<<
>>

Судові та правоохоронні органи

Судова система республіки протягом 20-30-х років зазнавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувалися революційні трибунали й існуючі до цього судові органи у різноманітних складах. Встановлювалася єдина система народних судів: народний суд (у межах повітового або міського району) — губернський суд — Верховний Суд УСРР.

Окрім того, "тимчасово" діяли спеціальні суди: а) військові трибунали — у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів — у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю; г) центральна та місцеві арбітражні комісії — у майнових спорах між державними органами.

Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного судді і двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи і здійснював функцію нагляду за всіма судовими установами на території губернії, окрім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово- транспортних трибуналів, розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами та у порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, як суд першої інстанції — справи особливої важливості.

Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством та дізнанням, підтримання звинувачення на суді здійснювала державна прокуратура.

З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювалися колегії захисників.

Для забезпечення виконання судових рішень при губернських та народних судах діяли судові виконавці. При судових установах працював державний нотаріат.

Положення передбачало створення інституту народних слідчих при відповідних слідчих дільницях, кримінальних відділеннях губернських судів, Верховному суді УСРР, відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.

Положення про судоустрій УСРР 1922 р. було основою подальших реформ судової системи. Певні зміни у зв'язку із прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Згідно з ним запроваджувалася єдина система судових установ: народний суд — окружний суд — Верховний Суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувались народні суди і Головний суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при всіх військових з'єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинило видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало існуючу єдину систему судових установ та спеціальні суди.

Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспроможність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з'їздами та пленумами міських рад.

Для посилення боротьби зі службовими проступками і провинами державних органів відповідно до Положення про дисциплінарні суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК — Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. Дрібні кримінальні і цивільні справи розглядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установах громадськими (товариськими) судами та примиренськими камерами, що діяли при сільських і селищних радах. Організаційно-правові засади їх діяльності врегульовувалися Положенням про громадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітників і службовців. Голова примиренської камери та його заступник обиралися сільською, селищною радою, а члени-засіда- телі — загальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали право накладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, відшкодування збитків, штраф до 10 крб.

Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління привели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий вигляд: народний суд — міжрайонний суд — Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв'язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запроваджується нова судова система: народний суд — обласний суд — Верховний Суд УСРР.

Народні суди продовжували бути основною ланкою судової системи й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вони діяли колегіально у складі народного судді та двох народних засідателів. Склад народних судів щорічно обирався районними з'їздами рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних рад. На народних суддів покладалося також виконання нотаріальних функцій, керівництво роботою судових виконавців.

Обласні суди (Головний суд МАСРР) переглядали у касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у кримінальних і цивільних справах народних судів як суди другої інстанції. Вони були також і судами першої інстанції у певних кримінальних і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм були безпосередньо підпорядковані народні суди, колегії захисників, нотаріат та допоміжні судові підрозділи. Склад обласних судів щорічно обирався обласними виконкомами.

Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні й цивільні справи, віднесені до його підсудності, переглядав у касаційному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Головним судом Молдавської АСРР. Найвищий суд України мав також право переглядати судові справи, які були у провадженні в усіх судових установах республіки. До його функцій належало й тлумачення законів республіки з питань судоустрою та судочинства.

Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Конституції УРСР 1937 р., в якій зазначалося, що "правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами".

За Конституцією розгляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально передбачених законом, — здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 років, обласні суди — обласними Радами також на 5 років, народні суди — громадянами на основі загального прямого і рівного виборчого права при таємному голосуванні на строк 3 роки.

У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР. У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав право давати вказівки Верховним Судам республік з питань судової практики. У серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР було створено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних

Судів союзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Суду СРСР статус "вищого судового органу", наділивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних республік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону "Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік".

Адвокатура. Відповідно до Положення про адвокатуру УСРР від 2 жовтня 1922 р. при губернських радах народних судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Членами колегій могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції або відповідну теоретичну й практичну підготовку. Основною формою адвокатської діяльності у 20-ті роки була приватна практика. З відходом від непу відбувся перехід до колективних форм роботи, що розширило можливості втручання в професійну адвокатську діяльність. Залежність адвокатури від державних органів ще більше посилилась із прийняттям 16 серпня 1939 р. РНК СРСР Положення про адвокатуру СРСР. Відтепер практична адвокатська діяльність здійснювалась через юридичні консультації. Для керівництва й контролю за колегіями адвокатів у структурі Наркомюсту УРСР було створено відділ адвокатури.

