Риси права

Згортання реформ 60-х років, зміцнення командно-адміністративної системи призвело до посилення уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. Повною мірою це виявилося у порядку та змісті другої кодифікації права, яку було здійснено у 60-80-ті роки.

Спочатку Верховною Радою СРСР приймалися Основи законодавства у тій чи іншій галузі права, на основі яких розроблялися відповідні республіканські кодекси. При цьому відповідно до норм Конституції СРСР існування принципових відмінностей у союзному і республіканському законодавствах не допускалося. У разі розходжень республіканське законодавство приводилося у відповідність до союзного.

Упродовж 1958-1984 рр. було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік стосовно 16 галузей права і сфер суспільного життя. Кодифікаційні роботи сприяли подальшому удосконаленню законодавства, результатом чого стало видання Зводу законів СРСР і Зводу законів УРСР.

Конституційне законодавство набуло подальшого розвитку з прийняттям 7 жовтня 1977 р. Конституції СРСР. На її основі позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. була прийнята четверта й остання Конституція УРСР. Конституція складалася з преамбули і розділів: І. Основи суспільного ладу УРСР; ІІ. Держава і особа; ІІІ. Національно-державний адміністративно-територіальний устрій УРСР; ІѴ. Ради народних депутатів УРСР і порядок їх обрання; V. Найвищі органи державної влади і управління УРСР; VI. Місцеві органи державної влади і управління в УРСР; VII. Державний план економічного і соціального розвитку УРСР і бюджет УРСР; VIII. Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; IX. Герб, прапор, гімн і столиця УРСР; Х. Дія Конституції УРСР і порядок її зміни.

Конституція проголошувала Українську РСР соціалістичною загальнонародною державою, яка виражає волю й інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих республіки всіх національностей. Носієм влади проголошувався народ. Він мав здійснювати державну владу через ради народних депутатів. Усі інші державні органи були підконтрольні і підзвітні радам народних депутатів. Вперше закріплювався статус народних депутатів як повноважних представників народу, які у своїй діяльності керуються загальнодержавними інтересами, враховують запити населення виборчого округу, добиваються втілення в життя наказів виборців. Депутати всіх рівнів здійснювали свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю.

Як вже зазначалося, Конституцією були внесені певні зміни у визначення основ суспільного ладу, в систему органів державної влади, судових та правоохоронних органів. За своїм змістом і призначенням вони спрямовувалися на зміцнення командно-адміністративної системи. Конституція декларувала суверенітет УРСР та її право вільного виходу з СРСР, але механізм здійснення цього права не передбачався. Розходилися з життям конституційні норми, що встановлювали демократичні права і свободи громадян (свобода слова, друку, зборів, мітингів, демонстрацій; право об'єднуватись у громадські організації; гарантії недоторканності особи тощо).

На подальше удосконалення радянської представницької системи були спрямовані закони СРСР "Про статус народних депутатів СРСР" (1979 р.), "Про порядок відкликання депутата Верховної Ради СРСР" (1979 р.), укази Президії Верховної Ради СРСР, якими визначалися основні права і обов'язки районних, міських, районних у містах, селищних і сільських рад народних депутатів та інші акти.

Адміністративне законодавство розвивалося шляхом видання законів та інших актів, що регулювали відносини в окремих сферах і галузях державного управління. Адміністративно-правові норми містили Загальне положення про міністерства Союзу РСР (1967 р.), Положення про окремі міністерства та відомства, законодавство про місцеві ради.

Адміністративні правовідносини регулювалися загальносоюзними статутами та кодексами: Повітряний кодекс СРСР (1961 р.), Статут залізниць СРСР (1964 р.), Митний кодекс СРСР (1964 р.), Ветеринарний статут СРСР (1967 р.), Кодекс торгового мореплавства (1968 р.). Адміністративні норми містило законодавство УРСР про охорону здоров'я, про освіту, про охорону природи тощо.

13 жовтня 1980 р. уперше в історії радянського права були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На базі загальносоюзних Основ 7 грудня 1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Завданням законодавства Української РСР про адміністративні правопорушення визначалася охорона суспільного ладу УРСР, соціалістичної власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнення соціалістичної законності. Кодекс складався з п'яти розділів: І. Загальні положення; ІІ. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність; ІІІ. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; IV. Провадження у справах про адміністративні правопорушення; V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Адміністративним правопорушенням визнавалася протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Кодекс визначав види адміністративних стягнень. Вік, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність, встановлювався у 16 років. При цьому до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачалося застосування переважно заходів впливу (зобов'язання попросити вибачення у потерпілого, попередження, догана тощо).

