<<
>>

Реформування судових і правоохоронних органів

Реорганізація державного життя у повоєнний період стосувалася судових та правоохоронних органів. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України.

У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на п'ять років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 рр. сесіями обласних рад депутатів трудящих строком на п'ять років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. проводилися вибори народних суддів громадянами району на основі загального, прямого і рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів встановлювався віковий ценз 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплінарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів). За Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям у дисциплінарних справах при обласних і Верховному судах.

Внаслідок реформування управління судовою системою у травні

1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР та обласні й крайові управління юстиції. Мін'юст УРСР, як і інших республік, дістав статус союзно-республіканського міністерства. На обласні суди покладалися невластиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Народні суди дістали право призначати судових виконавців. Проте спроба децентралізувати управління судовою системою виявилася невдалою і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін'юсту та його органів.

За новим Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого

1957 р. вищому органу радянської судової системи надавалося право законодавчої ініціативи. Важливою складовою роботи Верховного Суду СРСР стала аналітично-роз'яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судової практики, надання роз'яснень судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верховного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових проваджень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верховного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна колегія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та Закон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни стосувалися передусім організації і діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років.

Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колективів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним принципом, за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність перед відповідними радами, а народні судді — перед виборцями.

Підвищенню ролі громадськості у здійсненні правосуддя сприяло створення керованих судами самодіяльних органів — Рад народних засідателів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли у 20-х роках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Відповідно до Положення про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р., до їх підсудності належали справи про антигромадські вчинки і злочини, за вчинення яких не передбачалося кримінальне покарання. Товариські суди застосовували переважно заходи громадського впливу і лише в разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розглядалися колегіально у складі трьох членів товариського суду.

Закон про судоустрій УРСР 1960 р. вніс зміни у правовий статус адвокатури. Зазначалося, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Відповідно до норм кримінального і цивільного судочинства, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. 25 вересня 1962 р. було прийнято Положення про адвокатуру УРСР, яке значно посилило роль місцевих рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Новим у Положенні був розділ про права і обов'язки адвоката. Адвокат був зобов'язаний не розголошувати відомостей, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги у справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомими у зв'язку з виконанням обов'язків захисника у справі. Йому заборонялося відмовлятися від узятого на себе захисту обвинуваченого.

Завдання, права та обов'язки, форми і методи діяльності прокуратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливе місце займала охорона політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів міністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковувались Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за законністю незалежно від впливу місцевих органів влади. Встановлювався десятиденний термін розгляду протестів прокурорів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні.

У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. Л. Берія, намагаючись захопити владу, ініціював об'єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову відокремлюються. Для керівництва ними при Раді Міністрів утворюється Комітет державної безпеки (КДБ).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС були підпорядковані обласним радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і районах перетворювалися на управління, відділи (відділення) міліції виконкомів місцевих рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з ліквідацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громадського порядку.

Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прийняття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного відзначення Дня радянської міліції.

З 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проводити попереднє слідство. Залученню громадськості до охорони громадського порядку сприяло виникнення у 1958 р. на Донбасі і подальше поширення в Україні народних дружин. Правові основи їх діяльності були визначені постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1959 р. "Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні". На 1 січня 1965 р. в Україні діяло понад 32 тис. народних дружин, у складі яких налічувалось близько 1 млн 700 тис. дружинників.

Повоєнний розвиток правової бази відбувався на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, що мали юридичну силу.

Проголошений ХХ з'їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР".

Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Так, протягом 1945-1946 рр. була проведена націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, на Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва підвищилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі.

Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій було засуджено послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо). У результаті було штучно створено новий голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, Уповнова-

жений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Ка- лашніков доповідали Сталіну що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується".

Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, відповідно до рішення Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.), були передані у державну власність артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий будинок. Щоправда, житлова площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат — п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс складався з восьми розділів: І. Загальні положення. ІІ. Право власності. ІІІ. Зобов'язальне право. IV. Авторське право. V. Право на відкриття. ѴІ. Спадкове право. ѴІ. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. ѴІІ. Спадкове право. ѴІІІ. Правоздатність іноземних громадян і осіб без громадянства. ІХ. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на головні положення Цивільного кодексу 1963 р. мали утопічні за своєю суттю установки КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання "майнових та пов'язаних із ними немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та все більш повного задоволення матеріальних та духовних потреб громадян". Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони суперечили "призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві", взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зобов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу. ЦК 1963 р. містив норми, що врегульовували як загальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага приділялася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність й іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року було ліквідовано заборону на шлюби між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР було доповнено положенням про обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувалися трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р., поновилася практика укладання колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді на навчання в ремісничі й залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відпові-

дальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням з попередженням про це адміністрації за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення охорони праці підлітків" від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників у віці від 16 до 18 років встановлювався 6-годинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. з 77 до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами.

