<<
>>

АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

- один з напрямів сучасного менеджменту, що вивчає адміністративно-розпорядчі форми управління. Існує також розуміння поняття адміністративного менеджменту як особливого виду менеджменту в організаціях публічного управління.

ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ –компоненти такої діяльності, до основних з яких можна віднести планування, організацію, управління персоналом, керівництво, звітність, укладання бюджету, контроль.

Адміністративний менеджмент – суспільна наука управління, яка вивчає державне управління, управлінські процеси, взаємовідносини між органами виконавчої влади, а також їх взаємодію із зовнішнім середовищем.

Адміністративний менеджмент має безпосереднє відношення до елементів адміністративної діяльності. Елементи адміністративної діяльності – це компоненти такої діяльності, до основних з яких можна віднести планування (вибір підходів та зазначення засобів для досягнення поставленої мети діяльності); організацію (створення формальної структури підпорядкованості, на підставі якої здійснюється розподіл роботи між підрозділами, визначається й координується їх діяльність); управління персоналом (добір і підготовку кадрів, роботу з особистим складом, створення необхідних умов для трудової діяльності); керівництво (прийняття рішень й оформлення їх у вигляді наказів, інструкцій, розпоряджень, доручень, координацію (забезпечення погодженої дії структурних елементів організації); звітність (забезпечення інформацією про хід і організацію діяльності); укладання бюджету (розроблення фінансових планів і контролю).

Адміністративний менеджмент як навчальна дисципліна може бути подана у вигляді напрямів, до ключових з яких слід віднести такі:

­ методологія, аналіз базових понять і концепцій;

­ історія і становлення адміністративної думки, науки;

­ сучасна теорія адміністративного управління;

­ системний аналіз і різні підходи до вивчення (державно-адміністративне управління як система);

­ адміністрування як процес, процедури і взаємовідносини в державних установах;

­ адміністративний менеджмент як політика і стратегія проведення адміністративних реформ.

На початку свого виникнення (друга половина XVIII ст.) наука адміністративного менеджменту зводилась до універсального опису управління через доповнення і розширення науки адміністративного права і адміністративної політики, що мало б давати певні знання про реально існуючу адміністрацію. Подальший розвиток різних галузей знань, які займалися вивченням організації та управління, призвели до розширення меж досліджень науки управління і в результаті до кризи її правової концепції. Спеціалізація науки зробила неактуальною думку про можливість створення уніфікованого опису управління.

Для розуміння місця і ролі адміністративного менеджменту звернемося до етапів розвитку науки управління.

На сьогодні йдеться про надання соціальному управлінню наукового характеру, тобто здійснення практики управління на науковій основі. Останню утворює наука управління, тобто теоретичні дослідження самої упра­в­лін­ської діяльності. Зас­новником науко­вого управління вважається американський вчений Ф.Тей­лор. Поняття "наукове управ­ління" введено Л.Брандей­сом у 1910 р. Се­ред найбільш відомих, визнаних світом зарубіжних представ­ників науки управління: М.Вебер, Н.Вінер, Ф.Гіл­брет, В.Глушков, П.Друкер, Д.Дункан, У.Ешбі, Е.Мейо, М.Мескон, Г.Саймон, А.Файоль, М.Фол­­лет, Д.Форрестер та інші.

Лауреат Нобелівської премії Г.Саймон, визначаючи місце і роль науки управління серед інших наук, охарактеризував її "як частину аку­му­льо­ва­но­го і визнаного знання, що систематизоване й сформульоване у відпо­від­нос­ті з встановленими загальними істинами та закономір­ностями і є не тільки поєд­нанням багатьох дисциплін, але й новою самостійною наукою у сфері со­ці­о­логії. Це всеохоплююче, глибоке та філософське знання". За вис­­ловом відомого американського вченого Д.Дункана, наука управління - це, передусім інтелек­туальна ре­­во­­­лю­ція, новий світогляд та нова методологія вирішення про­блем. Нау­ка управління спи­рається на ви­ко­рис­тання наукового методу, сис­тем­ну орієн­тацію та вико­ристання моделей.

Вирізняють наступні етапи у розвитку теорії і практики управління:

- перший етап – стародавній період (початок 9-7 тис. д.н.е. до VIII ст.);

- другий етап – індустріальний період (1776-1890 рр.);

- третій етап – систематизації (1890-1960 рр.);

- четвертий етап – сучасний період (1960-по теперішній час).

М. Мескон виділяє три основні підходи в розвитку теорії та практики управління: школи в управлінні; процесуальний підхід; системний підхід; ситуаційний підхід [88].

Школи в управлінні містять низку підходів, а саме:

- підхід з погляду наукового управління – школа наукового управління (1885–1920);

- адміністративний підхід – класична або адміністративна школа в управлінні (1920-1950);

- підхід з погляду людських відносин – школа людських відносин (1930-1950);

- підхід з погляду поведінки – біхевіористична школа (1950 – донині);

- підхід з погляду кількісних методів – школа науки управління, або кількісний підхід (1950 - кінець 1960);

- підхід з погляду “чутливої” (‘responsive’) адміністрації, поліцентризму, “плоских” структур.