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники обвинувачених, представники інтересів відповідачів та інших заінтересованих осіб. Для вступу до адвокатури необхідно було мати юридичну освіту і стаж практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше року. Осіб, які не мали стажу, приймали в колегію адвокатів стажистами. До колегій приймали також осіб, які не мали юридичної освіти, але пропрацювали не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами.

Прокуратура УСРР відповідно до Положення про прокурорський нагляд, затвердженого ВУЦВК 28 червня 1922 р. та Положень про судоустрій УСРР (1922 р., 1925 р.) діяла у складі Нар- комюсту УСРР. Нарком юстиції був водночас і прокурором республіки. На місцях діяли прокуратури губерній, пізніше — прокуратури округів; міжрайонні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські та районні прокуратури.

Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства і дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні — суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади привела до створення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратури союзних республік, скликав наради прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. "Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР", була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводилися зі структури наркоматів юстиції і безпосередньо підпорядковувалися Прокуророві СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну "крапку": "органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР". Конституція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначати строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років прокурором УРСР, але із затвердження Прокурора СРСР.

Значні зміни відбувалися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи і утворив при НКВС Державне політичне управління (ДПУ). Завданням ДПУ була боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об'єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів відобразилося у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 13 серпня 1924 р. Положенні про Державне Політичне Управління (ДПУ) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПУ при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ СРСР при уряді України. Незважаючи на те, що справи проти радянського ладу за законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні "силові" методи.

Постановою ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 р. була створена Судова колегія ОДПУ (назва цього органу змінювалася). Колегія розглядала справи про диверсії, шкідництво та інші злочини і мала право застосовувати всі міри покарання. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і у справах про шпигунство набув обмеженого характеру.

В умовах згортання непу і утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості і стали майже неконтрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи — "трійки" у складі: начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б)У, які у позасудовому порядку (без ознайомлення із справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль ОДПУ значно посилилася після ліквідації у грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було утворено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського порядку, охорони державної і колективної власності. Запровадження в цей період паспортної системи органи ДПУ використали для широкомасштабної "чистки" міст від "ворожих елементів" і селян, котрі тікали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулась із створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого, замість ліквідованого ОДПУ, ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС 5 липня 1934 р. було засновано позасудовий орган — Особливу нараду, якій надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. Пізніше ці права були значно розширені аж до застосування вищої міри покарання. Створені республіканські НКВС функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти "трійки", а з 1937 р. з'явились і “двійки" (вже без участі перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ-НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів ("ухил Шумського — Хвильового, "Шахтинська справа", справи "Спілки визволення України", "Українського національного центру" тощо), інспірували хвилі репресій, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. У трагічні 1932-1933 рр. посилилися репресії проти "шкідників", "буржуазних націоналістів", "ворогів народу", на яких було покладено провину за розруху і голод на селі. "Чистки" були спрямовані насамперед проти інтелектуальної України. На початку 30-х років республіку охопив шалений терор проти так званої націоналістичної контрреволюції, жертвами якого стали тисячі творців українського національного відродження, справедливо названого тепер розстріляним відродженням. З 240 українських письменників зникло 200, з 85 вчених-мовознав- ців — 62.

Трагічну долю українців розділили й національні меншини республіки. Органи держбезпеки інспірували справи "Польської військової організації", "Національної спілки німців на Україні" та інші, учасників яких звинуватили в "антирадянській діяльності та зв'язках з іноземними розвідками". У другій половині 30-х років було ліквідовано національні райони і сільради, закрито національні освітні заклади, культурні установи, школи, існування яких кваліфікувалося як "насадження вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу".

Кривавий молох ДПУ-НКВС спрямовувався також проти політичної еліти, зачіпав як керівні кадри, так і рядових комуністів. Після прибуття у серпні 1937 р. в Україну сталінських емісарів В. Молотова, М. Єжова, М. Хрущова до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Судові та правоохоронні органи:

  1. 2. Місце нотаріату в системі правоохоронних органів
  2. 43. Органи управління спеціальних (вільних) економічних зон.
  3. 23. Правовий і соціальний захист посадових осіб митних органів України.
  4. § 1. Сутність прокурорського нагляду за органами дізнання і досудового слідства
  5. § 5. Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстан-ції
  6. § 8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації
  7. ЗМІСТ
  8. Становлення органів захисту радянської влади
  9. Судові та правоохоронні органи
  10. Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни
  11. Реформування судових і правоохоронних органів
  12. Судові та правоохоронні органи
  13. Судові та правоохоронні органи. Судова реформа
  14. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