягало. Закупи мали право оскаржувати рішення вотчинного суду у князівському суді.

Найнижчою судовою інстанцією, під юрисдикцію якої підпадали члени селянських общин, були громадські суди (суди верви). Вони розглядали справи, що не потребували втручання князівського суду. До складу громадського суду входили вервний староста й авторитетні члени громади ("добрі люди").

Церковні люди (населення, залежне від монастирів) і духовенство підлягали з усіх справ церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит. Церковний суд мав великий вплив на життя усього населення. До його виключної юрисдикції належали справи, що виникали на ґрунті шлюбно-сімейних стосунків, справи про порушення моралі, розпусту, двоєженство, віровідступництво, святотатство, чаклунство, знахарство, здійснення язичницького культу, справи, пов'язані з церковним майном.

* if if

Могутня Київська Русь посідає значне місце у Всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави зумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь являла собою центр об'єднання східнослов'янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем. Відсутність кодексу престолонаступництва при сповідуванні принципу рівності всіх представників династії Рюриковичів, юридична невизначеність системи міжкнязівських відносин породжували взаємні претензії, що нерідко призводило до воєнних конфліктів. Аристократичну тенденцію у державному устрої уособлювали боярська рада та міжкнязівські з'їзди (снеми). Вона, як і демократична інституція — віче, належно не розвинулася і не перетворилася на відповідні витоки парламентаризму. В процесі зміцнення феодалізму відбувся перехід від десятинної системи управління державою, що сформувалася з дружинної організації, до нової — двірсько-вотчинної.

Судові функції здійснювали органи влади й управління, захищаючи насамперед інтереси вищих верств населення.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Державний устрій:

  1. 2. (ст.109.) Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади
  2. Державний устрій
  3. §9. Форми державного устрою: поняття, види.
  4. § 1. Вищі органи державної влади і управління
  5. § 3. Державне управління на західноукраїнських землях
  6. § 3. Державне управління періоду Директорії
  7. § 3. Державне управління в перші повоєнні роки і в період десталінізації (1945 - перша половина 1960-х рр.)
  8. Державний устрій Речі Посполитої
  9. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  10. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  11. 4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби
  12. 4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.
  13. Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) (29 квітня 1918 p.)
  14. 12.31. 3аконипротимчасовий державний устрій України (квітень1918р.)