Цивільно-правові відносини регулювалися нормами Цивільного кодексу 1963 р. Дещо розширили сферу цивільно-правового регулювання норми Конституцій СРСР і УРСР. Так, громадяни СРСР отримали право на судовий захист від посягань на їх честь і гідність. Відповідні зміни, що стосувалися зміцнення державної та суспільної власності, охорони немайнових прав громадян, вдосконалення зобов'язальних відносин, були внесені до загальносоюзного та республіканського законодавства Указом Президій Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1981 р.

Розвиток сімейного законодавства спрямовувався на зміцнення сім'ї, захист інтересів матері і дитини, охорону здоров'я молодого покоління. 20 червня 1969 р. було прийнято Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР, який базувався на положеннях Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю (1968 р.). Кодекс складався із шести розділів: загальні положення, шлюб, сім'я, опіка і піклування, акти громадського стану, застосування законодавства України про шлюб та сім'ю до іноземців та осіб без громадянства. Основними завданнями кодексу визначалися: зміцнення сім'ї; побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі, на позбавлених матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги усіх членів сім'ї; виховання сім'єю дітей; охорона інтересів матері й дитини. Законним визнавався лише шлюб, укладений в органах загсу. Визначалися умови вступу до шлюбу: взаємна згода, досягнення шлюбного віку (18 років для чоловіків і 17 — для жінок), неперебування в іншому шлюбі, дієздатність, відсутність близької спорідненості. Припинення шлюбу здійснювалося у судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах загсу допускалося за взаємною згодою подружжя, якщо воно не мало неповнолітніх дітей, а також у разі розлучень з безвісно відсутніми, недієздатними чи засудженими до позбавлення волі на три і більше років особами.

Кодекс регулював особисті та майнові відносини у сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникали у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок та умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Норми житлового права містив прийнятий Верховною Радою УРСР 30 червня 1983 р. Житловий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 січня 1984 р. Він віддзеркалював положення Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1981 р.). Кодекс містив сім розділів: І. Загальні положення; ІІ. Управління житловим фондом; ІІІ. Забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; V. Відповідальність за порушення житлового законодавства; ѴІ. Вирішення житлових спорів; ѴІІ. Заключні положення. Норми кодексу становили правовий механізм реалізації гарантованого Конституціями СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) права громадян на житло. Регулювався порядок надання житлової площі і поліпшення житлових умов громадян передбачалася відповідальність за порушення житлового законодавства.

Подальшого розвитку набуло трудове законодавство. 10 грудня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла Кодекс законів про працю УРСР (КЗпП УРСР), який набув чинності з 1 червня 1972 р. Кодекс, відтворюючи положення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 р.), визначав правові засади і гарантії здійснення громадянами права на працю. КЗпП УРСР складався з 18 глав і містив норми про: колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації працівникам; охорону праці, працю жінок; працю молоді; пільги для робітників і службовців, які суміщають роботу з навчанням; профспілки та участь робітників та службовців в управлінні виробництвом; трудові спори тощо.

Конституція УРСР 1978 р. серед основних прав громадян визначила право на працю. Під ним за Конституцією розумілося право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з урахуванням суспільних потреб. Зазначалося, що сумлінна праця є обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина.

Водночас законодавство спрямовувалося на посилення боротьби з порушниками трудової дисципліни, прогульниками. 1983 року приймаються постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС "Про посилення роботи по зміцненню соціалістичної дисципліни праці", "Про додаткові заходи щодо зміцнення трудової дисципліни". На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалися зміни до трудового законодавства, внесені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1983 р. Зокрема, санкціонувалося застосування до злісних порушників трудової дисципліни таких видів стягнень, як переведення на певний термін на нижчеоплачувану роботу, зменшення прогульникам чергової відпустки на кількість днів прогулу та ін.

Завдання правової охорони навколишнього природного середовища вирішувало аграрне й природноресурсове законодавство, яке набуло розвитку у досліджуваний період. Особлива увага приділялася правовому регулюванню використання земельних ресурсів та охороні землі. 8 липня 1970 р. Верховна Рада УРСР прийняла Земельний кодекс УРСР, який від набув чинності з 1 січня 1972 р. Віддзеркалюючи положення Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1969 р.), він встановлював монопольне право власності держави на землю. Кодекс складався з одинадцяти розділів: І. Загальні положення; ІІ. Землі сільськогосподарського призначення; ІІІ. Землі населених пунктів; IV. Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого не- сільськогосподарського призначення; V. Землі державного лісового фонду; ѴІ. Землі державного запасу; ѴІІ. Державний земельний кадастр; ІХ. Державне землевпорядкування; Х. Вирішення земельних спорів; ХІ. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

На правове регулювання раціонального природокористування було спрямоване прийняття Основ водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1970 р.), Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра (1975 р.), Основ лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977 р.), Закону СРСР про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу (1980 р.). Відповідно до загальносоюзного законодавства, були прийняті кодекси Української РСР: водний (1972 р.), про надра (1976 р.), лісовий (1979 р.).

