<<
>>

Судові та правоохоронні органи

Судова система в досліджуваний період була об'єктом пильного партійного керівництва. Про це свідчить зокрема постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. "Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів", в якій визначалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліпшення роботи із суддівськими кадрами.

Основоположні засади діяльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Основним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом. Судова система України складалася з Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні на п'ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними радами терміном на п'ять років. Зазначалося, що судді і народні засідателі відповідальні перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі: голови, його заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здійснював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснювався колегіально; в суді першої інстанції — з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя за Конституцією мали користуватися усіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки та досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів.

Проголошувалась незалежність суддів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; декларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на засадах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період набувало дедалі більшого поширення так зване телефонне право. Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. закони "Про судоустрій УРСР", "Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР", "Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР".

Діяльність органів державного арбітражу спрямовувалася на забезпечення виконання суб'єктами господарювання планових завдань і договірних зобов'язань, правильного й однакового застосування законодавства у вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв'язку з цим було прийнято нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації за- вершив Закон СРСР "Про державний арбітраж СРСР" від 30 листопада 1979 р., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державного арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про прокурорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. завершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього, Конституція УРСР 1978 р. визначала, що "найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад народних депутатів, колгоспними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами".

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори — Прокурором УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Встановлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності прокурорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР "Про прокуратуру СРСР" від 30 листопада 1979 р. Підпорядковуючись тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури повинні були здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на прокуратуру безліч не властивих для прокурорського нагляду обов'язків.

Характерною тенденцією керівництва органами внутрішніх справ було повернення до централістських засад. 1966 року створюється Міністерство охорони громадського порядку СРСР, якому у листопаді 1968 р. було повернуто назву "Міністерство внутрішніх справ СРСР". Відповідно було перейменовано Міністерство охорони громадського порядку Української РСР у МВС УРСР. Відбулося перейменування місцевих відділів охорони громадського порядку у районні, міські відділи, обласні управління внутрішніх справ. До відання МВС належали: міліція, виправно-трудові установи, пожежна охорона, слідство та ін.

Міліція поділялася на територіальну і транспортну. До її складу входили: карний розшук, служба боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державна автомобільна інспекція, відомча міліція та ін.

Приймається ряд нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби зі злочинністю та удосконалення діяльності міліції. Серед них: постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи посилення боротьби зі злочинністю" від 23 липня 1966 р., "Про заходи по зміцненню міліції" від 19 листопада 1968 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю" від 8 червня 1973 р., нове Положення про радянську міліцію.

Діяльність адвокатури регулювалася Положенням про адвокатуру УРСР 1962 р. із змінами й доповненнями від 15 червня 1965 р. Положення встановлювало організаційну форму адвокатської діяльності — обласні колегії адвокатів. Це були добровільні об'єднання осіб, які займалися адвокатською діяльністю. Визначалися завдання і склад колегій, права й обов'язки адвокатів. За Положенням адвокатські об'єднання (колегії) здійснювали захист на попередньому слідстві й суді, представництво з цивільних справ у суді та арбітражі, надавали юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям і колгоспам. Певна увага адвокатурі приділялась у Конституціях СРСР та УРСР. Зокрема зазначалося, що "обвинуваченому забезпечується право на захист. Для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безплатно".

Удосконаленню діяльності адвокатури сприяло прийняття Закону "Про адвокатуру СРСР" від 30 листопада 1979 р. та нового Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р. Згідно з цими актами, колегії адвокатів утворювалися за заявами груп засновників. Загальне керівництво їх діяльністю покладалося на ради народних депутатів. Порядок оплати юридичної допомоги та праці адвокатів встановлювали союзне та республіканське міністерства юстиції. Вони також здійснювали контроль за дотриманням колегіями адвокатів законодавства. Для надання юридичної допомоги населенню утворювалися юридичні консультації.

Як вже зазначалося, керівництво нотаріальними органами, до компетенції яких входило посвідчення безспірних фактів, що мали юридичне значення, в період з 1963 р. до 1970 р. здійснювалося Верховним Судом УРСР та обласними судами. Із створенням у 1970 р. союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР система нотаріату була віднесена до його відання. На місцях керівництво нотаріальними конторами здійснювали відповідні відділи юстиції. Організаційно-правові засади нотаріату визначалися Законом СРСР "Про державний нотаріат" від 19 липня 1973 р. та Законом УРСР "Про державний нотаріат" від 15 грудня 1974 р.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Судові та правоохоронні органи:

  1. 2. Місце нотаріату в системі правоохоронних органів
  2. 43. Органи управління спеціальних (вільних) економічних зон.
  3. 23. Правовий і соціальний захист посадових осіб митних органів України.
  4. § 1. Сутність прокурорського нагляду за органами дізнання і досудового слідства
  5. § 5. Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстан-ції
  6. § 8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації
  7. ЗМІСТ
  8. Становлення органів захисту радянської влади
  9. Судові та правоохоронні органи
  10. Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни
  11. Реформування судових і правоохоронних органів
  12. Судові та правоохоронні органи
  13. Судові та правоохоронні органи. Судова реформа
  14. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
  15. Право на оскарження рішень суду першої інстанції як гарантія реалізації права на судовий захист