Посилилась захисна функція профспілок. Так, необхідною умовою звільнення працівника з ініціативи адміністрації була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних засадах представників адміністрації і профспілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки.

14 липня 1956 р. було прийнято Закон "Про державні пенсії", який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки — при досягненні ними 60 років з трудовим стажем не менш як 25 років, жінки — при досягненні віку 55 років та наявності 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах" від 19 вересня 1946 р. визначалися основні засади удосконалення організації і діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував здійснення колективізації у західних областях (1947-1950 рр.), але це не позбавило від порушень темпів і принципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. Вона складалася з кількох ланок, мала постійний склад колгоспників, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка у нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної заінтересованості колгоспників, позбавляли їх ініціативи. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався в останню чергу після завершення всіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів. Колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. ініціативи вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя". Виселення проводилося органами МВС на підставі рішень загальних колгоспних зборів. Протягом двох років дії Указу було здійснено близько 12 тис. таких рішень.

Влітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. На кінець 1950 р. їх кількість зменшилася на 42 %. Гігантоманія призводила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте в цілому великі колгоспи стали спроможними забезпечувати себе сільськогосподарськими спеціалістами і технікою. У 1958 р., з ініціативи УРСР, МТС були реорганізовані в РТС, а сільгосптехніка викуповувалася колгоспами у держави. Замість обов'язкових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлювалася закупка її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватися грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню прав колгоспів сприяла постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. "Про Статут сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва й управління справами артілі". Загальним зборам колгоспників надавалося право з урахуванням умов кожного господарства встановлювати обов'язковий мінімум трудоднів, розміри присадибних ділянок, кількість худоби і птиці, яка могла бути в індивідуальній власності колгоспників.

Однак з 1959 р. розпочалося обмеження особистого господарства колгоспників, посилилося втручання партійних і радянських органів у діяльність колгоспів.

У зв'язку із закінченням війни відбулися певні зміни в кримінальному праві. Втратили силу окремі норми законодавчих актів, які з'явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що породжували тривогу серед населення, тощо). Держава вважала можливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною" від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі до трьох років, а для осіб, засуджених на строки понад 3 роки, термін покарання скорочувався наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу, і засуджені з відстрочкою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від покарання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на терміни до 5 років, а засудженим на термін понад 5 років покарання скорочувалося наполовину. Від покарання також звільнялися чоловіки старші від 55 років, жінки старші від 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення криміногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітничали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканців західного регіону, звинувачених у "пособництві ворогові", учасників оунівського руху та членів їх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було скасовано смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мирний час застосовувалося позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 р. "на численні прохання трудящих" було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були: захист передусім інтересів держави, соціалістичної власності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР було приведено у повну відповідність до норм законодавства СРСР.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р., встановлювалися нові склади в групі "інші державні злочини": розголошення державної таємниці; втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становить державну таємницю; заяв- лення чи передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна" від 4 липня 1947 р. посилювалися до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна, а також вперше встановлювалася кримінальна відповідальність за незаявлення про вчинене чи таке, що готується, розкрадання.

Посилилися санкції за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте було безпідставно анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гуманний Закон "Про захист миру" від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримінальної репресії, звуження кола кримінальної відповідальності. З 1959 р. широко застосовується умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні, військові злочини та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з V глав: І. Загальні положення. ІІ. Межі чинності кримінального кодексу. ІІІ. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання. Особлива частина, за ознаками родового об'єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. ІІ. Злочини проти державної і колективної власності. ІІІ. Злочини проти життя, здоров'я і гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VL Господарські злочини. VH. Посадові злочини. VHL Злочини проти правосуддя. ІХ Злочини проти порядку управління. Х. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я. ХІ. Військові злочини.