Норми кримінального права містив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Проте в тексти його статей було внесено чимало змін і доповнень. Найбільш значними з них були: положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (липень 1969 р.); запровадження інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці (червень 1970 р.);

поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 р.); запровадження відбування покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-дострокове звільнення і заміна не- відбутого покарання більш м'яким (лютий 1977 р.) та ін.

З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції СРСр 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились до КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 р.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 р.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Серед видів покарання домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправно-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Завдання забезпечення виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. було затверджено Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 червня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Суть основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася також з нормами Виправно-трудового кодексу УСРР 1925 р. В кодексі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентувалася діяльність виправно-трудових установ. ВТК УРСР 1970 р. мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно-трудового законодавства. Другий — висвітлював загальні положення виконання покарань. Третій розділ регулював порядок та умови виконання покарань у вигляді позбавлення волі: види виправно-трудових установ, режим, умови та порядок організації праці, засади виховання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, матеріально-побутового забезпечення і медичного обслуговування, матеріальної відповідальності осіб, позбавлених волі, заходи безпеки і підстави застосування зброї. Четвертий та п'ятий розділи визначали порядок та умови виконання покарання у вигляді заслання та вислання. Шостий — порядок і умови виконання покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ висвітлював підстави звільнення від відбування покарання; розкривав порядок здійснення допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, нагляду за особами, звільненими від відбування покарання. Норми восьмого розділу регулювали питання участі громадськості у виправленні і перевихованні засуджених.

У подальшому Основи виправно-трудового законодавства СРСР були доповнені розділом про порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р.). 15 березня 1983 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Цей акт регулював виконання таких видів покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання, штрафів, конфіскацій майна, громадського осуду.

Норми процесуального законодавства містили Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1963 р. та Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р., а також відповідні Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цих актів розширилося коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше розрізнялися докази і засоби доказування. Водночас у досліджуваний період відбувався подальший розвиток процесуального законодавства. Так, указами Президії Верховної Ради від 24 січня 1967 р. до Кримінально-процесуального кодексу УРСР було внесено розділ VII. "Протокольна форма досудової підготовки матеріалів", від 30 серпня 1971 р. — розділ VIII. "Провадження в справах про злочини неповнолітніх". Положення про попереднє взяття під варту від 11 липня 1969 р. чітко визначало порядок застосування цього запобіжного заходу. Відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і подання для ознайомлення всіх матеріалів справи. Однак його участь у попередньому слідстві не була обов'язковою. Лише за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі з моменту висунення обвинувачення.

Конституція УРСР 1978 р. закріпила в цілому демократичні принципи процесуального права: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом; відкритість і гласність судового розгляду; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підпорядкування їх тільки законові; право обвинуваченого на захист; провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення місцевості; право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, на участь у судових діях через перекладача і виступати в суді рідною мовою. Проте не завжди ці принципи втілювалися у життя.

* if if

Правове становище УРСР у складі СРСР, незважаючи на закріплену Конституцією 1978 р. суверенність, характеризується політичною, економічною та ідеологічною залежністю від союзного центру. В умовах абсолютної монополії КПРС на владу відбувалося зміцнення позицій партійно-радянської бюрократії.

Посилилася централізація державного механізму, судових та правоохоронних органів.

Зміцнення командно-адміністративної системи призвело до уніфікації законодавства, централізації законодавчого регулювання. В умовах панування бюрократичної номенклатури порушувалися права й свободи громадян, придушувались вияви пробудження національної свідомості українського народу.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Риси права:

  1. 1. Поняття права членства в сiльськогосподарських пiдприємствах кооперативного типу
  2. § 1. Поняття та види сімейних правовідносин
  3. 16. Громадяни України та іноземці як суб'єкти трудового права.
  4. Глава V Законодательство XII таблиц и право Квиритов
  5. ЦЕННОСТЬ ЧАСТНОГО ПРАВА 1
  6. Джерела та основні риси права Київської Русі
  7. Риси права
  8. Джерела та характерні риси права
  9. Основні риси права
  10. ТЕМА 13. УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ ТА її ПРАВО Державне будівництво
  11. Риси права
  12. Риси права
  13. Петро Арсенич Українські правники: короткі біографічні нариси
  14. 3.3. Правові форми та способи гарантування якості довкілля.
  15. СПОСОБЫ ПРЕПАРОВКИ НАСЕКОМЫХ И ПРАВИЛА ОФОРМЛЕНИЯ ЭНТОМОЛОГИЧЕСКОГО МАТЕРИАЛА
  16. 1.2. Проблематика сучасного інституту переходу прав кредитора до третіх осіб
  17. 1.1. Становлення та розвиток трудових прав людини
  18. 2.2. Нормативне закріплення індивідуальних трудових прав працівників