Існує чимало теорій адміністративного управління. До найбільш відомих слід віднести теорію бюрократії. Теорія “ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації” М. Вебера (1864-1924) здобула світове визнання. На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій – бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління й умовою ефективного функціонування яких є дотримання таких принципів: чіткий поділ праці на основі функціональної спеціалізації і відповідальності між співпідпорядкованими “бюро”; наявність чіткої ієрархії влади; система правил, що визначають поведінку кожного члена організації; система процедур, що визначають порядок дії у всіх ситуаціях, які трапляються у процесі функціонування організації; інтегрування особистих якостей у взаємовідносинах між співробітниками організації; відбір і просування по службі працівників з урахуванням їх кваліфікації; дотримання “соціальної” дистанції між керівниками і виконавцями.

У теорії термін “бюрократія” використовується як синонім слів “адміністрування”, “управління”, означаючи раціонально організовану систему управління, в якій справи вирішуються компетентними службовцями на належному професійному рівні й у повній відповідності до законів та інших правил.

М. Вебер розглядав бюрократію як професіоналізм у сфері менеджменту, що виключає дилетантизм і який, на його думку, передбачає заміну “харизматичного” лідера, що характеризується перш за все яскравими індивідуальними рисами, на бюрократичного лідера, який володіє певними адміністративними навичками. Незаперечні переваги бюрократизму порівняно з іншими методами автор вбачав у високій точності виконання робіт, суворій дисципліні, стабільності персоналу та відповідальності.

Окрім цієї теорії слід виокремити школу наукового управління (Ф.У. Тейлор, Ф. Гілберт, Л. Гілберт, Г. Гантт), яка забезпечила використання наукового аналізу для визначення найкращих способів досягнення необхідних результатів, ввела поняття хронометражу у виконання роботи, аналіз операцій, що виконуються, враховувала людський фактор, акцентувала увагу на важливості підбору кадрів.

Теорії класичної школи (А. Файоль, Л. Урвік, Дж.Д. Муні, А.К. Рейлі, Ал.П. Слоун) були спрямовані на забезпечення ефективності роботи всієї організації, визначення універсальних принципів управління. Розробки представників цієї школи стосувалися таких основних аспектів: розробки раціональної системи управління на базі основних функцій бізнесу; побудови структури організації та управління працівниками. її здобутком можна вважати запропоноване описання функцій управління та систематизований підхід до управління всією організацією.

Особливе місце в управлінні займає так звана школа людських відносин, що занована на поєднані управлiння й мотивації та наголошує на соціальних факторах результативностi групової діяльності, на зумовленості стабiльності становища, престижу, належності до групи та участі у справах працiвникiв складною внутрiшньою структурою робочого колективу (система неформальних зв’язкiв). Засновниками школи людських відносин вважають двох учених – М. Фоллет та Е. Мейо, які виходили з того, що навіть чітко відпрацьовані виробничі операції та висока оплата праці не завжди приводять до адекватного зростання продуктивності праці без відповідного задоволення соціальних потреб.

Науково-практична цінність цього підходу полягає в тому, що мотивація виходить за межі суто економічного стимулювання праці, базуючись на соціально-психологічних чинниках групової взаємодії.

Адміністративний менеджмент є сучасним стилем державного управління, явищем універсальним і притаманним всім державам, незалежно від обраного підходу до побудови моделі державного управління. Його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значною мірою різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід народу певної країни, рівень його економічного і суспільно-політичного розвитку, національні традиції, ментальність та багато інших факторів.

Аспекти соціальної сутності управління:

1. Суспільство як соціальна організація – це складна самокерована система, що самокерується і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентним елементом.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загально соціальне призначення управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

Управління – це складне, багатогранне явище, яке спрямоване на поєднання “інтересів” конкретної керованої системи, під якою розуміють модель будь-якого світогляду, явища, процесу, предмету або об’єкту. Риси, притаманні такій системі: самоорганізація, саморегулювання і стійкість.

1s ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте сутність понять управління, система, система управління, менеджмент, адміністративний менеджмент.

2. Розкрийте сутність поняття менеджмент

3. Розкрийте сутність поняття адміністративний менеджмент.

4. Назвіть напрями адміністративного менеджменту як навчальної дисципліни.

5. Виокремте етапи розвитку теорії та практики управління.

6. Охарактеризуйте основні школи управління.

7. Охарактеризуйте основні підходи управління.

8. Означте аспекти соціальної сутності управління.

9. Охарактеризуйте адміністративне управління як сферу діяльності виконавчо-розпорядчого характеру.

<< | >>
Источник: БАКУМЕНКО В. Д., ТИМЦУНИК В. І.. Адміністративний менеджмент : Навчальний посібник /. - К. : Центр підготовки навчально-методичних видань КНТЕУ,2012. – 334 с.. 2012

Еще по теме АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ:

  1. 4.2. Способи розв'язанняюридичних конфліктів
  2. БАКУМЕНКО В. Д., ТИМЦУНИК В. І.. Адміністративний менеджмент : Навчальний посібник /. - К. : Центр підготовки навчально-методичних видань КНТЕУ,2012. – 334 с., 2012
  3. ВСТУП
  4. РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
  5. МЕНЕДЖМЕНТ
  6. АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
  7. ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
  8. РОЗДІЛ 4. ПІДХОДИ ТА ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
  9. Системограма фахової освіти керівників в органах державної влади та управління
  10. АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА:
  11. СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ
  12. ВНУТРІШНЬОГОСПОДАРСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ТА ВНУТРІШНІЙ АУДИТ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