Кримінальний кодекс 1960 р. мав завданням охорону від злочинних посягань суспільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи і прав громадян, був спрямований на попередження злочинності. Важливими положеннями КК 1960 р. були: звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалось понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 р.); зменшення видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом'якшував караність діяння, надавалася зворотна сила. Закон, який встановлював караність діяння чи посилював її, зворотної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за вчинення тяжких злочинів — 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Конкретизованішими стали види примусових заходів виховного характеру і порядок їх застосування. Відновлювалася відома радянському праву з 1918 р. практика умовного засудження, встановлювався новий порядок умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м'яким. Смертна кара проголошувалася виключною мірою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом'якшення відповідальності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, з одночасним посиленням відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здоров'я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на боротьбу з інакомисленням (ст. 56 — "зрада Батьківщині", ст. 61 — "шкідництво", ст. 62 — "антирадянська агітація і пропаганда" та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Зміни в процесуальному праві розпочалися із скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсудності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося "усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю". Згідно з цим наказом до суду передавалися справи стосовно лише тих осіб, які вчинили злочини, передбачені радянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. скасовувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористичних актів (постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувалися постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених під час масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, "трійками" НКВС- УНКВС та Особливою нарадою про скасування рішень, скорочення терміну покарання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками щодо цих справ МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на підставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих позасудових органів.

У 1954 р. було створено комісію Президії ЦК КПРС і близько 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації та помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верховному Суду України та обласним судам.

Проте реабілітація не була гласною і всеохоплюючою. Вона не поширювалася на діячів Центральної Ради, Директорії, осіб, засуд- жених за політичні злочини у 20-х — першій половині 30-х років, учасників національно-визвольного руху. Поряд з реабілітацією жертв сталінського режиму відбувалося переслідування інакомислячих і нові політичні репресії. За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр. в Україні "було ліквідовано 183 націоналістичних і антирадянсь- ких угруповання, за антирадянську діяльність притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб".

28 грудня 1960 р. прийнято Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. його було введено в дію. В основу КПК було покладено Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містили шість розділів. Загальна частина об'єднує норми, що стосувалися усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов'язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі у кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.

Особлива частина регламентує: порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; провадження справ у суді першої інстанції; касаційне оскарження вироків, ухвал суду й постанов судді та внесення на них подання прокурора; виконання вироку, ухвали і постанови суду; застосування примусових заходів медичного характеру.

КПК 1960 р. закріплював перехід на демократичні засади кримінального процесу, розпочатий у 1956 р., коли було скасовано особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації і терористичні акти, шпигунство й диверсії. Завданням кримінального судочинства проголошувалася "охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб..., швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний".

У липні 1963 р. Верховною Радою УРСР прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів. Розділ І "Загальні положення" встановлював загальні норми цивільного судочинства, зокрема врегульовував питання підвідомчості та підсудності цивільних справ, процесуальних строків, судових штрафів, сплати судових витрат. Розділ ІІ містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки. Розділ ІІІ — про провадження в справах у судах першої інстанції. Розділ IV — у касаційній та наглядовій інстанціях. Розділ V — про виконання судових рішень. У VI розділі викладено цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства, подано норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів, визначено порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.

* if if

Тоталітарний режим, зміцнілий за роки війни, маючи за мету посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у "холодну війну". Спрямування всіх матеріальних і людських сил на відбудову важкої та оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні. За формального повернення до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували, по суті, адміністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно-каральний механізм продовжував діяти. Спричинені скасуванням воєнного стану зміни у законодавстві мали обмежений характер.

Процес демократизації державно-правового життя в період де- сталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним виявом яких стала передача функцій господарського управління раднаргоспам. Посилилися господарські й соціально-культурні функції місцевих рад. Разом з тим поділ обласних рад за виробничою ознакою призвів до негативних наслідків.

Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифікація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерною особливістю другої кодифікації законодавства в Україні було те, що вона розпочалася з кримінального та кримінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільством.

Проте "хрущовські" реформи були непослідовними. Незмінними лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і раніше, управляла партійно-радянська бюрократія.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Реформування судових і правоохоронних органів:

  1. 3.2. Ідентифікація правової системи України з романо-германським типом
  2. Чинники виникнення проблем державного управління:
  3. ЗМІСТ
  4. Формування права УНР
  5. Формування держави
  6. Державне будівництво
  7. Судові та правоохоронні органи
  8. Реформування судових і правоохоронних органів
  9. Судові та правоохоронні органи. Судова реформа
  10. Реформування законодавства. Розвиток галузей права